Читать книгу Десять гріхів - Андрій Криштальський - Страница 2

Світлана Лебезун, в юності – струнка вертлява білявка, обдарована блиском дивовижної зваби і енергійним темпераментом, – тепер дуже любила переглядати старі, зроблені ще за Польщі світлини. Щось у них було таке притягальне: крізь туманець літ жовто-коричневі силуети промовляли шляхетною витонченістю і… здавалося, приреченістю. Немовби скляне око допотопного фотоапарата фіксувало останні миті щасливого безуму веселої молодості цих людей.

Веселої молодості… Еге ж. А в кого вона буває сумною? Навіть найбільший невдаха, навіть людина, котра багато літ прожила в холоді й голоді, з приємністю згадує хвилювання молодих років, якісь власні пориви й солодкі у своїй безглуздості вчинки. Навіть гріхи… Так-так, навіть гріхи молодості здаються зовсім невинними, такими, що не потребують особливого осуду.

А ще ж у Лебезунихи – повно світлин радянського періоду. Великий альбом, поміж сторінками якого лежали стоси знімків, приклеїти які Світлана так і не захотіла, лежав на верхній полиці серванта. Баба Свєтя майже ніколи не розгортала його, а тягнулася до тих старих, порепаних від часу фотокарток.

Їх тоді, в ті далекі солодкі часи робив худющий, неначе закарлюка, поляк Войцех Юстисяк. Та от минули роки, не стало Войцеха, не стало мовби й пам’яті. А на костях фотографчика (так вони з Клавою жартома називали невдаху) виросли півонії – смішний і трохи печальний знак утечі від життєвих тривог і пересторог.

Як же все склалося поміж ними! Як же безглуздо час гортає свій фотоальбом! Бабу Світлану охоплював страх, бо те колишнє життя, поховане під руїнами прикрих обставин, чимраз частіше проривалося до неї забутими давніми голосами. Здавалося, їхні власники встануть усі разом із домовин і почнуть вимагати пояснень, кидаючи в обличчя свої останні звинувачення. Що тоді думати, як виправдовуватися?

Ось Ривка Файнґольд. «Моє чудове золотце», як, бувало, говорила її мати. Пан Юстисяк сфотографував дівчину у півпрофіль. Умів же, клятий, знайти потрібний ракурс та освітлення, був справжнім майстром своєї справи. Безперечно, упіймав, упіймав один із тих промінчиків неймовірної божественної краси, які розривали серця всім отим парубкам, кому довелося бачити цю дівчину. Пригадується, Клавдія Огром’як називала її райською квіткою.

А останнього вечора перед розправою Ривка була вже навіть не зів’ялою квіткою, а нещасною, втоптаною в грязюку рослинкою при дорозі. І гітлерівський вартовий, котрий змусив її по-німецьки розтлумачувати відгомін Світланчиного й Клавиного гріха, навіть не кинув на бідну дівчину оком.

А розтлумачувати було що. Ой, було… Серед бабиних фотознімків бракувало тільки тих кількох сороміцьких, де білі груди й розкинуті на всі боки ноги. Тих, що дивними тривожними птахами іноді вривалися у сни, висвітлюючи сутність пекельної правди.

Чи ж могли вони, найближчі подруги, порятувати Ривку? Здавалося, могли. Навіть придумали, як саме. Лебезуниха часто намагалася пригадати, хто з них уперше запропонував віддатися заради неї на поталу голодним есесівцям. Здавалося, це матиме для баби Свєти якесь надзвичайне значення, бо жертва собою – чи ж не праведний вчинок, чи ж не спроба вимолити в долі хоч дрібку пробачення? А Світлана після довголітніх мрій про забуття хотіла все-таки прощення, бо здавалося їй, що так просто, без жодної ознаки того, що їй пробачено, вона не зможе піти зі світу. І тому житиме вічно у вогні своїх споминів та снів, як у пеклі.

Чи ж виправданим було те все, що вони з Клавою дозволили виробляти над собою чужій офіцерні, а фотографчику Войцехові за їхнім наказом фотографувати, переносячи кумедну триногу фотоапарата навколо клубка сплетених тіл?

Ніби спалах пам’яті, ніби важке фотосвідчення: бліде Клавине обличчя поміж волохатих ніг штурбанфюрера Кравса й німе благання зведених догори очей: гер штурмбанфюрере, ви ж відпустите її, ту бідну жидівочку?!! І регіт п’яного німця: «Гей, фотографе, прошу сюди! Я хочу, щоб ви сфотографували, як оці кучерики відтіняють білизнý мого черева, ха-ха!!!» А за стіною – бідолашна, розбита своїм горем Ривка, яку вивели з гетто, щоб потім, натішившись наївними юними дурепами, знову відвести назад і назавтра таки розстріляти. Вона, може, й не тямить, що діється, лише на вимогу спітнілого чужого солдафона перекладає німецькою млосні уривки вигуків із-за стіни. Вартовий блискає очима, потирає мокрі долоні, бо слова байдужої до всього юдейки, а ще ті звуки розпалюють диявольський вогонь у його грудях. Солдатові дуже хочеться туди – до своїх зверхників, які тішаться з юними красунями, – хоч удома й чекає на нього не менш красива молода жінка… Але вона там, далеко в Німеччині, а він тут, у чужому окупованому місті, повному несподіванок. Він так давно не тулився до теплого розімлілого жіночого тіла. А надворі війна, та ще й хтозна, як усе складеться, якими стежками ходить погибель, і чи доведеться ще йому бодай доторкнутися до…

…Світлана вкотре вдивляється у фотопортрет молодої Ривки, в інші знімки, з яких світяться усміхнені обличчя подруг. Як же їм вірилося, що краса врятує, виведе в країну обітовану, дасть усе – й достаток, і веселість безтурботного існування. Аж ні, першою впала Ривка, хоч була багата й красива. За нею – Орися…

Так, ще ж була в їхній компанії Орися. Не знати чому, але Світлані завжди хотілося порвати фото, на якому вони були зафіксовані не втрьох – а з Орисею Кириченко, їхньою четвертою подругою. Може, тому, що вона їм вродою поступалася, чи що? Не була й потворною, скоріше мала вигляд звичайної вилицюватої дівчини (таких навколо повно-повнісінько) з упертим чіпким поглядом. Звісно, серед подруг не справляла враження, це було очевидним фактом, і бабі Світлані єдиний знімок, де вони були разом, підсвідомо здавався недоречним анахронізмом. Уперто прагнула відклеїти й порвати його. Проте в останню мить руки опускалися – й фото залишалося в альбомі, немов спогад, що була ще й така в них подруга Орися.

До речі, після того жахливого розстрілу жидів несподівано, без попередження, Орися пішла в підпілля й довго не було від неї ні слуху ні духу. Лише потім Клавдія Огром’як через якихось людей довідалася, що їхня подруга підірвалася гранатою в бандерівському схроні. Звичайно, дівчата й раніше здогадувалися, що Орися пов’язана з членами ОУН, але про це не годилося говорити. Ніхто не бажав їй ані польської, ані всіх інших тюрем, куди постійно кидали націоналістів. І ось така страшна погибель.

Та смерть здавалася Світлані Лебезун іще абсурднішою, аніж погибель Ривки, бо які ж принади могли ховатися в існуванні десь у холодних лісах, під землею, а потім у безглуздій смерті, коли навіть погляду співчутливого, як навздогін Ривці, наостанок не буде – тільки глухе безгоміння. Невже не зрозуміло було, коли вступала вона до бандерівців, що всі ці молоді люди, хоч і заховані під псевдонімами, – смертники, що їх замало, аби щось змінити в цьому несправедливому світі. Врешті можна ж було здатися, а не розривати себе, молоду дівку, гранатою. Хіба не все одно, в якій тюрмі жити – в тій, що за ґратами, чи в тій, де нема людського життя, а саме лише існування.

Може, тому й не шкодувала вона за Орисею – просто ця дівчина пішла з їхнього життя назавжди, не залишивши за собою нічого незвичайного. Тільки вперту й незрозумілу свою ідейність, яка, втім, нікому з них не здавалася потрібною й вартою уваги.

Не раз і не два Світлана Лебезун міркувала над тим, що старі світлини могли таїти в собі небезпеку, якби хтось довідався про них. Навіть оця – де всі вони разом із бандерівкою Орисею. Якось у сусідки робили трус люди з відповідних органів і витрусили фотографії, які її чоловік привіз із Колими, де сидів після війни. Після того в сусідній хаті поселилися інші люди, а Лебезуниха не раз тривожно здригалася від думки про те, що сталося.

Тоді відклеїла ту фотографію з альбому, але знищити не наважилася. Тільки поклала там, де було на сірому картоні порожнє місце.

Що ж, саме життя вирвало Орисю з-поміж них.

Будучи молодою, ховала деякі знімки у схованку, але тепер дістала й уже не крилася: хто захоче ритися в манатті старої баби, яка, дивись, от-от накаже довго жити. Більше не турбувало стару й те, що десь, окрім подібного альбому Клавдії Огром’як, могли бути копії. А ще – ті осоружні знімки, котрих Войцех так і не забрав із собою в землю, і які не давали спокою подругам упродовж стількох літ.

* * *

– Максиме!

Ох, як вона дратувала його цим своїм «Максиме». Стара карга, колода, вщерть напхана злобливою, мстивою іронією! Лежить і тільки шукає момент, щоб якомога більше допекти йому, зачепити за живе, роз’ятрити усе єство – і втішитися. За що доля прирекла йому таку покару – напівживе, нікому не потрібне немічне бабисько, котре ніяк, ну ніяк не хоче піти з життя. Інші паралізовані вмирають швидко, а ця… Еге ж, відтепер вона ще й перебуватиме під отакою собі зовні непомітною, неофіційною опікою «тих товаришів» – спробуй тепер зачепи! Яка велика цяця!

Що ж вони в ній такого знайшли?

Смаля цікавило два невідкладних болючих питання. Перше – скільки ще може прожити на світі паралізована людина, чи довго здатна вона отак незрушно пролежати. Клавдія Огром’як у своєму житті не перепрацювалася (це ясно – як білий день), тому Макс міг накинути їй понад норму рік-два зайвих – організм же не знищений, як, скажімо, у нього (печінка вже поболює, горілочка про своє нага-а-адує). Якось думав піти в книгарню й купити медичного довідника, аби почитати, чи довго ще терпіти це лихо, та руки не доходили. І ноги теж, не доходячи до книжкового магазину, вони вправно завертали до гастроному за чверткою. А варто було б довідатися, бо то ж таки справжнє лихо: можна було б нарешті провітрити цю кімнату і взяти квартирантів. Смаль готовий був заради цього навіть сякий-такий ремонт провести, побілити стіни, шпалери переклеїти, щось підфарбувати. Хоча, треба сказати, домашня робота завжди викликала в нього почуття важкої нудоти. Зате він уявляв собі двох юних пухнастих студенточок без копійки в кишенях, які могли б тут поселитися. Або молоденьку незаміжню медсестру, яка, скажімо, приїхала з віддаленого поліського села і ще не встигла отримати квартиру…

Натомість – оця… Клавдія Огром’як – дуже й дуже цікава, як мовив той оперативник Микола Трохимович, жінка. Еге ж, цікава… Цікавою вона була в молодості, років так зо тридцять-сорок тому. Якось Максові довелося бачити її колишнє фото. Це була єдина мить, коли він, як завжди, будучи трішечки під газом, пройнявся до цієї людини повагою. Подивився на світлину й несподівано для самого себе завмер: звідти у вічі йому глянула сама ніжність, витонченість. Відблиск якоїсь демонської, до незбагненності дикої краси ввірвався йому в самісіньке серце, і Макс відчув, як… тверезіє і сповнюється такою ж незрозумілою високістю й урочистістю.

Господи, якою ж руїною вона стала!!! Чолов’яга поглянув на паралізовану стару й знову уявив те колишнє вродливе дівчисько, ту давню, здавалося, міфічно-звабливу жінку. Така могла цікавити (і, звичайно ж, цікавила!) багатьох, а якби хотіла, то могла б рухати не лише чоловіками – арміями. Чи ж рухала? О, Максим не сумнівався, що Клавка крутила ними, як циган сонцем, щоб мати вдосталь шампанського й шоколаду, танцюльок та інших утіх. Очевидно, що навколо Клавдії Огром’як таки було зав’язано багато різних подій – і це віднедавна стало другою болючою проблемою Макса. Феєричне минуле паралізованої не хотіло просто так лежати поряд із немічним тілом на облізлих дверях. Ті тривожні події виривалися із нашарувань колишніх років і вперто нагадували про себе. Одначе Максим не міг утямити жодного зв’язку між фрагментами інформації, якою він володів. Лише здогадувався, що зіставити й проаналізувати її до снаги комусь іншому. Й ось ті «інші» заявили про себе, вони вже вийшли на арену зі своїх кабінетів і хочуть знати все – від початку й до кінця.

– Максиме Ана-товійовичу!

Бабин голос вирвав його з полону думок. Еге ж, стара й далі знущалася. Вкотре нагадала справжнє ім’я батька, ніби натякаючи, що й у нього з минулим не все гаразд.

– Що?

Чолов’яга витер ганчіркою шибу відчиненого вікна й поглянув на підвіконник. Здався йому підозріло чистим – і це Смаля стривожило. У цьому царстві бруду лише підвіконня було чистим… Чому б це?

– Що ти робиш?

Баба перервала хід його думок.

– Витираю пил, – похмуро відповів зять і зачинив вікно.

– А що то в лісі здохло? – здивувалася немічна.

– Мовчіть уже!

За хвильку стара знову озвалася:

– Послухай, Максиме, а ти міг би мене хоч раз у житті назвати Клавдією Миронівною? – несподівано запитала баба. – Хоч один разочок.

– Я??? – зять обернувся до неї і вирячив очі. – Навіщо?

Нічого не розуміючи, дивився на хвору тещу.

– Знаєш, Максе, – мовила й задумалася та. Не могла бачити обличчя свого співрозмовника, яке витяглося від неймовірного здивування. – Я стара немічна жінка і вже… нічого не чекаю, крім дрібки поваги до себе. Якби ти знав, як мене колись любили…

– Можна здогадатися, – буркнув чолов’яга біля вікна. – Я бачив ваше фото.

– О, що то були за часи! Навколо мене готові були повзати на колінах, а тепер? Хто захоче на мене глянути? Стара колода, жовчне створіння, люте на всіх і на себе. А якби мене хтось хоч раз назвав Клавдією Миронівною… Особливо ти, Максиме…

– То що було б?

– То я… могла б уже померти, – впівголоса, але виразно, сама собі дивуючись, промовила стара. – Так, Максиме, смерть уже стоїть біля мене. І я вже могла би спокійно-преспокійно померти. Не мучити ні вас, ні себе.

– Оце тільки й того??? – знічено перепитав Максим.

– Так, Максе. Тільки й того. Дрібку поваги. Мале-е-есеньку! Уявляєш: не Клавка, не старе одоробло, а Кла-а-авдія Миро-о-онівна. Чуєш, як звучить?! Солідно, поважно, як і годиться жінці похилого віку.

За хвильку немічна знову заговорила:

– Я прожила довге й розкішне життя, а так мене називали тільки чиновники. Ще й добавляли: «това-а-ришко». Тьху! Бовдури нещасні! Тамбовський вовк їм товариш! Та якби ти, мене… отак, щоб – «Клавдія Миронівна», – то, я думаю, уже б моє серце не витримало, уже б розірвалося – і все, й гаплик. Бо я ж уже, Максе, теж хочу тієї смерті. А вона, клята сучище, не йде та не йде по мене.

– А скринька?! – вирвалось у Смаля. Відразу вкусився за язик, бо в баби вже, видно, мізки запліснявіли остаточно. Бракувало тільки, щоб вона від своїх дурних переживань узяла й справді врізала дуба. Що тоді скаже Микола Трохимович?

– Скринька… – чи то зітхнула, чи то простогнала стара. – Кому вона тепер потрібна, та скринька…

– Мені потрібна, Клав-діє Миро-нів-но, – по складах невміло пробелькотав Макс те осоружне йому ім’я і, незважаючи на свою давню огиду, підступив до немічної.

– Що??? Ти назвав мене… Клавдією Миронівною? Не хочу вірити!!! Ні, це неправда, в мене вже галюцинації! Видно, Максиме, я виживаю з розуму. Ну, але то й не дивно в моєму становищі. Полежав би ти отак, ще й не те приверзлося б.

Максим узяв себе в руки й відступився до вікна.

Обережність! Так, потрібно бути обережним і хитрим, щоб не збити стару з цієї дуже-предуже цікавої теми.

За звичкою поглянув надвір. По той бік вулиці, звичайно ж, помітив сусідку Емму Павлівну. Стояла, відкривши рота, й теж дивилася на нього. «Підглядає у вікно й доносить», – подумав, а вголос мовив:

– Я вас, Клавдіє Миронівно, й мамою називати можу, коли вже вам того так хочеться. Мені неважко.

– Ох, Максиме!

Блискучі очі Клавдії Огром’як вирячилися, й Макс почув, як у її грудях заграли органи ядухи. Стара ледве дихала. Здавалося, що серце її справді може не витримати. Не вірилося, що могла так розчулитися: знав її розсудливою і прагматичною, а не такою, як зараз.

«Хоч би не вмерла, – подумав. – Потім спробуй поясни в КГБ, як і чому це сталося».

– Піди й візьми її, – раптом озвалася стара.

– Кого? – не зрозумів Макс.

– Скриньку.

– Скриньку???

Йому теж перехопило дух. Невже баба відкриє свою таємницю? І саме зараз, коли вже й вірити в це перестав.

– Піди й візьми її. Мені тепер не шкода. Я чую: смерть вже йде по мене.

– Де вона? – видихнув.

– …Але Марині не кажи! – грізно прошипіла стара. – Чуєш? Марині не кажи! Я її ненавиджу. Вона занапастила мою старість. Хай не знає! Хай нічого їй не дістанеться! А тобі – дам! Хоч ніколи тебе не любила, тепер віддам тобі все! Отак!

Остовпілий зять ніяк не міг повірити в почуте.

– Я її гляділа, няньчила, пилючку з неї здмухувала, а вона ось як мені віддячила. Тепер хай знає!

Максим урешті отямився й нагнувся над немічною.

– Клавдіє Миронівно, мамо, ви тільки не хвилюйтеся. Просто скажіть мені, де вона лежить, – говорив до баби, відчуваючи, що зривається на скоромовку. – Скажіть – де, а за мною теж не пропаде. Ви мене ще не знаєте! Так, вам залишилося небагато. Але я можу зробити все, щоб остаток своїх літ ви прожили як людина. Хотіли винограду – так я завалю вас виноградом! Я буду приносити вам дорогі вина, шампанське – еге ж, ви немало його пили в минулому, правда? Зимне, з холодильника! Я вмію цінувати доброту! Найму няньку! Уявіть собі: тут буде пахнути парфумами… Я дістану вам французькі… Стоятимуть квіти… Хай неможливо вас підняти на ноги – але останні дні проведете гідно!

– Ти справді це зробиш? – прошепотіла зі свого столу стара. – Парфуми? Ну, парфумів не треба. Але квіти… Я завжди любила квіти. Тільки десь так поставити, щоб я їх бачила.

– Ви ще мене не знаєте! Розіб’юся, але зроблю!

– Тоді, Максе, ось що. Підійди і переверни мене набік.

– Що???

– Та не дивуйся. І тихіше будь, а то ще Марина почує. Їй не скажеш?

– Не скажу!

– Обіцяй!

– Клянусь!

Від тих її слів Макс готовий був подумки розсміятися. Що-що, а цю клятву він дотримає, тим більше, що Марина аж ніяк не вписується в картину його омріяного благополуччя – хоч ти лусни. Пухнасті студенточки, грайливо гойднувши сідницями, знову прошмигнули перед його очима.

– Тоді візьми й переверни мене, – пошепки наказала Клавдія Огром’як. – Там, піді мною, в матраці зашито папірець. На ньому – схема. Ти прочитаєш і все зрозумієш. То Лебезуниха придумала, – хихикнула стара. – Каже: «Макс тебе все одно піднімати не захоче, а Марина не додумається розпороти обшивку».

У Смаля тряслися руки.

– Та не бійся ти! Бери й перевертай, все одно я нічого не відчуваю.

Бабине тіло виявилося на диво важким. «Тому що безвольне», – подумав Макс, перевертаючи стару. Йому не раз доводилося переносити п’яних заводських колег, тому не дивувався.

А тепер де й сила взялася. Єдиним рухом розшматував липку обшивку матраца. Спочатку намагався не дихати, але одразу ж забув про все на світі:

– Де ж вона, ця клята схема!

– Десь там повинна бути, – шепотіла стара. – У целофановій торбинці вона. Там подивися уважно. – І коли Смаль навалився на неї усім тілом, розгрібаючи вільною рукою огидні бебехи, Клавдія Огром’як раптом озвалася звучним, несподівано потужним басом:

– Рятуйте! Лю-ю-юдоньки, рятуйте!!!

Від її несамовитого крику брязнули шибки у вікні.

– Максе, відпусти!!! Рятуйте, ґвалтують!!! Людоньки, поможіть!!!

– Ти ш-що, с-стара, здуріла? – прошипів, нічого не тямлячи, Макс. Його чіпкі руки все ще метушилися навколо незворушного тіла Клавдії Огром’як. Підвів очі: в дверях стояла бліда розпатлана Марина.

– Максе, ти дурний чи що??? – волала стара. – Відпусти мене!!! Ой людоньки!!! Що він хоче від мене?!! Ґвалтують!!! Ой людоньки!!! Марино-о-о!!! Марино-о-о, рятуй!!!

– Що ти робиш, Максе! – істерично верескнула Марина й кинулась до нього. Щосили віддирала його руки від старої.

Розпашілий чолов’яга нарешті сахнувся від химерного бабиного ложа. Скляними очима дивися то на свою дружину, то у вікно – на Емму Павлівну, яка вже перебігла вулицю й тепер, зіп’явшись на пальці ніг, намагалася зазирнути досередини.

– Марино, він ліз до мене! Він чіплявся! Якийсь дурний! О людоньки, я йому казала, що стара, що хвора, а він… Ото дожилася – до старої баби лізе, не дасть мені спокійно померти. Марино, що я маю робити?!! – знову перейшла на крик немічна.

– Максиме, скажи, що це неправда, – крізь зуби прошипіла Марина і встромила в нього свій чіпкий погляд.

Емма Павлівна видерлася на лавочку, що стояла під парканом і з виразом непідробного подиву на обличчі заглядала до кімнати.

Максим стояв ні живий ні мертвий – тільки жили ходили попід шкірою його шиї та вилиць.

– Марино, доню, я його боюся! Ти ще всього не знаєш! Він же, як ти підеш на роботу, приходив з моєю фотокарткою і ліз до мене! Якийсь дурний! Мені наказував, щоб мовчала, бо приб’є. Я його прошу-прошу, щоб відчепився. А він лі-і-ізе!!! – закінчила свою тираду стара і зайшлася плачем.

У кімнаті запала мовчанка, чути було тільки, як стара, обернута обличчям до стіни, голосно хлипає.

– Уб’ю! – нарешті озвався Макс.

– Уб’ю-ю-ю!!! – дико заревів і кинувся до старої. Але Марина виявилася спритнішою – заступила йому шлях і кішкою вп’ялася в сорочку.

– Всіх повбиваю!!! – несамовито заволав Макс і вліпив жінці ляпаса. Удар виявився настільки потужним, що Марина не втрималася на ногах і гепнула на підлогу. У цей час Максові очі наштовхнулися на сусідчину постать за вікном. Єдиним порухом кинувся до крісла, що бовваніло під стіною, – одразу по тому важкий удар відкинув обидві половинки вікна. Сяйливою зливою сипнулося потрощене скло – і крісло вилетіло на подвір’я.

– Повбиваю!!! – ревонув знову й вихопився на підвіконня. Несамовитий у своїй люті, зірвав із розхитаних від часу петель ліву половинку вікна й, ріжучи уламками скла долоні, відкинув його.

Злякана Емма Павлівна вже зіскочила з лавки і мчала до своєї оселі. Між будинками розтявся її пронизливий голос:

– Миколо, викликай міліцію, чуєш?! Виклика-а-ай міліцію! Цей мишіґін усіх покалічить!!!

Від її крику Макс раптово заціпенів. Немовби його по пояс у землю ввігнали. Повіки самі собою закрилися і враз у червоно-брунатній млі з’явився образ Миколи Трохимовича. Русявий кагебіст, скрушно похитуючи головою, щось говорив до нього, тільки розібрати цих слів Максим не міг. Натомість розпечена кров гатила молотом у скронях, бажання помсти рвало його душу на шматки. І тут же немов крізь вату вчувався голос Клавдії Огром’як:

– Ха-ха-ха-ха-ха! Ви думаєте, що я стара баба? Ні-і-і! Я – острів! Я – великий квітучий острів посеред океану, до якого не допливти – не доїхати. Я живу сама по собі, сама в собі – і нікому не знайти ключика до мого раю, до моєї таємниці! Ви живете, як примари, ви мучитеся у своєму лайні, а в мене завжди світить сонце, і мого щастя нікому не відібрати. І не втямити вам, зрозуміло? Чуєте, гей, ви всі! Зрозуміло вам?

* * *

Ноги – широко розкинуті, спортивні штани, влиті в тіло, аж тріщать, гола постава налита свинцем здорової молодої снаги – таким виглядав Юрко Кириченко в очах школярів, котрі тихо сиділи на довгій дерев’яній лаві під стіною спортивного залу. Усі вони захоплено спостерігали, як ритмічно, легко, ніби жартома віджимається від підлоги їхній тренер. «Ось як треба, – промовляли Юркові очі. – Тренуйтеся, і все у вас вийде!»

– Гей, атлете!

Голос пролунав, здавалося, з-під самої стелі. Одначе той, хто гукав, стояв у дверях по той бік спортзалу.

Юрко поглянув туди й упізнав Миколу Трохимовича, врешті просто Миколу, бо інколи й сам, незважаючи на те, що той доводиться йому рідним братом, чомусь переходив на оте офіційне «Трохимовичу». Зиркнув – і забрав із-під себе одну руку. Тепер віджимався лише правицею, від чого жили на спині заграли пульсуючими набубнявілими звивинами. Здавалося, нічого не змінилося, тільки багрянець на потилиці промовляв про неабияке фізичне напруження.

– Та бачу вже, бачу! – весело озвався Микола. – Ходи сюди, є для тебе робота.

Юрко звівся на ноги. Зніяковіло поглянув на дітей – ті ж бо, захоплено перешіптуючись або просто роззявивши роти, чекали ще якихось трюків у виконанні фізрука. А брат уже рухався до нього.

– Ти мені зараз нагадуєш молодого дурнуватого бичка, якого вже пора прив’язувати ланцюгами, – тішився Микола Трохимович. – Пригадуєш, як я колись утікав від отакого биця навколо хліва? А потім дядько Іван закував клятого, ти хотів його осідлати, а ми відмовляли, щоб не скрутив собі в’язи?

Юрко теж усміхнувся. Невдача з бугаєм тоді спонукала його видертися на спину старому цапові, який, за висловом тітки Олени, «ревів дивними голосами» й не хотів рушати з місця. Микола тягнув його за налигача, а Юрко човп своїми гострими п’ятами поміж ребра, та проїхатися так і не вдалося. Зведенюкам (так братів у хвилини доброго настрою величала тітка) тоді добряче дісталося, бо Юркова одіж, здавалося, навіки просякла важким козлячим духом, і навіть тітчине прання довго не могло цьому зарадити.

– Що там у тебе? Знову в архів? – запитав, потиснувши братові руку.

– Спочатку в архів, а потім треба буде поговорити з одним типом, – упівголоса відповів Микола й виразно поглянув туди, де сиділи, перемовляючись поміж себе, дітлахи. – Зараз відпросишся, добре? Скажи їм що-небудь… Хай… потренуються чи в баскетбол пограють. Дай діткам завдання яке-небудь, щоб не бігали по коридорах.

– Зачекай мене на подвір’ї, – промовив Юрко й повільно рушив до своїх вихованців.

Сонце стояло десь над зазубреними стінами замку Любарта. Микола Трохимович походжав тротуаром і розглядав приміщення спортшколи, у якому виразно проглядалися ті ж самі риси давньої забудови, а коли Юрко, одягнутий у новенький спортивний костюм, випірнув із дверей, мовив трохи легковажно, аби розвіяти ту дрібку напруження, що ніби зависла між ними в повітрі:

– Як на колишню синагогу, трохи дивне приміщення, правда ж?

– Воно ж, мабуть, перебудоване. Я чув, що це частина оборонних споруд, які тяглися навколо старого замку.

Миколині «Жигулі» не хотіли заводитися, та Юрко не міг думати ані про коробку передач, ані про те, що могли б Миколі, власне, уже й чорну «Волгу», одну з десятка, дати для користування – невже це такий клопіт для поважної державної установи? Та ще й такої…

А то виділили якогось недобитка з обтріпаними сидіннями та розхлябаними панелями на дверях. Коли авто таки рушило, запитав коротко:

– Що шукаємо? Ти можеш мені сказати?

– Сам просився, аби я взяв тебе до якогось цікавого діла й сам-таки обіцяв не випитувати, – буркнув Микола Трохимович.

– Але ж я не бачу логіки в оцьому нудному копирсанні в паперах. Ми риємося в минулому, а що там може бути цікавого. Хіба нема якихось теперішніх, сучасних розслідувань? Ви ж мусите щось відстежувати. Невже зараз перевелися шпигуни?

– Юрку, є питання, про які я просто не маю права говорити. Навіть тобі, – заговорив Микола, пригальмовуючи біля сірого чотириповерхового будинку обласного управління КГБ. – Але дещо скажу, зачекай, не виходь поки що з машини.

Хвильку подумавши, заговорив далі:

– Пригадуєш фото часів польської окупації, яке ми з тобою знайшли минулого разу?…

– Там було багато знімків.

– Четверо дівчат. Пригадуєш, ти ще говорив, що колись були інші критерії краси, а я з тобою сперечався, пам’ятаєш?

– Уже згадав.

– Так от, усі вони – вельми цікаві пташечки, які дуже й дуже нас цікавлять. Нас – це слідство, розумієш? Дві з них ще живі – це старі люди, які доживають віку. Їхні справи зараз дуже ретельно переглядають і вивчають. Третя – жидівка, яку розстріляли німці. А от четверту – Орисю Кириченко, яка теж загинула, нам треба перевірити.

– Навіщо, коли вона мертва?

– Це важко сказати напевне. Я розмотую один клубок, у якому безліч невідомого. І от натрапив на це фото, розумієш? Може, це буде й даремна праця, але в нашій роботі важливо перевірити все – кожну найменшу дрібничку. А буває, що якась дурничка, якийсь натяк, якась малозначуща обставина виводить тебе на потрібну дорогу.

Втім, було видно, що особливого ентузіазму молодий тренер не відчуває. Поглянувши на нього, оперативник вперто наполягав на своєму:

– Так-от, Юрку, ти переглянеш кілька папок, що стосуються однієї бандерівської банди, тому що ця Орися загинула в підпільному схроні. Там є різні документи: протоколи допитів, фотографії, якісь бандерівські папери, знайдені та вилучені під час ліквідації членів банди. Треба це все перечитати, але вдумливо, допитливо. Ось тобі перелік імен, які можуть десь вигулькнути в процесі вивчення тих папок. Прочитай, запам’ятай і віддай назад. А я подивлюся деякі кримінальні справи. Треба перевірити одного німаку.

Юрко здивовано звів догори брови.

– А що, на німців у вас теж є справи?

– На всіх, Юрку, на всіх і кожного, – відповів, посміхаючись, Микола Трохимович, і додав: – Зробимо так: зараз вийдемо і я пред’явлю перепустку. Тоді підемо в зал і будемо працювати. Чергова – моя приятелька, тому, думаю, нічого зайвого не питатиме, одначе ти будь обережним і намагайся до неї не говорити. І найголовніше: не смій нічого собі записувати чи коментувати вголос. Побачив – і запам’ятав, зрозуміло?! Навіть якщо б ти знайшов щось надзвичайне, повинен зберігати цілковитий спокій, докінчити роботу і розповісти мені про побачене лише на вулиці.

– Це що, така таємниця? Від кого ми ховаємося?

– Така таємниця. Я тобі сказав, як діяти? Отак і дій.

– Нас будуть підслуховувати, чи як?

Микола, здавалося, вже ледь стримував роздратування.

– Перестань весь час розпитувати. Раз я тобі на цьому наголошую, значить знаю, що роблю. Вчися трохи думати головою, а не біцепсами…

Піднялися до архіву. У залі було прохолодно. Як і минулого разу, худа, бліда і якась на диво мізерна жіночка подала їм папки з паперами й одразу ж пішла до свого столика. Відтак вони з Миколою стали ніби єдиними живими істотами в цьому приміщенні, бо чергова сприймалася майже як декоративне доповнення до суворого інтер’єру архіву.

* * *

– Може, впустите мене?

Світлана Лебезун похмуро дивилася на візитерку, яка стояла біля порога. Одразу пригадала Марину дитятком і подумала: життя інколи виробляє з людьми лихі речі. Клавина донька завжди тягнулася до неї в ті колишні часи. Було таке грайливе, миле, веселе й життєрадісне дівчатко, аж світилося від, здавалося, невичерпної внутрішньої енергії. Гарна-прегарна дитинка була. Тепер же… Оця змарніла, змучена жінка… Чого вона, власне, хоче? Навіщо прийшла?

– Заходь.

Марина, голосно сопучи, повільно й натужно стягувала з ніг чоботи.

– Прийшла, тьоть Свєто, з вами по-людськи поговорити. А то моя мати вже таке виробляє, що й соромно розказувати.

– Що мені до твоєї матері? – байдуже запитала стара, пропускаючи гостю до покою. Власне, оцю кімнатку покоєм назвати було важко, хоча сама хата, колись перекуплена Лебезунихою, щоб дожити віку, якимось дивом лишилась у цьому престижному місці. Мабуть, міським архітекторам просто не доходили руки до розвалюхи.

– Смієтеся? Ви, мабуть, моїй мамі рідніша за мене.

– Сама винна!

– Може, й сама. Я вже нічого не розумію. Часом думаю, бабо Світлано, що я народилася в якусь лиху годину: ні спокою мені нема, ні простого жіночого щастя, ні долі. Пекло, та й усе. Єдина втіха – піду на роботу, мию підлоги в інституті, то часом трохи забудуся.

«Народилася в лиху годину… Ліпше й не скажеш, – подумала тим часом Лебезуниха. – Якби ж то ти, голубко, знала, як і коли тебе зачато!» Цієї миті в серці старої прокотилася тепла хвиля співчуття.

Баба Світлана пильно вдивлялася в обличчя Марини. Що й казати: несла в собі Максова жінка й справді лихий знак – у цих зморшках на обличчі, у цій згорбленій поставі, в порожньому погляді очей. Неначе з перших секунд життя отримала вона якусь невидиму печать злого фатуму, й це тавро ятрило Марині й душу, і тіло.

– А тепер ось, мати… Ви собі не уявляєте: сказала Максові, що в неї в матраці захована карта. Що ви ту карту приховали в надії на Максову бридливість. Мовляв, не захоче в материних бебехах порпатися, то ніколи й не знайде.

– Яка ще карта? – здивувалася Лебезуниха.

– Карта, де захована скринька.

– Скринька?

– Ну та, із золотом, бодай би вона згоріла. Скринька, яку ми всі, наче вар’яти, шукаємо.

«Шукаємо… Отже, золото Ривки, якого ніхто не бачив, муляє душу не тільки нам із Клавкою», – обмірковувала почуте баба Світлана.

Маринині відвідини й справді виявилися цікавими. Лебезуниха поглянула у вікно, мовби шукаючи в тьмяному світлі знадвору якусь підказку. Значить, мова знову йтиме про ту скриньку. Усі неначе сказилися відтоді, як п’яна Клава ненароком прохопилася при Марині й Максові про її існування. Сказала – ніби вгородила ножа поміж ними всіма. Ану ж бо, хто першим вихопить гострого гостинця, щоби пустити його в роботу.

– Чуєте, бабо Світлано, Макс почав матір перевертати…

– І не нарікав, що йому смердить? – уколола стара.

– …Взявся перевертати, а мати криком на всю околицю: «Ой людоньки, ґвалтують! Ой, рятуйте!» Знадвору Емма Павлівна, сусідка наша, свої баньки вилупила, я вчепилася Максові в груди, а ваша, бабо Свєтю, подруга верещить: «Він до мене лізе, він мене зачіпає!»

Стара, добре знаючи підступну вдачу Клавдії Огром’як, не витримала й посміхнулася.

– Ви, бабо, не смійтеся. Це не смішно. Мій бовдур ось мені губу розквасив, подивіться, як усе запухло! Шибки в кімнаті повибивав, до сусідки кричав, що уб’є… А потім так напився, що знайшли його на сусідній вулиці під парканом. Двоє парубків притягли під вечір, мовляв, нате, тітко Марино, бо ще вночі задубіє лежачи.

Лебезуниха ніяк не могла заспокоїтися. Сміх просто-таки душив її, а уява малювала дивні картини: ось басовитий голос паралізованої гримить на увесь тихий понуркуватий Луцьк, ось розпатланий шаленець Макс виламує вікно, щоб розквитатися з паскудною тіткою Еммою Павлівною (шкода, що не віддубасив цю видру).