Читать книгу Новини - Андрій Войніцький - Страница 5

1

Її звали Соня Купер. Вона проходила у справі про вбивство Наталії Штос, двадцятирічної доньки Володимира Штоса – багатія, мецената, депутата Верховної Ради четвертого і п’ятого скликань, власника двох готелей «Premium Palace», мережі міні-маркетів «Бублік», банку «Володимир» і двадцяти восьми тисяч гектарів землі у Харківській, Київській і Чернігівській областях.

Деяким щастить, і їхні імена схожі на дверцята в потаємну кімнатку – так і кортить потягти за ручку, розчахнути, викрити приховані всередині таємнички. Суддя оголошував постанову: «Викликати свідка Купер!», а я фіксував у блокноті це пригодницьке прізвище, точно знаючи, що прийду й на наступне засідання – і не тільки тому, що це моя робота, а хоча б із цікавості, щоб поглянути, яка вона, свідок Купер, струнка чи повненька, брюнетка чи руда, симпатична чи не дуже…

Її чекали на двох засіданнях, вона не приходила. Суддів вибішувало плювацьке ставлення свідка до кримінальної справи, тим більше такої гучної, вони все частіше погрожували приводом, і хтось зі знайомих у залі, без сумніву, їй це передав.

Чергове слухання призначили на понеділок, ідеальний день для тужливих заходів. Із самого ранку на другий поверх набилося три десятки людей – свідки, родичі, журналісти. Брат Володимира Штоса, його племінник і найнятий сім’єю дуже дорогий адвокат Геннадій Семенович Туз. Добре вдягнені чоловіки тихцем перемовлялися між собою осторонь від простолюдинів, виділяючись тим зневажливим лоском, що характерний для людей зайнятих і заможних. Батька загиблої не було; можливо, не пускали справи, а скоріше просто не залишилось душевних сил, утративши єдину доньку, виносити ще й це позірне публічне судилище, яке, здавалося, ніколи не скінчиться.

Увесь цвіт харківської журналістики зібрався того ранку на другому поверсі Апеляційного суду: газетярі, регіональні собкори, телевізійники, все наше похмільне медійне воїнство, і натурально – я в його несвіжих прокурених лавах. Оператори розставляли чорні триноги відеокамер, що невловимо нагадували ворожі кулемети; молодесенькі журналістки, тільки-но випечені на філфаці, цвірінькали на лавках, бадьорі і веселі від зустрічі одна з одною, наче снігурі, що налетіли на хлібні крихти.

Тато підсудного, вдягнений у зимовий, не по погоді, ватник, дивився в мутне вікно таким страхітливим мертвим поглядом, немов побачив самого Ісуса Христа у внутрішньому дворику суду, а там усього-то диринчав автозак – той самий, що привіз із СІЗО його сина. Його обличчя було перекинуте в себе, і весь той момент, помножений на понеділкову тугу, викликав у мені лише сором за недолуге людство, яке побудувало суди і тюрми, вигадало прокурорів і адвокатів – і все це замість того, щоб кохатися, філософувати за келихом столітнього вина в басейні і проводити вікенди на сусідніх планетах, літаючи туди власними квантовими гелікоптерами… Унікальні години бабиного літа я розтринькував на суддівський коридор, людське горе і чекання біля зачинених дверей, оббитих чорним бюрократичним дерматином. Така робота.

І саме тоді за чужими спинами я вперше побачив її, і з першого погляду зрозумів, що це саме вона. Трималася подалі від усіх, ні на кого не дивилася і без кінця, без найменшої зупинки цвірінькала по мобільному. Гарненьке личико з дитячою гримаскою, оченята – широко розчахнуті, трохи налякані, наче готові чомусь раптом здивуватися. Тоненька, доглянута кицька… Вона тоді вперше з’явилася в суді, вдягнена в усе темне, шовкове, легесеньке: спідничка трошки вище колін, підбори і якась особлива жіноча косоворотка, вигадана в нетрищах європейських дизайнерських студій і скопійована пізніше тутешніми умільцями.

Чорна спецуніформа гламурного космічного спецназу сиділа на ній ідеально. Її темне волосся було заплетене в жовті африканські кіски – не у товсті дреди, а в тоненькі. Вони гармоніювали з її вбранням гламурного soft-гота, рожевою оправою дизайнерських окулярів, які вона зняла й вертіла в маленькій долоньці, зі спідницею, що коштувала пів моєї місячної зарплатні, з отруйно-кривавими нігтями.

Я показав на неї Оксані з «1+1», яка щось жувала:

– Це Соня Купер?

– Схоже, – скривилась та і продовжила жувати. Їй було байдуже.

Раптом загавкав пес. У гулкому коридорі гавкіт здавався оглушливим. З-за рогу, тяжко дихаючи, випірнула сердита мишаста вівчарка на туго натягнутому повідку, за нею конвоїр, маленький, не за роками серйозний хлопчина в синьому службовому комбінезоні підрозділу «Грифон», і відразу почав вимагати:

– Відійдіть до ґрат!

Натовп заворушився. Вівчарка загавкала голосніше. Оператори метушилися, штовхаючись триногами. Минуло кілька тягучих хвилин, і двоє конвоїрів завели в зал підсудного Руслана Захарченка – хлопчину худого, стриженого, сутулого, в жмаканому спортивному костюмі, в цілому схожого на безбатченка, що втік з дитбудинку.

– Є? – спитала Оксана оператора Аркашу.

Той кивнув. Конвоїр із собакою зникли. Всі, крім операторів, потяглися в зал засідань (для цього провадження був призначений найпросторіший, дванадцятий) і почали розсідатися на дерев’яних лавах. Біля мене сіла меланхолійна Маша з обласного телебачення. Я дістав блокнот. Місця довкола швидко заповнювалися людьми. Соня Купер присіла в першому ряду, біля трибуни для свідків. Вона наче спеціально обрала місце біля виходу, щоб утекти звідси, як тільки випаде нагода.

Маша кинула на Соню Купер недобрий погляд:

– Вирядилась, як на блядки…

Стояв рівний гомін. Підсудний Захарченко притулився до бурих прутів ґрат і тихенько переговорювався зі своїм адвокатом Іриною Світлицькою, немолодою енергійною блондинкою. Суддів ще не було. Маша читала детектив у м’якій обкладинці, я клацав телефоном. Після двадцяти нудних хвилин з’явився молоденький вилощений секретар у штанцях, накрохмаленій сорочці та жилеточці. Він оголосив:

– Прошу всіх встати!

Усі шумно встали. До зали впливли двоє суддів у чорнильних мантіях, схожі на сердитих мультиплікаційних воронів, за ними двійко літніх жіночок у старомодних одежинах, що ніби застрибнули в наш час прямісінько з «лахматих сімдесятих», з кінофільму «Службовий роман» і журналу «Робітниця», а замикав ланцюжок мужчинка в коричневих штанцях і розтягнутому светрі, лікарняного і замученого вигляду. Весь цей паноптикум іменувався суддівською колегією. Комічна недолугість цих сірих істот була оманливою. За їхніми сколіозними спинами нагромадилась незрима міць державного насилля, і тут, у цій душній залі, це відчувалося. Самі ці запилюжені, важкі криваво-багряні штори давили на психіку.

– Прошу сідати!

Ми сіли. Вирішальне слово в суддівській колегії мала сіамська парочка суддів-воронів у мантіях. Один був огрядний, чорнявий і запальний, інший здавався його протилежністю – худий, сивий і розсудливий. Засідання, як завжди, почав сивий:

– Доставлений підсудний, з’явилися учасники процесу. Нарешті вшанувала нас своєю увагою й свідок Купер… – протягнув він з явним задоволенням і сарказмом. – У залі присутня преса. Ви хто? – з ходу звернувся він до Маші.

Та встала:

– Марія Кудрявцева, обласне телебачення.

Суддя зиркнув на мене:

– А ви?

Я піднявся:

– Данило Кисленко, інформаційна агенція «Tower news».

– Чудово. «АТН», «Об’єктив», «1+1», все ті ж обличчя, я бачу. Ви хто? Так, «Надзвичайні новини», ICTV. Секретар, встигаєте? Як вас звуть? Секретар, запишіть, будь ласка! Працює звукозапис. – Суддя повернувся до секретаря, той кивнув. – Оголошуємо початок судового засідання! Викликається свідок Купер Софія Павлівна! Дякуємо, що удостоїли нас честі вас ліцезрєть, Софіє Павлівно! Ми, зізнатися, вже зачекалися! Будьте такі ласкаві, підійдіть до трибуни.

Купер зробила непевний крочок. Стало тихо.

– Назвіть своє прізвище, ім’я та по батькові, дату народження, – звернувся до дівчини сивий суддя.

– Купер Софія Павлівна, тридцяте жовтня 199… року.

Сексуальний голосок, розмірковував я, було б цікаво послухати, як вона стогне…

– Чи є у вас документ, що засвідчує особу?

Вона передала секретарю паспорт, який передбачливо тримала в руках. Секретар віддав документ сивому судді, той розкрив його, нацупив окуляри і вгледівся з такою цікавістю, наче сподівався побачити там щось новеньке. Щось таке, що за роки вдивляння в незліченні паспорти йому ще не доводилось бачити. Надивившись, він зняв окуляри і віддав паспорт секретареві.

– Чому не з’являлися в суд? – спитав тим часом інший суддя, чорнявий.

– Я не знала… – закліпала оченятами Соня Купер. – Мені не говорили…

– Вам приходили виклики? – суворо спитав сивий.

– Я нічого не отримувала…

– Вчитеся десь, Купер?

– Так. Харківський національний університет. Факультет економіки, третій курс.

– І як успіхи? Встигаєте? – спитав сивий з незрозумілими намірами.

Секретар підняв голову.

– Усе, що мені треба, я встигаю! – відповіла вона з гідністю.

Сивий відкинувся на кріслі, тримаючи окуляри так, наче збирався запустити їх Соні в лоба на кшталт сюрикена.

– Скажіть, а ось така зачіска… це так зараз у моді?

– Мені все одно, в моді чи ні. Мені подобається.

Суддя зіщулився.

– Я попереджаю, що, згідно зі статтею 63 Конституції України, у вас є право відмовитися надавати свідчення, що стосуються вас і ваших близьких, – оголосив він. – Згідно статті 69 з позначкою «один» ви можете давати свідчення будь-якою зручною для вас мовою. Яка мова є для вас зручною, Купер?

– Українська.

– У той же час попереджаю вас про кримінальну відповідальність за відмову від надання свідчень і надання завідомо неправдивих свідчень, згідно статей 384 і 385 Кримінального кодексу України. Вам зрозумілі ваші права?

– Так, ваша честь.

– Чи клянетесь ви говорити правду і тільки правду?

– Клянуся.

– Тоді прошу вас, відповідайте на наступні запитання по суті. Як давно ви були знайомі з потерпілою Штос?

– З осені позаминулого року.

– А точніше? Коли ви познайомилися?

– У жовтні.

– У жовтні якого року? Відповідайте розгорнуто, ведеться протокольний запис!

– У жовтні 200…

– За яких обставин ви познайомилися?

– Нас познайомив приятель, – відповіла вона повільно. – В нічному клубі… Здається, в «Вегасі»…

– Секретар, встигаєте? – суддя почекав, поки секретар побарабанив клавіатурою. – В яких стосунках ви були з померлою?

Купер почухала гостренький носик:

– Не скажу, щоб вона була мені близькою подругою… Ходили іноді по магазинах… Спілкувалися… Останнім часом зустрічалися, до речі, зрідка…

– Коли ви бачили Наталію Штос востаннє?

– У день її смерті.

Сивий ледь помітно кивнув, запрошуючи до більш відвертої розмови. Чорнявий тим часом набичився і дивився з-під лоба, як досвідчений майор міліції дивиться на людину, що каже «не знаю». Інші члени колегії були просто тлом, і нічим більше.

Купер трималася сполохано, але природно.

– Саме про цей день ми і попросимо вас розповісти, – проголосив сивий з великою серйозністю. – А зараз уважно погляньте на підсудного і скажіть, чи знайома вам ця людина?

– Так, я його знаю, – відповіла Купер, не дивлячись на Захарченка.

– Ви ж навіть не подивилися на нього! – вигукнув суддя. – Подивіться, будьте вже так ласкаві!

Соня Купер неохоче кинула на Захарченка такий погляд, немов жбурнула дріб’язок у його клітку. І нічого не сказала.

– Я ще раз питаю, вам знайома ця людина?

– Так, я його знаю!

– Чи є у вас до підсудного особиста неприязнь чи причини його обмовити?

– Ні, ваша честь.

– Як довго ви з ним знайомі?

– Я бачила його один раз у житті.

– Коли ви його бачили?

– В той же день, коли померла Наташа Штос.

Хворого вигляду чоловічок із колегії підпер кулаком неохайну голівку із сивим чубчиком, з якого сипалась лупа. Цей сумний чоловічок явно думав про щось своє і, можливо, жахливе. На його тлі сивий суддя виглядав таким собі бездоганно працюючим механізмом.

Його надмірна стареча бадьорість поряд із такою засмученою людиною виглядала майже аморально.

– Згадайте цей день, – зажадав суддя. – Розкажіть нам про цей день у деталях. Яке це було число?

– Чотирнадцяте квітня.

– Ви запам’ятали?

– Так всі ж знають! – вигукнула Купер. – У газетах писали!

– Це правда, в газетах писали, – погодився суддя тихіше. – Розкажіть нам, свідок Купер, детально, що ви бачили чотирнадцятого квітня. Починаючи з моменту, коли ви домовилися зустрітися з потерпілою Штос Наталією Володимирівною.

Соня задумливо кивнула, знову з великою, як здавалось, цікавістю, огледіла суддівську колегію і почала свою оповідь:

– Ну ми домовилися не тоді, а раніше. Наташа подзвонила мені днів за два і запросила на вечірку. Її батьки відлітали за кордон, дім був вільний всі вихідні. Наташа забажала влаштувати вечірку з нагоди її повернення з Нью-Йорка. Вона до цього місяць жила в Нью-Йорку, вивчала мистецтво чи, може, ходила до театральної студії…

– Ви раніше бували в неї вдома?

– Ну, бувала, коли вона запрошувала… – промовила Соня обережно.

– І часто вона вас запрошувала?

– Ні. Всього декілька разів. Якось у неї був «дєвішнік»… Я ж кажу, що не була їй близькою подругою! Не входила, так сказати, в близьке оточення…

– Добре, що було далі?

– Я приїхала туди… ближче до вечора…

– Ви самі приїхали? – перебив чорнявий суддя.

– Підвіз знайомий, звати Артур, – відповіла Соня, повільно його розглядаючи.

– Вам відоме прізвище Артура?

Купер назвала, секретар записав.

– Коли я приїхала, то, пам’ятаю, дуже здивувалась, бо там було повно народу. Я думала, вона збере кілька подружок, вип’ємо вина, потеревенькаємо, потанцюємо, ну, ви ж знаєте… – Сивий з готовністю кивнув, немов і справді знав, як проходять «дєвішніки». – А зібралась мабуть сотня гостей, і я там узагалі нікого не знала!

– А ми свідків не можемо знайти! – вигукнув сивий у великому запалі. – Ніхто нічого не бачив! От народ!..

– І чим ви там займалися? – спитав чорнявий з підозрою.

– Ну, там у неї басейн, барбекю, караоке… – почала загинати тонкі пальчики Соня Купер. – Багато чим можна зайнятися…

– Коли ви побачили підсудного Захарченка?

Захарченко підняв до свідка стрижену голову, схожу на вичищений від насіння соняшник. У прозорій руці з синіми жилами він тримав тонкий зошит з якимись своїми нотатками. Купер замислилася, смішно наморщилася і стала схожа на малого лісового гризуна, що винюхав горіх.

– Я зараз точно не згадаю… З ним був той другий, якого всі шукають, здається Денис…

– Луговий?

– Так.

– І хто ще?

– І ще двоє хлопців. У них була своя компанія, тримались разом. Іноді підходили різні їхні дружки, були там ще три подружки Наташі, але я їх знаю тільки по іменах. Здається, Свєта, Катя і Яна… Можу, правда, наплутати… Вони всі разом ходили за нею… Як почет. Любили випити і погуляти за її рахунок. Таких у неї було багато…

– Ви пили на вечірці спиртні напої? – спитав чорнявий суддя.

– Ну випила пару коктейлів… – відповіла Соня з гідністю.

– Чи були на вечірці наркотики? – поцікавився сивий суддя.

Зараз перед ним лежало двоє окулярів. Він узяв одні, покрутив у руках і повернув на ніс.

– Так, був амфетамін, – відповіла Соня буденно. – Його привіз хтось із компанії Захарченка. Може, сам Захарченко й привіз, а може цей Луговий. І траву… ну, марихуану курили, як на мене, в кожній кімнаті. Марихуани було багато.

Я звернув увагу на те, як у племінника Штоса-батька заграли жовна, він, мабуть, уявив сьогоднішні заголовки інформаційних сайтів і сюжети в телевізійних новинах. Адвокати сім’ї Штос добивалися, щоб процес зробили закритим, але судді відхилили клопотання, заборонивши лише відеозйомку в залі. У когось нагорі були причини показати місту наче під лупою брудну білизну цієї сімейки. На перших засіданнях підсудний вже визнав, що приймав наркотики на вечірці, однак майже всі міські медіа примудрилися проґавити початок цього резонансного процесу. За чутками, сім’я Штос докладала чимало зусиль, щоб зберегти сімейні таємниці, проте шила в мішку не сховаєш. Коли преса очуняла і понабігала в судовий зал, почалися допити переляканих свідків, які невиразно мукали і «нічого такого не бачили».

Те, що сказала Купер, стало бомбою.

– Багато було амфетаміну?

– Багато. Не знаю… Та цілий пакет… Добра така гірка… Це те, що я бачила… Був ще кокаїн, але небагато…

Оксана з «1+1» перестала жувати. Вона слухала і жалкувала лише про те, що в залі заборонена відеозйомка. Обличчя в неї було, як у койота, що унюхав у преріях здобич.

Сивий зняв окуляри.

– Ви також все це вживали?

– Я випила пару коктейлів… – виправдовувалась Купер. – І все!

– Що було далі?

– Ну, ми курили кальян, теревенили, грали в «Мафію»…

– Кальян? – перепитав чорнявий.

– Ну да, там звичайний тютюн…

– А після кальяну?

– А після кальяну Наташа пішла в іншу кімнату з одним зі знайомих Захарченка…

– У мене питання до свідка, – раптом заговорив підсудний з клітки. Його хриплий голос нагадував собачий гавкіт.

Суддя вже встиг повернути окуляри на ніс:

– Підсудний Захарченко, я прошу вас не перебивати свідка! Після його, а точніше, її свідчень у вас буде можливість поставити всі питання, які вас цікавлять…

– Це важливо! – наполягав Захарченко.

Сивий розвів руками, як учитель, що зіткнувся з тугодумом:

– Ну поставте, ваше право.

– Ви пам’ятаєте з нами Сашу? – прохрипів Захарченко. – Хлопця, якого звали Саша?

Купер навіть не поглянула на нього.

– Я пам’ятаю там кількох Саш, – відповіла вона в бік. – Двох чи трьох…

– Він рудий! – заводився Захарченко. – Його не можна не запам’ятати!

– Не знаю, – промовила Соня роздумливо. – Може, і був… А може, то Діма був рудий…

– Він приніс героїн! – не вгамовувався підсудний. – Ти точно його знаєш!

Чорнявий підняв свою велику голову.

– Захарченко, ну шо ви, як маленький, – заговорив сивий. – Ну вам же дадуть слово! Зможете ставити свої питання, скільки хочете! Ну не спішіть, людей насмішите. Обміркуйте питання.

– Добре, ваша честь, я почекаю, – зітхнув підсудний.

– Розповідайте, що було далі, – повернувся до Соні сивий.

– Ну… ближче до ранку ми натанцювалися, накупалися, наїлися шашлику і пішли на другий поверх, у кімнату Наташі…

– Хто «ми»?

Соня знову почала загинати пальчики:

– Я, Наташа Штос, Захарченко, цей Луговий, ще одна дівчина і приятель Лугового, не пам’ятаю, як звуть…

– Як звали дівчину?

– Здається, Яна… Я не пам’ятаю. Я познайомилася з нею на вечірці…

– Скільки вас було в кімнаті?

– Шість. Начебто шестеро…

– Шестеро молодих людей… Так-с… І що ви там робили?

– Слухали музику, дуріли… Спілкувалися… Я випила тоді трохи і можу чогось не згадати… До того ж, давно це було… А потім Наташа сказала, що у Захарченка і Лугового є героїн, і вона хоче його спробувати. Сказала, що дуже хоче уколотися, бо все вже пробувала, а ніколи ще не кололася героїном… А їй казали, що це нірвана, дуже великий кайф, і найкласніший прихід, коли колешся, і що вона не заспокоїться, поки сама не спробує… Я злякалася тоді дуже. Почала її відмовляти. Казала, що в неї дах поїхав, що колотися – вірна загибель, що вона може заразитися на СНІД, наводила різні аргументи, а вона відповідала, що це «байки для тупих»… Така в неї була улюблена приказка… Вона вважала, що всі ці історії про наркоманів, які кололися і деградували, – то «байки для тупих», а вона розумна, тому не підсяде, а просто спробує разок, і все…

– Згадайте, будь ласка, хто саме приніс героїн, – наполягав чорнявий.

Купер на секунду задумалася і рішуче випалила:

– Захарченко!

– У мене не було героїну! – образився Захарченко у клітці. – Його приніс твій друзяка Саша!

– Захарченко! – підвищив голос сивий. – Може, ви дозволите вже свідку дати свідчення? Ми вам тут часом не заважаємо? Чи будемо слухати тільки вас? Продовжуйте, Купер!

– Наташку було не переконати, – продовжила Соня після обережної паузи. – Я ж кажу, вона була легковажна, ніколи не думала про наслідки. Вона така була, бєзбаш… Ну – любила пробувати все нове… Вона думала, це така пригода, наче на Балі злітати… Та вона взагалі мене не чула! Взагалі! І вони там почали готуватися, принесли ці жахливі шприци… Захарченко почав усе налаштовувати, а Луговий йому допомагав…

Захарченко переминався з ноги на ногу в своїй клітці, наче йому вкрай потрібно справити нужду і він тримається з останніх сил.

– А ви що ж, відмовилися від героїну? – спитав сивий таким тоном, ніби мова йшла про морозиво.

Купер подивилася на суддю із жахом:

– Ви що, я з дитинства боюся уколів! І взагалі не вважаю, що треба вживати наркотики! А ви хіба так не вважаєте?

– Як звали приятеля Лугового? – відізвався чорнявий замість сивого, котрий навряд чи планував відповідати на риторичні питання.

– Я ж кажу, не пам’ятаю! – вигукнула Соня в запалі. – Може, Діма його звали! А може, Вітя! А може, дійсно, Саша! Ми паспорти одне одному не пред’являли!

– Що було далі?

– Захарченко все зробив, сказав Наташі, що сам зробить їй укол, тому що вона не мала досвіду в цих справах. Я не можу навіть дивитися на ці уколи! Страшно і бридко! Сказала їм, що викличу таксі і поїду додому, тому що мені з ними, наркетами, нецікаво! Помахала ручкою і пішла! Викликала таксі, вони сказали, що не поїдуть, тоді подзвонила знайомому, трохи ще посиділа у Наташі в барі, а потім за мною приїхала автівка. І все.

– Я не робив наркотик, – відгукнувся Захарченко безнадійно.

– Будь ласка, Захарченко, ставте ваші питання свідку, – дозволив сивий.

– Який вигляд мав хлопець, що був у кімнаті разом з нами? – спитав Захарченко.

Купер знову-таки дивилася на суддю, а не на підсудного:

– Начебто, худорлявий. Здається, світле волосся…

– Його звали Саша?

– Його могли звати хоч Гаврило! – роздратувалася Купер. – Ще раз кажу: я не пам’ятаю, як його звали!

– Ти його знаєш! – вигукнув Захарченко майже в істериці.

– Перестань мені «тикати», придурок! – огризнулася Купер, вперше кинувши на підсудного злостивий погляд.

Зал загудів.

– Так, заспокоїлись усі! – гаркнув чорнявий.

Усі затихли, як присоромлена школота.

– Продовжуйте, Захарченко, – запросив сивий, наче нічого й не було.

– Хто робив наркотик? – спитав підсудний півголосом.

Тут Соня не просто кинула на нього погляд, а повернула голову і подивилася на підсудного так, наче виплеснула в його клітку помийне відро.

– Я відповіла, – вона чітко вимовляла кожнісіньке слово. – Коли я йшла, ти і Луговий возилися з цим у кутку.

– Ваша честь, вона каже неправду! – вибухнув Захарченко. – Я не робив і не колов наркотик!

– Захарченко, ставте, будь ласка, питання, а не робіть заяви! У вас буде час для заяв! Попереду дебати і останнє слово! Суд вислухав ваші свідчення і розбереться, де правда, а де ні! А тепер суд зобов’язаний вислухати свідків!

– Але ж це брехня… – приречено прошепотів Захарченко.

– Захарченко, ставте питання!

– У мене більше немає до неї питань, – пригнічено відгукнувся він і впав на лавку в глибині своєї клітки, ніби хтось невидимий і моторошний разом виссав з нього життя одним-єдиним богатирським вдихом.

Свою версію подій Захарченко виклав на одному з перших засідань, мені переповіла її його адвокат Світлицька. Від версії Купер версія Захарченко відрізнялася лишень одним – Захарченко стверджував, що наркотик підготував і вколов Наташі не він, а хлопець на ім’я Саша, якого добре знала Соня Купер. Захарченко наполягав, що саме цей Саша зазвичай діставав наркотики для Наталії Штос, він же забезпечив ними ту вечірку. Підсудний також стверджував, що познайомився із Сашею саме на вечірці й нічого не може про нього сказати, хто він і звідки. За його словами, Сашу краще знав Луговий, але той зник, і його оголосили в розшук. Опитування інших свідків нічого не дало. Невідомо, чи знала Сашу близька подруга потерпілої Яна, тому що цю Яну й саму не могли відшукати.

Через двадцять хвилин після уколу Наташа Штос закрилася у ванній кімнаті, поринула в коматозний стан і померла. Ніхто не поцікавився, куди ділася винуватиця святкування. Одні ловили в кімнаті наверху героїновий прихід, інші спали, бухали, трахалися, шмалили дурь, балділи, нюхали, танцювали – господиня дому хвилювала їх менш за все. Молода дівчина вмирала у ванній кімнаті, на відстані десяти метрів від своїх псевдодрузів і фальшивих подружок, яким насправді було глибоко на неї плювати. Дівчину можна було врятувати, але ніхто, абсолютно ніхто, жодна людина з доброї сотні гостей їй не допомогла.

І тільки зранку садівник і прибиральниця виявили в домі п’яний погром і викликали охорону, яка розштовхала і розігнала гуляк, що й досі не протверезіли. Прибиральниця намагалася відчинити двері у ванну кімнату, не змогла, відчула лихе, здійняла тривогу. На той час Наташа була вже давно мертва. Вона жила, як розбещена поп-зірка, і померла так само, ніби якась там Вітні Гьюстон, – від передозування, в розкішній ванній, заповненій до країв мильною водичкою.

У висновку судово-медичної експертизи йшлося про серцеву недостатність і набряк легенів як імовірні причини смерті. Суду належало розібратися, чому той самий наркотик убив Наташу Штос, але не завдав шкоди нікому з тих, хто вколовся разом із нею.

Суддя передав слово адвокату Захарченка – Ірині Світлицькій, немолодій, але бідовій жіночці з непоганою для її віку фігурою.

– Я прошу суд зачитати протоколи свідчень Купер Софії Павлівни, які вона дала в міліції 16 квітня 20… року, – почала адвокат. – Том третій, лист справи п’ятдесят восьмий…

2

О другій судді оголосили перерву. Спустошена Купер стрімко пішла, цокаючи шпильками, як коник. За нею кинулися оператори, Оксана, Маша і я. Їм потрібна була картинка для сюжетів, а мене цікавили протиріччя в її свідченнях, на які так майстерно вказала адвокат Захарченка.

– Як ви поясните протиріччя в ваших показах? – чіплялася Оксана, тицяючи в Соню червоним мікрофоном з фосфорним логотипом телекомпанії.

– Я все пояснила. – Купер прискорила крок.

– Ви можете пояснити нам це на камеру?

– Ні.

Оксана і Маша відстали, переключившись на адвокатів. Купер побачила, що її більше не переслідують і зупинилась у кінці коридора. Вона порилась у сумочці, дістала вібруючий мобільний, з кимось заговорила. Я спіймав себе на тому, що пильно вивчаю її. Вона цікава, за нею хотілося спостерігати. А потім я повільно підійшов до неї – мені все одно час було повертатись до редакції.

Купер тим часом скінчила розмову, помітила мене і раптом спитала:

– Є цигарка?

Я дав їй цигарку і простягнув свою візитку:

– Може, знадоблюсь.

Вона подивилася на мене довгим драглистим поглядом, що не піддавався класифікації. Пізніше я рефлексував, що може означати такий погляд. Ні, це не був звичайний фізіологічний інтерес, що виникає іноді при першому візуальному контакті між двома людьми різної статі. Скоріш, вона знайшла в цих мерзенних стінах щось таке, що відволікло її від власних думок і вимагало уваги, хоча нічого такого – в її розумінні, звичайно, – тут апріорі не могло бути. І зараз вона намагалася утямити, що я за непорозуміння.

Візитку вона взяла. Подивилася на неї, крутнулась на своїх шпильках і пішла собі. Я стежив за її траєкторією, як орнітолог за польотом рідкісного птаха. На повороті коридора вона баскетбольним рухом жбурнула щось в урну, та не влучила.

Я підійшов подивитися. На підлозі валялася моя пожмакана візитівка.

3

На вечерю Марина розсмажила на пательні варену картоплю з грибами під розтопленим сиром. Вона обожнює сир. Сирні крокети, фондю, сирні салати, сир рокфор, сир російський, сир голландський, сир з дірками, сир без дірок, сир з пліснявою, сир без плісняви. Вона навіть робить собі «сирні сендвічі», в яких немає ані хліба, ані шинки, взагалі нічого немає, крім сиру. Перший сорт сиру вона кладе на другий і загортає все це в третій. Як можна таке їсти майже кожен день і не вдавитися з нудьги – не розумію.

– Як твій день? – поцікавилася Марина.

– Норм, норм… – жував я.

– Було щось цікаве?

Промайнули очі Соні Купер, бездоганна геометрія її брів, багатообіцяюча випуклість зухвалих грудей, різкий поворот за ріг судового коридора, зневажливий рух, моя пожмакана візитівка… У Марини заграв мобільний, і вона зупинила виделку зі шматочком розплавленого сиру біля самих вуст: «Так. Привіт. Вечеряємо. Нічого, Даня з роботи прийшов… А ви як?..»

Навіщо Захарченку було труїти Наташу Штос героїном, розмірковував я, поки вона теревенила. Що їм ділити? Мажорна дівчина з серйозної родини – і салтівський гопник. Що в них спільного? Між ними соціальна прірва! Вони могли зустрітися хіба що в «Макдональдсі», і все, що така, як Наташа, могла сказати такому, як Захарченко: «Дві коли і картоплю фрі!»

Відповідь єдина: Захарченко барижив, а небіжчиця купляла. Та все одно кінці не сходяться! Якщо він справді регулярно поставляв їй дурь, то мусив берегти такого VIP-клієнта, як зіницю ока! Закупалася величезними партіями, мабуть, витрачала на фен і траву ціле багатство! Навіщо її вбивати? Чи необережність? Переборщив з дозою? Все може бути…

Утім, якось не зростається… Якщо Наташа купувала великі партії, то Захарченко мав ці великі партії поставляти… А він аж ніяк не схожий на серйозного гравця… Дрібний наркоман… Тоді хто ж поставляв наркотики Наташі? Захарченко киває на якогось Сашу, але ніхто зі свідків його не бачив… Чи був той хлопчик? А чи Захарченко просто себе вигороджує? Тоді чому не звалює вину на Лугового, який зараз у розшуку? Боїться, що Лугового знайдуть?

– Яна тобі привіт передає. – Марина взяла сіль. – Як вечеря?

– Дуже сирно, – відповів я.

– То як справи на роботі? – спитала дружина.

Я подивився на неї, таку милу, русоволосу, звичну…

– Нічого цікавого. Суди, всіляка нісенітниця…

Моя виделка дзенькнула об тарілку. Ненавмисно.