Читать книгу Щоденник Анни Франк - Анна Франк, Anne Frank - Страница 2

12 червня 1942 р.

Сподіваюся, що я зможу довірити тобі, як нікому дотепер не довіряла, сподіваюся, що ти станеш для мене величезною підтримкою.

Неділя, 14 червня 1942 р.

У п’ятницю я прокинулася вже о шостій ранку. Цілком зрозуміло – був мій день народження. Та мені, звісно, не можна було вставати так рано, довелося притримати цікавість до за чверть сьома. Але більше я не втерпіла й пішла до їдальні, там мене зустрів Маврик, наше кошеня, і став лащитися до мене.

О сьомій я побігла до тата з мамою, тоді ми всі пішли до вітальні й там почали розв’язувати й роздивлятися подарунки. Тебе, мій щоденнику, я побачила одразу, це був найкращий подарунок. Ще мені подарували букет троянд, кактус і зрізані півонії. Це були перші квіти, згодом принесли ще багато.

Тато і мама накупили мені купу подарунків, а друзі просто закидали мене дарунками. Я отримала книжку «Камера обскура», настільну гру, багато солодощів, головоломку, брошку, «Голландські казки й легенди» Йозефа Коена і ще дивну книжку – «Дезі їде в гори», а також гроші. Я за них купила «Міфи Стародавньої Греції й Риму» – чудові!

Тоді по мене прийшла Ліз і ми пішли до школи. Я пригостила вчителів і весь свій клас цукерками, тоді почалися уроки.

Поки що все! Яка я рада, що ти у мене є!

Понеділок, 15 червня 1942 р.

У суботу після обіду святкували мій день народження. Ми показали фільм «Сторож маяка» – з Рін-Тін-Тіном. Кіно моїм подругам дуже сподобалося. Ми страшенно бешкетували й веселилися. Було багато хлопчиків і дівчаток. Мама завжди запитує, за кого б я потім хотіла вийти заміж. Вона, мабуть, дуже б здивувалася, якби взнала, що я хочу вийти за Петера Весселя, тому що, коли вона про нього говорить, я ніяк не реагую. Ліз Госсенс і Санну Хаутман я знаю сто років, дотепер вони були найкращими моїми подругами. Тоді я познайомилася у єврейській гімназії з Йоппі ван дер Ваал. Ми з нею багато часу проводимо разом, і зараз вона моя найкраща подруга. Тепер Ліз більше товаришує з другою дівчинкою, а Санна навчається в іншій школі, й там у неї свої подруги.

Субота, 20 червня 1942 р.

Кілька днів не писала, хотілося серйозно обміркувати – для чого взагалі потрібен щоденник? Маю дивне відчуття – я вестиму щоденник! І не лише тому, що я ніколи не займалася «писанням». Мені здається, що потім і мені, і взагалі усім буде нецікаво читати одкровення тринадцятирічної школярки. Та не в цьому справа. Я просто хочу писати, а головне – хочу висловити все, що в мене на думці.

«Папір стерпить все». Так я часто думала сумними днями, коли сиділа, поклавши голову на руки, й не знала, куди себе подіти. То мені хотілося сидіти вдома, то кудись піти, і я так і не зрушила з місця й усе думала. Так, папір усе стерпить! Я нікому не збиралася показувати цього зошита з товстим корінцем, з велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому другові чи справжній подрузі, іншим це нецікаво. Ось я сказала головне, чому я хочу вести щоденник: тому що я ще не маю справжньої подруги!

Треба пояснити, інакше ніхто не зрозуміє, чому тринадцятирічна дівчинка відчуває себе такою самотньою. Звісно, це не зовсім так. У мене чудові, добрі батьки, шістнадцятирічна сестра і, мабуть, щонайменше тридцять знайомих чи так званих друзів. У мене повно шанувальників, вони витріщаються на мене, а на уроках навіть ловлять у люстерко мою посмішку.

У мене багато родичів, чудові дядьки й тітки, вдома у нас затишно, власне, у мене є все – крім подруги! З усіма моїми знайомими можна лише бешкетувати й клеїти дурня, патякати про всілякі дурниці. Відверто поговорити мені немає з ким, і я вся, наче наглухо застебнута. Можливо, мені варто бути довірливішою, але тут нічого не вдієш, шкода, що так виходить.

Ось для чого потрібен щоденник. Але для того, щоб у мене перед очима була справжня подруга, про яку я так давно мрію, я не буду записувати до щоденника самі лише голі факти, як роблять усі, я хочу, щоб цей зошит сам став мені подругою – і цю подругу зватимуть Кітті!

Ніхто нічого не зрозуміє, якщо раптом ні сіло ні впало почати писати Кітті, тому я спершу розповім свою біографію, хоча мені це й не дуже цікаво.

Коли мої батьки одружилися, татові було 36 років, а мамі – 25. Моя сестра Марго народилася в 1926 році у Франкфурті-на-Майні, а 12 червня 1929 року з’явилась я. Ми євреї, тому нам довелося у 1933 році емігрувати до Голландії, де мій батько став одним з директорів акціонерного товариства «Травіс». Ця організація має стосунок до фірми «Колен і К^о», яка знаходиться у тій самій будівлі.

У нашому житті було багато тривог – як і у всіх: наші рідні залишилися в Німеччині й гітлерівці їх переслідували. Після погромів 1938 року обидва маминих брати втекли до Америки, а бабуся переїхала до нас. Їй тоді було сімдесят три роки. Після сорокового року почалося важке життя. Спершу війна, тоді капітуляція, тоді німецька окупація. Так почалися наші поневіряння. Вводили нові закони, один суворіший за другий, і євреям велося особливо сутужно. Євреї повинні були носити жовту зірку, здати велосипеди, євреям заборонялося їздити в трамваї, що вже казати про авто. Покупки можна було робити з третьої до п’ятої, та ще й у спеціальних єврейських крамницях. Після восьмої вечора не можна було виходити надвір і навіть сидіти в саду чи на балконі. Не можна було відвідувати кіно, театр – жодних розваг! Заборонялося займатися плаванням, грати в хокей чи в теніс, – словом, спорт так само був заборонений. Євреям не можна було ходити в гості до християн, єврейських дітей перевели до єврейських шкіл. Обмежень ставало все більше й більше.

Все наше життя було наповнене страхом. Йоппі завжди каже: «Боюся за щось узятися – а раптом це заборонено?»

У січні цього року померла бабуся. Ніхто не знає, як я її любила і як мені її не вистачає.

З 1934 року мене віддали до дитячого садочка при школі Монтессорі, і я потім залишилася у цій школі. В останній рік моєю класною вихователькою була наша начальниця пані К. Наприкінці року ми з нею зворушливо прощалися й обидві гірко плакали. З 1941 року ми з Марго вступили до єврейської гімназії: вона – до четвертого, а я – до першого класу.

Поки що нам учотирьох ведеться непогано. Ось я й підійшла до нинішнього дня й дати.

Субота, 20 червня 1942 р.

Люба моя Кітті!

Починаю листа зразу. Зараз усе тихо й спокійно. Мама з татом пішли, Марго в подруги грає у пінг-понг. Я теж останнім часом граю з задоволенням. Нам, пінг-понгістам, завжди страшенно хочеться морозива, особливо влітку, тому кожна гра зазвичай закінчується походом до якоїсь цукерні, яку можуть відвідувати євреї, – у «Дельфі» чи «Оазис». Ми не переймаємося, чи є у нас гроші, чи нема. Там завжди повно знайомих і серед них неодмінно знайдеться який-небудь добрий дядечко чи шанувальник, і нам з усіх боків пропонують стільки морозива, що ми за тиждень не з’їмо!

Ти мабуть дивуєшся, що я у моєму віці говорю про шанувальників. На жаль, у нашій школі це – неминуче лихо. Варто комусь із хлопчиків запитати, чи можна йому провести мене додому на велосипеді, я знаю наперед, що вищезгаданий молодик закоханий у мене по вуха й не відчепиться нізащо. Помалу він холоне, особливо якщо я не звертаю уваги на його закохані погляди й весело тисну на педалі. Коли він мені набридне, я навмисне вивертаю кермо, моя сумка падає й молодик із чемності повинен зіскочити й підняти її. Поки він довезе до мене сумку, то заспокоїться. Це ще найбезневинніше, а трапляються й такі, що шлють повітряні поцілунки й узагалі починають чіплятися. Та зась! Я злізаю з велосипеда й кажу, що мені його товариство не подобається, а інколи роблю вигляд, що образилася й жену його додому.

Ну от, фундамент нашого приятелювання закладений! До завтра, Кітті!

Анна

Неділя, 21 червня 1942 р.

Люба Кітті!

Увесь наш клас трясеться від страху: скоро педагогічна рада! Півкласу уклало парі – кого переведуть, а хто залишиться на другий рік. Міп де Йонг і я аж плачемо від реготу з наших сусідів, вони просперечалися на усі кишенькові гроші: чи переведуть – чи ні, залишишся – ні, переведуть… І отак зранку до вечора! Не допомагають ані благальні погляди Міп, ні мої енергійні виховні заходи – їх ніяк не напоумити. Якби моя воля, то я б залишила на другий рік половину класу – такі тут ледарі! Та вчителі – народ примхливий, щоправда, може це нам на користь.

У мене з усіма вчителями й вчительками стосунки гарні. У нас їх дев’ятеро – семеро чоловіків і дві жінки. Пан Кеплер, наш старий математик, якось на мене злився через те, що я багато балакаю. Він читав мені нотації, а тоді загадав мені роботу у якості покарання – твір на тему «Базіка». Гм-гм… «Базіка»… Ну що тут напишеш? Та я не стала сушити голову, поклала зошит із задачами до сумки й спробувала мовчати. А ввечері, коли всі уроки були готові, я згадала про твір. Гризла ручку й обмірковувала цю тему. Написати абищо, тільки б розігнати рядки ушир – це кожен може. А от відшукати незаперечні докази на користь базікання – це мистецтво! Я міркувала, міркувала – аж раптом мене пройняло; я за один подих списала три загадані сторінки й вийшло дуже гарно! Я доводила, що базікання – жіноча звичка, і що я, звісно ж, буду намагатися стримуватися, але ж моя мама говорить не менше за мене, а зі спадковістю, на жаль, змагатися дуже важко.

Пан Кеплер дуже сміявся з моїх пояснень. Та коли я на його уроці знову стала патякати, він загадав мені другий твір, цього разу він мав назву «Невиправне базікало». Я йому й це написала, і на двох уроках поводилася бездоганно. А на третьому моє патякання знову вивело його з себе; і от Анні знову загадують твір: «Кряк-кряк, мамзель Качка»! Весь клас «лежав». Я теж сміялася, хоча більше нічого про базікання вигадати не могла. Треба було знайти щось нове, оригінальне. Моя подруга Санна, чудова поетеса, порадила мені написати вірші й взялася допомагати. Я була в захваті. Нехай Кеплер собі дражниться, я з ним порахуюся, він у мене стане посміховиськом для усього класу!

Вірші вийшли дивовижні, успіх надзвичайний! Там було про маму-качку й тата-селезня й про трьох каченят, яких тато заклював насмерть через те, що вони забагато крякали. На щастя, Кеплер зрозумів жарт і прочитав вірші у нашому класі й у інших класах також, та ще й з коментарями. Відтоді я можу базікати скільки мені заманеться, й жодних штрафних робіт!

Щоправда, Кеплер все одно мене піддражнює.

Анна.

Середа, 24 червня 1942 р.

Люба Кітті!

Неймовірно спекотно. Всі відсапуються, пихтять і потіють у цьому пеклі, а тут ще доводиться бігати пішки. Лише зараз я зрозуміла, яка гарна штука – трамвай, особливо відкриті вагони. Та це – заборонений плід для нас, євреїв. Тож лишається бігати своїми двома. Учора мені було треба до зубного лікаря на Ян-Люкенстраат, протягом перерви на сніданок. Це досить далеко від нашої школи, треба було йти повз міський сад. Я так втомилася, що на останніх уроках ледь не заснула. Добре ще, що дорогою мені зустрілося багато добрих людей і вони самі пропонували мені води. Асистентка зубного лікаря дуже привітна й уважна.

Ми можемо користуватися лише перевозом – та й усе. Це – маленький катер, він іде від Йозефизраелськаде, й перевізник одразу перевіз нас, щойно ми попросили. Голландці, безперечно, не винні, що нам так погано.

Якби лише не ходити до школи! На пасху вкрали мого велосипеда, а маминого тато віддав знайомим на збереження. На щастя, скоро канікули, ще тиждень – і стражданням кінець.

Учора вдень трапилося щось дуже приємне. Коли я проходила повз те місце, де зазвичай стояв мій велосипед, хтось мене гукнув. Я обернулася й побачила дуже гарненького хлопця, з яким познайомилася напередодні у моєї шкільної подруги Єви. Він трохи соромився, та назвав своє ім’я: Гаррі Гольдберг. Я здивувалася – не зрозуміло, що йому було треба. Та скоро все з’ясувалося: він хотів провести мене до школи. «Якщо нам по дорозі, то ходімо» – відповіла я, й ми пішли разом. Гаррі вже 16 років, і він дуже мило розповідає усілякі історії. Вранці він знову чекав на мене, очевидно так буде й далі.

Анна.

Вівторок, 30 червня 1942 р.

Люба Кітті!

До сьогодні мені геть не було коли писати. У четвер я провела цілий день у знайомих. У п’ятницю до нас прийшли гості, і так до сьогодні. За цей тиждень ми з Гаррі потоваришували. Він мені багато розповів про себе. Сюди, в Голландію, він приїхав сам, тут у нього дідусь і бабуся, а батьки – в Бельгії.

Колись він товаришував з дівчинкою Фанні. Я її теж знаю. Вона – взірець сумирності й нудьги. Відтоді, як Гаррі зі мною познайомився, він зрозумів, що з Фанні йому страшенно нудно. Я його, бачте, розважаю. Ніколи не знаєш, до чого ти придатна!

У суботу в мене ночувала Йоппі. Але в неділю вона пішла до Ліз, і я нудьгувала смертельно. Ввечері Гаррі мав прийти до мене. О шостій він потелефонував:

– Говорить Гаррі Гольдберг. Чи можна покликати Анну?

– Так, Гаррі, це я.

– Добрий вечір, Анно. Як твої справи?

– Дякую, добре.

– На жаль, я сьогодні не зможу прийти. Але хочу з тобою поговорити. Можеш вийти до мене за десять хвилин?

– Добре, я виходжу.

Я швиденько перевдягнулася й злегка пригладила волосся. Тоді стояла біля вікна й хвилювалася. Нарешті він прийшов. Диво дивне – я не полетіла стрімголов сходами, а спокійно чекала, коли він подзвонить. Тоді я спустилася донизу, й він одразу почав:

– Чуєш, моя бабуся вважає, що ти для мене надто молода. Вона каже, що мені слід бувати у Лурсів. Вона, мабуть, зрозуміла, що я не хочу зустрічатися з Фанні.

– А чому, ви хіба посварилися?

– Ні, навпаки, та я сказав Фанні, що ми різні люди, і через це в мене немає бажання витрачати з нею багато часу. Та нехай вона ходить до нас у гості, а я буду заходити до них. А потім я думав, що Фанні товаришує з іншими хлопцями. Виявляється, це неправда, й тепер дядько каже – ти мусиш просити у неї вибачення. А я не хочу. Тому я вирішив з нею більше не зустрічатися. А бабуся хоче, щоб я ходив до Фанні, а не до тебе, але я й не збираюся! У старих бувають якісь застарілі уявлення. Та мені з ними рахуватися нема чого. Звичайно, я залежний від бабусі, але й вона від мене де в чому залежить. По середах я вільний, і дід з бабусею гадають, що я ходжу на уроки ліплення, а насправді я буваю на сіоністських зборах. Ми не сіоністи, та мені просто цікаво про них знати. Хоча останнім часом мені чомусь там не подобається, і більше я туди ходити не буду. Отже, ми можемо зустрічатися з тобою щосереди і щосуботи вдень і ввечері, і в неділю ввечері, а ймовірно, що й частіше.

– Але якщо твої бабуся й дід не хочуть, навіщо тобі ходити до мене супроти їхньої волі?

– Для кохання перепон не існує.

Ми зайшли за ріг, що біля книгарні – і там стояв Петер Вессель з двома друзями. Я його побачила уперше після канікул і страшенно зраділа.

Ми з Гаррі обійшли весь квартал кілька разів і врешті-решт домовилися, що завтра ввечері, за п’ять хвилин сьома я буду чекати біля його дому.

Анна.

П’ятниця, 3 липня 1942 р.

Люба Кітті!

Учора Гаррі прийшов до нас – познайомитися з моїми батьками. Я купила торт, цукерок і кекс. Ми пили чай, та нам з Гаррі стало нудно сидіти вдома. Ми пішли гуляти, і у десять хвилин по восьмій він провів мене додому. Батько дуже сердився, що я повернулася так пізно. Для євреїв дуже небезпечно з’являтися на вулиці після восьмої вечора, і я пообіцяла завжди повертатися додому за десять восьма.

Назавтра мене запросили до Гаррі. Моя подруга Йоппі постійно дражниться через нього. Та я зовсім не закохана в нього. Хіба не можна мати друга? Нема нічого поганого в тому, що я маю друга чи, як каже мама, кавалера. Єва мені розповіла, що Гаррі нещодавно був у неї й вона його запитала: «Хто тобі більше до вподоби – Фанні чи Анна?» А він відповів: «Тебе це не стосується!» Більше вони про це не розмовляли, а коли він ішов геть, то сказав: «Звичайно, Анна, лише ти нікому не кажи». І зразу ж втік.

Я помічаю, що Гаррі страшенно в мене закоханий, і заради різноманітності мені це навіть подобається. Марго сказала про нього: «Гаррі – добрий хлопець». На мою думку, навіть більше. Мама від нього у захваті. «Гарний хлопчик, дуже милий і добре вихований». Мене тішить, що Гаррі сподобався всьому нашому сімейству і вони йому теж дуже подобаються. Лише мої подруги здаються йому цілковитими дітьми – тут він має рацію.

Анна.

Неділя, 5 липня 1942 р.

Річний акт у п’ятницю минув добре – нас перевели. Я маю дуже непогані оцінки. Лише одне «погано», з алгебри – п’ять, тоді – дві шістки, а все решта – сімки й дві вісімки[2]. Вдома всі дуже задоволені. Мої батьки не схожі у цьому на інших. Для них неважливо – погані чи добрі в мене оцінки, для них важливіше, щоб я «пристойно» поводилася, була здорова й весела. Аби тут все було гаразд, решта додасться. Та мені все ж хотілося б добре вчитися. Мене, власне, до гімназії взяли умовно, тому що я не пройшла останній клас школи Монтессорі. Але, оскільки всім єврейським дітям треба було переходити до єврейських гімназій, то директор узяв мене і Ліз, щоправда, після довгих умовлянь. Я б не хотіла його розчаровувати. Моя сестра Марго теж отримала свій табель – як завжди, відмінний. Якби давали нагороди, то вона, мабуть, перейшла б з похвальним листом – така розумниця!

Батько останнім часом багато буває вдома, йому не можна ходити до контори. Жахливе відчуття – раптом виявитися зайвим! Пан Коопхойс прийняв від нього «Травіс», а пан Кралер – фірму «Колен і К^о», у котрій батько теж був компаньйоном.

Днями, коли ми з батьком гуляли, він заговорив зі мною про «притулок». Сказав, що нам було б дуже важко жити відрізаними від усього світу. Я запитала, чому він про це каже.

– Ти знаєш, – промовив він, – що ми вже більше року ховаємо у знайомих одяг, меблі й продукти. Ми не хочемо залишити німцям наше майно, а ще більше – потрапити їм до рук. Тому ми самі підемо, не чекаючи, поки нас заберуть.

Мені стало страшно, таким серйозним було його обличчя.

– А коли?

– Про це не думай, дитино. Настане час – дізнаєшся. А поки можна – насолоджуйся свободою.

І все. Ах, якби цей день був далеко-далеко!

Анна.

Середа, 8 липня 1942 р.

Люба Кітті!

Між недільним ранком і нинішнім днем нібито проминули цілі роки. Так багато всього сталося, наче земля перекинулася! Але, Кітті, як бачиш, я ще живу, а це, за словами тата, – найголовніше.

Так, я живу, лише не питай, як і де. Мабуть, ти мене сьогодні геть не розумієш. Доведеться спершу розповісти тобі все, що сталося з неділі.

О третій – Гаррі щойно пішов і хотів скоро повернутися – раптом почувся дзвінок. Я нічого не чула, зручно лежала в качалці на веранді й читала. Раптом у дверях з’явилася перелякана Марго.

– Анна, батькові прислали повістку з гестапо, – пошепки мовила вона. – Мама вже побігла до ван Даана. (Ван Даан – гарний батьків знайомий і його співробітник).

Я страшенно перелякалася. Повістка… всі знають, що це означає: концтабір… Переді мною промайнули камери у в’язниці – невже ми дозволимо забрати батька!

– Не можна його відпускати! – рішуче мовила Марго.

Ми сиділи з нею у вітальні й чекали на маму. Мама пішла до ван Даанів, треба було вирішувати – чи йти нам завтра до схованки. Ван Даани теж підуть з нами – нас буде семеро. Ми сиділи мовчки, говорити ні про що не могли. Думка про батька, який нічого не підозрюючи пішов відвідати своїх підопічних у єврейській богадільні, очікування, спека, страх – нам зовсім відібрало мову.

Раптом дзвінок.

– Це Гаррі! – вигукнула я.

– Не відчиняй! – втримала мене Марго, але страх виявився даремним: ми почули голоси мами й пана ван Даана, вони розмовляли з Гаррі.

Тоді він пішов, а вони увійшли в дім і зачинили за собою двері. Після кожного дзвоника Марго або я кралися донизу й дивилися, чи то не батько. Вирішили нікого іншого не впускати.

Нас попросили з кімнати. Ван Даан хотів поговорити з мамою наодинці. Коли ми сиділи в нашій кімнаті, Марго мені сказала, що повістка прийшла не татові, а їй. Я ще дужче перелякалася й стала гірко плакати. Марго лише шістнадцять років. Невже вони хочуть висилати таких дівчаток без батьків? Та на щастя, вона від нас не піде. Так сказала мама, і, мабуть, батько теж готував мене до цього, коли розповідав про криївку.

А яка криївка? Де ми сховаємося? У місті, в селі, у якомусь будинку, в хаті – коли, як, де? Не можна було ставити ці питання, та вони весь час крутилися в голові.

Ми з Марго почали складати все найнеобхідніше до наших шкільних сумок. Спочатку я взяла цього зошита, а тоді що трапиться: бігуді, носовички, підручники, гребінку, старі листи. Я думала про те, як ми будемо переховуватися й пхала до торбинки всілякий непотріб. Та мені не шкода: спогади цінніші, ніж плаття.

О п’ятій нарешті повернувся батько. Він потелефонував панові Коопхойсу й попросив зайти увечері. Пан ван Даан пішов по Міп. Міп працює в конторі у батька з 1933 року, вона стала нашим вірним другом, і її чоловік Хенк так само. Вона прийшла, склала черевики, плаття, пальто, трохи білизни й панчіх до валізи й пообіцяла ввечері знову зайти. Нарешті у нас стало тихо. Їсти ніхто не міг. Досі було спекотно і взагалі якось дивно й незвично.

Горішню кімнату в нас винаймає такий собі пан Гоудсміт, він розлучений з дружиною, йому років тридцять. Здається, цієї неділі йому не було чого робити й він сидів у нас до десятої й ніяк не вдавалося його випхати.

Об одинадцятій прийшли Міп і Хенк ван Сантени. У валізі Міп і в глибоких кишенях її чоловіка знову почали щезати панчохи, черевики, книги й білизна. О пів на дванадцяту вони пішли, згинаючись під вагою речей. Я страшенно втомилася, і, хоча й знала, що сплю востаннє на своєму ліжку, одразу ж заснула. О пів на шосту ранку мене розбудила мама. На щастя, було вже не так спекотно, як у неділю. Цілий день накрапав теплий дощик. Ми всі вчотирьох стільки на себе вдягли теплого, ніби збиралися ночувати в холодильнику. Але нам треба було взяти з собою якомога більше одягу. У нашому становищі ніхто б не зважився йти вулицею з важкою валізою. На мені було дві сорочки, дві пари панчіх, три пари трико й плаття, а згори – спідниця, жакет, літнє пальто, а ще мої найкращі туфлі, ботики, хустка, шапка й ще всілякі хустки й шарфи. Я вже вдома ледь не задихнулася, та усім було не до цього.

Марго напхала сумку підручниками, сіла на велосипед і поїхала по Міп у невідому мені далечінь. Я ще не знала, в якому таємничому місці ми заховаємося… О сьомій годині тридцять хвилин ми зачинили за собою двері. Єдина істота, з якою я попрощалася, був Маврик, моє улюблене кошеня, його мали взяти до себе сусіди. Про це ми залишили записку панові Гоудсміту. На столі в кухні лежав фунт м’яса для кота, у їдальні не прибрали зі столу, ліжка ми також не прибрали. Все справляло враження, ніби ми втекли стрімголов. Та нам було байдуже, що скажуть люди. Ми хотіли лише піти й спокійно дістатися до місця. Завтра напишу ще!

Анна.

Четвер, 9 липня 1942 р.

Люба Кітті!

Так ми бігли під рясним дощем: батько, мама і я, у кожного портфель і господарська торбина, забиті під зав’язку чим завгодно.

Робітники, які рано йшли на роботу, дивилися на нас співчутливо. З їхніх облич можна було побачити, що вони засмучені через нас і їм нас шкода, тому що ми мусимо тягнути таку вагу власноруч, а сісти в трамвай не можемо. Всі бачили жовту зірку і цього було достатньо.

Дорогою батьки мені докладно розповіли, як з’явився план втечі. Вже багато місяців вони переносили в безпечне місце частину нашої обстановки й одягу. Все було підготовано, а шістнадцятого липня ми повинні були зникнути. Та повістка надійшла за десять днів до того, й треба було змиритися з тим, що приміщення ще не зовсім підготовлене. Притулок знаходився у батьковій конторі. Стороннім це зрозуміти складно. Доведеться пояснити докладніше. Батько завжди тримав небагато службовців: пан Кралер, пан Коопхойс, Міп і Еллі Воссен, двадцятитрьохрічна стенографістка. Усі вони знають, де ми будемо. Не посвячений лише пан Воссен, батько Еллі, який працює на складі, і двоє його помічників.

План дому такий: на першому поверсі – великий склад, він же експедиція. Поруч з дверима до складу – вхідні двері, подвійні, які ведуть на невеличкі східці. Якщо ними піднятися, то опинишся перед дверима з матовим склом, на них чорними літерами написано: «Контора». Це і є головна контора, дуже велика, дуже світла, де багато народу. Вдень там працюють Міп, Еллі й пан Коопхойс. Крізь прохідну кімнату, де стоїть багато шаф, великий буфет і сейф, потрапляєш до темнуватого кабінету, де колись сиділи пан Кралер і пан ван Даан, а зараз лишився тільки пан Кралер. З коридору теж є вхід просто до цього кабінету, крізь скляні двері, які можна відчинити зсередини, а ззовні не можна.

З кабінету Кралера коридором підіймаєшся на чотири сходинки й входиш до найкращої кімнати в конторі – кабінету директора. Там тьмяні важкі меблі, лінолеум вкритий килимом, стоїть радіоприймач, гарні святкові лампи, словом, розкішно! Поруч – велика за площею кухня з «титаном» і двома газовими конфорками. Далі – вбиральня. Це все на першому поверсі.

З довгого коридора дерев’яні східці йдуть нагору до передпокою, що переходить у коридор. Праворуч і ліворуч – двері. Ті, що зліва ведуть на склад і до комор, з мансардою й горищем, – це приміщення займає передню частину будівлі. З другого боку будинку є ще довгі, страшенно круті, справжні голландські східці, вони ведуть до другого виходу на вулицю.

За першими дверима – наш притулок. Ніхто б не подумав, що за цими простими сірими дверима стільки приміщень. При дверях – сходинка, і ви там. Зразу ж навпроти цього входу – круті східці. Ліворуч – маленький передпокій веде до кімнати, що має слугувати за їдальню й спальню родині Франк, а поруч є ще одна кімнатка: це спальня й класна кімната сестричок Франк. Праворуч від сходів – темна кімнатка з умивальником і окремою вбиральнею. З кімнатки є двері до нашої спальні – Марго і моєї. Коли підіймаєшся сходами й відчиняєш двері нагору, то просто дивуєшся, що в задній частині такого старого дому раптом виявляється велика, світла й гарна кімната. У цій кімнаті стоїть газова плита й стіл для миття посуду – тут дотепер була лабораторія фірми. А тепер тут буде кухня і, крім того, їдальня, спальня й кабінет подружжя ван Даан. Крихітна прохідна кімнатка буде царством Петера ван Даана. Там ще є горище й мансарда, як і в передній частині дому. Бачиш, тепер я змалювала тобі наш дивовижний притулок!

Анна.

П’ятниця, 10 липня 1942 р.

Люба Кітті!

Можливо, я тобі страшенно набридла довгими описами нашого помешкання. Та повинна ж ти знати, де я приземлилася! Пишу далі, бо я ще не все тобі розповіла. Коли ми прийшли на Прінсенграхт, Міп одразу ж відвела нас нагору, до помешкання. Вона зачинила за нами усі двері – й ми залишилися самі. Марго приїхала на велосипеді раніше за нас і вже чекала там. Наша кімната, та й усі інші були схожі на комору лахмітника – неможливо розповісти, що там робилося! Усі коробки й валізи, котрі місяцями перетягували сюди, були скидані абияк. Маленька кімната була до стелі закладена ліжками й постелями. Треба було миттю братися до прибирання, якщо ми хочемо ввечері лягти спати в застелені ліжка. Мама й Марго не могли й пальцем поворухнути. Вони лежали на сінниках у жахливому стані. А ми з татом, головні «прибиральники» в сім’ї, одразу ж взялися до роботи. Ми все розпакували, прибрали, вибили, вимили й до вечора, ледь живі від утоми, лягли в чисті постелі. Цілий день ми не їли нічого гарячого. Втім, це було зайве. Мама і Марго надто нервували, їм не хотілося їсти, а нам з татом не було коли. У вівторок зранку знову взялися до справи. Еллі й Міп купили дещо за нашими картками, батько налагодив затемнення, тоді відмивали підлогу на кухні, словом, всі працювали з ранку до вечора. До середи мені взагалі не було коли навіть подумати про величезний переворот, що стався у моєму житті. Й лише в середу – вперше після нашого приходу до притулку – я змогла обміркувати все й написати тобі, що відбулося і що ще з нами може статися.

Субота, 11 липня 1942 р.

Люба Кітті!

Батько, мама й Марго ніяк не можуть звикнути до лункого дзвону з Вестертума – він дзвонить кожних чверть години. А мені навіть подобається, дуже гарно, особливо вночі, це мене якось заспокоює. Мабуть, тобі дуже б хотілося знати, чи до вподоби мені наше помешкання. Відверто кажучи, сама не знаю. Мені здається, що тут я ніколи не буду почуватися як вдома. Я не хочу сказати, що тут моторошно чи похмуро. Іноді мені здається, що я потрапила до якогось дуже дивного пансіону. Дивовижне уявлення про таємничий сховок, як ти вважаєш? Власне, наша половина дому – ідеальний притулок. Не біда, що тут волого й стелі нерівні, зрештою, у всьому Амстердамі, та й, мабуть, у всій Голландії зручнішої схованки не знайдеш.

Спочатку наша кімната була зовсім порожня. На щастя, тато захопив усю мою колекцію кінозірок і пейзажів, і я за допомогою клею й пензлика всю стіну обклеїла картинками! Тепер у нас зовсім весело. Коли прийдуть ван Даани, ми зробимо з дощок, які є на горищі, шафки на стіну й інші потрібні речі.

Марго й мама почуваються краще. Вчора мама вперше вирішила приготувати обід. Гороховий суп! Але вона так забалакалася внизу, що суп весь згорів, горох перетворився на вугілля і його не можна було віддерти від каструлі. Шкода, що цього не можна розповісти нашому вчителю Кеплеру! Ось вона, спадковість!

Вчора ввечері ми всі спустилися в кабінет щоб послухати англійську радіопередачу. Я страшенно боялася, що хтось із сусідів помітить, і просто благала тата повернутися зі мною нагору. Мама зрозуміла мене й піднялася зі мною. Взагалі ми дуже хвилюємося – щоб нас не почули й не побачили. Першого ж дня ми пошили завіси на вікна. Власне кажучи, це просто шмати різного кольору й форми, які ми з татом абияк зшили докупи. Ці розкішні гардини прибиті цвяхами до віконних рам, і, поки ми тут, знімати їх не будуть.

Праворуч від нашого дому – велика контора, ліворуч – меблева майстерня. У цих приміщеннях після робочого дня немає ані душі, однак шум все ж може туди долинути. Тому ми заборонили Марго навіть кашляти вночі – вона страшенно застуджена. Бідолашній доводиться ковтати кодеїн.

Дуже рада, що у вівторок прийдуть ван Даани. Буде затишніше й не так тихо. Від тиші я страшенно нервую, особливо вечорами й уночі, я б віддала все, що завгодно, тільки б у нас ночував хтось із наших захисників. Мені все здається, що ми звідси ніколи не вийдемо і що нас знайдуть і розстріляють. Ця думка мене страшенно пригнічує. Вдень теж треба дотримуватися тиші, не можна голосно тупати й треба розмовляти майже пошепки, щоб унизу на складі нас не почули. Мене гукають!

Анна.

П’ятниця, 14 серпня 1942 р.

Люба Кітті!

Я покинула тебе аж на місяць. Та не щодня стається щось нове. 13 липня прийшли ван Даани. Власне, було домовлено на чотирнадцяте, та через те, що німці цими днями викликали все більше й більше євреїв і взагалі було дуже неспокійно, вони вирішили за краще прийти днем раніше, ніж днем пізніше. Вранці, о пів на десяту – ми ще снідали – з’явився Петер ван Даан, доволі нудний і сором’язливий хлопчина років шістнадцяти. Він приніс за пазухою кошеня, якого звати Муші. Знаю, що мені з ним буде нецікаво. За півгодини з’явилося подружжя ван Даанів, вона, на наше всезагальне задоволення – з нічним горщиком у коробці від капелюха. «Не можу жити без горщика!» – пояснила вона, і містка посудина негайно ж була захована під ліжком. Чоловік не приніс горщика, зате притягнув під пахвою складаного столика. Першого дня ми затишно сиділи всі разом, і за три дні в нас з’явилося таке відчуття, ніби ми завжди жили однією великою родиною.

Того тижня, коли ван Даани після нас залишалися поміж людьми, вони, звісно ж, багато чого пережили і все нам розповіли. Особливо нас зацікавило, що сталося з нашою квартирою й паном Гоудсмітом.

І ван Даан нам розповів: «У понеділок о дев’ятій годині ранку Гоудсміт потелефонував мені й попрохав прийти. Він показав записку, яку ви залишили (щодо кицьки й кому її віддати). Він страшенно боявся обшуку і ми прибрали зі столу і взагалі скрізь навели лад. Раптом я побачив на настільному календарі у пані Франк якийсь запис – це була адреса в Маастріхті. Я, звісно, зразу зрозумів, що це навмисна «необережність», та прикинувся здивованим і переляканим, і став просити пана Гоудсміта спалити цей нещасний аркуш. Весь час я твердив, що нічого не знав про ваше рішення втекти. Аж раптом мене ніби пройняло. «Пане Гоудсміт, – кажу я йому, – я раптом збагнув, що це за адреса. Приблизно півроку тому до нас в контору приходив поважний німецький офіцер, дитячий друг пана Франка. Він обіцяв допомогти, якщо тут стане небезпечно жити. Цей офіцер служить у Маастріхті. Напевно, від дотримав слова й переправив Франків до Бельгії, а звідти – до їх родичів у Швейцарію. Усім добрим знайомим Франків, які будуть у вас про них запитувати, ви можете спокійно про це сказати, тільки, прошу, не згадуйте Маастріхт». Після цього я пішов. Тепер більшість знайомих про це знає і мені вже переказували цю версію неодноразово».

Ми були у захваті від цієї історії й реготали, аж за животи хапалися – чого лише люди собі не вигадають! Так, одна сім’я переконувала, що бачила, як ми всі рано вранці їхали на велосипедах. Інша пані стверджувала, що сама бачила, як нас уночі забирала військова машина.

Анна.

П’ятниця, 21 серпня 1942 р.

Люба Кітті!

Наше помешкання стало справжньою криївкою. У пана Кралера з’явилася блискуча думка – закрити наглухо вхід до нас сюди, до задньої частини будинку через те, що зараз багато обшуків – шукають велосипеди. Виконав цей план пан Воссен. Він зробив пересувну книжкову полицю, що відчиняється у один бік, наче двері. Звичайно, його довелося «поставити до відома», й тепер він готовий допомагати нам у всьому. Тепер, коли спускаєшся донизу, треба спочатку зігнутися, а тоді стрибнути, бо сходинку прибрали. За три дні ми всі понабивали страшних гуль на лобі, бо забули зігнутися й стукалися головою об низькі двері. Тепер там прибитий валик, наповнений тирсою. Не знаю, чи це допоможе!

Читаю я мало. Поки що я перезабула багато що з того, чому нас навчали в школі. Життя тут одноманітне. Ми з паном ван Дааном часто сваримося. Звісно, Марго йому видається набагато милішою. Мама поводиться зі мною як з маленькою, а я цього не витримую. Петер теж не став приємнішим. Він нудний, цілий день вилежується в ліжку, іноді щось майструє, а тоді знову спить. Такий вайло!

Погода тепла, й ми розкошуємо в шезлонгах на горищі.

Анна.

Середа, 2 вересня 1942 р.