Читать книгу Чарівний альбом Кароліни - Анна Малігон - Страница 2

Ліна ледве стримала сльози, коли мама поцілувала її перед від’їздом.

– Доню, ти майже доросла. Скажи, я можу тобі довіряти? – спитала мама, і Ліна ствердно закивала русявою голівкою.

Так, вона справді майже доросла. Цієї осені стане школяркою. Тому рюмсати їй не личить. А ось Марко, її молодший братик, реве на все село. Бабуся ледве тримає його на руках…

Невдовзі мама з татом поїхали, а Ліна ще довго стояла й дивилась, як влягається курява від машини, як біжать піщаною дорогою сусідські кози, як хлюпочуться в калюжі тлусті качки. Напевно, добре їм, отим козам і качкам. І зовсім не нудно. А як же їй, Ліні, прожити у цьому глухому селі цілих три тижні?! Без галасливих подружок, комп’ютерних ігор, мультиків і улюблених роликів. Та найбільша біда – Марко. Чому вона має постійно його бавити? «Доросла, доросла! А може, не така вже й доросла?.. Може, я теж хочу бавитись, щоб ніхто мені не заважав?» – думала Ліна, згадуючи ті часи, коли вона ще була єдиною дитиною у своїх батьків.

Не встигла й посумувати досхочу, аж тут бабуся вже кличе з веранди:

– Ліно! А йди-но сюди!

Ліна біжить, метеликом летить на поклик і за мить опиняється біля хати.

– Рідна моя, побавиш Марка півгодинки? Так плаче, бідняточко. Ти ж сестричка, розвеселиш його, то, гляди, й утішиться. А я піду кролям трави нарву…

– То краще я нарву! Я знаю, де росте потрібна трава! Це ж там, за фермою, правда? – защебетала Ліна, не дослухавши бабусю.

– Атож! Ти диви, яка прудка.

– А ось і нарву! Я торік іще з дідом туди ходила.

– Візьми кошик за хлівом, біля шовковиці. Та щоб недовго, дивись мені!

Ліна радісно крутнулася на одній нозі й помчала через подвір’я по кошик.

* * *

…Рвати траву нелегко. Довгі гострі стебла ріжуть долоньки, обпікають пальці. Ось і долоні вже зелені, наче в лісової людини! Майже все літо Ліна провела у дитячому таборі відпочинку, де було неймовірно весело. А щовечора перед сном діти розповідали страшні історії. Наприклад, про зелену лісову людину, яка виходить із лісу вночі й шукає собі поживи.

Кошик наповнюється надто повільно. Якби з друзями – давно б уже впоралася з роботою. Та село невеличке і знайти друзів тут – непросто. Ось якийсь хлопчак не їде, а летить по стежці на велосипеді.

– Дорогу, мала! – гукає до Ліни здаля.

«Гм… Не така вже й мала…» – подумала Ліна і навіть усміхнулася.

– Ти що, беззуба, оглухла? – хлопець ледве ухилився, об’їхавши Ліну.

Ти дивись, який невіглас! Раніше вона ніби й не сумувала через відсутність двох передніх зубів. Навіть раділа – скоро нові з’являться. А тут – бач, яке нахабне! Тільки настрій зіпсував. А тим часом небо посіріло, насувається гроза. Ліна вирішила тікати. Хоч і неповний кошик, та кроликам вистачить. Перші важкі краплі дощу наздогнали її біля воріт, де на неї вже чекала бабуся:

– Ну хіба ж так можна? Хіба я тобі не казала?..

– Та що ви, бабуню? Я не боюся дощу. Тільки… з травою не дуже впоралася.

– Та Бог із тими кролями, дитино! Ходімо до хати.

* * *

У хаті посутеніло, ніби вже вечір. Смачно пахло пирогами. Посеред столу стояла велика миска, а там… не просто пироги, а м’які духмяні сонечка. Ліна взяла один, надкусила – фе, з сиром. Не любить вона такого! Узяла інший, теж надкусила – шовковиця… Ні, шовковицю вона теж не любить. А третій виявився з малиною – о, це інша справа! Підійшла до вікна, жуючи пиріг, і стала дивитися на зливу. Як же хороше! І Марко заснув, не ходить по п’ятах, не канючить… Ліна довго вдивлялася у пасма зливи за склом, аж раптом побачила у вікні будинку, що навпроти, маленьку дівчинку. Спершу Ліна подумала, що це їй просто здалося. Буває ж таке – феї дощу напускають на людей видіння. Придивилася ще раз – усе ж таки дівчинка! Чорнява, як воронятко.

– Бабуню, бабуню! А ти казала, дітей тут нема! А дивись, он там, у вікні… Чому я раніше її ніколи не бачила?

– Тс-с… – прошепотіла бабуся. – Та красуня не зможе стати твоєю подружкою.

– Але чому? Глянь, вона теж на мене дивиться.

– Ліночко, тобі так здається. Вона нікого не бачить і не чує.

– То що ж це? Сусідка наша сліпа та глуха?

– Ні, дитинко. Не сліпа вона і не глуха. Просто живе у своєму світі. Не знаю, як тобі це пояснити. Ну… ніби хворенька трохи. Забудь про неї, та й по всьому.

Ліна задумалась. Як це так – у своєму світі? Є міста і села. Будинки, дерева й квіти. Люди, тварини… Є багато приємних речей, як, наприклад, кінотеатри, ігрові центри, роллердроми… Є прекрасні ляльки, смачне морозиво й мамина любов. Аж тут раптом виявляється, що існує ще якийсь інший світ… Ліна знову подивилася на дівчинку, навіть помахала їй рукою. А потім… Потім дивна сусідка їй усміхнулася. По-справжньому, щиро, як усміхаються всі дівчатка, коли готові розкрити серце для дружби.

– Ба-а-а-а! Ти бачила?! – радісно вигукнула Ліна.

– Що я мала побачити? – почувся здивований бабусин голос.

– Вона мені усміхнулася.

– Не може такого бути, серденько моє. Це тобі привиділося.

– Та як же не може? У мене гарний зір, і я точно бачила, що вона…

– Ліночко, їж пироги. – Бабуся взяла Ліну за плечі й відвела від вікна.

* * *

Цілу ніч Ліна крутилась у ліжку, намагаючись заснути. Голова її аж розривалася від думок. Останні тижні чудового літа минають, а попереду – сама лише нудьга, і ніякого дива не станеться. І чому не можна піти погратися до сусідки? Тут якась таємниця. А якщо самій піти й розвідати, як воно є насправді? Але ж там такий собацюра у дворі! Проте поряд із їхнім двором – закинуте дворище старої Хвиньківни. Баба Хвиньківна давно померла, а хата її стоїть пусткою. Можна спробувати проникнути до незнайомки через те дворище. Кажуть, Хвиньківна була відьмою. Начебто дух її у тій хаті тепер живе. Але ж цікаво! Ну просто жах, як цікаво!.. Та спершу треба заснути. Тоді й зуби швидше почнуть рости…

Ліна почала рахувати уявних качок. Качки не хотіли рахуватися, крякали, не трималися рядком, а тоді й геть розбрелися. Хлопчик із великими передніми зубами, точнісінько як у кроля, проїхав на велосипеді, а за ним автомобіль її татка – здавалось, не їхав, а повз. Ліна кинулася навздогін, та, як не намагалася, догнати не могла. Тож вона не витримала й розридалась – аж тут опинилася біля високого будинку з великими синіми віконницями. Віконниці розкрилися – і до неї усміхнулася та сама сусідська дівчинка. «Ти диви, які гарні у неї зубки…» Далі вже Ліна не пам’ятала свого сну.

* * *

…Ніжний вранішній промінь торкнувся її сонного личка, і Ліна солодко потягнулася. «Їня… Їня…» – залепетав Марко. Це так він кликав Ліну, бо вже давно прокинувся і сидів у своєму ліжечку, граючись китицями настінного килимка. З двору долинав стукіт – то вже щось майстрував дід. Чутно хрипкий крик дядька Петра: «Н-н-но, пішла!» – певно, кудись поїхав підводою. Дядько Петро, чорний, як циган, товаришує з дідом, курить тютюн, загорнутий у газету, та іноді лається. Проте Ліна його не боїться. Добре було б покататися на возі, тримаючись за віжки. А зараз треба вставати, адже на сьогодні стільки всього заплановано! Перевозити сіно, наприклад. А раптом їй дозволять обережно сидіти на самому вершечку і дивитись, як повільно пливе над головою небо? Устала, привела до ладу себе й Марка – точнісінько як мама.

– Розумничка наша! – похвалила бабуся Ліну.

Після сніданку діти гралися на подвір’ї. Розстелили старе покривало, повиносили іграшки. Навіть кицька Багіра приєдналася до компанії. Розляглася, витягла лапки, хижо зиркаючи на горобців. А Ліна влаштувала ляльковий театр. Сама придумала казку, озвучила зайчика та ведмедя. Марко аж заливався сміхом, коли сестричка говорила тонесеньким голоском або грубим, наче справжній хижий звір.

– Ліно! – гукає знову бабуся. – Щось курчат ніде не видно. Чи до Ганжихи вони часом не попхалися?

Ганжиха – лайлива баба, обійстя якої праворуч від їхнього. Частенько нахваляється зварити борщ із неслухами-забродами. По ліву руку – вигін, а далі вже починається ліс. Тож Ліна, огледівши подвір’я Ганжихи крізь частокіл, жвавенько побігла на вулицю. Хай би собі паслися на моріжку! Так ні – таки попхалися куди не слід. Та ще й до кого? До відьми Хвиньківни. А там зарості такі густі! Може, пес приблудний заліз туди? Або шуліка причаївся? Що робити? Ліна з усіх сил штовхнула стару хвіртку – а та ні з місця. Довелося стати на лавку й перелізти через паркан. Кілька вправних рухів – і Ліна опинилась у густій траві, такій високій, що сама відчула себе курчам.

І тут Ліна згадала про вчорашню дівчинку у вікні. Їй захотілося хоч одним оком глянути на неї зблизька. Трухлявий живопліт не був перепоною. Тож Ліна легко пробралася до сусідів і застигла від подиву – у вікні, що виходило на город, була та ж сама дівчинка. Вона сиділа на підвіконні, звісивши ніжки. Ліна підійшла до незнайомки, але та ніби не помічала її. Погойдувалась, як механічна лялька, і дивилася вниз, розглядаючи свої блискучі сандалі. Дівчинка і справді була схожа на ляльку – такої світлої шкіри Ліна не бачила ніколи.

– Привіт! Можна з тобою познайомитися? – неголосно спитала Ліна, пам’ятаючи про великого пса.

Дівчинка мовчала. І пес мовчав за будинком. І все на світі мовчало.

Невже вона справді глуха? І сліпа? Але ж учора вона усміхалася!

– Якщо не хочеш зі мною знайомитися, просто кивни головою, і я піду геть, – розпачливо сказала Ліна.

Але дівчинка знову мовчала. Справді глуха! І віконниці – сині-сині, такі, як наснилися Ліні цієї ночі. Може, бабуся правду казала про інший світ?

Ліна вирішила зробити ще одну спробу розговорити мовчазну сусідку.

– Мене звати Ліною. Я приїхала з великого міста. Тут живуть мої дідусь і бабуся. Восени я вперше піду до школи. Мені в селі трохи сумно, бо нема з ким гратися. Правда, у мене є брат, але йому лише два роки. Він іще такий малий! І його батьки більше люблять, ніж мене. А ти маєш братика чи сестричку? Певно, що не маєш. Бо якби мала, не сиділа би днями біля вікна, як… принцеса.

Дівчинка заперечливо закрутила головою. Отже, вона все чує!

– Ти не принцеса? – пожвавішала Ліна. – Чи в тебе немає братика?

Проте цього разу відповіді не було. Потім Ліна ще довго розповідала про своє життя у місті, про маленькі та великі таємниці й усе-усе, з чого складався її світ. Аж тут загавкав пес, заскрипіли ворота, Ліна опам’яталася, кинулася навтьоки – навіть не попрощалася. Нічого, вона сюди ще повернеться. Не встигла вскочити на подвір’я, а назустріч – дід, та ще й з кропивою у руці.

– То ось ти де! А ми тебе шукаємо, збилися з ніг!

Тут і бабуся де не взялася:

– Ліно, ну навіщо ж ти так? Де ти швендяла, нещастя ти наше?

– Загралася…

– Де це так можна загратися? Ми вже думали, що тебе цигани вкрали!

– А ви не будете мене бити?

– Ми? – перепитав дід. – Хіба ми коли тебе хоч пальцем зачепили?

– А кропива?

– Кропива – для каченят. Іди обідай і більше так нас не лякай. Бо вкрадуть тебе цигани – що ми мамі з татом скажемо? Недогледіли. Куди тобі Марка довіряти? Мала ти ще.

Мала, то й мала. Ліна пішла до хати, та їсти їй не хотілося. Вона думала про свою нову подружку.

* * *

…Останні літні дні пахли медом, сіном і димом. Щоранку, вибігаючи з хати, Ліна щулилася від прохолоди і з радістю думала, що скоро буде осінь, а отже, приїдуть батьки і заберуть її до міста. Потім сонечко підіймалося, знову ставало спекотно, дід водив їх із Марком на ставок, а ще їздили на підводі по картоплю. Їдуть веселі, замурзані, пальці від яблучного соку злипаються, а назад – пішки, бо на картоплі незручно. Кілька разів бабуся брала Ліну з собою до лісу. Там теж хороше, тільки джинси треба надягати, бо комашня заїдає. Та одну таємницю вона приховує від усіх. Щодня, хоча б на кілька хвилин, утікає Ліна до сусідки. Найчастіше тоді, коли Марка вкладають на денний сон. Щоразу в цей час сусідська дівчинка сиділа на підвіконні – і її очі випромінювали радість, коли з’являлася Ліна. А може, то лише так здавалося. Щодня Ліна приходила й розмовляла з нею, розповідала казки, навіть приносила їй обидві свої Барбі. А одного разу…

* * *

Одного разу все сталося не так, як завжди. Ліна раптом задумалась… Адже вона не знає навіть імені своєї нової приятельки.

– Цікаво, як же тебе звати? Христина? Чи Аліна? Чи, може, ти теж Ліна?

– Кароліна, – відповіла дівчинка так спокійно, ніби до цієї миті й не мовчала.

– Нічого собі! Це ж треба! І навіщо було так довго мовчати? – Ліна мало не зомліла від такої несподіванки.

– Так треба, – серйозно сказала Кароліна.

– Ура! То біжімо до мене гратися! Я так багато хочу тобі показати! Ну ж бо! – радісно затанцювала Ліна. – Тебе відпустять?

– Не відпустять. Застрибуй краще до мене, – прошепотіла Кароліна і простягла Ліні свою худеньку руку.

Ліна миттю опинилася ніби справді в іншому світі. Такої кімнати вона не бачила ніколи в житті.

То був справжній будиночок принцеси. Ніжно-рожеві шпалери, тюль із метеликами, килимок – усе таке гарне, просто втілення дівчачих мрій. Парчеве покривало, крихітні світильники над ліжком, різьблений столик, а на ньому – дзеркальце в золоченій оправі й багато різних шкатулочок, пляшечок… А іграшок усіляких! М’які ведмежата Тедді, маленькі бузкові поні з оксамитовими гривками, ляльки, маски, фломастери… Ліні на мить здалося, що вона опинилася у казці.

– Сідай, – запропонувала Кароліна і всілася на м’який килимок на підлозі.

Ліна зручно вмостилася біля неї.

– А тепер пообіцяй мені, що нікому про це не розкажеш.

– Про що? – здивувалася Ліна. – Про це твоє багатство?

– Яке багатство? – не зрозуміла Кароліна. – Пообіцяй, що ніхто ніколи не дізнається про те, що я розмовляла з тобою.

– Добре. А хіба тобі так подобається ні з ким не розмовляти? А як же твоя родина? А друзі? Ти маєш друзів?

– Тут зі мною живе Дарка, моя няня. Мама з татом постійно зайняті. Я теж із великого міста. І мене теж восени заберуть.

– Це ж треба! Як добре, що ми з тобою зустрілися! Тільки я старша за тебе. У мене – бачиш – зуби нові ростимуть. – Ліна показала Кароліні місце, де скоро мають з’явитися «дорослі» зуби.

– Ні, це я за тебе старша. Мені вже восьмий рік.

Ліна дуже здивувалася. Адже на зріст вона була вищою за Кароліну. А подружка тим часом дістала з-під ліжка картонну коробку, де лежало кілька альбомів.

– Тепер і я розкрию тобі свою таємницю, – сказала вона.

– Присягаюся, що нікому її не викажу! – пообіцяла Ліна.

– Ти питала мене про мій світ. І чи у ньому цікаво…

– О, мені так сподобалося у твоєму світі. Ці рожеві шпалери, метелики…

– До чого тут метелики? Це просто моя кімната. До того ж я ніколи не любила рожевий колір. Але батьки думають, що так потрібно.

Ліна вперше бачила таку дивну дівчинку.

– А хіба тебе ніхто не питав, як тобі подобається?

– Мене? Я давно ні з ким не розмовляю. А коли ще розмовляла, то все одно ніхто не питав. Мої батьки можуть купити все, що я захочу. Та вони так рідко бувають удома. І самі вирішують, що гарно, а що ні.

– Отакої… Це і є твоя таємниця?

– Та не поспішай. Я жила, жила… І одного дня… сама створила собі світ. Але про це ніхто не повинен знати.

Кароліна дістала з коробки товстий альбом і відкрила його… Що за дивовижні малюнки були в ньому! Бірюзові моря, золотий пісок, казкові істоти з великими очима, крилаті чудовиська, принцеси з понурими личками…

Ліна гортала альбом і все не могла надивитися на ті малюнки.

– Класно! Ні, це просто супер-супер класно! Я не вмію так малювати.

– Та тобі й не треба. У тебе братик є – ти щаслива.

– Щаслива? – перепитала Ліна, не вірячи почутому. І враз ніби пройнялася гордістю за себе. А чого ж? Може, Кароліна їй і справді заздрить. Але про всяк випадок заперечила: – Та він же мені і кроку ступити не дає.

– Яка ж ти дурна! – насупила брівки Кароліна. – Та якби у мене був братик або сестричка, я б… Я б… – І в її очах на мить спалахнули іскорки щастя, але швидко згасли. – Та мені не потрібен увесь оцей мотлох!

– А навіщо робити таємницю з малюнків? – запитала Ліна. – Ти б могла стати відомою художницею. І заробити багато-багато…

– Зачекай! – зупинила її Кароліна. – Це ж не просто малюнки. Вони чарівні. Усе, що я малюю вдень, оживає вночі. Чому ти на мене так дивишся? Не віриш?

Ліна, звичайно ж, не повірила. Та вона не хотіла засмутити Кароліну. Кожна дівчинка має свої фантазії, в які хочеться вірити.

– Я й сама випадково дізналася. Однієї ночі почула дивний шум з альбому. Розгорнула – а там малюнки ворушаться, точнісінько як мультик. Якщо довго вдивлятися в них, можна побачити багато цікавих історій. Тільки потрібно вірити.

– Отже, якщо я не віритиму, то нічого й не побачу?

– Анічогісінько.

– Тоді чому ти ховаєш свої малюнки під ліжком?

– Вони небезпечні. Якщо необережно з ними поводитися, вони можуть тебе забрати.

Ліна аж прицмокнула від такої дивовижі. Може, Кароліна справді хворенька? Може, бабуся правду сказала?

– Одного разу я взяла альбом під ковдру і роздивлялася його з ліхтариком, бо Дарка за мною стежить. А тоді випадково торкнулася малюнка, і звідти хтось потягнув мене за руку – ледве вирвалася. Так би і втягнуло…

– Який жах! – Ліна аж личко затулила руками.

Аж тут почулися крики знадвору. Кароліна швиденько закрила альбом, сховала коробку під ліжко і схвильовано мовила:

– Дарка повернулася. Іди хутенько. І пам’ятай: нікому ані слова!

Розгублена Ліна тільки й устигла, що вистрибнути у вікно. Чкурнула в кущі, аж листя зашелестіло. А Марко вже прокинувся, хлипає, ручки до неї простягає: «Їна, Їна…» Ліна обняла його, притиснула до себе – і так їй хороше стало, наче скарб відшукала. Цілує світле Маркове волоссячко, не натішиться. Він же такий ще малий. І молоком пахне. Ні в кого немає такого братика!

…День довго тягнеться, ніби мед за скибкою пирога. Ліна й бабусі допомагає, нові казки для Марка вигадує. Та все не йде їй з голови Кароліна зі своїми секретами. Ото якби випросити в неї альбом! Невже вона все нафантазувала? Так хочеться бодай одним оком глянути, як оті дракони будуть літати, принцеси – плакати за принцами, а море шумітиме, викидаючи на берег дивовижних істот…

* * *

Того дня Марко геть не хотів спати. Як Ліна не вкладала його, як не співала йому пісень, як не танцювала навколо нього – не спиться йому, і все! Ліна так хотіла хоча б на хвилинку втекти до Кароліни… А коли дуже чогось хочеться, це неодмінно має статися. Вона думала-думала і придумала ось що: наслинила пальчика та й помазала Маркові повіки. Лежить малий, а очі розплющити боїться. «Ти полеж тихенько, а я скоро повернуся», – пообіцяла Ліна братику.

Гайнула щодуху до Кароліни. Так поспішала… Та даремно. Біля відчиненого вікна нікого не було. Тоді Ліна вийшла на вулицю, підійшла до паркану і зазирнула у щілинку. Білий пес вештався по двору на довгому ланцюгу, якась тітонька порпалась у вазонах, а під яблунею у гойдалці сиділа Кароліна, підібгавши під себе ніжки. Як же її покликати? Можна здертися на паркан і подати їй знак, але пес же не дурний – одразу почує. Тоді Ліна вдала, ніби ловить курчат: «Ціп-ціп-ціп! Куди ж ви? Куди?!» Кароліна мала впізнати її голос і про все здогадатись. Так і сталося. Коли Ліна знову обережно прокралася через дворище, Кароліна вже чекала на неї під вікном, схвильовано озираючись. Побачивши Ліну, вона притулила пальчика до губ і сама підбігла до неї.

– Привіт. Я зараз не можу…

– А то твоя няня? – спитала Ліна.

– Так. Скоро вона за серіали свої засяде… Тоді й приходь.

– Кароліно, я на хвилинку. Марко не спить.

– То візьми його з собою. Малюки такі гарнюні.

– Гарнюні, – погодилася Ліна. – Тільки пошепки спілкуватися не бажають. І взагалі – навіщо він тут потрібен? Я ось що хотіла попросити… Ти можеш дати мені той альбом? Хоча б на одненьку ніч. Мені так нудно. Просто помираю від нудьги… – сказала Ліна і розпачливо заломила ручки.

– Ти більше нічого не придумала?! – обурилася Кароліна. – Нумо, йди, до побачення.

Вона хотіла вже йти, та Ліна кинулася до неї, схопила за руку і почала благати:

– Ну серденько, ну подруженько, ну будь ласка! Хай я з цього місця не встану, якщо не поверну його тобі. На одну тільки ніч, і все.

Кароліна пильно подивилася на Ліну, в очах якої заблищали сльози. А слід сказати, що Ліна була гарною акторкою! Могла й розплакатись, коли треба, і хворою прикинутись. І Кароліна не втрималась… Чи серце її розтануло, так довго сковане мовчанням, чи, може, чарівні сили допомогли.

– Добре, – сказала вона. – Почекай.

За мить Ліна вже тримала в руках такий бажаний альбом.

– Тільки ж пам’ятай! Щоб малюнки ожили – потрібно вірити. І ще – не торкайся руками… – наказала Кароліна, зовсім як доросла.

– Знаю, знаю. Обіцяю тобі, – мовила Ліна, обійняла подружку і чимдуж понеслась додому, збиваючи дику траву.

А в хаті було тихо. Марко солодко сопів уві сні. «Як добре!» – подумала Ліна і поспіхом сховала альбом собі під ковдру.

* * *

Ніч ніяк не хотіла наставати. Так буває, коли чогось дуже чекаєш. Потім, коли всі повкладалися й вимкнули світло, довго чулося белькотіння Марка – ну що за дитина така? Ліна ще вдень припасла ліхтарик. Залізла під ковдру, розкрила альбом – і… нічого. Нічого не сталося. Скільки не вдивлялася – усе намарно. Звичайний малюнок. Звичайні принцеси під широким листям якоїсь рослини. Удалині – зовсім крихітний замок. Ліна всі очі видивилася – та принцеси не рухались. Треба тільки повірити… З усіх сил вона намагалася вірити. Невже й справді надурила її Кароліна?

Ліна походила по хаті, перевірила, чи замкнені двері, зазирнула в кімнату бабусі й дідуся – темно, всі сплять. А у вікні навпроти світиться. Невже Кароліна теж не спить? Її кімната з іншого боку. А Дарка її стереже. Може, слід придивитися до інших малюнків? Треба лише набратися терпіння.

Коли Ліна повернулася, побачила на підлозі розкритий альбом. У тьмяному світлі ліхтарика виднілося ліжечко Марка. Ось лише… Марка у ньому не було. Гм… Невже сховався? Посвітила під ліжком – немає. Ні під одним, ні під іншим. У шафу зазирнула – теж немає. За кріслом – теж… Вона не на жарт злякалася. Обійшла майже всю хату. А тоді уважніше придивилася до альбому, а там на аркуші – сліди маленьких ніжок. От біда! Марка втягнув альбом. Треба негайно рятувати братика! Але як? Може, є якесь закляття? Це знає лише Кароліна…

Темно на вулиці, страшно. Ліна взяла альбом, тихенько відчинила вікно і вистрибнула просто у траву – босоніж, у самій сорочечці. Вона так розхвилювалася, що ні про що інше не могла й думати – тільки про братика.

Ніч висить над землею, лунка тиша довкола, тільки коники стрекочуть. Місяць рогами небо підпирає, зірки серпневі низько висять, ллють світло на чорні кущі… Ось тепер Ліні справді стало лячно від самого лише погляду на дворище Хвиньківни. Та ще дужче вона боялася за Марка, тому зібрала волю в кулак і чкурнула щодуху через дворище…

Опинившись біля вікна Кароліни, побачила, що віконниці зачинені. Спробувала відчинити – і в неї вийшло! Якщо чогось дуже захотіти, то ніякі перешкоди на заваді не стануть. І неодмінно трапиться диво. Ліна постукала в шибку. Кароліна, певно, вже спала. Постукала дужче – й невдовзі у вікні показалося біленьке личко Кароліни. Вона відчинила вікно, і Ліна вскочила до її кімнати.

– Що сталося? – захвилювалась Кароліна.

– Біда, – сказала Ліна, важко дихаючи. – Сталася велика біда. Цей альбом… він проковтнув Марка.

– Ой, я ж тебе попереджала… Я відчувала, що не варто давати тобі малюнки!

– Але що ж робити? Невже Марко назавжди залишиться у твоєму світі?! – Ліна мало не розплакалась.

– Для початку – заспокойся. Ми ще маємо шанс його врятувати. Тільки це треба зробити до світанку, бо інакше…

– То чого ж ми чекаємо?! – нетерпляче мовила Ліна.

– Послухай мене уважно і запам’ятай. Знайти й повернути Марка зможемо лише ми удвох. Бо альбом перевірятиме нашу слабкість і поодинці нас легше буде заманити. І ще – я візьму фломастери й чистий аркуш, це нам знадобиться. Розгорни альбом на малюнку, який забрав Марка. А тепер – візьмімося за руки… другу руку поклади на малюнок – і…