Читать книгу Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців - Анна-Мария Наумьяк - Страница 4

Вперше страшний український голод постав переді мною через обличчя моєї бабусі, матері мого батька, хоча на той час я у свої вісім років цього й не усвідомлював. Це було в Польщі, в Кракові, 1970 року. Ми приїздили до родичів, де мали змогу побачитися з кимось із нашої родини з України, тому що самі ми були в Радянському Союзі небажані, а їх зі Східного блоку не випускали. Вигляд бабусі налякав мене. Її обличчя несло на собі стигмати[8] всіх трагедій, що випадали на долю українців у XX столітті: Перша світова війна, Революція, голод 1921–1922 років, голодомор 1932–1933 років, Великий терор 1937–1938 років, німецька окупація, голод 1946–1947 років. Моя бабуся народилася 1903 року, бачила всі ці лиха і пережила їх. Волосся її було зовсім біле, рот беззубий, безбарвні очі відбивали віковічну печаль, а її шкіра!.. зморшкувата, потріскана, зів’яла, як старе буро-коричневе яблуко, яке залишили лежати в буфеті. Навіть у французькій Бретані, де я бачив останніх бретонок «країни ґалло», в жодної з цих бабусь, вдягнутих у чорне, з бездоганно білими головними уборами, поважаних дам, «утомлених» цілим життям роботи на фермі, я не бачив такого виснаженого й бентежного обличчя, як у моєї «бабці» – бабусі з України.

Її ставлення до їжі залишалося незмінним до останніх днів її життя. Попри те, що сама вона вдовольнялася малим – її зіпсований шлунок завжди нагадував про себе, вона завжди мала пересвідчитися, що ми поснідали, що в запасі ще залишається хліб і картопля, що місцева крамничка ще відчинена, і продукти туди завезли. Щоразу, їдучи на кілька днів, вона брала з собою якісь харчі, картоплю, сушені гриби… Якщо мої бретонські бабуся й дідусь завжди казали нам за столом доїдати хліб, щедро нарізаний товстими скибками, моя українська бабуся не могла заспокоїтися, доки не перевірить, що хліб завжди є.

Вона померла від старості в Україні, 1990 року. Я зміг побачитися з нею незадовго до її смерті завдяки «перебудові», яка відчинила мені радянський кордон і надала мені візу після років заборони на в’їзд до «раю трудящих». Вона лежала з паралізованими ногами й майже сліпа. Інколи вона розповідала про минуле історіями про різні випадки з життя завжди рівним тоном і завжди доладно. Вона ніколи не говорила про події 1933 року, але іноді мимоволі на неї набігали спогади, які вона швидко закінчувала чимсь приємнішим. Їй регулярно повертався крик душі: «Так, був голод, я бачила все те на власні очі…». Вона казала це так, ніби мала впевнити себе, що подібний кошмар був насправді. Було неможливо розпитувати її про це, оскільки пережита травма призвела до розладу особистості та до стійкого мовчання пам’яті. Що то було: сплеск життєвої енергії, щоб повернутися до життя? Страх говорити, бо це питання було ще заборонене 1990 року? На жаль, дуже пізно відбулася моя нова зустріч з моєю дорогою бабусею… За дев’ять років до того, 1981 року, під час однієї з нечастих поїздок, дозволених радянською владою для родинних відвідин, нас із батьком затримало КДБ, і ми були вислані з СРСР, за те що багато говорили про голод – тему, викреслену з колективної пам’яті, а наші прохання про візу відхилялися аж до часів перебудови. Я дуже мало дізнався від своєї бабусі, але її обличчя, серйозне й сповнене жаху, коли вона думала про ті часи, назавжди викарбувалося в моїй пам’яті…

Так само чітко я пам’ятаю й свої канікули на Сході, куди ми їздили щоліта в 1970-ті роки. У той час як мої однокласники відправлялися в літній табір відпочинку, мій батько влаштовував спальні місця на задньому сидінні своєї старенької «Пежо-403-універсал», і ми вирушали в напрямку Східної Європи. Все починалося на чеському кордоні. Якщо німці байдуже пропускали вас, митники східноєвропейських країн робили все, щоб відбити у вас охоту приїздити сюди знову. Були години очікування на митному посту, обшук валіз і кожного куточка машини, спантеличений вигляд митників перед ватними паличками, конфіскація бананів і зв’язки пластикових пакетів, які називали контрабандними товарами. Потім Прага. Ця перлина європейської архітектури була похмурим і невеселим містом, яким їздили машини, що їх виготовляє ще, мабуть, тільки Північна Корея, і ходили патрулі чеських і радянських солдатів, які ніколи не підходили одні до одних. Варто було нам десь зупинитися, і одразу навколо нашої західної машини збиралися люди. Після зівак підходили спекулянти, щоб купити джинси, долари, жувальну гумку та інші вироби, гідні Франції 1945 року. Одного разу ми їхали Східною Німеччиною. З транзитної автотраси з’їжджати заборонено, міліція стежила за автомобілями в біноклі. Ми звернули… нас одразу перехопила міліцейська машина і змусила повернутися на автостраду. У Польщі була інша атмосфера. Поляки поводилися люб’язно й не приховували своїх антикомуністичних поглядів. У церквах було повно людей, профспілка «Солідарність» скрізь демонструвала свою діяльність. Це виходило за межі простої провокації, а було викликом вільної й католицької Польщі загарбникові. У місті з великим радянським гарнізоном я бачив, як польська офіціантка відмовлялася обслуговувати радянських офіцерів, бо ті не говорили польською: «I don’t speak Russian, speak Polish please!» – казала вона їм англійською…

Кузени, в яких ми зупинялися, жили в робочому передмісті Кракова – Новій Гуті. Я грався біля будинку з купкою хлопчаків, коли почувся дзвін. Дивно! Церков навколо не було… Сама собою зібралася юрма дітей на вільному просторі поміж смугами будинків, щоб слухати месу в місці, де католики демонстративно проводили молитву, щоб отримати право побудувати церкву. Я не знав, що краківським єпископом був майбутній папа Іван-Павло II, і, якщо зважити на кількість священників і вірян того дня, очевидно месу проводив він сам.

У 1978 році відбулася наша перша подорож у СРСР. На чехословацькому кордоні все виглядало пристойно в порівнянні з радянським кордоном у Брест-Литовську. Пасажири мусили вийти на перон і розкривати свої валізи за наказами митників і солдатів, не більш люб’язних, ніж їхні чоботи й автомати на плечі. Жодного туриста на горизонті, хіба що кілька простаків, яких неначе баранів опікують колабораціоністські організації типу «Франція – СРСР». У Софійському соборі в Києві група цих «ларзацьких»[9] баранів тупо слухала ладну пропаганду товариша гіда. Я спробував встромити свою українську правду французькою мовою, але мене спровадили на вулицю. Церковна божевільня Совєтів…

Радянський Союз. Гнітюча сірість вокзалів і міст під гігантськими портретами Леніна і плакатами партії, що сповіщають про успішне виконання 36-ї п’ятирічки. Пам’ятники Леніну, під якими комуністичні піонери в формі марширують із дерев’яними автоматами. Громадські туалети без дверей і перегородок, де в братерській і рівноправній обстановці можна було випорожнити кишківник у неймовірному смороді. Маленький хрестик у мене на шиї, який лякав перехожих, в якомусь адміністративному холі мене попросили його сховати. Хронічне напівбродяжництво громадян, що виснажують себе в безкінечних чергах у магазинах, бійки й штовханина, коли хтось намагається протиснутися без черги, набундючені привілейовані партійці, увішані парадними медалями, з набитим пузом і в пугалоподібних кашкетах, пияцтво і пристрасть до горілки, яку виганяли апаратами з трьох пляшок і двох шлангів. І та двокімнатна комунальна квартира, де жили чотири покоління моєї родини: семеро людей разом із бабусею, що не вставала з ліжка; радіо на стіні та його єдина пропагандистська станція, увімкнута постійно, щоб перешкодити капіталістичному шпигунові, що дрімає в нас, слухати «націоналістичну пропаганду» американських радіостанцій «Радіо Свобода» або «Вільна Європа». Польські магазини «Певекс» або українські «Каштани», забиті багатствами Заходу, але призначені для номенклатури та діляг, перед якими пускали слину соціалістичні громадяни, що мали задовольнятися успіхами «славнозвісного п’ятирічного плану». Радянська Україна являла собою європейське суспільство, а отже, досягла успіхів у багатьох галузях, проте без значного прогресу в інших, де її можна було б назвати напіврозвинутою, але вона не була відсталою.

А як виглядали ми серед того всього? На нас дивилися як на позаземних прибульців із нашою літературною українською мовою ХІХ століття і нашими гарними манерами людей із Заходу, нашим модним одягом, що різко виділявся на фоні навколишньої сірості, з нашими ввічливими зверненнями «пан», «пані» (а не «товариш!»), що заважало нам зайняти вигідне місце в черзі або вийти з переповненого тролейбуса на потрібній зупинці. Люди дуже чутливі й підозрілі один до одного, але все ж таки пристойні й не безкультурні в приватній і більш скромній обстановці. Однак нас здебільшого старалися уникати. Інколи хтось більш допитливий намагався вгадати звідки ми: але ніхто у своїх припущеннях не йшов далі ніж Чехословаччина.

Коли ми вперше приїхали до Львова, в західній Україні (колишня австрійська та польська Галичина), нас вразив контраст. Всі говорили українською, а не російською чи «суржиком» русифікованих міст центральної України. Вас тут уже не називали «товариш», і ввічливі манери пережили 35 років радянської окупації. Вже на львівській станції в очі кинулася одна деталь: люди знали, як стояти в черзі: це не була штовханина громадян, що збивалися купою перед віконцем, репетували й простягали витягнутою рукою паспорт і гроші, а нормальна рівна черга, де ніхто не намагався відштовхнути сусіда. Але неприємності не забарилися. Кожного з наших чотирьох поспіль приїздів до Вінниці «власті» ставили на нашому шляху симпатичних «студентів». Ці абсолютно україномовні українці не приховували від нас свої патріотичні погляди й мали завданням дізнаватися про наші розмови, щоб потім доносити на нас. Було не аж так важко витягнути з нас щось про голод або слова «націоналістичних» пісень, зокрема й слова нинішнього українського гімну. Якось дуже рано ми сіли в поїзд на Київ. За нами стежили. На першій зупинці до вагона зайшли міліціонери й вивели нас. Нас потримали у відділку, а потім повернули до Вінниці. Наступного дня на світанні у двері подзвонив міліціонер: негайний виклик у міліцію з паспортами, які там у нас відібрали. Нас розділили й цілий день допитували про наші розмови й зустрічі. Агент у цивільному, що допитував мене, говорив російською до перекладача, який передавав його запитання поганою французькою. Оскільки я відповідав йому прямо українською, він дратувався, але зрештою повів допит своєю рідною мовою – українською. На тому типові були якісь потворні сандалі й штопані шкарпетки, погано прикриті штанами, яких не взяли б на продаж і на блошиному ринку. «Ти продаєш своїх, подумав я, а твої хазяї не можуть навіть купити тобі пару черевиків зі Східної Німеччини!». Наприкінці дня дійшли компромісу. Ми підписуємо заяву про те, що ми українські націоналісти, приїхали в Україну поширювати антирадянську пропаганду (у тому числі й «міф» про голод), натомість нас просто видворять з радянської території замість запроторити за ґрати. Це було в липні 1981 року. У Франції до влади прийшли ліві – соціалісти й комуністи. Мій агент в обшарпаних шкарбанах із задоволенням говорив про цю гарну новину і про товариша Марше (генерального секретаря Французької компартії). Проте мій американський паспорт трішки псував йому настрій.

Останній вечір в Україні або як витратити свої рублі в крамницях, де загорнуті в «Правду» оселедці та плакати Червоної армії залишають байдужими перехожих з їхніми повсякденними турботами. Двоє шпиків у цивільному ходять за нами не ховаючись. Можливо, щоб завадити нам утекти до Якутії? На станції прощальна процесія: міліція й агенти в цивільному, щоб переконатися, що ми сіли в поїзд. Наступний етап: Київ і обов’язкова для іноземців зала очікування «Інтурист». Вона під наглядом, і виходити з неї заборонено. У Брест-Литовську нам потрібно було купувати новий квиток на поїзд: черга, чекання, «приходьте за годину»… Мій батько нервує й кричить російською касирці у віконце: «Ви нас видворили, ми маємо виїхати з СРСР сьогодні! Тож або ви даєте нам квитки негайно, або ми йдемо до КДБ і скажемо там, що це ви не випускаєте нас!». За п’ять хвилин ми отримали свої квитки… Польський митник побачив у наших паспортах відмітку про видворення. «Отже, панове мали проблеми на Сході? – посміхнувся він. – Вони там ненормальні!». Ми були вже на Заході.

З нами не поводилися грубо, але вони ошаленіли в пресі своїми пропагандистськими статтями. Мій батько став там зрадником своєї радянської вітчизни, що приїздив підбурювати своїх родичів і дестабілізувати суспільний лад. Я, у свої дев’ятнадцять років, став агентом українських націоналістів, що проходив підготовку у воєнізованому таборі в Англії. Хай би ці дурниці, в принципі, звичні для радянської преси. Але більш ненормальним з їхнього боку було надрукувати статтю, в якій моя бабуся зрікалася й проклинала свого сина, хоча насправді вона ніколи не писала й не читала цього.

Нас не забули у Вінниці. У 1989 році після кількох відмов ми отримали візу. Перебудова була в розпалі, і Україна звільнялася. На Західній Україні католики вимагали повернення їм їхніх церков, на вулицях проходили напіврелігійні, напівнаціоналістичні демонстрації. На будинках, на машинах і навіть на поїздах можна було бачити жовто-блакитні українські прапори. У Вінниці життя було не таким активним, і національне українське об’єднання «Рух» складалося переважно з представників української інтелігенції. Ми побували на одних із перших його зборів, тоді ще неформальних, на галявині міського парку. Всі пам’ятали нас – людей із Заходу, що були затримані й вислані з міста під великий шум радіопропаганди та газетних статей. Ці каламутники режиму зацікавили їх іще вісім років тому. Нас запрошували в різні інститути, і ми виступали там з питань, що стосуються української ідентичності. Можна сказати, що відбулася певна реабілітація.

Мій батько народився 1926 року в Радянській Україні, на Поділлі (ближче до Умані, ніж до Вінниці), одному з країв, що найбільше постраждав від організованого голоду. У той період йому було сім років. Велике село, де він жив, Соболівка, гуртувалося навколо цукрового заводу, де працював мій дідусь. Я його не знав, бо він був заарештований і розстріляний у серпні 1937 року під час Великого Терору, як і 30 тисяч його українських земляків, що народилися в Австро-Угорщині до 1914 р. і які, на свою біду, залишилися в Радянській Україні після короткого періоду незалежності Української держави в 1918–1920 років. Мій дідусь був робітником, його сім’я не була розорена чи розкуркулена[10] під час примусової колективізації 1929 року, вона також не зазнала голоду, який нищив навколишні села. Робітники отримували на заводі харчовий пайок на себе й сім’ю – рівно стільки, щоб можна було вижити.

То що ж бачив мій батько? Що він «забув» через розлади особистості, про які пише Ханна Арендт у своїй фундаментальній праці про тоталітаризм[11]? Це залишається таємницею[12]. Він був вивезений з країни в шістнадцять років як «остарбайтер» (раб зі Сходу), потім переведений працювати в концтаборі, а до Франції прибув як солдат допоміжної служби американської армії для нагляду за німецькими полоненими.

На відміну від українських емігрантів із Західної України, з польської Галичини, які відверто демонстрували свій патріотизм і католицьку віру, більшість українських емігрантів з Радянського Союзу відмовлялися від своєї ідентичності й одразу асимілювалися, пориваючи навіть із рідною мовою. Бажання порвати будь-які зв’язки з їхнім колишнім життям, хай яким коротким воно було, бажання зреалізуватися в новому світі, проявлялося, отже, дуже ясно.

Лише коли мені вже виповнилося вісім років, і після того як батько налагодив зв’язки з українською діаспорою в Парижі, він раптом почав говорити з нами українською. Він ніколи не розповідав про своє дитинство і дуже мало говорив про своє вивезення до Німеччини, але на нацизмі було поставлено хрест, і на це було дві причини: перша – та, що німці не збиралися навертати свої жертви в нацизм; їм вистачало мучити їх, а потім знищувати, а свідомості вони не торкалися. Комуністи додавали самообмовляння, визнання провини й психічне ґвалтування, перед тим як убивати. «Ми зробимо їм ідеальний мозок, перш ніж прострілити його», проголошує Партія в книзі Джорджа Орвелла «1984». Друга причина полягає в тому, що німці програли війну, їхні злочини були визнані, викриті й стали навіть головним предметом «обов’язку пам’яті», принаймні у Франції, де для жертв комунізму становище було складним і ще й досі залишається дуже делікатним.

З часом мої знання про історію України розширилися, і я дізнався, що в документах батька зазначене не його справжнє місце народження. Звільнений американцями з німецької концтабірної робочої команди, він зміг видати себе за українця, що народився в Польщі, аби не бути виданим у Радянський Союз та опинитися в ГУЛАГу. Отже, мій батько не був громадянином Польщі… він народився 1926 року в Радянській Україні… Убивство дідуся мало своє пояснення, а як щодо голоду? Батькові на часи тих подій було сім років…

Усвідомлюючи, що два роки, проведені батьком в американській армії, були його першими двома щасливими роками, мені цікаво було дізнатися про його життя в Німеччині й в Україні. На моє п’ятнадцятиріччя, коли мої товариші читали комікси про прибульців і Макдака, я попросив подарувати мені на день народження «Аушвіц» Леона Полякова. Марно було батькові пропонувати мені який-небудь роман чи «Астерікс», я не відступав. Очевидно, саме тоді, прочитавши «Аушвіц», я вже не припиняв думати про страждання українців при Сталіні. Василь Гроссман, російський радянський письменник родом з України, який присвятив цілий розділ серед найкращих сторінок свого літературного доробку знищенню українців голодом, зізнається, що усвідомив не лише свою належність до євреїв, але також і масштаби ГУЛАГу та геноциду українців 1933 року, коли дізнався про Голокост і знищення нацистами його сім’ї. У книжці «Все тече» він описує й ставить в один ряд масових убивств «спільний скрегіт колю чого дроту в сибірській тайзі й у таборі Аушвіц»[13]. Те, що Арендт змогла показати своїми блискучими інтелектуальними конструкціями, Гроссман осмислив через призму того, чим він був свідком. Обоє вони заслуговують на вдячність.

Якось у 1987 р., у Франції, під час канікул ми з другом гуляли в далекому селі у Франш-Конте, сиділи ввечері в кафе і ділилися між собою різними дурничками українською мовою. До нас підходить якийсь селянин, вочевидь, пенсіонер, питає, чи ми українці, і починає жартувати… українською! Але його рідна українська мова була пересипана французькими висловами, виглядала незграбно, попри рідний акцент, який він зберіг. Очевидно, той чоловік свідомо відмовлявся говорити рідною мовою вже сорок років і багато чого з неї вже забув. Здогадавшись з його акценту й поведінки, що він був з Радянської України, а не з польської західної України, я запитав його про голод. Він раптом змовк і пішов від нас, навіть не попрощавшись і не заплативши за випите.

Одна жінка, родом з Києва, повідала мені, що ще багато років у Франції, після війни, їй здавалося, що за нею стежать, підслуховують, і вона боялася, що щось скаже у своїх нічних кошмарах.

Три роки потому вже в Шпикові, віддаленому селі українського Поділля, я наштовхнувся на це мовчання, що межувало з нечемністю, в останніх живих свідків. Я, перша тут людина з Заходу, ходив лабіринтами садків, городів, протоптаних стежок, з яких складається такий характерний, приємний своїм безладним порядком пейзаж сіл центральної України з їхніми хатами, розкиданим, немов великі гриби після дощу. З фотоапаратом на шиї я виглядав мальовничі хати з останніми бабусями «вічної» України, які могли б переказати мені якісь спогади. Марна справа… Щойно я заводив цю розмову, і мене зустрічало те саме мовчання або ж ухильні відповіді: «Навіщо це? Все вже скінчилося, ми тепер маємо все, що нам треба…».

У сусідній Шпиківці три бабусі вели балачки біля колодязя. Покрита хусткою голова, чиста українська мова без жодних тобі русизмів, чим не картина для Рєпіна. Цього разу, щоб мене не прийняли за сексота, я одразу викладаю карти: я франко-американець українського походження, хотів би поговорити з вами про тридцять третій рік і таке інше. Нічого не вдієш, і через п’ятдесят сім років ці жінки все ще боялися, що якась із них донесе на інших! За три хати звідти я підходжу до симпатичного дідуся на автобусній зупинці. Сердечна розмова двох нероб в очікуванні на радянську чортопхайку, що вічно запізнюється. Варто було торкнутися теми 33-го року, як він відвертається від мене і йде геть. Проте день мій видався не аж таким безрезультатним. На зворотному шляху я загубився на одній із цих бісових українських стежок, що ведуть тебе скрізь і нікуди, де ти не маєш жодних орієнтирів, бо церква (принаймні, те, що від неї лишилося), сільрада, школа ховаються за деревами, і натрапив на хату, яка наче зійшла з якоїсь поеми Тараса Шевченка: солом’яна стріха, побілені вапном стіни, тин… і неодмінна бабуся, що сидить перед хатою на призьбі. Зав’язується розмова. Жінка запрошує мене до хати: тут усе як годиться – маленькі сіни, драбина до горища, єдина велика кімната, ікони на стіні, широкі лавки під вікнами, які слугують і скринею, і ліжком, величезна піч, що займає всю ширину і править за камін і за плиту, умивальник, полицю, стіл, а, головне, збоку й зверху місце для двох людей, які взимку могли спати на ній у теплі. Я продовжую розмову, не торкаючись головного, але обережно підводжу стареньку до потрібних мені питань. Раптом, посеред якихось життєвих дрібничок вона каже мені: «Коли я була молода, тут стався страшенний голод. Сама я працювала на заводі неподалік звідси, мене годували на роботі, але я не мала права відносити щось додому. А тут у нас забрали все, всі наші запаси, все. Мій батько помер перший від голоду, ось тут, на лаві. Мати померла на печі, а моя сестра повісилася тут, у цій кімнаті. Я залишилася сама і так тут і жила весь час». Я не забув цю стару жінку, її хату і те, що вона розповіла, витягнувши це зі своєї пам’яті, яка мовчала шість десятиліть. Увечері я вклався в спальний мішок у такій самій хаті, що вже розвалювалася, бо була покинута ще з тих часів. Сон не йшов до мене, і я думав про померлих селян, для яких я був посмертним непроханим гостем. Того вечора мене охопили пекучі почуття. Кількома роками раніше я відчув подібну самоту, замислившись над великими людськими трагедіями Європи. Це було 1984 року у Польщі, в таборі Біркенау поблизу Аушвіца.

Ми ходили самі серед табірних бараків, і здавалося, що їх залишили напередодні… Свого часу мене глибоко вразив вигляд містечка-мученика Орадур-сюр-Глан: обвуглені стіни ніби кричали в німому містечку. Це було також в Ірландії, 1987 року, на краю ірландського півострова Акілл в глибині Коннемари, у селі-примарі Кіль, покинутому мешканцями під час голоду 1848 року.

Але повернімося до нашого початкового запитання: чому ця книжка? Чому в розпал літа 2006-го, коли мої французькі колеги їдуть на пляжі півдня Франції, я ходжу розбитими дорогами з висохлими баюрами бідного села Соболівка в центрі українського Поділля разом із літнім схвильованим батьком, довоєнною фотографією бабусі й моєю старшою сестрою, канадкою, що перетнула океан, щоб приземлитися в цьому геть не туристичному місці?

Ми не ставимо собі за мету пошук нашого коріння, про яке ми, втім, ніколи не забували. Ми повертаємось, і завжди знали, що це обов’язково станеться, до витоків сімейної, політичної, пам’яткової, національної та релігійної трагедії, свідками й нащадками якої ми є.

Написання цієї книжки є більше ніж свідченням, подібно до певних цілющих засобів вона не лише має дати змогу окремим свідкам зняти з себе напругу (одна жінка, яка свідчить у цій праці, сказала нам, що її молитви нарешті почуті, й вона може померти з миром), але також і допомогти нашій сім’ї назавжди розпрощатися з численними стражданнями й недомовками.

Я знав, що колись, рано чи пізно, я муситиму піти на пошуки родинної пам’яті, і це буде не легко. Роками «Криваві жнива» Роберта Конквеста і «Жовтий князь» Василя Барки стояли на моїх полицях, і я не наважувався відкрити їх.

Відкрити могилу цього голокосту, привезти батька в село його дитинства, розпитати свідків… А потім усе перевернулося. За якихось кілька місяців мій батько овдовів і переїхав ближче до мене, один із моїх дітей тяжко захворів і хирів, і Помаранчева революція вивела мене зі сплячки, в яку я заглибився, заспокоївшись після проголошення незалежності України 1991 року. Як забути той ранок грудневого понеділка 2004 року? Я не дуже уважно стежив за тодішніми виборами, впевнений, що центральна й східна Україна знову оберуть якогось колишнього радянського апаратника. Сьома година ранку, перші новини по радіо: «Фальсифіковані вибори в Україні… Люди масово збираються на площах великих міст… Ющенко, кандидат від помаранчевого руху, став жертвою спроби отруєння…». Я біжу до батька сповістити йому цю новину й подивитися разом із ним передачу англійського інформаційного телеканалу «Євроньюс» (чесність і актуальність інформації якого заслуговують на повагу): я можу бачити наживо, як Україна перегортає нову сторінку своєї історії! Центральним розділом у цій історії постає великий голод 1933 року.

Продовжимо нашу розповідь і послухаємо, що згадує моя бабуся простою мовою про цей період:

«Під час голоду ми жили в Соболівці, на Поділлі. Це було в тридцять другому й тридцять третьому році. Ми жили навпроти цукрового заводу, де працював мій чоловік, Дмитро. Коли почалася колективізація, комуністи хотіли примусити його працювати на них сексотом. Він відмовився, але зрозумів, що жити йому залишилося недовго. Ми отримували пайки з заводу, мої діти Віталій та Антоніна не голодували, але страждали від недоїдання і хворіли на рахіт. Я робила все, щоб вони не бачили тих жахів, що коїлися навколо. У ті часи ми мали корову. Ночами навколо блукали селяни в пошуках якоїсь їжі, ми їх чули, тому корову тримали в сарайчику за хатою. На дверях були набиті залізні прути, і ми замикали їх на замок, щоб корову не вкрали. Вночі мій чоловік і сусіди сторожили її зі зброєю. Я регулярно носила щось поїсти знайомим селянам, що потерпали від голоду[14]. Це було жахливо, люди помирали з голоду. Були й випадки людожерства[15]. Зникали кудись діти. Двоє сусідських діточок зникли, і їх, мабуть, таки з’їли. Коли мій син ішов у школу, а я не могла повести його, то я казала йому, щоб він ішов посеред дороги, не підходив близько до хат, бо його могли захопити зголоднілі страшидла. У сорок сьомому році знову стався голод. Я поїхала до родичів на західну Україну добути харчів. Радянська пропаганда писала про галичан, що то були кровожерливі націоналісти, які вбивали всіх радянських людей. Я знала, що то була чиста пропаганда, і їхня допомога дала нам змогу вижити. Після війни я була впевнена, що мій син помер у Німеччині. Можливо, так було б і краще, бо люди з НКВС розшукували його й розпитували, чи не отримувала я відомостей про нього через родичів із західної України. І лише через двадцять років я дізналася, що він живий, і ми отримали листа. Я побачила його знову в шістдесят дев’ятому році, тобто за двадцять сім років після того, як він пішов».

Мій батько продовжив:

«У той голод мені було сім років. Батько приносив нам якусь їжу зі свого заводу. Я пам’ятаю, особливо, що їв бурякову мелясу, а також іще й маленьку, ще зелену, картоплю, яку ми поїдали з лушпинням. Мати посилала мене інколи ‘‘купити’’ молока в сусідів, і платив я їм не грошима, а лушпинням. Часом варили суп із кропивою, і це звалося ‘‘зелений борщ’’. А якось ми їли горобців, яких мені пощастило вловити. Мій живіт був тоді роздутий, і стирчав, як пухир, між худющими ногами й руками. До нас заходили жінки попросити трішки меляси, яку батько приносив із заводу. Сусіди варили шкіру з черевиків, щоб приготувати з неї якийсь суп. Ідучи в школу я мусив прямувати серединою дороги й не наближатися до хат, бо знав, що в селі зникали діти. У школі ми підбирали крейду та їли її. Час минав, і учнів у класі меншало. На стінах висіли портрети Леніна й Сталіна в оточенні щасливих дітей із лозунгами типу ‘‘Спасибі нашому татусеві Сталіну за наше щасливе дитинство!’’ або ‘‘Жити стало краще, жити стало веселіше!’’. Авжеж, то було ще те життя! Я шкрябав нігтями по стінці хати і їв якусь крихку плісняву. Траплялося, що я непритомнів, несподівано і в будь-якому місці. З іншими хлопцями ми бігали красти яблука, налітали на дерево, як сарана, і поїдали їх якомога більше і якомога швидше. Якось я пішов украсти кавуна, це було небезпечно, бо на баштані була сторожа, і нас могли побити. Я бачив також довжелезні черги людей, що чекали під магазином день і ніч, підміняючи один одного. Я пам’ятаю, як непокоїлася моя мама через мій рахіт. Вночі ми чули, як зголоднілі селяни викопували заводські відходи – то були бурякові відпадки, якими робітники годували своїх свиней. Селяни викопували їх зі сміттєвих ям і їли просто там, на місці, серед ночі. Удень я бачив нещасних селян, що сиділи під стінами заводу. Вони жебрачили або продавали свої речі за який-небудь харч. Приходила міліція й проганяла їх звідти[16]. Я нерідко ходив із матір’ю в сусіднє село. Мама приносила селянам щось поїсти. Їжу вона ховала під одягом, бо боялася, щоб по дорозі на неї не напали й не відібрали усе. Вона не хотіла, щоб я заходив у хати й бачив, як люди вмирають від голоду. Вона казала мені про це, і я знав, що відбувається навколо нас. Я чекав її на дорозі й боявся. Одного разу я зайшов до хати. У тих людей не було вже геть нічого, і вони стогнали. Я знав, що люди їдять чоловічину. Мати забороняла мені й сестричці гратися надворі. Я пам’ятаю ту зловісну й тривожну атмосферу, коли люди пошепки передавали один одному лихі новини, коли ночами хтось снував біля нашої хати, коли скрізь була непомітно присутня смерть. Тоді навколо села бігали великі зграї покинутих і здичавілих собак. Мати застерігала мене, щоб я не підходив близько до них, а як побачу, то щоб одразу втікав. Пізніше я дізнався, що вони пожирали трупи наших селян і витягали їх з їхніх халуп або з братських могил. Я часто думав про все це, і мене переслідували нічні кошмари.

Я пам’ятаю ‘‘Торгсин’’ – державні крамниці, де селяни, яким не було що їсти, здавали свої коштовності за трішки хліба. Мати часто говорила про них. В надії ще хоч скількись пожити люди несли туди свої каблучки, релігійні й військові медалі, найзаможніші – зубні протези, ікони… Потім люди грабували могили, знімали з трупів каблучки й видирали золоті зуби. Мої батьки говорили про це і непокоїлися про наші сімейні поховання. Тоді якось увечері я пішов подивитися на кладовище, але не пішов далі першої могили, яка й справді була розрита. Надгробна плита була відсунута, дерев’яна труна розбита, і було видно труп. Я злякався й побіг звідти. Одного дня вчителька в школі попросила нас написати, чи наші батьки багаті, бідні чи середняки. Я не усвідомлював нашу нужду, а оскільки бачив ще нещасніших людей та інших, не таких бідних, то написав у карточці, що ми ‘‘середняки’’. Увечері до нас прибігла, нажахана, наша вчителька і дала мені заповнити іншу картку. Вона записала всіх своїх учнів як із бідних родин. Можливо, так вона врятувала нам життя…

У той період померла одна моя менша сестричка. Мені казали, що через тиф, але в ті часи то вважалося офіційною причиною дитячої смертності. Але оскільки було заборонено про це говорити, навіть і багато років потому, я ніколи не знав справжньої причини її смерті. Коли ми дітьми чули, як іде поїзд, то казали, що він їде в Росію, і кричали слідом за ним: ‘‘чух-чух-чух, жито-пшениця, жито-пшениця’’, і гуділи, як паровоз: ‘‘ту-ту-у-у-у-все-заберууу’’. Наспівували й таку частівку:

Мій батько знав, що рано чи пізно його заарештують, і тоді ми переїхали на північ України, поблизу російського кордону. Але 1937 року його заарештували як ‘‘ворога народу’’ за облудним доносом ‘‘трійки’’ (двоє свідків і один агент, який виголошує вирок). По нього приїхали двоє на машині. Я тоді був не вдома, а десь гуляв. Вони спитали в моєї маленької сестрички, що гралася біля хати, чи вдома батько. Вона відповіла, що вдома. Коли я прийшов, мати плакала. Я не зміг попрощатися зі своїм татом. А сестра ще довго потім винуватила себе. Але я все ще чекаю на прощання, яке в мене так і не відбулося. Батька відвезли до в’язниці в Чернігів, де його вбили пострілом у голову, як тисячі інших того року. Два місяці мати носила у в’язницю посилки для батька, але охоронці потім забирали все собі. Як і тисячі інших людей, вона писала Прокуророві СРСР Вишинському, тому, хто керував усіма цими вбивствами. Нарешті, один з охоронців зглянувся над нею і сказав, що батько помер, і їй уже нема чого ходити туди. Тіла страчених у тюрмі в’язнів закопували в полі неподалік. Потім це поле зорали й засіяли пшеницею. Не один раз я питав себе, дивлячись на свій окраєць хліба, чи пшениця, з якої його випекли, була не з того поля…

Нас виселили з нашої хати й помістили в якусь клуню за містом. Я роками спав на чотирьох старих стільцях замість ліжка і вкривався старим пальтечком. Я бачив, як виселяли сусідню сім’ю, коли арештували їхнього батька. Комуністи викинули на вулицю меблі, речі, матір і дітей у сльозах. Ніхто не міг нам допомогти, бо ми стали ‘‘ворогами народу’’. Матері радили подати на розлучення або взяти своє дівоче прізвище, а воно в неї було польське, тож це ніяк їй би не допомогло. Радили навіть одружитися з кимось знову. Вона завжди відмовлялася, і потім їй довелося дуже тяжко працювати, виконувати чоловічу роботу, як от вантажити й розвантажувати мішки… Ми з сестричкою часто чули поза спиною насмішки або й слова співчуття. Неподалік від нас стояли російські поселення, які облаштувалися тут у голод. У школі російські діти ображали нас, зневажали нас за те, що ми українці та ще й діти ‘‘зрадника’’ їхньої радянської вітчизни. Вони оббирали маленьких українців на дорозі, що проходила селом. У школі вони поводилися не так нахабно, але це був мій перший контакт з політикою русифікації. У школі зникали вчителі історії та європейської літератури. Раптом вони не подавали ознак життя в прямому й переносному значенні слова. Запитань краще було не ставити. Але всі знали, що їх було заарештовано й знищено. У шкільній програмі звеличували ‘‘великого російського брата’’. Потрібно було підносити Петра I (його називали Великим), який переміг українського козацького гетьмана Мазепу (так званого зрадника). Катерина (названа Великою) була благодійницею українців після того, як знищила вільне козацтво нашого народу й запровадила кріпацтво. Поважалися тільки ті особистості з нашої історії, хто віддався під владу Росії. Інші не сьогодні-завтра ставали буржуазними зрадниками, бо більше любили вільну Україну, ніж доброту ‘‘царів усієї Росії’’. Я мусив вивчати напам’ять вірші, що прославляли Павлика Морозова, юного російського піонера, що виказав своїх батьків і який мав бути для нас усіх нашим духовним товаришем. Після уроків я мусив, як призначений бути юним безбожником, ходити по хатах і переконувати людей, що Бога немає. Новими богами Совєтів були ‘‘бабця мавпа’’ і ‘‘бабуся Природа’’. У першій же хаті українська бабуся лагідно порадила мені кинути ці дурниці. Я не наполягав, бо, правду кажучи, не був сам надто впевнений. Та система була настільки деспотичною, що я часом замислювався, чи мій батько, може, й справді щось затівав проти режиму, справді був ‘‘ворогом народу’’. Вдома про політику розмов ніколи ніхто не вів: люди боялися виселення. Мати працювала десь, де я й не знав. Вона страшенно боялася проспати вранці, щоб її не заарештували як ворога народу під приводом саботажу на робочому місці. Будильник довго навіював на нас страх.

У 1939 році, з початком війни, неподалік від нас зупинялися потяги, забиті польськими полоненими, яких росіяни вивозили на схід. Оскільки ми розмовляли польською, то ми з мамою підходили до них. Полонені були обірвані й голодні, вони пропонували нам свої каблучки за хліб. Потім, у червні 1941-го, настала черга радянських швидко втікати: наступав Вермахт. Я не бачив тоді ні проявів радості, ні горя. Ніщо не може бути гіршим за те, що пережили ми, думали ми всі. Від німецької бомби загорілася хата сусідів. Після пожежі нам запропонували забрати звідти деякі речі. У того освіченого сусіда було повно заборонених книжок, і в тому числі твори Вальтера Скотта і Марка Твена, перекладені українською (до Сталіна). Я буквально ковтав їх, і в ті лихі часи мріяв про Америку. Двоє співробітників НКВС, росіяни[17], Х. і В., які донесли на мого батька, розшукували мою матір, щоб убити її, бо боялися, що вона викаже їх німцям. Моя мама була жінка освічена і ще надто ‘‘західна’’ для них. Але жінка одного з них попередила нас, і ми сховалися. На них упала німецька бомба і вбила їх. На нашій дорозі були тепер величезні колони радянських полонених, що йшли без кінця в хмарах пилу, грязі й убозтва. Німці не ненавиділи нас так, як комуністи, вони терпимо ставилися до відкриття церков, і їм було байдуже до селян, які змогли тепер піти з колгоспів. Вони трималися більше на відстані й брехали менше, ніж більшовики, вони ігнорували нас, але будь-які дії опору жорстоко каралися: публічні повішання, розстріли або виселення. Я не бачив заарештованих і вбитих євреїв, і тільки в Німеччині я дізнався про ту сумну долю, яку їм там готували.

У 1942 році мені було шістнадцять років, німці тоді складали списки людей для відправки на примусові роботи в Німеччину. Мені довелося їхати. Мати проводила мене на залізницю, але я не знав тоді, що ще двадцять сім років не бачитимуся з нею, а сама вона не знатиме, живий я чи мертвий. Нас перевозили у вагонах для худоби, але німці над нами не знущалися. Там були росіяни, українці з Галичини й поляки. Я завжди почувався ближчим до галичан і поляків, ніж до моїх радянських земляків – росіян чи навіть українців. Коли я опинився в Німеччині, в Рурі, я відчув шок. Це було ще до масивних бомбардувань Німеччини, і все тут було велике, чисте, багате, продумане. У магазинах було повно речей, яких я ніколи не бачив і навіть не уявляв у нашому нужденному комуністичному світі. Але все це було не для мене. Німці майже всі ходили в формі й вивішували на вікнах нацистські прапори. Ми, робітники зі Сходу, мали носити знак “OST” на куртці, і цей знак невдовзі, в міру того як руйнувалася Німеччина, мав стати знаком рабства. Ми жили в бараках і працювали на десятках заводів. Ми могли виходити на вулицю, але завжди з тим знаком OST на животі й без грошей. Німці були байдужі до нашої долі, без злості й без доброти. Спілкуватися з ними близько могло бути небезпечним. Я знав поляка, якого оскопили за те, що він зустрічався з німкенею. Нещасний показував нам, що в нього лишилося від його органа, і плакав. Але інколи на роботі я чув, як деякі німці казали щось співчутливе про мій вік, зріст і мій рахіт. ’’Вони присилають нам пацанів!’’, почув я якось у себе за спиною. Але наше становище було не найгіршим. Одного дня нас кудись повезли, і ми проїжджали повз місце, яке можна було назвати табором для радянських полонених: величезне поле, скелети в обірваній на лахміття формі та колючий дріт. Ніяких бараків. Ці люди жили, спали й мерли просто неба, влітку й узимку.

У 1943 році, а особливо 1944-го, становище для німців погіршилося. Англійці масовано бомбардували міста й заводи, посилювався нестаток, і німці ставали дедалі агресивнішими. Робота була дуже тяжка, робочий день тягнувся без кінця, харчування мізерне… На заводах постійно ставалися аварії з людьми й каліцтва. Якось я дізнався, що неподалік від нашого заводу працюють українки з мого містечка Буринь, і там була також і моя тітка Гелена. Одного вечора я побачився з нею і збирався втекти кудись удвох. Але якийсь німець з заводу впізнав мене і вказав на мене групі з гітлер›югенду, що проходила поруч. Я побіг вулицями міста, але мене швидко наздогнали, і четверо жандармів повели мене в місцевий відділок, а далі в гестапо. Я пам’ятаю, як я йшов, оточений чотирма поліцаями, на нас дивилися німці, і я чув, як хтось сказав: ’’Вони вже дітей хапають?’’. Відповіддю на мої виправдання були два ляпаси просто в обличчя, і ось я в камері, абсолютно один, у старих штанах, двох різних калошах, зі знаком OST на обдертій куртці. За кілька днів, що тягнулися в нескінченній тривозі й страху бути розстріляним, жандарми відвезли мене в концтабірну команду неподалік від Кельна. Я одразу побачив, що мені доведеться виживати в зовсім іншому середовищі… Колючий дріт, голодні, скелетоподібні в’язні, смугасті манатки на багатьох із них, сторожові вежі, ряди бараків, плац, побої й капо, крадіжки, крики й горлання всіма мовами, невідступний голод і втома, що повільно, але напевно знищують вас. Переповнений людьми барак, нари з дерев’яних дощок одні над одними. Капо, що будить вас уранці криком і свистом, б’ючи кийком на всі боки, щоб бігом вигнати всіх із бараку. Тими «капо» були німці – в’язні з трикутним зеленим знаком кримінальників. Там були й інші в’язні, але їх усі стереглися, бо вони ховали на собі ножі й були люті, як звірі. Крадіжки… Спати треба було зі своїм мішком під головою, ніколи не залишати його, навіть у нужнику, а ще берегти, як реліквію, саморобну гостру ложку, бо вона була конче необхідним предметом для виживання. Голод… невідступний, гострий, безмежний. Про нього говорять, і він сниться. Мені снилася кімната, де був тільки хліб – скрізь, на підлозі, на стінах і на стелі! Ранкова порція хліба, яку ріжуть тонкими скибками, повільно жують; скибка, на край якої кладуть горошинку маргарину, коли раптом таке ставалося, і яку гризеш, не відриваючи від неї очей, щоб продовжити цей щасливий момент! Увечері суп, де плавають кілька шматків ріпи, які ти пожадливо ковтаєш, вишкрябуєш миску до блиску та ще й вилизуєш, як геть ненормальний. Голод ніколи вас не залишає, ви ніколи не можете наїстися. На хліб мазали навіть машинне мастило, виготовлене з подохлих тварин. Там був запас мастила, але воно регулярно тануло. Одного дня німці помітили, що рівень мастила падає чимраз нижче. Вони вдалися до каральних заходів: відтепер буде заборонено їсти машинне мастило під страхом розстрілу. У день відпочинку займаються вичісуванням вошей. Всі роздягаються догола, щоб розчавлювати цю нечисть нігтями, а воші й на мить не припиняють гризти вас поміж ніг та роїтися в одязі. Одного разу німці вивели нас під охороною на роботи за межами табору. Усіх нас помістили в один барак і заборонили виходити… хоча там не було нужника. Очевидно, відсутність туалетів пояснювалася їхнім міркуванням, що ні в кого не виникне природне бажання облегшитися або попроситися надвір. На роботі це бажання також не передбачалося їхніми правилами. Це може видатися чимсь незначним у нормальному суспільстві культурних людей. Тільки не там. Ця фізіологічна потреба стає джерелом постійних мук, коли люди вдаються до ризикованих спроб облегшитися, не припиняючи працювати, коли намагаються випорожнити кишківник уночі в бараку через кватирку один по одному, кожної миті боячись ударів кийком від охорони.

Що далі тривала війна, і світлішим ставав наш суп, більше тирси додавалося в борошно, з якого випікали наш хліб. На роздачі треба було якось вгадувати правильне місце, намагатися отримати в миску повного черпака та ще й з густішим і не таким світлим супом. Інколи в’язні заводили розмови про кухню. Розповідали з усілякими подробицями про сімейні застілля та кулінарні традиції своєї країни. А ми, тобто я й український товариш, ніколи не говорили про кухню. Бо про що ми могли б розповісти? Про голод тридцять третього року? Про наше постійне недоїдання? Я ніколи не бачив ні шоколаду, ні бананів, ні апельсинів… Розповідати їм про голод? Мені б ніхто не повірив. Серед нас могли навіть бути й комуністи. Мені не потрібна була зайва халепа. А потім якось я побачив себе у випадково знайденому дзеркальці: хирна шия курчати, здичавілі й запалі очі, відразливий лик смерті…

Двічі до мене виявили милосердя. Першого разу якась німкеня потай поклала бутерброд на дорозі, якою я йшов поза табором, і здалеку вказала мені на нього пальцем. Другого разу то був німецький суп, який французькі військовополонені не бажали їсти, коли отримували посилки від Червоного Хреста. Їхні бараки стояли неподалік нашого місця роботи, і ми чекали, коли вони поїдять, потім заходили, випивали їхній суп, злизували крихти зі столу. Вони ніколи й нічого нам не пропонували, але й ніколи не виганяли. Ми з ними були дві різні породи: вони мали офіційний статус, національність, форму; а ми були лише недолюдами, і наша національність вміщувалася на клапті ганчірки. Було й інше страждання: неможливість усамітнитися, десь присісти, щоб можна було думати, як людська істота, а не як собака, який весь час боїться, що його поб’ють. Траплялося, що я ховався в нужнику, щоб поплакати якусь хвильку над своєю долею.

Особистість кожного в’язня була зведена до шматка ганчірки, що він носив його на собі: “P” для поляків, “OST” для радянських, трикутник певного кольору для тієї чи іншої нації, шестикутна зірка для євреїв, яких у таборі було вже не дуже багато. Євреї й радянські полонені в польських таборах піддавалися селекції, гинули в газових камерах і спалювалися в крематоріях, але в нашій команді цього не було. Зима видалася суворою. І хоча я натягав на себе мішок з-під цементу замість спідньої сорочки, я мало не підхопив запалення легенів. Але я б ні за що на світі не пішов би в лазарет, бо, як казали мені давні в’язні, звідти часто виносили вперед ногами.

Одного зимового вечора нас змусили пройти перед в’язнем, який спробував утекти. Він був голий, і на нього повісили табличку з написом про його провину. Його залишили прив’язаним на всю ніч. Він стогнав. На ранок він замерз. Щоб захиститися від холоду, я вдягав під сорочку порожні мішки з-під цементу. За кілька місяців я не пам’ятаю, щоб хоч раз був під душем, але я пам’ятаю довгі години вичісування вошей у бараці, як мене обстригли, роздягали догола і спалювали мій одяг задля дезінфекції, а потім видали мені смугасту куртку в’язня. Вночі клопи вилізали на стелю і падали звідти на наші поснулі тіла, щоб ссати нашу кров. У нашому блоці було багато різних національностей зі східної Європи, а також і російські солдати. Я їх остерігався і більше тримався компанії поляків чи українців. Якось увечері росіяни наскочили на одного з них, бо він щось украв. Вони вкрили його якимсь рядном, щоб заглушити крики, і били його до смерті всім, що потрапляло під руку.

Двічі мене бив німецький капо. Мене поставили розвантажувати мішки з цементом, вочевидь важчі за мене самого разом із моєю сумкою й ложкою. Я беруся за тачку… Руки витягуються, але вона від землі не відривається. Ця робота мене доконає, бо вже після першої зміни я матиму грижу або впаду від знесилення, краще вже бути побитим. Я все кинув, тевтонський бульдог накинувся на мене з криком: посипалися удари держаком від лопати, ногами, кулаками… Але одразу після побиття мене поставили на іншу, менш виснажливу роботу. Іншого разу ми працювали за територією табору. В огорожі була дірка просто над землею, але крізь неї можна було вилізти на інший бік і подивитись хоча б мить на те, що залишалося від цивілізації в нацистській Німеччині, яку нівечили бомбардування. Ми з товаришем перелізаємо назад, і на тобі! Капо підстерігав нас, і знову почався вальс Штрауса! Він бив нас по черзі, і якщо один підіймався й хотів бігти, він кидався на нього і вкладав на землю ударами кийка.

Третій раз мало не став для мене останнім. На моє щастя, директор заводу був доброю людиною і врятував мене від того садиста, а мене відправив збирати полуницю в його садку і не заборонив їсти її… Але той капо тримав мене на прицілі, чекаючи лише слушної нагоди. За якийсь час після того він вилаяв мене за щось, що не мало б жодного сенсу в житті вільної людини. Я показав йому непристойний жест, і ось уже ця тевтонська свинюка з криком біжить по свого кийка, щоб розправитися зі мною. В’язні припиняють роботу – надто щасливі, що знайшли привід для відпочинку та потішитися видовищем. Але один чоловік застеріг мене, сказав, що капо мене вб’є, і краще мені тікати, але так, щоб не залишитися із ним сам на сам. Тоді я побіг цехами заводу, а той германський бовдур біг за мною. Це мене й урятувало. Директор заводу зупинив його і привселюдно вичитав йому чисто нацистську мораль: ’’Що ти робиш? Тобі не соромно? Ти, німець, виставляєш на посміх наш народ, ганяючись за якимсь остарбайтером!’’. Як я потім дізнався, той директор не був нацистом.

А одного разу мені неймовірно пощастило. Поряд з нашим місцем роботи був розбитий бомбою вагон, повний хліба. Ми пролізли в нього, щоб набрати хліба собі – не надто багато, щоб не було помітно під одягом, але і якомога більше, аби був якийсь запас. Цим хлібом я харчувався кілька днів. Я склав його у свій мішок, який скрізь носив із собою, навіть у вбиральню, і клав його собі під голову на ніч. Досить було на мить відволіктися, і в мене б його вкрали. До мене на надто багато чіплялися інші, бо я був молодий і маленький, тож мене помічали менше, ніж великих, чия голова просилася під кийок. Оскільки, окрім української, я говорив російською й польською, то міг таким чином лавірувати між національними групами. Я швидко почав розуміти прості речі німецькою і легко вхоплював накази, що їх вигавкував капо. Один величезний білорус подружився зі мною, очевидно, через те, що я чомусь учився в школі, і взяв мене під свою опіку. Він слухав мене і відлякував тих, хто міг би скористатися моєю фізичною слабкістю.

Нашу команду поставили розбирати руїни Кельна після великих бомбардувань. У місті стояв тільки собор. Ми розчищали вулиці, підвали, де часто опинялися заваленими цивільні німці. Декого з нашої команди змушували розряджати бомби, що не розірвалися. Мені вдалося уникнути цієї роботи. Зачувши свист бомби, ми вже знали, де вона впаде, і куди ховатися. Я бачив, як один наш товариш необачно побіг, і загинув на моїх очах. Одного разу біля моєї ноги впав запальний фосфор. Цей фосфор був жахливою штукою. Він прилипав до шкіри та випалював її, а скинути його було неможливо. Нас ставили також і на не менш тяжкі роботи: копати сміховинні протитанкові рови. Якою б не була робота, есесівці окреслювали зону праці й наглядали за нами здалеку як неприступні й далекі хазяї. Капо підганяли нас лайкою, ногами й кийками. Я чув, як німці, що проходили повз нас, казали капо, щоб ті припиняли знущатися з нас. Гадаю, вони робити це не з жалості, бо знали, що невдовзі вони й самі ризикують опинитися на нашому місці. Під час одного з перевезень за мною наглядав старий німецький охоронець. Цей старий благав мене не втікати, бо його могли відіслати на фронт, а війна вже скоро мала закінчитися…

Я запам’ятав два особливі випадки приниження. Перший стався на початку мого інтернування в Німеччині. Ми працювали тоді на заводі, і умови життя ще не були надто тяжкими, нам навіть пообіцяли грошову оплату після закінчення роботи. Я вже радів, що зможу щось послати матері. Великий день настає. Я підходжу до столу, і мені кажуть, що я свою платню вже отримав. Я стверджую, що нічого не отримував. Мене змушують підписати документ, а замість платні я отримую… гучного ляпаса просто в пику! Мені було лише шістнадцять років. Я знав, що німці жорстокі, але не знав, що вони ще й віроломні й дурні. Той урок я засвоїв. Іншого разу я був зайнятий досить легкою роботою, до мене повернувся гарний настрій, і я наспівував українську пісеньку… аж раптом нахопився капо й ударом ноги звалив мене на землю. Начальник каже йому: ’’Припини, він молодий, не каліч його, він може ще знадобитися…’’. В обох випадках я відчував себе вже не людиною, а твариною в ярмі. Побиття цілком відповідає логіці поліційної системи, але навіщо так принизливо обставляти її?

А потім, навесні 1945 року події прискорилися. Фріци панікували, англо-американці наближалися, і ми знали, що для нас це може означати переведення до іншого табору однією з тих відомих ’’доріг смерті’’. Але одного ранку виходимо, а в таборі нікого, ні есесівців, ні капо! Ми були настільки отупілі, що пішли на роботу. Я вирішив рухатися на захід, назустріч американцям. Я йшов кілька годин, натрапив на броньовик, у якому було повно есесівців, які могли б убити мене за те, що я втік, потім на окоп із задрипаним піхотинцем, який тримав останній бастіон німецької оборони перед навалою союзників (він боявся так само як я, і йому було, мабуть, стільки, скільки й мені). Потім я помітив патруль польової жандармерії. Я сховався, бо ці жандарми були найгірші, вбивали на місці дезертирів і полонених утікачів. А ще за кілька кілометрів нарешті білі зірки на машинах! У цих солдатів не було нічого схожого на хамство й грубість росіян чи німців: ні тобі підкованих чобіт, ні тобі крику, ні тобі агресивності. Вони були в зеленій формі з кишенями, в безшумних берцях на гумовій підошві, йшли спокійно, жували гумку й курили! Але мені вони показали рукою, щоб я повертався звідки прийшов. Тож я повернувся до свого бараку.