Читать книгу Доба. Сповідь молодого бандерівця - Антін Мухарський - Страница 6

На мій впевнений рух кран відповідає коротенькою цівкою води, яка закінчується суббаритональним бурмотінням старого маразматика. Зима скоро. Птахи відлетіли у вирій. Жаби впали у сплячку. А десь піді мною у мокрому підвалі парочка сантехніків-паранормалус зосереджено сопе і матюкається, проводячи сезонні сантехнічно-опалювально-профілактичні роботи. Горобина уродила добре. Покрова була холодна. І дзеленчать гайкові ключі в гучних просторах вільгих підвалів, і січе на вулиці дощик, і плачуть рідкими слізьми водогінні крани, і гуде вітер у димарях. Зима скоро. Доведеться розводити соду теплою водою з чайника. А я це не люблю. Волію два в одному. Сода з холодною водою з-під крана справляє кращий ефект на мою печію.

Вода з чайника виявляється не такою вже й теплою, як мені здавалося. Глянувши на годинника, я бачу, що стрілки на ньому показують десять хвилин на другу, і вода вже встигла вистигнути. Розводжу соду в синій чашці з золотим вінчиком – малій частині того спадку, що залишила мені бабуся, і, дивлячись у темне вікно, п’ю маленькими ковтками, відчуваючи, як кислота у моєму шлунку розкладається на воду, вуглекислий газ і якісь там солі. І в той же ж час у вікні на чорному тлі ночі проявляється на склі силует голої людини, підсвіченої з-за потилиці люстрою, що так само, як і я, стоїть і щось п’є з синьої з золотим обідком чашки. Я вдивляюся в очі тієї людини і, щоб краще побачити те, що ховається в їхній глибині, роблю два кроки в напрямку вікна. Тепер ми стоїмо майже впритул і дивимося одне одному в очі.

– Ти хто? – питаю я у того, що у вікні.

– Я – це ти! – відповідає він.

– Ну, і що тобі треба?

– Хочу з тобою поговорити начистоту.

– Про що?

– Про те, хто ти і що ти.

– А хто ти такий, щоб зі мною про це розмовляти?

– Я твоя Суть.

Отаке! Звісно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов’яга років двадцяти п’яти стоїть біля вікна, пильно вдивляючись у власне відображення. Стоїть собі й мовчить. Проте це тільки пересічному спостерігачеві здається, що він просто мовчить. Насправді між чоловіком і його зображенням у ті хвилини відбувалася досить напружена бесіда.

– Ти хто? – питає мене моя Суть.

– Ну як це хто? – досить обурено знизую плечима. – Я, Антін Каштанський, артист Великого Державного Театру…

– Стій, стій, стій! – зупиняє мене Суть. – От з цього місця давай детальніше. Ти сказав: «Артист»?

– Ну, так!

– Тобто ти чітко впевнений, що твоє земне призначення – це акторська кар’єра?

– Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений… Просто в моєму житті склалося так, що я свого часу завалив іспити до біофаку, бо хотів бути гідробіологом, і мусів скористатися пропозицією батька допомогти мені вступити до театрального інституту.

– Тобто ти не з власної волі пішов у артисти?

– А мені, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рік не втрачати. Тим більше що у театральному підібралася гарна компанія. Дівчата, хлопці, гітара, легкий алкоголь… Вчився я так собі й особливими акторськими здібностями не вирізнявся.

– Тобто займав чуже місце? Адже ж ти знаєш, скільки людей марять театральним інститутом?

– Та нічийого місця я не займав! Єдине, в чому допоміг батько, – це відпрацювати монолог, вірш, байку, а іспити я вже складав сам і, певне, справді сподобався приймальній комісії.

– А чому ж тоді погано вчився?

– Ну, так… молодість, те та се… – белькочу я непевно. – Це вже потім, коли я служив у армії, у ансамблі пісні й танцю в Німеччині, я зрозумів одну важливу річ, що «професіоналів на тумбочку не ставлять і гівно вигрібати не посилають». Поясню: були у нас в ансамблі такі собі «особливі» солдати – музиканти й співаки з консерваторською освітою, так їх на вранішню зарядку взимку не виганяли, бо у них, бач, голосники й пальці, а через фізичні вправи на морозі їм на концертах важко на скрипочці грати чи верхні ноти брати. Їх і в наряд по кухні не ставили, посуд у гарячій воді мити, бо знов-таки – пальці. Балетних на тумбочку не ставили, бо в них – ноги! Їм навіть у капцях по ансамблю дозволяли гуляти! Одним словом, за все віддувалися ми – купка напівфахівців – хто з театральних, а хто з художніх вишів. Ми й підлогу мили, й наряди по кухні відбували, і вже згадане гівно з каналізації вигрібали, як вона забивалася. Отож, повернувшись з армії, я вперто взявся за навчання, бо не хотів, щоб мене по життю «на тумбочку ставили», і без зайвої пихи скажу, що був одним з кращих на курсі, тому мене відразу після інституту до одного з провідних театрів країни і взяли!

– Ну, добре, – озивається моя Суть, – не прозвучало чіткої відповіді на питання: в чому твоє покликання?

– Ну, може, і в акторстві… – знову знизую я плечима.

– Ні, ти просто зараз маєш мене послухати й спробувати зрозуміти одну дуже важливу річ. Від самого народження кожній людині дається сакральне знання про її призначення на цій землі. А вже потім це знання замулюється різним там вихованням, забобонами, соціальними штампами, суспільними кліше, інформаційним брудом чи, як у твоєму випадку, нереалізованими амбіціями батьків. Але все те маячня, тому що відповідь на, здавалося б, сакральне питання «В чому сутність людського життя?» дуже проста: «Знайти своє земне призначення!». Озирнись навколо і побачиш тисячі, мільйони нещасних людей, що блукають землею, не знаючи, як дати собі раду. І тільки деінде вигулькне щасливе обличчя. А як до нього підійдеш і спитаєш: «А чого ти такий щасливий?», то він тобі і відкаже: «Бо я на своєму місці». Увесь цей безлад земний, увесь хаос тільки через те, що люди переважно удають, ніби вони на своєму місті. Але «удавати» і «бути» – речі несумісні, як геній і злочинство. Тому-то й у світі так багато людей-«підробок». Бо він тобі в очі каже: «Я міністр». Та який же ж ти міністр, коли ти кравець звичайний чи агроном? Чи «Я президент!» Та який же ж ти президент, коли Бог тебе поставив до станка деталі вирізати, і робиш ти ті деталі краще за всіх у світі? Бо воно ж якось не теє… картоплю вирощувати чи на заводі працювати! От і пруться хто куди, множачи безлад, хаос і безвихідь. Бо воно ж, звичайно, важко самого себе в собі відшукати, але ще важче змиритися з тим, що ти насправді не таке вже велике цабе, як сам собі здаєшся. Отож і сидять справжні пасіонарії на задвірках, а усіляка нагла наволоч на їхнє місце мітить. Тому і нема порядку на землі, нема гармонії. Так що ти, друже мій, аби не множити сонми слуг диявольських, мусиш мені хоч-не-хоч відповісти на питання: Хто ти є? В чому твоя Суть і земне призначення? А я тобі в цьому допоможу. Давай підемо від початку… Питання поставлю в інший спосіб: якщо ти не певен у свої акторській вдачі, то ким би ти був, якби не був актором?

– Ну-у-у, раніше, я вже про це казав, в юності я хотів бути гідробіологом, але зараз я бачу, що то романтичні мрії. Нині ж з певною долею вірогідності можу сказати, що хотів би бути письменником…

– Ну, це вже близько до правди, – погоджується моя Суть, і мені трошки відлягає від серця.

– Так, майже весь вільний час щось пишу, занотовую, от вже дві одноактні п’єси маю, вірші там, задуми… – розвиваю я свій успіх у цьому напрямку.

– Ну, я це знаю, знаю… – озивається до мене Суть. – А навіщо ти хочеш стати письменником? Тільки чесно відповідай!

– Ну так теє… Щоб бути вільним і жити чесно!

– Не бреши!

– Щоб пізнати самого себе…

– Не бреши!

– Щоб… щоб… стати відомим, популярним багатим і незалежним, – нарешті вихекую з себе остаточне признання і, ніби виправдовуючись, додаю: – Щоб жити, залишившись у пам’яті нащадків!

– От молодець! – нахвалює мене моя ж Суть. – Але ж, погодься, як важко навіть самому собі говорити правду! Це чи не найважча річ у світі – зізнаватися самому собі у своїх найглибинніших, найпотаємніших бажаннях, що керують твоїм життям. Проте не менш важливо робити з того усього висновки!

– Які висновки? – питаю з легким обуренням у голосі.

– Ну, якщо хочеш бути письменником, то і будь ним! – резюмує Суть. – Але якого дідька ти робиш у театрі?

– О! Я, до речі, сам замислювався вже неодноразово над цим питанням, – відказую я, ствердно хитаючи головою. – Але ж професію набуто, робота є, гроші якісь заробляю…

– Тисячі мільйонів разів людство чуло ці недолугі слова!!! – раптом патетично вигукує моя Суть і ніби починає когось мавпувати: – «Я йду не своїм шляхом, бо мене щось примусило!»; «Я не виконую своє земне призначення, бо якось так склалося!»; «Я не роблю те, до чого закликає мене Бог, бо обставини сильніші за нас!». Все це тупість і маячня! Все це порожні балачки й відговори слабких людей! А ти ж не слабкий?

– Ні, я не слабкий!

– Ти ж не безхребетний?

– Ні, я не безхребетний!

– Ти ж могутній, величний і боєздатний!

– Так, я могутній, величний і боєздатний! – І я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.

– І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!

– І я кидаю театр, у якому я працюю! – з пафосом погоджуюся із власною сутністю.

– І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!

– Письменника й пасіонарія молодої нації!

– Ну от, нарешті, ми й порозумілися! – видихає моя Суть. – Запам’ятай: ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти – митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити, – рви все геть і тікай простовіч. А головне – не бійся. Бог все бачить, і він тобі допоможе! – отак проказувала до мене моя Суть. – А тепер лишається єдине – покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…

– І це ще не все? – питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.

– Звичайно, не все, – відповідає Суть, – без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…

– Добре, – схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.

Було у мене наразі одне дуже важливе питання, у якому я в першу чергу хотів покаятися, але вирішив його відкласти на потім і розпочав свою спокутну бесіду з різних дрібниць. Згадав власний гнів, брехню, поодинокі і нечисленні випадки мастурбації, лінощі, раптові приступи зневіри, словоблуддя, марнославства, пияцтва, побутової невідповідальності, але добратися до суті найважливішого питання мені так і не вистачало сил. Суть моя тим часом терпляче вичікувала і, коли я зробив розлогу паузу, нарешті промовила: «Ну?» Зібравшись на силах, я нарешті вичавив з себе:

– Перестав довіряти попам…

– Що-що? – наче недочувши, перепитала Суть, хоча я певен, що зробила вона це навмисне, аби я трохи голосніше із рішучою твердістю в голосі повторив:

– Перестав довіряти попам!

Тут треба зазначити, що мої стосунки з релігією останнім часом складалися неоднозначно, і через це я мав певний душевний неспокій та емоційну розхристаність. Однак коротенько й по порядку…

Охрестився я самостійно тоді ж, як повернувся з армії, і зробив це абсолютно свідомо, бо саме в армії мав необмежений доступ до сучасної періодичної літератури (паралельно зі співами в хорі, нарядами та читанням радянських патріотичних віршів зі сцени я ще служив поштарем), а в списку видань, до яких я мав доступ, були не тільки популярні газети часів перебудови, але й майже усі товстелезні літературні журнали та альманахи, які я без втоми студіював перед тим, як віддати передплатникам. Якщо зазирнути в мій армійський щоденник, то перелік творів сучасної і класичної літератури, яку я опанував за два роки, підбирається до сотні. Ну і який основний висновок зробив я, проковтнувши всю ту безліч думок, сюжетів та розв’язок? Правильно! Що БОГ Є!!! Хоча батьки мої були звичайні радянські побутові атеїсти й вірили скоріше у перемогу розвиненого соціалізму, ніж у Царствіє Небесне, проте бабуся (не татова мама, про яку йшлося на початку, а мамина мама) була людиною, віруючою щиро і самовіддано. Коли я малою дитиною бував у неї в гостях і залишався ночувати, завжди проказувала на ніч якісь чудернацькі слова, які починалися з «Отче Наш…», а закінчувалися «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь». Навіть більше, ця бабуся відверто й неприховано ходила до церкви, і не тільки на Великдень, а майже щотижня, і це, не дивлячись на те, що уся сім’я над нею по-рідному так, без злоби, але іронізувала.

Уже з тих часів почав я на підсвідомому рівні розуміти, що світ не такий вже простий і однозначний, як мені про нього розповідали батьки та школа, що є в ньому багато таємниць і загадок, які мені доведеться розкрити, багато питань, на які доведеться відповісти. І якщо до армії я йшов із досить невизначеною позицією щодо віри, то, набувши завдяки майже дворічному постійному читанню гарних текстів неабиякий культурологічний багаж, зрозумів, що настав час визначатися, і, погодьтеся, було б дивним, якби я визначився з діаметрально-протилежною позицією, бо уся гарна література, та й що там – все мистецтво – це опис боротьби між Богом і Дияволом, між світом і темрявою. А тому одним з перших кроків по прибутті до Києва було прийняття таїнства Святого Хрещення, що й сталося влітку року 1989-го від Різдва Христового в Київському кафедральному соборі Святого Володимира.

Я дуже добре пам’ятаю той липневий спекотний день і таємничу прохолоду собору, запах ладану, м’які руки святого отця, який кропив мене водою, відрізав жмутики волосся і тричі питав: «Отрікаєшся від Диявола?». А я казав: «Отрікаюся». І дивилися на мене з-під купола бездонні й сумні очі васнецовської Богородиці зі святим дитятком на руках. Відтоді я прийняв Бога й полюбив його усім серцем. У храмі я купив гарне україномовне видання Святого Письма й узявся його вивчати, отримуючи безкінечну насолоду. Мовби дійсно знайшов те цілюще джерело одвічного Духу. Регулярно я відвідував служби в різних православних храмах, проте особливо мені подобалася подільська Хрестовоздвиженська церква на розі Глибочицької та Нижнього Валу. Я думаю, що це дісталося мені у спадок, бо незримо поруч зі мною стояли цілі покоління моїх предків, що хрестилися, вінчалися та відспівувалися в цьому храмі, бо на вулиці Глибочицькій ще зовсім нещодавно стояв будинок, у якому народився я і де жили всі мої родичі по маминій лінії, починаючи від середини ХІХ сторіччя. Там ми і вінчалися з моєю дружиною, там же і хрестили нашу донечку.

Але від минулого року в моєму духовному житті почали траплятися всілякі негаразди. По-перше, панотець Володимир, який нас вінчав, у своїй недільній проповіді напередодні Нового року сказав слова, зміст яких я не дуже розібрав, але слово «розкол» відзначив чітко. А ще він сказав, що після Нового року до Хрестовоздвиженського храму прийдуть служити представники Московського патріархату, а він йде служити кудись на Лівий берег. Тоді я не дуже втямив, про що йдеться, бо мені будь-який православний храм був дорогий і милий серцю.

А рік тому, коли ми переселилися в успадковану від бабусі квартиру на Печерську, я почав ходити до Києво-Печерської Лаври, що знаходилася зовсім поруч. І все б нічого, коли потроху наче якісь хробаки почали роз’їдати мою піднесену духовну благодать. Ну, по-перше, у Лаврі мені одразу не сподобалась якась критична маса цих страхітливих, злобних старушенцій з писклявими голосами, фанатично відданих биттю поклонів та уїданню «несвідомих» прихожан, які не зналися на всіх церковних приписах, котрі мені видавалися якщо не маячнею, то збоченим проявом любові до Христа. У Євангелії ж чітко сказано: «Не звертайте уваги на чашу, звертайте увагу на її зміст!» Потім мені не дуже сподобалися й самі попи, якісь вони були пихаті, набундючені… Пам’ятаючи хвилини нашого спілкування з отцем Володимиром, до якого я звертався по поради, я так само спробував учинити й з лаврськими попами, але відповіддю мені було сухе: «Звертайтеся до свого духівника…». Якого духівника? І нащо мені духівник, якщо я Христа люблю всім серцем, усією душею й усім розумінням моїм, як і написано в святих книгах, а до священика йду як до порадника, суперхристиянина, що не відмовить не те, що у шматку хліба, а й у простій пораді. Але зась!

Будучи людиною впертою й навіть у чомусь досить системною, я почав занурюватися в глибину питання й з часом дізнався, що в українській церкві відбувся розкол, і від 1992 року вона розділилася на УПЦ МП і УПЦ КП. І та, що МП, каже, що ті, що в КП, – не мають благодаті і вважаються розкольниками, єретиками і передані будуть геєні вогняній. І бачив я на власні очі величезний плакат у Лаврі, де старослов’янським шрифтом було написано, що віряни, які «продалися Київському патріархату, відлучаються от Святого лона церкви, прєдаются анафємє і будут горєть в аду».

Ну як же ж так, браття во Христі? Ну, невже ж десь у святих книгах написано, що якась одна церква має монополію на благодать? Ну, де це написано, що московські попи – найкращі, найправедніші та найбожественніші попи з усіх попів земних?!

Проте останньою краплею, що геть відвернула мене від УПЦ МП, була картина масного попа, що з кадилом освячував величезного, як кабан, «мерседеса», а по освяченні «вірний прихожанин» у довгій дорогій дублянці відкрив багажник і раз за разом зі своїм помічником носив кудись у бік келій – що б ви думали? – кошики, повні заморських лобстерів! А коли я згодом довідався про їхню ціну, то ледь не знепритомнів. Двадцять доларів за штуку! Отак, друзі мої, вперше у житті я побачив лобстерів по двадцять доларів за штуку не на званому ланчі, приміром, у президента Америки чи англійської королеви, а на подвір’ї святої Києво-Печерської Лаври. По двадцять доларів за штуку! В той час, як моя платня артиста (в доларовому еквіваленті) ледь наближалася до дванадцяти доларів!

І тоді я збагнув, що щось не те робиться в світі й зокрема в моїй країні. Як це так? Незалежна держава є, а незалежної церкви нема? Як це так? Тобі кажуть молитися й поститися, а самі розжираються й жиріють? «Щось не так», – одного разу сказав я собі і перестав ходити до церкви, а натомість часом на самоті, а часом разом із дружиною читав Святе Письмо, молився, як умів, і вірував, що Господь за всім доглядає і бачить, що фарисеї і садукеї перетворили Храм Божий на крамницю, де оптом і вроздріб торгують жертовними голубами та ягнятами.

– Так от, – продовжив я, звертаючись до своєї Суті, як до свого сповідника та духовного отця. – Я перестав довіряти московським попам, що захопили Святу Лавру, але всім серцем своїм люблю Бога! Проте волію не мати між собою і Ним ніяких посередників, а особливо таких, що несуть в собі зерно розбрату та імперської зарази, маскуючи її під благим закликом до єднання церков. То що мені робити, Сутносте моя, як вчиняти й жити далі?

На це питання Суть моя не відповіла відразу, але взяла тривку паузу, під час якої відкручений мною кілька хвилин тому водогінний кран подав ознаки життя: хекнув, тьохнув, здригнувся, і з нього зацебеніла спершу мутна й непевна, але що далі, то пружніша й прозоріша цівка. «Добрий знак», – подумав я і не помилився.

– Вода життя, мудрість життя, й благодать життя, і саме життя – в Господі! – проказала Суть моя. – І якщо ти любиш Господа усім серцем своїм, і усією душею своєю, і розумом своїм, то ніщо не може стояти тобі на заваді. Будь чистим і відкрий серце своє для Божої благодаті! – отак тої ночі проказала мені Суть, і, здалося мені, що десь неподалік прошелестіли крила янгола.

– Тобто ти дозволяєш мені любити Господа мого так, як я це розумію, усім серцем своїм і душею своєю? – запитав я.

– Так, – відказала моя Суть.

– Ти дозволяєш мені любити Господа мого – Сильного, Всемогутнього, того, що гріхи пробачає, бо любить нас, як дітей своїх, Бога веселого, радісного і всміхненого, як того бажає душа моя й серце моє, а не злого, мстивого та невідворотного у карі своїй, яким лякають мене московські попи?

– Так, – дозволила мені моя Суть. – Люби Господа свого всім серцем своїм і всім розумінням своїм, адже багато гарних і високих людей, що заслужили життя вічне, вчинили саме так! Проте, – підморгнула вона одним оком, – якщо треба тобі буде піти до храму, відправити службу чи замовити сорокоуст, то йди у храм Київського патріархату, а не до московських попів. Домовились?

– Домовились! – з радістю погодився я.

– Будь патріотом і вір: те, що відбувається зараз, лише випробовування, яке посилає Господь, аби зрозуміти, чи варті українці того, щоб мати Єдину Помісну, Соборну та Рівноапостольну церкву. А з приводу Благодаті можу тебе запевнити, що Благодать не у того, хто хоче, а у того, кому Господь дає, а дає він її усім, хто серцем чистим та душею своєю та усім єством своїм прагне пізнати Бога!

– Алілуя! – вигукнув я у захваті від того, що справжня моя Суть виявилася саме такою, про яку я мріяв.

– Ну все, бувай, – кивнула мені моя Суть, – і хай Господь благословляє тебе на гідні справи!

– Амінь!