Читать книгу Загублений світ - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 4

Не встигли двері за нами зачинитися, як із їдальні вибігла пані Челленджер. Ця крихітна жінка не тямилася від гніву. Вона стала перед своїм- чоловіком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрічає бульдога. Вочевидь, пані Челленджер стала свідком мого витурення, але не помітила, що я вже встиг повернутися.

– Джордже! Яке звірство! – заволала вона. – Ти скалічив цього милого юнака!

– Ось він тут, живий і неушкоджений!

Пані Челленджер зніяковіла, але швидко опанувала себе.

– Даруйте, я вас не бачила.

– Не турбуйтеся, пані, нічого страшного не сталося.

– Але він вліпив вам синець під око! Яке неподобство! У нас і тиждень не минає без скандалу! Тебе всі ненавидять, Джордже, над тобою всі знущаються! Ні, моєму терпінню настав край! Це переповнило чашу!

– Не треба ворушити брудну білизну на людях! – загримів професор.

– Це ні для кого не таємниця! – лементнула вона. – Невже ти думаєш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пішло, то й весь Лондон не знає… Остіне, ви нам не потрібні, можете йти… Тобі перемивають кісточки всі кому не лінь. Ти забуваєш про почуття власної гідності. Ти, кому слід бути професором у великому університеті, користуватися повагою студентів! Де твоя гідність, Джордже?

– А де твоя, моя люба?

– Ти довів мене бозна до чого! Хуліган, безнадійний хуліган! Ось на кого ти перетворився!

– Джессі, опануй себе.

– Безпардонний скандаліст!

– Годі! До ганебного стовпа за такі слова! – сказав професор.

І, на превеликий подив, він нахилився, підняв дружину та поставив її на високий постамент із чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сім футів, був такий вузький, що пані Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собі безглуздіше видовище – боячись звідти впасти, вона немов скам’яніла зі спотвореним від люті обличчям і тільки трохи дриґала ногами.

– Здійми мене! – нарешті стала благати пані Челлен-джер.

– Скажи «будь ласка».

– Це гидко, Джордже! Здійми мене негайно!

– Пане Мелоун, ходімо до мого кабінету.

– Але даруйте, сер!.. – сказав я, зиркаючи на його дружину.

– Чуєш, Джессі? Пан Мелоун заступається за тебе. Скажи «будь ласка», тоді зніму.

– Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!

Він зняв її з такою легкістю, наче жінка важила не більше за канарку.

– Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун – представник преси. Завтра ж він опише все це в своїй нікчемній газетці і більшу частину розпродасть серед наших сусідів. «Дивні примхи однієї високопоставленої особи». Високопоставлена особа – це ти, Джессі. Тому згадай, куди я тебе поставив кілька хвилин тому. Потім підзаголовок: «З побуту одного оригінального подружжя». Цей пан Мелоун нічим не погребує, він харчується стервом, як і всі його побратими. Рогсш ех grege сііаЬоІі – свиня з табуна диявола. Правильно кажу, пане Мелоун?

– Ви й справді нестерпні, – із запалом кинув я.

Професор зареготав.

– Ви двоє, мабуть, укладіть проти мене спілку, – прогув він, випнувши свої могутні груди та глипаючи то в мій бік, то на дружину. Потім уже із зовсім іншою інтонацією: – Даруйте нам ці невинні сімейні розваги, пане Мелоун. Я запропонував вам повернутися зовсім не для того, щоб робити вас учасником наших безневинних сварок. Нумо, пані, гайда звідси і не треба гніватися.

Науковець поклав свої величезні лаписька дружині на плечі:

– Твоя правда, як завжди. Якщо б Джордж Едвард Чел-ленджер слухався твоїх порад, він був би набагато поважнішою людиною, однак не самим собою. Поважних людей багато, моя люба, а Джордж Едвард Челленджер один-єди-ний на світі. Тому спробуй якось порозумітися з ним.

Він втелющив дружині гучний поцілунок, що збентежило мене набагато більше, ніж усі його дикі витівки.

– А тепер, пане Мелоун, – правив далі професор, знову набуваючи бундючного вигляду, – будьте ласкаві завітати сюди.

Ми увійшли в ту ж кімнату, звідки десять хвилин тому вилетіли з таким гуркотом. Учений ретельно причинив за собою двері, посадив мене в крісло та підсунув мені під ніс скриньку з сигарами.

– Справжні «Сан-Хуан Колорадо», – поінформував він. – На таких збудливих людей, як ви, наркотики діють сприятливо. Боже милий! Ну, хто ж відкушує кінчик! Відріжте – треба мати повагу до сигари! А тепер відкиньтеся на спинку крісла і вислухайте уважно все, що хочу вам сказати. Якщо будуть якісь запитання, доведеться відкласти їх до кращих часів. Насамперед про ваше повернення в мою оселю після цілком справедливого вигнання.

Господар випнув бороду вперед та вилупився на мене з таким виглядом, ніби тільки й чекав, що я знову вплутаюся в суперечку.

– Отже, повторюю: після цілком заслуженого вигнання. Чому я запросив вас повернутися? Тому, що мені сподобалася ваша відповідь цьому нахабному полісмену. Я побачив у ній певні залишки доброчесності, невластивої представникам вашого фаху. Визнавши, що провина лежить на вас, ви проявили певну неупередженість і широту поглядів, які заслужили моєї прихильної уваги. Нижчі представники людської раси, до котрих, на жаль, належите й ви, завжди перебували за межами мого розумового кругозору. Ваші слова відразу пересунули вас у поле мого зору. Мені захотілося познайомитися з вами ближче, й я запропонував вам повернутися. Будьте люб’язні струшувати попіл у маленьку японську попільничку он на тому бамбуковому столику, який стоїть біля вас.

Усе це професор випалив без єдиної затримки, наче читав лекцію студентам. Він сидів обличчям до мене, пну-чись, як величезна жаба, постава його була відкинута назад, очі пихато примружені. Відтак професор раптом обернувся боком, то ж мені стало видно лише жмут його волосся над відстовбурченим червоним вухом, поворушив купу паперів на столі і витяг звідти якусь вельми пошарпану книжку.

– Хочу розповісти вам дещо про Південну Америку, – почав він. – Свої зауваження можете залишити при собі. Передусім будьте люб’язні затямити: те, про що зараз почуєте, я забороняю розголошувати в будь-якій формі доти, доки ви не отримаєте на це відповідного дозволу від мене. Дозвіл цей, цілком імовірно, я ніколи не надам. Це зрозуміло?

– До чого ж така надмірна суворість? – сказав я. – Мені здається, об’єктивний виклад…

Він поклав книжку на стіл.

– Більше продовжувати немає сенсу. Бажаю успіхів.

– Ні-ні! Я згоден на будь-які умови! – вигукнув я. – Адже вибирати мені не доводиться.

– Про вибір не може бути й мови, – підтвердив учений.

– Тоді обіцяю мовчати.

– Обіцяєте?

– Слово честі.

Він зміряв мене нахабним і недовірливим поглядом.

– А звідки я знаю, які ваші поняття про честь?

– Ну, знаєте, сер, – сердито відмахнувся я, – ви занадто багато собі дозволяєте! Мені ще не доводилося вислуховувати такі образи!

Мій вибух не лише не вивів його із себе, а навіть зацікавив.

– Короткоголовий тип, – пробурмотів він. – Брахіцефал4, сірі очі, темне волосся, певні риси негроїдів… Ви, ймовірно, кельт?

– Я ірландець, сер.

– Чистокровний?

– Атож, сер.

– Тоді все зрозуміло. Так от, ви дали мені слово тримати в таємниці ту інформацію, яку я вам повідомлю. Ці дані будуть, звісно, дуже скупі. Але певними цікавими деталями я з вами поділюся. Ви, мабуть, знаєте, що два роки тому я здійснив мандрівку Південною Америкою – подорож, яка увійде в золотий фонд світової науки. Її метою було перевірити деякі висновки Воллеса та Бейтса, а це можна було зробити лише на місці, в тих же умовах, в яких вони проводили свої спостереження. Якщо б результати моєї подорожі лише цим і обмежилися, все одно вони були б гідні всілякої уваги, але тут відбулася одна непередбачена обставина, яка змусила мене спрямувати свої дослідження по зовсім іншому шляху.

Ви, можливо, чули (втім, хтозна: в наше століття невігластва нічому не дивуєшся), що деякі місця, по яких протікає річка Амазонка, досліджені в повному обсязі і що в неї впадає безліч приток, досі не позначених на мат. Ось я і поставив собі завдання відвідати ці маловідомі місця й обстежити тамтешню фауну, і це дало мені в руки стільки матеріалу, що його вистачить на кілька розділів тієї величезної, монументальної праці із зоології, яка слугуватиме виправданням усього мого життя. Закінчивши експедицію, я повертався додому, і на зворотному шляху мені довелося заночувати в маленькому індіанському селищі, неподалік від того місця, де в Амазонку впадає одна з її приток. Про назву та географічне розташування цієї притоки промовчу.

У селищі жили індіанці племені кукама – мирний народ, який, на жаль, вироджується, а їхній розумовий рівень навряд чи підіймається над рівнем пересічного лондонця. Я вилікував кількох тамтешніх жителів ще першого свого приїзду, коли підіймався вгору річкою, і загалом справив на індіанців сильне враження, тому не дивно, що мене там чекали. Вони відразу ж стали пояснювати мені знаками, що в селищі є людина, котра потребує моєї допомоги, й я пішов за їхнім вождем в одну з хиж. Увійшовши туди, я переконався, що стражденний, котрому була потрібна допомога, тільки-но віддав Богові душу. На мій подив, він виявився не індіанцем, а білим, найбілішим із білих, якщо можна так сказати, бо у нього було абсолютно світле волосся й усі характерні ознаки альбіноса. Від його одягу залишилися хіба лахміття, страшенно змарніле тіло свідчило про довгі поневіряння. Наскільки я міг зрозуміти індіанців, вони ніколи раніше цього чоловіка не бачили. Він прийшов у селище з лісової гущавини, сам, без супутників, і ледве тримався на ногах від слабкості. Наплічник незнайомця лежав поруч із ним, і я обстежив його вміст. Усередині був вшитий ярличок з ім’ям та адресою власника: «Мейпл Вайт, Лейк-авеню, Детройт, штат Мічиґан». Перед цим ім’ям я завжди готовий зняти шапку. Не буде перебільшенням сказати, що коли важливість зробленого мною відкриття отримає загальне визнання, його ім’я буде стояти поруч із моїм.

Уміст наплічника чітко свідчив про те, що Мейпл Вайт був художником і поетом, котрий вирушив на пошуки нових яскравих вражень. Там були чернетки віршів. Не вважаю себе знавцем, але мені здається, що вони далеко не найкращі. Крім цього, я знайшов у наплічнику доволі посередні річкові пейзажі, скриньку з фарбами, пачку пастельних олівців, пензлі, ось цю вигнуту кістку, що лежить на каламарі, томик Бекстера «Метелики та бражники», дешевий револьвер і кілька набоїв до нього. Предмети особистого вжитку він, либонь, втратив за час своїх мандрів, а може, їх у нього і не було. Жодного іншого майна у цього дивного представника американської богеми я не знайшов. І вже було намірявся йти, аж раптом помітив, що з кишені його подертої куртки щось стирчить. Це був альбом для етюдів – ось він, перед вами, і так само пошарпаний, як і тоді. Можете бути певні, що з того часу, як ця реліквія потрапила до моїх рук, я ставлюся до неї так само побожно, як ставився б до першодруків Шекспіра. Тепер вручаю цей альбом вам і прошу переглянути його сторінку за сторінкою, щоб вникнути у зміст малюнків.

Науковець закурив сигару, відкинувся на спинку крісла і, не зводячи з мого обличчя зухвалого і водночас допитливого погляду, став стежити, яке враження справлять на мене ці малюнки.

Я розгорнув альбом, чекаючи знайти там якісь одкровення, які – і сам до пуття не знав. Однак перша сторінка розчарувала мене, бо на ній був намальований здоровенний чолов’яга в морській куртці, а під малюнком стояв підпис: «Джиммі Колвер на борту поштового пароплава». Далі було кілька дрібних жанрових начерків із життя індіанців. Потім малюнок, на якому був зображений чинний гладун із духовним званням, у крислатому капелюсі, котрий сидів за столом у товаристві дуже худого європейця. Підпис пояснював: «Сніданок у Фра Крістоферо в Ро-заріо». Наступні сторінки були заповнені жіночими та дитячими голівками, а за ними йшла одразу ціла серія замальовок тварин із такими поясненнями: «Ламантин на піщаній мілині», «Черепахи та черепашині яйця», «Чорний агуті5 під пальмою» (агуті виявився вельми схожим на свиню), і, нарешті, наступні дві сторінки займали начерки якихось вельми неприємних ящерів із довгими носами. Я не знав, що й думати про все це, тому звернувся за поясненнями до професора:

– Це, ймовірно, крокодили?

– Алігатори! Алігатори! Справжні крокодили в Південній Америці не живуть. Різниця між тим і іншим видом полягає…

– Я лише хочу сказати, що не бачу тут нічого виняткового. Нічого, що могло б підтвердити ваші слова.

Він відповів мені з безтурботною посмішкою:

– Перегорніть ще одну сторінку.

Але й наступна сторінка ні в чому мене не переконала. Це був пейзаж, легко позначений аквареллю, один із тих незакінчених етюдів, які слугують художнику лише наміткою до майбутньої, ретельнішої розробки теми. Передній план етюду займали блідо-зелені пірчасті рослини, що здіймалися вгору схилом, який переходив у лінію темно-червоних ребристих скель, які чимось мені нагадували базальтові формації. На задньому плані ці скелі стояли суцільною стіною. Праворуч підіймався пірамідальний стрімчак, мабуть, відокремлений від основної гряди глибокої ущелини. Його вершечок був увінчаний величезним деревом. Над усім цим сяяло синє тропічне небо. Вузька смужка зелені облямовувала шпилі червоних скель. На наступній сторінці я побачив ще один акварельний начерк того ж пейзажу, зроблений із ближчої відстані, тому його деталі виступали чіткіше.

– Отже? – спонукав професор.

– Формація справді дуже цікава, – відповів я, – але мені важко визначити, наскільки вона виняткова, адже я не геолог.

– Виняткова? – повторив він. – Та це єдиний такого штибу ландшафт! Він здається неймовірним! Таке навіть наснитися не може! Перегорніть сторінку.

Я перегорнув і не міг стримати вигуку подиву. З наступної сторінки альбому на мене глипнуло щось надзвичайне. Таке чудовисько могло виникнути лише в видіннях курця опіуму або в гарячковому маренні хворого. Голову почвара мала пташину, тіло – як у непомірно роздутої ящірки, хвіст, що волочиться по землі, наїжачився гострими голками, а вигнута спина була обсаджена високими колючками, схожими на півнячі гребінці. Перед цією істотою стояв маленький чоловічок, майже карлик.

– А що на це скажете? – вигукнув професор, із переможним виглядом потираючи руки.

– Це щось жахливе, якийсь гротеск.

– А що змусило художника зобразити такого звіра?

– Не інакше, як солідна порція джину.

– Кращого пояснення не можете вигадати?

– Гаразд, сер, а як ви самі це пояснюєте?

– Дуже просто: така тварина існує. Цілком очевидно, що цей малюнок зроблений з натури.

Я не розреготався лише тому, що вчасно згадав, як ми колесом котилися по всьому коридору.

– Без сумніву, безумовно, – висловився я з тієї догідливістю, на яку зазвичай не скупляться в розмові з недоумками. – Правда, мене трохи бентежить ця крихітна людська постать. Якщо б тут був намальований індіанець, можна було б подумати, що в Америці існує якесь плем’я пігмеїв, але це європеєць, на ньому ж корковий шолом.

Професор пирхнув, немов розлючений буйвол.

– Ви збагачуєте мене досвідом! – вигукнув він. – Межі людської тупості набагато ширші, ніж я гадав! У вас розумовий застій! Вражаюче!

Цей вибух був такий безглуздий, що навіть мене не розсердив. Та й чи варто було надаремно тріпати собі нерви? Якщо вже сердитися на цього чоловіка, то щохвилини, на кожне його слово. Я обмежився втомленою посмішкою.

– Мене вразили розміри цього пігмея, – сказав я.

– Та ви подивіться! – крикнув професор, нахиляючись до мене і тицяючи волохатим, товстим, як сосиска, пальцем в альбом. – Ось він і рослина позаду тварини? Ви, ймовірно, вважаєте її кульбабою чи брюссельською капустою, чи не так? Ні, пане, це американська пальма, названа «слоновою кісткою», а вона сягає п’ятдесяти-шіст-десяти футів у висоту. Невже ви не тямите, що людська постать намальована тут недарма? Художник не зміг би залишитися живим, зустрівшись віч-на-віч із таким звіром, тут уже не до малювання. Він зобразив самого себе лише для того, щоб дати поняття про масштаби. Зросту він був… ну, скажімо, п’ять футів і ще трохи. Дерево, як і слід було очікувати, в десять разів вище.

– Святе небо! – вигукнув я. – Отже, ви вирішили, що ця істота була… Та якщо шукати йому будку, то й вокзал Чарінґ-Кросс виявиться затісним!

– Це, звісно, перебільшення, але екземпляр і справді великий, – пихато зауважив професор.

– Але не можна, – вигукнув я, – не можна ж відмітати вбік весь досвід людської раси на підставі одного малюнку!

Я перегорнув решту сторінок і переконався, що в альбомі більше нічого немає.

– Один-єдиний рисунок якогось волоцюги-художника, котрий міг зробити його, накурившись гашишу, або в гарячковому маренні, або просто на догоду своїй хворій уяві. Ви як людина науки не можете відстоювати таку точку зору.

Замість відповіді професор здійняв із полиці якусь книжку.

– Ось блискуча монографія мого талановитого приятеля Рея Ланкастера, – мовив він. – Тут є одна ілюстрація, яка видасться вам цікавою. Ага, ось вона. Підпис внизу: «Передбачуваний зовнішній вигляд динозавра-стегозавра юрського періоду. Задні кінцівки висотою в два людські зрости». Ну, що тепер скажете?

Він простягнув мені розгорнуту книгу. Я поглянув на ілюстрацію та сіпнувся. Між начерком невідомого художника і цим представником давно вимерлого світу, відтворених уявою вченого, була, безумовно, велика схожість.

– Справді вражає! – видихнув я.

– І все ж ви й далі наполягаєте?

– Але, може, це простий збіг, або ж ваш американець бачив колись таку картинку і в маренні її згадав.

– Чудово, – терпляче погодився професор, – нехай буде так. Тепер не відмовте в люб’язності поглянути на це.

Він простягнув мені кістку, знайдену, за його словами, серед речей померлого. Вона була дюймів шість у довжину, грубіша за мій великий палець, а на її кінці збереглися залишки цілком висхлого хряща.

– Якій із відомих нам тварин може належати така кістка? – поцікавився професор.

Я ретельно її оглянув, закликаючи на допомогу всі знання, які ще не вивітрилися з моєї голови.

– Це може бути ключиця дуже рослої людини, – припустив я.

Мій співрозмовник презирливо замахав руками:

– Ключиця людини має вигнуту форму, а ця кістка цілком пряма. На її поверхні є улоговинка, яка свідчить про те, що тут проходило велике сухожилля. На ключиці нічого такого немає.

– Тоді не можу вам відповісти.

– Не бійтеся виставляти напоказ своє невігластво. Гадаю, що серед зоологів Південного Кенсинґтону не знайдеться жодного, хто зміг би класифікувати цю кістку.

Вчений узяв пуделко з-під піґулок і вийняв звідти маленьку кісточку завбільшки з квасолину.

– Наскільки я знаю, ось ця кісточка відповідає в будові людського скелета тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер маєте певне уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки хряща – вони свідчать, що це була свіжа особина, а не викопна. Ну, що тепер скажете?

– Може, у слона…

Його пересмикнуло, наче від болю.

– Годі! Майте совість! Слони в Південній Америці! Не смійте навіть затинатися про це! Навіть у нашій сучасній початковій школі…

– Ну, гаразд, – зупинив я його. – Не слон, то якась інша американська тварина, наприклад, тапір.

– Повірте мені, молодий чоловіче, що елементарні знання в цій галузі науки я маю. Не можна навіть припустити думки, що така кістка належить тапіру або якійсь іншій тварині, відомій зоологам. Це кістка дуже могутнього звіра, який існує десь на земній кулі, але досі невідомий науці. Ви все ще сумніваєтесь?

– У будь-якому разі мене це дуже зацікавило.

– Отже, ви ще не безнадійні. Відчуваю, що у вас щось світиться в мозку, тому давайте ж терпляче роздувати цю іскру. Облишимо тепер покійного американця та перейдімо знову до моєї оповідки. Ви, звісно, здогадуєтеся, що я не міг розлучитися з Амазонкою, не дошукавшись, у чому тут справа. Певну інформацію про те, звідки прийшов цей художник, я мав. Утім, я міг би керуватися й леґендами індіанців, бо лейтмотив якоїсь незвіданої країни прослизає в усіх переказах прирічкових племен. Ви, певна річ, чули про Курупурі?

– Ні, не чув.

– Курупурі – це лісовий дух, щось зловісне, грізне, зустріч із ним веде до загибелі. Ніхто не може описати Курупурі, але це ім’я вселяє в індіанців жах. Однак всі племена, що живуть на берегах Амазонки, сходяться в одному: вони точно вказують, де мешкає Курупурі. З тих самих місць прийшов і американець. Там таїться щось незбагненно страшне. Й я вирішив з’ясувати, про що йдеться.

– Як же ви вчинили?

Від моєї легковажності не залишилося й сліду. Цей велет науки умів завоювати увагу та повагу до себе.

– Мені вдалося здолати опір індіанців – той внутрішній опір, який вони чинять, коли починаєш балакати з ними про це. Пустивши в хід усілякі вмовляння, подарунки і, мушу зізнатися, погрози, я знайшов двох провідників. Після багатьох пригод (описувати їх немає потреби), після багатьох днів шляху (про маршрут і його протяжність дозволю собі промовчати) ми нарешті прийшли в ті місця, які досі ніхто не описав і де ніхто ще не побував, за винятком мого нещасного попередника. Тепер будьте люб’язні поглянути ось на це.

Науковець простягнув мені невелику світлину.

– Її сумний стан пояснюється тим, що коли ми спускалися вниз річкою, наш човен перевернуло і футляр, в якому зберігалися непроявлені негативи, тріснув. Результати цього лиха не забарилися. Майже всі негативи загинули – втрата невиправна. Ось це фото – одне з небагатьох більш-менш вцілілих. Вам доведеться вдовольнятися таким поясненням його недосконалості. Поширюються чутки про якусь фальсифікацію, але я не схильний сперечатися зараз на цю тему.

Знімок і справді був зовсім блідий. Недоброзичливий критик міг би легко причепитися до цього. Вдивляючись у тьмяно-сірий ландшафт і поступово розбираючись у його деталях, я побачив довгу та височезну лінію скель, що нагадує гігантський водоспад, а на передньому плані – пологу рівнину з розкиданими по ній деревами.

– Якщо не помиляюся, цей пейзаж був і в альбомі, – помітив я.

– Еге ж, – підтвердив професор. – Я знайшов там сліди стоянки. А тепер погляньте на ще одну світлину.

Це був той самий ландшафт, лише взятий крупнішим планом. Знімок був геть зіпсований. І все ж я розгледів самотню, увінчану деревом скелю, яку відділяла від гряди балка.

– Тепер у мене не залишилося жодних сумнівів, – зізнався я.

– Отже, ми не даремно пнемося, – сказав професор. – Дивіться, які успіхи! Тепер будьте ласкаві поглянути на шпиль цієї скелі. Ви щось там бачите?

– Величезне дерево.

– А на дереві?

– Великого птаха.

Він подав мені лупу.

– Авжеж, – сказав я, дивлячись крізь неї, – на дереві сидить великий птах. У нього досить серйозний дзьоб. Це, вочевидь, пелікан?

– Зір у вас – не позаздриш, – сказав професор. – Це не пелікан і взагалі не птах. Щоб ви знали, мені вдалося підстрелити цю істоту. І вона послужила єдиним незаперечним доказом, який я звідти привіз.

– Вона тут, у вас?

Нарешті я побачу речовий доказ усіх цих байок!

– Вона була у мене. На жаль, катастрофа на річці згубила не лише негативи, а й цю мою здобич. Її підхопило виром, й, як я не намагався врятувати свій скарб, у моїй руці залишилася лише половина крила. Я втратив свідомість і прийшов до тями, коли мене вже винесло на берег, але цей жалюгідний залишок чудового екземпляра був цілий і неушкоджений. Ось він, перед вами.

Професор вийняв із шухляди столу щось, що нагадувало, на мою думку, горішню частину крила величезного лилика. Ця вигнута кістка з перетинчастою плівкою була щонайменше два або й більше футів завдовжки.

– Летюча миша жахливих розмірів? – виголосив я своє припущення.

– Та де там! – суворо осадив мене професор. – Живучи в атмосфері високої освіти та науки, я й гадки не мав, що основні принципи зоології настільки мало відомі в широких колах суспільства. Невже ви не знайомі з найелементарнішим постулатом порівняльної анатомії, де йдеться, що крило птаха, по суті, є передпліччям, тоді як крило кажана складається з трьох подовжених пальців із перетинкою між ними? В цьому випадку кістка не має нічого спільного з кісткою передпліччя, і ви можете переконатися на власні очі в наявності всього лише однієї перетинки. Отже, про кажана годі й згадувати. Але якщо це не птах і не лилик, тоді з чим маємо справу? Що ж це може бути?

Мій скромний запас знань був вичерпаний до дна.

– Навіть не можу припустити, – розвів я руками.

Професор розгорнув монографію, на яку вже посилався раніше.

– Ось, – продовжував він, показуючи мені якесь чудовисько з крилами, – ось чудове зображення діморфо-дона, або птеродактиля, – крилатого ящера юрського періоду, а на наступній сторінці схема механізму його крила. Порівняйте її з тим, що тримаєте в руках.

При першому ж погляді на схему я аж сіпнувся від подиву. Вона остаточно мене переконала. Сперечатися було смішно. Сукупність усіх даних зробила свою справу. Рисунок, світлини, розповідь професора, а тепер і речовий доказ! Що ж тут іще вимагати? Так я і сказав професору – сказав із усім запалом, на який був здатен, бо тепер мені стало ясно, що до цього чоловіка ставилися упереджено. Він відкинувся на спинку крісла, примружив очі і поблажливо всміхнувся, купаючись у промінні сонця визнання, що несподівано блиснуло на нього.

– Та це ж найвидатніша річ у світі! – вигукнув я, хоча в мені й озвався темперамент не стільки натураліста, скільки журналіста. – Це грандіозно! Ви Колумб науки! Ви відкрили загублений світ! Щиро шкодую, що сумнівався в правдивості ваших слів. Все це здавалося мені неймовірним. Але я не можу не визнати очевидних фактів, і вони мають бути настільки ж переконливими для всіх.

Професор замуркотів від задоволення.

– Що ж ви зробили далі, сер?

– Настав сезон дощів, пане Мелоун, а мої запаси провіанту закінчилися. Я обстежив частину цієї величезної гірської гряди, але піднятися на неї так і не зміг. Пірамідальний стрімчак, із якого я зняв пострілом птеродактиля, виявився доступнішим. Згадавши свої альпіністські навички, я піднявся на нього приблизно до середини. Звідти вже можна було розгледіти плато, що вінчає гірську гряду. Воно було просто неосяжне! Куди не поглянь – на захід, на схід – кінця не видно цим вкритим зеленню скелям. Біля підніжжя гряди стеляться болота та непрохідні хащі, що кишать зміями й іншими гадами. Справжній розсадник лихоманки. Цілком зрозуміло, що такі перешкоди служать природним захистом для цієї незвичайної країни.

– А ви бачили там ще якісь ознаки життя?

– Ні, сер, не бачив, але за той тиждень, що ми провели біля підніжжя цих скель, нам не раз доводилося чути якісь дивні звуки, що долинали звідкілясь згори.

– Але що ж це за істота, яку намалював американець? Як він із нею зустрівся?

– Можу лише припустити, що він якимось чином дістався на самий вершечок гряди і побачив його там. Отже, туди є якийсь шлях. Шлях, без сумніву, важкий, інакше всі ці чудовиська спустилися б униз і заполонили б усе навколо. У цьому вже не може бути жодних сумнівів!

– Але як вони там опинилися?

– На мою думку, нічого загадкового тут немає, – мовив професор. – Пояснення напрошується само собою. Як ви, можливо, знаєте, Південна Америка – гранітний материк. У віддалені століття в цьому місці, либонь, сталося раптове зміщення пластів у результаті виверження вулкана. Не забувайте, що ці скелі базальтові, отже, мають вулканічне походження. Площу величиною приблизно з наше графство Сассекс виперло вгору з усіма її мешканцями та відрізало від решти материка стрімкими скелями такої твердої породи, якій не страшне жодне вивітрювання. Що ж вийшло? Закони природи втратили свою силу в цьому місці. Всілякі перешкоди, що зумовлюють боротьбу за існування в усьому іншому світі, або зникли, або докорінно змінилися. Тварини, які в звичайних умовах вимерли б, продовжували розмножуватися. Як ви знаєте, і птеродактиль, і стегозавр відносяться до юрського періоду, отже, обоє – найдавніші тварини в історії Землі, що вціліли винятково завдяки цілком незвичним умовам, що виникли випадково.

– Але здобута вами інформація не залишає місця для сумнівів! Вам потрібно лише надати їх відповідним особам.

– Я й сам спершу так думав, – з гіркотою відповів професор. – Можу сказати лише одне: насправді сталося інакше: мені доводилося на кожному кроці стикатися з недовірою, в основі якої лежала людська тупість або заздрість. І не в моєму характері, сер, плазувати перед будь-ким і доводити свою правоту, коли мої слова беруть під сумнів. Я відразу ж вирішив, що мені не личить надавати речові докази, які мав у своєму розпорядженні. Сама тема стала мені ненависною, й я не хотів торкатися її жодним словом. Коли мій спокій порушували люди, як ви, люди, котрі догоджають низьким інстинктам натовпу, я був не в змозі дати їм відсіч, не втрачаючи при цьому почуття власної гідності. За характером я, маю зізнатися, запальний, і якщо мене виведуть із рівноваги, можу накоїти лиха. Боюся, що вам довелося випробувати це на собі.

Я помацав своє заплиле око, але змовчав.

– Пані Челленджер весь час свариться зі мною через це, але впевнений, що кожна порядна людина діяла б точно так само на моєму місці. Втім, сьогодні маю намір показати приклад витримки і продемонструвати, як воля може здолати темперамент. Запрошую вас помилуватися цим видовищем.

Він узяв зі столу картку та простягнув її мені.

– Як бачите, сьогодні о восьмій тридцять вечора в Зоологічному інституті відбудеться лекція дуже популярного натураліста, пана Персиваля Волдрона на тему «Скрижалі віків». Мене запрошують зайняти місце в президії спеціально для того, щоб я від імені всіх присутніх висловив подяку лектору. Я це зроблю. Але це не завадить мені (звісно, з найбільшим тактом та обережністю) висловити кілька зауважень, які зацікавлять аудиторію, а в декого викличуть бажання докладніше ознайомитися з порушеними мною питаннями. Суперечливих моментів, звісно, не буду торкатися, але всі збагнуть, які глибокі проблеми криються за моїми словами. Й обіцяю тримати себе в руках. Хтозна, можливо, моя стриманість призведе до кращих результатів.

– А мені можна прийти туди? – поспішив спитати я.

– Звісно, можна, – радо відгукнувся професор.

Його люб’язність була майже така ж приголомшлива, як і свавілля. Чого коштувала лише його добросердна посмішка! Очей майже не стало видно, а щоки спухли, перетворившись у два рум’яних яблучка, підперті знизу чорною бородою.

– Обов’язково приходьте. Мені буде приємно знати, що маю принаймні одного союзника в залі, хоч і вельми безпорадного та недосвідченого в питаннях науки. Народу збереться, ймовірно, багато, позаяк Волдрон дуже популярний, незважаючи на те, що він шарлатан, яких мало. Так от, пане Мелоун, я приділив вам набагато більше часу, ніж планував. Окрема особа не може монополізувати те, що належить усьому людству. Буду радий побачити вас сьогодні ввечері на лекції. А наразі дозвольте вам нагадати, що матеріал, із яким я вас ознайомив, жодною мірою не підлягає розголосу.

– Але пан МакАрдл… це наш редактор… зажадає від мене звіту про бесіду з вами.

– Скажіть йому перше, що спаде на гадку. Між іншим, можете натякнути, що, якщо він пошле до мене когось іще, я з’явлюся до нього особисто, озброївшись хорошим гарапником. У всьому іншому покладаюся на вас: ні слова у пресі! Так, чудово. Отже, о восьмій тридцять у Зоологічному інституті.

Він помахав мені на прощання рукою. Я востаннє побачив його рум’яні щоки, хвилясту синьо-чорну бороду, зухвалі очі та вийшов із покою.