Читать книгу Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 3

Одного ранку, коли ми з дружиною снідали, покоївка подала мені телеграму від Шерлока Холмса: «Чи не могли б ви звільнитися на два дні? Викликаний на захід Англії зв’язку трагедією Боскомській долині. Буду радий якщо приєднаєтеся до мене. Повітря пейзаж чудові. Виїздіть Паддінґтона 11.15».

– Ти поїдеш? – поцікавилася дружина, ласкаво поглянувши на мене.

– Навіть не знаю. Нині маю дуже багато пацієнтів…

– О, Анструзер їх прийме! Останнім часом ти маєш стомлений вигляд. Поїздка піде тобі на користь. І ти завжди так цікавишся справами, що їх розслідує Шерлок Холмс.

Мій досвід табірного життя в Афганістані мав принаймні ту перевагу, що я став загартованим і завжди готовим до подорожі мандрівником. Речей мав зовсім небагато, тому сів зі своєю валізою в кеб набагато раніше, ніж розраховував, і помчав на Паддінґтонський вокзал.

Шерлок Холмс походжав на платформі в сірому дорожньому плащі та суконній кепці, які робили його високу худорляву постать ще худішою та вищою.

– Дуже добре, що ви прибули сюди, Ватсоне, – сказав він. – Зовсім інша річ, коли поруч зі мною людина, на котру можна беззастережно покластися. Місцева поліція або нічого не робить, або йде хибним слідом. Займіть два кутових місця, а я візьму квитки.

Ми сіли в купе. Холмс узявся читати газети, які приніс із собою, читав, відволікаючись, аби занотувати щось та обміркувати.

Так ми доїхали до Редінґа. Несподівано детектив зім’яв усі часописи в один величезний згорток і закинув його на багажну сітку.

– Ви щось чули про цю справу? – спитав він.

– Ані слова. Я кілька днів не розгортав газети.

– Лондонська преса не подавала занадто докладних звітів. Я щойно переглянув усі свіжі часописи, щоб ознайомитися з подробицями. Це, здається, один із тих простих випадків, які виявляються надзвичайно складними.

– Звучить дещо парадоксально.

– Але це свята правда. Винятковість майже завжди дає ключ до розгадки таємниці. Чим простіший злочин, тим його важче розкрити… Як би там не було, у цьому випадку є дуже серйозні підозри проти сина убитого.

– Отже, це вбивство?

– Ну, так вважають. Я не беруся нічого стверджувати, поки не ознайомлюся зі справою особисто. Кількома словами поясню вам стан речей, яким він мені видається… Боскомська долина – це сільська місцевість неподалік від Росса, що в Герфордширі. Найбільший землевласник у тих краях – містер Джон Тернер. Він заробив свої статки в Австралії та кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну зі своїх ферм, Гезерлі, він віддав в оренду такому собі містерові Чарльзу Мак-Карті, також колишньому австралійцю. Вони познайомилися в колоніях, і нічого дивного не було в тому, що, переїхавши на нове місце, вони оселилися якомога ближче один до одного. Тернер, правда, був заможнішим, тому Мак-Карті став його орендарем, але вони, мабуть, залишилися друзями. Мак-Карті мав вісімнадцятилітнього сина-одинака, а в Тернера була єдина донька такого ж віку, дружини ж обох померли. Вони, здавалося, уникали товариства англійських родин і жили усамітнено, хоча Мак-Карті любив спорт і часто бував на кінських перегонах. У Мак-Карті працювали слуга та покоївка. А Тернер мав велике господарство та принаймні з півдюжини слуг. Ось і все, що мені вдалося дізнатися про обидві родини. А тепер – про саму подію.

Третього червня, тобто минулого понеділка, Мак-Карті вийшов зі свого будинку в Гезерлі годині о третій і попрямував до Боскомського ставка – невеликого озера, яке утворив струмок, що протікає Боскомською долиною. Вранці він їздив до Росса та повідомив своєму слузі, що дуже квапиться, бо о третій годині має важливу зустріч. З неї він не повернувся.

Від ферми Гезерлі до Боскомського ставка – чверть милі, і, коли він туди йшов, чоловіка бачили двоє людей. По-перше, якась стара баба, її ім’я не згадується в газетах, другим був Вільям Кровдер, лісник містера Тернера. Ці свідки стверджують, що містер Мак-Карті йшов сам. Лісник додає, що незабаром після зустрічі з містером Мак-Карті він побачив і його сина – Джеймса Мак-Карті, який ішов із рушницею. Свідок запевняє, що той слідував за батьком тією самою дорогою. Лісник спочатку забув про цю зустріч, але ввечері, почувши про трагедію, все згадав.

Обох Мак-Карті бачили й після того, як лісник Вільям Кровдер розминувся з ними. Боскомський ставок оточений густим лісом, а його берег заріс очеретом. Донька сторожа Боскомського маєтку Пейшенс Моран, юнка років чотирнадцяти, збирала квіти в сусідньому лісі. Вона повідомила, що бачила біля озерця містера Мак-Карті та його сина. Було схоже, що вони люто сварилися. Дівчина чула, як старший Мак-Карті обзивав сина, і бачила, як останній замахнувся на свого батька, ніби хотів його вдарити. Дівчину так налякала ця жахлива сцена, що вона втекла звідти, кинулася додому та розповіла матері, що в лісі біля ставка старий і молодий Мак-Карті затіяли сварку й що вона боїться, щоб справа не дійшла до бійки. Заледве вона встигла розповісти це, як молодий Мак-Карті забіг у будинок і заявив, що знайшов у лісі свого батька мертвим, і попросив сторожа допомогти. Він був дуже збуджений, без рушниці й капелюха, а на правій руці та рукаві мав плями від свіжої крові. Слідуючи за ним, сторож підійшов до мертвого тіла, що лежало на траві біля води. Голову покійника було розтрощено кількома ударами якимось важким і тупим знаряддям. Такі рани можна було завдати, наприклад, прикладом рушниці, яка належала синові й лежала на траві за кілька кроків від тіла. Під тиском обставин юнака відразу ж заарештували. У вівторок слідство винесло вердикт: «навмисне вбивство»; у середу молодий Мак-Карті постав перед мировим суддею в Россі, і той відправив справу на розгляд суду присяжних. Такими є основні факти, відомі слідчому та поліції.

– Важко навіть уявити собі прозорішу справу, – зауважив я. – Якщо колись непрямі докази й вказували на злочинця, то це саме такий випадок.

– Непрямі докази дуже оманливі, – промовив Холмс у задумі, – вони прямісінько свідчать про одне, але якщо ви здатні уважно розглядати такі докази, то можете виявити, що насправді вони дуже часто ведуть нас не до істини, а в протилежний бік. Правда, нині справа остаточно обернулася проти цього юнака; не виключена й можливість, що він таки злочинець. Знайшлися, однак, люди, і серед них міс Тернер, донька землевласника, котрі однаково не вірять у його провину. Міс Тернер запросила Лестрейда – можливо, ви його пам’ятаєте? – для захисту підсудного. Лестрейд, котрий визнав захист занадто важким, передав його мені, й ось два джентльмени середнього віку мчать на захід зі швидкістю п’ятдесят миль на годину замість того, щоб спокійно снідати вдома.

– Боюся, – зітхнув я, – факти неспростовні, й у вас будуть дуже обмежені можливості виграти цей процес.

– Ніщо не є настільки оманливим, як очевидні факти, – усміхнувся Холмс. – Крім цього, ми можемо випадково наштовхнутися на якісь такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви занадто добре мене знаєте, щоб вирішити, що це хизування. Я або скористаюся доказами, зібраними Лестрейдом, або й зовсім їх відкину, бо він сам абсолютно не спроможний скористатися ними чи принаймні їх збагнути. Узяти хоча б перший-ліпший приклад: мені цілком зрозуміло, що вікна у вашій спальні – з правого боку, але я далеко не впевнений, чи помітив би містер Лестрейд такий очевидний факт.

– Але як, звідки…

– Мій любий друже, я вас добре знаю. Знаю й вашу військову охайність. Голитеся щоранку й у цю пору року – при сонячному світлі. Але ліва частина вашого обличчя виголена гірше за праву, чим лівіше – тим гірше, доходячи нарешті до повної неохайності. Цілком очевидно, що ця частина обличчя у вас гірше освітлена, ніж інша. Не можу собі уявити, щоб людина з вашими звичками змирилася з погано поголеною щокою, дивлячись у дзеркало при нормальному освітленні. Я подаю це лише як простий приклад спостережливості й уміння робити висновки. У цьому й полягає моє ремесло, і цілком можливо, що воно знадобиться нам у майбутньому розслідуванні. Є одна або дві незначні деталі, які стали відомими під час допиту. Вони заслуговують на окрему увагу.

– І про що йдеться?

– Виявляється, молодого Мак-Карті заарештували не відразу, а дещо пізніше, коли він уже повернувся на ферму Гезерлі. Поліційний інспектор заявив, що він заарештований, а юнак відповів, що це його нітрохи не дивує, бо він однаково заслуговує на покарання. Його фраза справила належний ефект – зникли останні сумніви, які, можливо, ще залишалися в слідчого.

– Це було зізнання! – вигукнув я.

– Ні, бо потім він заявив про повну відсутність своєї вини.

– Після пекельно вагомих доказів це звучить підозріло.

– Навпаки, – заперечив Холмс, – це єдиний проблиск, який я тепер бачу серед хмар. Адже він не може не знати, які вагомі підозри вказують на нього. Якби він прикинувся здивованим або обуреним при звістці про арешт, це здалося б мені напрочуд підозрілим, бо таке здивування або обурення були б зовсім нещирі в обставинах, що склалися. Така поведінка якраз і свідчила б про його нещирість. Невибаглива поведінка парубка в мить арешту свідчить або про його повну невинність, або, навпаки, викриває його неабияке самовладання та витримку. Що ж стосується його відповіді, що він заслуговує арешту, це також цілком природно, якщо згадати, що він настільки забув про свій синівський обов’язок, що облаяв батька та навіть, як стверджує дівчинка, – а її свідчення дуже важливі – замахнувся на нього. Відповідь парубка, що свідчить про каяття та про докори сумління, я вважаю швидше ознакою незіпсованості, ніж доказом злочинних намірів.

Я похитав головою.

– Багатьох повісили на шибениці й без таких важких доказів, – зауважив я.

– Це правда. І серед них було багато невинних.

– Які ж пояснення самого юнака?

– Не надто оптимістичні для його захисників, хоча є один чи два позитивних пункти. Ви знайдете це тут, можете собі почитати.

Він витягнув зі своєї теки кілька місцевих гартфордширських газет, погортав і вказав на рядки, в яких нещасний парубок дає пояснення всьому, що сталося. Я сів у кутку купе й почав уважно читати. Ось що там було написано:

«Потім викликали містера Джеймса Мак-Карті, єдиного сина покійного. Він дав наступні свідчення:

«Упродовж трьох днів я не був удома, бо перебував у Бристолі й повернувся якраз уранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, а покоївка сказала, що він поїхав до Росса з Джоном Коббом, конюхом. Незабаром після мого приїзду я почув скрип коліс його екіпажу і, визирнувши з вікна, побачив, що він хутко забрався з двору, але я не знав, у якому напрямку він піде. Потім я взяв свою рушницю і вирішив пройтися до Боскомського ставка, щоб оглянути пустир, на якому оселилися кролики, він розташований на протилежному березі озера. Дорогою я зустрів Вільяма Кровдера, лісничого, як він уже повідомляв у своїх свідченнях; проте він помиляється, вважаючи, що я наздоганяв батька. Мені й на гадку не спадало, що батько йде попереду. Коли я був приблизно за сто кроків від ставка, то почув вигук «Коу!», яким я і мій батько зазвичай закликали один одного. Я відразу ж побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Батько, мабуть, дуже здивувався, помітивши мене, і досить брутально спитав, чого мені тут треба. Бесіда дійшла до дуже різких слів, мало не до бійки, бо мій батько був людиною вкрай запальною. Зрозумівши, що він утрачає самовладання, я вважав за краще піти геть від нього й подався до ферми Гезерлі. Не пройшов я й півтораста кроків, як почув позаду нелюдський зойк, що холодив душу і змусив мене побігти назад. Я побачив розпростертого на землі батька; на його голові зяяли жахливі рани, і в ньому ледь жевріло життя. Рушниця випала з моїх рук, я підняв голову батька, але майже тієї самої миті він помер. Кілька хвилин я стояв на колінах біля мерця, потім пішов до сторожа містера Тернера просити його допомоги. Будинок слуги був ближчим за інші. Повернувшись на зойк батька, я нікого біля нього не побачив, тож не маю уявлення, хто б міг його вбити. Його мало хто знав, бо вдачу він мав дещо замкнуту й непривітну. Але все ж, наскільки я знаю, справжніх ворогів він таки не мав.

Коронер. Чи ваш батько повідомив вам щось перед смертю?

Свідок. Він пробурмотів кілька слів, але я зміг вловити лише щось схоже на «щур».

Коронер. Що це означає, як ви гадаєте?

Свідок. Гадки не маю. Мабуть, він марив.

Коронер. Що стало причиною вашої останньої сварки?

Свідок. Я волів би промовчати про це.

Коронер. На жаль, я змушений наполягти на відповіді.

Свідок. А я не можу відповісти на це запитання. Запевняю, що наша розмова не мала жодного стосунку до жахливої трагедії, яка сталася пізніше.

Коронер. Це вирішуватиме суд. Зайве пояснювати вам, що небажання відповідати лише нашкодить вам, коли ви постанете перед виїзною сесією суду присяжних.

Свідок. І все ж я не буду відповідати.

Коронер. Вочевидь, вигуком «Коу!» ви з батьком завжди закликали один одного?

Свідок. Авжеж.

Слідчий. Як же могло статися, що він подав умовний знак іще до того, як вас побачив, і навіть до того, як дізнався, що ви повернулися з Бристолю?

Свідок (дуже збентежений). Навіть не здогадуюся.

Присяжний засідатель. Чи не впало вам у вічі щось підозріле, коли ви прибігли на зойк і знайшли батька смертельно пораненим?

Свідок. Та ні, нічого особливого.

Коронер. Що хочете цим сказати?

Свідок. Я був такий схвильований і наляканий, коли вибіг із лісу, що міг думати лише про батька, більше ні про що. Усе ж у мене було нечітке враження, що в ту мить щось лежало на землі ліворуч від мене. Мені здалося, що якийсь сірий одяг, можливо, коц. Коли я звівся на ноги й захотів розглянути цю річ, її вже не було.

– Вважаєте, що вона зникла до того, як ви пішли по допомогу?

– Атож, зникла.

– Чи не могли б ви сказати, що ж це було?

– Ні, у мене просто з’явилося відчуття, що там щось лежить.

– Далеко від убитого?

– Кроків за десять.

– А на якій відстані від лісу?

– Приблизно на такій самій.

– Отже, ця річ лежала на відстані менше двадцяти кроків від вас, коли вона зникла?

– Авжеж, але я обернувся до неї спиною».

Цим закінчується допит свідка».

– Мені ясно, – сказав я, поглянувши на газетний стовпчик, – що наприкінці допиту слідчий був зовсім безжалісний до молодого Мак-Карті. Він вказав, і не без підстав, на протиріччя в свідченнях про те, що батько покликав сина, не знаючи про його присутність, а також на відмову передати зміст його розмови з батьком, потім на дивне пояснення останніх слів умираючого. Усе це, як зауважив слідчий, дуже шкодить синові.

Холмс потягнувся на зручному дивані й з усмішкою зауважив:

– Ви з коронером страждаєте на один і той самий недолік: відкидаєте все позитивне, що є у свідченнях парубка. Невже ви не бачите, що приписуєте йому то занадто багато, то занадто мало уяви? Занадто мало – якщо він не міг вигадати такої причини сварки, яка завоювала б йому симпатії присяжних; і занадто багато – якщо він міг дійти до такої вигадки, як згадка вмираючого про пацюка та пригода зі зниклим одягом. Ні, сер, я дотримуватимуся тієї точки зору, що все, сказане хлопцем, – правда. Подивимося, до чого ця гіпотеза нас приведе. А тепер я займуся своїм кишеньковим Петраркою. Поки ми не прибудемо на місце події – про цю справу анічичирк. Наш другий сніданок у Свіндоні. Гадаю, що ми приїдемо туди десь за двадцять хвилин.

Було близько четвертої години, коли ми, оминувши чарівну Страудську долину та широкий блискучий Северн, нарешті опинилися в милому маленькому провінційному містечку Росс. Акуратний, схожий на тхора чоловічок, дуже стриманий, із хитрими оченятами, чекав нас на платформі. Хоча він був у коричневому порохівнику і в чоботях, які вважав придатними для сільської місцевості, я без труднощів упізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. З ним ми доїхали до «Гірфорд Армз», де нам забронювали номери.

– Я замовив карету, – заявив Лестрейд за горнятком чаю. – Адже знаю вашу діяльну натуру. Ви ж доти не можете заспокоїтися, доки не потрапите на місце злочину.

– Це дуже чемно з вашого боку, – похвалив Холмс. – Але тепер усе залежить від стрілок барометра.

Лестрейд дуже здивувався.

– Не зовсім зрозумів вашу думку, – зізнався він.

– Які стрілки барометра? Двадцять дев’ять, вітру немає, на небі ні хмаринки – дощу не буде. А я маю цілу пачку цигарок, які треба викурити. До того ж диван тут набагато кращий за звичайну гидоту сільських заїздів. Сподіваюся, що мені не вдасться скористатися цією каретою сьогодні ввечері.

Лестрейд поблажливо усміхнувся.

– Ви, звісно, вже дійшли якогось висновку, прочитавши газетні звіти, – сказав він. – Справа ця ясна, як божий день, і чим глибше в неї пірнаєш, тим яснішою вона стає. Але, певна річ, не можна відмовити в проханні жінці, та ще й такій чарівній. Вона чула про вас і захотіла запросити саме вас для захисту підсудного, хоча я неодноразово їй казав, що ви не зробите нічого, чого б уже не зробив я. О боже! Біля дверей її екіпаж!

Щойно він це промовив, як до кімнати вбігла одна з найчарівніших дівчат, яких я будь-коли бачив. Блакитні очі блищали, вуста були легко розтулені, ніжний рум’янець заливав щоки. Помітне хвилювання змусило її забути про звичайну стриманість.

– О, містере Шерлок Холмс! – вигукнула гостя, переводячи погляд із нього на мене й нарешті з безпомилковою жіночою інтуїцією зупиняючись на моєму приятелі. – Яка я рада, що ви тут! Я приїхала повідомити вам це. Я впевнена, що Джеймс не винен. Приступаючи до вашої роботи, ви маєте знати те, що знаю я. Не допускайте сумнівів навіть на мить. Ми з ним товаришували з раннього дитинства, я краще за всіх знаю всі його слабкості, але в нього таке добре серце, що він і мухи не образить. Усім, хто його справді знає, таке звинувачення видається цілком безглуздим.

– Сподіваюся, нам вдасться його виправдати, міс Тернер. Повірте, я зроблю все, що в моїх силах, – запевнив Шерлок Холмс.

– Але ж ви читали звіти, й у вас уже склалася певна думка про всі ці події? Не бачите якоїсь надії? Чи ви самі впевнені, що він не винен?

– Вважаю це припустимим.

– Ось так! – вигукнула вона, гордо підіймаючи підборіддя й зухвало свердлячи поглядом Лестрейда. – Чули? Тепер я маю надію.

Лестрейд стенув плечима.

– Боюся, що мій колега занадто квапиться у своїх висновках, – буркнув він.

– Але ж він має рацію. О, я впевнена, що він має рацію! Джеймс нізащо б це не зробив. Що ж стосується його сварки з батьком, я знаю, чому він нічого не сказав коронеру, адже до цього була причетна я.

– Яким чином? – спитав Холмс.

– Зараз не час щось приховувати. Джеймс мав великі неприємності з батьком через мене. Батько Джеймса дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом завжди любили один одного, як брат і сестра, але він, звісно, ще надто молодий, життя не знає і… і… коротко кажучи, він, природно, навіть думати не хотів про одруження. На цьому ґрунті й виникали чвари, і я впевнена, що це була одна з таких сварок.

– А ваш батько? – поцікавився Холмс. – Він хотів вашого шлюбу?

– Ні, він також був проти. Крім батька Джеймса, цього ніхто не хотів.

Суцільний рум’янець залив свіже обличчя юнки, коли Холмс кинув на неї один із своїх допитливих поглядів.

– Дякую за цю інформацію, – сказав він. – Чи зможу я побачитися з вашим батьком, якщо зайду завтра?

– Боюся, що лікар цього не дозволить.

– Лікар?

– Атож, хіба ви не знаєте? Останні роки мій бідний батечко весь час слабував, а це нещастя й зовсім зламало його. Він зліг, і доктор Вілловз переконує, що в нього сильне нервове збудження від пережитого горя. Містер Мак-Карті був єдиною живою людиною, яка знала тата в давні часи у Вікторії.

– Гм! У Вікторії? Це дуже важливо.

– Авжеж, на копальнях.

– Саме так, на золотих копальнях, де, як я розумію, містер Тернер і здобув свій капітал?

– Ну, звісно.

– Дякую, міс Тернер. Ви мені дуже допомогли.

– Будь ласка, повідомте, якщо завтра матимете якісь новини. Ви, мабуть, навідаєте Джеймса в казематі? О, якщо побачите його, містере Холмс, то скажіть йому, що я переконана в його невинності.

– Неодмінно скажу, міс Тернер.

– Я поспішаю додому, бо тато серйозно хворий. А я йому потрібна. До зустрічі, нехай вам Бог помагає!

Вона вийшла з кімнати так само поспішно, як і увійшла, і ми почули стукіт коліс екіпажу, що віддалявся.

– Мені соромно за вас, Холмсе, – з гідністю зазначив Лестрейд після хвилинної мовчанки. – Навіщо ви подаєте надії, які неможливо втілити? Я не страждаю зайвою чутливістю, але вважаю, що ви вчинили жорстоко.

– Я, здається, бачу шлях до порятунку Джеймса Мак-Карті, – заявив Холмс. – У вас є дозвіл на відвідини в’язниці?

– Маю, але лише для нас двох.

– Тоді я змінюю своє рішення не виходити з дому. Ми ще встигнемо до Гірфорда, щоб побачити бранця сьогодні ввечері?

– Легко.

– Тоді ходімо! Ватсоне, боюся, ви будете нудитися, але години за дві я повернуся.

Я відпровадив їх до станції, пройшовся вулицями містечка, відтак повернувся до готелю, приліг на канапу й узявся читати якийсь бульварний роман. Однак сюжет оповідки був занадто пласким порівняно з жахливою трагедією, яка постала перед нами. Я помітив, що мої думки весь час повертаються від чтива до дійсності, тому жбурнув книжку в інший кінець кімнати та занурився в роздуми про події минулого дня. Якщо припустити, що свідчення цього нещасного юнака цілком правдиві, то що ж це за чортівня, що за непередбачене та неймовірне лихо могло статися в той проміжок часу, коли він відійшов від свого батька, а потім прибіг на його зойки? Це було щось жахливе й страшне. Що б це могло бути? Мабуть, мені, як лікарю, справа стане яснішою, якщо я ознайомлюся з характером ушкоджень. Я подзвонив і зажадав останні числа місцевих газет, що містять усі докладні матеріали слідства.

Свідчення хірурга встановлювали, що третя задня тім’яна кістка та ліва частина потиличної кістки розтрощені потужним ударом тупим предметом. Я намацав це місце на своїй голові. Без сумніву, такий удар могли завдати лише ззаду. Це певною мірою знімало підозру зі звинуваченого, адже під час сварки бачили, що він стояв обличчям до покійного. Але цьому не можна надавати великого значення, бо батько міг обернутися перед тим, як його вдарили. Однак варто повідомити Холмсу й про це. Також дуже дивною мені здалася згадка про щура. Що це означає? Навряд чи це марення. Людина, котра вмирає від раптового удару, ніколи не марить. Ні, ймовірно, він намагався пояснити, як зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго намагався знайти якесь вірогідне пояснення. Згадав і випадок із цією сірою одежиною, яку помітив молодий Мак-Карті. Якщо так було насправді, це означає, що вбивця щось загубив, коли втікав, мабуть, плаща, і йому вистачило нахабства повернутися й забрати свою річ за спиною в сина, за двадцять кроків від нього, коли той опустився на коліна біля убитого. Яке поєднання таємничого та неймовірного в цій події!

Мене не здивувала версія Лестрейда, але я вірив у далекоглядність Холмса й не втрачав надії: мені здавалося, що кожна нова деталь зміцнює його впевненість у невинності молодого Мак-Карті.

Коли Холмс повернувся, було вже зовсім пізно. Він був сам, бо Лестрейд зупинився в місті.

– Барометр усе ще не падає, – зауважив детектив і сів. – Тільки б не було дощу, поки ми доберемося до місця події! Адже людина мусить укласти в таку непересічну справу всі зусилля свого розуму й серця. Щиро кажучи, я не хотів братися за роботу, коли був стомлений довгою дорогою. Я бачився з молодим Мак-Карті.

– Що ж ви від нього дізналися?

– Нічогісінько.

– Справа не стала яснішою?

– Анітрохи. Я був схильний думати, що він знає ім’я злочинця та просто приховує його. Але тепер переконаний – для нього це така ж загадка, як і для всіх інших. Молодий Мак-Карті не надто розумний, але дуже гарний, а також, гадаю, незіпсований.

– Я не схвалюю його смаків, – зауважив я, – якщо це дійсно правда, що він не хотів одружитися з такою чарівною молодою дівчиною, як міс Тернер.

– О, за усім цим криється дуже неприємна історія! Він пристрасно, шалено її кохає. І як гадаєте, що він зробив два роки тому, коли вона ще була в пансіоні, а він і зовсім підлітком? Цей ідіот утрапив у тенета однієї бристольської шинкарки та зареєстрував із нею шлюб. Про це ніхто навіть не підозрює, але можете собі уявити, яка була для нього мука слухати докори, що він не робить того, за що сам віддав би півжиття! Ось такий відчай і охопив його, коли він простяг руки до неба у відповідь на вимогу батька зробити пропозицію міс Тернер. З іншого боку, він не мав можливості захищатися, і його батько, котрий, як усі запевняють, був людиною суворої вдачі, вигнав би його з дому навіки, якби дізнався всю правду. Це зі своєю дружиною-шинкаркою юнак провів у Бристолі останні три дні, а його батько не знав, де він був. Запам’ятайте цю обставину, це дуже важливо. Однак не було б щастя, та нещастя допомогло. Шинкарка, дізнавшись із газет, що її чоловіка звинувачують у важкому злочині і, ймовірно, скоро повісять, відразу ж покинула його й зізналася йому в листі, що в неї вже давно є інший законний чоловік, котрий живе в Бермудських доках, і що з містером Джеймсом Мак-Карті її насправді ніщо не пов’язує. Гадаю, ця звістка окупила всі страждання молодого Мак-Карті.

– Але якщо він не винен, то хто ж тоді вбивця?

– Аякже, хто вбивця? Я звернув би вашу увагу на такі дві обставини. Перша: покійний мав із кимось зустрітися біля ставка, і ця людина не могла бути його сином, бо син поїхав і не було відомо, коли повернеться. Друга: батько кричав «Коу!» ще до того, як дізнався про повернення сина. Це основні пункти, які визначають результат дослідження… А тепер погомонімо про творчість Джорджа Мередита, якщо не заперечуєте, й облишмо всі другорядні справи до завтра.

Як і передбачав Холмс, дощу не було – ранок видався яскравим і безхмарним. О дев’ятій годині за нами в кареті заїхав Лестрейд, і ми вирушили на ферму Гезерлі до Боскомського ставка.

– Серйозні новини, – поінформував Лестрейд. – Кажуть, що містер Тернер із Холу так занедужав, що довго не протягне.

– Ймовірно, він дуже старий? – уточнив Холмс.

– Йому майже шістдесят, але він втратив здоров’я в колоніях і вже дуже давно сильно нездужає. Тут велику роль відіграла ця справа. Він був старим приятелем Мак-Карті та ще й справжнім благодійником. Мені вдалося дізнатися, що він навіть не брав із нього орендної плати за ферму Гезерлі.

– Он як! Це дуже цікаво! – вигукнув Холмс.

– Ще б пак. І допомагав йому всілякими іншими способами. Тут усі подейкують про те, що містер Тернер був дуже добрий до покійного.

– Та що ви кажете! А вам не здалося дещо незвичним, що цей Мак-Карті, чоловік зовсім незаможний, був настільки зобов’язаний містеру Тернеру та все ж вів розмови про одруження свого сина з донькою Тернера, спадкоємиці всіх статків? Та ще й такою впевненою інтонацією, ніби варто лише зробити пропозицію – а все інше додасться! Це напрочуд дивно. Адже ви знаєте, що Тернер навіть чути не хотів про їхній шлюб. Його донька сама розповіла нам про це. Чи не могли б ви зробити з усього сказаного якісь висновки методом дедукції?

– Ми займалися дедукцією та логічними висновками, – підморгнув мені Лестрейд. – А знаєте, Холмсе, якщо надалі так само оперувати фактами, можна дуже легко перейти від істини в світ гіпотез і фантазій.

– Що правда, то правда, – стримано погодився Холмс. – Ви дуже погано користуєтеся фактами.

– Як би там не було, я підтвердив один факт, який виявився дуже важким для вашого розуміння, – Лестрейд починав дратуватися.

– Тобто, що…

– …що Мак-Карті-старший зустрів свою смерть від руки Мак-Карті-молодшого й що всі теорії, які заперечують цей факт, просто місячне сяйво.

– Ну, місячне сяйво набагато яскравіше за туман! – засміявся Холмс. – Якщо не помиляюся, ферма Гезерлі – ліворуч від нас.

– Еге ж.

Це був комфортабельний двоповерховий, критий шифером будинок із великими жовтими плямами лишайника на сірому фасаді, який широко розкинувся на просторі. Опущені фіранки на вікнах і комини, з яких не йшов дим, надавали обійстю похмурого вигляду, ніби жахливий злочин усією своєю вагою звалився на ці стіни.

Ми подзвонили, і на вимогу Холмса покоївка показала нам черевики, в яких був її господар, коли його вбили, і взуття сина, яке він одягав того дня. Холмс ретельно обміряв усе взуття в семи або восьми місцях, потім попросив відвести нас у двір, звідки ми пішли звивистою стежкою, що веде до Боскомського ставка.

Шерлока Холмса наче підміняли, коли він ішов гарячим слідом. Люди, котрі знають безпристрасного мислителя з Бейкер-стрит, нізащо не впізнали б його в цю мить. Його обличчя то хмарилося, то вкривалося рум’янцем, брови витягувалися в дві жорсткі чорні лінії, а з-під них сталевим блиском сяяли очі. Голова детектива опускалася, плечі сутулилися, губи щільно стискалися, на мускулистій шиї роздувалися вени. Його ніздрі розширювалися, як у мисливця, захопленого азартом переслідування. Шерлок настільки був поглинутий завданням, що на запитання, задані йому, або зовсім нічого не відповідав, або нетерпляче бурчав у відповідь.

Безмовно й шпарко детектив просувався стежкою, що вела через ліс і луки до Боскомського ставка. Це глуха, багниста місцина, як і вся долина. На стежці біля неї, де росте низька трава, виднілося чимало слідів. Холмс то поспішав, то зупинявся, один раз швидко розвернувся й зробив кілька кроків назад у луки. Лестрейд і я йшли позаду, детектив – із байдужим і зневажливим виглядом, тоді як я дуже пильно стежив за своїм приятелем, адже був переконаний, що кожна його дія веде до щасливої розв’язки справи.

Боскомський ставок – невелика водойма шириною десь п’ятдесят ярдів, вона оточена чагарниками очерету й лежить на межі ферми Гезерлі та мисливським угіддям містера Тернера. Над лісом, що підступає до дальнього берега, виднілися червоні гострі башточки, що височіють над житлом заможного землевласника.

З боку Гезерлі ліс дуже густий; лише вузька смужка вологої трави кроків у двадцять завширшки відокремлює останні дерева від очерету, що оточило озеро. Лестрейд точно вказав місце, де знайшли тіло; земля й справді була така волога, що я міг ясно побачити, де впав убитий. Що ж стосується Холмса, то з його енергійного обличчя та напруженого погляду я розумів, що він достатньо розгледів на затоптаній траві. Детектив метушився, як гончак, що натрапив на слід, а потім звернувся до нашого супутника.

– Що ви тут робили? – спитав він.

– Я прочесав граблями всю галявину. Шукав якусь зброю або інші докази. Але як вам удалося…

– Ну, годі, мені бракує часу! Ви вивертаєте ліву ногу, і її сліди видно повсюдно. Вас міг би вистежити навіть кріт. А тут, в очереті, сліди зникають. О, як було б усе просто, якби я прийшов сюди до того, як це стадо бугаїв усе тут витоптало! Тут стояли ті, які прийшли з хижі, вони затоптали всі сліди навколо вбитого на шість або й сім футів.

Детектив витягнув лупу, ліг на непромокальний плащ, аби було краще видно, і розмовляв більше сам із собою, ніж із нами:

– Ось сліди молодого Мак-Карті. Він проходив тут двічі й один раз біг так швидко, що сліди підборів майже не видно, а інша частина підошви відбилася чітко. Це підтверджує його свідчення. Він побіг, коли побачив батька, що лежав на землі. Далі, тут сліди ніг батька, коли він ходив туди й сюди. А це що таке? Слід від прикладу рушниці, на яку спирався син, коли стояв і слухав батька. А це? Ха-ха, що ж це таке? Хтось підкрадався навшпиньки! До того ж це квадратні, зовсім незвичайні черевики. Він прийшов, пішов і знову повернувся – цього разу, звісно, за своїм плащем. Але звідки він прийшов?

Холмс бігав навколо, іноді втрачаючи слід, часом знову наштовхуючись на нього, поки ми не опинилися біля самого лісу у тіні дуже високої старої берези. Шерлок знайшов його сліди за цим деревом і знову ліг на живіт. Пролунав радісний вигук. Холмс довго залишався нерухомим, перевертав опале листя і сухий хмиз, зібрав у конверт щось схоже на пил і оглянув крізь лупу землю, а також, скільки міг дістати, і кору дерева. Камінь із нерівними краями лежав серед моху. Детектив підняв і оглянув його. Потім пішов стежкою до самої дороги, де сліди губилися.

– Цей камінь дуже цікавий, – зауважив він, повертаючись до своєї звичної інтонації. – Сірий будинок праворуч, мабуть, хижа сторожа. Я зайду до Морана, щоб сказати йому кілька слів і написати коротеньку записку. Після цього ми ще встигнемо дістатися до готелю, до другого сніданку. Ви йдіть до карети, а я вас наздожену.

Приблизно за десять хвилин ми вже їхали до Росса. У руках Холмс усе ще тримав камінь, який знайшов у лісі.

– Це вас може зацікавити, Лестрейде, – мовив він, простягаючи колезі камінь. – Ось знаряддя вбивства.

– Не бачу на ньому жодних слідів.

– Їх і немає.

– Тоді як же ви про це дізналися?

– Під ним росла трава. Він пролежав там усього кілька днів. Ніде навколо не було видно місця, звідки його взяли. Це має прямий стосунок до вбивства. Слідів будь-якої іншої зброї там немає.

– А вбивця?

– Високий чоловік, шульга, кульгає на праву ногу, носить мисливські чоботи на товстій підошві та сірий плащ, курить індійські сигари з мундштуком, у кишені має тупий складаний ніж. Є ще кілька прикмет, але й цього досить, щоб допомогти нам у наших пошуках.

Лестрейд засміявся.

– На жаль, я досі залишаюся скептиком, – сказав він. – Ваші теорії дуже гарні, але ми повинні мати справу з твердолобими британськими присяжними.

– Ну, це ми ще побачимо, – спокійно відповів Холмс. – У вас одні методи, у мене інші… До речі, я, можливо, сьогодні з вечірнім потягом повернуся до Лондона.

– Вважаєте вашу справу незакінченою?

– Ні, закінченою.

– А як же таємниця?

– Розгадана.

– Хто ж злочинець?

– Джентльмен, котрого я вам описав.

– Але хто ж він такий?

– Це можна дуже легко дізнатися. Тут не так уже й багато жителів.

Лестрейд розвів руками.

– Я людина дії, – сказав він, – і не можу займатися пошуками джентльмена, про котрого відомо лише, що він кульгавий шульга. Я став би посміховиськом усього Скотленд-Ярду.

– Що ж, – Холмс залишався спокійним. – Я дав вам усі можливості розгадати цю таємницю. Я нічого від вас не приховав, і ви самі могли б розкрити цей таємничий злочин. Ось ми й приїхали. Бувайте. Перед від’їздом я вам напишу.

Залишивши Лестрейда біля його дверей, ми подалися до свого готелю, де на нас уже чекав сніданок.

Холмс мовчав, поринувши у власні думки. Його обличчя було похмуре, як у людини, котра потрапила в скрутне становище.

– Ось послухайте, Ватсоне, – сказав він, коли прибрали зі столу. – Сідайте в це крісло, і я викладу вам ту дещицю, яку дізнався. Не знаю, що мені робити. Я б хотів отримати від вас пораду. Куріть, а я відразу почну.

– Будь ласка.

– Ну ось, при вивченні цієї справи в оповідці молодого Мак-Карті нас вразили два пункти, хоча мене вони налаштували на його користь, а вас збурили проти нього. По-перше, те, що батько закричав «Коу!» до того, як побачив свого сина. По-друге, що вмираючий згадав лише про пацюка. Розумієте, він пробурмотів кілька слів, але син розчув лише одне. Наше розслідування мало початися з цих двох пунктів. Припустімо, що все, сказане юнаком, цілковита правда.

– А що таке «Коу»?

– Мабуть, він кликав не свого сина. Бо думав, що син у Бристолі. Той зовсім випадково почув цей заклик. Цим вигуком «Коу!» чоловік кликав того, хто призначив йому побачення. Але «Коу» – австралійське слово, ним спілкуються лише австралійці. Це вагомий доказ того, що людина, котру Мак-Карті сподівався зустріти біля Боскомського ставка, бувала в Австралії.

– Ну, а щур?

Шерлок Холмс дістав із кишені складений аркуш паперу й розправив його на столі.

– Це мапа штату Вікторія, – сказав він. – Я телеграфував минулої ночі до Бристоля, щоб мені її прислали. – Детектив затулив долонею одну ділянку мапи. – Прочитайте, – попросив він.

– Арет[3], – прочитав я.

– А зараз? – він підняв руку.

– Балларет.

– Саме так. Це і є слово, яке промовив умираючий, але син розчув лише останні два склади. Він намагався назвати ім’я вбивці. Отже, Балларет.

– Це приголомшливо! – вигукнув я.

– Це поза всілякими сумнівами. А тепер, як бачите, коло звужується. Наявність у злочинця сірої одежі було третім пунктом. Зникає повна невідомість, і з’являється певний австралієць із Балларета в сірому плащі.

– Овва!

– До того ж він місцевий житель, бо біля виру, крім ферми та садиби, нічого немає, і сторонній навряд чи зайде аж туди.

– Природно.

– Потім наша сьогоднішня експедиція. Досліджуючи ґрунт, я виявив незначні докази, про які й розповів цьому тупому Лестрейду. Це стосувалося встановлення особи злочинця.

– Але як ви їх виявили?

– Ви знаєте мій метод. Він базується на зіставленні всіх незначних доказів.

– Його зріст ви, звісно, могли визначити за довжиною кроку. Про те, яке в нього взуття, допомогли здогадатися сліди.

– Авжеж, це було незвичайне взуття.

– А те, що він кульгавий?

– Сліди його правої ноги не такі виразні, як сліди лівої. На праву ногу припадає менше ваги. Чому? Бо він накульгував, він кривий.

– А те, що він шульга?

– Ви самі були вражені характером ушкоджень, описаних хірургом. Удар був раптово завданий ззаду, але з лівого боку. Хто ж це міг зробити, якщо не шульга? Під час розмови батька з сином він стояв за деревом. Навіть курив там. Я знайшов попіл і завдяки моєму знанню різних сортів тютюну встановив, що він курив індійську сигару. Я, як ви знаєте, трохи займався цим питанням і навіть написав невелику монографію про попіл ста сорока різних сортів люлькового, сигарного та цигаркового тютюну. Виявивши попіл сигари, я оглянув усе навколо і знайшов місце, куди він її кинув. Це була індійська сигара, виготовлена в Роттердамі.

– А мундштук?

– Я побачив, що він не брав її в рот. Отже, смалить через мундштук. Кінчик був обрізаний, а не відкушений, але зріз був нерівний, тому я вирішив, що його ніж тупий.

– Холмсе, – витріщився я, – ви обплутали злочинця сітями, з яких він не зможе виборсатися, і ви врятували життя ні в чому не винному юнакові, просто зняли зашморг із його шиї. Тепер бачу, де сходяться всі ваші докази. Ім’я вбивці…

– Містер Джон Тернер, – доповів готельний службовець, відчиняючи двері в нашу вітальню та впускаючи відвідувача.

У гостя була дивна, зовсім незвичайна постава. Уповільнена, кульгава хода й опущені плечі робили його немічним, тоді як його жорстке, різко окреслене грубе обличчя й величезні кінцівки свідчили про те, що він наділений незвичайною фізичною силою. Його сплутана борода, сивіюче волосся і скуйовджені, навислі над очима брови надавали йому гордого та вельможного вигляду. Але його обличчя було попелясто-сірим, а губи й ніздрі мали синюватий відтінок. Я з першого ж погляду зрозумів, що він страждає якоюсь невиліковною, хронічною недугою.

– Сідайте, будь ласка, на диван, – м’яко запропонував Холмс. – Отримали мою записку?

– Атож, її приніс сторож. Ви пишете, що хочете бачити мене, щоб уникнути скандалу.

– Гадаю, буде багато розмов, якщо я виступлю в суді.

– Навіщо ж я вам здався?

Тернер зиркнув на мого приятеля. У його втомлених очах було стільки відчаю, ніби він уже отримав відповідь на своє запитання.

– Авжеж, – промовив Холмс, відповідаючи більше на його погляд, ніж на слова. – Це правда. Я знаю все про Мак-Карті.

Старигань затулив своє обличчя руками.

– Рятуй мене, Господи! – вигукнув він. – Але я б не допустив загибелі юнака! Присягаюся, я б відкрив усю правду, якби справа дійшла до виїзної сесії суду присяжних…

– Радий це чути, – суворо сказав Холмс.

– Я б уже давно все розкрив, якби не моя люба дівчинка. Це б розбило її серце, вона б не пережила мого арешту.

– Можна справу й не доводити до арешту, – натякнув Холмс.

– Невже?

– Я неофіційна особа. Позаяк мене запросила ваша донька, то я дію в її інтересах. Ви ж самі розумієте, що молодий Мак-Карті має бути звільнений.

– Я скоро помру, – зітхнув старий Тернер. – Я вже багато років страждаю на діабет. Мій лікар сумнівається, чи протягну я ще хоча б місяць. Все ж мені буде легше померти під своїм власним дахом, ніж у в’язниці.

Холмс піднявся, підійшов до письмового столу, взяв перо і папір.

– Розповідайте все, як було, – запропонував він, – а я коротко запишу. Ви це підпишете, а Ватсон засвідчить. Я оприлюдню ваше зізнання лише в разі крайньої необхідності, якщо доведеться рятувати Мак-Карті. В іншому разі обіцяю вам не вдаватися до цього заходу.

– Гаразд, – зрадів старигань. – Швидше за все я переселюся в кращий світ ще до виїзної сесії суду, тому мене це мало хвилює. Я хотів би лише вберегти Еліс від такого удару. А тепер усе вам розповім… Тягнув із цим довго, але розповісти можу дуже швидко… Ви не знали покійного Мак-Карті. Це був справжній виродок, запевняю вас. Боронь вас, Боже, потрапити в залежність до такої людини! А я був у його лещатах останні двадцять років, він цілком отруїв мені життя.

Спочатку розповім, як я опинився у його владі. Це сталося на початку шістдесятих років на золотих копальнях. Я тоді був зовсім недосвідченим, безрозсудним і гарячим, готовим до будь-чого. Я потрапив у лиху компанію, почав пиячити. На моїй ділянці не виявилося навіть крихти золота – я став волоцюгою й перетворився, як у вас кажуть, на лицаря з великої дороги. Нас було шестеро, ми вели дике, розгульне життя, час від часу навідувалися на станцію, зупиняли фургони на дорогах до копальні. Мене називали Балларетським Чорним Джеком. Моїх хлопців досі пам’ятають у колоніях як банду з Балларета.

Якось із Балларета до Мельбурна під охороною відправили партію золота. Ми влаштували засідку. Вантаж охороняли шестеро конвоїрів, нас також було шестеро. Відбулася гаряча сутичка. Першим залпом ми вклали чотирьох. Але коли взяли здобич, нас залишилося лише троє. Я приставив дуло пістолета до голови кучера – це й був Мак-Карті. Господи, краще б я убив його тоді! Але я пошкодував його, хоча й помітив, що він лупає на мене своїми маленькими злими очиськами, ніби хоче запам’ятати риси мого обличчя. Ми забрали золото, стали багатими людьми й поїхали до Англії, ніхто нас ні в чому не запідозрив. Тут я назавжди розійшовся зі своїми колишніми приятелями і почав спокійне, забезпечене життя.

Я купив цей маєток, який саме продавався, і намагався принести хоча б невелику користь своїми грішми, щоб якось спокутувати своє минуле. До того ж я одружився, і хоча моя дружина померла молодою, вона залишила мені милу маленьку Еліс. Навіть коли та була зовсім крихіткою, її рученята утримували мене на праведному шляху, як ніщо на світі. Тож я назавжди попрощався з минулим. Усе було чудово, поки я не втрапив до лап Мак-Карті…

Якось поїхав до міста в фінансових справах і на Ріджент-стрит зустрів Мак-Карті. На ньому не було ні пристойного плаща, ні взуття.

«Ось ми й зустрілися, Джеку, – сказав він, торкаючись моєї руки. – Тепер уже ми з вами більше не розлучимося. Я не сам: маю сина, і ви мусите про нас подбати. Інакше ж знайте: Англія – прекрасна країна, де шанують закони. Крім цього, полісмени є скрізь».

Ось так він і оселився зі своїм сином на заході, і я не міг їх позбутися; вони безкоштовно живуть на моїй землі. Не мав я ні спокою, ні спочинку, ні забуття. Куди б не йшов, натрапляв на його хитру усміхнену пику. Коли Еліс підросла, стало ще гірше, адже він зауважив, що для мене страшніше за будь-яку поліцію, якщо про моє минуле дізнається донька. Що б йому не забаглося, він усе отримував на першу ж вимогу, чи то земля, будинок або гроші, поки не зажадав неможливого. Він прагнув Еліс. Бачте, його син підріс, моя донька – також, і оскільки про мою недугу знали всі, йому здалося, що це чудовий шанс для його сина заволодіти всім моїм майном. Але цього разу я вже був жорсткий. Я ніяк не міг допустити, що його проклятий рід поєднається з моїм.

Не можу сказати, щоб мені не подобався його син, але в жилах юнака текла кров його батька, цього було досить. Я все ж наполіг на своєму. Мак-Карті, втративши самоконтроль, погрожував.

Ми мали зустрітися біля ставка на півдорозі між нашими будинками, щоб обговорити це все. Коли я прийшов на домовлене місце, то побачив, що він про щось сперечається зі своїм сином. Я закурив і чекав за деревом, поки він залишиться сам. Але в міру того, як я вслухався в його слова, у мені закипали гіркота і злість, я не міг більше цього витримати. Він примушував сина одружитися з моєю донькою, нітрохи не переймаючись тим, як вона поставиться до цього, ніби йшлося про вуличну дівулю.

Я мало не збожеволів, коли подумав: «Все, що мені дороге, може опинитися у владі такої людини. Чи не краще буде розбити ці кайдани? Я вже близький до смерті й доведений до відчаю чоловік». Хоча розум мій ясний і сили не покинули мене, я збагнув, що моє життя скінчилося. Але моє ім’я та моя донька! Я врятую й те, й інше, якщо змушу Мак-Карті тримати язика на припоні… Я його прикінчив, містере Холмс… Я убив би його знову. Я великий грішник, але хіба життя, повне страждань, не спокутує провини? Я все терпів, але думка, що моя донька потрапить у ту саму пастку, була нестерпна. Я вбив його без докорів сумління, ніби це була огидна отруйна тварюка. На крики прибіг його син, але я встиг сховатися в лісі, хоча мені й довелося повернутися за плащем, який я впустив… Це вся правда, джентльмени, усе склалося саме так.

– Що ж, не мені вас судити, – промовив Холмс, коли старигань підписав свої свідчення. – Гадаю, нам не доведеться подавати їх до суду.

– Я вам повністю довіряю, сер! Але що ви хочете зробити?

– Беручи до уваги стан вашого здоров’я – нічого. Ви самі знаєте, що скоро постанете перед судом, який вищий за земний. Я збережу ваше зізнання, мені доведеться скористатися ним, якщо Мак-Карті засудять. Якщо ж його виправдають, жоден смертний, будете ви живі чи мертві, не дізнається про вашу таємницю, усе це залишиться між нами.

– Тоді прощавайте, – урочисто мовив гість. – Коли настане ваш смертний час, вам буде легше згадувати, який спокій ви принесли моїй душі.

Хитаючись і тремтячи всім своїм величезним тілом, він повільно вийшов із кімнати, накульгуючи на праву ногу.

– Бідні ми, бідні! – після довгої паузи видихнув Холмс. – Чому доля грає такими жалюгідними, безпорадними створіннями, як ми?

Виїзна сесія суду присяжних виправдала Джеймса Мак- Карті під тиском численних доказів, представлених Холмсом. Старий Тернер прожив сім місяців після нашого побачення, нині його вже немає серед живих. Є всі підстави вважати, що Джеймс і Еліс можуть спокійно жити в щасливому шлюбі, не думаючи більше про чорні хмари, які затьмарювали їхнє минуле.