Читать книгу Собака Баскервілів. Долина страху - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 8

Свіжа принадність ранку стерла з нашої пам’яті гнітюче враження, яке залишилося у нас обох після першого знайомства з Баскервіль-холом. Коли ми із сером Генрі сіли снідати, яскраве сонячне світло вже лилося у вузькі вікна з кольоровими гербами на шибах, розкидаючи по підлозі свої строкаті відблиски. Темна дубова обшивка відливала бронзою в золотих променях, і тепер нам важко було уявити, що всього лише напередодні ввечері ця кімната навіювала на нас такий смуток.

– Будинок тут ні при чому, ми, ймовірно, самі в усьому винні, – сказав баронет. – Втомилися з дороги, змерзли, ось нам і здалося все таким похмурим. А за ніч відпочили, почуваємося чудово, і навколо також усе звеселилося.

– Однак не можна приписувати все винятково нашому настрою, – відповів я. – Скажіть мені, наприклад, невже ви не чули серед ночі чийсь плач, схоже, жіночий?

– А знаєте, мені також здалося щось подібне, коли дрімав. Я довго прислухався і потім вирішив, що це мені наснилося.

– Ні, я дуже ясно все чув і впевнений, що плакала жінка.

– Треба зараз же побалакати з Беррімором.

Він викликав дворецького дзвінком і звернувся до нього за поясненнями. Мені здалося, що бліде обличчя слуги зблідло ще більше, коли він почув запитання господаря.

– У будинку живе лише дві жінки, сер Генрі, – відповів Беррімор. – Одна з них посудниця, котра спить в іншому крилі, а друга – моя дружина, але запевняю, що вона не плакала.

Й усе ж він сказав нам неправду, бо після сніданку мені довелося зіткнутися з пані Беррімор у коридорі, на яскравому світлі. Я побачив високу жінку з крупними рисами обличчя і зі строго стиснутими губами, котра трималася дуже невимушено. Але очі – червоні, з припухлими віками – видали її. Отже, вона таки плакала вночі, а якщо так, то чоловік не міг не знати про це. Й усе ж він відважився навіть на те, що його можуть викрити в брехні. Навіщо? І чому вона так гірко плакала?

Чимось таємничим і похмурим віяло від цього блідого солідного чоловіка з чорною бородою. Він перший виявив тіло сера Чарльза, й обставини смерті старого Баскервіля були відомі нам тільки з його слів. Невже ж саме Беррімора ми бачили в кебі на Ріджент-стрит? У будь-якому разі борода була така сама. Візник повідомляв про чоловіка середнього зросту, але це враження могло бути помилковим. Як же мені встановити істину? Перш за все треба, звісно, побачити начальника поштової контори в Ґрімпені та дізнатися у нього, чи була наша телеграма передана Беррімору власноруч. І в тому, і в іншому випадку в мене принаймні буде що повідомити Шерлоку Голмсу.

Сер Генрі зайнявся після сніданку переглядом ділових паперів, і я цілком міг розпоряджатися своїм часом. Пройшовши чотири милі по хорошій дорозі вздовж боліт, я вийшов до маленького непоказного селища, в якому мені насамперед кинулися в очі дві солідніших, ніж інші, споруди – готель і будинок доктора Мортімера. Начальник поштового відділення, котрий виявився також і тутешнім крамарем, запам’ятав нашу телеграму.

– Певна річ, сер, – сказав він, – я доставив її пану Беррімору, як і було вказано.

– А хто її відносив?

– Мій синочок. Джеймсе, адже ти доставив телеграму в Баскервіль-хол, пану Беррімору?

– Так, татку.

– І вручив йому особисто? – уточнив я.

– Ні, пан Беррімор був десь на горищі, й я віддав телеграму його дружині, а вона обіцяла негайно ж передати йому.

– А самого пана Беррімора ти бачив?

– Ні, сер, я ж кажу, що він був на горищі.

– Звідки ж ти знаєш, де він був, якщо сам його не бачив?

– Ну, дружина ж мала б знати, де він, – роздратовано сказав поштар. – Адже телеграма доправлена? А якщо сталася якась помилка, нехай пан Беррімор сам поскаржиться.

Продовжувати допит було б безглуздо, але мені стало ясно, що хитрий прийом Голмса ні до чого не призвів і ми так і не дізнаємося, їздив Беррімор у Лондон чи ні. Припустімо, що їздив. Припустімо, що він – останній, хто бачив сера Чарльза в живих, перший вистежив його спадкоємця, як тільки той приїхав до Англії. Що з цього випливає? Діє Беррімор за чиєюсь намовою, чи в нього є свої власні підступні плани? Який йому сенс переслідувати Баскервілів? Я згадав дивне застереження, складене з газетних вирізок. Невже це справа рук Беррімора? А може, його надіслав хтось інший, хто намагається нашкодити йому? Єдине задовільне пояснення дав всьому цьому сер Генрі, сказавши, що якщо Баскервілів вдасться відлякати від родового маєтку, то подружжя Берріморів забезпечить собі безтурботне існування до кінця днів своїх. Але хіба це якоюсь мірою виправдовує ту глибоку та тонку інтригу, яка невидимим мереживом обплітає молодого баронета? Голмс сам визнав, що серед усіх його сенсаційних розслідувань ця справа найзаплутаніша та найскладніша.

Повертаючись безлюдною похмурої дорогою, я молив Бога, щоб мій приятель вивільнився якнайшвидше і, приїхавши сюди, зняв із мене таку важку відповідальність.

Мої роздуми були раптово обірвані звуком швидких кроків позаду. Чийсь голос гукнув мене на ім’я. Я озирнувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, за мною поспішав якийсь невисокий худорлявий блондин років тридцяти п’яти-сорока, з чисто поголеною, дещо пісною фізією і вузьким довгим підборіддям. На ньому був сірий костюм і солом’яний капелюх. Через плече в нього висіла бляшана ботанічна скринька, а в руках він тримав зелений сачок на метеликів.

– Даруйте мені мою сміливість, докторе Ватсон, – ще не віддихавшись як слід, озвався незнайомець. – Ми тут люди прості і не чекаємо офіційних репрезентацій. Ви, можливо, чули про мене від нашого спільного приятеля, Мортімера. Я Степлтон із Мерріпіт-гаузу.

– Вас неважко впізнати по скриньці та сачку, – вклонився я, адже знав, що пан Степлтон – натураліст. – Але як ви здогадалися, хто я?

– Я сидів у Мортімера, і він показав мені вас із вікна своєї приймальні, коли ви проходили повз. Нам із вами по дорозі, й я вирішив наздогнати вас і назватися. Сподіваюся, сер Генрі не надто втомився після довгої мандрівки?

– Ні, він добре почувається, дякую вам.

– Ми всі боялися, що після сумної смерті сера Чарльза новий баронет не захоче жити тут. Важко вимагати від заможного чоловіка, щоб він заживо поховав себе в такій глушині, бо ви ж розумієте, як багато буде означати його присутність для всієї нашої округи. Сподіваюся, що ця історія не вселила серу Генрі якогось забобонного страху?

– Ні, не думаю.

– Ви, природно, знаєте легенду про жахливого собаку, який нібито переслідує рід Баскервілів.

– Авжеж.

– До чого ж тутешні фермери і забобонні! Просто вражає! Адже вони мало не всі готові заприсягтися, що бачили на болотах це чудовисько. – Степлтон промовляв із усмішкою, але я прочитав в його очах, що він ставиться до своїх слів набагато серйозніше. – Легенда повністю оволоділа уявою сера Чарльза, вона й привела його до трагічного кінця.

– Яким чином?

– Коли у людини так сильно натягнуті нерви, поява будь-якого собаки може згубно позначитися на його хворому серці. Мені здається, що того вечора сер Чарльз справді побачив щось подібне в тисовій алеї. Я дуже любив старого і, знаючи про його хвороби, так і чекав якоїсь напасті.

– Звідки ви знали, що у нього хворе серце?

– Від мого товариша, Мортімера.

– Отже, ви гадаєте, що на сера Чарльза кинувся якийсь собака і він помер зі страху?

– Може, ви володієте якоюсь іншою інформацією?

– Ні, я ще не встиг зробити якісь висновки.

– А пан Шерлок Голмс?

На секунду в мене перехопило подих від цих слів, але спокійне обличчя та твердий погляд мого співрозмовника свідчили про те, що він і не думав застати мене зненацька своїм запитанням.

– Докторе Ватсон, навіщо нам прикидатися, ніби ми не знаємо вас? – сказав він. – Чутки про знаменитого сищика проникли і в наші краї, а хіба ви можете прославляти його, самі залишаючись у тіні? Мортімер не став заперечувати, що ви й є той самий доктор Ватсон. А якщо ви з’явилися тут, отже, пан Шерлок Голмс зацікавився цією справою, і мені, певна річ, цікаво знати його точку зору.

– На жаль, я не можу відповісти на ваше запитання.

– Тоді дозвольте спитати, чи не вшанує він нас своїми відвідинами?

– Зараз він не може поїхати з Лондона. У нього є й інші справи.

– Як шкода! Він міг би пролити світло на те, що ховається в темряві для всіх нас. Але ви також провадите розслідування, докторе Ватсон, й якщо я в змозі хоч чимось посприяти вам, звертайтеся, прошу. Мені було б достатньо одного натяку, кого ви підозрюєте, як маєте намір узятися до справи, і, можливо, я вже зараз допоміг би вам порадою або вказівкою.

– Запевняю вас, я просто приїхав погостювати у свого приятеля, сера Генрі, і жодної допомоги мені не треба.

– Чудово! – вигукнув Степлтон. – Ви робите абсолютно правильно: обережність передусім! Я цілком заслужив на таку відповідь за свою нав’язливість і обіцяю вам більше не торкатися цього питання.

Ми підійшли до того місця, де праворуч від дороги починалася заросла стежка, що вузькою стрічкою в’ється серед боліт. Лівіше стояв крутий, усіяний валунами пагорб, на якому в стародавні часи велися розробки граніту. Обернений до нас бік цього пагорба був не що інше, як стрімкий укіс, густо зарослий папороттю й ожиною. Вдалині, на горизонті, здіймалися сірі хмари диму.

– Цією стежкою звідси не так уже й далеко до Мерріпіт-гаузу, – повідомив Степлтон. – Не пошкодуйте години часу, і я буду мати задоволення відрекомендувати вас своїй сестрі.

Першої миті я подумав, що мені слід бути біля сера Генрі, але потім згадав рахунки і папери, що купою лежали у нього на столі. Вже тут я нічим не міг йому зарадити. А Шерлок просив мене познайомитися з людьми, котрі живуть по сусідству з Баскервіль-холом. Тому я пристав на запрошення Степлтона, і ми звернули праворуч.

– Чудові тут місцини! – сказав він, споглядаючи на хвилясту лінію зелених пагорбів, над якими морськими валами підіймалися фантастичні обриси гранітної гряди. – Ці болота ніколи вам не надокучать. А скільки таємниць вони зберігають – безкраї, пустельні, загадкові!

– Ви добре їх знаєте?

– Я ж тут усього другий рік. Місцеві автохтони, мабуть, назвуть мене новаком. Ми переїхали сюди незабаром після приїзду сера Чарльза, але я, за своїм покликанням, уже встиг обстежити тут кожен закуток. Наважусь сказати, що тепер мало хто знає торф’яні болота краще за мене.

– А хіба це така нелегка річ?

– Дуже нелегка. Ось, наприклад, придивіться до тієї рівнини з химерними пагорбами, що подекуди піднімаються. Чим вона може бути чудова?

– По ній добре скакати галопом.

– Кожен так сказав би на вашому місці, а між тим така помилка вже багатьом коштувала життя. Бачите, скільки на ній яскраво-зелених галявин?

– Так, це, ймовірно, ті місця, де ґрунт кращий?

Степлтон засміявся.

– Перед вами величезна Ґрімпенська багнюка, – сказав він. – Якщо туди потрапляє людина чи тварина – один необережний крок, і все, капець. Я тільки вчора бачив, як туди приволікся чийсь поні і, природно, загинув. Його голова довго визирала над болотом. Він усе тягнув шию, намагався видертись, але врешті-решт засмоктало бідачку. Там навіть у посуху небезпечно ходити, а після осінніх дощів це й зовсім згубне місце. І тим не менше я не раз пролазив у саме серце Ґрімпенської багнюки та повертався звідти живим. Дивіться, ще один нещасний поні!

У зеленій осоці перекочувалось і билося щось темне. Потім над заростями майнула болісно витягнута шия, і болото наповнилося страшним зойком. Я похолов від жаху, але у мого супутника були, мабуть, міцніші нерви.

– Згинуло! – сказав він. – Засмоктало. Другий за два дні, тільки у мене на очах. А скільки їх ще зникло! Вони як занадилися туди в посуху, так і ходять до самої осені. І часто гинуть. Так, Ґрімпенська багнюка – страшне місце.

– Але ви все ж ходите туди?

– Атож, там є дві-три стежини, якими спритний чоловік може пройти. Я відшукав їх.

– Але навіщо вам ходити в таке небезпечне місце?

– Он бачите ті пагорби вдалині? Це справжні острівці серед непрохідної багнюки, яка тихцем оточила їх зусібіч. Якщо на них вилізти, то побачите, які там рідкісні рослини, які метелики!

– Що ж, колись спробую.

Степлтон із подивом вилупився на мене.

– Бійтеся Бога, викиньте цю думку з голови! – сказав він. – Ваша смерть буде на моїй совісті. Назад вам не повернутися, повірте. Я сам тільки тому і наважуюся туди ходити, що у мене є складна система позначок.

– Стійте! – гукнув я. – Що це?

Неголосне, протяжне та невимовно тужливе виття пролунало над болотами. Повітря наповнилося ним, але звідки чулося, визначити було неможливо. Розпочавшись із невиразного стогону, цей звук поступово перейшов у глухе ревіння, що знову знітилося до щемливого стогону. Степлтон якось дивно глянув на мене.

– Таємничі місця ці болота, – сказав він.

– Що це таке?

– Фермери торочать, що так виє собака Баскервілів, коли шукає свою жертву. Мені й раніше доводилося його чути, але сьогодні щось уже надто голосно.

Похоловши від страху, я оглянув широку рівнину, що підіймається до горизонту, вкриту зеленими заростями осоки. Ні шереху, навіть найменших ознак життя на ній – лише дві ворони голосно каркали, сидячи на кам’яному стовпі позад нас.

– Ви ж освічена людина, вас такою нісенітницею не здурити, – сказав я. – Як пояснюєте це виття?

– Багнюка іноді видає дуже дивні звуки. Чи то мул осідає, чи вода підіймається на поверхню, чи ще щось, хто знає?

– Ні, ні! Це був голос живої істоти.

– Може, й так. Вам ніколи не доводилося чути, як лементує бугай?

– Ні, не доводилося.

– В Англії цей птах трапляється тепер дуже рідко, по суті він практично вимер, але на таких болотах усе можливо. Я б анітрохи не здивувався, якщо б виявилося, що до нас долинув голос однієї з останніх представниць цього виду.

– В житті не чув більш дивних і страшних звуків!

– Що й казати, місця таємничі. Погляньте на той пагорб. Що це таке, як гадаєте?

Крутий схил був вкритий гейби кільцями із сірого каменю. Я нарахував їх близько двадцяти.

– Що це? Кошари?

– Ні, це житла наших поважних пращурів. Доісторична людина густо заселяла торф’яні болота, і позаяк після неї тут ніхто не жив, то весь цей домашній затишок залишився цілим і неушкодженим. Тільки дахів бракує. За бажання можна піти туди і побачити залишки вогнища та ложа.

– Та це ж ціле містечко! Коли ж воно було заселене?

– Неолітична людина[10] – точний період не встановлено.

– А чим ця людина займалася?

– Пасла стада тут же, на схилах, а коли кам’яна сокира почала поступатися першістю бронзовій палиці, навчилася добувати олово. Бачите он той рів на протилежному пагорбі? Це сліди її роботи. Так, докторе Ватсон, ви знайдете багато цікавих особливостей на наших болотах. О, вибачте, будь ласка! Це, мабуть, Cyclopides!

Повз нас пролетів маленький метелик, і Степлтон із вражаючою швидкістю та спритністю кинувся за ним навздогін. Я з жахом побачив, що метелик полетів прямо до багнюки, але мій новий знайомий, ніби нічого не трапилося, стрибав із купини на купину і розмахував своїм зеленим сачком. Сірий костюм і рвучкі рухи надавали йому самому схожості з якимось величезним метеликом. Я стояв, дивлячись на нього зі змішаним почуттям захоплення та страху. Мені здавалося, що він ось-ось оступиться і впаде в зрадницьку твань. Раптом позад мене почулися чиїсь кроки. Я озирнувся і побачив майже поруч із собою жінку. Вона з’явилася з того боку, де виднівся дим, що вказує на близькість Мерріпіт-гаузу, але раніше я не міг її помітити, бо стежка, якою вона чимчикувала, йшла під ухил.

Я не сумнівався, що це й є панна Степлтон, оскільки навряд чи в тутешніх місцях доводилося розраховувати на зустріч із іншими жінками. Крім цього, мені розповідали про неї як про красуню, а жінка на стежці справді вражала своєю вродою, звабою не зовсім звичайного типу. Більшої несхожості між сестрою і братом важко було собі уявити. Він – безбарвний блондин із сірими очима, вона брюнетка – таких пекучих брюнеток мені ще не доводилося зустрічати в Англії – витончена, струнка, висока. Її тонкі гордовиті риси були настільки правильні, що обличчя могло б здатися неживим, якби не виразний рот і швидкий погляд прекрасних темних очей. Ідеальна фігура, ошатна сукня – як дивно було бачити таку істоту на безлюдній стежині, що в’ється серед торф’яних боліт! Коли я озирнувся, погляд цієї жінки був спрямований на Степлтона, але вона тут же додала в швидкості та підійшла до мене. Я зняв капелюха, вже приготувавшись пояснити свою присутність тут, як раптом слова красуні спрямували мої думки на зовсім інший шлях.

– Їдьте звідси! – благала вона. – Негайно повертайтесь до Лондона!

У відповідь на це я міг тільки з приголомшеним виглядом втупитися в жінку. Вона блиснула очима та нетерпляче тупнула ногою.

– Навіщо ж мені їхати? – не збагнув я.

– Не вимагайте пояснень, – вона промовляла тихо, швидко і легко гаркавила. – Заради Всевишнього, послухайтеся моєї поради! Їдьте, і щоб ноги вашої більше не було на цих болотах!

– Але ж я тільки-но приїхав!

– Боже милий, – вигукнула вона, – невже ви не розумієте, що я бажаю вам добра? Їдьте в Лондон! Сьогодні ж! Вам не можна тут залишатися. Цить! Мій брат іде! Не кажіть йому ні слова… Будьте такі люб’язні, зірвіть мені он ту орхідею. У нас тут дуже багато орхідей, але ви трохи спізнилися: до осені вони вже починають відцвітати, і тутешня природа таки втрачає свою красу.

Степлтон залишив гонитву за метеликом і підійшов до нас, весь червоний і захеканий.

– А, це ти, Беріл! – сказав він, і я не відчув у цьому привітанні особливої сердечності.

– Як ти розпалився, Джеку!

– Та я погнався за чудовим екземпляром Cyclopides. Їх тут не часто побачиш пізньої осені. І подумай, який жаль, я не спіймав!

Він теревенив спокійно-зневажливим тоном, а сам весь час перекидав погляд своїх маленьких сірих очиць із сестри на мене.

– Сподіваюся, ви встигли познайомитися?

– Аякже. Я казала серу Генрі, що зараз уже пізно милуватися красотами наших боліт – орхідеї відцвітають.

– Що? Як гадаєш, хто перед тобою?

– Сер Генрі Баскервіль.

– Ні, ні, – сказав я, – не нагороджуйте мене чужим титулом. Я всього лише приятель сера Генрі, доктор Ватсон.

Фарба досади розлилася по її виразному обличчю.

– Отже, ми балакали, не розуміючи один одного, – сказала вона.

– Так, у вас було не так уже й багато часу на балачки, – зауважив Степлтон, продовжуючи допитливо дивитися на сестру.

– Я прийняла доктора Ватсона за нашого сусіду, – повідомила вона. – А йому, мабуть, зовсім байдуже, цвітуть зараз орхідеї чи ні. Але ви все ж зайдете до нас у Мерріпіт-гауз?

За кілька хвилин ми підійшли до похмурої на вигляд ферми, яка, ймовірно, в давні часи служила житлом якомусь заможному скотареві, а потім була перебудована на сучасніший лад. Ферму оточував садок; дерева в ньому, як і всюди на болотах, були низькорослі та хирляві. Злиденністю і сумом віяло від цього місця. Слуга, котрий відчинив нам двері, дуже пасував оселі – старий, весь зморщений, у поруділому костюмі. Але самі кімнати здивували мене своїми розмірами й елегантністю оздоблення. Останнє, мабуть, вартувало приписати смаку господині. Я поглянув у вікно на виднокрай, всіяні гранітними валунами болота, які тягнулися до ледве видної далеко від лінії горизонту, і не міг не подумати: «Що ж привело в таку глушину цього освіченого чоловіка та його красуню сестру?»

– Дивне ми вибрали місце, де оселитися? – зауважив Степлтон, ніби відповідаючи на мої думки. – І все ж нам тут добре. Чи не так, Беріл?

– Так, дуже добре, – відповіла вона, але її слова прозвучали якось непереконливо.

– У мене була школа в одному з північних графств, – сказав Степлтон. – Для людини з моїм темпераментом така робота суха, нецікава, але що мене приваблювало в ній, так це тісна близькість із молоддю. Яке щастя передавати їм щось від себе самого, від своїх ідей, бачити, як у тебе на очах формуються юні таланти! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула епідемія, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося оговтатися після такого удару, значна частина мого капіталу була безповоротно втрачена. І все ж, якби не розлука з моїми любими хлопчиками, я радів би цій невдачі, бо для людини з моєю пристрастю до ботаніки та зоології тут непочатий край роботи, та й сестра моя – не менша любителька природи. Це зізнання, докторе Ватсон, ви накликали на свою голову самі: треба ж було вам спрямовувати з вікна такий сумний погляд на наші болота!

– Авжеж, не заперечую, мені справді здається, що жити тут нудно не стільки вам, скільки вашій сестрі.

– Ні, я не сумую, – швидко відповіла вона.

– Ми зайняті науковою роботою, у нас велика бібліотека та дуже цікаві сусіди. Доктор Мортімер – дуже начитаний чоловік у своїй царині. Нещасний сер Чарльз також був чудовим співрозмовником. Ми з ним були дуже близькі, й я навіть не можу вам передати, наскільки нам прикра ця втрата. А що ви скажете, якщо я навідаю сьогодні сера Генрі? Це йому не завадить?

– Упевнений, що він буде дуже радий познайомитися з вами.

– Тоді будьте ласкаві попередити його. Може, нам вдасться допомогти йому на той час, поки він ще не освоївся на новому місці… А тепер, докторе Ватсон, давайте підіймімося нагору, я покажу вам свою колекцію лускокрилих. Спробую припустити, що повнішої колекції ви не знайдете в цій частині Англії. А коли ми закінчимо, на той час і сніданок підоспіє.

Але я поспішав до свого підопічного, сера Генрі. Сум боліт, загибель нещасного поні, загадкове виття, що якось в’язалося з похмурою легендою, яка існувала в родині Баскервілів, – все це налаштувало мене на невеселий лад. А до цього більш-менш невиразного враження додалися ще й абсолютно недвозначні слова панни Степлтон, які були сказані з такою силою переконання, що мені не доводилося сумніватися в серйозності та глибині причин, що їх викликали. Я відмовився від наполегливих запрошень до сніданку та подався додому тією ж самою стежкою.

Але, крім цього моріжка, тут був, вочевидь, й інший, коротший шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою панну Степлтон. Рум’янець, що пашів у неї на щоках, надавав їй ще більшої краси. Жінка сиділа на придорожньому камені, важко дихаючи та притискаючи руку до грудей.