Читать книгу Спогади про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 4

Незабаром після одруження я купив практику в доктора Фаркера в Паддінґтоні. Старий лікар колись мав повно пацієнтів, але пізніше через хворобу (щось на кшталт танцю святого Вітта[1]), а також через похилий вік, їх число помітно зменшилося. Адже люди, і це природно, вважають за краще лікуватися в того, хто й сам здоровий, і мало довіряють медичним знанням людини, не здатної зцілити навіть саму себе. І чим гіршало здоров’я мого попередника, тим більше занепадала його практика, і до того моменту, коли я її купив, вона приносила замість колишніх тисячі двохсот трохи більше, ніж триста фунтів на рік. Але я зважав на свою молодість та енергійність і не сумнівався, що за рік-два пацієнтів буде хоч греблю гати.

Перші три місяці, відколи оселився в Паддінґтоні, я був дуже зайнятий і зовсім не бачився зі своїм приятелем Шерлоком Голмсом. Зайти до нього на Бейкер-стрит мені бракувало часу, а він сам, якщо й виходив кудись, то лише в справах. Тому я дуже зрадів, коли одного червневого ранку, читаючи «Британського медичного вісника» після сніданку, я почув у передпокої дзвінок, а згодом – різкий голос мого доброго товариша.

– А, мій любий Ватсоне, – привітався він, увійшовши до кімнати, – радий вас бачити! Сподіваюся, місіс Ватсон уже оговталася після тих переживань, яких нам довелося зазнати в справі «Знаку чотирьох».

– Дякую, вона почувається чудово, – відповів я, гаряче тиснучи йому руку.

– Сподіваюся також, – продовжував Шерлок, сідаючи в крісло-гойдалку, – що медицина ще не зовсім позбавила вас інтересу до наших маленьких загадок?

– Навпаки! – вигукнув я. – Навіть учора ввечері я ще розбирав свої старі нотатки, а деякі навіть перечитав.

– Сподіваюся, ви не вважаєте свою колекцію завершеною?

– Звісно ж, ні! Я б дуже хотів її доповнити.

– І навіть сьогодні?

– І сьогодні також.

– Навіть якщо доведеться їхати до Бірмінґема?

– Куди скажете.

– А практика?

– Не проблема. Попрошу сусіда, він прийме моїх пацієнтів. Я ж його заступаю, коли він кудись їде.

– Ну, і чудово, – зрадів Голмс, відкидаючись у кріслі та кидаючи на мене проникливий погляд з-під примружених повік. – Еге, та ви, бачу, нездужали. Застуда влітку – річ не надто приємна.

– Маєте рацію. Минулого тижня я дуже застудився й аж три дні сидів удома. Але мені здавалося, від хвороби тепер уже й сліду не залишилося.

– Це правда, вигляд у вас цілком здоровий.

– Як же ви здогадалися, що я хворів?

– Мій любий Ватсоне, ви ж знаєте мій метод.

– Метод логічних висновків?

– Ще б пак.

– З чого ж ви почали?

– З ваших домашніх капців.

Я глянув на нове шкіряне взуття, яке було на моїх ногах.

– Але що з ними… – почав було я, та Голмс відповів на запитання раніше, ніж я встиг його скінчити.

– Ваші капці нові, – пояснив він. – Ви їх носите не більше двох тижнів, а підошви, які зараз виставили напоказ, уже підгоріли. Спочатку я подумав, що ви їх намочили, а згодом, коли сушили, спалили. Але потім помітив біля самісіньких підборів паперові ярлики з назвою крамниці. Від води вони, мабуть, відмокли б. Отже, ви сиділи біля каміна, витягнувши ноги до самого вогню, що навряд чи робив хтось здоровий навіть такого вогкого та холодного літа, яке видалося цього року.

Як завжди, після пояснень Шерлока все виявилося дуже простим. Голмс сумно всміхнувся, прочитавши цю думку на моєму обличчі.

– Боюся, що мої пояснення завдають мені лише шкоди, – зауважив він. – Нічим не вмотивовані результати діють на уяву набагато дужче… Ну, готові їхати зі мною до Бірмінґема?

– Певна річ. А що там за справа?

– Все дізнаєтеся дорогою. Внизу на нас чекає екіпаж і клієнт. Їдьмо.

– Хвильку.

Я накидав записку своєму сусіду, забіг нагору до дружини, щоб попередити, що їду, і наздогнав Голмса на ґанку.

– Ваш сусід також лікар? – спитав він, кивнувши на мідну дощечку на сусідніх дверях.

– Авжеж, він купив практику одночасно зі мною.

– І давно вона існує?

– Стільки ж, скільки й моя. З того часу, як побудували ці будинки.

– Ви купили кращу.

– Атож. Але звідки ви про це дізналися?

– По сходах, мій любий Ватсоне. Ваші сходинки дуже стерті підошвами, так, що кожна на три дюйми нижча, ніж у сусіда. А ось і наш клієнт. Містере Голл Пікрофт, дозвольте відрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона, – сказав Голмс.

– Гей, кебмене, – додав він, – хльосніть коней, ми запізнюємося на потяг.

Я сів навпроти Пікрофта.

Це був високий, серйозний чоловік із відкритим, приємним обличчям і світлими закрученими вусиками. На ньому був блискучий циліндр та акуратний чорний костюм, який додавав йому вигляду чепуристого клерка із Сіті, насправді так і було. Він належав до тих людей, яких у нас називають кокні[2], але з них походить стільки прекрасних солдатів-волонтерів, а також чудових спортсменів, як із жодного іншого прошарку англійського королівства. Його кругле рум’яне обличчя було веселим від природи, але зараз куточки губ чоловіка опустилися, що додало йому дещо комічного вигляду. Яке нещастя привело його до Шерлока Голмса, я дізнався, аж коли ми сіли у вагон першого класу, і потяг рушив.

– Отже, – видихнув Голмс, – маємо ще більше години вільного часу. Містере Пікрофт, розкажіть, будь ласка, моєму колезі про свою пригоду, як ви розповідали мені, а якщо можна, то й докладніше. Мені також буде корисно простежити хід подій ще раз. Справа, Ватсоне, може виявитися дріб’язковою, але в ній є певні достатньо цікаві обставини, які ви, як і я, так любите. Отже, містере Пікрофт, до справи. Я більше не перериватиму вас.

Наш супутник зиркнув на мене, і його очі спалахнули.

– Найнеприємніше в цій історії те, – почав він, – що в ній я виглядаю цілковитим телепнем. Правда, можливо, все ще залагодиться. Зізнаюся, що не міг вчинити інакше. Але якщо я й цю роботу втрачу, не отримавши нічого натомість, то вийде, що немає у світі більшого дурника, ніж я. Хоч я й не майстер оповідок, але послухайте, що сталося. Я служив у маклерській фірмі «Коксон і Вудгаус» у Дрейпер-Ґарденс, але навесні цього року луснула венесуельська позика (ви, звісно, про це чули) і фірма збанкрутувала. Всі службовці, двадцять сім людей, зрозуміло, опинилися на вулиці. Я працював у них п’ять років, і, коли сталася буря, старий Коксон дав мені блискучу характеристику. Я взявся шукати нове місце, ходив то туди, то сюди, але таких бідолах, як я, скрізь було повно.

Становище було надзвичайно важким. У Коксона я отримував три фунти стерлінгів на тиждень і за п’ять років заощадив сімдесят фунтів, але ці гроші, як і все на світі, скінчилися. Я дійшов до межі, у мене не залишилося грошей навіть на марки та конверти, щоб відповідати на оголошення. Я зносив усе взуття, оббиваючи пороги різних фірм, але знайти роботу не міг.

Коли я вже зовсім втратив надію, то почув про вакантну посаду у великому банкірському домі «Мейсон і Вільямс» на Ломбард-стрит. Наважуся припустити, що ви не надто знайомі з діловим світом Лондона, але можете мені повірити: це один із найбагатших і найсолідніших банків. Пропонувати свої послуги можна було лише поштою. Я надіслав їм запит разом із характеристикою без будь-якої надії на успіх. І раптом зворотною поштою отримую відповідь, що наступного понеділка можу приступити до виконання своїх нових обов’язків. Як це сталося, ніхто не міг пояснити. Кажуть, що в таких випадках управитель просто встромляє руку в купу заяв і витягує навмання першу-ліпшу, ось і все. Але, у будь-якому разі, мені пощастило, і я ніколи так не радів, як тоді. Тижнева платня була навіть більшою на один фунт, а обов’язки мало чим відрізнялися від тих, які я виконував у Коксона.

Тепер підходжу до найдивовижнішої частини моєї історії. Маю вам сказати, що орендую квартиру за Гемпстедом, на Поттерз-стрит, 17. Того ж вечора, коли отримав цього приємного листа, я сидів удома й курив люльку. Раптом зайшла власниця квартири й подала візитівку, на якій було надруковано: «Артур Піннер, фінансовий агент». Я ніколи раніше не чув про нього, тож не уявляв, хто він і чому я йому знадобився, проте попросив домовласницю запросити його нагору. Увійшов темноокий брюнет середнього зросту, з чорною бородою та лискучим носом. Його хода була швидкою, а мова уривчастою, як у людини, котра звикла цінувати час.

«Містер Пікрофт, якщо не помиляюся?» – перепитав він.

«Атож, сер», – відповів я, пропонуючи сісти.

«Ви раніше служили в Коксона?»

«Авжеж, сер».

«А зараз влаштувалися в банкірський дім Мейсона?»

«Саме так».

«Ага, – сказав він. – Бачте, я чув, що ви маєте неабиякі ділові здібності. Мені вас дуже рекомендував Паркер, колишній управитель Коксона».

Я, природно, був дуже задоволений, почувши настільки втішний відгук про себе. Я завжди сумлінно виконував свої обов’язки в Коксона, але мені й на гадку не спадало, що про мене таке кажуть в Сіті.

«Маєте хорошу пам’ять?» – поцікавився Піннер.

«Не нарікаю», – відповів я скромно.

«Ви стежили за курсом паперів останнім часом?»

«Безумовно! Я щоранку переглядаю “Біржовий вісник”».

«Дивовижна сумлінність! – вигукнув він. – Ось де джерело будь-якого успіху! Якщо не заперечуєте, я вас трохи проекзаменую. Скажіть, який курс Ейширських акцій?»

«Від ста п’яти до ста п’яти з чвертю».

«А Об’єднаних новозеландських?»

«Сто чотири».

«Добре, а Брокенгільських англійських?»

«Від ста семи до ста семи з половиною».

«Чудово! – вигукнув він. – Просто чудово. Таким я вас собі й уявляв. Хлопчику мій, ви створені для більшого, ніж бути простим клерком у Мейсона!»

Його захоплення, як ви розумієте, мене, звісно, дещо збентежило.

«Та воно наче й так, містере Піннер, – зауважив я, – але не всі про мене такої високої думки. Я не один день побігав, поки знайшов цю вакансію. І дуже радий їй».

«Боже милий, що це ви таке кажете! Хіба ваше місце там? Ось послухайте, що вам скажу. Правда, я не можу негайно ж запропонувати вам посаду, на яку ви заслуговуєте, але порівняно з Мейсоном це – небо і земля. Коли ви починаєте працювати в Мейсона?»

«У понеділок».

«Гм, закладаюся, що ви туди не підете».

«Що, я не піду до Мейсона?!»

«Еге ж, мій любий. До цього часу ви вже будете працювати комерційним директором “Франко-Мідланської компанії бляхарських виробів”, що має сто тридцять чотири відділення в різних містах і селищах Франції, у тому числі в Брюсселі та Сан-Ремо».

Мені відняло мову.

«Але я ніколи не чув про цю компанію», – пробурмотів я.

«Таке можливо. Ми не кричимо про себе на кожному розі, капітал фірми повністю складають приватні внески, а справи йдуть так добре, що реклама просто зайва. Генеральний директор фірми – мій брат Гаррі Піннер, він також її засновник. Знаючи, що я їду до Лондона, він попросив мене знайти йому меткого помічника, парубка, удатного та ділового, з хорошими рекомендаціями. Паркер розповів мені про вас, і ось я тут. Для початку можемо запропонувати вам всього якихось п’ятсот фунтів на рік, але надалі…»

«П’ятсот фунтів?!» – я вражено затулив рота рукою.

«Це на старті. Крім цього, ви отримуватимете один відсоток комісійних із кожного нового контракту, і, можете мені повірити, ваша платня подвоїться».

«Але ж я нічого не тямлю в бляхарських виробах».

«Зате ви розумієтеся на бухгалтерії».

Голова моя пішла обертом, і я ледь всидів на місці. Аж раптом у душу мою закрався сумнів.

«Буду з вами відвертим, сер, – сказав я. – Мейсон призначив мені двісті фунтів на рік, але фірма «Мейсон і Вільямс» – дуже солідна. А про вас я зовсім нічого…»

«Ви незрівнянні! – захоплено вигукнув мій гість. – Саме така людина нам і потрібна. Вас не надуриш. І це дуже добре. Ось вам сто фунтів, і якщо вважаєте, що ми домовилися, сміливо кладіть їх до своєї кишені як аванс».

«Це дуже велика сума, – розгубився я. – Коли маю приступити до роботи?»

«Їдьте завтра вранці до Бірмінґема, – відповів він. – І о першій приходьте в тимчасовий офіс фірми на Корпорейшн-стрит, будинок 126. Я дам вам листа для мого брата. Потрібна його згода. Але, між нами кажучи, вважаю ваше призначення вирішеним».

«Не знаю, як і дякувати вам, містере Піннер», – не міг я отямитися.

«Дурниці, мій хлопчику. Ви маєте дякувати лише самому собі. А тепер ще один-два пункти… так, справжня формальність, але це треба залагодити. Маєте папір? Будьте ласкаві, напишіть: «Згоден зайняти посаду комерційного директора у «Франко-Мідландській компанії бляхарських виробів» із річною платнею 500 фунтів”».

Я написав те, що містер Піннер продиктував мені, і він поклав папірець у кишеню.

«І ще одне запитання, – сказав він. – Як думаєте вчинити з Мейсоном?»

На радощах я зовсім про нього забув.

«Напишу, що відмовляюся від посади», – відповів я.

«Мені здається, що цього робити не слід. Я був у Мейсона й посварився з його управителем через вас. Я зайшов до нього дізнатися про вас, а він почав верещати, що я переманюю його людей і таке інше. Ну, я й не витримав. «Якщо хочете тримати хороших працівників, то платіть їм відповідно», – сказав я спересердя. А він мені відповів, що ви волієте працювати в них за маленьку платню, ніж у нас за велику. «Ставлю п’ять фунтів, – заявив я, – що, коли запропоную йому місце комерційного директора у нас, він навіть не напише вам про свою відмову». «Домовилися! – вигукнув він. – Ми його, можна сказати, зі зашморгу витягли, і він від нас не відмовиться!» Це його точні слова».

«Який нахаба! – обурився я. – Я його й в очі не бачив, а він сміє казати про мене такі речі… Та я тепер нізащо не напишу їм, навіть якщо будете благати!»

«Ну, і чудово. Отже, домовилися, – сказав він, підіймаючись з крісла. – Я радий, що знайшов братові хорошого помічника. Ось вам сто фунтів, а ось і лист. Запам’ятайте адресу: Корпорейшн-стрит, 126. Не забудьте: завтра о першій годині. На добраніч, і хай щастя завжди супроводжує вас, як ви того заслужили».

Ось, наскільки я пам’ятаю, яка в нас відбулася бесіда. Можете собі уявити, докторе Ватсон, як я зрадів цій пропозиції. Я не спав до опівночі, схвильований блискучою перспективою, і наступного дня поїхав до Бірмінґема першим потягом. Після прибуття залишив речі в готелі на Нью-стрит, а сам подався пішки за вказаною адресою.

До призначеного терміну залишалося близько чверті години, але я подумав, що нічого не трапиться, якщо прийду раніше. Будинок 126 виявився великим пасажем, у кінці якого обабіч розташувалися дві великі крамниці, за однією виднілися гвинтові сходи, куди виходили двері різних офісів і відділень місцевих фірм.

Внизу, на початку сходів, на стіні висів великий покажчик із назвою фірм, але скільки я не шукав, а «Франко-Мідландської» там не виявилося. Серце моє впало, і я на кілька хвилин застиг біля покажчика, тупо розглядаючи його та питаючи себе, хто та навіщо надумав жартувати наді мною таким безглуздим чином, аж раптом до мене підійшов незнайомець – точна копія мого вчорашнього відвідувача, тільки цей був чисто поголений, і волосся в нього було дещо світліше.

«Містере Пікрофт?» – спитав він.

«Атож», – підтвердив я.

«Я чекав на вас, але ви прийшли трохи раніше. Сьогодні вранці мені передали листа від мого брата. Він дуже вас хвалить».

«Я шукав на покажчику мою майбутню фірму, коли ви підійшли».

«У нас наразі немає вивіски, ми лише минулого тижня орендували це приміщення. Ну, що ж, ходімо нагору, там і поспілкуємося».

Ми піднялися сходами заледве не під сам дах і опинилися в порожній і брудній кімнатці, обдертій і обшарпаній, з якої вели двері в іншу, таку саму. Сподіваючись побачити великий офіс із рядами блискучих столів і купою клерків, я сторопіло оглянув голе вікно без фіранок, два соснових ослінчики та маленький стіл, які разом із рахівницею та кошиком для паперів складали весь інтер’єр.

«Містере Пікрофт, нехай вас не бентежить наше скромне приміщення, – підбадьорив мене мій новий начальник, помітивши, як витягнулося моє обличчя. – Рим не відразу будувався. Наша фірма доволі багата, але ми не кидаємо гроші на вітер. Прошу вас, сідайте й давайте вашого листа».

Я простягнув йому послання, яке він уважно прочитав.

«О, то ви справили сильне враження на мого брата Артура, – зауважив він. – А мій брат – людина прониклива. Правда, він міряє людей за лондонською міркою, а я – за своєю, бірмінґемською. Але цього разу я послухаюся його поради. Вважайте себе прийнятим на роботу на наше підприємство з сьогоднішнього дня».

«Якими будуть мої обов’язки?» – поцікавився я.

«Ви незабаром завідуватимете великою філією нашої компанії в Парижі, яка має у Франції сто тридцять чотири відділення й поширюватиме англійську продукцію по всій країні. Оформлення торгових замовлень закінчується найближчими днями. А поки що ви залишитеся в Бірмінґемі й робитимете свою справу тут».

«Що саме?» – спитав я.