Читать книгу Нотатки про Шерлока Голмса - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 5

Невдовзі після одруження я придбав лікарську практику в Падингтоні. Старому лікареві Фаркару, в якого я її купив, вона колись приносила непоганий прибуток, але вік і власні хвороби лікаря значно зменшили кількість його пацієнтів. Люди зазвичай скептично ставляться до медика, чиї ліки не можуть зцілити його самого. Я тоді був молодим, упевненим у собі та сповненим сили, і тому вважав, що за кілька років зможу знову зробити це місце так само прибутковим, як у кращі роки.

Узявшись до справи, я на три місяці з головою поринув у роботу і майже не зустрічався з Шерлоком Голмсом. У мене просто не було часу навідатися на Бейкер-стрит, а сам він зрідка виходив із дому. Тому я був неабияк здивований, коли одного червневого ранку, всівшись після сніданку почитати «Британський медичний журнал», почув дзеленчання дверного дзвіночка та високий, трохи рипучий голос мого старого друга.

– Ватсоне, друзяко, – проговорив Голмс, увійшовши до кімнати. – Який я радий бачити вас! Напевне, і місіс Ватсон жива-здорова?

– Дякую, ми обоє чудово почуваємося, – сказав я, потискаючи йому руку.

– І сподіваюся, – докинув мій гість, умощуючись у крісло-гойдалку, – що з вашою медичною практикою ви не втратили цікавості до загадок.

– Навпаки! – вигукнув я. – Ось тільки вчора увечері впорядковував старі записи.

– А що, як я запропоную вам поповнити вашу колекцію пригод прямо сьогодні?

– Залюбки!

– А як же ваша практика?

– Я іноді заміняю сусіда-лікаря, коли йому необхідно кудись поїхати. Він буде радий повернути мені борг.

– Пречудово! – вигукнув Голмс, відкинувшись на спинку крісла й уважно мене розглядаючи. – Бачу, ви нещодавно нездужали. Застуда, та ще й улітку, завжди знесилює.

– Дійсно, минулого тижня я три дні пролежав удома з температурою. Проте я гадав, що хвороба не залишила і сліду.

– Ви й справді виглядаєте зовсім здоровим та сповненим сил.

– А яким же чином ви здогадалися?

– Не мені вам розповідати про мої методи, друже.

– Логічний ланцюжок?

– Саме так. І розпочав я з ваших домашніх черевиків.

Я здивовано глипнув на нові домашні черевики з лакованої шкіри.

– А як вам вдалося…

– Черевики нові, – випередив мене Голмс. – Швидше за все, ви купили їх тижнів зо два тому. Підошви, які ви виставили про людське око, злегка підпалено. Спочатку я вирішив, що вони змокли, а потім підсмажились у сушарці, а потім помітив під підбором паперовий ярличок із маркою торговця. Від вологи наличка неодмінно б відклеїлася. Значить, ви сиділи біля каміна, простягнувши ноги до самого вогню, а здорова людина влітку ніколи б не стала цього робити.

Як завжди, після пояснень ланцюжок висновків Голмса видався дуже простим. Вловивши мою думку, він з удаваним смутком зітхнув.

– Пора б мені позбутися звички все пояснювати, – сказав він. – Готові висновки без усіляких пояснень справляють куди більше враження. Отже, ви готові їхати зі мною до Бірмінгема?

– Авжеж. Розкажіть про справу.

– Про все дізнаєтесь у потязі. Клієнт чекає на мене надворі в екіпажі.

– Хвилинку. – Я черкнув записку сусіду-лікареві, збігав нагору пояснити дружині, що трапилось, і наздогнав Голмса, коли він уже сідав у кеб.

Мій друг відрекомендував мене джентльменові, який сидів у кебі. Містер Голл Пікрофт виявився юнаком із гарною статурою, відкритим обличчям та тонкими світлими вусиками. На ньому красувався циліндр, а костюм був чорним, строгого крою, що виказувало в містерові Пікрофті завсідника Сіті. Напевне він належав до того прошарку молодих людей, яких зневажливо прозивають «кокні», хоча саме вони є найкращими атлетами та спортсменами Британських островів. Кругле рум’яне обличчя пашіло енергією й завзяттям, тільки куточки рота, як мені здалося, були трохи опущені. Про те, що привело містера Пікрофта до Шерлока Голмса, я дізнався лише тоді, коли поїзд рушив.

– Їхати нам трохи більше ніж годину, – зауважив Голмс. – Я хочу, щоб ви, містере Пікрофт, повторили для мого друга історію, яка сталася з вами. Ще краще, якщо ви пригадаєте додаткові подробиці. Ватсоне, я поки не можу сказати, прикрасить ця справа вашу колекцію чи навпаки, але, принаймні, вона має незвичні, навіть шокуючі деталі, які вам завжди були до смаку. Прошу, містере Пікрофт, я більше вас не перебиватиму.

– Найгіршим у цій історії є те, – почав наш супутник, – що я удав із себе заплішеного дурня. Звісно, по-іншому я вчинити не міг, але, якщо мене відлучать від корита і я нічого не отримаю натомість, ось тоді я буду несосвітенним віслюком. Я поганенький оповідач, докторе Ватсон, але доповідаю все, як було.

Служив я маклером у біржовій конторі «Коксон-енд-Вудгаус» у Дрейперс-гарденс, але навесні цього року, коли луснула венесуельська позика, фірма пішла за димом. Відпрацював я там п’ять років. Старий Коксон написав мені просто приголомшливу рекомендацію, але мене, як і всіх інших службовців, звільнили. Я потикався до різних місць, але зараз безробітними маклерами, хоч греблю гати, тому вільного місця не знайшлось. У Коксона я заробляв по три фунти на тиждень і відклав на чорний день сімдесят фунтів, але гроші ці швидко скінчилися. Ні на що було навіть марок і конвертів купити, щоб розсилати листи за оголошеннями. Я стоптав останні черевики, оббиваючи пороги всіляких контор, але так нічого й не знайшов.

Нарешті я дізнався, що є вільне місце в «Моусон-енд-Уїльямс», великій фірмі на Ломбард-стрит. Повірте, це один із найбагатших закладів такого штабу в усьому Лондоні. В оголошенні було вказано, що розглядаються лише заяви, надіслані поштою. Ну, я й послав свою рекомендацію, навіть не сподіваючись отримати відповідь. Проте відповідь надійшла. У ній було сказано, що, коли я з’явлюся наступного понеділка, то зможу відразу ж узятися до виконання своїх обов’язків за умови, що їх задовольнить мій зовнішній вигляд. Загалом, цього разу мені поталанило, і я був на сьомому небі від щастя. Платня там була навіть на фунт вищою, ніж у Коксона, а обов’язки ті ж самі.

Тут починаються дуже дивні речі. Мешкаю я в невеличкій квартирі на Поттерс-террас, це біля Гампстеда. Того вечора, коли одержав листа, сидів я, попихкуючи цигаркою, і ось стукає хазяйка пансіону з візитівкою, на якій написано: «Артур Піннер. Фінансовий агент». Чоловіка на таке ім’я я не знав, але все одно попросив хазяйку провести його до мене. Це був темноволосий чоловік із чорною бородою й лиснючим носом. Він метушився, говорив швидко, як людина, котра знає ціну часу.

«Містер Голл Пікрофт?» – запитав він. «Так, сер», – сказав я, присуваючи йому стілець. «Попереднє місце роботи – «Коксон-енд-Вудгаус»?» – «Так, сер». – «А тепер зарахований до штату Моусона?» – «Правильно». – «Що ж, – сказав він. – Річ у тому, що до мене дійшли разючі оповіді про ваш хист. Пам’ятаєте Паркера, колишнього управителя Коксона? Він постійно вас згадує».

Чути таке приємно. У конторі мене цінували, але я не підозрював, що про мене ходять розмови.

«Маєте гарну пам’ять?» – запитав Піннер. «Звичайну», – ніяково відповів я. «Після звільнення ви займалися фінансовою діяльністю?» – продовжував гість своє розпитування. – «Стежив за зведеннями з фондових бірж». – «Одразу видно справжнього маклера! – вигукнув він. – Не заперечуєте, якщо я влаштую вам невелику перевірку? Ну-мо – курс ейрширських акцій?» – «Сто шість із четвертиною – сто п’ять і сім восьмих». – «А новозеландські об’єднані?» – «Сто чотири». – «Дивовижно! – закричав Артур Піннер, сплеснувши руками. – Усе так, як мені й розповідали. Хлопчику мій, ви надто хороші, щоб працювати звичайним маклером у Моусона!»

Я тільки рота роззявив.

«Знаєте, – пробурмотів я, – я витратив багато сил, щоб знайти місце, і мені не хотілося б від нього відмовлятися». – «Друзяко, та з вашими здібностями, це все одно що з гармати по горобцях стріляти! Моя пропозиція, певно, може здаватися дуже скромною, але порівняно з тим, що ви матимете у Моусона, це небо й земля. Вам на коли призначено?» – «На понеділок». – «Думаю, ви туди не підете». – «Не піду?» – «Так, сер. До того часу ви вже обіймете посаду комерційного директора «Франко-Мідландської компанії залізних виробів», що має сто тридцять чотири відділення в містах і селах Франції».

Мені забило дух.

«Ніколи про таку не чув», – сказав я. «Не дивно. Компанія не кричить про свої успіхи на кожному кроці, бо її статутний капітал сформований із приватних вкладів, і тепер вона приносить дуже хороший дохід, а тому й не допускає чужинців. Мій брат, Гаррі Піннер, є одним із засновників. Знаючи, що я збираюсь повертатися до Лондона, він попросив підшукати вправного фахівця. Ми можемо запропонувати вам усього п’ятсот фунтів на рік, але це тільки початок».

Я не повірив своїм вухам.

«П’ятсот фунтів на рік!» – «Додатково ви будете мати один процент із кожної угоди, підписаної вашими агентами, а це, можете повірити, виллється в суму куди більшу». – «Та ж я геть зовсім не розуміюся на залізних виробах». – «Яка різниця, адже ви – прекрасний фінансист».

У мене голова паморочилася, але я все ж таки засумнівався.

«Буду з вами відвертим, – сказав я. – У Моусона мені обіцяли лише двісті фунтів, одначе це – фірма відома, з хорошою репутацією, а про ваші франко-мідландські вироби я знаю так мало, що…» – «Молодець! – закричав Артур Піннер і ледве не поліз обійматися. – Ви – саме та людина, яка нам потрібна! Відразу видно хватку. Ось сто фунтів, і, якщо ми домовилися, забирайте їх як аванс». – «Чудово, – відповів я. – Коли розпочинати роботу?» – «Завтра о першій будьте в Бірмінгемі, – сказав він. – Ось записка, віддасте її моєму братові. Знайдете його за адресою Корпорейшн-стрит, 126б, там компанія тимчасово винаймає помешкання». – «Містере Піннер, я не маю слів, щоб висловити свою вдячність», – сказав я. «Не варто, хлопчику мій. Ви на це заслуговуєте. Залишилося владнати дрібні формальності. Ось аркуш паперу, будь ласка, напишіть «Згоден виконувати обов’язки комерційного директора компанії з обмеженою відповідальністю «Франко-Мидландські залізні вироби» з мінімальною платнею 500 фунтів стерлінгів на рік».

Я зробив те, що просив містер Піннер, і він сховав папір у кишеню.

«І ще дещо, – додав він. – Як ви вчините з Моусоном?»

На радощах я і думати забув про Моусона.

«Надішлю їм письмову відмову», – відповів я. «А ось цього робити не варто. У мене через вас вийшла суперечка з їхнім менеджером. Коли я почав розпитувати його про вас, він звинуватив мене в тому, що я хочу переманити у них фахівця. Тоді я теж злегка скипів. «Хочете мати хороших працівників, платіть їм гідну зарплатню!» – сказав я йому. «Він швидше погодиться на нашу маленьку ставку, ніж на вашу велику», – заявив він мені у відповідь. «Ставлю п’ять фунтів, – сказав тоді я, – що, коли він дізнається про мою пропозицію, ви від нього більше жодного звука не почуєте». – «Прийнято, – відповів менеджер. – Ми витягли його зі смітника, тож просто так він нас не зречеться». – «Так і висловився». – «Який мерзотник! – обурився я. – Не буду я їм нічого писати, якщо ви так радите». – «Значить, обіцяєте не писати? Чудово! – сказав Артур Піннер, підводячись. – Так не забудьте, вам призначено завтра на першу дня. Успіху вам».

Ось і вся розмова. Можете собі уявити, докторе, як я зрадів такому успіхові. Я півночі не спав і зранку першим же потягом вирушив до Бірмінгема. Речі я залишив у готелі на Нью-стрит і попрямував за вказаною адресою.

З’явився я за чверть години до призначеного часу, але вирішив, що біди в цьому немає. Будинок 126б був затиснутий між двома великими магазинами. Увійшовши, я побачив кручені сходи та безліч квартир, що здавалися під контори й кабінети. Унизу висів список усіх, хто винаймає приміщення, але «Франко-Мідландської компанії залізних виробів» там не було. Я зомлів – невже мене обдурили, але тут до мене підійшов чоловік, дуже схожий на Артура Піннера: та сама статура, такий самий голос, тільки волосся він мав трохи світліше.

«Ви містер Голл Пікрофт?» – звернувся чоловік до мене. «Так», – відповів я. «На вас я й чекаю, але ви прибули раніше від призначеного часу. Сьогодні вранці я одержав листа від брата, він просто-таки дифірамби вам співає». – «А я якраз шукав ваш кабінет». – «Нас поки що немає в списку, бо ми тільки минулого тижня винайняли приміщення. Ходімте зі мною, все обговоримо нагорі».

Ми вибралися довжелезними сходами під самісінький дах. Там було декілька порожніх маленьких кімнаток, запорошених, без килимів і фіранок. Я ж собі уявляв простору залу з блискучими столами й цілою навалою клерків, а там із меблів були два стільці, маленький столик і кошик для сміття. На столі лежала рахівниця. Я, зізнаюсь, дещо розгубився.

«Не дивуйтеся, містере Пікрофт, – сказав мій новий знайомий, – Рим будувався не за один день. Грошей у нашої компанії вистачає, але ми прагнемо витрачати їх не на утримання розкішних кабінетів. Сідайте. Записка від брата у вас?»

Я подав йому записку, і він уважно її прочитав.

«Ви, схоже, просто вразили Артура, – вимовив Гаррі Піннер. – А він, варто зазначити, прискіпливий. І я, схоже, дослýхаюсь його поради. Можете вважати, що вас прийнято». – «Що входить до моїх обов’язків?» – спитав я. «Ви очолите нове відділення в Парижі, яке буде займатися постачанням англійського посуду в крамниці наших ста тридцяти чотирьох агентів у Франції. Договір буде підписано впродовж тижня. Поки залишайтесь у Бірмінгемі, займетеся справою». – «Якою?»

Він дістав із шухляди столу грубезний том у червоній обкладинці.

«Це адресна книга Парижа, – сказав він. – Біля кожного прізвища вказано рід занять. Випишіть імена й адреси усіх торговців залізними виробами». – «Але ж існують спеціалізовані довідники. Може, варто пошукати один із них?» – запропонував я. «Вони недосить надійні. Робіть те, про що я вас прошу. Результати надайте мені в понеділок до півдня. На все добре, містере Пікрофт. Сподіваюся, на вас чекає велике майбутнє в нашій компанії».

Я повернувся до готелю з книгою під пахвою та безліччю сумнівів у душі. З одного боку, мене прийняли на роботу, в кишені лежало сто фунтів, одначе у мене залишилось не дуже гарне враження про моїх роботодавців. Але я вирішив: нехай буде як буде – і взявся до роботи. Всю неділю я морочився з довідником, але до понеділка дійшов лише до букви «Н». Я пішов до свого нового начальника, який сидів у тій-таки порожній кімнаті, й одержав указівку працювати далі, а в середу з’явитися знову. До середи я не впорався, й дістав термінування до п’ятниці, а значить до вчорашнього дня. У п’ятницю я здав містерові Гаррі Піннеру роботу повністю.

«Дуже дякую, – сказав він. – Цей список буде для мене вельми корисним». – «Так, із ним довелось поморочитися», – сказав я. «Тепер я хочу, щоб ви склали перелік меблевих магазинів. У них також торгують посудом». – «Добре». – «І зайдіть до мене завтра близько сьомої, розкажете, як просувається справа. Тільки не перестарайтеся. Попрацюєте, а увечері сходіть до мюзик-холу».

Він осміхнувся, і я помітив, що на другому зубі зліва у нього стоїть велика золота пломба.

Шерлок Голмс потер руки, а я здивовано втупився в нашого клієнта.

– Розумієте, лікарю Ватсон, – пояснив він. – Коли ми розмовляли з тим типом у Лондоні, в його роті я бачив точнісінько таку пломбу на тому самому зубі. Ці двоє відрізнялись один від одного лише тим, що можна змінити за допомогою бритви або перуки, а статура й голос у них однаковісінькі. Загалом, я зрозумів, що це одна й та сама людина. Потім він випровадив мене з контори, і я вийшов на вулицю в цілковитій розгубленості.

Я повернувся до готелю, сунув голову під кран і намагався зрозуміти, що відбувається. Навіщо він відправив мене з Лондона в Бірмінгем? Навіщо приїхав туди сам? Для чого йому знадобилося писати листа самому собі? Нісенітниця якась! Аж потім мене раптово осяяло, що загадка, яка мені не під силу, для містера Шерлока Голмса – легка справа. Увечері я сів у поїзд, уранці приїхав до Лондона, і тепер разом із вами, джентльмени, повертаюся до Бірмінгема.

Коли маклер закінчив цю дивну історію, в купе ненадовго запанувало мовчання. Потім Шерлок Голмс відкинувся на м’яку спинку сидіння і з виразом гурмана, що зробив перший ковток рідкісного вина, покосився на мене.

– Цікаво, чи не правда, Ватсоне? – сказав він. – Думаю, ви погодитеся, що розмова з містером Артуром-Гаррі Піннером у конторі компанії «Франко- Мідландських залізних виробів» буде цікавою для нас обох.

– Але як це влаштувати?

– Дуже просто, – втрутився в розмову Голл Пікрофт. – Ви є моїми друзями й шукаєте роботу. Буде цілком природно, якщо я приведу вас до виконавчого директора.

– Згоден, – кивнув Голмс. – Кортить особисто поглянути на цього пана та спробувати збагнути, яку гру він замислив. Друже мій, скажіть, чим іще ви могли привернути до себе його увагу? Або, може… – Тут він замовк і просидів до Бірмінгема із відсутнім поглядом, дивлячись у вікно. Ми знову почули його голос тільки на Нью-стрит.

Близько семи вечора ми втрьох стояли на Корпорейшн- стрит.

– Немає сенсу підійматися завчасно, – сказав наш клієнт. – Він явно приходить туди тільки для того, щоб зустрітися зі мною. Ми нікого там не знайдемо… О, дивіться! – раптом вигукнув Пікрофт. – Ось він іде.

Він указав на приземкуватого чоловіка в добротному костюмі, який крокував протилежною стороною вулиці. Помітивши хлопчика, який продавав свіжий випуск вечірньої газети, чоловік перебіг через вулицю, спритно лавіруючи між кебами, купив газету та зник у дверях.

– Що я вам казав! – просяяв наш клієнт. – У будинку, куди він увійшов, якраз і розташована контора. Йдіть за мною!

Простуючи за ним, ми піднялися на п’ятий поверх і зупинились біля прочинених дверей. Пікрофт постукав, і ми переступили поріг порожньої кімнати – точно такої, як змалював наш клієнт. За єдиним столом сидів чоловік, за яким ми спостерігали на вулиці. Перед ним лежала розгорнута газета. Але коли він звернув на нас погляд, я побачив очі, сповнені надзвичайної скорботи й жаху. Такого жаху, ніби для нього настала фатальна хвилина. Лоб чоловіка блищав від поту, а витріщені очі шалено бігали. Він зиркнув на свого працівника так, наче бачив уперше в житті, й зі здивованого обличчя нашого супутника я зрозумів, що відбувається щось незвичне.

– Що з вами, містере Піннер? – закричав Голл Пікрофт. – Вам зле?

– Так, щось мені недобре. – Чоловік облизав пересохлі губи. Йому ледве вдалось опанувати себе. – Що це за пани з вами?

– Це містер Гарріс із Бермендсі, а це містер Прайс, він місцевий, з Бірмінгема. Вони мої друзі, досвідчені фахівці, але не так давно залишились без роботи й сподіваються, що, можливо, у вас знайдеться вакантне місце.

– Цілком можливо, цілком можливо. – По обличчю містера Піннера промайнула дивна усмішка. – Чим ви займаєтеся, містере Гарріс?

– Я – бухгалтер, – сказав Голмс.

– Непогано, нам саме потрібні хороші бухгалтери. А ви, містере Прайс?