Читать книгу Етюд у багряних тонах - Артур Конан Дойл, Исмаил Шихлы - Страница 5

Ранкові хвилювання цілковито виснажили мене, і до кінця дня я почувався зовсім розбитим. Коли Голмс поїхав на концерт, я ліг на диван, сподіваючись, що зумію заснути години на дві. Але де там! Мій мозок був занадто перенапружений через усе, що сталося, голову сповнювало найдивнішіми óбразами та здогадами. Варто було мені заплющити очі, як переді мною виринало спотворене, подібне на морду горили обличчя вбитого – пика, яка наганяла на мене такий страх, що я мимоволі переймався вдячністю до того, хто відправив її власника на той світ. Мабуть, ще жодне людське обличчя не віддзеркалювало настільки явно негативні риси, як фізія Єноха Дж. Дреббера з Клівленда. Але правосуддя є правосуддям, і ницість жертви не може виправдати вбивцю в очах закону.

Чим більше я розмірковував про цей злочин, тим неймовірнішим здавалися мені твердження Голмса, що Єноха Дреббера отруїли. Я згадав, як він обнюхував його губи, без сумніву, детектив виявив щось таке, що навело його на таку думку. Крім цього, якщо не отрута, то що ж стало причиною смерті, якщо на мерці не виявили ні ран, ні слідів задушення? Але, з іншого боку, чиєю ж кров’ю так густо заляпана підлога? У кімнаті не було жодних ознак боротьби, а на жертві не знайшли ніякої зброї, якою він міг би поранити свого супротивника. І мені здавалося, що, поки всі ці питання не будуть вирішені, ані я, ані Голмс не спатимемо ночами. Мій приятель тримався спокійно й упевнено, вочевидь, він уже склав якусь теорію, що пояснювала всі факти, але яку – я не міг навіть припустити.

Мені довелося чекати Голмса довго, настільки довго, що не залишилось сумнівів: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він повернувся, обід уже був на столі.

– Це було чудово, – сказав товариш, сідаючи за стіл. – Пам’ятаєте, що казав Дарвін про музику? Він стверджував, що людство навчилося створювати музику та насолоджуватися нею набагато раніше, ніж набуло здатності розмовляти. Можливо, тому й нас музика хвилює настільки глибоко. У наших душах збереглася смутна пам’ять про ті туманні віки, коли світ переживав своє раннє дитинство.

– Смілива теорія, – зауважив я.

– Усі теорії, що пояснюють явища природи, мусять бути сміливими, як і сама природа, – зазначив Голмс. – Але що це з вами? Та ви бліді, як смерть. Вас, мабуть, дуже схвилювала ця історія на Брикстон-роуд.

– Зізнаюся, це правда, – зітхнув я. – Хоча мої афганські поневіряння мали б додати мені гарту. Коли в Майванді порубали на шматки моїх товаришів, я й тоді краще володів собою.

– Розумію. У цьому злочині є таємничість, яка впливає на уяву. А де немає поживи для уяви, там немає й страху. Ви переглядали вечірню газету?

– Ще ні.

– Там доволі непоганий звіт про це вбивство. Правда, нічого не кажуть про те, що, коли підняли труп, на підлогу впала обручка, але тим краще для нас!

– Чому?

– Прочитайте, будь ласка, це оголошення. Я розіслав його в усі газети вранці, коли ми заїжджали на пошту.

Він поклав на стіл переді мною часопис. Я поглянув на вказане місце. У першому оголошенні під рубрикою «Знахідки» йшлося:

«Сьогодні вранці на Брикстон-роуд, між шинком «Білий олень» і Голланд-ґрув знайшли золотий перстень. Звертатися до доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, із восьмої до десятої вечора».

– Даруйте, що скористався вашим ім’ям, – вибачився Голмс. – Якби я назвав своє, хтось із цих бовдурів здогадався б, у чому річ, і вважав би своїм обов’язком втрутитися.

– О, заради Бога, – замахав руками я. – Але раптом хтось прийде, а в мене немає персня.

– Ось він, – показав Голмс, простягаючи мені якусь каблучку. – Згодиться: він майже такий самий.

– І хто ж, як ви гадаєте, прийде за ним?

– Як це хто, звісно, чоловік у плащі брунатного кольору, наш червонопикий із квадратними носаками. А якщо не він сам, то його спільник.

– Невже він не злякається ризику?

– Анітрохи. Якщо я правильно зрозумів усю суть цієї справи, а в мене є підстави вважати, що так, то цей чоловік піде на все, аби повернути перстень. Мені здається, що він упустив його, коли нахилився над трупом Дреббера. А вийшовши з будинку, зрозумів, що його немає й поквапився назад, але туди через його ж власну помилку вже з’явилася поліція, адже він забув загасити свічку. Тоді, щоб відвести підозри, чоловікові довелося прикинутися п’яницею. Тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він припускає, що міг загубити каблучку на вулиці вже після того, як вийшов із дому. Що ж він зробить? Обов’язково вхопиться за вечірні газети, сподіваючись побачити оголошення про знахідку. І, от радість! – бачить наше оголошення. Гадаєте, він запідозрить пастку? Ніколи. Бо впевнений, що нікому й на гадку не спаде, що між знайденим перснем і вбивством є якийсь зв’язок. І він прийде. Побачите його впродовж години.

– А потім що? – перепитав я.

– О, залиште це мені. У вас є якась зброя?

– Є старий револьвер і кілька набоїв.

– Почистіть його й зарядіть. Він, звісно, відчайдух, і, хоч я спіймаю його зненацька, краще бути готовим до всього.

Я пішов до своєї кімнати та зробив усе, як порадив мені приятель. Коли ж повернувся з револьвером, стіл уже прибрали, а Голмс зайнявся своїм улюбленим заняттям – знущався над скрипкою.

– Сюжет ускладнюється, – повідомив він. – Тільки-но я отримав із Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

– А що таке? – жадібно поцікавився я.

– Варто купити нові струни для скрипки, – зронив мій товариш. – Сховайте револьвер до кишені. Коли з’явиться цей хлопець, розмовляйте з ним, ніби нічого не сталося. Решту я беру на себе. І не витріщайтеся на нього, інакше злякаєте.

– Уже восьма, – зауважив я, зиркнувши на годинник.

– Атож. Він, мабуть, з’явиться за кілька хвилин. Ледь відчиніть двері. Ось так, досить. Вставте ключ зсередини… Дякую. Вчора на ятці я купив цікаву старовинну книжку – De Jure inter Gentes, видану латиною в Льєжі 1642 року. Коли вийшов цей коричневий томик, голова Карла ще міцно сиділа на плечах.

– Хто видавець?

– Якийсь Філіп де Круа. На титульному аркуші дуже вицвілим чорнилом написано: Ex libris Guliolmi Whyte. Цікаво, хто такий цей Вільям Вайт. Можливо, якийсь допитливий правник сімнадцятого століття. У нього складний почерк бюрократа. А ось, здається, і наш гість!

Почувся різкий дзвінок. Шерлок Голмс піднявся й тихцем підсунув своє крісло ближче до дверей. Ми почули кроки служниці в передпокої та клацання замка.

– Тут живе доктор Ватсон? – долинув до нас чіткий, доволі брутальний голос.

Ми не чули відповіді служниці, але двері зачинилися, і хтось став підійматися сходами. Кроки були човгаючі та невпевнені. Голмс прислухався й здивовано звів брови. Кроки повільно наближалися коридором, відтак пролунав боязкий стукіт у двері.

– Заходьте, – сказав я.

Замість дужого грубіяна перед нами з’явилася стара, що ледве шкандибала! Вона примружилася від яскравого світла. Зробивши реверанс, зупинилася біля дверей і, кліпаючи підсліпуватими оченятами, почала нервово нишпорити в кишені тремтячими пальцями. Я поглянув на Голмса – на його обличчі був такий нещасний вираз, що я ледве втримався від сміху.

Стара карга витягла вечірню газету та тицьнула в неї пальцем.

– Я ось навіщо прийшла, джентльмени, – прошамкала вона, знову присідаючи. – Щодо золотого перстеника на Брикстон-роуд. Це моя донька Саллі загубила, вона лише рік, як заміжня, а чоловік її плаває буфетником на пароплаві, ото був би галас, якщо б він повернувся, а персня немає! Він і так лихої вдачі, а вже коли вип’є, то, борони Боже! Якщо хочете знати, вона вчора пішла в цирк разом із…

– Це її перстень? – спитав я.

– Слава тобі, Господи! – вигукнула стара. – От уже Саллі зрадіє! Це він, точно!

– Вашу адресу, будь ласка, – сказав я, взявши олівець.

– Гаундс-дітч, Дункан-стрит, номер тринадцять. Далеченько до вас!

– Брикстон-роуд зовсім не по дорозі від Гаундс-дітч до цирку, – різко видихнув Голмс.

Стара обернулася та гостро глянула на нього своїми маленькими червоними очицями.

– Вони спитали, де живу я, – сказала вона, – а Саллі живе в Пекгемі, Мейсфілд-плейс, будинок номер три.

– Як ваше прізвище?

– Моє – Сойєр, а її – Денніс, бо вона вийшла за Тома Денніса, – він загалом акуратний, тихий, поки в морі, а пароплавна компанія ним не нахвалиться, але коли зійде на берег, тут вам і жінки, і пиятика, і…

– Ось ваш перстень, місіс Сойєр, – перебив я, корячись знаку, який подав Голмс. – Він, я впевнений, належить вашій доньці, і я радий, що можу повернути його законній власниці.

Бурмочучи слова подяки та благословення, стара карга сховала перстень до кишені та зашкутильгала вниз сходами. Заледве вона встигла вийти за двері, як Шерлок Голмс схопився з крісла та кинувся до своєї кімнати. Через кілька секунд він з’явився в плащі та шалику.

– Я йду за нею, – квапливо кинув він. – Вона, звісно, спільниця та приведе мене до нього. Дочекайтеся мене, будь ласка.

Коли внизу зачинилися двері за нашою гостею, Голмс уже збігав сходами вниз. Я визирнув у вікно: стара пленталася іншим боком вулиці, а Голмс крокував за нею, тримаючись трохи віддалік.

«Або вся його теорія нічого не варта, – подумав я, – або зараз він ухопиться за нитку, що веде до розгадки цієї таємниці».

Прохання дочекатися його було зовсім зайвим: хіба я зміг би заснути, не дізнавшись, чим закінчилася його пригода? Приятель пішов десь близько дев’ятої. Я, звісно, й гадки не мав, коли він повернеться, отож флегматично сидів в їдальні, пихкаючи люлькою та гортаючи сторінки «Життя богеми» Анрі Мюрже. Пробило десяту, я почув кроки служниці, що вирушала спати. Ось уже й одинадцята, і знову кроки; я впізнав величну ходу нашої домовласниці, котра також збиралася лягати до ліжка. Близько дванадцятої внизу різко клацнув замок. Як тільки Голмс увійшов, я відразу ж збагнув, що він не міг похвалитися успіхом. На обличчі чоловіка боролися сміх і розчарування, нарешті, почуття гумору взяло гору, і він весело зареготав.

– Що завгодно, лише б мої «колеги» зі Скотленд-Ярду не пронюхали про це! – вигукнув він, падаючи в крісло. – Я стільки разів знущався над ними, що вони мені цього ні за що не пробачать! А посміятися над собою маю право, бо знаю, що врешті-решт таки візьму реванш!

– То що ж сталося? – спитав я.

– Я й не уявляв, що зі мною таке трапиться. Так от. Стара йшла вулицею, потім раптом почала накульгувати, і з усього було видно, що в неї розболілася нога. Нарешті, вона зупинилася та закликала кеб, що проїжджав повз. Я намагався підійти якомога ближче, щоб почути, куди вона накаже їхати, але міг би й не напружуватися: стара залементувала на всю вулицю: «Дункан-стрит, номер тринадцять!» Невже ж тут немає обману, скривився я, але коли вона сіла в кеб, я на всякий випадок причепився ззаду – цим мистецтвом має бездоганно володіти кожен детектив. Так ми й їхали без зупинок аж до Дункан-стрит. Я зістрибнув раніше, ніж ми під’їхали до будинку, і, геть не поспішаючи, пішов тротуаром. Кеб зупинився. Кебмен зістрибнув та відчинив дверцята – нікого! Коли я підійшов, він скажено обмацував порожній кеб, і мушу сказати, що такою добірної лайки я ще за своє життя не чув! Старої і сліду не було, і, боюся, кебмену довго доведеться чекати своїх грошей. Ми спитали в будинку номер тринадцять – власником виявився поважний шпалерник на ім’я Кесупк, а про Сойєрів і Деннісів там ніхто навіть не чув.

– Невже ви хочете сказати, – здивувався я, – що ця немічна кульгаюча стара вистрибнула з кеба на ходу, та так, що ні ви, ні кебмен цього не помітили?

– Яка там, до біса, стара! – сердито вигукнув Шерлок Голмс. – Це ми з вами старі баби, і нас обвели навколо пальця! То був, звісно, юнак, дуже спритний, і до того ж надзвичайний актор. Грим у нього був чудовий. Він, певна річ, помітив, що за ним стежать, і виконав цей трюк, аби втекти. Це доводить, що чоловік, якого ми шукаємо, діє не сам, як мені здавалося. У нього є друзі, готові піти на ризик заради нього. Однак, докторе, з вами, як бачу, зовсім справи кепські! Ідіть-но спати, ось що я вам скажу!

Я й справді дуже втомився й охоче послухався його поради. Голмс сів біля тліючого каміна, й я ще довго чув тихі, тужливі звуки його скрипки. Я вже знав, що це означає: Голмс обмірковував дивну таємницю, яку вирішив розплутати всупереч усім.