Читать книгу Єва - Артуро Перес-Реверте - Страница 3

Два тижні по тому, у Севільї, Фалько допив другий келих вермуту, глянув на годинник, поклав на стіл п’ять песет – бар готелю «Андалусія Палас» був дуже дорогим – узяв із сусіднього стільця свого капелюха і підвівся. Сивоволосий офіціант негайно підбіг до нього, всім своїм виглядом виражаючи догідливість.

– Залиште здачу собі.

– Дякую, сеньйоре.

– І хай живе Іспанія.

Той збентежено дивився на нього, силкуючись зрозуміти, чи йдеться про провокацію або звичайний жарт. Важко було знайти щось спільне між Фалько й пихатими військовими, які ходили містом, демонструючи свої портупеї, пістолети, блакитні сорочки чи червоні берети, – такі типи підносили пальці до козирка або здіймали руку у франкістському вітанні. Бите око офіціанта визначило: цей гарний чоловік, що вирізнявся елегантним вбранням – коричневий костюм, шовкова краватка, хусточка в нагрудній кишені,– не належав до категорії тодішніх патріотів.

– Так, звісно, хай живе… – обережно мовив він, злегка затинаючись.

Імовірно, він бачив, як менш обережних товаришів кидали до в’язниці чи розстрілювали. Хто обпікся на молоці, той і на холодну воду дмухає, подумав Фалько. Така розважливість змусила його замислитись над тим, скільки класової ненависті накопичилося в душі старого офіціанта, який упродовж багатьох років подавав вермут заможним клієнтам і молодим севільським паничам. Можливо, вісім місяців тому, коли спалахнуло повстання, йому вдалося зберегти життя і роботу завдяки доречному вибору – він вчасно розірвав профспілковий квиток і кричав «Ура!» переможцям. Не виключено, що офіціант доніс на когось, адже то був найпростіший спосіб убезпечити себе в місті, де франкісти особливо лютували в робочих кварталах і республіканських колах: з 18 липня було розстріляно три тисячі осіб. Річ у тім, що Фалько не міг стриматись: щоразу, як перетинався з уцілілим, який вижив після якогось лиха, він запитував себе, яку підлість вчинила людина, аби врятуватися.

Він по-змовницьки усміхнувся офіціанту, поправив вузол краватки й рушив до вестибюля вздовж облицьованих розкішними кахлями стін, через центральне патіо, крізь вікна якого лилося яскраве сонячне світло. Це сяйво сповнювало його радістю й оптимізмом. Севілья завжди гріла йому душу – він був у захваті від того, як тут поєднувалися минуле, теперішнє і майбутнє. Фалько прибув цього ранку, виконуючи наказ адмірала, який відправив йому телеграму і звелів покинути Лісабон: «Закінчуй всі свої справи. Терміново виїжджай до Саламанки». Однак, коли він, провівши цілий день за кермом, дістався Саламанки й примчав до офісу НІОС, секретарка Марілі Ґранжер повідомила, що важливі справи змусили адмірала вирушити до Севільї. Він сказав, що ти маєш зустрітися з ним там, додала вона. Якнайшвидше. Необхідно зупинитися в готелі «Англетер» і чекати розпоряджень.

– Не знаєш, що сталося? – спитав Фалько.

– І гадки не маю. Дізнаєшся від шефа.

Фалько обдарував Марілі своєю найкращою посмішкою, але марно. Доволі симпатична жінка, секретарка адмірала, зразкова мати й дружина, що зберігала вірність своєму чоловікові – офіцеру флоту, який брав участь у повстанні націоналістів на «Ферролі». Вона була цілком байдужою до всього, що не стосувалося її подружніх, професійних і патріотичних обов’язків. І навіть чари Фалько на неї не діяли. Навпаки. Саме з ним вона трималася насторожі.

– Ти нічого мені не розкажеш? – наполягав він.

– Ані слова. – Вона цокала клавішами друкарської машинки «Royal», ніби не помічаючи його. – А тепер забирайся звідси і дай мені попрацювати.

– Послухай… А коли ми підемо пити чай з тістечками?

– Коли завгодно, якщо ти запросиш мого чоловіка.

– Хитра відьмочка!

– А ти – пройдисвіт.

– Це наклеп, Марілі.

– Не бреши.

– Я – ніжний плюшевий ведмедик.

– Ну-ну.

Коли Фалько приїхав до Севільї, готель «Англетер», на чиєму фасаді досі залишалися відмітини торішніх вуличних боїв, був заповнений людьми. Вільних номерів не було ні в готелі «Мажестик», ні в «Кристині». Скориставшись нагодою, він зупинився в «Андалусія Палас» – найдорожчому і найрозкішнішому готелі в місті: номер коштував 120 песет за добу, а основний контингент клієнтів складали вищі військові чини франкістської армії; офіцери з легіону «Кондор»; італійські добровольці, що підтримували Франко; бізнесмени, серед яких було багато німців, що шукали залізну руду і вольфрам, а також особи, пов’язані з місцевою олігархією.

Хай там як, а його витрати покриває НІОС. Адмірал зазвичай уступається за нього (принаймні коли перебуває в доброму гуморі). «Хіба ви не знаєте, як поводиться Фалько? – часто казав він головному бухгалтеру – короткозорому, прискіпливому і непідкупному лейтенанту Домінгесу, коли той починав обурено розмахувати стосом рахунків. – Так, він – безсоромний піжон. Горбатого могила виправить. Але мене насамперед цікавить ефективність, розумієте? А цей бездушний покидьок завжди дає результат, бо він точний, мов гостре лезо бритви, наділене розумом. Вважайте ваші витрати капіталовкладенням і не переймайтесь занадто. Затямте, йдеться про безповоротну фінансову допомогу. І не треба корчити гримаси і прикидатися глухим, Домінгес. Читайте по губах, чорт забирай. Це наказ».

Фалько посміхався, згадуючи свого начальника дорогою з вестибюля. Він розсіяно кивнув портьє (якого підгодовував щедрими чайовими, оскільки той був стукачем із Фаланги) і вже починав спускатися парадними сходами, коли раптом побачив подружжя, що вийшло з лінкольну «Зефір» і, тримаючись за руки, попрямувало йому назустріч.

Він інстинктивно звернув увагу на жінку (манери в тилу відрізнялися від поведінки на полі бою), оглянувши її знизу догори: туфлі чудової якості, гарні ноги в шовкових панчохах, дорога сумочка, темна сукня, що підкреслювала струнку фігуру. Бірюзове намисто на шиї. І нарешті з-під вузьких крисів капелюшка з фазанячим пером на нього здивовано глянули зелені очі Чески Прієто.

– Добрий день, – мовив Фалько нейтрально-люб’язним тоном, торкнувшись свого капелюха.

Він збирався рушити далі, але помітив, що супутник Чески звернув увагу на її розгублене обличчя. Придивившись уважніше, Фалько впізнав його: Пепін Ґорґель Менендес де ла Вега, її чоловік. Це змінювало ситуацію.

– Оце так сюрприз.

Фалько зняв капелюха і церемонно потиснув затягнуту в шкіряну рукавичку руку жінки. Потім він розвернувся до чоловіка і представився:

– Лоренсо Фалько. Здається, ми зустрічалися раніше.

Він ввічливо посміхався. Одна з його найкращих посмішок із репертуару виявів адюльтерного лицемірства, хоча у випадку з Ческою плід був надто зеленим, щоб його зривати. Трохи повагавшись, Пепін Ґорґель кивнув головою і потиснув йому руку без особливого ентузіазму.

– Не пам’ятаю, – сухо і зверхньо сказав він у типовій для таких персонажів манері.

Граф де ля Міґалота, іспанський гранд, згадав Фалько. Родом із Хересу, як і він. Їхні батьки спільно володіли казино й стрілецьким клубом. Впливова людина. Чванливий військовий, мерзотник, який демонстрував усій Севільї свій цінний трофей – дружину. За довоєнних часів Фалько зустрічав його в різних місцях – клубах фламенко, казино, елітних борделях. Йому було відомо, що цей багатій – розпутний, розбещений і жорстокий – аж ніяк не заслуговував на жінку, з якою зараз прогулювався під руку. Він заспокоював себе думкою, що, як пощастить і війна затягнеться, хтось пристрелить Ґорґеля. Один точний постріл, і йому кінець. «Регуларес» – ударний підрозділ, гарматне м’ясо[3]. Ческа була б надзвичайно привабливою вдовою. Він збудився, мов підліток, уявивши, як вона знімає жалобне вбрання – сорочку з темного шовку і чорні панчохи, що підкреслюють форму довгих струнких ніг. Ланцюжок із золотим хрестиком в улоговинці між грудьми. От дідько! Він запитав себе, чому червоні ніяк не вирішать проблему. Ідіоти. Щодня влаштовують стрілянину, і все марно.

– Я – однокласник вашого брата Хайме, – пояснив Фалько. – А з вами ми кілька разів перетиналися в Мадриді. У ресторанах «Ор-Компон» і «Чікоте».

– Можливо.

Лаконічні відповіді давали зрозуміти, що Ґорґель не налаштований спілкуватися. Він із підозрою дивився на Фалько і, певно, розмірковував, які стосунки пов’язували його дружину з цим красунчиком, чия сліпуча посмішка годилася для реклами відомої зубної пасти «Марфіль». Ґорґель був дуже високим, худорлявим, засмаглим, із чорними вусами, кокетливо підстриженими в стилі Кларка Гейбла. Він вирізнявся елегантними манерами, носив коричнево-зелену військову форму з трьома капітанськими зірочками на грудях, кашкет із червоною відмітиною і високі чоботи – такі блискучі та сяючі, що здавалися вкритими лаком. «Обережніше з цією жінкою», – ще в Саламанці попереджав адмірал, маючи на увазі Ческу. Він сказав, що вона розбірлива, мала кількох коханців, і всі були поважними особами. Такі інтрижки особливо небезпечні в новій католицькій Іспанії, де всі одержимі «пристойністю», і кляті святенники навіть заборонили розлучення. Краще стримати схильність до втішання офіцерських дружин, поки їхні чоловіки на фронті. Крім того, Ґорґель завжди носить із собою пістолет. Із цим типом жарти погані – отримаєш кулю, та й годі.

– Я мав задоволення познайомитися з вашою дружиною в Саламанці,– спокійно мовив Фалько, перехопивши краєчком ока її попереджувальний погляд. – Мене представив ваш брат Хайме. Як він?

Обличчя Ґорґеля пом’якшало. У Хайме все чудово, відповів він. Принаймні, якщо судити з останніх листів. Його перевели з мадридського фронту до околиць Теруеля.

– А як щодо вас? – спитав Фалько. – Ви отримали відпустку?

– Мені надали тижневу відпустку за сімейними обставинами. Після Харами.

Фалько зацікавлено вигнув брову. У Харамі відбулася одна з найбільш запеклих битв цієї війни. Добровольці з міжнародних комуністичних бригад протистояли маврам із підрозділу регуларес та їхнім європейським командирам, які взяли на себе левову частку відповідальності за ведення бойових дій. Втрати були величезними.

– Ви там були?

Вкрай пихатий, Ґорґель покрутив вус.

– Так.

– І це справді було настільки жахливо, як писали газети?

– Може, навіть гірше.

– Отакої! Мене тішить, що ви можете розповісти правду.

– Дякую. – У погляді Ґорґеля знову промайнула іскра недовіри. – Ви в цивільному вбранні. Хіба ви не в армії?

Фалько усвідомлював, що Ческа не відриває від нього пильного погляду.

– Ні, у мене інші справи. Бізнес.

Недовіра змінилася зневагою.

– Розумію.

– Імпорт-експорт. – Фалько навмисно скривив обличчя у цинічній гримасі.– Товари першої необхідності і таке інше. Не лише в окопах можна захищати Іспанію від епідемії марксизму.

– Ясно.

Зневага Ґорґеля стала фізично відчутною. Задоволений, він розвернувся до Чески, ніби закликаючи її звернути увагу на кожну деталь. Це означало, що він подолав випробування, і Фалько вирішив, що настала слушна мить роздивитися жінку в більш невимушеній і природній манері. Її світлі очі стежили за ним – уважно, оцінююче й дещо обережно, – але вона опанувала себе. Зухвала поведінка Фалько дала їй достатньо часу, аби повернути самовладання і триматися належно. Найцікавіше у цій ситуації, сказав він собі, що, якби їхні стосунки були серйознішими, Ческа, безсумнівно, виявила би ідеальну холоднокровність. Жінка, яка має приховувати щось важливе (особливо якщо вона заміжня), зазвичай прикидається краще, ніж та, що переймається через легкий флірт. Ось чому Фалько метнув на неї схвальний погляд і вдруге усміхнувся їй.

– Мої вітання, – сказав він. – Ви маєте пишатися вашим чоловіком.

– Я й пишаюся ним.

Вимовивши ці слова, вона сильніше стиснула руку Ґорґеля. Якби не чутки про її коханців, цинічно подумав Фалько, мене б зворушила така подружня вірність. Солдат та його запашний трофей. Якусь мить, не виходячи за межі пристойності, Фалько впивався очима в її смагляве аристократичне обличчя. Від Чески, як і минулого разу, пахло парфумами «Амок», губи були нафарбовані яскраво-червоною помадою. Вона й досі приголомшливо гарна, збагнув він, і це відкриття завдало йому майже фізичного болю. Як прикро, що її супроводжує чоловік. Його присутність у Севільї геть недоречна. Жахливе невезіння. Ческа зовсім близько і водночас недосяжна. Кілька місяців тому між ними щось виникло, але історія не продовжилася. Життя крутиться швидше за будь-яку карусель.

Відвернувшись від жінки, він помітив задумливий погляд Пепіна Ґорґеля. Той похмуро спостерігав за ним, ніби запитуючи себе, чому вони втрьох застрягли на сходах готелю «Андалусія Палас». Час забиратися звідси.

– Я був радий вас бачити, – мовив Фалько, надягаючи капелюха.

На вулиці Сьєрпес вирувала активність. Розмаїття товарів на вітринах крамниць – взуття, капелюхи, віяла, сумки, годинники, літографії, фігурки святих – немовби свідчило, що життя в місті протікало звичним руслом. Відмінність полягала в тому, що в натовпі було більше людей у військовій формі, жінок у траурному вбранні і чоловіків із жалобними пов’язками на рукавах. Крім того, зникли колишні чистильники взуття, яких добре пам’ятав Фалько, – циганоподібні севільянці середнього віку з мозолистими руками. Їх замінили хлопчаки, які сиділи навколішки біля ящиків із гуталіном і плетених крісел, відведених для особливих клієнтів – поважних торговців. Це сталося тому, що їхні батьки та родичі були вбиті або потрапили до в’язниці відтоді, як легіонери генерала Кейпо де Льяно знищили квартал Тріана на іншому березі Гвадалквівіру – останній бастіон Республіки, який чинив збройний опір повстанцям 18 липня. Минуло майже вісім місяців, але жахіття не закінчилося – на цвинтарі Сан Фернандо і біля мурів арабської фортеці Макарена щоранку відбувалися розстріли. І залпи ще довго гримітимуть. Як відзначалося в статті на першій шпальті газети АВС (Фалько гортав її під час сніданку): аби врятувати пацієнта, треба провести болісну, але необхідну операцію – відтяти хвору частину тіла. Щось таке.

Фалько увійшов до Торгово-промислової палати, перетнув вітальню, де пахло кавою, коньяком і навощеним деревом, – кілька елегантно одягнених співробітників розмовляли про ціни на пшеницю, а інші грали в доміно або читали газети, – і нарешті дістався вказаного швейцаром маленького салону з дощатою підлогою. На стінах розвішані лицарські обладунки й заржавілі рапіри. Обмаль меблів: старовинний стіл із червоного дерева і кілька шкіряних крісел, два з яких були зайняті.

– Ти запізнився, – пробурмотів адмірал.

Керівник НІОС, як завжди, був одягнений у цивільне; на столі перед ним лежав пошарпаний шкіряний портфель. Фалько трохи відсунув убік манжету і позирнув на годинник. Запізнився лише на дві хвилини.

– Вибачте, сеньйоре, – сказав він.

З-під сивих вусів знову долинуло сердите бурчання. Адмірал вийняв з кишені пакет тютюну і почав набивати люльку, але спершу показав чубуком на чоловіка, який сидів по інший бік столу.

– Ти, певно, впізнаєш його. По світлинах.

Фалько кивнув. Важко було не впізнати цього пана середнього віку з рідким волоссям і круглими окулярами в роговій оправі. Він був одягнений в елегантний двобортний костюм у блакитну смугу. Фалько – завсідник лондонських ательє на Севіл Роу – одразу визначив, що таке вбрання коштувало надзвичайно дорого. Золота шпилька скріплювала лимонну краватку з комірцем сорочки.

– Гадаю, так.

Адмірал утретє щось промимрив під ніс. Звук нагадував кабанячий рик. Сьогодні він встав не з тієї ноги, подумав Фалько.

– Гадаєш? Що ж ти за шпигун? Де твій професіоналізм?

Чоловік спостерігав за Фалько з холодною цікавістю, не підводячись і не простягаючи йому руки. У ньому відчувалося щось крижане і жорстоке. З-під товстих скелець дивилися проникливі очі, що виявляли цілковитий спокій. Очі впевненої в собі людини, здатної купити будь-що і здобути все, що заманеться, одним словом або помахом руки. Фалько бачив це обличчя в газетах, світській хроніці ілюстрованих журналів і навіть, задовго до повстання, у репортажі про полювання чи автоперегони – чоловік супроводжував короля Альфонсо ХІІІ. Але він ніколи не бачив його наживо. Моторошний погляд.

– Томас Феріоль, – мовив Фалько.

Адмірал незворушно розкурював люльку.

– Правильна відповідь, – відзначив він, не підводячи голови. – А тепер сідай і забудь це ім’я.

Фалько послухався, намагаючись перетравити інформацію. Томас Феріоль власною персоною. Переконаний монархіст, який казково розбагатів завдяки нерозкритим брудним аферам – фальшивим банкрутствам і контрабанді у великих масштабах, пірат у білому комірці, що вирізнявся англійською стриманістю і тевтонською холоднокровністю, був головним спонсором повстанців. Саме він орендував літак «Драгон Рапід» і найняв англійського пілота, аби той 18 липня вивіз із Канарських островів до Тетуана генерала Франко, який узяв на себе командування військами, що повстали в Марокко. Саме він придбав за мільйон фунтів стерлінгів дванадцять італійських літаків «Савоя», і, поки ці літаки прямували до Іспанії, саме він посприяв тому, що п’ять танкерів, зафрахтованих однією з його лондонських фірм і завантажених пальним для державної компанії «Кампса», змінили курс і рушили до зони, яку контролювали повстанці. Попри те що Томас Феріоль зачаївся в тіні й не афішував своїх поглядів, він був офіційним банкіром франкістської Іспанії.

– Ось мій агент. Я розповідав вам про нього в Саламанці,– звернувся адмірал до Феріоля. Обоє дивилися на Фалько.

– Ви сказали, що на нього можна покластися, – мовив фінансист.

– Абсолютно, хоча він діє оригінальними методами.

– А ще ви сказали, що ручаєтесь за його компетентність.

– На всі сто відсотків.

– І що він має широкі зв’язки.

– Так. Мій помічник зовсім не схожий на тих нікчем, що принижуються, оббиваючи пороги. Останнім часом їх забагато. – Адмірал роздивлявся Фалько так критично, ніби казав про нього щось образливе. – Він на короткій нозі з усіма швейцарами, барменами й круп’є найкращих готелів і казино Європи й Східного Середземномор’я. Хлопець з пристойної родини, який зійшов на криву стежку.

– Знаю цей тип.

Запала мовчанка. Потім Феріоль злегка кивнув головою і адмірал відсунув незапалену люльку, розкрив портфель і витяг кілька картонних тек із документами. Поклав перед Фалько чистий аркуш паперу.

– Записуй сюди те, що вважаєш за потрібне, але без конкретних імен, дат і адрес. Потім віддаси мені. Звідси не можна виносити документи.

– Гаразд.

– Я волів би почути «Слухаюсь». Інакше цей сеньйор вирішить, що ти мене маєш за ніщо.