Читать книгу Фалько - Артуро Перес-Реверте - Страница 2

Приречена на смерть жінка розмовляла зі своїм попутником у вагоні першого класу. Легка світська бесіда тривала хвилин десять. Обговорювали банальні теми – сезон у Біарріці, останній фільм із Кларком Ґейблом і Джоан Кроуфорд. Війну в Іспанії побіжно згадали кілька разів. Лоренсо Фалько слухав жінку, затиснувши між пальцями наполовину викурену сигарету й обережно схрестивши ноги, щоб не зім’яти фланелеві штани. Співрозмовниця сиділа біля вікна, за яким пропливала ніч, а Фалько вмостився навпроти, ближче до дверей, що вели в коридор. Крім них, у купе нікого не було.

– Джин Харлоу, – сказав Фалько.

– Перепрошую?

– Харлоу. Джин… Ця актриса грала в «Китайських морях» із Ґейблом[1].

– Он воно як…

Жінка затримала на ньому немигаючий погляд на три секунди довше, ніж того вимагали правила пристойності. Усі жінки дарували Фалько щонайменше три зайві секунди. Своєю чергою він пильно розглядав її, оцінюючи шовкові ажурні панчохи, дорогі якісні туфлі, капелюшок, сумочку на сусідньому сидінні, елегантну сукню від Віонне, що, на думку спостережливої людини (а Фалько належав до цієї категорії), дещо суперечила вульгарній зовнішності. До того ж її видавала манірність. Жінка відкрила сумочку, дістала люстерко й перевірила, чи все гаразд з її макіяжем, демонструючи гарні аристократичні манери, яких насправді не мала. Вміє носити маску, підсумував Фалько. Непогана вистава. Хоча й далека від ідеалу.

– Ви теж їдете до Барселони? – спитала вона.

– Так.

– І війна вас не зупиняє?

– Я бізнесмен. Деякі справи війна ускладнює, а деякі – полегшує.

В її очах промайнула й миттєво зникла тінь зневаги.

– Розумію.

За три вагони від них протяжно загудів локомотив; стукіт коліс став гучнішим, коли поїзд проїхав крутий поворот. Фалько позирнув на годинник «Патек Філіп» на лівому зап’ястку. До п’ятихвилинної зупинки в Нарбонні залишалося чверть години.

– Вибачте, – сказав він.

Чоловік загасив сигарету в попільничці, вбудованій у підлокітники крісла, після чого підвівся, обсмикнувши піджак і поправивши вузол краватки. Ковзнув поглядом по своїй потертій валізі зі свинячої шкіри, що лежала разом із капелюхом і плащем у багажній сітці над сидінням. Усередині не було нічого, крім кількох старих книжок – для додаткової ваги. Усе необхідне Фалько мав при собі – паспорт, гаманець із французькими, німецькими й швейцарськими грошима, флакончик з аспірином, черепаховий портсигар, срібну запальничку і дев’ятиміліметровий браунінг із шістьма патронами в обоймі. Краще не одягати капелюха, щоб жінка нічого не запідозрила. Засмучений, він забрав лише плащ і подумки попрощався з бездоганним «Трілбі» з коричневого фетру.

– З вашого дозволу, – додав він, відчинивши двері купе.

Фалько востаннє глянув на жінку. Вона розвернулася до вікна, за яким простиралася темрява; її профіль відображався у чорному склі. Він кинув прощальний погляд на її ноги й байдужо подумав: «Гарні». Обличчя було звичайним і здавалось більш-менш привабливим завдяки косметиці, але вбрання підкреслювало спокусливі форми, і стрункі ноги свідчили, що все її тіло варте уваги.

В коридорі стояв низенький чоловічок у довгому пальті з верблюжої вовни, двоколірних черевиках і чорному капелюсі з широченними крисами. Він мав вирячкуваті очі й чимось нагадував американського актора Джорджа Рафта. Фалько нібито випадково зупинився біля нього й відчув різкі пахощі брильянтину, поєднані з трояндовою водою. Доволі неприємний запах.

– Це вона? – прошепотів чоловічок.

Фалько кивнув, вийняв портсигар і підніс до рота нову сигарету. Дивний тип у пальті скривив губи – маленькі, рожеві, жорстко вигнуті.

– Точно?

Фалько, не відповідаючи, закурив і рушив у кінець вагона. Діставшись тамбура, озирнувся і побачив, що в коридорі вже нікого немає. Обпершись спиною об двері туалету, він затягувався сигаретою і слухав оглушливе торохтіння коліс. Коли вони з адміралом обговорювали подробиці операції в Саламанці, начальник наполіг на тому, щоб він не займався тактичними питаннями. Не варто світитися і ризикувати, якщо щось зірветься, – таким був вердикт. Точніше, наказ. Жінка подорожує з Парижа до Барселони без супроводу. Твоє завдання – знайти її, упізнати, відійти в бік. Усе інше зробить Пакіто Павук. Ти добре знаєш його методи. Він – професіонал. Завершить справу з притаманною йому елегантністю.

У голові поїзда знову завищала сирена. Швидкість зменшилася, і вогні за вікном стали чіткішими. Колеса стукали повільніше й менш ритмічно. В кінці коридора з’явився кондуктор у кашкеті й синій формі. «Нарбонн, зупинка п’ять хвилин», – оголосив чоловік. Його поява змусила Фалько насторожитися. Знервований, він спостерігав за тим, як кондуктор проходить повз купе, де перебувала жінка. Однак той не помітив нічого підозрілого (найбільш імовірно, що Павук опустив штори). Наблизившись до Фалько, повторив: «Нарбонн, зупинка п’ять хвилин» – і рушив до сусіднього вагона через тамбур.

На платформі майже не було людей – півдесятка пасажирів із валізами виходили з вагонів; начальник станції у червоній кепці і з ліхтарем у руці неквапливо прямував до голови поїзда; нудьгуючий жандарм у короткому плащі стояв біля виходу, заклавши руки за спину і не відриваючи очей від годинника під куполом, що показував 0:45. Перш ніж зістрибнути на платформу, Фалько обвів вагон швидким поглядом – штори на вікні його купе справді були опущені. Скосивши очі, він переконався, що Павук вийшов з іншого вагона і рухається слідом за ним – їх розділяло кроків п’ять.

Начальник станції помахав ліхтарем і дмухнув у свисток. Локомотив випустив хмару пари й рушив з місця, тягнучи за собою поїзд. Тієї самої миті Фалько увійшов до будівлі вокзалу, перетнув залу й опинився на вулиці, де у жовтуватому світлі ліхтарів виднілася обвішана рекламними плакатами стіна, а біля хідника, за стоянкою таксі, влаштувався автомобіль «пежо». Усе йшло за планом. Фалько пригальмував і вичекав рівно стільки часу, щоб Павук наздогнав його. Можна було не озиратися – пахощі брильянтину в поєднанні з трояндовою водою ні з чим не переплутаєш.

– Так, це була вона, – підтвердив Павук і передав йому маленький шкіряний портфель.

Зануривши руки в кишені пальта й насунувши капелюха на очі, він квапливо почимчикував тьмяно освітленою вулицею і зрештою зник у темряві. Фалько попрямував до «пежо» – двигун гурчав, на водійському сидінні застиг чорний силует, – відчинив задні дверцята й усівся, поклавши плащ убік, а портфель – на коліна.

– Маєте ліхтар?

– Так.

– Дайте мені, будь ласка.

Водій простягнув йому ліхтарик, увімкнув першу передачу і рушив з місця. У світлі фар промайнули безлюдні вулиці, що змінилися околицями міста й шосе, обсадженими деревами, чиї стовбури були розфарбовані білими смугами. Фалько натиснув на кнопку й, огорнений слабким сяйвом, заходився розглядати вміст портфеля: надруковані на машинці листи й документи, записник із численними телефонами й адресами, дві вирізки з німецьких газет і посвідчення на ім’я Луїзи Ровіра Бальсельс зі світлиною і печаткою уряду Каталонії. Чотири документи мали гриф іспанської комуністичної партії. Фалько заховав усе назад, відклав ліхтарик, зручніше влаштувався на сидінні, заплющив очі й відкинув голову на подушку, послабивши вузол краватки й накрившись плащем. Навіть тепер, у розслабленому стані, привабливе кутасте обличчя, на якому пробивалася щетина, не втрачало свого звичного веселого й приязного виразу, хоча інколи жорстокий оскал змінював його до невпізнанності. Здавалося, власник цього обличчя повсякчас спостерігає за якоюсь трагікомічною виставою всесвітнього масштабу, де одну з ролей відведено йому.

За вікном невпинно пролітали пофарбовані в біле дерева обабіч шосе. Перш ніж поринути в сон, Фалько, заколисаний похитуванням автомобіля, згадав ноги вбитої жінки. Дуже прикро, подумав він крізь дрімоту. Змарнований шанс. За інших обставин він залюбки провів би ніч поміж цих розкішних ніг.

– Нове завдання, – сказав адмірал.

За його спиною, у вікні, над голими гілками дерев височіла маківка собору Саламанки. Рухаючись проти світла, керівник НІОС – Національної інформаційно-оперативної служби – підійшов до великої, розміром із пів стіни, мапи Піренейського півострова, що висіла поряд із полицями з енциклопедією «Еспаса» та портретом каудильйо.

– Нове кляте завдання. Брудне й неприємне, – повторив він.

Вимовивши цю фразу, адмірал дістав зім’ятий носовичок із кишені вовняного піджака – він ніколи не носив військову форму у своєму кабінеті,– гучно висякався і поглянув на Лоренсо Фалько так, ніби той був винен у його нежиті. Потім, сховавши носовичок, метнув швидкий погляд на праву нижню частину мапи й тицьнув туди пальцем.

– Аліканте.

– Червона зона, – бозна-чому уточнив Фалько.

Адмірал поглянув на нього: спершу уважно, а потім – незадоволено.

– Звісно, це червона зона, – сердито рявкнув він, уловивши нахабні інтонації.

Фалько приїхав до Саламанки вчора й досі не оговтався після виснажливої подорожі півднем Франції та перетину кордону в Іруні. А ще раніше він виконав складне завдання в Барселоні, розташованій в республіканській зоні. Відтоді, як стався військовий переворот, він не мав жодного вихідного.

– Відпочинеш на цвинтарі,– адмірал невесело засміявся з власного жарту.

Фалько подумав, що його начальник часто тяжіє до чорного гумору. Ця тенденція посилилася, коли він втратив єдиного сина – старшого лейтенанта флоту, вбитого 3 серпня разом з іншими офіцерами на борту крейсера «Лібертад». Щоправда, сарказм і зловісне почуття гумору завжди були його визначальними рисами. Приміром, він міг відправити агента з групи спецоперацій за лінію фронту, попередивши, що з нього можуть живцем здерти шкіру в ЧК. «Принаймні твоя вдова нарешті знатиме, де ти спиш», – «заспокоював» він влучними жартами, від яких ставало моторошно. Нині, на четвертому місяці громадянської війни, після загибелі десятка агентів у різних країнах різкий цинічний тон вважався нормою, яку засвоїли навіть секретарки, радисти й шифрувальники. Така манера вести розмову чудово доповнювала образ адмірала – худорлявого низенького галісійця з селища Бетансос, який вирізнявся густим сивим волоссям, пожовтілими від нікотину вусами, що нависали над верхньою губою, великим носом і косматими бровами. Ліве око було штучним, а праве – дуже чорне, суворе й жваве – вражало напрочуд розумним виразом. Він ненавидів слова «червоний» і «ворог», реагуючи на них зі спокійною злістю. Коротко кажучи, керівник франкістської розвідки був маленьким, кмітливим, іронічним і небезпечним. У генштабі Саламанки його називали «Кабан». Само собою, це прізвисько ніколи не вимовляли у його присутності.

– Можна покурити? – спитав Фалько.

– Ні, трясця твоїй матері! Не можна! – Він сумно позирнув на пакет із люльковим тютюном, що лежав на столі.– У мене страшний грип.

Хоча начальник стояв, Фалько продовжував сидіти. Вони були знайомі давно – ще за часів, коли адмірал служив капітаном першого рангу і військово-морським аташе у Стамбулі й займався розширенням мережі республіканських спецслужб у Східному Середземномор’ї. Цю мережу він передав франкістам, щойно спалахнула громадянська війна. А вперше вони зустрілися в Стамбулі, задовго до кривавих подій в Іспанії, коли постачали зброю Ірландській республіканській армії, і Фалько виступав посередником між зацікавленими сторонами.

– Я знайшов для вас дещо цікаве, – сказав Фалько.

Він вийняв із кишені конверт і поклав на стіл. Адмірал допитливо глянув на нього. Штучне око було трохи світлішим за здорове, і цей контраст створював ілюзію, ніби він якось дивно коситься на співрозмовників, що змушувало їх почуватися незручно. Наступної миті адмірал відкрив конверт і витягнув поштову марку.

– Не знаю, чи маєте ви таку в колекції,– пояснив Фалько. – Тисяча вісімсот п’ятдесятого року.

Адмірал повертів марку і підніс її ближче до світла. Потім підійшов до шухляди, заваленої люльками й бляшанками з тютюном, дістав лупу і заходився уважно роздивлятися подарунок.

– Чорна на блакитному тлі,– задоволено констатував він. – Негашена. Перша в Ганновері.

– Саме так сказав продавець.

– Де ти її купив?

– В Андаї, перед тим як перейти кордон.

– Ціна за каталогом – щонайменше чотири тисячі франків.

– Я заплатив п’ять тисяч.

Адмірал попрямував до шафи, вийняв альбом і сунув марку між сторінок.

– Запиши у список витрат.

– Уже записав… Що там з Аліканте?

Адмірал повільно зачинив шафу. Потім торкнувся кінчика носа, позирнув на мапу і знову потягнувся до носа.

– Маємо трохи часу. Принаймні кілька днів.

– Мені доведеться їхати туди?

– Так.

Дивно, що одне коротке слово містить стільки інформації, іронічно подумав Фалько. Перетин кордону, знайоме відчуття безпорадності на ворожій території, небезпека й страх. А ще можливі інші варіанти – в’язниця, тортури, смерть. Сірий світанок, постріл у потилицю біля стінки або в темному підвалі. Безіменний труп у канаві чи в братській могилі. Присиплють вапняком, та й годі. На мить він згадав жінку в купе і, сповнений фаталістичної покірності, зрозумів, що почав забувати її обличчя.

– Скористайся нагодою, – порадив адмірал. – Відпочинь.

– Коли ви розкажете мені про завдання?

– Цього разу ми інформуватимемо тебе поетапно. Перший етап – завтра вранці. Ти зустрінешся з людьми із СІРФ.

Збентежений, Фалько звів брови. Ця абревіатура розшифровувалася як Служба інформації і розслідувань Фаланги – воєнізована фашистська організація, до якої належали найбільш завзяті й фанатичні члени так званого Національного руху, очолюваного генералом Франко.

– До чого тут Фаланга?

– Спільні інтереси. Невдовзі дізнаєшся. О десятій нам призначено зустріч з Анхелем Луїсом Поведою. Так, із цією тварюкою. Не кривись, будь ласка.

Фалько змусив себе розслабити обличчя. Поведа був керівником СІРФ. Ветеран руху («стара сорочка»), жорстокий севільянець, який прославився в Андалусії в перші дні повстання, коли, виконуючи накази генерала Кейпо де Льяно, розстрілював профспілкових лідерів і шкільних учителів.

– Я гадав, що ми все вирішуємо самостійно. Ні від кого не залежимо.

– Ти помилився. Генералісимус особисто дав наказ. Ми готуватимемось до цієї операції разом із фалангістами. Крім того, нам допомагатимуть німці, і я молю Бога, щоб не втрутилися італійці. Нещодавно обговорював подробиці зі Шретером.

Фалько дивувався дедалі більше. Він не був знайомий з Гансом Шретером (якого жартівники-іспанці називали «сраним Хуаніто»), але знав, що той керував нацистською розвідкою в Іспанії і мав безпосередній доступ до адмірала Канаріса в Берліні. Уся франкістська штаб-квартира в Саламанці кишіла вітчизняними й іноземними агентами – паралельно з німецьким Абвером діяла італійська служба розвідки на додачу до численних іспанських спецслужб, які конкурували між собою і часто заважали одна одній – фалангісти з СІРФ, військово-морська розвідка, цивільна шпигунська мережа, таємна поліція та інші менш відомі організації. Що ж стосується очолюваної адміралом НІОС, вона підкорялася Генштабу, яким керував Ніколас Франко – брат каудильйо. Ця служба спеціалізувалася на впровадженні своїх агентів у республіканську зону, саботажі й ліквідації ворогів як в Іспанії, так і за її межами. До її складу входила особлива група – елітна й нечисленна, – де працював Лоренсо Фалько. На жаргоні спецслужб її називали «Група Брудних Справ».

– Сьогодні ввечері в казино відбудеться прийом на честь італійського посла. Співробітники посольства розмістяться на горішньому поверсі. Гостей буде багато. Раджу тобі прийти.

Фалько зміряв його уважним поглядом. Він знав, що начальник симпатизує йому. «Ти схожий на мого сина», – якось зізнався той. Однак розваги й світське життя підлеглих зовсім не цікавили його. Правильно зрозумівши цей погляд, адмірал відповів багатозначною в’їдливою посмішкою.

– Там буде Ганс Шретер… Ви зустрінетесь віч-на-віч. Поговорите кілька хвилин. Він хоче познайомитися з тобою, але так, щоб не привертати увагу. Без офіційних візитів та іншої бюрократії.

– Що я маю йому сказати?

– Нічого, – адмірал учергове висякався. – Йдеться про зустріч нижчого рівня. Помовчиш і дозволиш на себе подивитися. Не бовкни зайвого. Шретер спробує промацати ґрунт. Він чув про тебе, і йому кортить скласти власне враження.

– Ясно. Дивитися, слухати, мовчати.

– Точно… До речі, на прийом завітає ще один наш знайомий німець – Вольфґанґ Ленц.

– Представник компанії «Рейнметал»?

– Так. Гадаю, прийде з дружиною. Її звуть Ута. Чи Грета. Щось подібне. Якесь коротке ім’я. Може, Петра.

– Я її знаю.

Анітрохи не здивований, адмірал криво посміхнувся. Ці двоє надто добре вивчили одне одного.

– У біблійному сенсі?

– Ні. Формально. Торік зустрів її з чоловіком у Загребі, на званій вечері. Пам’ятаєте? Ви теж там були.

– Авжеж, пам’ятаю, – гримаса змінилася презирливим смішком. – Пухка білявка… з величезним вирізом на спині, що відкривав голу дупу. Повія, як і всі німкені. Дивно, що ти не погрався з такою корівкою.

Фалько ухильно усміхнувся, ніби вибачаючись.

– Я пасся на інших луках, адмірале.

– Розумію, – той розсіяно дивився на нього, думаючи про щось своє.– Хай там як, а зараз ці німці запрошені на прийом як почесні гості. Треба з’ясувати, чи можуть вони стати нам у пригоді.

– Це якось пов’язано з нашими справами в Аліканте?

Вказівний палець адмірала націлився на нього, мов ствол пістолета.

– Я жодного разу не згадав про Аліканте, хлопче. Второпав?

– Второпав.

Праве око набуло більш суворого, холодного виразу.

– Я нічого не казав ні про Аліканте, ні про будь-яке інше місце земної кулі.

– Анічогісінько.

– Годі прикидатися розумником. Вставай зі стільця і забирайся звідси. Побачимось завтра, за чверть до десятої, на вулиці Консуело. Маємо зустрітися з Поведою… Ще одне прохання. Одягни військову форму.

– Форму? Ви серйозно?

– Атож! Сподіваюсь, вона в тебе збереглася. Звісно, якщо її не зжерла міль.

Здивований, Фалько повільно звівся на ноги. Він не був військовим. Радше навпаки. У 1918 році його з ганьбою вигнали з Морської академії через скандальну інтрижку з дружиною викладача й бійку з ображеним рогоносцем, що зчинилася під час лекції про мінно-торпедне озброєння. Однак, коли спалахнула війна, адмірал роздобув для нього звання капітан-лейтенанта (тимчасово, в професійних цілях). У франкістській Іспанії галуни чи зірочки на вилогах були найефективнішим засобом впливу, ключем, що відмикав будь-які двері.

– Фалангісти обожнюють мундири, – мовив адмірал, коли Фалько вже виходив із кабінету. – Найкращий початок співпраці.

На порозі Фалько демонстративно виструнчився.

– Коли я носитиму форму, чи треба повсякчас казати «Слухаюсь, пане адмірале»?

– Іди до біса!

Овіяний пахощами лосьйону «Варон Денді», він зачесав волосся назад, намастив брильянтином і розділив на високий проділ, після чого заходився неквапливо поправляти накладні манжети та комір. Маніжка сяяла білизною, а чорні підтяжки надавали ідеальної форми штанам, що спадали на лискучі від лаку черевики. На якусь мить Лоренсо Фалько завмер перед дзеркалом, вивчаючи своє відображення. Результат його задовольнив: бездоганно поголений небезпечною бритвою; бакенбарди підстрижені саме так, як належить; сірі очі дивляться на світ із спокійною, іронічною печаллю. Одна жінка якось сказала (жінки вміють давати точні визначення), що він має очі хорошого хлопчика, чиї справи в школі йдуть кепсько.

В реальності справи у нього йшли чудово, хоча іноді йому було вигідно приховувати це, особливо в жіночому товаристві. Фалько походив із пристойної андалузької родини, пов’язаної з виноробством, виноторгівлею й експортом вина до Англії. Засвоєні з дитинства манери й чудове виховання сталися йому в пригоді, коли безпутна юність, обірвана військова кар’єра й мандрівне авантюрне життя піддали випробуванням інші риси його характеру. Наразі йому було тридцять сім років, і він міг похвалитися насиченою біографією: Америка, Європа, Іспанія. Війна. Нічні поїзди, перетин кордонів під снігом і дощем, міжнародні готелі, темні непривітні вулиці, таємні обійми. Десь у закутках пам’яті свіжі спогади перемішувалися з тінями минулого, невиразними образами й дивними картинами, чию кількість він був би не проти збільшити. Життя нагадувало йому необмежений простір можливостей, величезні мисливські угіддя, доступ до яких мали найвідважніші обранці, здатні піти на ризик і беззаперечно сплатити рахунок, коли настане час вийти з гри. «Скільки я вам винен, офіціанте? Тримайте, решти не треба». Винагороди здобувають відразу. Що ж стосується жорстоких покарань, що, ймовірно, загрожували сміливцям, чекати на них залишалося довго. Для Фалько слова, як-от «Батьківщина», «кохання» чи «майбутнє», не мали жодного сенсу. Він навчився жити теперішнім днем. Бути вовком, що зачаївся в тіні. Жадібним і небезпечним.

Зав’язавши краватку-метелик, він одягнув чорний жилет і смокінг, пристебнув годинник на ланцюжок, поправив скріплені овальними срібними запонками манжети, що виступали з-за краю рукавів рівно на три сантиметри, після чого розсунув по кишенях предмети, акуратно розкладені на секретері: масивну срібну запальничку «Паркер Бікон», авторучку «Шифер Баланс» у зеленому нефритовому корпусі, олівець зі сталевим ковпачком, записник, флакончик із чотирма пігулками аспірину, гаманець із крокодилячої шкіри, де лежали двісті песет дрібними купюрами й кількома монетами – на чайові. Потім він витягнув двадцять сигарет «Players» із великої бляшанки – цю рідкісну марку привозили з Лісабону завдяки зв’язкам НІОС, – запхав їх в обидва відділення черепахового портсигара й сунув останній у праву кишеню смокінга. Ретельно обмацавши себе, щоб перевірити, чи нічого не забув, Фалько розвернувся до нічного столика, де лежав пістолет. То була його улюблена зброя, з якою він не розлучався з липня цього року. Напівавтоматичний браунінг FN 1910 року випуску – шестизарядний пістолет бельгійського виробництва, плаский, легкий, зручний у використанні, обладнаний трьома запобіжниками, здатний пустити дев’ятиміліметрову кулю зі швидкістю 299 метрів за секунду. Перш ніж прийняти ванну, Фалько приділив йому багато уваги: розібрав, ретельно почистив, намастив, упевнився, що поворотна пружина, розташована довкола ствола, функціонує нормально й без затримок. Зваживши браунінг на долоні, він переконався, що заряджена обойма на місці, а набійник порожній, загорнув його в хусточку й сховав за шафою. Не годиться йти озброєним на вечірку в казино, сказав він собі, хоча там не бракуватиме мундирів, портупей і пістолетів – країна переживає непрості часи.

Востаннє озирнувшись, Фалько підхопив пальто, білий шарф, м’який чорний капелюх, вимкнув світло й вийшов із номера. Прямуючи коридором, він жорстко посміхнувся, згадавши, що серб Гаврило Принцип, який застрелив ерцгерцога Франца Фердинанда в Сараєві й розв’язав Першу світову війну, користувався таким самим браунінгом 1910 року випуску. Окрім дорогого одягу, англійських сигарет, срібних і шкіряних виробів, пігулок від головного болю, авантюрного життя і вродливих жінок, Лоренсо Фалько полюбляв пікантні деталі. З перчинкою.