Читать книгу Друга фундація - Айзек Азімов - Страница 7

Старійшини цього району Россема не зовсім виправдали їхні очікування. Вони не були звичайною екстраполяцією селянства – старші, авторитетніші, менш доброзичливі.

Анітрохи.

Те почуття власної гідності, зауважене під час першої зустрічі, проявлялося дедалі глибше, аж доки не стало їхньою визначальною рисою.

Вони сиділи за овальним столом, ніби група видатних і поважних мислителів. Більшість із них уже проминули вік свого фізичного розквіту, хоча навіть бороди у тих кількох, котрі їх мали, були акуратними і доглянутими. І все ж серед старійшин вистачало і людей, молодших за сорок, тож очевидно, що слово «старійшини» було радше титулом, що засвідчував повагу, а не вказівкою на вік.

Двоє гостей із зовнішнього космосу сиділи за столом на почесному місці і в урочистій тиші, що супроводжувала доволі невибагливу їжу – радше церемоніальну, ніж поживну – та призвичаювалися до нової обстановки, що контрастувала з попередньою.

Після закінчення трапези і двох шанобливих зауважень (занадто коротких, щоб їх можна було назвати промовами), зроблених, очевидно, найшанованішими старійшинами, збори набули неформального характеру.

Здавалося, гідність, продемонстрована під час прийому чужоземців, нарешті поступилася місцем люб’язній сільській цікавості та доброзичливості.

Усі з’юрмилися навколо двох чужинців, і на тих ринула ціла злива запитань.

Їх розпитували, чи важко керувати космічним кораблем, скільки людей потрібно для цієї роботи, чи можна виготовити кращі двигуни для їхніх наземних автомобілів; чи правда, що в інших світах рідше падає сніг – кажуть, у Тазенді так і є; скільки народу живе у їхньому світі і чи він такий же завеликий, як і Тазенда, чи далеко він розташований; із чого зітканий їхній одяг і чому він має металевий блиск; чому вони не носять хутро; чи голяться щодня, що за камінь на персні Прітчера – перелік розтягувався до безкінечності.

Питання майже завжди адресувалися Прітчеру – так ніби вони, сприйнявши його за старшого, автоматично наділили більшим авторитетом. Прітчер змушений був давати все розлогіші відповіді. Здавалося, ніби його оточив дитячий натовп. Їхні питання були сповнені цілковитого й щирого подиву. Їхньому прагненню дізнатися про все просто неможливо було опиратися чи відмовити.

Прітчер пояснив, що космічними кораблями неважко керувати, а команди бувають різними, залежно від розміру корабля – від однієї до багатьох осіб, що він не знає устрою двигунів їхніх автомобілів, але, без сумніву, їх можна покращити, що клімат у різних світах різноманітний майже до безкінечності, що у його світі живуть багато сотень мільйонів жителів, але світ цей набагато менший і мізерніший за велику імперію Тазенда, що їхній одяг зітканий із силіконового пластику, у якому металевий блиск створений за рахунок правильної зорієнтованості поверхневих молекул, що цей одяг може штучно обігріватися, тож ніяке хутро непотрібне, що вони голяться щодня, а камінь на його персні називається аметистом. Питання лунали одне за одним. Він відчув, як ці наївні провінціали мимоволі розтоплюють його серце.

І щоразу, коли він відповідав, поміж старійшинами починалося жваве обговорення – здається, вони ділилися враженнями від почутого. Зрозуміти про що вони розмовляють було майже неможливо, оскільки вони переходили на власну акцентовану версію універсальної галактичної мови, що за час перебування в ізоляції від потоків живої мови архаїзувалася.

Можна сказати, що їхні короткі коментарі були на межі розуміння, але сама суть від сторонніх вислизала.

Нарешті Ченніс не витримав і перервав:

– Шановне панство, ви мали би трохи відповісти і на наші питання, оскільки ми тут чужі і нам було би дуже цікаво дізнатися про все, що пов’язано з Тазендою.

І тут запанувала тиша, і кожен із досі балакучих старійшин замовк. Їхні руки, якими вони так швидко й витончено жестикулювали під час розмови, надаючи своєму мовленню більшої експресії та різноманітніших відтінків, раптом мляво опустилися на коліна. Вони крадькома поглядали один на одного, явно бажаючи, щоб за них говорив хтось інший.

Прітчер швидко втрутився у розмову:

– Мій супутник питає про це з доброзичливою метою, через ту славу Тазенди, якою повниться Галактика, і ми, звичайно, повідомимо губернаторові про вірність та любов старійшин Россема.

Ніхто не зітхнув із полегшенням, але їхні обличчя посвітлішали. Один зі старійшин погладив бороду великим та вказівним пальцями, випрямляючи її невеликий завиток, і заявив:

– Ми вірні слуги володарів Тазенди.

Роздратування Прітчера прямолінійним питанням Ченніса вщухло. Принаймні, він пересвідчився, що вік, наближення якого він відчував останнім часом, не позбавив його здатності загладжувати грубі помилки інших.

Він продовжив:

– У нашій далекій частині Всесвіту ми мало знаємо про історію володарів Тазенди. Зважимося припустити, що вони милостиво правили тут упродовж тривалого часу.

Відповідав той самий старійшина, який говорив раніше. Всі інші якось природно і непомітно поступилися йому цим правом. Він сказав:

– Уже навіть дід найстаршого з-поміж нас не згадає тих часів, коли володарів тут не було.

– Це були мирні часи?

– Це були мирні часи! – Він завагався. – Губернатор сильний і могутній володар, який не вагаючись, покарав би зрадників. Ніхто з нас, звичайно, до зрадників не належить.

– Гадаю, у минулому він покарав тих, хто на це заслуговував. Знову вагання.

– Тут ніхто не був зрадником – ні наші батьки, ні батьки наших батьків. Але в інших світах були такі люди, і вони знайшли свою смерть дуже швидко. Недобре думати про це, бо ми скромні люди, бідні фермери, і не цікавимося політичними справами.

У його голосі, як і в очах інших, явно відчувався страх. Прітчер спокійно сказав:

– Чи не могли б ви нам повідомити, як ми можемо потрапити на прийом до вашого губернатора?

Це прохання спричинило несподіване сум’яття.

Після тривалої мовчанки старійшина сказав:

– А хіба ви не знаєте? Губернатор буде тут завтра. Він чекав на вас. Для нас це велика честь. Ми… ми щиро сподіваємося, що ви скажете йому схвальні слова про нашу відданість.

Усмішка на обличчі Прітчера трохи сіпнулася.

– Чекав на нас?

Старійшина здивовано глянув то на одного, то на іншого.

– Ну… ось уже тиждень, як ми на вас чекаємо.

Їхні кімнати були, без сумніву, найрозкішнішими в цьому світі. Прітчер поселився в гіршій. Ченніс не проявив нічого, крім байдужості до зовнішніх чинників.

Між ними з’явилася якась напруга – але вже іншої природи, ніж раніше. Прітчер відчував, що настав час виносити якусь ухвалу, але все ж таки ще на щось вичікував. Перша зустріч із губернатором могла збільшити ставки до небезпечних розмірів і водночас допомогти виграти цю авантюру з багатократною перевагою. Дивлячись на Ченніса, він відчув хвилю гніву: у молодика поміж бровами пролягла невеличка складка, причому він із якоюсь дражливою нерішучістю закопилив нижню губу. Генерал ненавидів безглузде лицедійство і прагнув покласти цьому край.

Він сказав:

– Схоже, на нас уже чекали.

– Так, – просто відповів Ченніс.

– І це все? Ти більше нічого не хочеш додати? Ми прилетіли сюди і виявили, що губернатор уже чекає на нас. Цілком імовірно, що ми дізнаємося від губернатора, що і на самій Тазенді нас теж чекають. І тоді який сенс в усій нашій місії?

Ченніс підняв голову і, не приховуючи втоми у своєму голосі, промовив:

– Очікувати – це одне, а знати, хто ми і для чого прийшли, зовсім інше.

– Ти сподіваєшся приховати це від людей із Другої Фундації?

– Можливо. Чому б і ні? Ти готовий мені допомогти? Припустімо, наш корабель виявили в космосі. Що незвичного в тому, що якась держава утримує прикордонні спостережні пости? Навіть якби ми були звичайними чужинцями, то все одно зацікавили б їх.

– Настільки зацікавили, що сам губернатор їде до нас, а не навпаки?

Ченніс знизав плечима.

– Розберемося з цією проблемою пізніше. Давай спочатку глянемо, що це за губернатор.

Прітчер мляво вишкірився. Ситуація ставала абсурдною. Ченніс продовжив з якимось фальшивим захопленням:

– Принаймні, ми знаємо одне. Тазенда є Другою Фундацією, бо інакше мільйони зібраних нами дрібних доказів помилкові. Чим інакше можна пояснити той явний страх, в якому тримає цих тубільців Тазенда? Я не бачу жодних ознак політичного панування. Вочевидь, їхні групи старійшин збираються довільно і без жодних перешкод. Оподаткування, про яке вони кажуть, видається мені помірним і не надто ефективним. Тубільці багато розводяться про бідність, але мають вигляд здорових і ситих. Їхні будинки незграбні, а поселення примітивні, але очевидно, що вони цілком відповідають своєму призначенню.

Справді, цей світ мене захоплює. Я ніколи не бачив похмурішого краю, але переконаний, що населення жодним чином не страждає і що в їхньому простому житті їм якось вдається підтримувати добре збалансований рівень щастя, якого бракує у складних популяціях розвиненіших центрів.

– То ти, виходить, шанувальник селянських чеснот?

– Хай боронять мене зірки! – Ченніса, здається, розвеселила ця ідея. – Я просто звертаю увагу на важливість усього цього. Вочевидь, Тазенда є ефективним адміністратором – і ця ефективність дуже відрізняється від ефективності старої Імперії, чи Першої Фундації, чи навіть нашого Союзу. Вони всі механічно перенесли всю владу на своїх підданців за рахунок нематеріальних цінностей. Тазенда приносить щастя, що не залежить від достатку. Хіба ти не бачиш, що все їхнє правління зорієнтоване інакше? Воно не фізичне, а психологічне.

– Справді? – Прітчер дозволив собі іронію. – А як щодо страху, з яким ці старійшини говорили про покарання зрадників цими добросердими психологами-адміністраторами? Як це відповідає твоїй тезі?

– А хіба вони були об’єктами покарання? Вони кажуть лише про покарання інших. Так ніби знання про покарання настільки добре імплантоване у їхню свідомість, що у застосуванні самого покарання нема потреби. Відповідні ментальні установки так уміщені в їхні мізки, що я впевнений: на планеті немає жодного тазендійського солдата. Хіба ти сам усього цього не розумієш?

– Можливо, зрозумію, – сказав Прітчер, – коли побачу губернатора. До речі, а якщо нашими мізками теж управляють?

Ченніс відповів із жорстоким презирством:

– Ти вже мав би до цього звикнути.

Прітчер помітно зблід і з зусиллям відвернувся від нього. Того дня вони більше не розмовляли.

Була вже тиха, безвітряна й холодна ніч, коли Прітчер, прислухавшись до сну свого напарника, тихо налаштував свій наручний передавач на ультрахвильовий діапазон, що був недоступний для пристрою Ченніса і, безшумно торкнувшись його нігтем, установив зв’язок із кораблем.

Відповідь надійшла у вигляді маленьких вібрацій, що ледь перевищували поріг сприйняття.

Прітчер двічі запитав:

– Ви ще не зв’язувалися? Йому двічі відповіли:

– Ні. Ми завжди чекаємо.

Він устав із ліжка. У кімнаті було холодно, і чоловік загорнувся у хутряну ковдру, всівся у крісло і задивився на скупчення зірок, настільки різних за своєю яскравістю та розташуванням навіть в одноманітному тумані галактичної лінзи, що панувала у нічному небі його рідної Периферії.

Десь там, поміж зірками, була відповідь на ті складні питання, що переповнювали його, і Прітчер відчув тугу за цією відповіддю, що прийде і покладе цьому край.

На якусь мить він знову замислився, чи мав рацію Мул, стверджуючи, що навернення позбавило його твердої впевненості в собі. А може, це просто вік і непевність цих останніх років?

Йому було вже байдуже. Він втомився.

Губернатор Россема приїхав без особливої помпезності. Його єдиним супутником був чоловік у формі, який сидів за кермом першого автомобіля.

Сам автомобіль мав пишний дизайн, але Прітчерові він здався малопродуктивним. Автомобіль незграбно розвертався; і не один раз зупинявся – можливо, через занадто швидке перемикання передач. Із його конструкції відразу можна було зрозуміти, що він працював на хімічному, а не на ядерному паливі.

Тазендійський губернатор м’яко ступив на тонкий шар снігу і пройшов уперед між старійшинами, які вишикувалися у два ряди. Він швидко увійшов усередину, не дивлячись на них. Старійшини рушили назирці.

Двоє чоловіків із Союзу Мула спостерігали за всім цим крізь вікна кімнат. Він – губернатор – був кремезним, доволі міцним, приземкуватим і невиразним.

Але що з того?

Прітчер вилаяв себе за втрату самовладання, проте на його обличчі, звичайно, зберігався крижаний спокій. Він не відчував жодного приниження перед Ченнісом, але добре тямив, що кров’яний тиск у нього підвищився, а в горлі пересохло.

Цей страх був неприродним. Він не належав до того типу тупих, позбавлених уяви людей без нервів, які були занадто бідні на розум, щоб чогось боятися – але природний страх він міг би пояснити і проігнорувати.

Однак зараз усе було інакше. Це був інший страх.

Він швидко глянув на Ченніса. Молодик ліниво дивився на свої нігті і спокійно зачищав якусь дрібну нерівність.

Щось усередині Прітчера викликало сильне обурення. І чому це Ченніс не боїться психічного навернення?

Прітчер подумки опанував себе і спробував пригадати. Яким він був до того, як Мул навернув його з колись непохитного демократа? Пригадувалося важко.

Він не міг повернутися думками у ці часи. Не міг розірвати міцні узи, що емоційно єднали його з Мулом. Він пам’ятав, що колись намагався вбити його, але не міг згадати, які емоції охоплювали його тоді. Це міг бути механізм самозахисту, створений його власним розумом, але від самої лише інтуїтивної згадки про ці можливі емоції – не усвідомлення деталей, а тільки осягнення загального напряму – він відчував, як його починає нудити.

А якщо губернатор маніпулює його свідомістю?

А якщо непомітні ментальні щупальці вихованця Другої Фундації пролізли крізь емоційні тріщини у його гримі, розсунули їх і знову з’єднали…

Він уперше нічого не відчув. Ні болю, ні потрясіння – ні навіть відчуття розриву. Він завжди любив Мула. Якщо і був колись час, задовго до того – задовго до цих п’яти коротких років, – коли він вважав, що не любив його, ненавидів його, – то це була жахлива ілюзія. І сама згадка про цю ілюзію змусила його зніяковіти.

Але він не відчув жодного болю.

Чи повториться це на зустрічі з губернатором? Чи зіллється все, що було раніше – уся його служба Мулові, усі його життєві устої, – із цим каламутним сном з іншого життя, що міститься в слові «демократія»? Мул – це теж сон, і лише для Тазенди його вірність… Він різко відвернувся.

Його знову знудило.

А потім він почув у вусі голос Ченніса:

– Гадаю, це він, генерале.

Прітчер знову повернувся. Один зі старійшин мовчки відчинив двері і став на порозі з виглядом, сповненим гідності та спокійної поваги.

Він сказав:

– Його світлість губернатор Россема від імені володарів Тазенди з радістю дарує свій дозвіл на аудієнцію і пропонує вам з’явитися перед ним.

– Звичайно. – Ченніс рвучко підтягнув ремінь і поправив на голові россемітський капюшон.

Прітчер зціпив зуби. Починався справжній ризик.

Губернатор Россема не справив особливого враження своїм зовнішнім виглядом. Він був із непокритою головою, і ріденьке світло-коричневе волосся, що вже почало сивіти, додавало йому м’якості. Його кощаві надбрівні дуги похмуро нависали над очима, і ті, оточені мереживом тонких зморшок, здавалися проникливими. Його нещодавно поголене підборіддя було маленьким та м’яким, через що будь-який псевдовчений-фізіогноміст назвав би власника такого підборіддя «м’якотілим».

Прітчер уникав очей і спостерігав за підборіддям. Він не знав, чи це дасть якийсь результат – якщо взагалі щось може дати результат.

Голос губернатора був пронизливим і байдужим:

– Ласкаво просимо до Тазенди. Мир вам! Ви вже поїли?

Четверта інтерлюдія

Два Спікери проходили повз, і один зупинив іншого.

– Я маю звістку від Першого Спікера.

В очах іншого замерехтіло передчуття чогось недоброго.

– Точка перетину?

– Так! Можливо, ми доживемо, щоб побачити світанок!