Читать книгу Казка про Рудого і Квашеного - Беатрикс Хелен Поттер - Страница 2

Казка про Рудого і Квашеного

Оглавление

Присвячується зі щирою повагою старому містерові Джону Тейлору, який гадає, що може зійти за мишку Вовчка (три роки прикутий до ліжка і жодної скарги!) 1


В одному селі стояла собі колись крамничка. Назва її була написана на вивісці над вікном: «Рудий і Квашений».

Це була невеличка крамничка, що за розміром саме пасувала лялькам, – Лусінда та її лялька-кухарка Джейн завжди купляли собі бакалійні товари в Рудого й Квашеного.


Прилавок усередині за висотою якраз підходив для кроликів. Рудий і Квашений продавали червоні в горошок носові хусточки за пенні й три фартинги.

А ще вони торгували цукром, нюхальним тютюном і галошами.


Фактично, хоча це й була маленька крамничка, у ній продавалося майже все – за винятком хіба кількох речей, які вам можуть раптом знадобитися, – наприклад, шнурків для ботинок, заколок для волосся чи відбивних із баранини.


Рудий і Квашений були господарями, які тримали крамничку. Рудий був котом із рудою шерстю, а Квашений – собакою-тер’єром.


Кролики завжди трохи побоювалися Квашеного.


Постійними відвідувачами крамнички були й миші – тільки вони більше боялися Рудого.


Рудий зазвичай просив Квашеного обслужити мишей, оскільки, як він казав, у нього починала текти слина.

– Мені просто несила дивитися, – пояснював Рудий, – як вони виходять із дверей магазина зі своїми маленькими пакунками.


– А в мене такі ж відчуття щодо щурів, – відповідав Квашений. – Але ж не годиться нам їсти своїх власних клієнтів, бо тоді вони підуть від нас у магазин Табіти Хап.

– Якраз навпаки, тоді вони вже нікуди не підуть, – відповів Рудий похмуро.

(Табіта Хап тримала єдину іншу крамницю в селі. Й вона не давала кредитів.)

А Рудий і Квашений давали необмежені кредити.

Власне «кредит» полягав ось у чому: коли якась господиня купляла брусок мила, то замість того, щоб дістати гаманця й заплатити за нього, вона просто казала, що заплатить іншим разом.


А Квашений робив глибокий уклін і промовляв:

– Як зволите, мадам, – і тоді у спеціальній книзі робився запис.

Покупці приходили знову й знову і накуповували багато всякої всячини, незважаючи на те, що вони побоювалися Рудого й Квашеного.

Проте від слів «іншим разом» грошей більше не ставало!

Клієнти з’являлися юрбами кожного дня й купляли всього досхочу, особливо ж любителі карамельок. Але завжди без грошей, вони ніколи не платили, хіба що пенні за пучок м’яти.

Зате обсяги продажу були величезні, у десять разів більші, ніж у Табіти Хап.



Оскільки грошей ніколи не було, Рудий і Квашений змушені були харчуватися своїми власними товарами.

Квашений їв печиво, а Рудий – сушену тріску.

Вони підвечерювали при світлі свічки після того, як магазинчик зачинявся.

Коли настало перше січня, грошей усе ще не було, і Квашений не міг купити собі собачу ліцензію.

– Це дуже неприємно, я боюся поліції, – казав він.

– Це твоя власна провина, що ти тер’єр, от мені не треба ліцензії, і Кепові теж не треба, бо він собака колі.

– Це мене надзвичайно тривожить, я боюся, що мене викличуть на допит. Я марно намагався отримати ліцензію в кредит у на пошті, – бідкався Квашений. – У селищі повно поліцейських. Я зустрів одного, коли йшов додому.


– Послухай-но, Рудий, надішлімо рахунок Самюелеві Вусаневі, він винен нам 22 шилінги 9 пенсів за бекон.

– Я сумніваюся, що він нам узагалі збирається платити, – зауважив Рудий.

– А я переконаний, що Анна-Марія цупить у нас продукти – куди поділися всі вершкові крекери?

– Та ти ж їх сам усі поїв, – відповів Рудий.


Рудий і Квашений перейшли до підсобки.

Вони зайнялися підрахунками. До одних чисел додавали інші числа, а до них іще інші числа.

– У Самюеля Вусаня рахунок уже такий довгий, як його хвіст; із жовтня він набрав у нас цілу унцію з трьома чвертями нюхального тютюну.


– А як щодо семи фунтів масла по шилінгу й три пенси, палички сургучу і чотирьох коробок сірників?

– Розішли іще раз усі рахунки усім боржникам «із глибокою повагою, – порадив Рудий.

Через деякий час вони почули якийсь шум у крамниці, так наче хтось штовхнув ухідні двері. Вони вийшли з підсобки. На прилавку лежав конверт, а поряд стояв поліцейський і щось записував у блокнот!



З Квашеним ледве припадок не стався, він почав гавкати, гавкати і мало не кидатися на поліцейського.

– Укуси його, Квашений, укуси! – шипів Рудий з-за бочки із цукром. – Це ж просто німецька лялька!


Поліцейський і далі щось занотовував у записникові; двічі він наслинив олівця в роті, а один раз вмочив його в патоку.

Квашений гавкав, аж поки не захрип. Але поліцейський так і не звернув на нього уваги. У нього були очі з бусинок, а шолом пришитий до голови нитками.

Нарешті під час останньої спроби кинутися на поліцейського Квашений помітив, що крамничка порожня. Поліцейський зник.

Проте конверт залишився.

– Як ти гадаєш, він часом не пішов, щоб привести справжнього поліцейського? Боюся, що мене заберуть, – сказав Квашений.


– Ні, – відказав Рудий, який саме розпечатав конверт, – це тарифи й податки. Три фунти, 19 шилінгів, 11 пенні й 3 фартинги.

– Це вже остання крапля, – зітхнув Квашений. – Доведеться закривати крамницю.

Вони зачинили віконниці й з’їхали. Але залишилися жити по сусідству. Правду кажучи, деякі б хотіли, щоб вони помандрували кудись набагато далі.

Рудий тепер мешкає біля кролячого селища. Я не знаю, яке в нього тепер заняття, але виглядає він солідно й удоволено.

А Квашений працює єгером.


Закриття крамнички спричинило великі незручності. Табіта Хап негайно підняла ціни на всі товари аж на півпенні, і вона й далі відмовлялася давати кредит.

Звісно, існують роз’їзні торговці – м’ясник, рибалка й Тімоті Пекар.


Але ж не можна жити на одних булочках із кмином, і бісквітах, і здобах, навіть якщо бісквіти такі смачнючі, як у Тімоті!


Через деякий час містер Джон Вовчок разом із дочками почав торгувати м’ятними цукерками і свічками. Але в них не було звичних зручних свічок, а для того, щоб винести з магазина свічку довжиною в сім дюймів, потрібно було аж п’ять мишей.


Крім того, свічки, які вони продавали, при спекотній погоді поводили себе дуже дивно.

1

Казка присвячена власникові крамниці Джону Тейлору, який був прикутий до ліжка. Він дуже хотів стати одним з героїв книжок Беатрікс Поттер і казав, що може зійти за мишу вовчка. Беатрікс Поттер увела його в казку як Джона Вовчка.

Казка про Рудого і Квашеного

Подняться наверх