Читать книгу «Книга Лева», вибране - Богдан-Ігор Антонич - Страница 2

Мистецтво – що ж?

Це надаремне

в дно дня, дно дна сягати словом,

в ядро ціляти світла темне.

Ні, не чорнила – треба крові!

Хай ваші терези розумні

відважать форму, зміст, прикраси,

достоту зміряють безумне

і скажуть: небагато важить.

Хай!

Але в те сутнє, в дно дна срібне

не сягнуть мірою ні разу

і сятимуть, мов царство мідне,

ці строфи щільні і доцільні,

ці строфи – формули екстази.

Мініатюри сонця – яблуко натхнення

на дереві життя – на дереві мистецтва,

і творчість, наче присуд, творчість невмоленна

і з світом торг красою – муз скупих купецтво.

За кожен кусень щастя кара. Тільки обрій

узором кола вчить про досконалість міри.

Прилюдно сповідаюсь urbi et orbi

із захвату, із горя, з гордощів, з зневіри.

І прийдуть із єлеєм, прийдуть з терезами

краси помильні судді і відважать смуток,

діапазон п’яніння, думку, слова гаму,

а ти, як завжди, будеш сам, щоб все забути.

Зелені сутінки. Гвоздики —

посли весни. П’яній до краю!

Який цей світ знов став великий!

І знов твої листи читаю.

Вгорі зелена яма світла,

ядро – гвоздика електрична.

Ні, ми до того ще не звикли,

що наша молодість не вічна.

Але колись до цього звикнем…

Та поки що свята омана —

ота дружба з життям не никне,

що нас, моя кохана,

помазує весни єлеєм.

Поезія?

– Ні, не питай,

який рецепт її есенцій!

П’ючи свій золотавий чай,

так пробалакаємо день цей.

Узори гарних слів, мережка,

екстракти мови в срібній чаші —

хай їх краси аптекар зважить!

Ні, не туди, коханий, стежка!

Символіка завбога наша,

і орнаментика засіра.

Де ж міра мір, єдина міра?

Чай процідивши, попрощавшись,

розходимось. Ніч – чорна мушля,

ті самі зорі в ній, що завжди,

той самий захват серце душить.

Тоді, чужі дрібній прикрасі,

слова, затиснуті у горлі,

слова, гальмовані в екстазі

б’ють, мов джерела животворні.

Від спеки місто важко дише,

й чоло його шорстке й червоне

під віялом нічної тиші

поволі стигне і холоне.

Тремке натхнення віддзвеніло,

застигло в мудрій вірша брилі.

Твоє чи не твоє це діло,

ти сам збагнути вже не в силі.

Крізь гамір дня незмінне «завжди » .

Заснеш, заснеш без зір, поете,

життя на звуки розмінявши,

мов золото в дрібні монети.

Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.

Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.

Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний

і так усього в думці не обгорнеш.

Прощаючись із спомином останнім,

що тінню вихиливсь з-за яви краю,

в солодкім марнотратстві почуваннів

кохання вицвіле знов прикликаеш.

Це справді зле, що покохав занадто,

заміцно, зарозтратно. Захват ясний

в екстазу чорну ночі не міняти!

Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?.

Червона молодість півоній.

Яка краса! Яке п’яніння!

Візьми моє чоло в долоні

й оборони, моя весіння!

Бо переслідує крізь морок, —

ще крок, ще крок, мене поцілить

мій друг найкращий і мій ворог

найзавзятіший, боже милий!

Натхнення темне, музо вічна!

Б’є ніч у тіней чорні дзвони.

На чорнім тлі, мов кров трагічна,

півоній молодість червона.

Коробка радієва й квіття.

Крізь чорну скриньку йде музика.

і душі квітів світлом світять,

що з нього ясність б’є велика.

Дрібненька флора звуків, човен

мелодій на морях етеру

і світла з квітів вечір повен

змінив кімнату в чар-печеру.

А знизу під концертом квіття,

мов кара за краси провину,

жде кіш подвір’я – царство сміття,

де квіти й звуки згодом згинуть.

Дивись у яму мертвих квітів!

О, чи зумієш, майстре сяєв,

своє мистецтво протерпіти?

Не тільки їх краса карає.

Долоні сну в весінніх сінях

лягли на струн прощальнім шумі.

В твоїх очах блакитна сутінь.

Не дно кларнета – дно задуми!

Мов зустрічі давно забуті,

подертий шовк твоїх левконій.

Мембрана пам’яті найтонша,

не пропустивши світла, дзвонить.

Навіщо, сестро,

навіщо пестиш тіні тіней?

Закрижаніле соло сонця

мов дно музики у в оркестрі,

що грає в сну блакитних сінях.

Пора троянд спізнилась, сестро,

так довго ждали, аж приходить.

На милі сонця, світла верстви

розміряно і землі й води.

Хоча це світло надто кволе,

хоч надто рано й сніг упертий,

ощадне сонце й зелень гола,

все ж день рясний на чар нестертий.

В крові з троянд умивши руки,

під горлиць воркування перше

ідем, далека, поміж буки,

зоря з зорею й серце з серцем.

Мов птах, співає телефонна трубка,

мов чорний птах в ліщині срібній дроту.