Читать книгу Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Коломійчук - Страница 6

Частина перша
Розділ V

Оглавление

Пан Бень і гадки не мав, яку важливу справу йому доручили. Зрештою, якби він і знав, що був єдиним, хто підвернувся під руку бургомістрові, то навряд чи втішився б із того. Він прямував до Високого Замку робити черговий перепис майна фортеці. А ще ніс у шкіряній торбі згорнутий і запечатаний сувій для бурграфа, що його той мав отримати у власні руки. Інакше Якуб Шольц обіцяв усі страхіття пекла…

Пан Бень був глибоко ображений таким зайвим нагадуванням про його обов'язки. Однак пекельні картини, змальовані осатанілим бургомістром, гнали його вперед, змушуючи минати усі корчми і заїзди. І навіть всемогутній винний дух, що долинав звідти, не міг його спинити. Корчмарі, що зустрічали його широкими усмішками та розкритими обіймами, за мить проводжали Беня гримасами подиву. Вони не впізнавали у своєму частому відвідувачеві того, хто пройшов повз них, навіть не привітавшись.

За Краківською брамою він гукнув візника і важко гепнувся в бричку. Слід зазначити, що з широтою душі та серця пана Беня могли зрівнятися тільки ширина його плечей та розміри черева. Тому коли він умостив свої чесноти в бричку, вона заскрипіла так жалісливо, що кінь здивовано нашорошив вуха, передчуваючи недобре. Передчуття нещасної тварини справдились, щойно візник, сплюнувши, вигукнув «вйо».

Бричка повільно прокотилася Старим Ринком, минула костел Івана Хрестителя і, так само ледве сунучи, об'їхала Лису Гору. Високий Замок похмуро виглядав своїми стінами та вежами з-за густого мішаного лісу, що обволікав його підніжжя.

Дорога стрімко попрямувала вгору, і бідолашній шкапі довелося непереливки. Вона хрипіла і мотала головою, час від часу спотикаючись об підступне каміння. Стривожений візник зіскочив на землю і взявся штовхати бричку ззаду. Пан Бень опинився в дуже незручному становищі. Він не міг вилізти слідом за візником, бо тоді черево потягло б його донизу і він скотився б, як чималий валун. З іншого боку, через свою доброту, він слізно жалів змилену конячку.

Замкова сторожа ще здалеку почула про наближення екіпажа. Коли титанічними зусиллями всім трьом вдалося вибратись на вершину, кілька озброєних драбів вийшли їм назустріч. Зморена шкапа повалилася усім тілом на землю, поряд із нею розпластався візник, проклинаючи все на світі, а найперше – зажирілий магістрат.

Пан Бень обережно виліз із брички і, поклавши перед бідолахами потрійну платню, вирішив їх не турбувати і пішов слідом за драбами. Ті провели посланця через головну браму до подвір'я замку, що потопало в багні, створюючи рай для свиней. Ті могли хлюпатись майже всюди, окрім тих місць, де для людей були прокладені дошки: від брами до будинку бурграфа, звідти до пекарні і до колодязя.

З пекарні долинав запах свіжого хліба і чулася людська метушня. Зате в будинку бурграфа, ясновельможного пана Сильвестра Білоскорського, було тихо, як у могильній ямі.

Один з драбів постукав у двері. Було чути, як відголос блукає по стінах, вікнах, долинає до кожної кімнати і, врешті, досягнувши даху, вмовкає. Коли двері прочинилися, на порозі постав маленький гостроносий дідок, діловито взявшись у боки руками.

– Чого треба? – швидко прошамкотів він.

– До його світлості, – коротко пояснив драб, вказавши на Беня.

Дідок зміряв посланця швидким поглядом і, примруживши око, сказав:

– Так, так… А, це ви? Впізнаю. Ідіть за мною.

– Ви до нас з тим же, що і завжди? – на ходу перепитав дідок.

– Так, відколи його величність поклав таке зобов'язання на львівський магістрат, ми мусимо щороку робити те саме…

– Ви тільки з цим? – допитувався старець.

– Ще дещо особисте для бурграфа, – відповів Бень.

– Еге ж, я так і подумав, що ви не просто так заявились на дві декади раніше, – з беззубою усмішкою підморгнув дідок.

Подумки пан Бень віддав належне спостережливості слуги, якого ледве пам'ятав.

З-за потемнілих дверей чувся голос бурграфа.

– У пана аудієнція? – запитав Бень, важко дихаючи після прогулянки сходами.

– Не хвилюйтесь, – промовив дідок, – я нікого не впускав, отже у пана бурграфа один із наших привидів.

– Привидів? – не второпав Бень.

– Так, вони мають доволі погану манеру з'являтися без попередження.

– Себто… духи?…

– Так, так. Хіба ви досі ні з ким не зустрічалися?

– Слава богу, ні…

– Ну, тоді маєте таку можливість.

– Та що ви, Господь із вами!

– Зовсім від рук відбилися. З'являються серед білого дня.

Дідок постукав, і голос коменданта запросив його увійти. Пан Бень, боязливо хрестячись, переступив поріг і вкляк, не сміючи поворухнутись.

– А, пане Беню! – зрадів бурграф. – Гов! І чом ви перехрестились? Прогнали мого друга… Хоча, якщо відверто, то я сам це роблю, коли мені набридає балаканина. Ха-ха! Тоді його як вітром здуває.

Бень почав потроху оговтуватись, схиляючись до думки, що бурграф і його слуга за цей рік геть з'їхали з глузду.

Подали обід, і це змусило його забути про всі жахи, які він пережив за півдня: скажену морду бургомістра, вихід на Замкову гору і, врешті, відчуття потойбіччя, що перевершило всі жахи, доти пережиті. Обід був на диво смачний, і доки пан Бень віддавав йому належне, бурграф уважно перечитував адресоване йому послання.

Сильвестр Білоскорський був середнього зросту, міцної статури, але вже в літах чоловік. Довге сиве волосся, як туман, спадало йому на плечі з високого і зморшкуватого чола, під яким, прикриваючись дугами брів, видніла пара жвавих синіх очей. Шрам на лівій щоці і зламаний ніс виказували в ньому старого солдата, якому посада коменданта наймогутнішої на Галичині фортеці дісталася зовсім не задарма. Над гострим виголеним підборіддям містився широкий рот, завжди готовий розтягнутися в дружній усмішці.

Він зосереджено читав, доки пан Бень поглинав пироги з капустою, запиваючи їх пивом зі здоровенного кухля.

– Ну, що, мій друже, ви готові провести опис майна його величності? – запитав бурграф, коли гість усе ум'яв і випив.

– Авжеж, – відповів пан Бень, витираючи губи, – це чудове пиво додало мені наснаги.

– Тільки вчора привезли ченці. Свіже-свіжісіньке, – похвалився бурграф.

– Впізнаю, впізнаю, – вдоволено мовив товстун, погладжуючи черево, – бернардини?

– Бернардини, – відповів комендант, – а як ви вгадали?

– Тільки вони вміють зварити так, що одним кухлем не нап'єшся, – відповів Бень, – скажіть, а його у вас багацько?

– Та хоч утопися!

– Невже?

– Бігме, не зійти мені з цього місця!

– От якщо, приміром, умерти, – по-філософськи просторікував Бень, – то хтів би ся втопити в пиві.

– Та ну! Бозьо з вами, Беню, ви ж у жодну бочку не влізете!

– Зате в мій живіт поміститься цілих дві! – зареготав Бень.

Тимчасом кмітливий слуга приніс ще один кухоль пінистого напою, котрий гість так само, як і перед тим, за кілька потужних ковтків спровадив собі в шлунок.

– Ну що, – сказав він по тому веселим голосом, – а тепер до справи.

– Почнімо з мого будинку, який також є власністю його величності, бо наданий мені його милістю, – сказав бурграф.

– А може, з гармат і пороху? – чухаючи потилицю, запитав урядник.

– Устигнемо, пане Беню, встигнемо, – мовив комендант, – дайте собі спокій.

– Так то й так, – сказав той і рушив слідом за господарем.

Вони порахували меблі та картини, скрині та годинники, що дісталися Білоскорському від попереднього бурграфа.

– А ще – два привиди, – додав комендант. – Вони живуть у моєму домі, але я не знаю де. Померли, кажуть, років сорок тому…

Пан Бень витріщив очі, але в ту ж мить з'явився слуга з пивом, і він лише махнув рукою.

– Привиди, кажете? Так і запишу: «Двоє душ померлих… Коли? Так… 1527 року Божого від чуми…»

І пошепки додав:

– Може, це не господар, а я з глузду з'їхав? Пива б пити менше… А мо' більше…

Далі вони вийшли з будинку і рушили до кухні. Пан Бень уже не міг іти прямо по кладках, а місив збоку грязюку.

– Куцьки, – звернув його увагу бурграф, – запишіть, пане Беню, і їх.

– Справді, – промовив той, – стривайте-но, я їх порахую…

З цими словами пан Бень під голосний сміх кухарок кинувся бігати за свиньми, а оскільки ті щоразу розбігалися хто куди, він частенько зупинявся, чухаючи пером потилицю.

– Чи то так довго лічити пару куцьок? – сміялися кухарки – веселі жіночки з розхристаними і спітнілими пазухами.

– Пару? – здивувався Бень. – Та їх тутка двадцять, не менше!

– Най буде двадцять, – гукнув бурграф. – Пишіть, Беню, і ходім на кухню.

– Записав! – відповів урядник і рушив прямісінько до дівок.

Ті, позбавлені чоловічої уваги, раді були і такому залицяльнику. З веселим вереском зграйка німф вбігла до кухні. Дарма що пузо зайняло ледь не півкухні завдяки своїй щедрості пан Бень устигав пригортати всіх.

Багато ще випив і записав у той день урядник з магістрату. Коли він захропів у стайні, перелічуючи коней, бурграф покликав до себе слугу і сказав:

– Скажи драбам, щоб пана не чіпали, але пильнували. Б'юсь об заклад, його і воли не перетягнуть у пристойніше місце. І ще відправ посланця до ратуші, передай бургомістрові, що я згоден і чекатиму.

Той мовчки кивнув і рушив виконувати доручення…

А пан Бень мирно спав, усміхаючись, як дитина.

«…А у дворі, – написав він, – свиней видимо-невидимо, незліченна кількість… Та всі, як одна, хитрі, що полічити їх – зась. У льоху стоїть діжка з капустою, ще одна – з квашеними яблуками, що їх лишилося сто з гаком штук, і бочка з рибою…Тільки та була така стара й смердюча, що рахувати я її не зміг. А ще дівчата, що їх було троє душ. У кожної – перса пругкі та свіжі, як молоді груші. А що в кухні було спекотно, то я міг рахуючи і помилитись».

Людвисар. Ігри вельмож

Подняться наверх