Читать книгу Лемберг. Справи комісара Вістовича (збірник) - Богдан Коломійчук - Страница 2

За вікном уже о пів на четверту почало темніти, і колишній студент математики Ягеллонського університету Тадей Курка дедалі нижче схилявся над відкритим підручником, де були підкреслені олівцем основні правила диференційного числення. Поруч лежала рукописна таблиця похідних. Її Курка мав би знати, як «Отче наш», але він не знав…

Два тижні тому Тадея відрахували зі студій у Кракові за пиятику, і горе-студент вирішив повернутися до Львова, де колись навчався в гімназії. Тут йому повелося несолодко, але однаково краще, аніж було б у рідному Дрогобичі. Вдома батько зажадав би пояснень, а одурити батька хлопцеві ще ніколи не вдавалось. Усе закінчилося би добрячим ляпасом, який завжди валив Тадея з ніг, і роботою в соляній копальні.

У Лемберзі йому вистачило грошей тільки на те, щоб зняти кімнату в старому будинку на Замарстинові. Це була окраїна міста з чорними від сажі дорогами, яку навпіл розсікала залізнична колія. Жили тут переважно робітники і міська біднота, а порядні міщани намагались оминати Замарстинів навіть удень.

Курка спочатку втішився з того, що, знявши кімнату, отримав насправді цілий будинок, оскільки господар у ньому не жив і не брав інших постояльців. Тадей найнявся допомагати одному гімназистові з математикою і до «польського» Різдва мусив навчити його розв’язувати диференційні рівняння. Однак перед тим Курка повинен був навчитися цього сам… До Різдва залишалось усього два тижні, отже, для нього було за щастя працювати в тиші. Принаймі так йому подумалось першого дня. Тепер же, схиляючись усе нижче над підручником з диференційного числення, Курка знав, що його спокій обірветься з настанням ночі.

За півгодини Тадей був змушений запалити свічку і розвести вогонь у старій іржавій печі. Холод і темрява змовницьки накривали кімнату й пронизували постояльця до кісток… Згодом стало трохи тепліше і світліше, але страх нікуди не пропав, а, навпаки, посилився. Курка сягнув рукою до кишені і витягнув звідти годинника, єдиний свій скарб, який він був ладен уже продати, аж несподівано підвернувся цей гімназист. Годинник свідчив, що до настання кошмару залишалося ще трохи часу, а отже, треба вивчити якнайбільше.

Усе почалося, як завжди, десь о пів на одинадцяту. На горищі почулися спочатку кроки, а потім приглушені голоси. Один був жіночий, інший належав чоловікові. Голоси поступово сильнішали, мовби два музичних інструменти переходили на форте за велінням диригента. Невдовзі постоялець почав розрізняти вже знайомі слова. Чоловік палко чогось вимагав, а жінка, сміючись, опиралася, хоча невдовзі її голос полагіднішав і вона навіть промовила кілька недолугих ніжностей.

Постоялець закрив обличчя спітнілими долонями і спробував хоч трохи вгамувати шалене дихання. Він знав, що станеться далі, і боявся цього найбільше… Чоловік і жінка нагорі, після коротких невидимих любощів, заговорили знову, цього разу однаковим діловим тоном. Ця стримана бесіда тривала недовго, і співрозмовники знову перейшли на крик, а далі й на погрози. Тадей зажмурив очі і вп’явся нігтями в чоло. Зараз буде найстрашніше… Жінка почала благати, потім злякано заверещала, а далі захрипіла, і було чути, як її тіло впало на підлогу. Сталося вбивство! Знову сталося вбивство! Мовби двоє акторів щовечора збираються на тому горищі, аби провести репетицію тієї самої сцени. Тільки сьогодні Тадей не витримає…

Постоялець схопився з місця і рвучко, перемагаючи свою диявольську лихоманку, пхнув ноги в чоботи і накинув на плечі кожуха. Він спробував задмухнути свічку, але губи його не слухались. Попереду них опинився чомусь язик, і Тадей забризкав свічку слиною. Він кинувся до дверей, за якими була заставлена різним непотребом вітальня. Оминувши її, опинився в сінях, а відтак на подвір’ї. Не зупиняючись навіть, щоб замкнути вхідні двері, Тадей кинувся до трухлявої хвіртки, з якою зазвичай поводився дуже обережно, але тепер її пхнув що було сили. Що з нею після цього сталося, його вже не цікавило. Він зрештою б і не побачив. Найближчий ліхтар був за добру сотню кроків від нього, і навколо панувала непроглядна темрява.

Зима видалась цього року безсніжною, і чорна-чорнюща замарстинівська дорога також зникала з виду, ледь наставала ніч. Тадей навмання кинувся нею у напрямку єдиного ліхтаря, ніби одинокий світоч міг покласти край його щоденним, чи то пак щонічним стражданням. Не зупиняючись і щоразу потрапляючи ногою в яму або спіткаючись через якусь каменюку на дорозі, Курка на ходу згадував, як першого вечора, щойно над ним розігралася та сцена, вибіг на вулицю і почав кликати на допомогу. Звісно ж, нічному Замарстинові було начхати на чиїсь крики, а поліцейські сюди майже не потикались. Прогукавши так добрих півгодини і відчуваючи, що цілковито захрип, постоялець повернувся в будинок і, набравшись хоробрості, сам піднявся нагору. Тут його чекала несподіванка: двері на горище були замкнені. Можна було припустити, що вбивця, зробивши свою справу, замкнув їх. Але ж як, чорт забирай, ті двоє взагалі проникли в будинок, якщо він, Курка, зачинив вхідні двері зсередини?!

Ледве дочекавшись до ранку, він знайшов на подвір’ї стару заржавілу сокиру і, піднявшись нагору, виламав двері.

Тадей очікував побачити за ними тіло жінки, яку вбили вночі, але там лежав тільки напівзогнилий труп кішки, від чого на горищі нестерпно смерділо. Більше того, складалося враження, що сюди роками ніхто не заглядав, окрім хіба що згаданої кішки, якій це місце видалося підходящим, аби тут здохнути. Безумовно, на пухкому килимку з пилюки, який встеляв усе горище, мали б відбитися сліди убивці та його жертви, але Курка бачив на ньому тільки власні відбитки ніг. «Що за чортівня, – думалось йому, – невже все це мені наснилося?»

До вечора Курка переконав себе, що нічна сцена справді розігралася у його власній голові, можливо, від того, що він намагається запхати туди непомірно велику кількість знань. Тадей подумав, що можна було б і відпочити, якби не ризик самому померти від голоду. Він уявив, як його знайдуть через тиждень або два, коли він смердітиме дужче від тієї кішки на горищі… Очі постояльця наповнились слізьми від жалю до себе, але, втерши їх, Курка вирішив, що краще перетерпіти свої галюцинації і страхітливі сни.

Проте о пів на одинадцяту все повторилося знову. Спершу кроки і стишені голоси, далі розмова, любощі, суперечка, благання, вереск і передсмертний хрип. Курка нерухомо сидів за столом, стискаючи перед собою сокиру. Тепер він чудово розумів, що це не сон і навряд чи йому все вчувається. Він шукав у собі достатньо сміливості, щоб піти на горище і захистити жінку, але не знайшов. Утім, піднявшись туди на ранок, він знову побачив тільки здохлу кішку і товстий шар пилу, на якому й цього разу не лишилося жодних слідів.

Урешті, він допетрав: це привиди. Душі, які не знайшли спокою і щоночі розігрують ту саму сцену на його горищі, мов лицедії, що готуються до якоїсь пекельної вистави. Не було сенсу кликати на допомогу сусідів або звертатись у поліцію. Його у кращому разі засміють, у гіршому – спровадять до божевільні. Тадей Курка знайшов тільки одне рішення: тікати. Тікати щодуху темною замарстинівською дорогою. Спершу добігти до ліхтаря, а там, як поведеться…

На світлі Тадей зупинився і, важко дихаючи, роззирнувся довкола, ніби боячись, що духи з горища кинуться за ним слідом. Однак поза освітленим конусом, що тягнувся від ліхтаря, панувала темрява і тиша. Десь далеко тільки чувся приглушений гуркіт залізниці. Утікач раптом відчув полегшення, мовби цей конус ліхтарного світла направду міг захистити його від усього злого.

Курку несподівано розібрав нервовий сміх. Уже за мить той сміх перейшов у регіт, а все тіло, від горла до ніг, схопила судома. Щоб не гепнутись на землю усім тілом, Тадей, усе ще регочучи, став на коліна. Та раптом його регітзмінився відчайдушним криком: навпроти нього раптово виросла чиясь довготелеса постать у плащі й капелюсі. Терпляче дочекавшись, поки Тадей накричиться і стулить пельку, постать промовила спокійним крижаним тоном:

– Я знаю, що вас лякає, пане Курко. І знаю, як вам допомогти. Тільки припиніть волати…

* * *

Янка Циновська, господиня тісного помешкання в будинку поруч єврейського шпиталю, одяглася і причепурилась, як завжди, швидко. Вона знала, що Мамка Цимес не любить, коли дівчата запізнюються. Тому Янка, не марнуючи ані хвилини, замкнула двері і збігла сходами вниз.

Опинившись на вулиці, вона щільніше закуталась у старе футерко і пришвидшеним кроком подалася в бік Шпитальної. По дорозі Янка думала про те саме, що й увечері і вранці. Йдучи перемерзлою бруківкою, яка ще не бачила цього року снігу, вона думала про гроші. Точніше, про суму, якої бракувало для здійснення її мрії. А мріяла Янка Циновська про втечу… Про втечу з вулиці Шпитальної, з Лемберга, з Галіцїї, з імперії подалі, на самісінький край світу…

Про те, що кожен, хто дістався Америки, живе там, як у Бога за пазухою, вона чула вже не раз. Янка планувала зібрати потрібну суму до Різдва, але тепер було очевидно, що їй це не вдасться. Бракувало більшої частини, і Фелікс Бельман, знаний у Львові єврей, котрий відправляв людей на край світу, сказав, що за такі гроші зможе хіба що копнути Янку під дупу, щоб вона котилася щонайменше до Клепарова.

Втім Янка не образилась на такі слова. Вона, взагалі, звикла не ображатись, бо тоді б це довелося робити надто часто. Цілими днями і ледь не щоночі… До того ж, Янка добре знала, що насправді Бельману її розкішна пругка дупа ввижається в найсолодших снах і мареннях. Ніколи в житті він не посмів би її копнути, а радо б мацав до знемоги своїми кістлявими руками, заплативши за цю насолоду будь-які гроші, коли б не був скнарою.

Янка стрепенулась чи то від холоду, чи то від огиди і, хоч до будинку Мамки Цимес лишалося зовсім небагато, знову пришвидшила крок, майже побігши тепер по Шпитальній. Вулиця була порожньою, і тільки старий ліхтарник, тримаючи в одній руці драбину, а в іншій пляшку з гасом і продовгуватий ґніт, крекочучи, волікся робити свою справу. Він мусив би також поспішати, оскільки зимові сутінки спадали швидко. Проте його, здавалось, зовсім не хвилювало, що за кілька хвилин доведеться запалювати ліхтарі у темряві.

Янка зайшла до будинку, де одразу за дверима сидів консьєрж. Він був по вуха закутаний у кожуха і скидався на волохатого домовика. Через це важко було вгадати його вік та, зрештою, і стать.

Однак Янка знала, що під кожухом завжди мовчазний дідок, який, попри все, не пропустив би досередини нікого зайвого. Янку він знав, а тому ніяк не зреагував на її появу. Кинувши коротке вітання і не чекаючи відповіді, вона збігла сходами на другий поверх.

У невеликій, завішаній оксамитом залі вже чекала Мамка Цимес. Це була пишна жінка років сорока, з доволі приємними рисами обличчя. Могло навіть скластися враження, що вся вона сповнена доброти й справді материнської турботи, проте Янка зіщулилась і несміливо переступила поріг. У залі пахло тютюном і парфумами. На столику поруч крісла Мамки справді стояла попільничка і флакон смарагдового кольору. Видно, вона, як завжди, курила, а потім кропила кімнату водою, додавши до неї кілька крапель підроблених «Diorissimo».

– Заходь, – запросила вона Янку, а сама підвелася з крісла і підійшла до елегантного креденсу, – наллю тобі коньяку, щоб ти зігрілася…

Янка зняла рукавички, потім футерко і вдячно прийняла келих. Зробивши кілька ковтків, вона відчула, що справді трохи зігрілася. Мамка Цимес тим часом узяла зі столика пачку «Deities» і знову запалила.

– У тебе сьогодні дуже вишуканий клієнт, моя люба, – сказала вона, відводячи цигарку від губ, – вимогливий…

Циновська криво усміхнулась. Вона добре знала цих «вишуканих клієнтів», які подекуди не цуралися у ліжку найбільших грубощів.

– Роздягнися,– наказала їй Мамка Цимес, вдаючи, що не помітила її реакції.

Янка слухняно почала знімати одяг, ставши навпроти велетенського дзеркала. Коли вона залишилась зовсім голою, Мамка підійшла до неї і глянула на її відображення.

– Гарна сучка… – промовила Цимес.

Янка справді була гарною. Чорне хвилясте волосся спадало до самих персів, не надто великих, але круглих і свіжих. Риси обличчя мала витончені, як в аристократки, і тільки грубуваті манери виказували в ній простачку. Здавалось, її гнучке сильне тіло мало належати хоча б танцівниці або натурщиці. Проте сталася незбагненна помилка, і його отримала повія.

Янка любила своє тіло і також вважала, що воно заслуговує кращого, ніж поневіряння тут, у борделі Мамки Цимес. Щоразу бачачи себе оголеною, відчувала легке збудження й гірку образу. Подумки кляла долю, бордель і хтивих клієнтів, котрі бачили в ній лише знаряддя для вдоволення своїх сороміцьких потреб. Єдине, що втішало її в такі моменти, це згадка про край світу… Адже коли-небудь вона таки назбирає потрібну суму.

– Він хоче, щоб ти була босоніж і мала вигляд грішниці, що кається, – продовжила Цимес, – попередив, що називатиме тебе Гретхен, тож не перепитуй у нього, хто це.

Янка кивнула. Її вже нічого тут не дивувало. Тим часом господиня борделю дістала з шафи довгу полотняну сорочку і подала їй.

– Одягай ось це, – наказала вона, – так ти будеш більше подібна до тієї його Гретхен.

Дівчина знову мовчки скорилася.

– І ось що, – додала Цимес, – цей пан кохається в німецькій поезії, тому мусиш вивчити дещо напам’ять.

З цими словами вона взяла до рук книжку і, розгорнувши її на потрібній сторінці, подала Циновській. Цього разу Янка здивувалась! Вона давно нічого не читала і, тим більше, не вчила віршів напам’ять. Мамка тицьнула пальцем у невелику однострофну поезію.

– Goethe, «Wanderers Nachtlied»9, – сказала вона, – маєш годину, поки він прийде.

Дівчина пробігла розгубленим поглядом по коротких поетичних рядках. Там ішлося про спокій і тишу, тому їй навіть сподобалось. Зрештою, вона заспокоїлась, зрозумівши, що вірш невеликий і завдання нескладне.

За годину вона вже чекала в затишних покоях, де панував напівморок. Завжди в такі миті Янку проймали дрижаки і вона щосили намагалась себе опанувати. Треба було згадувати хороші манери і повторювати подумки Гете. Відчувалась відраза до свого заняття і водночас гидка цікавість до того, яким виявиться її новий клієнт, що полюбляє німецьку поезію і босоногих грішниць.

Урешті двері прочинились, і в кімнату зайшов середнього зросту лисуватий чоловік. Він зробив декілька кроків у глибину покоїв, потім зупинився, вдивляючись у напівтемну постать Янки. Витримавши невелику паузу, вона підійшла трохи ближче, аби він краще її роздивився. Потім вдихнула і промовила завчені рядки:

У відповідь почулося його важке дихання. Свідчення того, що її примітивна, але чуттєва декламація справила на нього потрібне враження. Після цього Янка одним вправним рухом зняла із себе сорочку грішниці.

– Meine liebe Gretchen11… – застогнав лисий гість і, кинувшись до неї, вхопив в обійми.

Янка віддалася гаряче і вміло, хоч для його скромних можливостей цього вміння виявилось забагато. Від безсилля в ньому прокинулись тваринні інстинкти, і гість спочатку почав тертись об її тіло, наче кіт, а потім щосили бити її по сідницях. Янка терпіла і перше, і друге, готуючись до ще гіршого, проте, на щастя, клієнт знемігся і розпластався на вологій від власного поту постелі поруч з нею.

Вона дочекалася, поки той відхекається, а потім зведеться на ноги і, не одягаючи штанів, почне шукати щось у кишені одягу. Чоловік дістав звідти портсигар і сірники. Підійшовши до вікна, він трохи відхилив штору і закурив, задумливо вдивляючись у понуру перспективу вулиці Шпитальної і прилеглого єврейського кварталу. Зрозумівши, що клієнт вдовольнився, Янка також підвелася з ліжка і поволі почала одягатися. Чоловік перевів погляд на неї.

– У тебе гарне тіло, – несподівано озвався він, – не кістляве і не тлусте, а якраз таке, як має бути… Ти, напевно, сильна кобіта?

Янка знизала плечима і посміхнулась. Так, за необхідності вона могла б дати прочухана. І навіть кілька разів довелося відбиватись від п’яних клієнтів, які хотіли більшого за ті самі гроші.

– Я міг би запропонувати тобі кращий заробіток, – мовив чоловік.

Він усе ще стояв голий, а вона тим часом одягнулась.

– Якщо ти, звісно, погодишся…

* * *

У фойє колишнього театру Скарбека, а тепер філармонії, було людно, і Вістович почувався незатишно. Незатишно йому було ще й тому, що Анна, його дружина, також мала пригнічений настрій. Після того як старий театр було остаточно закрито, вона сподівалась, що невдовзі її запросять працювати до нового, але пропозиція все не надходила. Новий театр, збудований за кошти міста, вже починав репетиції, і наступного року планувалось відкриття сезону, але про Анну Каліш не згадували.

Стоячи навпроти чоловіка, вона зовсім на нього не дивилась, а розглядала інтер’єр, ніби бачила ці стіни і картини вперше. Можливо, Анна хотіла побачити зміни, проте все лишилось, як було. Тільки театр називався тепер філармонією, куди вона, щоправда, могла заходити без квитка.

Вістович, навпаки, не зводив з неї погляду. Анна була такою ж привабливою, як і раніше. Роки не зіпсували її красу, а тільки додали шарму. У темному волоссі, що виднілось з-під капелюшка, зовсім не було сивини або ж її надійно приховали. Зморшки на обличчі міг помітити тільки дуже уважний спостерігач. Проте й вони тільки підкреслювали гарні риси її обличчя.

Комісарові хотілося, щоб зараз вона трималася за його лікоть, а він шепотів їй подружні дурнички, від чого б Анна червоніла і заливалась веселим сміхом. Так, як, зрештою, було колись… Однак вона вперто його не помічала, хоча погодилася з ним прийти сюди.

Сьогодні мав відбутися концерт неперевершеного скрипаля з Будапешта Ласло Перчені, але перед тим планувався виступ хору ветеранів імператорської армії. Було чути, як хор за стіною розспівується, комбінуючи голосні звуки з кожним приголосним:

– Ма-ме-мі-мо-му-у-у-у-у-у!.. За-зе-зі-зо-зу-у-у-у-у-у!..

Після свого виступу ветерани мали намір закликати громадськість жертвувати більше коштів на їхню спілку.

Анна, врешті, випадково глянула на Вістовича. А можливо, просто оглянула все, що тільки можна було.

– Як твоя робота в поліції? – запитала вона.

Комісар замислився. Тільки тепер йому спало на думку, що зараз вони з Анною в однаковому становищі. Її не потребують у театрі, а його відсторонили від роботи на Академічній. Контрабандист Гаусман, якому Вістович прищемив пальці в дверях, подав на нього до суду. Справу вже б досі закрили, покаравши комісара доганою і рекомендаціями згори надалі використовувати інші методи розслідування, але втрутилася контррозвідка. Такого знущання над своїм агентом вони пробачити йому не могли. Не врятувала навіть особиста протекція Вільгельма Шехтеля, який нещодавно став директором львівської поліції, і те, що Вістович таки спіймав убивцю.

Комісар знизав плечима, і, схоже, Анну така відповідь влаштувала. Хор за стіною припинив розспівуватися, урочисто завершивши свої вокальні вправи протяжним «та-те-ті-то-ту-у-у-у…». Пролунав другий дзвінок, і присутні у фойє вирішили приєднатися до тих, хто вже зайняв свої місця в залі.

Хор ветеранів імператорської армії урочисто відкрив музичний вечір, вийшовши на сцену під бадьорі аплодисменти львівської публіки. Хористи були вбрані у мундири і виблискували начищеними чобітьми та нагородами на грудях. Більшість із них були вже в старечому віці, проте намагалися триматися по-солдатському струнко. Трохи поплутавшись, цей хор дідуганів вишикувався у два ряди. Для другого ряду на сцені було завчасно приготовано лавку, щоб він височів над першим. Лавка, однак, виявилась закороткою, і два крайніх ветерани зуміли поставити на неї лише по одній нозі. Інша нога вільно звисала, порушуючи баланс уже немолодого тіла. Стояти на одній нозі було важко, і хористи час від часу ставили вільну ногу на сцену, а потім знову вистрибували на лавку, намагаючись там прилаштуватись. При цьому кожен благав свого сусіда хоч трохи посунутись, але сусід тільки широким жестом показував, що посунутися йому нікуди.

Між тим диригент, не помітивши поневірянь двох підопічних, розпочав імпрезу. Два крайніх баси так і не долучилися до виконання урочистої «Wienner Soldaten», зате неабияк потішили публіку, яка з останніх сил стримувалась, щоб не нагородити хор ветеранів гучним реготом. Під час наступної композиції баси вхопилися за плече сусіда, ледь не стягши і того донизу, аж він сам мусив ухопитися за мундир наступного хориста. Той за іншого, і так у другому ряді ветерани міцно сплелися руками, небезпечно хитаючись на лавці то вліво, то вправо. Зате двоє крайніх більше не почувались ображеними.

Спостерігаючи таке братнє єднання, диригент, замість диригувати, вхопився за голову, і хор без нього дотягнув «Haleluja». Після цього за справу взявся передній ряд, підставляючи товаришам плечі, голови і шиї для опори. Хор тепер став зовсім сплутаний і скарлючений, але більше не розхитувався, а тому диригент наважився на третю композицію. Після неї він першим утік зі сцени, а дідугани, несподівано злагоджено вишикувались у стрій і дружньо закликали присутніх жертвувати гроші на ветеранську справу. Публіка вибухнула оваціями, і хористи, почуваючись цілковито щасливими, так само строєм вийшли за лаштунки.

Після них на сцену вийшов Ласло Перчені в супроводі піаністки, що мала акомпанувати його скрипці. Анна зітхнула з полегшенням і піднесла до очей свій крихітний театральний бінокль. Доки скрипаль та піаністка посміхались публіці, за їхніми спинами швидко винесли лавку, яка залишилася після хору. Тепер сцена повністю була готова до основної події вечора.

Вістович ще раз поглянув на свою дружину. Анна не відривала очей від бінокля і, здавалось, повністю заглибилась у перші акорди «Чардашу» Монті. Комісару не залишалося нічого іншого, як самому вдати з себе уважного слухача. Вістович любив музику, але зараз вона його навіть дратувала. Відчувалось, як поволі спливає вечір, а нічого важливого так і не було сказано. Залишалося тільки втішати себе думкою, що присутність Анни поруч з ним також означає немало. Можливо, бодай на прощання вона подарує йому якусь надію. Хоч потайки він сподівався, що не буде ніякого прощання сьогодні.

Між тим Перчені з особливим натхненням розпочав грати «Чакону». Вістович перестав нарешті крадькома спостерігати за дружиною і перевів погляд на сцену. І композиція, і виконання були направду чудовими, тож комісар на хвилину забув про свої гризоти. Згодом йому захотілося заплющити очі. Здавалось, так буде краще чути музику.

Несподівано концерт обірвався. Десь у глибині залу пролунав різкий постріл, і перелякані слухачі схопилися з місць. Кожен намагався розгледіти того, хто стріляв, але марно. В залі досі було темно, а освітлювалась тільки сцена. Проте перш ніж будь-хто встиг прийти до тями, постріл повторився. Цього разу з іншого боку. Здавалося, з перших рядів. Публіка розвернулася туди, але знову не було видно того, хто стріляв. На сцені лишалися закам’яніла від страху піаністка і скрипаль, що інстинктивно притискав до себе свій інструмент. Над головами присутніх почувся пронизливий жіночий крик. Публіка звела очі догори, побачивши, як тіло чоловіка, перехилившись через край лоджії, полетіло донизу. Ті, хто знаходився під лоджією, сполохано розступились, звільняючи йому місце для падіння. Щойно тіло гучно приземлилося, частина присутніх кинулась до виходу.

Вістович уперше за багато років обійняв дружину, але тільки для того, щоб захистити її від натовпу, що міг завиграшки збити з ніг. Він притиснув Анну до стіни, очікуючи, доки припиняться штурхани в спину, і відчув, як вона тремтить від страху. Комісару навіть був приємний цей страх, який не дозволяв Анні розірвати обійми і відштовхнути його від себе.

Нарешті всі налякані вийшли, і Вістович зміг підійти до тіла. Довкола нього вже зібралося з десяток чоловіків, які жваво обговорювали подію. Найперше вимагали один від одного покликати поліцію, і при тому ніхто не рухався з місця. Врешті, один з них відділився від гурту і рушив до виходу.

– Розійдіться, панове, – наказав комісар, і ті слухняно зробили кілька кроків назад.

Чоловік лежав обличчям донизу. Вістович найперше торкнувся його зап’ястя, щоб перевірити пульс.

– Марно, – промовив хтось, – куля пробила голову. Він помер швидше, ніж упав.

Комісар звів погляд на того, хто говорив, і побачив перед собою високого чоловіка, що спостерігав за ним крізь блискучий лорнет.

– Ви лікар? – запитав у нього Вістович.

– Певною мірою, – відповів той. – А ви поліцейський?

– Певною мірою…

Між тим до зали справді увірвались двоє постових, наробивши стільки галасу, мовби їх було зо два десятки.

– А от і ваші, – посміхнувся чоловік з лорнетом. – Стримайте їх, щоб вони випадково не затоптали цього сердегу. У нього й так препаскудний видався нині вечір…

Вістович, ніяк не зреагувавши на цей чорний жарт, випростався, щоб зустріти поліцейських.

– Пане комісаре! – в один голос вигукнули ті, виструнчившись біля нього.

Той важко зітхнув і роззирнувся довкола. Було два постріли, один з глибини залу, інший з перших рядів. Тим, хто стріляв, неважко було загубитися в натовпі й вийти разом з усіма із залу, а потім – із філармонії. Лишалась надія на глядачів, в яких були перші та останні місця. Мусив же хтось із них побачити людей зі зброєю. Правда, цих імовірних свідків також тепер не знайдеш. Хіба що вони самі звернуться до поліції.

– Викличте сюди когось з Академічної, – наказав поліцейським Вістович.

Комісар відчував навіть полегшення від того, що цим буде займатись зараз хтось інший.

Один з постових кинувся виконувати його наказ. Нарешті увімкнули світло в залі. Чоловік з лорнетом кудись пропав. Залишилось тільки декілька зацікавлених осіб і його дружина, що трималась на відстані. Вона благально дивилась на нього, прагнучи якомога швидше залишити цю проклятущу залу. На сцені також зібралося декілька чоловік, очевидно, це були працівники філармонії.

Вістович наблизився до Анни і якось по-дурному їй усміхнувся.

– Я хочу звідси піти, – нервово промовила жінка, – негайно. Комісар підкликав постового.

– Знайди для пані фіакр і простеж, щоб вона сіла, – наказав йому Вістович.

– Слухаюсь, – коротко відповів той і подав Анні руку. Провівши їх поглядом, комісар заявив гучним голосом:

– Усіх інших також прошу вийти. Тут провадиться слідство!

Залишившись з убитим наодинці, Вістович найперше ретельно оглянув підлогу вздовж першого ряду. Потім уздовж другого і третього. Нічого не знайшовши, він сердито вилаявся і кілька хвилин мусив нерухомо постояти, щоб від голови відринула кров. Після цього він оглянув убитого і зробив декілька нотаток у блокноті. Тим часом повернувся постовий, що проводжав його дружину.

– Усе зроблено, пане комісаре, – доповів він.

– Чудово. А тепер стій тут, щоб ніяка франца не порухала тіло, – знову наказав комісар і подався до виходу.

В гардеробі він забрав свій плащ та капелюх. Тицьнувши кілька крейцерів гардеробнику, що мусив чекати його одного, Вістовим вийшов на вулицю. Тут він зупинився і запалив цигарку. Всередині клекотіли лють і відчай. Комісар сподівався, що до Різдва Анна повернеться до нього. І хоч в обох зараз не найкращі часи, проте йому вірилось, що їхнє подружнє життя можна почати спочатку. Проте сьогоднішній вечір поховав усі надії. До Різдва залишався тиждень, і, схоже, на Вігілію Вістович укотре буде сам… Хіба що станеться Різдвяне диво чи втрутяться святі.

Замість святих на освітленій частині вулиці з’явилися дві знайомі постаті. Вони поспіхом наближались до нього, і нижча на зріст постать промовляла щось на кшталт: «Як же мене заграла ця служба…». Це був Фельнер, поліційний лікар, а поруч з ним – ад’юнкт Самковський. За цими двома поспішав постовий, якого комісар відправив за ними.

– Вістовичу, – Фельнер невідомо чому зрадів, – а пан, значить, кохається в музиці?

Підійшовши ближче, він потиснув комісарові руку. Те саме зробив Самковський. Вістович запалив другу цигарку.

– До сраки мені вже музика, – коротко відповів комісар.

І в цю фразу вмістилися всі його сьогоднішні розчарування. Двоє прибулих реготнули і попросили розповісти про те, що сталося. Вістович, урешті, мусив зайти з ними всередину, щоб доповнити розповідь фактами.

– А де були ви? – запитав Самковський, приглядаючись до тіла вбитого. Той, очікувано, залишався на тому ж місці.

– Посередині, – комісар вказав на свій десятий ряд.

– Отже, ви також нічого не помітили?

– Ні.

– Куля потрапила точнісінько в тім’я, – озвався Фельнер, – це ж треба, ще такого не бачив.

– Все просто, – пояснив Вістовим, – перший постріл пролунав у глибині залу. Всі повернулись туди. З балкона було видно погано, тому він перехилився через край, щоб і собі спробувати роздивитись, хто стріляв. У цю мить убивця з перших рядів поцілив йому просто в тім’я.

– Цікаво, куди був спрямований той перший постріл? – задумливо спитав Самковський.

Вістович подумав, що це його перше самостійне розслідування і практиканту дуже не хочеться, щоб хтось втручався. Навіть якщо це Вістович, якого зараз офіційно відсторонено від будь-яких справ у поліції. Та все ж комісар не стримався.

– Як на мене, перший раз стріляли тільки для того, щоб відволікти увагу, – сказав він, – усі, хай на кілька секунд, але відвернулися у потрібний бік. Професійному вбивці, який був у першому ряду, вистачило цього часу, щоб вихопити зброю, вбити жертву і так само непомітно сховати зброю назад, а потім загубитися в натовпі.

Обличчя Самковського геть скисло. «Аякже, – подумав комісар, – ти от-от би здогадався сам».

– Я шукав гільзу на підлозі, – вголос додав Вістович, – щоб хоч приблизно знати, де стояв убивця, але не знайшов. Можливо, тобі пощастить більше, Самковський. На все добре!

Комісар подався до виходу.

– Auf Wiedersehen, – звично відповів Фельнер, не відриваючись від роботи.

– Auf Wiedersehen, – мимовільно повторив практикант.

«Йому пощастить, якщо до поліції звернуться свідки, – подумав комісар, знову опинившись на вулиці, – інакше цю справу одразу можна передавати в архів. Шансів розкрити вбивство в Самковського не буде».

Того вечора Вістович не знайшов нічого кращого, як нахлятися в кав’ярні Шнайдера і напівпритомним дістатись додому. Ранок зустрів його жахливим кацом, від якого знову рятувала тільки пляшка «Baczewski». Третього дня, крізь п’яний сон, він почув запах кави. Сяк-так розплющивши очі, комісар побачив над собою тендітну постать Бейли. Вона схилилась над ним, вочевидь намагаючись помітити на його обличчі ознаки свідомості.

Бейла, знову Бейла!.. Цього разу вона тут, щоб засвідчити його поразку. Як же вона потрібна йому, і як, чорт забирай, боляче на неї зараз дивитися!.. Вістович знову заплющив очі.

– Адасю, – тихо промовила вона, – чуєш мене?

Йому захотілося набрати в легені повітря і глибоко зітхнути, але він стримався, боячись, що Бейла знепритомніє. Натомість, комісар уже впевненіше розплющив очі і поглянув на неї. Жінка виглядала стомленою.

Комісар з подивом помітив, що на ньому той самий плащ, що й три дні тому, і тільки черевики стояли біля ліжка. Очевидно, Бейла їх зняла. Далі Вістович сперся на лікоть, аби переконатись, що він у своєму помешканні. Помешкання, на щастя, було справді його.

Врешті, комісар обережно сів на край ліжка. Голова була важкою, а шлунок спазматично стиснувся, категорично протестуючи проти нових вливань алкоголю. На щастя, господар більше не мав такого наміру. Від самої думки про все, що міцніше за каву, починало нудити. Срібна таця з кавником і свіжою випічкою стояла на його секретері. Вістович жадібно ковтнув слину і вже хотів подякувати Бейлі, коли ж помітив, що на таці було три філіжанки.

– Ти на когось чекаєш? – запитав комісар.

– Коли я прийшла, в тебе вже були гості, – пояснила жінка.

– Доброго ранку, комісаре, – почувся чоловічий голос.

У дверях кімнати, одягнений в цивільний одяг, стояв Редль. Вістович сягнув рукою по свій револьвер, але кишеня плаща виявилась порожньою. На обличчі полковника з’явилась крива усмішка.

– Вночі я мусив забрати вашу зброю, – пояснив гість, – ви були в такому стані, що могли кого-небудь пристрелити. Але зараз я готовий повернути її вам…

З цими словами полковник виклав револьвер Вістовича на секретер поруч з тацею, тоді взяв кавник і налив з нього кави у філіжанки. Після цього поштиво переніс тацю на столик поруч ліжка.

Комісара дещо дратувала його театральність. Найперше, звівшись на ноги, він підійшов до секретера і забрав свій «Гассер». Щоправда, в каморах револьвера не виявилось жодного патрона.

Редль тим часом узяв до рук філіжанку і підійшов з нею до вікна. Надворі починався ще один похмурий грудневий день. Місто посилало в небо сині і чорні струмені диму з численних димарів, зігріваючись у цю безсніжну, але мерзенно-холодну пору. В помешканні Вістовича також не завадило б запалити піч.

– Снідайте, комісаре, у нас з вами важлива розмова, – знову озвався Редль, помітивши, що той не взяв свою філіжанку і навіть не торкнувся випічки. – Набирайтеся сил.

– Можемо розмовляти одразу, – відповів той.

Бажання їсти поступово зменшувалось, доки не зникло зовсім. Присутність у будинку людини з контррозвідки кого завгодно позбавить апетиту.

– Як скажете, – відповів полковник, виразно поглянувши на Бейлу. Жінка підвелася і вийшла в сусідню кімнату.

Трохи помовчавши, Редль продовжив:

– Так от, комісаре, якщо пам’ять остаточно до вас повернулась, пригадайте події триденної давнини. Я маю на увазі вбивство у філармонії… Як мені відомо, ви стали мимовільним свідком. Пригадуєте?

Вістович ледь помітно кивнув.

– Чи знаєте ви, хто цей убієнний?

– Не знаю.

Полковник єхидно усміхнувся.

– Звісно, увесь цей час вам ніколи було читати пресу, – сказав він, – а між тим, газети просто сказились. У всіх однакові заголовки.

Редль дістав із внутрішньої кишені плаща свіжий номер «Діла» і простягнув його комісару. Той, напруживши мозок, прочитав на першій шпальті: «Вбито депутата Галицького сейму Бартоломея Раковського!» Читати статтю Вістович не мав наміру, тому відклав газету вбік.

– Раковський був не просто депутатом, – продовжив полковник,– він очолював об’єднання крупних землевласників, яке, до того ж, підтримувало австрійську політику. Як ви розумієте, про його смерть уже відомо у Відні. І Відень хоче розслідування…

Незважаючи на свій кепський стан, Вістович потроху починав розуміти, куди той хилить. І це розуміння було бальзамом на його душу.

– Розкриття убивств не наша справа, – продовжив Редль, – але контррозвідка зацікавлена у тому, щоб убивцю знайшли.

– Наскільки мені відомо, поліція взялася за цю справу, – сказав комісар, уважно спостерігаючи за співрозмовником.

Сівши за його секретер, полковник підтягнув до себе переповнену попільничку і неквапно закурив.

– Я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно, Вістовичу, – за кілька хвилин продовжив Редль, – у тутешній Дирекції поліції працюють переважно поляки, які й самі раді позбутися проавстрійських елементів у сеймі. Я не здивуюсь, якщо невдовзі вони закриють цю справу і повідомлять, що сердешний Раковський публічно наклав на себе руки. Тому сподіватися ми можемо тільки на вас і Шехтеля. На щастя, він тепер уже директор поліції.

– Саме завдяки вам, полковнику, – випалив комісар, – я й не можу зараз зайнятися цією справою. Тому покладайте свої надії на одного Шехтеля! А я подбаю про те, щоб вчасно з’являтися до суду в справі Гаусмана…

Перечекавши цю хвилю гніву, Редль продовжив своїм спокійним крижаним тоном:

– Ми подбаємо про те, щоб слухання припинились на час розслідування. Також подбаємо про вирок. Він буде залежати від ваших старань, Вістовичу.

– І все? – запитав той, і собі заспокоївшись.

Комісар зрозумів, що іншої подібної можливості поторгуватись за своє майбутнє в нього може не трапитись.

– Ми підтримаємо вашу подальшу кар’єру, – відповів Редль, – також можете розраховувати на підтримку Evidenzbureau12.

– Мені потрібні письмові гарантії, – мовив комісар.

– Сьогодні Вільгельм Шехтель отримає телеграму від міністерства поліції з пропозицією розглянути вашу кандидатуру на посаду заступника директора, – відповів Редль, – це, як на мене, найкраще свідчення серйозності наших намірів щодо вас.

Полковник вилив рештки прохолодної кави собі у філіжанку.

– По щирості, комісаре, у вас невеликий вибір, – зауважив він, – не забувайте, що слідство у вашій справі наразі триває. І тільки ми можемо його зупинити.

– Тоді вам не потрібна моя відповідь, – сказав Вістович і, не втримавшись, потягнувся за випічкою. Голод ставав нестерпним.

– Може, й так, – погодився Редль, – а тепер я скажу найголовніше… Бартоломей Раковський мав бездоганну репутацію. І такою ж вона мусить залишитись після цього розслідування. Пан зрозумів мене, Вістовичу?

– Зрозумів, – понуро відповів той.

– Чудово, – полковник загасив цигарку і підвівся з-за секретера. – Гадаю, до вечора вас буде відновлено на посаді. За справу краще беріться негайно.

Він застебнув плащ і після цього додав, простягнувши комісару візитку:

– Звертайтесь, якщо буде потрібна моя допомога. Але тільки у крайньому випадку. Успіху, пане Вістовичу.

З цими словами Редль вийшов. Почекавши трохи, комісар підійшов до вікна і побачив, як той виходить з його будинку. Роззирнувшись довкола, полковник подався вздовж вулиці, а потім пропав з виду.

До його кімнати повернулась Бейла. Жінка також була одягнута для виходу.

– Ти не залишишся? – запитав комісар.

– Ні, – відповіла вона, – я хвилювалась за тебе, втім, тепер бачу, що все гаразд.

Вістович спробував легенько взяти її за лікоть, але вона не дозволила.

– Адаме, – тихо промовила Бейла, – ти знаєш, я ніколи і нічого не вимагала від тебе. Але не хочу бути потрібною лише тоді, коли тобі не щастить з дружиною.

Вістович спробував заперечити, але не зумів збрехати. Вона посміхнулась і залишила його наодинці.

* * *

Вістович перевдягся в чистий костюм і, залишивши кілька вікон у своєму помешканні відчиненими, вийшов на вулицю. Комісар найперше подався до фризієра. Він знав, що схожий зараз на опудало горили з музею графа Дідушицького13, а тому з полегшенням зітхнув за півгодини, коли вже був поголений і сам від себе відчував легкий запах «Eau de cologne».

У поліції ніхто не звернув особливої уваги на його повернення. Складалось враження, ніби Вістовича не було тут від учора. Поліціянти віталися з ним, ледь відриваючись від справ, навіть якщо просто палили цигарки і теревенили про якісь дурниці.

Самковський при появі шефа звично підвівся з-за столу й одразу ж знову сів. На столі Вістовича лежала незграбно підшита справа.

– Це про вбивство у філармонії? – запитав комісар, хоч добре бачив заголовок.

Самковський кивнув. При цьому на обличчі практиканта з’явився вираз такого глибокого і дошкульного жалю, що Вістович сам його пожалів. Комісар, однак, не почувався винним. Самковський ще встигне зробити кар’єру в поліції, а от для нього ця справа буде рятівною.

Перечитавши уважно всі папери, комісар дістав з кишені блокнот. У голові ще стояв туман від похмілля, тож сумістити там усі факти було важко. Для цього Вістович мусив їх записати. Він пригадав, як під час концерту гримнуло два постріли і після другого Раковський упав з балкона.

– Гільзи познаходили? – запитав Вістович.

– Тільки одну, – відповів ад’юнкт, – в кінці залу, між останніх рядів.

– А іншу?

Самковський розвів руками.

– Вбивця не міг її підібрати, – продовжив комісар, – цим би видав себе. До того ж, одразу зчинилася паніка… Ця гільза досі десь там.

– Перший раз стріляли з «браунінга», – мовив Самковський, указавши пальцем на документи справи, – з «бельгійця». Хтозна, можливо, й убивця мав схожий пістолет.

Голос його став дещо бадьорішим, від чого комісар також повеселішав.

– Дорога зброя, – зазначив Вістович, – покійний Раковський, безперечно, на гіршу не заслуговував.

Ад’юнкт криво усміхнувся. Він полюбляв чорний гумор свого шефа, хоч самого Вістовича зараз, швидше за все, ненавидів.

– Пістолет невеликий, – додав комісар,– його зручно заховати… Я на їх місці також узяв би «браунінг».

– Я спробував пошукати, де у Львові можна купити таку зброю, – мовив Самковський.

– І що?

– Ніде.

– Нічого дивного. Треба бути дурнем, щоб для вбивства депутата Галицького сейму купувати таку зброю у Львові чи навіть у Галичині. Але добре, що пан перевірив, Самковський, – сказав Вістович.

– Чи знайшлися свідки? – знову запитав комісар.

– У поліцію ніхто не звертався, – відповів ад’юнкт.

Вістович тихо вилаявся і торкнувся пальцями своїх скронь, що несподівано почали шалено пульсувати. Похмільний біль повертався до голови. Раптом комісар забув про свій надокучливий кац.

– Послухайте, Самковський, – звернувся він до підлеглого, – здається, в нас є привід вважати себе дурнями.

– Чому? – не зрозумів той.

– Ви допитали Ласло Перчені?

– Кого? – не зрозумів практикант.

– Скрипаля, – пояснив комісар, – він стояв на авансцені, і вся ця вистава відбулася просто перед ним. Зрозуміло, що він у цей час був зайнятий музикою, але ж міг щось і побачити.

Вістович підвівся з-за столу і підійшов до підвіконня, на якому стояв графин із водою. Наповнивши собі склянку, комісар жадібно випив. Між тим Самковський також схопився з місця.

– Ви куди? – запитав комісар, бачачи, що той одягається.

– Шукати цього Ферше… Як ви сказали його звати? Скрипаля?

– Перчені, – повторив комісар, – не поспішайте, Самковський. Минуло три дні, й у Львові ви вже його не знайдете. Нам треба дізнатися, куди він подався далі.

Вістович навмисне зробив наголос на слові «нам». Нехай цей шмаркач таки зарубає собі на носі, що надалі слідство вестиме не він.

Комісар і собі почав одягати плаща.

– Зробимо так, – мовив він, – найперше відвідаємо помешкання убитого. Пан знає, де воно, Самковський?

– Звісно, – кивнув ад’юнкт, – на Погулянці.

Чоловіки вийшли на вулицю і, перейшовши на Баторія, зачекали біля «криміналу» на фіакр. Увесь цей час жоден з них не промовив ані слова. Тільки у фіакрі комісар брудно вилаявся, коли їх добряче трусонуло і біль у голові запульсував ще сильніше.

На Погулянці Самковський попросив зупинити фіакр біля чималої вілли, збудованої в неоготичному стилі, що тягнулася в небо гострим дахом, спинаючись фундаментом на мертвий почорнілий пагорб. Безрадісний довколишній пейзаж і сира, швидше осіння, ніж зимова, погода якнайліпше підкреслювали величну моторошність помешкання покійного депутата Галицького сейму.

Піднявшись угору вимощеною доріжкою, поліціянти опинилися біля важких дубових дверей. Натиснувши на кнопку дзвінка, Вістович з подивом побачив, що відчинив їх привітний камердинер, а не ходячий мрець, як можна було сподіватися.

Усередині будинок також виявився значно веселішим, аніж зовні. У вітальні яскраво сяяло світло, завдяки чому можна було добре розгледіти багатий інтер’єр.

Гостям запропонували кави і попросили зачекати. Невдовзі до них спустилася засмучена жінка у чорній сукні. Вочевидь, це була вдова Раковського, і поліціянти поспіхом висловили свої співчуття. Жінка кивнула на знак подяки і пильно вдивилася в них червоними від сліз очима.

– У нас декілька запитань до вас, – запинаючись промовив комісар, – якщо пані дозволить…

Жінка вказала гостям на крісла і сама присіла на чудову бідермейєрську канапу.

– Прошу пані, хто запросив вас із чоловіком до філармонії того вечора? – запитав комісар, з насолодою вдихаючи запах кави, що струменів з невеличкої порцелянової філіжанки в його руках.

– Мій чоловік кохався на музиці й особисто знав багатьох відомих музикантів, – сумно промовила вдова, – його запросив Ласло Перчені, скрипаль, який грав концерт того вечора.

– Яким чином запросив? – перепитав комісар.

– Надіслав нам запрошення поштою, – пояснила жінка, – підозрюю, обоє були надто зайняті, щоб зустрітись, хоч віддавна товаришують.

– А чи пригадує пані, як вони зустрілись? – продовжив Вістович.

– Якщо я не помиляюсь… Здається, це було два чи три роки тому, у Відні… Так, саме у Відні, на прийомі в канцлера.

На останніх словах голос жінки затремтів, а потім урвався плачем. Навіть Самковський осудливо глянув на свого шефа. Той скорчив винувату гримасу і дістав з кишені портсигар. Забувши запитати дозволу, комісар запалив цигарку. Жінка перестала плакати і з огидою помахала рукою перед обличчям, ніби увесь дим від його цигарки зібрався в неї під носом. Вістович зрозумів, що в цьому домі не палять, але було вже пізно. Десь узявся той самий камердинер і поставив перед ним невеличку тарілку з чудовим орієнтальним розписом, яка мала б слугувати попільничкою. Нічого іншого, як загасити в ній недопалену цигарку, Вістовичу не залишалось.

Після цього комісар звівся на ноги і запитав дозволу оглянути особистий кабінет покійного. Жінка погодилась, наказавши камердинеру провести туди гостей, а сама перепросила і вийшла з вітальні. Поліціянти вдруге висловили свої співчуття, дочекались, поки двері за нею зачиняться, й подалися сходами нагору, куди ввічливо запросив їх камердинер.

В кабінеті, одна навпроти одної, стояли дві велетенські книжкові шафи, кожна з яких була вщент заповнена книгами. Біля вікна знаходився гарний різьблений секретер, а поряд з ним – чималий акваріум. Камердинер, видно, щоб не гаяти часу дарма, одразу ж заходився оглядати горщики з кімнатними рослинами. Ретельно оглянувши кожен, він наблизився до акваріуму. Зненацька слуга закричав…

Вістович від несподіванки випустив з рук гігантський фоліант німецької поезії і кинувся до нього. Камердинер скрушно дивився на поверхню акваріума, де плавала догори животом невелика рибка.

– Це блакитний конто, – зі сльозами на очах промовив камердинер, – улюблений вид пана Раковського. Відколи він помер, рибки також не хочуть жити без нього… Це вже четверта!..

Комісар і Самковський зітхнули з полегшенням. Їм начхати було на мертву рибку, і вони ледве стримувались, щоб не реготнути, бачачи, як камердинер обережно дістав її з води. Той докірливо на них подивився і вийшов з кабінету.

Скориставшись цим, комісар почав досліджувати шухлядки секретера. В одній з них виявився револьвер. Це був шестизарядний англійський «Webley». Руків’я зброї прикрашало кілька смарагдів, а поміж них виднілись літери «B.R.», що означало, вочевидь, ім’я господаря – Bartolomej Rakowski.

– Яка краса, – вихопилось у Самковського.

Вістович кивнув на знак згоди.

У найбільшій шухляді знаходилась чимала колекція старовинних монет. Усі вони були чітко погруповані, згідно з історичним періодом та країною, яку представляли. Окремо розміщувались грецькі драхми, римські динари, дві рідкісні скіфські монети, арабські дирхеми, декілька монет Карла Великого, а також цілий ряд золотих французьких екю часів Людовіка XII. Поліціянти так захопились спогляданням колекції, що не помітили, як повернувся камердинер. Він став поруч і зовні нагадував тепер сторожового пса, що був готовий вкусити першу-ліпшу руку, яка потягнеться до скарбів господаря.

Раптом комісар зауважив:

– Тут дечого бракує…

Вістович указав у правий верхній куток, де серед чеських і польських монет XIV—XVI століття виднілася прогалина.

Камердинер сумно усміхнувся і ствердно кивнув.

– Там мав бути празький гріш, – пояснив він, – одного разу, на прийомі в губернатора пан Раковський придбав його в іншого колекціонера і просто поклав до кишені. Коли ми повернулись додому, господар наказав мені підготувати місце в колекції, але виявилось, що монета зникла… Пан Раковський спершу ламав собі голову, куди вона могла подітись, а потім махнув рукою. Мовляв, що моє, те повернеться. Знаєте, він був таким фаталістом…

Раптом камердинер зауважив фоліант, що досі лежав на підлозі.

– Який жах! Як ви могли, комісаре?! – обурено вигукнув він.

– Це видання безцінне!..

Камердинер кинувся до книги, підняв і дбайливо обстежив її з усіх сторін, а тоді обережно поставив назад на полицю. Було зрозуміло, що відносини з цим чоловіком зіпсовано остаточно. Поліціянти востаннє роззирнулись, вийшли з кабінету і спустилися сходами у вітальню. Вдова пана Раковського вийшла попрощатися з ними і повідомила, що вони можуть повернутися сюди в будь-який час, якщо виникнуть додаткові запитання. Втім, відчувалось, що насправді жінка хотіла сказати: «Я втомилась. І волію вас тут більше не бачити».

Поліціянти вийшли з будинку і знову рушили мощеною стежкою донизу. Вона вивела їх до брудного почорнілого озера, де на березі їх чекав фіакр.

– Іноді жінки вбивають своїх чоловіків заради спадку, – задумливо промовив Самковський, сівши поруч з комісаром. – Хтозна, можливо, це саме той випадок? Адже весь маєток Раковського тепер належить його дружині.

Вістович знизав плечима.

– Вона була поруч, коли в нього влучила куля, – відповів комісар, – настільки близько, що ця куля могла б влучити і в неї саму. Не думаю, що вона б так ризикувала. Урешті-решт, вбивство можна спланувати інакше.

– Все одно не хочу відмовлятись від цієї версії, – сказав ад’юнкт.

– Як завгодно, – трохи роздратовано промовив комісар, – тоді заодно складіть список інших можливих ворогів Раковського. Почитайте, що писали про нього в газетах, розшукайте ділових компаньйонів… Кому він був винен, хто був винен йому. Одним словом, як завжди.

Передчуття нудної рутинної роботи вбило ті незначні рештки доброго гумору, які були у Самковського. Йому більше не хотілося спілкуватись із шефом, і він озвався до нього тільки раз, щоб дізнатись, куди вони зараз прямують. Комісар відповів, що добре було б пообідати у Шнайдера, а після цього навідатись до директора філармонії, щоб дізнатись, де зараз Ласло Перчені, скрипаль, який, як виявилось, особисто знав убитого.

Самковському не надто хотілося обідати з шефом, але він добре знав, що той заплатить більшу частину рахунку, і така вигода взяла гору над неприязню.

У кав’ярні Шнайдера приємно пахло випічкою і гарячим вином. Кілька столів були прикрашені різдвяними віночками, в кожному з яких було по три свічки з червоного воску. Мабуть, в останній тиждень Адвенту з’явиться і четверта. На підвіконнях стояли кошики з пряниками, цукерками та іншими солодощами, заманюючи перехожих. Отже, коли хтось забував, що невдовзі Різдво, то в цій кав’ярні неодмінно про це згадував.

Поліціянти були трохи спантеличені, тому значно повільніше, ніж завжди, попрямували до вільного столика. До них підійшов господар, радо посміхаючись постійним гостям, і запитав, чого ті бажають. Вістович замовив холодного пива і флячки. Самковський попросив те саме.

– З ким будете у Вігілійний вечір? – раптом запитав комісар. Самковський нервово пересмикнув плечима.

– З родичів у мене тільки батько, але й той спився. Останнім часом мене навіть не впізнає… Тож, мабуть, сам.

– І я також, – зізнався Вістович, згадавши про Анну і свою невдалу спробу примиритися з нею.

Щоб не продовжувати цю розмову, обидва закурили. Невдовзі принесли пиво, а потім і флячки. Тільки тепер комісар позбувся похмільного болю в голові. Пообідавши, обидва з дещо кращим настроєм попрямували до філармонії.

На розі Театральної та Скарбковської Вістович несподівано ухопив практиканта за рукав і потягнув убік.

– Що трапилось? – здивовано запитав Самковський, коли вони обоє заховались за афішну тумбу.

Комісар звелів мовчати і вказав у бік філармонії. Там, біля входу, поміж колон стояв високий сивуватий чоловік і марно намагався запалити цигарку. Вітер щоразу гасив сірник.

– Цей суб’єкт був тоді в залі, коли сталося вбивство, – пояснив комісар, – начебто сказав, що він лікар, чи якось так, уже не пригадую… Щось у ньому мене насторожило.

Ад’юнкт мовчки дивився на шефа, чекаючи скерування до дії.

– Може, він і не винен ні в чому, але простежте за ним, Самковський. Просто дізнайтеся, де він живе або куди найчастіше ходить.

Той почекав, доки суб’єкт нарешті закурить, і неквапним кроком вийшов з-за тумби. Чоловік рушив у бік Нового театру, і Самковський непомітно подався слідом. Зачекавши кілька хвилин, Вістович перейшов на інший бік вулиці. За мить він вже був у фойє філармонії, звідки піднявся сходами на другий поверх, де знаходився кабінет директора.

Директором виявися високий огрядний чоловік, значно вищий і огрядніший за самого комісара. Поруч з ним Вістович почувався худорлявим гімназистом. Зрозумівши, що перед ним поліцейський, директор занервував.

– Послухайте, комісаре, – заревів він своїм низьким басом, – я сказав поліції усе, що знав про те вбивство, і мені більше нічого додати. Хіба що…

Директор широкими ведмежими кроками підійшов до шафи і так різко її відчинив, що Вістович мимоволі опустив руку в кишеню, де лежав його револьвер. Складалося враження, що в шафі цей ведмідь тримав щось важке, чим зручно було відбити бажання навіть наближатись до його кабінету. Комісар устиг уявити в його ручиськах якийсь первісний дрюк, але директор, натомість, тримав зграбну пляшку грецького бренді. При цьому на його обличчі засяяла приязна усмішка.

– Любий комісаре, – промовив директор, – прийміть від мене скромний подарунок. Цей бренді я привіз колись зі своїх гастролей…

Від несподіванки Вістович відступив ледь не до самих дверей.

– Річ у тім, – продовжив директор, – що я зараз готую різдвяні музичні вечори, і мені зовсім не хочеться відволікатись на поліцію. Розумієте? Давайте спробуємо забути про цю справу.

Він усе наближався і наближався, несучи перед собою «Метаксу», аж комісару довелося виставити вперед долоню, аби той врешті зупинився.

– Пане директоре, я маю до вас лише два запитання, а тоді ви знову повернетесь до музики, – сказав Вістович.

– Лише два? – з недовірою перепитав той.

– Лише два.

– Гаразд.

Велетень повернувся за свій стіл і запропонував сісти комісару. – Перше: мене цікавить, де зараз скрипаль, який грав того вечора, Ласло Перчені, – мовив Вістович.

Директор зморщив чоло і взявся перебирати папери на столі.

– Ми взяли йому квиток до Кракова, – сказав він, – от тільки не можу пригадати дату…

Нарешті директор віднайшов якийсь блокнот і, погортавши сторінки, натрапив на потрібний запис.

– Ось, дев’ятого грудня він вирушив зі Львова… Мені він ще зізнався, що планує затриматись у Кракові надовше з особистих причин. Але концерт у нього там шістнадцятого…

– Тобто за три дні, – промовив комісар.

– Атож. Якщо плануєте його допитати, то ще встигнете…

Директор виразно подивився на Вістовича, очікуючи другого, й останнього, запитання. Комісар не примусив чекати:

– Сьогодні з філармонії вийшов худий високий чоловік, – сказав він. – Я бачив його у вечір вбивства. Сивуватий, користується лорнетом, коли треба щось розгледіти зблизька. Очевидно, має слабкий зір. Пан знає, хто це?

– Ми не знайомі з ним особисто, – відповів директор, – після вбивства він двічі просив дозволу побути в залі. Вдруге якраз сьогодні… Говорив, що йому потрібно відчути тамтешню ауру. Мовляв, це допоможе знайти вбивцю. Він, напевно, медіум абощо. Я не заперечував, не хотілося сперечатися, у мене й без того досить клопоту. Та й аби не казали потім, що я заважаю розкрити злочин.

– Що ж, я дотримую слова, пане директоре, – сказав комісар.

– Два запитання – дві відповіді. Не смію більше вас затримувати. Він підвівся і простягнув руку на прощання.

– Візьміть «Метаксу», – примирливо попросив директор, – я від щирого серця. Гадаю, пан також поціновувач доброго бренді.

Комісар посміхнувся і прийняв подарунок.

– Дякую. Я надішлю вам щось зі своєї колекції і спробую більше не турбувати, – сказав він.

– Я трохи погарячкував, – знічено мовив директор, – багато роботи, знаєте… Утім, все ж допоможу слідству, коли що.

З цими словами вони й попрощались.

* * *

О десятій вечора потяг прибув до Кракова. Вістович зійшов на перон і впевненим кроком попрямував у місто. Перетнувши Двірцеву площу, комісар вийшов на вулицю Баштову і подався нею до Флоріанської вежі. Зима у Кракові була такою ж безсніжною, як і у Львові. Вечірня паморозь чіплялась до голих знечулених дерев, а паркові ліхтарі, здавалося, ледь-ледь просвітлюють густий вологий простір.

Попереду завиднівся широченний силует Барбакану, а навпроти нього, посеред давньої фортечної стіни, височіла Флоріанська вежа. Брама внизу була незамкнена, і вечірній гість проник через неї у Середмістя.

Тут він пришвидшив крок і невдовзі опинився на Марійській площі поруч катедри. На хвилину зупинившись, щоб пригадати потрібний напрям, Вістович зрештою подався просто на Ринок, до Сукеніц, а звідти рушив до одного з темних пасажів. Після чималих зусиль йому вдалося розшукати невеликий гучний заклад з промовистою назвою «Pijalnia wodki». Набравши досить свіжого повітря в легені, комісар зайшов досередини.

За більшістю столиків сиділи гучні пияцькі компанії, і тільки за одним нудьгував самотній чоловік, перед яким стояла вже порожня чарка і тарілка з напівз’їденою канапкою. Вістович упевнено рушив до нього.

– Я думав, ти вже не прийдеш, – замість привітання сказав той, побачивши комісара. – Наступна за твій рахунок.

Чоловік вказав пальцем на чарку.

– Я маю дещо краще для тебе, Яцку, – відповів львів’янин, також сідаючи за стіл.

З цими словами Вістович дістав зі своєї невеликої дорожньої валізи пляшку «Baczewski» і поставив її перед співрозмовником.

– Гарний початок, – схвально кивнув той, – тепер давай замовимо ще якусь загризку, – бо я вмираю з голоду.

Він узяв канапку і з полегшенням запхнув її в писок. Більше не треба було розтягувати задоволення.

– Замовляй ти, – відповів Вістович.

– Тут готують непоганий бігос, – з повним ротом пробубонів чоловік, – раджу спробувати.

– У Кракові я завжди беру шарлотку, – сказав комісар.

– Як хочеш, – той нарешті розжував і ковтнув, – а я візьму бігос…

Підійшов господар, і чоловіки зробили замовлення.

– Маєш новини для мене? – перейшов до діла Вістович.

– В мене були новини вже за кілька годин після того, як я отримав твою телеграму, – хвалькувато відповів той. – Я маю дещо на твого мадяра.

Комісар посміхнувся. Він добре знав, що це не пусті слова. Яцек Жила, кримінальний кореспондент краківської газети «Czas» був талановитим нишпоркою. До цього додавались його природна сміливість та неабиякий фарт. Досить швидко у Жили з’явилася ще одна професія: він почав працювати як приватний детектив. Звісно ж, клієнтів йому не бракувало.

Щоправда, Жила мав і слабкості, найголовніша з яких – це жінки. Щойно отримавши гонорар, він прямував до улюбленого борделю і витрачав там усе, що заробив своєю небезпечною працею.

Вістович, вирушаючи до Кракова слідом за скрипалем, хотів мати додаткові козирі проти цього Перчені. Дізнатись якусь таємницю, яку скрипаль приховував від інших. Тоді, відповідаючи на запитання, він буде з комісаром максимально щирим. Звісно, могло виявитись, що ніяких таємниць маестро не має, і його особисте життя таке ж бездоганне, як і ноти, котрі линуть з-під його смичка, але якщо ці таємниці таки існують, то Яцек Жила про них дізнається.

Між собою львівський комісар і краківський журналіст зналися давно. Не раз і Вістович ставав тому в пригоді. Особливо якщо потрібні були відомості з російського кордону. Тоді комісар не лінився і вирушав у Броди або ж усе, що міг, робив у Львові. Таким чином, обидва завжди докладали зусиль, щоб не підвести один одного.

– Тебе дивувало, чому цей Перчені прибув до Кракова за тиждень до концерту? – запитав журналіст.

Він вирішив зробити перерву в смакуванні бігосу і відкинувся на спинку стільця.

Вістович кивнув.

– Усе дуже просто: у маестро тут коханка. Пишнотіла і жагуча ягідка з Клєпажу змусила його забути про дружину, як про вчорашній сон, – Жила з насолодою вимовляв кожне слово. – Сьогодні опівночі в гарненькому готелику на березі Вісли у них побачення… Як ти сам розумієш, Адаме, кращого місця і часу для допиту нашого клієнта годі й шукати.

Вістович дістав з кишені годинник.

– Година залишилась, – сказав він.

– Устигнемо, – відповів журналіст, – звідси не більше двадцяти хвилин доброї ходи. – А ще цей Паганіні полюбляє брати участь у спіритичних сеансах, – знову напхавши рота, сказав Жила. – Але про них він сам тобі розкаже…

Далі чоловіки заговорили про те про се, аж поки не настав час іти. Вістович розплатився за вечерю, і вони вийшли на вулицю. Перетнувши Ринок, подалися Гродзькою, далі Бернардинською і невдовзі опинилися на березі Вісли. Ліворуч від них крізь темряву проглядався Вавель. Чоловіки рушили набережною, аж поки справді натрапили на маленький готелик, оточений зусібіч ліхтарями.

Жила впевнено підійшов до дверей і легенько постукав. Його чекали: двері прочинилися майже одразу, і всередину їх пропустив статечний швейцар.

– Другий поверх, двадцяті покої, – промовив він і простягнув ключ.

Обережно піднявшись сходами, чоловіки зупинились біля потрібного номера. Зсередини долинали звуки скрипки.

Жила єхидно посміхнувся.

– Розважає свою ягідку, – промовив він.

Журналіст нахилився до замкової шпарини і, приглядівшись, задоволено усміхнувся.

– Видно їх добре. Почекаємо трохи…

Невдовзі музика стихла, а натомість почулось легке шурхотіння і приглушена розмова. Жила відірвався від шпарини.

– Гадаю, ми ще встигнемо викурити по цигарці, – сказав він, відходячи убік.

Комісар кивнув і, діставши портсигар, приєднався до нього. На душі Вістовичу раптом зробилося препаскудно. Там, за дверима, двоє – чоловік і жінка – насолоджуються одне одним, розтягуючи задоволення наскільки це можливо. Навряд чи їм спадає на думку, що от-от в їхній потаємний рай увірвуться чорти в особі львівського поліцейського і місцевого нишпорки.

Вістович відчував і деяку заздрість. Уже довгий час він сам не міг володіти жінкою без будь-яких сторонніх думок і відчуттів. З повіями ніколи не був тверезий, а поруч з Бейлою почувався винним. Винним у тому, що повернувся б до дружини, якби та його потребувала. І в тому, що не міг нічого пообіцяти Бейлі, окрім своїх не надто частих візитів.

І хоч вона нічого й не просила, а тільки завжди неквапно роздягалася і йшла до нього в ліжко, він однаково не міг сповна насолодитись її гарячими любощами.

З-за дверей почувся щасливий жіночий стогін. Жила знову єхидно усміхнувся і, загасивши недопалок, дістав з кишені спочатку ключ, а потім невеликий шпигунський «Expo».

– Зроблю кілька знімків на згадку, – пояснив він.

Двері вдалося прочинити безшумно. Утім, навіть якби до кімнати увірвався цілий ескадрон кавалерії, коханці б його не помітили. Вони солодко вовтузились на розстеленому ліжку, відкинувши ковдру, тому перше, що побачили неждані гості, – голу дупу Ласло Перчені поміж парою струнких жіночих ніг. Стискаючи коханця стегнами і колінами, жінка сама, здавалося, вганяла його тіло у своє гаряче лоно. Руки її при цьому тримали його за плечі, час від часу впиваючись нігтями в шкіру і залишаючи на ній криваві подряпини. Було зрозуміло, що от-от хтось із них першим досягне фінальної насолоди.

В цю мить Жила голосно вигукнув:

– Jo estet!14

Бідолашний скрипаль підскочив так, мовби його вразило струмом. Жінка одразу ж застогнала ще дужче, вочевидь якраз досягаючи жаданої сатисфакції. Одночасно клацнув фотоапарат журналіста.

– Mi törtenik?15 – сердито закричав угорець, намагаючись чимшвидше надягти штани.

Його коханка тим часом злякано заховалась під ковдру. Про себе Вістович встиг відзначити, що в неї прегарне тіло, і музиканту неабияк поталанило.

– На жаль, маестро, я жахливо розмовляю угорською, – сказав Жила, – тому вам доведеться пригадати польську.

– Я вимагаю пояснень, чорт забирай! – майже без акценту виголосив скрипаль.

– Справедливо, пане Перчені, – втрутився Вістович, – щойно одягнетесь, ми все пояснимо…

Коли маестро, нарешті, був у сорочці та затягнув пояс, розмова відновилась.

– Може, пані відпустимо? – запропонував комісар, указавши на жінку, що досі спостерігала за ними з-під ковдри.

– Ні, вона – моя гостя і залишиться тут! – угорець намагався вимовити це твердо, але вийшло якось голосно-істерично.

Було зрозуміло, що він боявся залишитися з ними без свідків, сам-на-сам. Тим часом Жила зробив ще декілька знімків.

– На дідька ви фотографуєте? – запитав Перчені.

– Щоб маестро був з нами відвертий, – пояснив комісар, – і нічого не втаїв, відповідаючи на запитання. Інакше світлини спочатку побачить панська дружина, а потім…

– А потім залюбки віддамо їх у руки будапештським газетярам, – доповнив Жила.

Скрипаль сів на край ліжка. Він намагався вдати, ніби йому байдуже, втім, було видно, що це не так.

– Хто ви і на які запитання я повинен відповісти? – запитав угорець.

– Я з лемберзької поліції, – сказав комісар, – мені жаль, що здобувати вашу відвертість ми мусимо таким чином, але є підозра, що пан може сказати не все.

– Он які методи в поліції…

– Пригадайте свій концерт у Лемберзі, – перебив його Вістович, – не думаю, що пан його забув, оскільки того вечора сталося вбивство депутата сейму Раковського.

– Он ви про що! Могли б одразу сказати, що прийшли у цій справі…

– Чому ви не звернулись до поліції після концерту? – запитав комісар.

– Я чекав, що прийдуть до мене, але не дочекався. А потім мені треба було вирушати.

Вістович сердито прикусив нижню губу. Скрипаль мав рацію, поліція мала б допитати його негайно.

– Хіба ви не бачили, хто стріляв? – запитав він.

– Ні.

– Це ж сталося просто у вас під носом. Вбивця був у перших рядах.

– Коли стоїш на сцені, не завжди видно зал, – пояснив Перчені, – світло б’є в очі. Щодо мене, то я бачу тільки інструмент і ноти.

– Сподіваюсь, вам не треба нагадувати, що ми прагнемо чесної відповіді? – сердито запитав Вістович.

– Я чесно відповів…

Запала мовчанка, під час якої присутні не зводили погляду один з одного.

– Я чув, що постріл пролунав зовсім близько, – знову озвався скрипаль, – ніби в мене біля вуха. Але я не бачив, хто стріляв. Ба більше! Я навіть не впевнений, з якого боку стріляли… Тут винна акустика. В театрі вона трохи особлива…

– Вдова вбитого розповіла, що ви були друзями з паном Раковським. – Вістович перейшов до наступного запитання.

Перчені знизав плечима.

– Ми познайомилися з ним у Відні на якомусь прийомі… – сказав він. – Цей чоловік кохався в музиці, і смію запевнити, дещо в ній тямив. Йому подобалось заводити знайомство з відомими музикантами. Ми кілька разів обідали, грали в карти, а півроку тому зустрілися тут, у Кракові.

– Де саме і за яких обставин?

– У спіритичному клубі «Брати потойбічні»…

Вістович і Жила не втримались від сміху.

– Так, я вірю у ці речі, – ображено промовив скрипаль. – І покійний Раковський вірив. Люди мають на це право!

– Даруйте нам, – перепросив комісар, – то ви кажете, спіритичний клуб?.. А де він знаходиться?

– На Скалці, неподалік монастиря Паулінів, – сухо відповів Перчені. – Учасники збираються там щоп’ятниці.

– Завтра п’ятниця, – сказав Вістович, – ви там будете?

– Чесно кажучи, я не збирався. На завтрашній вечір у мене заплановано репетицію, – з відчаєм у голосі відповів скрипаль.

Жила підніс до ока фотоапарат і, відшукавши через об’єктив коханку маестро, демонстративно зробив ще один знімок.

– Заради Бога, панове, я справді не можу пропустити репетицію! – Тон музиканта зробився плаксивим.

– Шкода, могли б викликати дух мертвого депутата і запитати, кому ж, курва, знадобилася його смерть, – іронічно зауважив журналіст.

Перчені жалісливо глянув на комісара.

– Ось що, маестро, – промовив той після паузи, – ви підете завтра на свою репетицію. Хіба що запізнитесь на якісь чверть години, вам можна…

Було помітно, як музиканту полегшало від цих слів.

– А запізнитесь тому, – продовжив комісар, – що все-таки з’явитесь на засідання «Братів потойбічних» і з’ясуєте одну річ.

– Яку? – тривожно перепитав Перчені.

– Чи є або були серед учасників клубу інші львів’яни. Близькі друзі, соратники чи партнери загиблого Раковського…

– Як я це з’ясую?

– Це ваш клопіт, пане Перчені… Я чекатиму одразу за монастирем, щоб ви не гаяли часу. Скажіть, о котрій годині.

Скрипаль нервово потер чоло.

– Сеанс о восьмій… О восьмій тридцять у мене репетиція… Не знаю, скільки часу мені знадобиться. Будьте там чверть на дев’яту, спробую встигнути, – промовив він.

– Що ж, домовились, – відповів комісар, одягаючи капелюх.

– Тоді до завтра, маестро.

– Не проводжайте нас, вихід ми знайдемо, – єхидно додав Жила.

Перчені мовчки спостерігав, як вони вклонились його переполоханій музі, що так і не промовила жодного слова, і подалися до дверей.

Вийшовши з готелю, чоловіки на кілька хвилин зупинилися. З боку Вісли дув крижаний вітер, і обидва одночасно підняли коміри плащів та втягнули голови в плечі.

– Зимно, холера, – промовив журналіст.

Вістович з ним погодився.

– Тобі є де зупинитись? – запитав у нього Жила.

– Так, дякую, Яцку…

Обом насправді хотілося якомога швидше розійтися, оскільки ні для кого ця справа не була надто приємною.

– Завтра я зайнятий до пізньої ночі, – подаючи на прощання руку, сказав журналіст. – Ти вже без мене якось.

– Звісно.

Спекавшись один одного, чоловіки розійшлися в різні боки. Вістович подався на Мьодову, де в будинку поряд із синагогою завжди, як бував у Кракові, знімав кімнату. На щастя, господар, старий рабин Кальман, ще не спав і, впізнавши його, впустив. Комісар, утішений тим, що в сімдесятилітнього старця збереглася добра пам’ять, зайшов досередини, перемовився з ним кількома словами і подався до відведених покоїв. Постоялець не захотів вечеряти, але попросив принести йому родзинкової настоянки. Випивши, гість зі Львова з приємністю вклався в чисту постіль і проспав аж до полудня.

Прокинувшись, Вістович пообідав з господарем і вирушив у місто, аби прогулятися. Краків, як і Львів, у цю пору повнився майбутнім святом.

Здавалось, не було місця на чималому Ринку, де б не пропонували різдвяні пампухи, калачики, кольорові лизаки, пиво та глінтвейн. А якщо таке місце й лишалося, то там неодмінно була ятка з іграшками, прикрасами, посудом чи іншим потрібним начинням. Вітрини кав’ярень мерехтіли витинанками, кольоровими ліхтариками і манили перехожих солодкими ароматами, що долинали з гостинно відчинених дверей.

Уся ця феєрія трохи відволікла Вістовича від його справи, але й нагадала про те, що цьогорічне Різдво для нього знову буде самотнім і п’яним. З наближенням вечора настрій комісара ставав усе гірший. І на домовленому місці за монастирем Паулінів рівно о восьмій Вістовим почувався просто розлюченим. На щастя, залишалося ще чверть години, аби трохи опанувати себе і не накинутись на скрипаля, якому й так зараз не позаздриш.

Проте Ласло Перчені не з’явився за чверть години. Не було його й о пів на дев’яту. На додачу сіяв дрібний холодний дощ і час від часу зривався пронизливий вітер. Комісар потроху втрачав терпіння. «Треба почекати хоч би до дев’ятої, – переконував себе Вістович, – може, скрипаля затримали в клубі, або не так легко виявилось зробити те, що йому наказали…» Звичайно ж, найімовірнішим здавалося, що угорець просто злякався і не прийде зовсім.

Раптом за спиною почулися кроки. Комісар озирнувся і побачив перед собою двох дебелих типів, що неквапно наближалися до нього. Зупинившись неподалік, один з них промовив мерзенно тріскучим голосом:

– Чи знає пан, о котрій відчиняють кляшторну церкву?

– Не знаю, – відповів комісар, – я не надто ревний католик.

– А дарма, – несподівано почулося збоку, – тобі треба частіше молитись…

Вістович навіть не встиг роздивитися, хто дав йому цю пораду, як одразу ж отримав дужий удар у скроню. Ледве втримавшись на ногах, він в одну мить вихопив револьвер, але двоє незнайомців, що прийшли сюди замість Перчені, вже були біля нього. Один з них вдарив його по руці, і поліційний «Гассер» опинився на бруківці.

Втім, комісар не розгубився. Ступивши кілька кроків назад, щоб нападники були перед ним, він підняв до підборіддя свої чималі кулаки. Тепер він бачив усіх трьох: двох прибулих типів і третього, що підступно вдарив його в скроню. Ну що ж, нехай спробують його взяти! За все життя Вістович зустрічав небагатьох рівних собі в кулачному бою.

Нападники подалися вперед, і, відчувши підходящу дистанцію, комісар щосили вдарив з лівої. Один з типів, той, що вибив з його рук револьвер, відчайдушно змахнув руками і розпластався на землі. Та це зовсім не вплинуло на інших двох. Переступивши через свого товариша, вони враз опинилися поруч з комісаром. Вістович уже готувався вдарити ще раз, коли від пекучого болю в грудях потемніло в очах. Боліло з лівого боку, десь під рукою, мовби від надто різкого руху, всередині щось надірвалось. Проклятущий біль усе не минав, аж врешті комісар не встояв на ногах. Нападники не дозволили йому впасти. Вони вчасно підхопили його попід руки і потягли у бік Вісли. Він ще бачив, як ті відв’язали від берега човен, а потім знепритомнів.

Коли Вістович знову розплющив очі, в грудях вже так не пекло, а тільки відчувався відголос болю. Він лежав на дні човна, а над ним бовваніла темна постать одного з типів. Руки йому туго зв’язали за спиною. Поруч похитувався інший човен. В ньому сиділи решта двоє. Берег був далеченько і миготів у темряві поодинокими вогнями. Човни поволі йшли за течією.

– Як почуваєтесь, пане Вістовичу? – холодно запитала постать.

– Гівняно, – щиро відповів комісар.

Постать не стрималась і реготнула.

– На жаль, краще вам не буде…

– Звідки ви знаєте моє прізвище? – поцікавився Вістович.

– Ми багато чого знаємо, комісаре. Усього не пояснити… Знаємо навіть те, що у вас є коханка-жидівка. Здивовані?.. Точніше, була… Ви в неї були, пане Вістовичу.

З цими словами чоловік дістав з кишені револьвер. Навіть у темряві комісар упізнав свого «Гассера».

– Чому львівська поліція не розщедриться на кращу зброю? – філософськи проказав тип.

– Ця також непогана, – зауважив комісар, видихнув і заплющив очі.

Гримнуло два постріли, і Вістович з подивом зрозумів, що стріляли не в нього. Він обережно розплющив очі. Чоловік навпроти цілився в дно човна. За мить він вистрілив утретє, пробивши ще одну дірку в човні, крізь яку також полилася вода.

– Прощавайте, комісаре, – сказав тип, пересідаючи в інший човен. – На тім світі побачимось.

– І до речі, заберіть це з собою, – перехилившись через борт, він поклав поліційну зброю поряд з комісаром.

Після цього двоє інших взялися за весла, і невдовзі Вістович залишився сам посеред річки. Вода все більше прибувала крізь прострелене дно, а промоклий одяг жалив холодом тіло. Комісар напружив усі сили, проте мотузка на руках тільки глибше врізалася в шкіру. Він вдруге спробував її розірвати, цього разу впираючись ногами в дно, але від того в човні тільки побільшало води. Здавалось, ніби насправді він потрапив у болото. І чим більше в ньому борсався, тим швидше воно його затягувало. Раптом Вістович згадав про свій «Гассер». Той лежав поруч на лаві, і вода ще до нього не дісталася. Револьвер був його останнім шансом, і якщо вистачить сил та вправності, то саме зброя його і врятує.

Як гірко пошкодував львівський комісар Адам Вістович посеред зимової Вісли у напівзатопленому човні, що Господь створив його таким великим і неповоротким. Та ще більше він жалів, що завжди плювати хотів на дієту і тепер живіт становив додаткову перешкоду. Щосили тягнучись зв’язаними руками до свого револьвера і намагаючись не опинитись передчасно у воді, комісар подумки присягав, що не питиме більше стільки алкоголю і не їстиме м’яса, поки не схудне. Якщо, звісно, виживе, а не захлинеться крижаною водою.

Наступної миті він уявив, як його розпухле посиніле тіло виловлюють з Вісли і жахаються передсмертної гримаси на обличчі. Вістовича охопив тваринний страх. Як же хотілось дістати той проклятущий «Гассер» і спробувати прострілити мотузку!.. І вже коли вода дісталася гомілок, комісар нарешті відчув, як його пальці торкнулись рятівної сталі. Ще одне зусилля – і револьвер був у його руках. Човен сильно хитнувся, але, на щастя, не перевернувся. Намагаючись увіткнути дуло в мотузку, комісар одночасно гаряче пригадував, скільки залишилось патронів у барабані.

З самого початку там було п’ять, замість восьми… Той тип вистрілив тричі, отже, залишилося два!

– Курва-а-а-а-а! – відчайдушно закричав страждалець, але його заглушив звук пострілу.

Тепер уже човен хитнуло так, що його правий борт опинився під водою. Вістович вдихнув якомога більше повітря і знову спробував позбутися мотузки. Руки вже були вільнішими, але пута все ще неохоче відлипали від шкіри, зриваючи її, мов риб’ячу луску.

Нарешті комісар змахнув руками і, змагаючись з холодом та течією, поплив до берега. Обважнілий одяг тягнув донизу, тіло судомило, і коли він вхопився руками за бетонний берег, це здалося йому дивом Господнім.

Уздовж набережної тягнулася широка ямиста дорога. Очевидно, його віднесло далеко за межі міста, і комісар тепер гадки не мав, як дістатись назад. Утім, це здавалось дрібницею. Найголовнішим було те, що він залишився живий!

Вода лилася з нього, ніби з якогось річкового чорта, і в темряві він скидався радше на якусь нечисть, що вилізла з води, аніж на людину. Між тим Вістович зрозумів, що зараз йому знову буде непереливки. Здійнявся вітер й одразу пронизав його до самих кісток. Напевно, слід було йти праворуч, проти течії, і таким чином дістатись до міста, але ноги його не слухалися.

Раптом сталося те, чого Вістович не зміг пояснити до кінця життя, але вкрай рідко після цього пропускав недільну месу… З лівого боку замерехтіло світло ліхтаря, почулися повільні кінські кроки і звук коліс. Наближався фіакр. Тут, бозна-де, посеред ночі, до нього під’їхав міський екіпаж, мовби Вістович стояв десь на Плантах, стомлений після тривалого шпацеру, а не на березі Вісли, врятувавшись від смерті.

Комісар махнув рукою, і фіакр зупинився. Візник незворушно палив смердючу цигарку, зовсім не дивуючись такому клієнтові. Складалося враження, ніби той щодня підбирає перехожих серед ночі. І тільки коли Вістович вмостився на лаві, він коротко запитав:

– Dokąd jedziemy?16

– Ulica Miodowa… do synagogi…17 – відповів комісар.

Він намагався проговорити це чітко, але його жахливо трясло, тому візник перепитав ще раз. Зібравши всі сили докупи, Вістович вдруге повторив адресу рабина Кальмана. Той виплюнув з рота недопалок, і вони рушили.

Рабин і цього разу не спав. Комісар з полегшенням побачив, що в його кімнаті горить світло. Після довгої подорожі в наскрізь промоклому одязі Вістович ледве тримався на ногах. Усе ж він сягнув рукою до кишені, де намацав слизький гаманець. Вигрібши звідти всі монети, він, не перерахувавши, простягнув їх візникові. Там виявилось десь півкрони. Візник так само незворушно прийняв їх, запалив нового самокрута і, цьвохнувши батогом над своєю шкапою, подався кудись темною вулицею.

Комісар постукав у двері. Рабин Кальман після довгої паузи все ж відчинив і злякано зайойкав. Після цього кинувся до вітальні, де підкинув дров у камін і наказав Вістовичу негайно знімати промоклий одяг.

Нарешті комісар, змащений горілкою і закутаний у шерстяну ковдру, задрімав у кріслі біля вогнища. Тим часом господар кинувся шукати свою мазь, щоб обробити постояльцеві поранені руки.

* * *

Коли Вістович розплющив очі, в кімнаті панували сутінки. Трохи полежавши з відкритими очима, він захотів перевірити, вечір це чи ранок, і спробував підвести голову. Та була гарячою і важкою, мовби хтось залив у неї розплавлений свинець. Її вдалося тільки трохи повернути.

Комісар побачив стіл, за яким сидів Жила і палив цигарку. Перед ним була філіжанка кави, попільничка і револьвер…

– Доброго вечора, комісаре, – посміхнувшись, привітався журналіст.

Отже, був вечір…

Вістович спробував відповісти, але захрипле горло не пропустило ані звуку. До кімнати зайшов господар будинку, тримаючи в руках гаряче молоко.

– Лишіться того, – сказав Жила, – цього чоловіка поставить на ноги тільки півлітри доброго шнапсу.

Вістович облизав губи і відповів йому вдячним поглядом.

– Судячи з усього, пана комісара підвело серце. Адже так, пане Вістовичу? – запитав Кальман. – Мені дуже знайома ця характерна блідість.

– Є трохи, – нарешті вичавив із себе комісар.

Кальман скрушно похитав головою і, поставивши молоко на столі, вийшов з кімнати десь у своїх справах.

– Якщо це так, тобі слід підлікуватися, – зауважив журналіст, – твоя робота не для хворого серця.

– Пусте. – Вістовича вже почала дратувати ця загальна турбота про його здоров’я.

Жила з неприхованим задоволенням відсьорбнув зі своєї філіжанки.

– Яку все-таки смачну каву готують жиди, – сказав він, – готовий навіть їх за це полюбити.

– Замість того сраного скрипаля на зустріч прийшли якісь покидьки, – прохрипів комісар.

– Знаю, – коротко відповів журналіст.

– Що за місто… курва… Всі про все знають.

Жила зробив ще один трохи нервовий ковток.

– Той спіритичний клуб, «Брати потойбічні», насправді не тільки клуб, а й справжня кримінальна ложа, – стишено сказав він, – досить могутня і впливова. Дотепер я не знав нічого про них, але зараз уже знаю… Тобі найкраще відлежатися день-два, а то й менше, і їхати назад до Лемберга, поки їм не стало відомо, що ти живий.

Вістович розумів, що коли це каже сам Жила, то так воно і є, без жодних перебільшень. А з огляду на те, що він зазвичай був досить стриманий, справи могли бути й гіршими, аніж здавалось.

– Дещо я, правда, дізнався з того, що тобі потрібно, – додав журналіст. – Тебе цікавило, чи були львів’яни серед учасників клубу?

Комісар ствердно кивнув.

– Був тільки один – якийсь Тадей Курка, студент… Але значиться тільки в клубі. Не думаю, щоб якогось студента прийняли до ложі.

Вістовича охопили одночасно злість і роздратування. Виходить, це все, за чим він приїхав до Кракова? Його ледь не втопили в зимовій річці, натомість він сам не дізнався нічого. І ні з чим повернеться до Львова?

Через два дні, коли минула гарячка, він заплатив господарю і, щиро йому подякувавши, рушив на двірець. Уже вранці наступного дня комісар був удома.

Опівдні до нього несподівано навідався Самковський. Вістович усе ще кепсько почувався, особливо після довгої подорожі, тому вирішив залишитись удома ще на день.

– Що трапилось? – замість привітання здивовано сказав комісар, щойно той переступив поріг.

Ад’юнкт відповів не одразу, затримавши погляд на перебинтованих руках шефа.

– Маю одну дуже важливу інформацію… Пан поранений?

– Просто подряпина, – відмахнувся Вістович. – Кажіть!

– Пригадуєте, доручали мені простежити того дивака, з яким ви розмовляли в філармонії одразу після вбивства Раковського? – спитав ад’юнкт.

Очі комісара спалахнули цікавістю.

– Так-так, звісно. Дізнався щось?

– Вам краще побачити…

Вістович хутко надягнув плащ, і вони вийшли на вулицю.

– Нам до жидівського цвинтаря, – повідомив Самковський і пришвидшив крок, щоб устигнути на трамвай, який якраз чекав пасажирів на зупинці. Комісар поспішив за ним, перемагаючи нестерпну ломоту в кістках і ледве дихаючи. У трамваї він полегшено сів на лаву.

Чоловіки вийшли біля Нового театру і подалися в бік синагоги на Шпитальну. Там вони завернули в невеликий провулок, що тягнувся до цвинтаря.

– Це тут, – промовив ад’юнкт, указавши на старі порепані двері.

Відчинивши їх, прибулі найперше побачили поліціянта, який чергував біля сходів, що вели нагору.

– Все гаразд? – запитав у нього Самковський.

Той ствердно кивнув.

На другому поверсі вони зайшли у невелике помешкання, де одразу ж відчули різкий запах ліків.

– Це сюди найчастіше навідувався той медіум, – пояснив ад’юнкт, – хоча сам він мешкає на Клепарові.

Самковський знаком запросив комісара пройти далі, до кімнати. Там, на ліжку, він побачив жінку, наполовину вкриту ковдрою. На обличчі її виднілося кілька чималих синців і подряпин, на яких запеклася кров. Очі були заплющені, а темне сплутане волосся розкидане по подушці. Поруч сидів поліційний лікар Фельнер, копирсаючись у своєму саквояжі. Побачивши Вістовича, Фельнер на мить відволікся, недбало махнув рукою для привітання і знову поринув у свій саквояж.

– Знайшли її тут позавчора, – пояснив Самковський, – спить майже увесь час, допитати не вдалося, тож невідомо, хто це зробив. Швидше за все, той наш медіум.

– Помешкання, схоже, належить їй, – сказав комісар, роззираючись довкола.

– Без сумніву, – підтвердив ад’юнкт, – ще ми знайшли її паспорт. Дівчину звати Яніна Циновська.

– Медіума схопили? – запитав комісар.

– Ще ні…

Вістович сердито глянув на підлеглого.

– Він не з’являється в себе на Клепарові вже третій день, – пояснив Самковський. – Як тільки з’явиться – схопимо.

Ад’юнкт почувався ображеним. Якого дідька Вістович був невдоволений? Чи більше він зробив у Кракові? Не бажаючи більше слухати шефа, Самковський вийшов за двері, пояснивши, що мусить покурити.

Комісар наблизився до Фельнера.

– Жити вона буде, – сказав лікар, випереджаючи питання. – Життю нічого не загрожує… Тільки от мусиш сидіти і чекати, доки вона прокинеться.

Фельнер підвівся і накинув на себе плащ.

– Я тут більше не потрібен, – додав він. – Auf Wiedersehen.

Дівчина прокинулась лише за декілька годин. Уздрівши Вістовича і Самковського, що схилились над її ліжком, вона злякано закліпала очима. Чоловіки поспіхом почали пояснювати, що не мають жодних лихих намірів.

– Ми з поліції, – додав Самковський, але це злякало її ще більше.

Тільки за добрих півгодини вона заспокоїлась і поліцейським вдалося розпочати розмову.

– Як вас звати? – вирішив уточнити Вістович.

– Янка, – відповіла та, – Циновська…

– Хто з вами так повівся?

Дівчина мовчала. Поліцейські вирішили набратися терпіння і почекати, але відповіді не було ані за хвилину, ані за дві. Тоді Вістович запитав знову:

– Це той високий, худорлявий чоловік з лорнетом? Той, що заходив сюди?

Янка заперечливо хитнула головою.

– Він доглядав мене… Він нічого поганого мені не зробив…

Здивовані поліцейські перезирнулись. Ніхто з них не чекав такого повороту подій.

– Гаразд, я все розповім, – промовила Янка і, скривившись від болю, спершу звелася на лікті, а потім сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги. – Ви ж інакше не залишите мене в спокої, правда?

– Правда, – криво усміхнувся Самковський.

Дівчина важко зітхнула і попросила води. Комісар підійшов до столу, наповнив склянку водою і приніс їй. Зробивши жадібний ковток, Янка промовила:

– Пан, про якого ви говорите, забрав мене з «вугільні» майже непритомною. Я тільки змогла назвати йому адресу, де мешкаю…

– Звідки? – перепитав комісар.

– З «вугільні», – повторила вона. – Це місце, де один чоловік влаштовує жіночі бої. Великий склад на околиці Замарстинова, в якому раніше зберігали вугілля. Для такої мети він дуже добре підходить, бо там поміщаються всі охочі глядачі. До того ж, місцина безлюдна…

– І ви брали в цьому участь?

– Так, але, як бачите, останнього разу суперниця виявилась мені не по зубах…

– А ви знаєте цього організатора? – знову запитав комісар.

– Хіба що на вигляд.

Вістович підвівся і підійшов до вікна. Натиснувши на залишок бронзової ручки, він трохи його прочинив, щоб впустити до кімнати свіжого повітря.

– А тепер, пані Циновська, мусите нам розповісти, як ви потрапили в ту «вугільню», – сказав він.

– Зачиніть вікно, – попросила вона, кутаючись у ковдру.

– Даруйте, – комісар виконав її прохання.

Втім, після цього запала довга мовчанка. Циновська ніяк не могла розпочати свою розповідь.

– Ми вас слухаємо, – нагадав їй комісар.

– Прошу вас, не підганяйте мене, – розпачливо сказала Янка, – після стількох бійок під регіт і крики усіх тих хлопів мені важко зв’язати слова докупи…

Вістович терпляче чекав.

– З цим… чоловіком я познайомилась у… у Мамки Цимес, – видихнула вона.

Янка чекала подальших запитань, але поліціянти мовчали. Обидва знали про цей славетний будинок утіх, але жоден з них і гадки не мав, як розпитувати її далі. Обидва чекали, що вона сама продовжить розповідь. Можливо, за інших обставин і Вістович, і Самковський не поводилися б так делікатно з повією, але зараз просто побоювались, що вона більше не промовить ані слова.

Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.

– Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці…

– Опишіть нам цього чоловіка, – попросив комісар.

– Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі…

– Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, – уточнив Вістович.

Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:

– Тоді, коли він… розуміє пан… коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.

Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши:

– Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе…

Вістович також був дещо розчарований.

– Це все? – перепитав він.

– Називав мене Гретхен…

– Гретхен?

– Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.

– Пам’ятаєте автора?

– Ні.

– А назву?

– Також забула.

– Можете його нам прочитати?

Янка сяк-так пригадала кілька рядків.

– Goethe, «Wanderers Nachtlied», – упізнав комісар.

Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.

Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок – це була якраз німецькомовна поезія.

Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.

Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.

Змірявши того сердитим поглядом, комісар промовив:

– Я до полковника…

– Він на вас чекає, – несподівано приязно відповів той, – на другому поверсі.

Оминувши типа в зім’ятому костюмі, Вістович рушив до сходів і швидко збіг ними нагору. При цьому під лівою рукою знову запекло, проте комісар не зважав. Він за звичкою сягнув рукою до кишені плаща, але одразу ж пригадав, що його поліцейський револьвер на дні Вісли.

Тільки одні двері на другому поверсі були відчинені. Це були двері бібліотеки. Зайшовши досередини, комісар побачив там Редля, що незворушно гортав якусь книгу.

– Вітаю, пане Вістовичу, – першим озвався той, ледь відірвавшись від своєї справи, – даруйте, що ми так довго тримали вас на вулиці. Проста обережність.

Комісар, намагаючись заспокоїти дихання, пробурмотів щось у відповідь.

– Хочете води? – турботливо запитав полковник. – Може, чогось міцного?

– Ні, дякую.

Редль відклав, нарешті, книгу і закурив.

– Що ж, тоді поясніть, чому ви так прагнули зі мною зустрітись.

– Для того, аби повідомити вам одну новину, – відповів комісар, нарешті віддихавшись.

– Слухаю.

– Знайдіть когось іншого, хто буде розслідувати смерть того скурвисина Раковського, – твердо сказав Вістовим.

Редль щосили намагався приховати своє здивування, але йому це погано вдалось.

– Може, все ж заспокоїтесь і вип’єте, комісаре?

– Йдіть до дідька, полковнику! Цей Раковський був справжнім негідником. Мало того, що належав до якоїсь кримінальної ложі, то ще й виявився любителем жіночих боїв! І не просто любителем, а засновником цілого бійцівського клубу… Тобто заробляв на цьому гроші. А його вдові, пане полковнику, гадаю, буде цікаво дізнатись, що її муж час од часу злягався з повіями у Мамки Цимес… В ненайгіршому, щоправда, борделі…

– До чого це? – перебив його Редль.

– А до того, що виконати вашу вказівку мені не вдасться. Бездоганна репутація покійного померла разом з ним… Після розслідування все це стане відомо. Я тут нічого не вдію.

– Зробіть усе, що можете, – спокійно відповів полковник.

– Краще знайдіть когось іншого, – повторив комісар. – І можете не нагадувати мені про справу Гаусмана. Я волію ходити до суду…

– Я нагадаю вам про Evidenzbureau, – холодно озвався Редль, – мені під силу не тільки домогтися покровительства цієї установи, але й накликати на вас її гнів… Хочете бути ворогом імперії? Не думаю, комісаре.

Запала мовчанка. Редль відчинив вікно і запалив цигарку. Повіяло холодом, і приємний запах книг змішався із запахом диму.

– Доведіть справу до кінця. Нам потрібно знайти вбивцю, – нарешті озвався полковник. – Просто не розголошуйте брудні факти. Решта – наш клопіт… Договір також залишається в силі, ви отримаєте все, що я обіцяв.

У голосі Редля відчувалася втіха від того, що йому вдалося повернути собі впевненість і розмовляти з Вістовичем дещо надмірно і поблажливо, як раніше.

– Може, маєте якесь прохання? – несподівано запитав полковник.

Комісар довго мовчав, а тоді тихо озвався:

– Мені потрібен револьвер. Свій я загубив, коли мене ледь не втопили у Віслі. В поліції, як завжди, видадуть якийсь непотріб, – сказав комісар.

Той факт, що Вістовича ледь не вбили, здавалось, ніяк не вплинув на полковника.

– Вам потрібен саме револьвер? – перепитав він.

– Ні, мені просто потрібна хороша зброя.

– Гаразд.

Редль дістав з кишені чорний блискучий пістолет і поклав його на стіл.

– Цей красень ваш.

– Браунінг? – здивовано перепитав комісар.

– Так, чудовий, легкий семизарядний браунінг 1896 року. Простий настільки, що з нього може стріляти навіть ваша дружина. У поліції вам такого точно не бачити, і навряд чи знайдеться щось краще в цілій імперії, – зазначив полковник.

– Окрім браунінга, з якого вбили Раковського, – тихо сказав Вістович, беручи до рук зброю.

– Ви часом не шульга, комісаре? – несподівано запитав полковник.

Вістович здивовано глянув на Редля.

– Ні. А чому ви питаєте?

– У браунінгів є один недолік: пружина знаходиться вгорі і віконце для викиду гільз достатньо високо. Якщо стріляти лівою рукою, то можна пошкодити собі великий палець, – пояснив той.

– На щастя, я стріляю правою, – посміхнувся комісар. – Панові не шкода віддавати такий скарб, полковнику?

– У мене таких два, – відповів Редль. – Придбав другий на подарунок. От і подарував.

– Гадаю, придбали не у Львові?

– Аж ніяк. Тут немає таких. У Відні… Ще щось, комісаре?

– Так. Нехай поліцейські філери у Кракові перевірять спіритичне товариство «Брати потойбічні», – сказав Вістович. – За ним ховається кримінальна ложа.

– Зроблю все, що зможу, обіцяю.

У голосі Редля тепер відчувалась цілковита байдужість. Вістович зрозумів, що розмову закінчено, і, тамуючи роздратування, вийшов за двері.

Від протягу вікно бібліотеки різко зачинилось. Комісар помітив, як полковник, вилаявшись, узявся перевіряти, чи ціле скло. Редль був обернений до нього спиною, і Вістовичу спало на думку, що в цю мить він, якби хотів, міг би його застрелити. Просто вихопити легенький браунінг, натиснути на гачок і сховати назад до кишені.

Звісно, Вістович не збирався його вбивати, тому ще більше здивувався, звідки в нього взялася така думка. Двері, як і вікно, також гучно зачинились, і комісар спустився у вітальню на першому поверсі. Далі через передпокій швидким кроком вийшов на вулицю. На порозі комісар на мить зупинився, надягаючи капелюха і слухаючи, як той самий тип у зім’ятому костюмі клацає замком.

Сівши у фіакр, Вістович знову пригадав, як Редль зачиняв вікно. Те саме сталося тоді у філармонії. Перший постріл відволік загальну увагу і змусив Раковського перехилитися через балкон, а другий постріл убив його… От тільки чи зручно було вбивці стріляти, стоячи в першому ряді? І чи не надто ризиковано? Адже зал був переповнений, і його неодмінно помітили б… Але свідків досі не виявилось, отже, вбивця був не серед глядачів. Від раптового здогаду кинуло в піт.

– Треба менше пити, – тихо промовив він і, висунувши голову, гукнув візникові: – Я передумав! Не ідемо в поліцію! До Старого театру…

– Як пан собі зичить, – байдуже відповів той, прикинувши, що оплата від того не зміниться.

Директор філармонії цього разу значно приязніше зустрів гостя.

– Я надовго вас не затримаю, – одразу після привітання запевнив комісар.

– Що ви, пане Вістовичу, – посміхаючись, відповів директор, – я до ваших послуг стільки часу, скільки знадобиться.

– Мені треба оглянути сцену, – сказав Вістович.

– З приємністю вас туди проведу…

– Ви знаєте піаністку, що акомпанувала Перчені у вечір убивства? – запитав комісар по дорозі.

– Щиро кажучи, ні. Гадаєте, вона могла б бачити, хто стріляв?

– Могла б…

Почулося гучне клацання вмикачів. За хвилину на сцені почало загоратися електричне світло.

– Voila! – театрально вигукнув директор.

Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.

Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.

– Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? – запитав поліцейський.

– Звісно, пане комісаре.

Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю…

Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.

– Що ви там знайшли? – запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.

– Як часто протирають інструмент? – замість відповіді запитав комісар.

– Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів… перепрошую, жирні пальці…

– Цього разу, схоже, забули, – сказав Вістович.

– От негідники! – розлютився директор. – Зараз з’ясую, хто мав це зробити!

– І видайте йому премію…

– Що ви сказали?

– Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, – повторив комісар, – бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.

– Он як?..

Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.

– Сподіваюся, сцену також не прибирали? – знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.

– Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, – почав директор, – але сцену…

– Знайшов! – радісно вигукнув комісар.

Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.

– Ось вона, чорт забирай… – додав він.

Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.

– Виходить, стріляли зі сцени? – здивовано запитав він.

– Виходить, що так, – посміхнувся поліцейський.

– Неймовірно!

– От бачите,—прощаючись сказав Вістович, – я обіцяв, що не заберу багато часу.

– Au revoir, пане комісаре, – відповів директор. – Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють…

Вістович вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.

– Убивця – музикант, – з порога сказав Вістович.

Практикант округлив очі.

– Музикант? – перепитав Самковський. – Але як міг скрипаль…

– Стріляла піаністка, – перебив шеф.

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.

– Друга гільза віднайшлася на сцені, – сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. – Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.

– А чому лівою? – перепитав Самковський.

– По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, – пояснив комісар. – Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад…

– Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, – після паузи промовив практикант.

Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.

– Нагадайте, прошу, як вас звати, – звернувся він до нього.

– Тадей Курка, – відповів той. – Мені що, доведеться знову все повторювати?

– Доведеться, – трохи різко сказав Самковський. – Повторіть усе комісару Вістовичу…

* * *

Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.

– Отже, вбивство на горищі стається щовечора, – промовив комісар, – і щоразу один сюжет…

– Тадей кивнув. Він уже не мав сил говорити.

– І жодних слів з їхньої розмови так і не вдалося почути?

Курка зітхнув.

– Я, безперечно, розумію, що вам зараз важко, – якомога стриманіше сказав Вістович, – але, як показує досвід, десь після десятого повтору окремі деталі вдається пригадати. Або ж люди визнають, що просто вар’ята траскають…

– Я не траскаю вар’ята! – несподівано вибухнув Тадей Курка.

– Усе, що я розповів, – чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.

– Ану ще раз про це, – озвався Самковський.

– Щойно жінка почала щось вимагати…

– Вимагати? – перепитав комісар.

– Так, здається… здається… – Курка зморщив чоло: – Вона просила заплатити…

– А ось і те, про що я говорив! – засміявся Вістович. – Нова деталь… Але продовжуйте, пане Курко.

– Отже, в той момент, коли та жінка просила невідомого їй заплатити, точніше, привиди…

Чергова єхидна усмішка на мармизі Самковського змусила його затнутися.

Той чоловік задер голову, роззявив рота і почав щосили втягувати в себе повітря…

Поліцейські вкотре стримались від реготу.

– Що ж, пане Курко, тепер дозвольте сказати дещо мені, але не лякайтесь… Хоча куди вже там далі, – мовив комісар. – Я остаточно згадав один випадок, який трапився, здається, рік тому. Десь на Замарстинові (тепер я переконаний, що у вашому будинку) сталося цілком тривіальне, на перший погляд, убивство: лакей, що знімав кімнату на горищі, прикінчив повію, яку привів до себе.

– Ми шукали його, але знайшли вже також мертвим. Чоловік наклав на себе руки.

Не тільки Курка, але й Самковський тепер здивовано глипав на свого шефа. І вже точно нікому не хотілося сміятись.

– Отже, це їхні привиди ніяк не знайдуть спокою, – промимрив студент.

– Я такого не сказав, пане Курко, – заперечив Вістович. – Але давайте завтра ми навідаємося до вас у гості, якщо ви не заперечуєте.

Тадей хитнув головою, показуючи, що не проти.

– До речі, де зараз той дивний чоловік? – запитав Самковський.

– Мені невідомо, – підводячись, сказав студент. – Він приходив увечері, а я відтоді не буваю вечорами вдома. Попросився ночувати в учня. Батьки хлопця погодились, щоб він займався математикою частіше.