Читать книгу Небо над Віднем - Богдан Коломійчук - Страница 4

Доктор Шойман з подивом дізнався, що за адресою, яка була вказана на візитці Цахера, знаходилась психіатрична лікарня. «Той сучий син вирішив пожартувати зі мною», – промайнула в нього думка. Все це справі скидалося на невдалий жарт, і мозок почав істерично наказувати Шойману повертатись назад, проте тіло його не послухало. Невдовзі мозок почав благати, але доктор не зрушив з місця ані на крок. Зрештою, куди йому було повертатись? Назад до панічного міста? У свій духітливий кабінет, в якому тхнуло страхом і безнадією? До того ж завтра там будуть інші люди… За сьогодні доктор Шойман встиг завершити всі свої справи, спакувавши з нечуваною швидкістю найнеобхідніше в дві валізи і навіть не попрощавшись, як слід, зі своєю вірною Клавдією, котра служила йому чесно і віддано багато років.

Доктор Шойман наказав мозку заткатися і, стиснувши в спітнілих руках свої валізи, рушив до головного входу. Ніхто не стеріг відчинену браму, та й уздовж дубової алеї йому не трапилось ані душі. Лише коли доктор минав сухий покинутий фонтан, десь над головою голосно каркнув ворон. Шойман підскочив на місці.

– Verdammt noch mal![1] – від несподіванки викрикнув він.

Потім звів очі догори і люто додав:

– Vepriss dich!..[2]

– Докторе Шоймане? – раптом почулося звідкілясь.

Віденець підскочив удруге, але цього разу стримався від лайки.

На сходах перед дверима лікарні він розгледів Цахера.

– Ви спізнюєтесь, докторе, – знервовано промовив той, – швидше, в нас мало часу!

Шойман видихнув з полегшенням і поспішив до нього. Цахер зустрів того палючим поглядом. Шкіра на його обличчі натягнулася так, що здавалось от-от трісне, а жувальні м’язи сердито сіпалися.

– Ми домовились на десяту, пане докторе, – нагадав Цахер, – а зараз майже пів на одинацяту.

– Пробачте, я…

«Сумнівався до останньої миті», – хотів сказати Шойман, але вчасно замовк.

– Я не сподівався, що за цією адресою виявиться психіатрична лікарня, – промовив натомість він.

– Ви хіба не львів’янин, чорт забирай?

– Ні.

– Гаразд, ходімо.

Цахер потягнув до себе важезні двері і пропустив його в темний коридор.

– Мені дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман і знову замовк, дослухаючись до свого відлуння.

– Що саме вам дивно? – запитав Цахер і, чиркнувши сірником, підніс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловісним, що лікар продовжив не одразу.

– Що саме вас дивує? – повторило це обличчя, вимовляючи роздільно кожен склад стримано-спокійним тоном, мовби його співрозмовником був псих.

– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…

Цахер несподівано розреготався так, що в доктора захолола кров.

– Ви ж хотіли вирватися з цього провінційного світу, правда, пане Шоймане?

– Звісно, але я хотів зробити це в прямому значенні! – лікаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись поміж хворими, то, принаймі, обрав би своїх пацієнтів!

Сире відлуння темного коридору насмішливо повторило цю розмову.

– Не турбуйтесь, докторе, – спокійно мовив Цахер, запалюючи другий сірник, – я вам пообіцяв, що ви опинитесь у Відні, і ви там опинитесь післязавтра. Навіть якщо зараз ви на Кульпаркові. Гроші принесли?

– Приніс, – обережно сказав Шойман.

– Давайте сюди.

Лікар неохоче дістав з валізи паперовий згорток і передав співрозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освітлене вже третім сірником, розплилося в приязній усмішці.

– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходіть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повів його далі кудись донизу, освітлюючи дорогу лише черговим сірником. Якщо рай справді існував, то він мав би знаходитись десь у підвалі міської «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зуміє відібрати свої гроші назад, і його потроху почав охоплювати відчай.

Декілька хвилин вони йшли довгим лабіринтом, дослухаючись до приглушених криків, що долинали згори. Тільки тепер Шойман відчув, які ж насправді важкі його валізи. Щоразу, коли зачіпався ними за темну стіну, доктору здавалось, що він от-от покине цей тягар до бісової матері, тільки б не відстати від свого проводиря.

– Чому… ми… йдемо… цим… підземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.

– Тому, що вкрай необхідно, щоб нас ніхто не побачив по дорозі, – пояснив Цахер.

– По дорозі… куди?…

– Я ж вам говорив.

– Та срати я хотів на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – поясніть усе до ладу!

Він, врешті, не витримав і зупинився, кинувши валізи на землю. Потім дістав з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Зненацька його ніздрі вловили свіже повітря.

– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгірше позаду, докторе, далі все буде гаразд…

З цими словами, він прочинив двері, за якими виднілися високі чагарники і зоряне серпневе небо.

– Слава Богу, – зітхнув лікар і, взявши знову свої валізи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовні, Цахер притримав доктора за рукав.

– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тікають психи.

– Звідки ви знаєте? – здивувався Шойман.

– Колись у цій лікарні працював психіатром.

Та перш, ніж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залізничну колію. Трохи поодаль від них стояв локомотив з одним-єдиним продовгастим вагоном.

– Йдемо туди, – наказав Цахер.

– Геніально, – не втримався Шойман, – звісно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг і відправити його до Відня.

– Потяг не до Відня, – коротко відповів той, намагаючись втримати рівновагу на розсипах дрібного каміння.

– А куди ж?

– До Станіслава. Все поясню потім…

Біля вагону їх зустрів юнак у якійсь чудернацькій лівреї і, чемно привітавшись, забрав у лікаря валізи.

– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав він, пропускаючи того вперед, – ваше купе під номером тринадцять.

Лікар подякував і рушив металевими сходинками досередини. В своєму купе він з приємністю розвалився на м’якому сидінні. Юнак приніс валізи.

– Якщо бажаєте чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укінці вагону.

– Я вирішу пізніше, – відповів лікар, пригладжуючи бороду.

– Зичу вам приємної подорожі, пане докторе. В Станіславі будемо за чотири години…

Юнак вже хотів іти, проте Шойман його зупинив.

– Прошу сказати, а той пан, що був зі мною… Він тут? Я не зауважив, куди він подівся.

– В сусідньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

– Ні-ні! В жодному разі. Тобто… нехай відпочиває.

Як тільки двері за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевиків і відкинув голову на спинку сидіння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Він був тут, у цьому купе. І сюди вже нікого не підсадять, бо, по-перше, воно невелике, і в ньому не вистачить місця на двох, а по-друге, доктор готовий власноруч виштовхати будь-якого непроханого сусіда. Заплативши дві тисячі крон, він має право їхати сам.

Його справді ніхто не потурбував, і Шойман врешті заснув. Доктору наснилося підземелля «дурки», з якого їм ніяк не вдавалось вийти. Попереду йшов Цахер з сірником у руці, і було зрозуміло, що він заблукав. Шоймана охопила лють.

– Scheiße, scheiße, scheiße…[3] – не вгаваючи, промовляв про себе доктор.

Цахер зненацька повернувся до нього обличчям і, приязно посміхнувшись, промовив:

– Пане докторе, вам не личить вживати подібних форм лексики. А якщо вас раптом почують душевнохворі нагорі? Всі вони – мої колишні пацієнти, і мені буде соромно за таке товариство.

– Halt dein verdammtes Maul![4] – відповів йому лікар і з приємністю зауважив, що його слина осіла в Цахера на обличчі.

– Прошу вас, докторе, поводьте себе пристойно, – сказав той все ще спокійним, врівноваженим тоном.

– Du, verfluchter Schweinehund![5] – не вгавався Шойман, відчуваючи якусь несамовиту радість і шалений азарт.

– Ви мене ображаєте, – зауважив Цахер.

– Blödes Arschloch! Drecksker…[6]

– Пробачте, але я змушений це зробити, – тим самим янгольським тоном сказав Цахер, закочуючи рукави, – ви не залишили мені вибору, докторе…

З цими словами він ухопив Шоймана за горло і міцно його стиснув. При цьому обличчя душителя залишалося спокійним, а лікар не міг опиратися, боячись випустити з рук свої валізи. Очі доктора полізли кудись на чоло, а він сам захрипів, як бугай на забої, проте й далі не чинив опору. Врешті він спробував відбитися від Цахера ногами, але той, здавалось, був зроблений з каменю і тільки посміхався.

Коли Шойману здалося, що він от-от вріже дуба, лікар прокинувся. Ногою, як з’ясувалось, він лупив стільницю, на якій з останніх сил трималася склянка з водою. Голова Шоймана виявилася задертою далеко назад, від чого жахливо стерпла шия. Доктор зиркнув на годинник. Була перша ночі, отже він проспав біля двох годин. Йому подумалось, що в жодному разі більше не можна дозволяти собі заснути. Треба весь час бути насторожі! Шойман трохи розім’яв шию і взувся у черевики. Потім звівся на ноги, щоб поправити костюм. «Мабуть, слід піти до того ресторану і замовити кави, – подумалось йому, – і було б непогано випити коньяку…».

Доктор прочинив двері купе і вийшов у коридор. Вагон час від часу хитало, тому Шойман завбачливо тримав руки напоготові, аби в потрібну мить вхопитися ними за яку-небудь опору. На щастя, не довелося, і врешті він успішно дістався ресторану.

Не зважаючи на досить пізній час, салон був переповнений. Складалося враження, що всі пасажири цього таємного нічного потягу так само, як і він, не бажали спати до самого Станіслава, маючи за краще бадьорити себе кавою, коньяком і цигаркою. Доктор зупинився і спробував відшукати поглядом вільний столик. Присутні також з цікавістю витріщились на нього, бо жоден з них не міг бути певен чи це йому вдасться. Найбільш підходящим видавалося місце за столиком біля вікна, хоч навпроти вже сиділа старезна пані з порожніми очима, яких не зводила зі стіни перед собою. Або на тій стіні вона вже бачила невидимий для решти кращий світ, куди от-от збиралася вирушити сама, або пригадувала свій тестамент, роздумуючи над його справедливістю. Нічого іншого Шойману на думку не спало. Він вже збирався підійти до неї, коли раптом його засліпив яскравий спалах магнезії.

– А ось і останній! – почувся далі піднесений голос.

Коли в очах посвітліло, доктор побачив перед собою міцну високу постать елегантно вбраного молодого чоловіка з фотографічним апаратом у руках. На обличчі фотографа, поміж акуратно стриженої бороди, сяяла привітна усмішка.

– Ласкаво просимо на борт, докторе Шоймане, – сказав він тим самим радісним голосом.

– Ми знайомі? – здивувався лікар.

– Ні, це я знаю всіх. Така робота. Мене звати Алекс Заклетський.

– Радий знайомству, – спробував посміхнутись Шойман і простягнув тому руку, – ви щойно мене зазнимкували?

– Так, пане докторе, ви тепер в історії, – Заклетський вказав на свій фотоапарат, – гарної ночі, призволяйтесь.

Доктор подякував і підійшов нарешті до столика зі старою примарою.

– Пані дозволить сісти навпроти? – гречно запитав він.

Однак та навіть не поворухнулася. Врешті доктор всівся без жодного дозволу і, підізвавши до себе кельнера, замовив каву та коньяк. Діставши портсигар, він закурив, сподіваючись, що бодай тютюновий дим виведе стару з летаргії. Коли й це не допомогло, його вже почала діставати цікавість, і він вирішив звернутись до неї вдруге:

– Чи не бажає пані запалити?

– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподівано, що доктор вдавився димом. – Знову цілу ніч тягався з курвами?

Шойман з жахом зрозумів, що тепер її скляні очі звернуті до нього. На щастя, це довго не тривало. Врешті, вона знову втюпилась у стіну, як раніше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний піт. Він добув з кишені хустинку і витер нею вологе чоло. Щойно хустинка знову опинилась в кишені, над столом виросла постать Цахера.

– Вдалося трохи відпочити, пане докторе? – приязно посміхаючись, запитав він.

Шойман пригадав свій сон і єхидно посміхнувся.

– Вдалося…

– От і чудово, – сказав той, сідаючи поряд з нерухомою примарою, – до речі, ви познайомилися з пані Танатович?

Цахер кивнув у бік старої.

– Так, ми трохи поспілкувались… – відповів доктор.

– Ніхто не знає, скільки їй років, але всі припускають, що не менше ста, – продовжив той, анітрохи не переймаючись її присутністю.

Шойман покосився на пані Танатович, але та й далі дивилася перед собою і ніяк не реагувала на сказане.

– Вона подорожує сама? – поцікавився лікар.

– Ні, за столиком праворуч від мене її прапраправнучка… Шльондра, яку світ не бачив. Все не дочекається, коли стара віддасть Богові душу, бо спадок залишиться чималий і практично весь дістанеться їй.

Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нічого не почула, перевів погляд на спадкоємицю. Дівчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильні класичні риси обличчя і сліпочо-біла посмішка, яку вона час від часу дарувала своєму співрозмовнику.

– Чому ви її так назвали? – запитав доктор.

– Можете викликати мене на поєдинок, – іронічно відповів той.

Шойман байдуже махнув рукою.

– Шльондра то шльондра…

– Її грав кожен, в кого стоїть і є гроші!

– Послухайте, пане Цахере!.. Ми говоримо все-таки про жінку!

Обличчя віденця почервоніло від обурення.

– Гаразд.

Співрозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком і випив його одним вправним рухом.

– Наполеон нас порятує, – вдруге озвалася пані Танатович, – Наполеон шляхетний лицар і не дасть Польщі загинути.

– Наполеон давно помер, люба пані, – буркнув Цахер, – навіть для вас і для Польщі…

– Чому ми прямуємо до Станіслава? – запитав доктор, щойно пані Танатович від них відвернулася. – І як ми звідти потрапимо до Відня? Ви обіцяли все пояснити.

– Звісно, пане докторе. Можете не турбуватись, ви заплатили свої гроші недарма. До речі, ось розписка, що я їх отримав, а отже й свідомий своїх зобов’язань.

Чоловік сягнув рукою до внутрішньої кишені і дістав звідти складений удвоє папір.

– Прошу.

Лікар пробігся поглядом по рівних рядках.

– З цим зрозуміло, – кивнув Шойман і заховав документ.

– Тоді перейдемо до основного. За дві години ми будемо в Станіславі, де ви та інші пасажири цього потягу поселитесь в найкращих номерах готелю «Брістоль». На відпочинок матимете рівно добу, до наступної ночі. Тоді вас буде запрошено на прощальний бенкет, де ви зможете зустрітися з самим графом фон Шуленбургом…

– Гадки не маю хто це, – перебив доктор.

– Граф фон Шуленбург – це той, хто вигадав спосіб врятувати вас від російського потопу. Зберегти ваші вуха для високої музики, очі для розкішних палаців, а всі ваші чуття для епохи, яка невдовзі загине тут, але, маю надію, збережеться в Австрії. До Відня ви, пане докторе, та всі, хто зараз в цьому потязі, вирушите на дирижаблі. Одна ніч польоту, і ви у столиці.

Очі доктора округлилися.

– На дирижаблі? Ви жартуєте? – запитав він.

– Аж ніяк. На землі починається війна, отже треба пересуватися над землею.

Шойман не міг повірити. Так, він чув про ці літаючі кулі та літаючі сигари, але ніколи їх не бачив, не те що не літав.

– А це безпечно? – стривожився доктор.

– Абсолютно, – запевнив Цахер, – «Саубха», так називається дирижабль графа фон Шуленбурга, вже не вперше долає таку відстань. Щоразу вночі і щоразу успішно.

– Чому вночі? – запитав лікар.

– Вдень дирижабль можуть помітити військові або поліція, – пояснив той, – тоді це буде його останній політ.

Доктор облизав пересохлі губи.

– Що ж, – промовив він хриплуватим голосом, – летіти – значить летіти.

– «Саубха» – надзвичайно комфортне судно, – запевнив Цахер, підводячись з-за столу, – ви й не помітите ночі, пане Шоймане. А вранці наступного дня вже питимете ароматну віденську каву. З цинамоном, як ви, мабуть, любите…

Лікар хотів заперечити і сказати, що не любить цинамону, але передумав. Цахер подався кудись за інший столик, і доктору не спало на думку нічого іншого, як замовити ще коньяку.

– Йди до своїх курвів! – несподівано крикнула пані Танатович.

Цього разу вона привернула загальну увагу, і в якусь мить Шойман зловив на собі зо два десятка зацікавлених поглядів.

– Стара порхавка, – тихо промовив він і, не дочекавшись випивки, рушив до свого купе.

За дві години оголосили, що потяг прибув до Станіслава. Пасажири зійшли на віддалений перон, поруч з яким в темряві на них чекало декілька автомобілів. Невдовзі вони рушили нічним містом і зупинилися біля входу до готелю «Брістоль». Прибулих радісно привітав консьєрж і, не гаючи ані хвилини, вручив кожному гостю ключ від його апартаментів. Таким чином, вже за декілька хвилин доктор Шойман простягся на зручному ліжку чималого «напівлюкса». Його потурбував тільки портьє, що приніс багаж. Лікар неохоче поплентався до дверей і, тицьнувши тому чайові, повернувся назад. Не роздягаючись, пасажир таємного потягу з насолодою дав хропака.

Вранці доктор Шойман прокинувся у доброму гуморі. Відчинивши вікно, він побачив, що на вулиці починався дощ. Після декількох днів пекельної львівської спеки йому хотілося стрибати від радощів.

Швидко одягнувшись, він спустився вниз на сніданок, а тоді попросив у консьєржа парасолю і подався гуляти містом. Дощовий Станіслав нагадав доктору дощовий Відень, і якоїсь миті Шойман заплющив очі, уявивши, що насправді він десь на Рінгштрассе. Втім, коли й розплющив, то анітрохи не засмутився, бо в цьому місті йому також виявилось добре. Хіба що євреїв-торговців на центральній площі Станіслава було більше. Проте менше, ніж у Львові. І, як здалося Шойману, ціни тутешні гендлярі не завищували, лякаючи дикими москалями, що наближались зі сходу.

Торговців у всіх галіційських містах поліція зазвичай проганяла з центральних площ і вулиць, але тепер, коли імперія почала війну, поліціянтам було не до них. Міщани скуповували все, що могли, а поліція та жандарми займалися, здебільшого, мобілізацією населення.

Доктор Шойман з приємністю розумів, що йому байдуже, скільки коштують сіль та борошно, адже завтра він буде у Відні, а там і поготів можна не перейматися такими дурницями. В своєму будинку на Картнерштрассе, подалі від цього провінційного божевілля, найперше, він доручить служниці приготувати для нього ароматичну ванну, а потім подати до кабінету справжній віденський сніданок. Вдень він провідає друзів і розповість їм за чаркою шнабсу про свої пригоди, а ввечері подасться в оперу.

Такі думки примушували його посміхатись. І схоже, він був єдиним, хто посміхався в цей дощовий день, мабуть, в цілому Станіславі. Хоча, ні… Решта втікачів зі Львова також могли б зараз посміхатись.

Ввечері, о десятій годині, доктор Шойман одягнув свій найкращий костюм і спустився до бенкетної зали готелю. Біля входу його зустрів усміхнений кельнер і запропонував вина. З радістю взявши бокал, доктор глянув на присутніх, а ті, в свою чергу, дружно звели погляди на нього. Струнний квартет в глибині зали щойно закінчив якийсь урочистий вальс і серед тиші почувся старечий голос:

– Ось знову той, що з курвами волочиться!..

Авжеж! Куди без пані Танатович! Вона сиділа на стільці досить далеченько від входу, і залишалося тільки заздрити, що в такому віці стару ще не підводив зір.

– Бабусю, заради Бога, припиніть! – почувся розпачливий голос її спадкоємиці.

На щастя, музиканти зрозуміли, що варто вступати знову і швидко розпочали новий вальс, порушивши незручну тишу. Шойману нічого іншого не залишалось, як відійти убік і пити своє вино.

Спадкоємиця пані Танатович з винуватим виглядом підійшла до нього.

– Пробачте, прошу вас, – сказала вона, – моя родичка вже в досить поважному віці і не завжди тямить, що говорить.

– Пусте, – усміхнувся той, – я добре розумію такі речі. Я лікар… Мене звати Пауль Шойман.

– Домініка Ліновська, – відповіла вона, – а пан справді лікар?

Спадкоємиця чомусь перепитала з такою цікавістю, мовби Шойман виявився факіром або ковтачем ножів.

Чоловік підтвердив.

– А чим саме займаєтесь? – вирішила уточнити Домініка.

– Лікую шкіру…

– Як цікаво, пане Шоймане!

Лікар по-дурному всміхнувся, гадки не маючи, що відповідати на такі слова. На щастя в залі несподівано залунали гучні оплески музикантам. Таким чином квартет урятував його вдруге за вечір.

Час від часу прибував хтось новий, так само зустрічався зніяковілим поглядом з присутніми, брав бокал з вином і відходив убік. Більшість насправді добре знали одне одного і за інших обставин, десь посеред міста чи в якому-небудь локалі, радо б теревенили про все на світі. Але зараз кожен волів мовчки поглинати вино та рештки кисню, якого в цій залі ставало дедалі менше і вже відчувалась духота.

Так, мабуть, випадково зустрічаються знайомі в лихварському будинку чи в борделі. Залишається тільки змовницьки кивнути один одному або стримано посміхнутись, тим самим домовившись про взаємну мовчанку. Звісно, ці заможні постояльці люксового «Брістолю» більше раділи тим, кого бачили вперше.

Доктор Шойман упізнав президента Львова, Йосифа Нойманна, і директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сім’ями, а їхні дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалік від них стояв директор львівської поліції Вільгельм Шехтель. «Он які люди тікають, – подумалось доктору, – а Нойманна і Шехтеля навіть не зупиняє те, що у Відні їх обох, найпевніше, заарештують. Причому, директора поліції чекатиме трибунал. Отже, справи у Львові дуже кепські…». Серед інших були також два його колишні пацієнти, яких він колись рятував від псоріазу: банкір Давид Кац, віденець, як і Шойман, та ювелірний магнат Леон Шталь. Обидва, звісно ж, вдавали, що не бачать доктора. Віденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно підносив до світла склянку з вином. Що він там досліджував, було відомо тільки йому, бо зазвичай кольори вина вдається розгледіти одразу.

Видно було також вже знайомі постаті фотографа Заклетського та Генріха Цахера. Обидва з’являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутніми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.

Втім за них це поступового робив алкоголь. Після другої-третьої склянки львів’яни почали впізнавати один одного, а деякі навіть вирішили привітатись і розпочати розмову.

– Можна вас попросити дещо, пане лікарю? – озвалася Домініка, коли оплески затихли.

Шойман помітив, що на її обличчі з’явився сором’язливий рум’янець.

– Звичайно, я до ваших послуг, – відповів лікар.

– Я вже рік мордуюся бородавкою, все ніяк не можу позбутися. А вона велика й болюча… – промовила Ліновська, – чи не могли б ви якось поглянути?

Попри те, що бородавки були безперечно його фахом, доктору Шойману стало неприємно. Отже, на іншу зацікавленість своєю персоною він не заслуговує! Втім доктор запевнив, що спробує допомогти.

– Вона в дуже… особливому місці, – уточнила Домініка, перед цим завбачливо роззирнувшись довкола, аби переконатись, що ніхто, крім Шоймана, її не почує.

– Не турбуйтесь, панянко, я бачив бородавки в різних і часто досить несподіваних місцях, – відповів лікар, втомлено посміхаючись, – скажіть мені на вушко, де вона у вас.

Домініка зашарілась до краю.

– Зрештою, – промовила вона, – лікар як священик, правда?…

Шойман ствердно кивнув. Тоді Ліновська наблизила вуста до його вуха і щось тихо прошепотіла. Від почутого в доктора пересохло в горлі. Хоч, здавалось, жодних несподіванок для нього бути не могло.

– То пан подивиться, – перепитала вона, не сміючи тепер звести на нього погляду.

– Обов’язково, – запевнив Шойман, – гадаю, найкраще це буде зробити в моєму віденському кабінеті.

Ліновська подякувала і повернулась до пані Танатович, бо та вже починала нову промову про те, що Наполеон врятує Річ Посполиту.

Зненацька з’явилася ще одна гостя. Це була молода чарівна брюнетка в елегантній дорожній сукні. З її появою більшість балачок нагло урвались, і присутні, як чоловіки, так і жінки, прикипіли до неї очима. Жінка, проте, не розгубилась і відповіла чарівною усмішкою. Нова гостя відмовилась від вина, і, оскільки була без кавалера, то одразу декілька чоловіків наввипередки рушили до неї пропонувати кавалерські послуги. Найпрудкішим виявився фотограф.

– Моє шанування, пані! Дозвольте відрекомендуватись. – трохи захекавшись, промовив він, – Алекс Заклетський…

– Емма Штайнер, – відповіла жінка.

Шойман був неподалік, тому розчув її ім’я.

– З дозволу пані, – галантно продовжив Заклетський, пропонуючи гості руку.

– Залюбки, – відповіла вона і рушила з ним у глибину зали.

Решта чоловіків, серед яких і доктор, спопеляли Заклецького заздрісними поглядами, але той нікого, окрім своєї чарівної супутниці, не помічав.

І нарешті, коли вже всі виснажились розмовами на штучні теми і було знищено більшу частину вина й закусок, до зали урочисто зайшли граф і графиня фон Шуленберг. Присутні радісно і з полегшенням зітхнули. Отже, їхнє чекання завершилось!

– Дорогі наші друзі, – сказав граф, – ми з графинею найперше просимо вибачення за те, що змусили вас так довго чекати. Річ у тім, що мені хотілося особисто перевірити готовність «Саубхи» до нашої нічної мандрівки. Графиня щоразу мене підганяла, нагадувала про вас…

– Але граф настільки ж відповідальний, наскільки і впертий, – підхопила дружина, – тому й не заспокоївся, доки не оглянув кожен гвинтик.

Вони з ніжністю подивилися одне на одного, і зал не втримався від оплесків. Подружжя Шуленберг були гарною парою. Графиня – вродлива жінка, граф – статечний чоловік, обоє були взірцем вишуканості та шляхетності.

– Однак тепер, – продовжив Шуленбург, – я особисто маю цілковиту певність, що нашу подорож не зіпсують технічні негаразди… Пані та панове, світ, до якого ми звикли, стрімко змінюється. Точніше, він тікає від нас, відходить щоразу далі на захід. Ми, на жаль, не можемо змінити обставини і зробити так, щоб старі цінності залишились в Галіції. Але ми можемо податися за ними слідом. Ми ті, хто залишався тут до останнього і тепер опинився в пастці військового стану. Порятунком з цієї пастки стане наша «Саубха»… Світ вже ніколи не буде таким, як раніше, але нам у ньому все ще знайдеться острівець старої Австрії.

Знадвору стоять ті самі автомобілі… Вони відвезуть нас цього разу до таємного доку з дирижаблем. Це наші останні години в новому світі.