Читать книгу Сила трьох. Початок - Богдан Маркусь - Страница 1

Ранок розпочався як завжди. Дід звично попорався по господарству. Нагодував і курей, і квочку з курчатами, і Сірка з Мурчиком. Але дивне відчуття марудило душу. Неначе щось потрібно зробити, а він запам’ятував. Тому й швендяв по подвір’ю, прислухаючись до своїх відчуттів. «Може з Ромкою щось трапилось?» – спало на думку. Та цього разу неспокій не стосувався правнука. Щось невідоме витягло Тихона з обійстя, але пильні чорні очі не шукали знайомий бляшаний дах. Він сторожко позирав у геть протилежний бік. У напрямку лісу й головної дороги.

Весняний вітерець куйовдив сиву чуприну, грався кошлатою бородою. Намагався звільнити стривоженого діда від примарних думок. І пустуну це, майже, вдалося. Трохи постоявши на узбіччі старий повернув вже до двору, аж раптом запримітив сріблясте авто. Воно неспішно їхало по дорозі. «Не з наших.» – подумав Тихін і неспокій зайняв насиджене місце. Коли машина зупинилася поруч, навіть не здивувався, та серце тьохнуло, щойно запримітив водія.

– Петре! – вигукнув, не вірячи власним очам. – Невже ти?!

Водій нашвидку вийшов з автівки і поспішив до нього. Це був високий кремезний чоловік із засмаглим рішучим обличчям. Чорне волосся вже торкнула сивина, та в сірих очах стрибали запальні дитячі бісики. На його вустах вигравала розгублено-радісна посмішка.

– Тихін Степанович! – вигукнув приїжджий і міцно обійняв діда. Від несподіванки той аж крекнув.

– Тихше, Петре, тихше. Чи хочеш задушити мене? Боже, бачила б зараз Уляна… Де ж ти був стільки років? Де тебе вітер носив?

– Е, Степановичу, і не питайте… – чоловік попустив обійми. – Де тільки не швиргало, та як прийшлося – принесло до вас.

«Ось вона і тривога.» – подумав Тихін.

– Що ж ми на дорозі стоїмо? – заквапився він, – Заганяй машину у двір, та й ходімо до хати.

– Так я не сам… – знітився приїжджий.

– А з ким? З жінкою?! Так знайом давай! – старий поспіхом пригладив чуприну, – Я ж тільки з виду страшний, а так людей не їм.

– Ні, не з жінкою… – чоловік чомусь враз посмутнішав, – З сином…

– Грицю, виходь! – звернувся до набурмосеного темно-русявого хлопця, який вигулькнув із вікна авто. – Познайомся з дідом.

Невисокий худий хлопчина неохоче виліз із машини, підійшов до батька і мовчки став поруч.

– Здоров був, козаче. – Тихін, похапцем, витер правицю об штани і простяг вперед. Хлопчина мляво потис.

– Е, хлопче, якийсь ти недолугий. Чи тебе батько з матір’ю кашою не годують? – запитав, тискаючи вузьку долоньку і намагаючись зазирнути в бліде обличчя онука. Парубійко шморгнув носом і з силою висмикнув руку. З ненавистю зиркнув на діда. В примружених очах малого причаїлося стільки люті, що Тихона пересмикнуло.

– Ну буде, Грицю, буде. – Петро тяжко зітхнув. – Не ображайтеся на нього, Степановичу, я все поясню…

– Гаразд-гаразд! – відмахнувся той, – Заганяй машину, та й ходімо до хати.

Він поспішив відкрити ворота.

– Грицю, іди, допоможи діду.

Хлопець щось невдоволено буркнув, але поплентався за старим.

– Прошу до світлиці. – припросив Тихін, – Проходь, проходь, козаче! У нас все по простому, – звернувся до онука який нерішуче тупав у сінях (після весняного сонечка там було досить таки темно та вогко). Хлопчина голосно зітхнув і навмання пройшов слідом.

Те, що назвали світлицею, виявилося напрочуд сонячною та затишною кімнатою. На покуті стояли образи, а на підлозі простелені чудернацькі вузькі доріжки. Підвіконня – густо заселені вазонами. Деякі з них квітували і, можливо, тому в кімнаті пахло чимось приємним й рідним.

– Оце так! Тут нічого не змінилося! – вигукнув Петро, поспіхом поклав сумки на лавку, яка стояла попід стіною, і роззирнувся.

– Все, як у дитинстві! Та сама лава! Ті ж домоткані доріжки. І мій вазон! Дивно, за стільки років не пропав. Виріс, як у справжнісіньких джунглях. – Чоловік підійшов до величезної монстери, що стояла в кутку, і погладив по розкішному темно-зеленому лапатому листі.

– А чого б він пропав? – Тихін кахикнув у бороду. – Поливається, удобрюється і раптом пропав. Чи він дурний?

– Ні, він не дурний! Грицю, пам’ятаєш, я розповідав про вазон під яким любив сидіти й мріяти про мандрівки у тропічних лісах? Оце він! Завдяки йому я став моряком.

– Так ти таки поступив у «мореходку»?! – дід здивовано всміхнувся, та вмить змінився на обличчі. – А розказав як чкурнув туди, де Макар телят не пасе?! Так, може я й не розумів тебе… Але ж заради пам’яті Уляни… Вона ж матір тобі замінила! А то лишив якусь цидулку про море й відвагу і шукай вітру в полі!

Занадто довго давня образа гнітила душу старого, тому і не стримався. Петро враз понурився. Знав – завинив перед дядьком. Тітка Уляна, дядькова жінка, справді, замінила йому матір яка рано померла. Та запальний парубок не зміг зжитися із суворим характером Тихона. Щойно тітки не стало – втік вчитися «на моряка».

– Е, Тихоне Степановичу, якби молодість знала…

– Еге ж. А старість могла… Та годі! – старий махнув рукою. – Нумо ладнати снідання, а то скоро й обідати час. І з чого б це я «Тихін Степанович»? Дядько я! Зрозумів?! А для тебе, Григорію, дід. Ходімо на кухню. Зараз яєшеньку підсмажу, картопельки відварю. Я ж гостей не чекав…

– Так ми привезли… – чоловік підхопив сумку і поспішив на кухню. – Грицю, мий руки і допомагай. Поїси й ляжеш відпочинеш. Ми ж рано виїхали. Ти, мабуть, втомився.

Опісля Тихін відвів онука в бічну від світлиці кімнату. Хлопчина ліг у прохолодну постіль і вперше, за багато часу, заснув міцним сном.

– Ну, Петре, ходімо на вулицю, – старий щільніше причинив кімнатні двері. – А то за сніданком ти щось не дуже гутарив.

Чоловіки вийшли на двір і повсідалися на ганку. З будки визирнув Сірко, дзявкнув на незнайомця й знову заховався.

– Ти гля! Швидко за свого признав. – здивувався дід, – Що то значить молоде-дурне. То розповідай, Петре, чому додому не навідувався? Чому приїхав тільки з сином, без дружини?

– Та, дядьку, не знаю з чого й почати. Стільки всього трапилося. Ото вступив до училища… На практиці у море ходили… В одному з портів познайомився з Надійкою, такою ж непосидою, як сам. Одружилися, жили добре. Я вивчився, вона вивчилася. Вона в мене етнографом була… – почав Петро і замовк, поринувши у спогади.

– Дак, чому ж була!? Вона й зараз Є! – вигукнув розпачливо, але враз обм’як, похилив голову і спустошено притулився до стіни.

– Біда у нас, дядьку… Рік тому переїхали ми до Києва. Мені немає різниці звідкіля у рейс іти, а Надійці добре: і архіви близько, і формування експедицій. Вона влітку їздила й Гриця за собою брала. Та цієї зими, пішла Надя зі своєю групою на Лису гору. Пішла і пропала… Потім розповідали, що всією громадою шукали. Не знайшли… І міліція з собакою приходили… Я тоді також там був. Марно! І дивно якось! Тут на снігові є сліди, а тут вже нема… Собака весь час скавучав… Щойно прийшли туди де Надя пропала, то наче закляк. А потім поводок вирвав і тільки бачили. Аж увечері догукалися. З тих пір й живемо самі… Тільки треба мені знову у море. Не можна розірвати контракт! Роботодавці, чорти б їх узяли, вважають, що зникнення дружини – не причина, щоб не йти в рейс! Радять, щоб на час відрядження, здав малого до інтернату. А я не можу! Не можу! Занадто важко Гриць дався! Скільки зусиль доклали, щоб він залишився! Його ж нам підкинули! Ще зовсім маленьким. Надя запевняла, що тижнів зо два як мав, то й добре. Але ріднішої кровинки ми не мали й не матимемо. Це якось враз відчули! А яким хворобливим ріс. Без любові та батьківської турботи він зачахне. Одна лиш надія на вас. Не відмовте, візьміть малого. Ні з ким його лишити. Надійка, як і я, сирота.

«Ось вона й тривога.» – знову майнула думка, але в голос старий нічого не сказав. Ні-ні, і не думав відмовлятися від онука. Як не крути, а рідна душа. Але боявся відповідальності. А що, коли хлопець такий, як його батько? Що Петрові скаже, як не приведи Боже, онук щось утне? Коли з малим щось трапиться, то з нього ж спросять! Що з того, що він Петрові не рідний? В очах у хлопця та ж сталь що й у батька. Отже й характером у нього. Та він і сам собі не пробачить, якщо з онуком щось станеться.

«Господи Боже, дай мені силу та розум! Не лишати ж на поталу дитину!» – думав Тихін.

– Дядьку, ви не переживайте! Я сходжу останній раз! В мене контракт до осені. Гриць закінчить у вас сьомий клас, а там літні канікули. Я у серпні повернуся й мізкуватимемо як жити далі. – вмовляв Петро, занепокоєний довгою мовчанкою. – Дядьку?!

«Старий я вже, старий. Не так, навіть, старий, як давній. Але ж старе дерево довго рипить. Може, з Божою поміччю, й справлюся? Не міг Петро погано виховати сина. Років десять йому мабуть. Це ж не мале дитя, якому цицьки треба, – думав дід. – Вдвох, лиш, справимося.»

– Ти, Петре, не галасуй даремно. А що хлопець каже?! Чи захоче лишитися тут? Він вже досить дорослий. Скільки йому?

– Дванадцять. В серпні тринадцять виповниться. – відповів, поспіхом, чоловік.

– Тю-ю-ю! А я гадав десять… Ви що, дитину голодом морили? Чому такий немощний?

– І не питайте… – Петро витер непрохані сльози. – Як Надя пропала, то малий ні їсти не хоче, ні спати не може. Все сахається чогось.

Сидів понуро і дивно було бачити міцного й, на вигляд, рішучого чоловіка, таким безпомічним та безпорадним.

– Ет, Петре, Петре! Бити тебе треба було, як ще маленьким тупцяв. Дак нікому ж. У мене й на свого рука не підіймалася, не те що на тебе, сироту. Чому ж раніше не приїхав? По-людськи, із сім’єю. Хлопець би відпочив на свіжому повітрі, молочка попив, здоров’я набрався.

– Та, дядьку, шкодую. Дуже шкодую, що не приїхав раніше. І зараз боявся… Переживав чи приймете. А ще більш боявся, що не застану вже вас…

– Тіпун тобі на язик! Хіба ж ото такі, як ти, дадуть спокійно померти?! Ну та нічого. Ось Григорія виростимо, а там побачимо. Коли він не проти, то я й поготів! Хоч на простих харчах з нього людину зроблю.

– Спасибі вам, дядьку! Спасибі. Навіть не знаю, що робив би, коли б ви відмовили. – Петро обійняв долоні діда. Старий знітився й зауважив:

– Чекай дякувати, ще нема за що. Скажи, коли збираєшся їхати? Щоб встигнути все владнати. Це ж і документи якісь до школи треба і одяганку. Коли хлоп’я півроку тут житиме – що носитиме? І ще, саме головне, поговори з ним, Петре. Ти ж знаєш, я в цьому не мастак. Поясни, що не маю тих зручностей до яких він звик. Та є: Сірко, якого не варто дратувати, Мурчик, якого не можна за хвоста тягати, і кури, яких треба годувати. А якщо серйозно, то щойно виникнуть якісь питання, хай відразу йде до мене. Одна голова добре, а дві краще. Усі проблеми рішатимемо удвох. Поговориш?!

– Звісно поговорю. А до школи я зараз навідаюсь, бо в п’ятницю ввечері мені треба в порту бути. Сьогодні ж вже середа?

– Та вранці була середа, а зараз, після обід, хто його знає… Петре, Петре! Рушай до школи. Малий як встане, то знайдемо чим зайнятися.

– Дядьку, я дістану з машини Грицеві речі – нехай розпакує. Де ви його поселите? – Чоловік рвучко підхопився з ганку.

– В будці у Сірка! Чи ліпше на горищі з Мурчиком? Ти любив там на сіні спати. А син твій чим краще? Це нічого що сіна вже нема, за те павуків багацько! – старий всміхнувся в бороду. – Шуруй! Не бійсь, малого не зобиджу. Де зараз спить, там і житиме.

Грицько так солодко заснув, що прокинувся коли батько вже повернувся зі школи.

– Ну, козаче, ти й сонько! – зауважив дід, коли заспаний онук вийшов у світлицю. – Батько наказав нам стільки переробити, що куди тій Попелюшці! А ти спиш та спиш. Добре спалося на новому місці?

– Угу! – кивнув хлопець.

– Так, там ліжко хороше. І Петро на ньому спав, а ще раніше Олекса, син мій. І кімнатка, хоч маленька, та затишна. Ходімо на двір, там батько вже приїхав. Спитаємо чи взяли тебе до нашенської «академії».

– Взяли його, взяли. – сказав Петро, зачувши із сіней їхню розмову. – Не йдіть на двір, там дощ починається.

– Дощ це добре. Дощ навесні – на врожай. – промовив замислено дід, та враз схапнувся. – А чорти б тебе узяли! Там же в мене квочка з курчатами!

Прожогом вискочив на вулицю. За ним поспішили й батько з сином. Довго метушилися під весняним дощем, аж поки Грицько не примітив, що песик теж чомусь мокне. Турботлива матуся не знайшла кращої схованки для малечі, ніж собача будка. Сірко ж, як справжній джентльмен, поступився своєю житловою площею. Пропажу знайшли і віднесли до сараю, а потім, цілісінький вечір згадували ті пошуки.

На душі у хлопчини стало так добре, що вже й не сердився на батька який лишає його з чужою людиною. Старий виявився не таким й страшним. І дивно, за біганиною під дощем, десь подівся той сум, що нестерпно мучив. Наче небесна вода, змила несамовиту тугу та самотність.

Коли вклалися спати, Петро спробував поспілкуватися з сином. Добре пам’ятав, як неприємно закінчилася їхня бесіда в Києві, тому дуже здивувався, почувши спокійний голос Гриця: «Їдь, тату. Мені тут подобається.» Чоловік вирішив рушати вранці.

Нашвидкуруч поснідавши, Петро зазбирався у дорогу. Коли сидів вже за кермом, щось пригадав. Вийшов із машини, відвів сина в бік і тицьнув гроші.

– Це, на власні потреби. В діда не проси, я й так мало залишив. – ще раз обійняв і сів у авто. Старий із хлопчиною ще довго махали в слід сріблястій машині.

– Що, Григорію, залишилися ми удвох. Будем жити – не тужити! – Тихін погладив онука по голові.

Так, Грицеві було сумно, але він усім єством відчував: починається нове життя. І що дивно, це життя ввижалося не тільки новим, але й цікавим та сповненим пригод. Ввечері вирішив, що не чекатиме понеділка, а піде до школи вже завтра. Про це й сказав дідові.

– Що ж, завтра так завтра. Проведу тебе до головної вулиці, а далі – сам. З нашого кутка багато дітвори йде, так що не заблудиш. Після дощу в мене ноги ломить, так що вибачай, козаче.

«Що ж, сам так сам. Я ж не першокласник, щоб старий, немічний дід вів за руку до школи.» – думав хлопець, складаючи шкільне приладдя в рюкзак.