Читать книгу Сила трьох. Початок - Богдан Маркусь - Страница 3

Дід вже взявся за клямку, як десь здалеку почувся зойк, а потім сварка. Лаялася жінка і цей голос старий впізнав одразу.

– Нінка! Знову репетує. – Тихін насупив кошлаті брови.

Сварка лишень починалася. Здавалося, людина прочищає горло перед справжнім «концертом». Навіть Сірко зупинився й нашорошив вуха. Дід ще більше спохмурнів.

– Григорію, чекай тут. А я схожу, попитаю, що трапилося. Мабуть Роман знову щось учудив. – він поспішив до хвіртки.

– Діду, а можна з вами? – несміливо запитав Гриць. Почув ім'я й збагнув – мова йде про його сусіда по парті. Що ж треба зробить, щоб так лаяли?

– Ет! – махнув рукою старий. – Ходімо вже.

Вони поспішили з двору. Не помітили, що за ними ув’язався й Сірко. Йшли вуличкою, але не в сторону головної дороги, а в протилежний бік. Дід крокував так швидко, що онук ледве встигав. Лайка чулася вже досить добре. Хлопчина мимоволі вслухався в голосіння жінки.

– І який лихий поплутав мене вийти заміж за відьмацьке поріддя!? За що я таке чортеня вродила?! А бодай би тебе чорти узяли! Що ж ти, бісівський сину, наробив!?

Зачувши це, Тихін додав ходу. З вулички різко звернув у двір порослий тогорічним сухим бур’яном.

– Тут городами зріжемо…

Щойно проминули садок і вийшли на чиїсь грядки, як не знати звідки здійнявся сильний вітер. З Грицька злетів кашкет. Поспіхом підняв його з землі і помітив, як раптом споночіло. Глянув у небо і не второпав, що ж це зробилося?! Там, де хвильку тому височіла весняна блакить, тепер нависли важкі свинцеві хмари.

– Діду, що це?! Буря!? – гукнув, намагаючись пересилити вітер.

Не збавляючи ходу старий глипнув на небо.

– А щоб тобі лиха не було! Григорію, а ну ноги в руки і за мною. – й підтюпцем побіг через город. Онук припустив за ним.

Минувши поле, дід забіг у чийсь задній двір, прочинив хвіртку і зник за огорожею. Гриць об щось перечепився й мало не впав. Головою відкрив хвіртку і ввалився у двір за високим шиферним парканом. Те що побачив – неймовірно здивувало. Розмахуючи сапою, по обійстю, бігала маленька жіночка у веселому квітчастому халаті. Не дивлячись що така мала, вона вряди-годи наздоганяла дебелого бігуна й била держаком по спині. А той, ні щоб втекти, намотував кола за великим червоним півнем. У прудкого птаха було прив’язане на спині щось чудернацьке, іржаве з ручкою. І хоч відчувалося, що півневі бігти важко і марафон триває вже досить довго, горда пташина хлопцеві не давалась. Не відступала й моторна жіночка. Відчайдушно лупила парубка, при цьому ще й добряче лаяла. В загнаному хлопцеві упізнав Романа Ряску. Дід метнувся навперейми.

– Йой Нінко, чи ти здуріла!? Ти ж сину ребра поламаєш! Віддай сапу, навіжена баба!

Рішучим рухом висмикнув стратегічне знаряддя і пожбурив якнайдалі. Схопив галасливу молодицю за плечі й добряче струсонув. Від несподіванки жінка на хвильку замовкла. Та за мить із новою силою заголосила, яка вона бідна та нещасна, що в молодості вийшла заміж за чортове насіння. Ось тепер й мучитися з малим бісеням, бо його батька нечисті взяли до себе у пекло. Роман відбіг на значну відстань від матері, зупинився і витер обличчя полою сорочки. Був добряче замурзаний та розпашілий. З чола стікав піт, а на смаглявих щоках виднілися сліди від сліз. Поруч – знесилено гепнувся півень.

– Нінко, годі квилити! – наказав старий. – Не сміши людей! Зараз з усіх кутків позбігаються на твою виставу. Ти розумієш, що ледь не покалічила рідного сина?!

– А його мало покалічити! Йому треба повисмикувати руки та ноги, щоб не робив більш нічого дурного! А за разом й голову відкрутити, щоб туди те, що не треба, не залітало. Це все, Тихоне, ваша кров! Це ваше поріддя! А було б воно прокляте щойно вилупилося! У інших людей діти як діти, а це виродок якийсь!

– Схаменися, жінко! Та що ж він зробив, що так його клянеш!?

– А глянь, що той лобуряка вчворив! – вона показала на півня, який розпластався під важкою ношею. – Ось для чого прив’язувати півневі праску? А вчора, се сьому ж таки когутикові, гайки до ніг попричіплював! Ось скажи, нормальні діти роблять таке?

– Ну попитала б його, для чого він це зробив. На що ж держаком по спині? Ти ж знаєш, не можна його дарма бити! Мольфар він по крові. А зараз саме в года входить, не вміє себе стримувати.

– Знаєш що, Тихоне Степановичу, мені ваша кров вже всі печінки виїла!.. А бодай би ти здохло! – вигукнула жіночка, побачивши щось за спиною діда. Вона кинулася до сапи.

Всі інші теж помітили, що Сірко пробрався якимось чином у двір і вирішив й собі поганяти півня-спринтера. Старий враз зметикував, що зараз знову почнеться сварка і треба щось негайно робити.

– Романе, Григорію, гайда додому! І Сірка заберіть! Хутко, хутко!

Хлопці перезирнулися: «Сірко, за мною!» – скомандував Гриць і вони втрьох дременули городами. Бігли пліч-о-пліч. Роман трохи попереду, показуючи дорогу, Грицько позаду. За ними, з веселим дзявкітом, мчав Сірко. Він вирішив добряче сьогодні по-побігати, як не за півнем, то хоч за хлопцями. І взагалі, день у нього видався напрочуд вдалий! Так, мабуть, думав песик, хапаючи за холоші то одного парубійка, то іншого. Хлопців це ще більше підганяло і за пару хвиль вони були вже на місці. Забігли в двір й знесилено впали на ганку. Лежали на східцях, важко дихали і ні як не могли прийти до тями. Трохи оговтавшись, Гриць помітив, що небо знову високе й чисте, а вітерець лагідний та теплий.

– Тю-ю! Наче й не було бурі. – подумав уголос.

– А бурі й не було. Це я коли серджуся, або реву, то таке вчиняється. Скільки дід не повчає, та я ніяк не навчуся стримуватись. – обізвався Роман. Зрозумів, що бовкнув зайве й знітившись замовк.

Грицько піднявся на ліктьові і уважно глянув на нього. І таким пронизливим був погляд сірих очей, що Ромці здалося – йому не вірять. Це неймовірно заділо хлопця.

– Ні, ти не думай, я не вигадую! Дід запевняє, що я мольфар. Що це таке, й сам до пуття не знаю, але мушу контролювати свої емоції, щоб ненароком не наробити біди.

Гриць нічого не сказав, тільки погляд зробився ще прискіпливішим.

– Чесно, я не брешу. Ти мені віриш?

– Вірю. – подивився прямо Романові в очі. – Чесно. Вірю.

Обидва відчули, що між ними встановився якийсь невидимий, але сильний зв’язок. Щоб якось розрадити хлопця, який ось так, враз, став більше ніж товариш, Грицько запитав:

– А з півнем що?

Ромка гигикнув і почухав потилицю.

– Розумієш, у наших сусідів, дядька Василя та тітки Польки, є півень. Цієї весни він внадився ходити до нас у двір і бити нашого Петруся. Ось я і вирішив натренувати його. Когути, коли б’ються, то ранять одне одного більш шпорами ніж дзьобами.

– А що це таке? – поцікавився Гриць.

– Шпори це такі гострі відростки на ногах. У курей такого нема, тільки у півнів. – пояснив Роман, помітивши, що Грицько приглядається до квочки. – А коли шпори на ногах, то й тренувати варто ноги. Логічно?

– Логічно. – погодився Гриць.

– Так от, я ще вчора взявся за тренування. Поприв'язував до лап гайки і давай намотувати за півнем. Мати якраз у магазин ходила, тому й не бачила наших вправ. Застала коли вже відв’язував гайки. Вирішила, що хочу те прив’язати, ну й дала ще вчора чортів. А сьогодні думаю: поки мамка до сусідки пішла, ще потреную півня. Щоб швидше його накачати, вирішив збільшити навантаження, ось і прив’язав на спину чавунну праску. І знову кола намотувати. Звідкіля міг знати, що вона так швидко повернеться?

– А коли почала бити, чому не втік?

– Ич, який ти розумний! Я втечу, а півня хто розв’яже? Він же здохнуть може. Ото й терпів. Гадав зловлю, запруся в сарай, відв’яжу, а вже потім дьору дам.

– А – а-а! Тоді все ясно. А то я подумав, що тебе переклинуло. Тебе б’ють та лають, а ти терпиш.

– Та на те що мамка гиркає, я не ображаюся. Важко їй зі мною. Батько ось вже п’ятий рік як помер. А те що б’ється – так я вже й звик. Ні, ти не думай, вона в мене хороша. І бити почала тільки тоді, коли помітила, що в мені просинається «бісівське коріння».

– Як це? – здивувався Грицько.

– Так, зразу, всього й не пригадаю. – Ромка на хвильку замислився. – Ось дивися: зроблю я якусь шкоду, насварить вона, а потім хоч сама вріжеться, хоч впаде і заб’ється сильно, або ще щось таке. Так наперед уже й лупить. Але ж я не навмисне це роблю. Я її люблю і не хочу щоб їй боліло. Нехай краще в мене болить. Вона ж не винувата, що такого народила. Хоча дід запевняє, що з роками я всього навчуся і з мене вийде добрий мольфар.

– Гей! Грицько ти чого? – Роман тільки зараз помітив, що по обличчю Гриця течуть сльози. Його новий товариш швидко відвернувся і поспіхом став витиратися долонями.

– Ти чого ревеш?

– Та, нічого. Не звертай уваги.

– Як це «не звертай уваги»? Ти ревеш, а я не звертатиму уваги? Я щось не так сказав? Так ти не ображайся, я ж ненавмисне.

– Та ні, Ромка, просто… Просто… – Гриця прорвало – А у мене мама, мабуть, померла. – заплакав уже не ховаючись.

– Як це «мабуть померла»? Так вона жива чи померла?

– Ні, вона пропала…

– Як пропала?

– Ось так! Пропала і все! Як тобі ще пояснити?!

– Розкажи та й все. Я ж не дурень!

– Так нема чого розказувати! Сам не знаю! Мені ніхто нічого не пояснював. Ні батько, ні мамині знайомі. Вони думають що я малий і нічого не зрозумію.

– Гей, Романе, ти що, віддубасив Григорія? – почувся голос діда. Він підійшов до хлопців і прискіпливо зиркнув на заплаканого онука.

– Та ні, діду, ніхто мене не бив. То я просто так. – Гриць швидко витер сльози.

– Діду, та ви що?! Хіба я, кого не-будь, коли не-будь навмисне образив?

– Ото ж бо й воно, що навмисно-ні, а ненавмисне-так! Що сьогодні вчинив? Нагадати? – старий був дуже сердитий.

– Ти ж знаєш, що в тебе мати нервова. Для чого її дратуєш? Га?! Ось так би й луснув поза вуха. Та ще й біди мало не наробив! Що було б, якби з то-тої хмари град пішов і цвіт побив? Скільки вчити: стримуйся! Ет! – дід махнув рукою. – Потім поговоримо. Зараз сиди тут і до дому не потикайся. Нехай мати охолоне. Увечері підеш. А ні, так завтра вранці. Зрозумів?

– Зрозумів. – буркнув Ромка.

– Ото ж бо й воно. – дід любив, щоб останнє слово залишалось за ним. Він зайшов до хати. Скрізь прочинені двері чулося як старий щось бурмоче.

Хлопці перезирнулися. У Грицька в животі забурчало, Романові тельбухи відповіли.

– Ну й жерти хочеться. Я від учорашнього обіду нічого не їв. – Роман почухав живіт. – Що у вас було на сніданок?

– Ич, який швидкий! Ми з дідом теж ще не снідали. Там, може, учорашня смажена картопля лишилася.

– На олії чи на смальці?

– На салі з часником.

– Клас! Це нічого, що вчорашня. Підігріємо та хоч трохи перекусимо, а то я зараз із голоду здохну. Поки то дід пересердиться і їсти щось приготує.

– Він якраз і готовив снідання, коли твоя мати переполох зчинила.

Неначе зрозумівши їхню розмову, підбіг Сірко і почав лизати Грицеві руки.

– Ти теж голодний? – запитав хлопчина і почухав його за вухом. У відповідь песик жалібно заскавучав.

– Ходімо, Грицько, на кухню. Пошукаємо й собі пожувати і пса нагодувати. Ти диви, з голодухи вже віршами заговорив.

Попідіймалися і подалися до хати. Песик залишився на дворі сам. Якусь хвильку постояв, обмірковуючи, а потім побіг до будки. Схопив свою миску і кинувся в прочинені сінешні двері.

Дід саме відціджував макарони (ті вже порозлізалися неначе жаби), як в світлиці щось загриміло. Старий знервовано кинув друшляк з макаронами в каструлю і виглянув з кухні. На підлозі простягся Гриць. Поруч – Роман.

– Блін, Грицько! Під ноги дивися! – прошипів Ромка, підіймаючись. – Шо, не бачиш доріжки!? Як сам сліпий, то хоч мене не підбивай. Я й так ледве стою. Вставай швидше, поправляй доріжку. Дід як побачить гармидер, то дасть чосу.

– Ой-йо-о! Зараз, зараз, не кричи. Це я ще не привчився і перечіпаюсь… – було видно, він добряче забився і йому боляче.

Тихін підійшов ближче і зробив вигляд, що не чув розмови.

– Ви чого тут порозлягалися? Ні, щоб допомогти їсти приготувати, вилежуєтесь як на пляжеві. А я старий та немічний маю вам, двом лобурякам, снідання готовить?

Онуки перелякано перезирнулися і витріщилися на нього. Їм враз стало непереливки.

– А це що за мара?! – дід глипнув кудись позаду них. Парубійки озирнулися. У дверях стояв Сірко із мискою в зубах.

– Ні, ви тільки гляньте! І куди це ти зі своєю тарою? Га?! – запитав Тихін собаку.

Побачивши, що до нього звертаються вельми шанобливо, Сірко, не поспіхом, повагом, високо підіймаючи голову, (щоб миска не човгала по підлозі) дугою оминув діда та розпластаних хлопців і почимчикував на кухню.

– Григорію, це вже твоє вихованнячко! Правду люди кажуть: «Пусти пса під стіл, так він і лапи на стіл.» Аби ви отак швидко чогось хорошого вчилися! Один ходити ніяк не навчиться, шпотається через що лишень можна. Інший – ні, щоб матері по хазяйству допомогти, за півнями, як цуцик навіжений, ганяється. За те Сірко, ой да молодець! Все на льоту схоплює! – старий голосно засміявся. Хлопці знову переглипнулися.

– Ану, швидше на кухню, а то головний їдака всі макарони строщить. Ет, козаки, ні до роботи, ні до їжі не допросишся. – дід махнув рукою і почовгав на кухню. Парубійки попідіймалися.

– Хух, мене аж в піт кинуло. – прошепотів Роман, витираючи чоло. У нього в животі знову забурчало. – Ходімо швидше їсти, поки дід добрий.

– А то що? – поцікавився тихенько Гриць. Він ще не дуже добре знав характер старого.

– Як це, що?! Та так «заб’є баки» повчаннями, що з голоду вмиратимеш, а шматок у горло не полізе.

– Вам що, особливе запрошення треба? – старий вийшов із кухні. В руках тримав собачу миску, наповнену вчорашньою картоплею.

– У нього, ось, вчіться. – кивнув головою позаду себе. За ним, шалено матляючи хвостом, йшов песик.

– Сірко, «був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак. На всеє злеє був проворний, завзятіший від всіх бурлак!» Мийте руки і за стіл, а я прив’яжу цього «бурлаку.»

– А що це було? – запитав тихцем Роман, щойно дід вийшов із світлиці.

– «Енеїда», Котляревського. – відповів пошепки Грицько.

– Ну й дід. Ні фіга собі! – Роман від враження аж рота відкрив.

– Еге ж, я сам в шоці…

Вони пройшли на кухню. Мивши чи не мивши руки, повсідалися до столу. Коли старий повернувся, онуки вже поснідали і саме допивали узвар.

– А до макаронів із яйцями, здогадалися ковбасу взяти? – поцікавився він.

– Ні! – злагоджено відповіли парубійки.

– А що, є ще й ковбаса? – запитав Ромка товариша.

– Та я й не знаю. – відповів той не певно. – Я в холодильник не зазираю.

– Ось тобі й раз! Григорію, та який ти хазяїн, коли не знаєш що в холодильнику є, а чого немає? – Тихін скрушно похитав головою.