Читать книгу Гуморески і не тільки - Борис Байков - Страница 3

Ти чого насупився, Іване? —

Так товариш близький його запитав,

Отже, бачу, і настрій поганий,

Може, трохи вночі недоспав?

Так тому, що зібравсь увілънити

Секретарку свою чарівну,

А, було, вже надумав кохати,

Так устрів у халепу одну.

Днями йду я з роботи додому.

Тільки й втримався ледь на ногах,

Бо побачив її, нашу Тому,

Тягне кошик важкий у руках.

Ну яким би я був джентльменом,

Щоб спокійно дивитись на це,

Кошик враз опинився у мене,

В Томці ж вдячність лягла на лице.

А коли привела в дім красивий,

Ще й пестливо мене обняла,

Поцілунок був дуже чутливий,

Я ж подумав: «Аванс вже дала»!

У наступні хвилини чекання

Я не бачив її лише мить,

Бо вона зачинилась у спальні,

Щоби згодом мене запросить.

Я ж в уяві палкого кохання

Час не гаяв – все з тіла убрав.

Залишилось з’єднатись в бажанні,

Обійняти єдину «май лав».

Раптом чую: «Заходь вже, коханий!»

Я ввійшов і в ту ж мить остовпів:

Бо стою у «костюмі Адама» —

За столом же – весь мій колектив!

Правда, треба віддати пошану:

Колектив мій мене зрозумів.

Бо почув лиш звертання: «Іване,

Спати рано іще, ти ж не пив!»

Ось така драматична вистава

Приключалась, Миколо зі мною.

– Тю, подумаєш, з ким не бувало.

Ти радій, що вернувсь з головою!

Я б з тобою погодивсь, Миколо.

Так! Без гумору тяжко прожити.

Але ж, знаєш, я був зовсім голий,

Тож й від гумору треба спочити.