Читать книгу Хатка в балці - Борис Грінченко, Борис Дмитрович Грінченко - Страница 2

Одного разу Корній поїхав у неділю до міста на базар. Марта зосталася дома. Випадком сталося так, що вернувся він раніше, ніж звичайно. У хаті нікого не було. Розпрігши коня, повів його на леваду пастися. А на леваді, саме над річкою, була купка дерев, шматочок гайку маненький.

Підходить Корній до тих дерев і чує, – щось гомонить. Він пустив коня, а сам прислухався.

– Ну, читай оце! – каже Мартин голос.

– Вірую во єдиного бога… – читає повагом парубочий голос.

Ніби той голос і знайомий Корніеві, але хто це – не вгадає він…

– Кого ж це вона вчить? – подумав Корній і не

міг зрозуміти.

А тим часом школяр прочитав уже якусь там частку «Вірую».

– Любий, що я тобі казатиму… – перепинив Мартин голос читання.

– Що?

– Нащо ти гніваєш батька?

– Як?

– Та так!… Он і знову позавчора прийшов батько з громади такий сердитий. Прийшов удвох із Панасом і почали тебе лаяти.

– За що?

– Та що ти за Секлету оступивсь.

– Ну, й як же ж мені було не оступитися, Марто?

Хоче громада в неї землю забрати. А що ж бідна вдова тоді з малими дітьми робитиме? Твій батько каже: «Треба забрати, бо не повинні ми за неї викупа платити та відбутки відбувати». – А я кажу: – Ні, це не по правді буде. От-от син у неї підросте, на той год уже з його робітник, тоді вона потроху й оплатиться, а тепер, як однімемо, – що ж їй – у шум з головою? Це буде, кажу, не по правді. – А батько твій: «Ти знаєш правду! Тільки потякати вмієш!» – Ну, й зазмагалися…

– Ото ж і погано!…

– Ну, а скажи по правді: чи можна мені було не

оступиться за жінку?

– Та ні, не можна… Ох, і нащо батько так роблять!… А що ми робитимем?… Ну, годі, читай далі.

– Е, ні! Це теж буде не по правді, – відмовля школяр.

– Чому?

– Ти ж сама казала, що як прочитаю опоки, то поцілуєш.

– Ач, який памяткий! Це так знаєш!… Ну, та нема вже чого з тобою робити!… Почувся поцілунок. Корній уже знав, хто цей школяр. Він кинувся крізь кущі й став перед молодою парою. Марта з Демком посхоплювались.

– Дак он хто тут ходе! Ах ти ж гольтіпака, обідранець нікчемний! смієш ти сюди лізти? Геть звідси, зараз, злодіяко! Демко відразу зблід, а потім почервонів.

– Дядьку, я не злодіяка! Ми з Мартою…

Але Корній не дав йому доказати:

– Геть, ледацюго, щоб твого й духу тут не було! – гримнув він на парубка.

Демко побачив, що з Корнієм тепер ні до чого не добалакається, а сварок він не любив. Жаліючи він глянув на бідолашну Марту й пішов із левади, промовивши:

– Нехай іншим часом побалакаємо, дядьку, як ви добріші будете.

Батько й дочка зосталися вдвох на леваді. Марта стояла, спустивши очі, крутячи в руках нещасливу граматку, що призвела до такого лиха. Корній дивився на дочку кілька часу мовчки.

– Марто! – озвався врешті.

– Чого, тату?

– Гляди, щоб я більше ніколи не бачив його й близько біля тебе!

– Тату, я його люблю.

– Ти думаєш, що я тебе за його, за харпака, за ледацюгу віддам?

Спущені додолу дівочі очі глянули благаючи на батька.

– Хіба ж Демко ледацюга, тату? А що він убогий…

– Мовчи вже! Ніколи ти не будеш за їм! Кинь ці думки і не смій і дивитися на його!

Батько повернувсь і, не глянувши й разу на дочку, пішов до хати. Дівчина зосталася сама. Не смій ні думати про його, ні дивитися на його! Он що каже батько. Може б вона й не сміла думати, так же ж не може не думати. І хіба батькові жити з Демком? Не батькові, а їй. І вони будуть жити вкупі, будуть! Але ж який сердитий сьогодні батько був, який сердитий! І бідній дівчині відразу так важко зробилося на серці, що вона впала знову на траву й гірко заплакала. Вона плакала, а сонечко сяло над нею з неба, а пташки щебетали. Маненькі веселі пташки – вони тепер жаліли бідну дівчину і щебетали, щоб її розважити.

А тим часом Корній ішов до хати. Він був страшно сердитий. Як він смів, оцей харпак! Невже він думає, що Корній оддасть за його свою дочку? Але не дурний: уміє зазіхати на чуже добро, знає, що єдина дочка, що все їй буде. Та тільки облизня піймає!…

Скільки йому цей Демко дошкуляє в громаді своєю правдою, а оце ще й сюди притисся, і тут упокою не, дає! Ні, треба вже його викурити відсіля! Час уже й добро своє, дворище, в його забрати!

Дуже сердився Корній і днів кілька до дочки зовсім не озивався, а сам усе думав про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити, бо він добре знав, що поки Демко житиме так близько, то не вглядиш за Мартою. Перш Корній допоминався дворища Демкового, та не дуже наполягав. Але тепер треба до цього добре взятися. Корній пішов до писаря на пораду, та й той не міг нічого певного сказати:

– Воно, Корнію Семеновичу, звісно, що вам того дворища треба, бо полагається воно при наділі; тай йому ж полагається так само, і як же його вигнати тієї селитьби, де він живе, коли в його є наділ? Воно, звісно, можна б спробувати, та… ви самі знаєте, який цей Демко зубатий у громаді, то він і по судах собі дорогу знайде. Треба щось вигадувати, треба думати…