Читать книгу Оповідання - Борис Грінченко, Борис Дмитрович Грінченко - Страница 2

Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма — якось воно буде, а як улаштуються — от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела!

А коло хати Маруся квiток, квiток понасаджує, — от як у її матерi було — це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро — свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють — вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.

Опiвднi чує, — гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, — знову до шиття. Чує й машина гуде, — це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, — машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, — а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.

— Що воно за знак? — подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, — бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.

— Галько! — гукнула вона до неї. — Галько!

Галька спинилась i вздрiла Марусю.

— Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося — шахту залило! — ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.

Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:

— Яку шахту? де?

— Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!

— А тобi ж хто казав? — спиталася Маруся.

— Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! — казала Галька поспiшаючись.

Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, — то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.

— Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! — скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї. — От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?

— У новiй…

— От бiдна ти!… — пожалiла Галька. — Ходiмо ж туди!

— Ходiм! ходiм! — одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.

— Та не так-бо швидко, сестричко! — пручалася та, — а то я не пiдбiжу.

Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, — якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:

— Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!

Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.

— Ну, та як же воно було?

— Так! — вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю. — Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, — а вода так i суне! Кинулись бiгти, — так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорнiло менi в очах, — от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого — мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта, — пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.

— А правда, — казав якийсь шахтар, — у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!

— Та звiдки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:

— Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, — от воно й залило.

— А ти хiба знаєш?

— Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла.

— Лихо та й годi!

— А скiльки людей у шахтi? — спитавсь управитель у десятника.

— Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, — вiдмовив той.

Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.

Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.

Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.

— А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрiвши. — Геть звiдцiля, тут машина стане!

Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.

— Чуєш, iди звiдцiля!

Вiн хотiв стягти її з вагончика.

— Не займайте мене! — скрикнула вона. — Там татко!

Штегер несамохiть пустив її руку.

— Що там таке? — спитав управитель, пiдходячи.

— Та ось, — показав штегер, — дiвчина. Батько її там.

— Одведiть її звiдцiля! — звелiв управитель.

Штегер знов узявся до неї.

— Я не хочу! Я не пiду! — i пручалась, i благала Маруся. — Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!

Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.

— Ой, господи, чия ж то? — почулося помiж їми.

— Максимова.

— От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.

— Одведiть геть жiнок та дiтей! — знову звелiв управитель.

Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.

— Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!

Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.

— Дiвчино, йди звiдцiля, — тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?

Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.

По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, уся-бо її увага повернулася на одно — на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога.

Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки, що їх чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й тi пiшли. Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся. Вона й тепер сидiла на каменюцi, її кiлька разiв хотiли прогнати, та все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчин добре, що вода подалась нижче вiд країв. Тодi вона ще пильнiше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника.

— Дядьку, несмiливо почала вона, — чи скоро?

— Що — скоро? — спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.

— Чи скоро воду витягнете?

— Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!

Маруся вiдiйшла. Тi слова її вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що її татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок, такий, що й вода туди не досягне, — там вiн сидить i дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та адже ж у татка нема чого їсти, — вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ївши. Ой, боже ж мiй! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя своє вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло.

З такими тяжкими думками просидiла вона до вечора. Вона хотiла була зостатися тут i на нiч, та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить. Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на лаву, зiперлась на стiл та й занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що вiдняла в неї всю силу, кинула її в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву. Вона прокинулась несподiвано серед ночi. Навкруги була темрява. Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею. Вона пiдвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й вiдразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати. Її татко в шахтi, його залила вода, вiн умирає з голоду! Невимовна, безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання. Округи була темрява — чорна, важка, похмура темрява, i серед цiєї темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла маленька посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об цi колiна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в життi: оборону, любов, усе своє щастя — чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худi колiна?

I вона ридала. Чи довго це було, — вона, звiсно, не знала. Але дедалi плач її ставав усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але з горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло. Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби не здригалося iнодi тiло її перемучене, була б це мертва постать.

А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав у вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як потроху бiлiшали перед нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та iкони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з долiвки i хитаючися вийшла з хати. Вона пiшла до шахти i пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона не хотiла коритися тiй несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися. I вона сидiла. Працювали, розмовляли, метушились робiтники, плюскала вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й помiчала. З нiмою тугою не спускала вона очей з ями, повної води, й ждала. Чого вона могла ждати?

Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на каменюцi. Робiтники вже не прогонили її: їм було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя, про те горе, яке ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане цiєю каламутною водою. Вони давали їй їсти, та вона не схотiла. До неї прибiгла Галька, приходила Горпина, — та жiнка, що вчила її шити, — вона ледве промовила з їми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла. Одначе Горпина примусила її з'їсти пирiжок, що принесла їй з дому. Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотiла молитися. I вона молилася, проказуючи не молитву, а свої слова, свої ледве зрозумiлi благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго i прокинулась iще вночi — сидiла й дожидала свiтання.

Ледве свiнуло надворi, — вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже не було видко, — вона була десь там глибоко, i звiдти тягли її смоки. Маруся сiла на старе мiсце. Вона прийшла з надiєю, i надiя держалася деякий час у неї в грудях. Але потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма туга безнадiйная обнiмала дiвчину. В її маленькiй голiвоньцi плутались безладно чорнi, страшнi думки. Нi, нiколи не спорожнять цiєї клятої безоднi! Адже вона позаливала всi закапелки, — чи то ж виберуть її звiдти? А якщо й виберуть, то коли? Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще… I татко сидiтиме в шахтi не ївши. Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там, глибоко пiд землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод його мучить, мучить… Далi вона про це не могла думати, бо вже й вiд цього самого кригою проймало їй душу.

А коли вона не побачить живого татка, коли вона зостанеться сама на свiтi, то що їй тодi? Хто її так пожалує, так оборонить, як татко? Нiхто, нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i її та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий, то нащо їй жити? Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До неї знову приходила Горпина, їсти приносила, та не могла вона їсти. На нiч вона не пiшла додому, — сподiвалася, що вночi, може, виберуть воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися, як клубочок. Якийсь жалiсливий шахтар укрив сердешну своєю свитою. Але вона не спала. Вона то лежала, трусячися з холоду, то пiдводилась i дивилася, як бiля шахти робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини, од ламп. Вони все робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi, приходили iншi замiсть їх, а робота все не дороблялась, а в ямi все була вода. Маруся даремно дожидалася всю нiч.

Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що їй погано якось. Вона встала. Ледве встала, — вiдразу здалося їй, що люди коло шахти, вагончики, шахтова будiвля здалека — все це враз якось захиталося, рушило й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала додолу, непритомна.

Проснулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не зрозумiла, де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина й шиє. Чого ж це вона, Маруся, тут?

Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на неї.

— Вже прокинулася? — промовила вона й пiдiйшла до Марусi. — А що, як тобi?

— Та нiчого, — вiдмовила Маруся. — А чого це я, тiтко, у вас?

— А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там робив i тебе сюди принiс.

— Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? — спиталася Маруся.

— Сьогоднi четвер.

— Четвер? — скрикнула Маруся. — А татко?

— Татко? — А ось стривай, скоро й про татка довiдаємось, — ось-ось уже воду витягнуть усю.

— Хiба й досi ще не витягли?

— Нi.

— Четвертий день?

— Еге.

— А я ж як це?

— Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi. Як тобi тепер?

— Анiчогiсiнько, я пiду туди.

— Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба сном вийшла. Тобi треба тепер попоїсти.