Читать книгу Четверта республіка: Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа - Борис Ложкін - Страница 6

У червні 2015 року на другому поверсі президентської адміністрації, частину якого я перетворив на арт-центр, відкрилася виставка. 16 великих, у два людських зрости, портретів. Обличчя солдатів та офіцерів, які відзначилися в першій за 70 років великій війні на землі України. У відвідувачів вдивляються комбати і рядові, розвідник і танкіст, льотчики, гранатометник…

Полковник Петро Якимець. 43 роки. Влітку 2014 року планував операцію зі звільнення Донецької та Луганської областей. Під час операції площа окупованої території скоротилася у два з лишком рази.

Командир групи снайперів, майор з позивним «М’яч». 28 років. Влітку 2014 року зупинив просування ворожої автоколони під Парасковіївкою.

Підполковник Василь Зубанич. 32 роки. На Донбасі з травня 2014-го. У серпні прорвався в Луганський аеропорт, щоб прикрити вихід наших частин з оточення. Був поранений, але продовжував керувати боєм.

Я пропонував зробити портрети чорно-білими. Але автор знімків наполіг на своєму і, визнаю, мав рацію: у кольорових фото нема і натяку на стилізацію, чужу такому заняттю, як війна. Вийшли факти життя, а не мистецтва.

Коли я пишу ці рядки, всі герої виставки в строю і надалі ризикують собою. У наших міністерствах зазвичай бачиш зовсім інші галереї – довгі ряди портретів екс-міністрів. На їхньому тлі не так вже й важко виділитися в кращий бік. Серед міністрів Третьої республіки були і професіонали, і безсрібники, але якщо шукати уособлення тих бід, які призвели республіку до краху, то кращого, ніж міністерські галереї, мабуть, і не знайти.

Український політичний клас несе всю повноту відповідальності за кризу 2013–2015 років. Нашим політикам і чиновникам тільки належить піднятися на рівень солдатів і офіцерів, які в момент найвищої небезпеки захистили країну.

У цьому є елемент дива. Більш ніж 20 років українці жили з відчуттям кінця історії. Після розпаду СРСР здавалося, що воєн більше не буде – просто тому, що воювати ні з ким. Україну оточують союзники і на Заході, і на Сході – так думали майже всі. Армія сприймалась як атавізм. За даними World Values Survey, в 1996–2014 роках довіра українського суспільства до Збройних сил знизилася з 68 до 59 % (сума відповідей «повністю довіряю» і «значною мірою довіряю»). Для порівняння: рівень довіри до своїх збройних сил у Росії досягав у 2014-му 67 %, у США – 83 %.

Хоч як це парадоксально, але навесні 2014 року армія виявилася однією з небагатьох державних структур, здатною хоч якось виконувати завдання, покладені на неї суспільством. Так, довіра до Збройних сил знижувалася, але все одно вона залишалася вищою, ніж до інших інститутів: наприклад, міліції, за даними останньої хвилі досліджень WVS, довіряв 31 % українців, судам – 25 %.

Як виглядала українська армія після Майдану? Були окремі військові частини, була певна кількість зброї та техніки, але Збройних сил як ефективно керованої і діючої організації просто не існувало. Безпорадність перед лицем російської агресії в Криму продемонструвала це з усією безжальністю.

У сучасній війні комп’ютер, планшет у руках – це зброя. До 2014 року в українських частинах нічого подібного не було – або ж практично не було. Нам дісталася армія, яка застрягла у 1980-х. Міноборони та Генштаб були абсолютно не готові до війни нового типу.

Зате були люди – командири і рядові, професійні військові та мобілізовані. Їх було небагато – навесні 2014 року Генштаб оцінював чисельність боєздатних частин у декілька тисяч осіб – але навколо них почала відбуватися кристалізація. Через півтора року після початку війни вже нікому не спаде на думку сказати, що в Україні немає армії[14].

Захист суверенітету та територіальної цілісності України – головне завдання Президента, який є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України (ЗСУ). Петро Порошенко з цим завданням впорався. Справа не лише в тому, що нам вдалося звільнити значну частину території, де навесні–влітку 2014 року не діяли українські закони. У найкоротші строки Україні вдалося відновити ключовий інститут держави – армію.

До війська надходить нова форма й озброєння (ці процеси пришвидшилися після призначення у жовтні 2014 року міністром оборони Степана Полторака), бійці освоюють сучасні технології ведення війни. Згадати, наприклад, радіолокаційні станції контрбатарейної боротьби. Вони визначають, звідки прилетів снаряд, і дають змогу завдати точного удару у відповідь. Їхня поява в українській армії дозволила нівелювати величезну технічну перевагу супротивника. Влітку 2014 року, коли операція зі звільнення Донбасу була в самому розпалі, наша армія почала активно використовувати безпілотники.

Якою ж є кристалічна решітка української армії, що переживає відродження?

Основний тягар боїв у перші місяці війни прийняли на себе високомобільні десантні війська. Найбільш славетна серед українських десантних з’єднань – 95-та окрема аеромобільна бригада, яка у мирний час базувалася в самому центрі України – у Житомирі. Влітку 2014 року її бійці брали участь у визволенні Слов’янська та Краматорська, здійснили безпрецедентний 470-кілометровий рейд тилами супротивника. Думаю, 95-та витримала б порівняння з будь-яким аналогічним з’єднанням в Європі.

Коли починалася операція на сході, 95-ю командував полковник Михайло Забродський. Потомствений військовий, уродженець Дніпропетровська. Дві вищі армійські освіти – російська (Військова інженерно-космічна академія імені Можайського) та американська (Командно-штабний коледж армії США). Спокійний, небагатослівний. Типаж головного героя «Гладіатора». Чудова пам’ять, вільно розмовляє англійською.

Кар’єра 42-річного Забродського свідчить про те, що за всіх своїх недоліків Третя республіка не була безглуздою інтерлюдією. Стратегічне маневрування між Сходом та Заходом, з креном все ж таки у бік Заходу, принесло свої плоди у вигляді тисяч солдатів та офіцерів, які здобули досвід спільних навчань з НАТО і бойових дій в Іраку.

54-річний начальник Генерального штабу Віктор Муженко більше року очолював штаб українського миротворчого контингенту в Іраку. Розпочате навесні 2015-го навчання бійців Національної гвардії на Яворівському полігоні американськими і канадськими інструкторами – продовження традиції, закладеної в другій половині 2000-х. У спадок від Третьої республіки ми отримали підготовлених льотчиків і артилеристів.

Війна спонукала суспільство подивитися на армію зовсім іншими очима. На хвилі патріотичного піднесення до війська почали повертатися професіонали. Військові побачили, що вони потрібні, що суспільство нарешті ставиться до них з повагою.

У результаті ми отримали армію, яка має найцінніший для військових досвід – реальних перемог і реальних бойових втрат. Коли події на Донбасі лише починалися, військові та Національна гвардія не були готові стріляти у ворога. Тим більше чинити запеклий опір набагато краще екіпірованій російській армії, яка використовує сучасні технології та новітні прийоми ведення війни. Сьогодні наші бійці готові вбивати і вмирати за свою країну.

Ось як описував цю трансформацію командир 79-ї окремої аеромобільної бригади полковник Олексій Шандар. 11 липня 2014 року його бійці потрапили під ракетний обстріл в районі Зеленопілля на кордоні з Росією. «Шість «КамАЗів» поранених і пів-«КамАЗа» рук-ніг», – згадував полковник у одному з телеінтерв’ю. Його бригада вистояла місяць в Ізваринському котлі, коли з одного боку тиснули бойовики, а з другого – регулярна російська армія. «Я завжди вважав, що російський солдат, російський офіцер – це мій брат, – розповідав Шандар. – Спочатку, знаєте, така порожнеча. А потім люди атрофуються і все стає більш просто та прозаїчно».

Всьому світові відома героїчна оборона Донецького аеропорту. Але мало хто чув про битву за Луганський аеропорт, яку кілька місяців вела 80-та окрема аеромобільна бригада. На відміну від «кіборгів», які відстоювали Донецький аеропорт, «вісімдесятка» билася у повному оточенні. Аеропорт розносили «Градами» і «Смерчами», штурмували на новеньких танках Т-90 (вони стоять на озброєнні армії Росії, в українських частинах їх немає), на приступ йшли російські десантники з елітних дивізій[15]. Коли наші військові пішли з Луганського аеропорту, росіяни два дні не насмілювалися туди зайти. Вони продовжували обстрілювати руїни, побоюючись пастки.

Війна – це робота з найзрозумілішим на світі KPI. Перемога чи поразка, життя або смерть, боягузтво або мужність. Багато говорять про те, що старі, довоєнні, генерали повинні дати дорогу новим кадрам, які проявили себе у справжніх боях. Вимога цілком справедлива. Саме це сьогодні й відбувається.

Тільки одну з п’яти аеромобільних і повітряно-десантних бригад, 79-ту, влітку 2015 року очолює той самий командир, що й до війни, – поранений в серпневих боях полковник Шандар. Нового командира отримала 95-та бригада, після того як навесні 2015-го Забродський очолив усі повітряно-десантні сили країни. Атаку сепаратистів на Мар’їнку на початку червня 2015 року він відбивав уже в новій якості. У боях за Луганський аеропорт пройшов перевірку боєм новий командир 80-ї бригади полковник Андрій Ковальчук. У липні 2015-го 25-ту повітряно-десантну бригаду очолив полковник Олег Зенченко. 81-ю окремою аеромобільною бригадою, яка була створена восени 2014 року, командує колишній комбат з 95-ї.

Соціальні ліфти не можуть рухатися зі швидкістю думки. Ефективний командир батальйону далеко не завжди може стати успішним командиром бригади, принаймні відразу, без додаткового навчання. Зрештою, у кожної людини є своя стеля. Немає сенсу вимагати від людей чогось надприродного.

Це, до речі, стосується і міліції, і спецслужб, і чиновницького апарату.

Де кадровий резерв для Збройних сил?