Читать книгу По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності - Борис Поломошнов - Страница 7

I. ПРО АЛЬТЕРНАТИВУ АЛЬТЕРНАТИВІ
2. ОБИРАЮЧИ ГІДНЕ

Оглавление

Les extremites se touchent…» – «Крайності збігаються…», як казав Блез Паскаль – людина, гідна того, щоб її називати мудрою.

Логіка позитивної небайдужості до іншого виражає собою дуже просте за формою й дуже складне за змістом судження: той, хто не з нами (той, хто виконує свою партитуру за своїми, іншими по відношенню до наших, нотами), не обов’язково є тим, хто проти нас, або ж тим, хто є байдужим по відношенню до нас, бо він може бути за нас – за те, щоб ми разом подолали ті проблеми, які є спільними для нас, слухаючи й чуючи одне одного, як різні музиканти одного оркестру, де скрипка виконує свою партію за своїми нотами, барабан – свою, за – своїми, а музика в них має бути спільна.

Диригентом же цього оркестру, координуючим дії всіх музикантів, в ньому задіяних, може бути лише об’єднуючий всіх нас розум людини добродіяльної.

Ми не маємо воювати проти людей – навіть дурних і підлих.

Ми маємо воювати за людей.

Це – єдина війна, гідна того, щоб її вести: війна проти дурості й підлоти, ракові клітини яких можуть з’являтися в кожного з нас, і якщо з ними не вести непримиренну боротьбу, розповсюдження цих клітин може набути в нас характеру метастазу.

Ми – це Люди Розумні Добродіяльні.

Бути саме такими – це не наше право, й не наш обов’язок, а вияв і прояв нашої родової ознаки, нашого життєвого призначення, нашої визначальної властивості. Це – наша «якість як сутнісна визначеність» [18; с. 169].

Усі ми належимо до одного й того ж роду-племені, що гордо йменує себе Homo Sapiens, і кожен з нас народжується для одного й того ж: бути щасливим самому й нести щастя іншим людям.

Вже через це маємо шукати «точки дотику», спільні точки опори, на яких нам належить будувати спільний дім нашої спільної долі, адже з часу появи на світ «Основ нової науки про спільну природу націй», що належать перу «батька» філософії Історії Джамбатіста Віко, став усвідомленим безперечний факт: людство є єдність, пов’язана спільною долею. Що ж до самої долі, то, як було сказано ще за дві з половиною тисячі років до нашого тривожного й буремного часу й за тисячі кілометрів від Європи назавжди невідомим автором «Рігведи» («Мандала I») в його зверненні до кожного з нас, «та, дійсно щаслива доля, що знаходиться за межами заздрощів, була вкладена в твої руки» [74; с. 28].

Шукати «точки опори» для розбудови гідної нас – людства споруди нашої спільної долі – це не тільки й не стільки наше право, скільки наш прямий обов’язок, адже у все більш щільному світі, яким є наша – за назвою однойменного твору Антуана де Сент-Екзюпері – «Планета людей», в нас не залишається іншої альтернативи. Будь-який інший шлях буде в кінцевому підсумку зводитись до запозиченого Людовіком XV-м у його фаворитки маркізи Помпадур гасла: «Après nous le déluge», – «Після нас – хоч потоп». Якщо ж жити й діяти саме за цим гаслом, то потоп нас обов’язково спіткає. В тому, чи – в іншому втіленні, але – неодмінно.

Історії людства відомі спроби пошуку таких світоглядних «точок опори», які б об’єднували представників різних культур, носіїв і виразників різних типів світогляду.

Першою такою спробою, принаймні, з тих, про які залишились письмові свідчення, слід вважати маніхейство. Сам цей термін походить від імені засновника релігії світла – Мані (216-й рік, м. Мардік, Південна Месопотамія – 276-й рік, м. Гунді-Шапур, Хузистан), який проголосив своїм гаслом «бити в барабани безсмертя в темряві цього світу». Походив Мані зі знатного іранського роду Камсаракан і вчився в знаменитих гностиків – едеського ересіарха Бардесана й антохійського – Саторніла.

Серед тих семи книг, що були написані Мані («Живе євангеліє», «Скарби життя», «Книга таємниць», «Епістоли», «Книга гігантів», «Шапуракан», «Кефалея»), остання займає особливе місце, оскільки вона стала квінтесенцією теософських і філософських поглядів засновника релігії світла.

Суть запропонованої Мані програми запровадження релігії світла, що фактично стала відповідною ідеологією, полягала в тому, щоб створити синтез самих популярних релігій, якими на той час були християнство й іудаїзм як форми монотеїзму, й буддизм і зороастризм (переважно, зерваністського ухилу) як вияви й прояви політеїзму, й, керуючись цим синтетичним світоглядом, йти всім разом до Світла Розуму й Добра.

Така ідеологія спершу була не тільки прихильно сприйнята тодішнім правителем Ірану – царем Арташиром, а й отримала потужну підтримку на державному рівні, оскільки в такій неспокійній – багатонаціональній і багатоконфесійній країні, якою у той час був Іран, конче потрібна була об’єднувальна ідея, яка б сприяла загальному примиренню й стабілізації соціальної й політичної ситуації в державі. Однак тільки-но позиції правителя в країні зміцнились, як Мані був жорстоко страчений.

Теж саме відбулося й з його послідовниками по всьому ареалу розповсюдження маніхейства: від китайського Туркестану і Індії на сході до Піренейського півострова на заході. В Вірменії страчували павліканів (від імені Павла Самосатського, сина полум’яної пропагандистки маніхейства – Калініні), в Болгарії – богомилів, у французьких Провансі й Лангедоку та в іспанському Арагоні – альбігойців. Відповідні укази підписувалися римськими імператорами, починаючи від Костянтина Великого і закінчуючи Юстініаном II-м. Маніхеїв знищували доти, доки не було страчено останніх представників цієї ідейної течії скрізь і усюди, де тільки їх знаходила світська, або ж церковна влада: чи то в християнській Сирії, чи то в іудейському Ієрусалімі, чи то в буддійському Уйгурському ханстві.

Маніхеї хотіли стати синтезом різних культур і різних світоглядів, а стали спільною жертвою.

Ніхто з владних апологетів культур і світоглядів не хотів поступатись не стільки принципами, скільки монополією на ідеологію й, відповідно, на владу.

З часів Костянтина Великого на теренах Західної й Центральної Європи почали відбуватися процеси монополізації духовного виробництва й закріплення «ексклюзивного права» на ідеологію за однією структурою – соціальною інституцією папства. Як пишуть автори монографії «Philosophу. The Power of Ideas», виданої в Великій Британії, Канаді й Сполучених Штатах Америки, Brooke Noel Moore amp; Kenneth Bruder, в епоху Середньовіччя «the light of reason was all but extinguished in Europe, and only a few candles flickered in the night» [93; р. 68] («cвітло розуму затьмарилося в Європі, й лише окремі свічки миготіли в темряві ночі»). Цю епоху автори означеної монографії, що вже витримала по три видання в кожній з названих трьох країн, визначаються як «These Dark Ages», тобто, «ці темні часи».

Справжній ідейний прорив крізь «темряву ночі» застиглої в часі думки було зроблено на початку XVI-го ст. двома мислителями, незалежно одним від другого: Еразмом Ротердамським і Мартіном Лютером. Обоє вони, спираючись на ретельне вивчення достеменних текстів Біблії, створили свої власні її переклади: перший – на латинь, другий – на німецьку. Виявилось, що до того часу офіційно презентований і поширюваний як єдино достовірний текст Біблії – вульгата, не є насправді автентичним.

Відтоді відновився пошук ідейних засад такого світогляду, який був би неупередженим і спрямованим на пошук істини, не затьмареної й не спотвореної будь-чиїми кон’юнктурними уподобаннями.

Зокрема, в епоху Ренесансу проявилося відродження інтересу до філософських першоджерел двох відомих ще з часів ранньої античності, альтернативних шляхів світогляду, яких і досі прийнято називати «лінією Демокрита» й «лінією Платона» [52; с. 1 – 256].

Вже за часів Просвітництва, а саме – в 1702-му році ці дві «лінії» Готфрід Вільгельм Лейбніц спочатку назвав «гіпотезами» «Епікура й Платона» й тут же, найменувавши першу з них «матеріалізмом», а другу – «ідеалізмом», висунув свою власну ідею об’єднання всього найкращого, що міститься в кожній з них: «Все, що є хорошого в гіпотезах Епікура й Платона – найвидатнішого матеріаліста й найвидатнішого ідеаліста об’єднується тут, тобто в доктрині наперед встановленої гармонії» [48; с. 332].

Ця, розроблена Лейбніцем, доктрина стала черговою ланкою в ланцюгу здійснюваних філософами різних епох численних спроб подолати найсуттєвіші вади, притаманні кожній з двох стрижневих світоглядних «ліній», чи «гіпотез»: матеріалізму й ідеалізму. Для «лініі Демокрита» («гіпотези Епікура») такою вадою є, насамперед, неможливість показати на практиці дві «речі»: по-перше – як без втручання надприродної сили створити з неживого живе; по-друге – як з живої, але – нерозумної мавпи створити живу ж, але – розумну людину.

Щодо проблеми «живе – неживе», то людство вже навчилось її вирішувати. Наполовину. Ми вже сьогодні досягли вершин досконалості в перетворенні живого в неживе, чого аж ніяк не можна сказати про перетворення неживого в живе. Так, безумовно, ми вже сьогодні достеменно знаємо, як саме зв’язані у ланцюг атоми вуглецю, водню, кисню, азоту й фосфору у молекулі будь-якої з двадцяти амінокіслот, що складають основу будь-якої нуклеїнової кислоти (тобто – білка, тобто – того, з чого складається все живе, принаймні, на планеті Земля), в тому числі – дезоксірібонуклеїнової (тобто – ДНК як носія генної спадковості). Але, незважаючи на наявність такого знання, нікому, ніде й ніколи не вдалося (поки що?) синтезувати жодну живу молекулу, жодну з таких, які становлять собою живі молекули живого білка, оскільки в живій молекулі окрім лінійних зв’язків, які існують між атомами (за моделлю: є сусідній зліва й є сусідній справа), необхідно присутні ще й однозначно визначені нелінійні зв’язки (за схемою: сусіда згори і зліва; знизу й справа, і т. ін.). Тобто, в будь-якій живій молекулі живого організму ланцюг атомів згорнутий в т. зв. біологічну глобулу (відкривши цей дивовижний феномен, двічі лауреат Нобелевської премії Лайнус Полінг назвав його фолдінгом), і тільки в такому вигляді цей ланцюг стає тим, що є живим.

Розгорнути глобулу в лінійну структуру не становить собою ніяких труднощів: достатньо дещо змінити температуру, тиск, хімічний склад оточуючого середовища, або ж, наприклад, рівень радіації, як глобула розгорнеться в лінійний ланцюг атомів. Назавжди. Цей процес – незворотній.

Згорнути ж у потрібну глобулу лінійний ланцюг атомів, розташованих у ньому в послідовності, ідентичній тій, що існує в будь-якій з відомих молекул живого ніде, ніколи й нікому не вдавалося й не вдається (поки що?). В живій природі тільки-но ланцюг атомів, з яких складається молекула будь-якого з відомих білків, добудовується до останнього необхідного елемента, фолдінг неодмінно відбувається на протязі лічених мікросекунд. Всі ж спроби штучного відтворення цього процесу в лабораторних умовах залишаються (поки що?) марними.

Доти ж, доки цей процес залишатиметься нездійсненим, не може навіть йти мова про те, що, як це написано у відповідній статті Великої Радянської Енциклопедії, «матеріалістичне рішення (основного питання філософії – прим. авт.) підтверджується історією науки, а також розвитком людської практики».

Стосовно ж проблеми створення на практиці живого розумного з живого нерозумного ситуація аналогічна.

Універсальне гасло маргінально-люмпенізованої «маси»: «Panem et circenses!», – «Хліба й видовищ!», яке – за Олександром Голенковим можна інтерпретувати як «Жерти й ржати!» – було не тільки відоме правителям ще з часів Давнього Риму, але й широко використовувався ними.

В ідеальному для правителів варіанті підлеглий народ має бути перетворений у «масу», що складатиметься з біологічних «фрагментів», які лише анатомо-морфологічно й фізіологічно нагадуватимуть представників роду Людина Розумна, за суттю ж своєю кожен із них має бути не homo sapiens, а homo ruminalis, тобто «людина жуюча». Ця істота має бути виключно функціональною, тобто, виконувати все, що від неї вимагають ті, хто себе називає елітою: жувати; купувати; працювати; й голосувати – те й так, що й як це потрібно «еліті».

Сьогодні ми як людство досягли досі небачених «успіхів» у перетворенні потенційно розумного в актуально нерозумне, застосовуючи для цього практично необмежено потужний ресурс засобів масової інформації як інструменту тотальної дебілізації споживача медійного продукту.

Якщо, згідно відомому прислів’ю, «полковник Семюель Кольт зробив людей рівними» – на рівні поясу, на якому носили кобуру з револьвером, то генералісимус на ім’я ЗМІ опустив рівень людської рівності значно нижче рівня людської гідності («сексуальний маніяк згвалтував й розітнув п’ятирічну дівчинку , курс американського долара по відношенню до євро знизився на пів-відсотка , п’ятдесятирічна телезірка Ellen DeGeneres оголосила про свій намір вступити в законний шлюб з тридцятирічною кіноактрисою Portia de Rossi», – з анонсу новин під час prime – time від 19-го травня 2008-го року).

Інструментом такого «опускання» може служити широкий спектр засобів: від коми як знаку рівності (див. наведений приклад), й – до порядку викладення фактів (наприклад, щодо наслідків трагедії в Нью-Орлеані: спочатку – збитки, обраховані в мільярдах американських доларів, а лише потім – людські втрати – в сотнях загиблих людей).

Кому й навіщо таке «опускання» потрібно – відповідь на це питання дав ще дві з половиною тисячі років тому Лао-цзи: «Трудно керувати народом, який багато знає й багато розуміє» [29; с. 320]. Відповідно, тим народом, який – навпаки – легко. Зробити з цього цілком визначений висновок – ще легше.

Іншим способом «опускання» Людини Розумної до рівня «одномірної людини» (за назвою однойменного твору Герберта Маркузе – «The One-Dimensional Man. Studies in Ideology of Advanced Industrial Society») є підіймання її до «зіяючих висот» [37; с. 1 – 314] «ідейності». Точно, як в романі американської письменниці Бел Кауфман «Вгору по східцях, що ведуть униз» («Up the Down Staircase»), тільки – навпаки: вниз по східцях, що ведуть угору.

«Ave Caesar! Morituri te salutant!» – «Хай живе Цезар (імператор, лідер, «вождь народів», «дуче», «фюрер»)! Ті, хто йдуть на смерть, вітають тебе!». І – йшли. І – йдуть. Ім’я їм – легіон (армія, народ – «народ і армія – єдині», нація).

Цим способом одурманення Людини Розумної експлуатується вже не примітивний потяг («Жерти й ржати!»), а благородні почуття: честь; гідність; відданість ідеалам, й – високі достоїнства: мужність; стійкість; героїзм; здатність до жертовності, й, навіть – до самопожертви заради Ідеалу. Як сказано в «Mein Kampf», «відданість, вірність, готовність до самопожертви, вміння мовчати – ось ті доброчинності, які потрібні великому народові» [25; с. 151].

Достатньо Цезарю (імператорові, «лідеру», «вождю народів», «дуче», «фюреру») переконати людей в тому що саме він, Цезар (див. вище) і є той самий, втілений в його особі, людський Ідеал, щоб трансформувати розум Людини Розумної в її сліпу віру в необхідність йти за вказівками, того, хто уособлює в собі людський Ідеал, йти до «переможного кінця», навіть, якщо переможеними при цьому стануть Розум і Людяність.

Дві вищерозглянуті «технології» перетворення потенційно розумної людини в актуально нерозумну (або – в тварину жуючу, або ж – в істоту, наскрізь заідеологізовану) лише на поверховий погляд здаються абсолютно протилежними (одна – «понижуюча» людину до найнижчого щабля бездуховності, друга – «підвищуюча» її до «абсолютної вершини» духовності). Насправді ж обидві вони є лише певними модифікаціями одного й того ж самого (знову-таки, згадаємо Паскаля з його «Les extremites se touchent…» – («Крайності збігаються…») процесу: повного блокування розуму людини, потенційно розумної, при одночасному відкриванні «шлюзів» для мутного потоку потворних «муляжів», підробок і «протезів» розуму – від «жуйки для мозку», зліпленої на замовлення проголошувальників гасла «Жерти і ржати!», й – до фанатизму (від франц. fanatssme, від лат. fanaticus – несамовитий, шалений, що, за визначенням, є безумною й бездумною одержимістю певними ідеями, поєднаною з войовничістю й агресивністю по відношенню до будь-яких інших ідей, їхніх носіїв і виразників).

За своїм змістом фанатизм поділяється на: релігійний; расовий; національний; кастовий; класовий; клановий, тощо, а за своєю суттю становить одне й те ж саме – повне підпорядкування розуму певній схемі, закладеній відповідними ідеологічними установками.

Дві псевдо-протилежних «технології» блокування розуму людей становлять собою утворення, що за своєю суттю може кваліфікуватись на мові юриспруденції виключно як результат діяльності злочинного угрупування з метою скоєння особливо тяжкого злочину проти людства: навмисної дебілізації Людини Розумної.

Таким чином, мусимо констатувати: завдяки застосуванню певних технологій сьогодні вже досягнуто досі небачених вершин досконалості в «справі» перетворення потенційно розумної людини в актуально нерозумне утворення. Тобто, робити з людини мавпу вже навчились. Навпаки – ніяк.

Продемонструвати всьому розумному світові, як – згідно з відомою концепцією Чарлза Дарвіна – з нерозумної мавпи зробити розумну людину не вдалося (поки що?), нікому, ніде й ніколи.

Доти ж, доки на практиці не буде створене живе з неживого й живе розумне з живого нерозумного, матеріалізм, висловлюючись мовою неупередженої науки, буде залишатись не більш, ніж гіпотезою.

Що ж до «лінії Платона», продовженої в історичному просторі, то каменем спотикання для неї стала неспроможність відповісти на цілком природне питання: як із ніщо можна створити дещо, – питання, стрижневого настільки, що без відповіді на нього не можна раціонально обгрунтувати жодну доктрину послідовного ідеалізму.

Так, зокрема, неспроможність надати раціонально обгрунтовану відповідь на це питання в контексті Біблії призвело до того, що культурою, побудованою на традиціях античності, християнству було відмовлено у праві на сприйняття його у якості самодостатнього світобачення.

В свою чергу, після набуття в Римській імперії християнством реальної сили (ідеологічної, політичної, юридичної), культурі античності – майже в усіх її проявах – було відмовлено у праві на подальше її існування: включно з руйнуванням пам’ятників всім нехристиянам (єдине виключення – нині перенесений у Капітолій пам’ятник Марку Аврелію, якого невігласи-виконавці наказів просто переплутали з пам’ятником Костянтину Великому), й знищенням у 529-му році за відповідним указом римського імператора Юстініана платонівської Академії, яка до того проіснувала 915 (дев’ятсот п’ятнадцять!) років – досі не перевершений абсолютний рекорд для вищих навчальних закладів відкритого типу (медресе, що знаходиться в мароканському місті Фес на території Карауїнської мечеті, існує ще довше, ніж проіснувала платонівська Академія – аж з 850-го року, але вступ, як і вхід туди не дозволений не мусульманам).

Тобто, ідеалізм як світоглядний шлях («лінія», «гіпотеза», «доктрина»), започаткований ніким іншим, як Платоном, в процесі свого подальшого саморозгортання знищив свою alma mater – мати-годувальницю платонізму. І, якщо Франсіско Гойя в 1823-му році написав за міфологічним сюжетом вражаючу картину під назвою «Сатурн, що пожирає своїх дітей», то тій драматичній події, якою закінчилось існування платонівської Академії, мала б бути присвячена картина під назвою: «Ідеологія, що пожирає своїх батьків».

По цей бік Потойбіччя: запрошення до майбутньої філософії спільності

Подняться наверх