Читать книгу Дракула - Брэм Стокер, John Edgar Browning - Страница 5

Щоденник Джонатана Харкера

(продовження)

Коли до мене дійшло, що я – в’язень, я наче сказився. Я носився сходами, сіпаючи кожні двері і висовуючись із кожного знайденого мною вікна, але незабаром переконаність у своїй безпорадності взяла гору над іншими моїми почуттями. Згадуючи свої дії декілька годин по тому, я роблю висновок, що, мабуть, на якийсь час я збожеволів, бо поводився, наче щур у пастці. Однак, остаточно переконавшись у своїй безпорадності, я спокійно сів – так само спокійно, як я робив усе у своєму житті – і почав міркувати – як же найкраще вчинити у цій ситуації? Я все ще продовжую міркувати і поки що не дійшов якогось конкретного висновку. Мені ясно лише одне: про мої думки не варто повідомляти графові. Він чудово усвідомлює, що я є в’язнем; і оскільки він сам це влаштував, при цьому керуючись, вочевидь, якимись особливими мотивами, то він лише спробує якось мене обдурити, якщо я повністю йому відкриюся. Наскільки я міг збагнути, мій найкращий план мав полягати в тому, щоб тримати свої відкриття і страхи в собі, при цьому пильно стежачи за всім, що відбувається. Гадаю, що я або піддався власним страхам, як та мала дитина, або ж справді вскочив у жахливу халепу; якщо істинним є останнє припущення, то мені слід – і зараз, і надалі – докласти максимум зусиль і кмітливості, щоб із цієї халепи виплутатися. Не встиг я дійти цього висновку, як почув, що внизу грюкнули важкі двері – це повернувся граф. Він не одразу зайшов у бібліотеку, тож я обережно проникнув до своєї кімнати і побачив графа, який застилав ліжко. Це дуже здивувало мене, але лише підтвердило те, про що я весь час здогадувався: слуг у замку не було. Остаточно я в цьому переконався тоді, коли через щілину у дверях побачив, як мій господар накриває на стіл у їдальні – якщо він сам виконує всі ці лакейські обов’язки, то це є очевидним доказом того, що більше це робити нікому. Ця думка вселила в мене страх, бо якщо у замку більше нікого не було, то, напевне, сам граф і був тим візником, котрий доставив мене сюди. Від цієї думки я заціпенів від жаху, бо якщо це справді так, то що означала його здатність приборкувати вовків одним лише рухом руки, не говорячи при цьому ані слова? Чому всі люди у Бистриці та в диліжансі так боялися за мене? Що означали подаровані мені хрестик, головка часнику, шипшина, а також кетяг горобини? Борони Боже ту добру жінку, яка повісила хрестик мені на шию! Щоразу, коли я доторкаюся до нього, він дає мені втіху і силу. Як це дивно, що річ, яку мене навчили сприймати несхвально як таку, що відгонить ідолопоклонством, тепер, у годину тривоги й самотності, стала мені в пригоді. Чи, може, сама ця річ містить у собі щось незвичайне, чи, може, вона є своєрідним посередником, дієвим помічником, котрий передає спогади про співчуття та втіху? Колись, якщо трапиться нагода, треба буде вивчити це питання і визначитися щодо мого ставлення до нього. А поки що слід з’ясувати все про графа Дракулу, оскільки це допоможе мені у всьому розібратися. Сьогодні вночі він зможе багато про себе розповісти, якщо я поверну розмову в цьому напрямі. Проте я мушу бути дуже обережним, щоб не збудити у нього ніяких підозр.

Опівночі. Ми з графом мали тривалу розмову. Я поставив йому декілька запитань з історії Трансільванії, і він швидко та емоційно підхопив цю тему. Розповідаючи про людей та події, особливо про битви, він говорив так, наче сам брав у них участь. Пізніше він пояснив це тим, що для магната честь його дому і його роду є його власною честю, їхня слава є його славою, а їхня доля – його долею. Щоразу, говорячи про свій рід, він завжди казав «ми», майже завжди використовуючи множину, як це притаманно королям. Шкода, що я не зміг точно записати всі його слова, бо для мене це було вкрай цікаво і незвично. Здавалося, його розповідь містила в собі всю історію цього краю. Промовляючи, він розпалився і став походжати кімнатою, смикаючи себе за довжелезні білі вуса і хапаючи все, що потрапляло йому під руки, наче збираючись розчавити ці предмети самими лише руками. А один його пасаж я записав настільки точно, наскільки зміг, бо в ньому граф у своєрідний спосіб виклав історію свого роду:

«Ми, секеї, маємо право пишатися собою, бо в наших жилах тече кров багатьох хоробрих племен, котрі билися, як леви, за володарство. Сюди, у водоверть європейських народів, принесло плем’я угрів з Ісландії той бойовий дух, котрий передали йому Тор і Один і котрий безстрашні скандинавські воїни проявили з такою немилосердною жорстокістю на узбережжях Європи – та й не лише Європи, але й Азії та Африки, – що тамтешнім мешканцям здалося, ніби прийшли якісь люди-вовки, справжні перевертні. Коли вони дійшли до цих країв, то знайшли тут гунів, чиє войовниче шаленство прокотилося землею, наче вогненна хвиля, а знищувані ними народи увірували в те, що у венах цих завойовників текла кров давніх відьмаків, котрі, будучи вигнаними зі Скіфії, породичалися з дияволами пустелі. Бовдури й телепні! Чи може якийсь диявол чи відьмак зрівнятися з величним Аттилою, чия кров тече у цих жилах? – Граф підняв свої руки. – Що ж тут дивного, що ми були народом-переможцем? Що було дивного в нашій гордості? І чи слід дивуватися з того, що ми прогнали звідсіля мадярів, ломбардійців, аварів, болгар та турків, які сунули сюди тисячами? Чи дивно те, що коли Арпад зі своїм воїнством, захопивши Угорщину, дійшов до кордону, то знайшов там нас; що саме там було завершено Honfoglalas, тобто підкорення? А коли угорська навала повернула на схід, то секеїв проголосили родичами переможців-мадярів, і нам на багато століть ввірили охорону турецького кордону, ба навіть більше – безупинне його пильнування, бо, як кажуть турки, «спить вода, але не спить ворог». Хто з усіх чотирьох народів охочіше за нас отримував «кривавий меч» або швидше за нас, спонуканих його войовничим покликом, гуртувався під прапорами короля? Коли ж настав час помститися за велику ганьбу моєї країни, ганьбу Косово, коли прапори валахів та мадярів впали під тиском мусульманського півмісяця, то хто, як не представник мого роду, воєвода, перетнув Дунай і переміг турка на його території? Це був не хто-небудь, а один із роду Дракула! Яке горе, що його нікчемний рідний брат, програвши бій, продав туркові своїх людей, вкривши їх ганьбою рабства! І чи не той самий Дракула, надихаючи на боротьбу інших своїх одноплемінників, в подальші роки неодноразово водив своє військо за Велику Ріку в Туреччину; а зазнавши поразки, ходив на турка знову і знову, хоча повертатися йому доводилося самому, бо все його воїнство гинуло посіченим у битві? Але він знав, що лише він самотужки зможе врешті-решт перемогти ворога! Подейкували, що той воєвода думав лише про себе. Яка дурниця! Хто такі селяни без справжнього вождя? Хіба ж можна воювати без розуму і запалу? І знову ж таки – коли після Мохачської битви ми скинули угорське ярмо, то серед вождів були ми, нащадки роду Дракула, бо дух наш не терпить неволі. Як бачите, мій юний друже, секеї і рід Дракула – як їхня життєва енергія, їхній розум, їхній гострий меч – можуть похвалитися величною історією, до якої далеко таким вискочкам, як Габсбурги та Романови. Та проминули славетні бойові дні. У нинішню епоху ганебного миру кров є надто цінною субстанцією, а про тріумфи великих народів сьогодні лише розповідають казочки».

Саме на цьому наблизився ранок, і ми пішли спати. (До речі: мій щоденник починає страшенно нагадувати або початок «Тисячі і однієї ночі», бо все має припинитися зі співом півня, або привид батька Гамлета.)

12 травня. Дозвольте мені почати з фактів – прозаїчних голих фактів, підтверджених книгами і цифрами, фактами, стосовно яких не може виникнути жодних сумнівів. Я не можу плутати їх із враженнями, котрі підкріплюються лише моїми спостереженнями або моїми спогадами про них. Учора ввечері граф, зайшовши до моєї кімнати, почав розпитувати мене про юридичні, а також деякі бізнесові справи. До цього я весь день пронудьгував за книгами, тож просто якогось заняття заради почав згадувати деякі справи, за якими я екзаменувався у корпорації баристерів «Лінкольнз Інн». У розпитуваннях графа проглядала певна методика, тож я спробую викласти їх послідовно; може, ця інформація якимось чином або через якийсь час стане мені у пригоді.

По-перше, граф запитав мене, чи може мешканець Англії мати двох і більше правників. Я відповів, що, за бажанням, він може мати їх цілу дюжину, але нерозумно було б, якби угодою займалося декілька правників, оскільки під час її укладення його інтереси має право представляти лише один правник, раптова заміна якого неодмінно зашкодить інтересам клієнта. Здається, він добре зрозумів сказане і запитав, чи не виникнуть якісь практичні труднощі, коли, скажімо, одна людина займатиметься банківськими справами, а інша – перевезеннями, якщо виникне потреба у нагальній допомозі в місцевості, розташованій далеко від домівки правника, який вестиме банківські справи. Я попросив графа точніше сформулювати запитання, щоб моя відповідь аж ніяк не змогла його дезінформувати; тож він сказав:

– Зараз я поясню. Ваш і мій друг, містер Пітер Хокінс, сидячи в затінку вашого чудового собору в Ексетері, який знаходиться далеко від Лондона, купує для мене – за вашого милостивого сприяння – маєток у Лондоні. Чудово! А тепер скажу вам щиро, щоб вам не видалося дивним те, що я скористався послугами правника, котрий мешкає так далеко від Лондона, а не залучив до справи когось із місцевих юристів: я мотивувався прагненням не допустити можливості, щоб у цій угоді обслуговувалися ще чиїсь місцеві інтереси, окрім моїх власних. А тепер припустімо, що я, як людина ділова, захочу постачати товари, скажімо, до Ньюкасла, Дарема, Гарвіча або Дувра – то чи не легше було б доручити іншим людям виконувати це завдання у вищезгаданих портах?

Я відповів, що вчинити у такий спосіб було б зовсім неважко, але ми, правники, користуємося системою посередницьких послуг, котрі ми надаємо одне одному, щоб клієнт міг просто довірити ведення своїх справ якомусь одному правнику і той виконував би всі його вказівки і побажання.

– Але ж я й сам маю право контролювати свої справи, чи не так? – запитав граф.

– Звичайно ж, – відповів я, – й так часто роблять ділові люди, котрі не бажають, щоб хтось був у курсі їхніх справ.

– Чудово! – сказав граф і продовжив розпитувати мене про те, як здійснюються подібні доручення і які папери при цьому треба заповнювати, а також про труднощі, які можуть виникнути, але яким можна запобігти завдяки передбачливості. Я постарався щонайкраще все це йому пояснити, й у мене склалося враження, що з нього вийшов би прекрасний правник, бо він все передбачав і про все встигав подумати. Для людини, яка ніколи не була в нашій країні і яка явно не мала значного досвіду в бізнесі, його знання та проникливість були просто вражаючими. Задовольнивши свою цікавість стосовно тих тем, які ми обговорювали, і отримавши від мене підтвердження, котре я постарався зробити максимально переконливим за допомогою наявних у мене книжок, граф несподівано підвівся і спитав:

– Чи писали ви нашому другові містеру Хокінсу або комусь іншому після того, як надіслали йому свого першого листа? – Приховуючи роздратування, я відповів, що не писав і що досі не мав для цього жодної нагоди.

– Тоді пишіть зараз, мій юний друже, – сказав він, поклавши мені на плече свою важку руку, – пишіть нашому приятелеві або комусь іще і зазначте, будь ласка, що пробудете зі мною ще місяць, починаючи з сьогоднішнього дня.

– Ви хочете, щоб я гостював у вас так довго? – запитав я, і серце моє похолонуло від такої перспективи.

– Я дуже цього хочу; більше того – я не приймаю ніяких заперечень. Коли ваш хазяїн, тобто роботодавець, домовився, що хтось приїде сюди від його імені, то малося на увазі, що на першому плані будуть мої власні потреби. Я від цієї домовленості не відмовлявся. Чи не так?

Я змушений був погодитися, бо іншої альтернативи не мав. Це була справа містера Хокінса, а не моя, і тому я мусив думати передусім про нього, а не про себе; до того ж, коли граф Дракула говорив, то у його очах і поставі було щось таке, що змусило мене пригадати, що я є в’язнем, а значить, попри все моє бажання, не маю вибору. У моїй вимушеній згоді граф узрів свою перемогу, а в моєму стривоженому обличчі – владу наді мною, він одразу скористався цими перевагами, але у свій звичайний ввічливий спосіб, якому важко протистояти:

– Я прошу вас, мій любий юний друже, ні про що, окрім справи, не згадувати у ваших листах. Вашим приятелям, безперечно, приємно буде знати, що з вами усе гаразд і що ви прагнете якнайскоріше до них повернутися. Чи не так? – Промовивши це, граф подав мені три аркуші поштового паперу і три конверти. Це був папір найвищої закордонної якості; поглянувши спочатку на нього, а потім на графа, і помітивши його спокійну посмішку, що оголила гострі, мов у собаки, зуби, котрі виступали над нижньою губою, я збагнув так виразно, наче почув це від нього, що мушу бути обережним у своїх листах, бо він, цілком можливо, зможе їх прочитати. Тому наразі я вирішив написати лише формальні нотатки, але потайки повідомити про все містера Хокінса, а також Міну, бо з нею я міг листуватися стенографічно і граф все одно не зміг би у цьому розібратися. Написавши свої два листи, я сидів і мовчки читав, а тим часом граф написав власні листи, заглядаючи при цьому в якісь книжки, що лежали на столі біля нього. Потім він взяв мої листи, поклав їх разом зі своїми біля якихось рукописних матеріалів, а коли за ним зачинилися двері, я нахилився і взяв його листи, що лежали на столі адресами донизу. При цьому я не відчував ніяких докорів сумління, бо в цій ситуації вважав за необхідне захищатися усіма можливими засобами.

Один лист призначався Семюелу Ф. Біллінгтону, що мешкав за адресою № 7, Кресент, Вітбі, другий – пану Льойтнеру, який жив у Варні; третій лист був адресований фірмі «Куттс & Кo», що в Лондоні, а четвертий – банкірській фірмі «Клопшток & Білройт» у Будапешті. Другий та четвертий листи не були запечатаними. Тільки я захотів поглянути на них, як побачив, що ручка на дверях поворухнулася. Я щойно встиг покласти листи на місце, відкинутися назад і взяти в руки книгу, як до кімнати увійшов граф, тримаючи ще одного листа. Він взяв листи, що лежали на столі, ретельно їх запечатав, а потім обернувся до мене:

– Вибачте мені, будь ласка, але цього вечора я мушу зробити багато приватних справ. Сподіваюся, ви знайдете для себе все, що вам потрібно.

Вже біля дверей він обернувся, зробив невеличку паузу і додав:

– Раджу вам, мій милий юний друже, – ні, я просто попереджаю вас з усією серйозністю, що коли ви захочете покинути ці кімнати, то вам у жодному разі не слід лягати спати у якійсь з інших частин замку. Це давня споруда, вона є хранителем численних спогадів, тому для тих, хто матиме необачність заснути у неналежному місці, є в запасі погані сни. Стережіться! Якщо станеться так, що сон зараз або коли-небудь долатиме вас, то чимдуж поспішайте до своєї спальні чи до якоїсь із цих кімнат, і тоді вашому відпочинкові нічого не загрожуватиме. Але якщо не будете обережні, то… – і граф закінчив свою промову погрозливим і огидним жестом, удаючи, ніби він умиває руки. Я зрозумів його прекрасно і сумнівався лише в одному: чи зможе якийсь сон бути жахливішим за ту страшну павутину таємничого мороку і химерності, яка дедалі загрозливіше нависала наді мною.

Трохи згодом. Я залишаю останні слова без змін, але наразі про сумнів уже не йдеться. Я не боятимуся спати скрізь, де немає графа. Над узголів’ям свого ліжка я причепив хрестик – гадаю, що в такий спосіб я убережу свій відпочинок від поганих снів; тож там цей хрестик і висітиме.

Коли граф полишив мене, я пішов до своєї кімнати. Трохи згодом, переконавшись, що скрізь панує тиша, я вийшов і піднявся камінними сходами туди, звідки відкривався вид на південь. Ця широка панорама – на відміну від затінку вузького подвір’я – давала якесь відчуття свободи, котра, втім, була для мене зараз недосяжною. Вдивляючись у безкрайній обрій, я відчув, що й справді перебуваю у в’язниці; мені раптом захотілося ковтка свіжого повітря – нехай хоч і прохолодного, нічного. Я починаю відчувати, що моє нічне життя справляє на мене негативний вплив. Воно розладнує мої нерви. Я вже лякаюся власної тіні, мене переповнюють всілякі жахливі видіння. Один Бог знає, чи є підстави для моїх жахів у цьому осоружному місці! Я продовжував споглядати прекрасний краєвид, скупаний у ніжно-жовтому місячному сяйві, аж доки не почало розвиднятися. Далекі гори розтанули у м’якому вранішньому світлі, а тіні у долинах та ущелинах набули шовковисто-чорного відтінку. Навкруги було так красиво, що я трохи збадьорився; з кожним ковтком свіжого повітря в мене вливався мир і спокій. Коли я визирнув із вікна, то помітив якийсь рух внизу ліворуч, поверхом нижче – якраз навпроти того місця, куди, судячи із розташування кімнат, мали виходити вікна кімнати, у якій мешкав граф. Вікно, біля якого я стояв, було високе і широке, з камінною перечкою; незважаючи на дощі та вітри, воно іще зберігало цілісність, хоча рами в ньому не було, вочевидь, уже чимало років. Я відсахнувся і сховався за камінним оздобленням, а потім обережно визирнув знову.

Що я побачив, то це голову графа, що висувалася з вікна. Обличчя не було видно, але я впізнав його за потилицею та порухом спини і рук. У будь-якому випадку я безпомилково упізнав би руки, уважно придивитися до яких мав раніше багато можливостей. Спочатку я відчув цікавість і здивувався, бо подиву гідно, як хоч найменша дрібниця може зацікавити людину, що відчуває себе в’язнем. Але ці почуття невдовзі змінилися почуттями відрази і жаху, коли я побачив, як граф, повністю вилізши з вікна, поповз униз уздовж стіни замку, що нависала над страхітливою безоднею, причому він повз обличчям донизу, а його плащ розвівався навколо нього, наче велетенські крила. Спочатку я не йняв віри своїм очам, подумавши, що це якась оптична ілюзія, створена місячним світлом, химерний тіньовий ефект. Але придивившись, я збагнув, що помилки бути не може. Я побачив, як пальці рук та ніг чіпляються за краї камінних брил, між якими вже не було будівельного розчину, бо з роками він осипався; тож граф, використовуючи кожен виступ і кожну нерівність, рухався з чималою швидкістю, як ящірка, вниз по стіні.

Що ж це за людина така? Чи може це якась істота в людській подобі? Я відчув, як мене охопив жах перед цим моторошним місцем; я боюся, я страшенно боюся, а тікати нема куди; навколо мене – страхіття, про які навіть думати страшно…

* * *

15 травня. Я ще раз бачив, як граф ящіркою виповзав із замку. Він проповз кількасот футів вниз навскісно ліворуч, а потім зник, гулькнувши у якийсь отвір чи вікно. Коли в цьому отворі зникла його голова, я висунувся ще далі, щоби побачити більше, але безуспішно: надто великою була відстань, щоб забезпечити потрібний кут зору. Тепер, знаючи, що графа поблизу немає, я вирішив скористатися з цієї нагоди і дізнатися про замок більше, ніж я досі насмілювався. Я повернувся до кімнати і, взявши лампу, спробував по черзі відчинити всі двері. Усі вони були замкнені, як я і очікував, а замки були відносно нові; але я спустився кам’яними східцями до зали, до якої увійшов, вперше потрапивши до замку. Я досить легко витяг засуви і відчепив важкі ланцюги, але двері були замкнені на замок і ключа не було! Мабуть, ключ знаходився в кімнаті графа; треба знайти нагоду, коли її двері будуть відчинені, проникнути туди і, заволодівши ключем, утекти. Я продовжив ретельне обстеження різних сходів і коридорів, намагаючись при цьому відчинити двері, які траплялися на моєму шляху. Кілька кімнат біля зали виявилися незамкненими, але в них не було нічого цікавого, окрім старовинних меблів, вкритих багаторічним пилом і поїдених міллю. Проте нарешті я знайшов одні двері нагорі сходового маршу, котрі хоча й здавалися замкненими, але трохи піддалися, коли я на них натиснув. Штовхнувши дужче, я виявив, що насправді вони незамкнені, а їхній опір пояснювався тим, що завіси дещо просіли і важкі двері фактично опиралися на підлогу. Це була нагода, якої іншого разу в мене могло й не бути, тому я доклав усіх зусиль і після численних спроб мені пощастило відсунути двері так, що можна було пройти. Я опинився в тому крилі замку, котре знаходилося правіше від відомих мені кімнат і на один поверх нижче. З вікон мені було тепер видно, що низка кімнат тягнулася до південного боку замку, а вікна наріжної кімнати виходили на захід і на південь. Як з першого, так і з другого боку зяяла крута прірва. Замок, збудований на краю великої скелі, був неприступний з трьох боків, тому великі вікна було розташовано саме там, де до них не могли долетіти стріла чи камінь з пращі або катапульти. У результаті тут було забезпечено таку кількість світла і комфорту, котра була б неможливою, якби з цього напрямку передбачалося витримувати облогу. На захід розляглася широка долина, за якою вдалині височіли зубчасті цитаделі гір; вершина насувалася на вершину, на голих скелях де-не-де росли горобина та шпичаки, чіпляючись корінням за тріщини й каміння. Вочевидь, це була та частина замку, у якій жили в давно минулі дні, бо меблі у ній були елегантнішими і зручнішими, ніж мені досі доводилося тут бачити. Вікна не мали штор, тому жовте місячне сяйво, вливаючись через ромбоподібні рами, давало можливість навіть розгледіти кольори, водночас ушляхетнюючи вигляд сили-силенної пилу, котрим були вкриті усі предмети і котрий певною мірою приховував шкоду, завдану часом та міллю. При яскравому світлі місяця моя лампа мало допомагала, але все одно я радів, що вона зі мною, бо від цього місця віяло такою жахливою самотністю, що у мене холонуло серце і від страху трусилися руки. Але в усякому разі це було краще, ніж жити в кімнатах, які я зненавидів через присутність у них графа; тож коли після нетривалих спроб мені вдалося дещо вгамувати свої нерви, я відчув, що мене огорнув тихий, приємний спокій. І от сиджу я за невеликим дубовим столиком – за яким у давнину сиділа, мабуть, якась красуня і, сором’язливо зашарівшись, задумливо складала нерозбірливого любовного листа – і роблю стенографічні записи у своєму щоденнику про все те, що трапилося відтоді, як я востаннє його закрив. Зараз, слава Богу, майже кінець дев’ятнадцятого століття, однак якщо мої почуття не зраджують мене, все одно минулі віки мали і мають свою особливу ауру, котру ніякій вихолощеній «модер-новості» несила знищити.

Згодом: ранок 16 травня. Боже, збережи мій здоровий глузд, бо це останнє, що я маю. Безпека і впевненість у безпеці – все це тепер у минулому. Доки я тут житиму, залишатиметься одна надія – не збожеволіти, якщо я вже не збожеволів. Якщо ж я нормальний, то наскільки ж ненормальною і огидною є думка про те, що з усіх ненависних мені речей, котрі причаїлися у цьому проклятому місці, найменш ненависною є для мене граф; що лише до нього можу я звернутися по допомогу, хоча так буде лише тоді, коли я виконуватиму його волю. Великий, милосердний Боже! Дай мені спокій, бо за межами спокою на мене чатує божевілля. Тепер я починаю бачити у новому світлі певні речі, яких раніше не міг збагнути. Я досі не міг повністю второпати, що хотів сказати Шекспір, вклавши в уста Гамлета таку репліку:

бо тепер, почуваючись так, наче мій мозок зірвався із завіс або наче стався струс, що призведе до його загибелі, я знаходжу розраду у своєму щоденнику. Звичка робити точні записи обов’язково допоможе мені вгамувати нерви.

Загадкове попередження, висловлене графом, налякало мене ще тоді; наразі ж згадка про нього наганяє на мене іще більший жах, бо в майбутньому цей чоловік зможе мати наді мною неосяжну страхітливу владу. Мені лячно буде навіть ставити його слова під сумнів!

Коли я зробив, нарешті, запис у своєму щоденнику і сховав зошит та ручку до кишені, я відчув, що сон почав мене долати. Тут на думку мені спало попередження графа, але я із задоволенням його проігнорував. Сонливість охопила мене з невідворотністю вершника, що наближається. Ніжне місячне сяйво заколихувало, а широкі простори за вікнами замку давали освіжаюче відчуття свободи. Я твердо вирішив не повертатися сьогодні до зловісних кімнат, а виспатися тут, де у сиву давнину сиділи було прекрасні панночки, які співали і всіляко насолоджувалися життям, час від часу зітхаючи за чоловіками, які тим часом боронили рідний край у жорстоких битвах. Я витягнув із кутка кімнати великий диван, щоб, лежачи на ньому, можна було споглядати чудову панораму на схід та на південь, і, не звертаючи особливої уваги на пилюку, вмостився спати.

Мабуть-таки я заснув; принаймні хотілося б у це вірити, хоча все одно мені страшно, бо все, що потім сталося, виглядало навдивовиж реальним – настільки реальним, що, сидячи зараз тут, у яскравому світлі вранішнього сонця, я ніяк не можу повірити, що все це наснилося.

Я був не сам. Кімната залишалася такою самою, ніяк не змінившись відтоді, як я до неї потрапив; у блискучому місячному сяйві на підлозі було прекрасно видно мої сліди у тих місцях, де я порушив цілісність багаторічного покривала з пилу. Раптом напроти мене місяць висвітив трьох молодиць, судячи з їхнього вбрання та манер – леді. Коли я їх побачив, мені здалося, що я, напевне, сплю, бо, попри місячне світло, вони не залишали тіні на підлозі. Жінки наблизилися до мене, певний час придивлялися, а потім про щось пошепки між собою заговорили. Двоє з них були чорноволосі, з орлиними, як і у графа Дракули, носами, великими, темними, пронизливими очима, що здавалися майже червоними на тлі блідо-жовтого місяця. Третя була неймовірно гарною красунею, з хвилястою купою золотавого волосся і очима, схожими на бліді сапфіри. Її обличчя видалося мені знайомим, цей неясний спогад був пов’язаний з якимось напівзабутим страхом, котрий я пережив уві сні, але тієї миті я не міг пригадати, як і коли це сталося. Всі три мали сліпучо-білі зуби, що перлинами виблискували на червоному тлі спокусливо-хтивих губ. Було в цих жінках щось бентежне, якась пристрасна жадоба, але водночас – і якийсь убивчий жах. У глибині душі у мене виникло несамовите, жагуче бажання цілувати ці червоні губи. Негарно про це писати – не доведи Господи, ще побачить Міна і страждатиме, – але це правда. Пошепотівшись між собою, жінки розсміялися, сріблисто і мелодійно, але водночас настільки різко, що було якось не схоже на те, що цей звук проходив через м’яку ніжність людських губ. Швидше цей сміх нагадував нестерпне дзеленчання склянок, коли на них грають вправною рукою. Пишноволоса красуня кокетливо похитала головою, але інші дві наполягали. Одна з них сказала:

– Нумо! Ти – перша, а потім ми; ти маєш право починати першою.

Друга додала:

– Він молодий і сильний; тут нам усім поцілунків вистачить.

Я тихенько лежав собі, поглядаючи на них ледь розплющеними очима, знемагаючи від агонії солодкого передчуття. Красуня наблизилася і схилилася наді мною так, що я відчув на собі її дихання. Здавалося, воно було солодким, як мед; як і її дзвінкий сміх за хвилину до цього, змусило моє тіло радісно трепетати; але водночас у ньому відчувалася якась гіркота, неприємна гіркота, притаманна запаху крові.

Я боявся широко розплющити очі, але все чудово бачив і крізь вії. Золотоволоса красуня стала навколішки і схилилася наді мною, буквально пожираючи мене очима. У ній відчувалася якась нещира і награна хтивість, котра відштовхувала і водночас вабила; вигнувши шию, жінка облизувалася, наче якийсь хижий звір, і, коли оголилися її гострі білі зуби, я побачив, як у місячному сяйві на яскраво-червоних губах та язиці заблищала слина. Дедалі нижче і нижче опускалася її голова, і губи, проминувши мої щоки й рот, торкнулися горла. Потім вона зупинилася, і я почув плямкання язика – то молодиця облизувалася; своєю шиєю я відчував її гарячий подих. Раптом шкіра на моєму горлі почала злегка тремтіти і посмикуватися – так буває тоді, коли хтось хоче вас полоскотати і все ближче й ближче підводить до вашого тіла свою руку. Я відчув, як ніжні, тремтливі губи торкнулися надчутливої шкіри мого горла, а потім два гострих зуба злегка придавили її і завмерли. Заплющивши очі, я лежав у якомусь млосному екстазі і чекав, чекав із завмиранням серця.

Але саме тієї миті мене блискавкою пронизало інше відчуття. Раптом я відчув присутність графа, відчув, що він з’явився у кімнаті, наче оповитий грізною хмарою несамовитої люті. Мимоволі очі мої розплющилися, і я побачив, як своєю дужою рукою він схопив красуню за тендітну шию і з неймовірною силою відтягнув її від мене; вона нестямно клацала своїми білими зубами, блакитні очі її спотворилися від люті, а бліді щоки пашіли нестримною пристрастю. Але ж граф! Ніколи в житті не міг уявити я такої несамовитої люті, навіть у чортів із пекла. Його очі буквально палали вогнем. Червоний відблиск його навівав такий страх, наче то був вогонь, що горів у самісінькому пеклі. Обличчя графа стало мертвотно блідим, його лінії зробилися прямими і виразними, як дротини; товсті надбрівні дуги, що майже збігалися над переніссям, були тепер схожими на важкий брусок розпеченого металу. Різким порухом руки він відкинув жінку від мене, а потім зробив рух у бік інших двох так, наче відганяв їх; це був той самий царствений жест, яким він раніше зупинив і прогнав вовків. Він сказав тихо, майже пошепки, але так, що звук його голосу ножем розрізав повітря і лунко забринів по всій кімнаті:

– Не смійте торкатися його – жодна з вас! Як можете ви навіть дивитися в його бік, коли я це заборонив? Геть, кажу вам! Цей чоловік належить мені! Остерігайтеся чіпати його, інакше матимете справу зі мною!

Красуня із золотавим волоссям розпусно-кокетливо розсміялася і, обернувшись у бік графа, відповіла:

– Ви ж самі ніколи не кохали; од вас кохання не дочекаєшся!

Тут озвалися й інші дві жінки, і такий похмурий, грубий і бездушний сміх залунав у кімнаті, що я ледь не знепритомнів, зачувши його; це було схоже на гиготіння якихось відьом. Граф уважно придивився до мого обличчя, а потім обернувся і мовив тихим шепотом:

– Ні, я теж можу кохати, і ви в минулому мали змогу в цьому переконатися. Правда ж? Гаразд, я обіцяю вам, що коли розберуся з ним сам, то ви зможете цілувати його, скільки вам заманеться. А тепер ідіть собі геть, ідіть! Я мушу розбудити його, бо нам ще треба виконати деяку роботу.

– Нам що, нічого сьогодні не перепаде? – запитала одна з жінок і, тихо розсміявшись, вказала на мішок, який граф приніс із собою і кинув на підлогу і який ворушився, наче у ньому була якась жива істота. Граф ствердно кивнув головою. Одна з молодиць підскочила до мішка і розкрила його. Якщо мене не зраджують власні вуха, то я почув, як хтось судорожно вхопив ротом повітря і тихенько заскиглив, наче всередині мішка знаходилася напівзадушена дитина. Жінки скупчилися довкола, і від страху у мене перехопило подих; але молодиці хутенько зникли, прихопивши з собою цей жахливий мішок. Поруч з ними не було жодних дверей, вони не могли пройти повз мене непоміченими. Здавалося, вони просто розчинилися у місячних променях і зникли у вікні, бо зовні на якусь мить з’явилися їхні розмиті силуети, а потім остаточно щезли, розтанувши в темряві.

Від невимовного жаху я просто заціпенів і знепритомнів.