Читать книгу Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд - Страница 6

Пересічного зимового дня я виїхала з дому, і поїзд під полотняно-білим небом помчав мене у безвість, миля за милею. Потім я зробила пересадку; почало хмаритися. Я їхала на північ; хмари товстішали й темнішали, ставали брезклими й роздутими. Я чекала, що ось-ось у вікно заторохкотять краплі дощу. Але дощ так і не пішов.

У Гарроґейті мене зустрів водій міс Вінтер. Це був чорнявий бородань, не надто схильний до розмови. Ця обставина мене втішила: небажання водія спілкуватися дало мені змогу милуватися незнайомими ландшафтами, що розгорнулися переді мною, тільки-но ми виїхали з міста. Досі я ніколи на півночі не бувала. У моїх літературно-дослідницьких справах мені доводилося їздити до Лондона, а ще двічі чи тричі – через Ла-Манш до паризьких бібліотек та архівів. Про графство Йоркшир я знала тільки з романів, причому з романів дев’ятнадцятого століття. Коли ми виїхали за межі міста, по дорозі нам майже не траплялося жодних ознак сучасного світу, тож цілком можна було припустити, що подорожую я не лише у провінцію, а й у минуле. Села з церквами, барами та кам’яницями вабили незвичністю і старовиною. Чим далі ми їхали, тим меншими ставали села, тим більшими – відстані між ними, аж поки поодинокі хутори не стали єдиними вкрапленнями серед голих зимових полів. А згодом зникли й хутори, а потім упала темрява. У світлі автомобільних фар мигтіли уривки якогось незрозумілого безликого ландшафту: ні тобі парканів, ні мурів, ні загорож, ні будівель. Лише дорога без чітких узбіч, а круг неї – темрява, що хвилями розпливалася навколо.

– Це що, торф’яні болота? – запитала я.

– Так, торф’яники, – відповів водій, і я притулилася до вікна, але єдиним, що я спромоглася побачити, було набрякле водою небо, яке так гнітюче тисло на землю, на дорогу й на авто, що я мало не відчула напад клаустрофобії.

Через деякий час зникло навіть світло фар, немовби розчинилося в сірій імлі.

На якомусь непозначеному перехресті ми звернули зі шляху і трусилися кілька миль вибоїстою польовою дорогою. Потім двічі зупинялися, коли водій виходив відчиняти і зачиняти ворота, потім рушили далі і протряслися ще приблизно милю.

Будинок міс Вінтер розташовувався між двома положистими узвишшями, майже пагорбами; у темряві ці два узвишшя зливалися в одне, й лише за останнім поворотом під’їзної алеї нам показалася, наче з неохотою, долина між ними та будинок у ній. На цей час небо встигло розквітнути відтінками пурпурового, темно-синього й сіро-зеленого кольорів; під ним, ніби злякавшись негоди, розпластався довгий низький будинок, у якому не було ані вогника. Водій відчинив мені дверцята і допоміг вийти. Не встигла я обдивитися, як він поїхав, залишивши мене – разом із моєю валізою – перед неосвітленим ґанком. Через заґратовані віконниці не проникало ані промінчика світла; взагалі – ніде не було жодної ознаки життя. Здавалося, будівля замкнулася сама в собі і всіляко намагалася уникати візитерів.

Я подзвонила. У вологому повітрі дзвінок пролунав незвично глухо. Чекаючи, доки мені відчинять, я знов поглянула на небо, побоюючись, що ось-ось хлюпне дощ або сипне сніг. Через підошви моїх черевиків почав заповзати холод. Я знову подзвонила. І знову до дверей ніхто не підійшов.

Тільки-но я зібралася подзвонити втретє, як двері раптом відчинилися – без жодного звуку.

Жінка в одвірку завчено посміхнулася й вибачилася, що змусила мене чекати. На перший погляд вона здалася мені дуже непоказною. Коротко підстрижене, ретельно причесане волосся мало невиразний вигляд, так само як і блідувата шкіра; очі теж були ніякі – ні блакитні, ні сірі, ні зелені. Але непоказною цю жінку робив не стільки брак кольорів, скільки брак експресії. «Якби додати її очам трохи емоційності, – подумалося мені, – вони б іскрилися життям». Жінка спокійно витримала мій допитливий погляд, і меня здалося, що вона навмисне напускає на себе байдуже-відсторонений вираз.

– Добривечір, – привіталася я. – Мене звуть Марґарет Лі.

– Ага, значить, ви біограф. Ми на вас чекали.

Цікаво, що дає змогу одним людям безпомилково відчувати хитрощі, до яких удаються інші? Тієї ж миті я абсолютно чітко відчула: жінка нервує. Можливо, емоції мають запах чи присмак; можливо, ми, про те не здогадуючись, передаємо їх коливаннями повітря. Але хай там як – я збагнула, що стурбувало мою співрозмовницю не щось конкретне у моєму зовнішньому вигляді чи поведінці, а сам лишень факт мого візиту – візиту незнайомки.

Жінка впустила мене й зачинила двері. Беззвучно повернувся ключ у замку; так само беззвучно – і не скрипнувши – ковзнули в отвори добре змащені клямки.

Одягнена в пальто, я стояла в коридорі – і перебувала під враженням цього дивовижного помешкання. У домі міс Вінтер панувала цілковита тиша.

Жінка сказала мені, що звуть її Джудіт і що вона економка. Спитавшись, як мені подорожувалося, вона повідомила години харчування, а також найзручніший час, коли можна скористатися гарячою водою. Її вуста розтулялися й стулялися, а слова, ледь злетівши, тут-таки потрапляли у ковдру задушливої тиші, яка хапала їх і, заглушуючи, знищувала. Ця тиша ковтала і наші кроки, і звуки, з якими відчинялися та розчинялися двері, коли Джудіт одну за другою показала мені їдальню, вітальню та кімнату для музичення.

Нічого магічного у цій тиші не було: її створювали м’які меблі й тільки. Аж надміру пухкі дивани потерпали під вагою численних вельветових подушечок; скрізь стояли обтягнуті тканиною ослінчики для ніг, шезлонги і крісла; повсюдно виднілися килими – і на стінах, і навіть на м’яких меблях. Кожен клаптик підлоги був засланий килимом, а кожен килим був засланий накидкою. Візерунчаста тканина була і на вікнах, і на стінах. Подібно до промокашки, що всотує чорнило, усі ці вовни й вельвети вбирали звук. З однією лише різницею: якщо промокашка всотує тільки надлишок чорнила, то в цьому будинку тканини всотували, здавалося, саму сутність мовлених слів.

Я пішла слідом за економкою. Ми повертали то ліворуч, то праворуч, то піднімалися сходами, то спускались, аж поки я зовсім не заплуталася. Хитромудра звивистість усередині дивно співвідносилася із зовнішньою простотою оселі. Мабуть, із часом у планування будинку вносили зміни: він добудовувався то тут, то там. Схоже, мене привели у крило, якого не видно з фронтону.

– Ви незабаром призвичаїтеся, – мовила економка, забачивши спантеличений вираз на моєму обличчі; її слова я радше прочитала з губ, аніж почула.

Нарешті ми зійшли з проміжного майданчика й зупинилися. Джудіт відчинила двері, і ми опинились у вітальні. Тут було троє дверей.

– Це ванна, – сказала економка, відчиняючи перші, – це спальня, – відчиняючи другі, – а це кабінет.

Як і решта приміщень, кімнати були напхані подушечками, підстилками й завісками.

– Ви де будете їсти: у їдальні чи тут? – спитала Джудіт, вказуючи на маленький столик та єдиний стілець біля вікна.

Я не знала, чи доречно мені буде їсти разом із господинею (це залежало від того, яку роль я тут відіграю – гості чи найманого працівника), тож завагалася. Джудіт інтуїтивно збагнула причину мого вагання і, вдаючи, що долає звичку не розводитися про господиню, зауважила:

– Міс Вінтер завжди їсть сама.

– Тоді, якщо не заперечуєте, я їстиму тут.

– То, може, вам відразу ж принести суп і бутерброди? Ви довго їхали поїздом і, певне, зголодніли. Усе необхідне для приготування кави і чаю є тут, у кімнаті.

Із цими словами економка відчинила дверцята буфета, що стояв у кутку, і я побачила там чайник та інше приладдя для приготування напоїв. Був там навіть маленький холодильник.

– Це звільнить вас від необхідності зайвого разу йти до кухні, – пояснила вона і винувато посміхнулася, наче вибачаючись за те, що не надто радітиме, побачивши мене у своїй кухні.

Економка пішла, і я попрямувала до спальні – розпаковувати речі.

Витягти з валізи свою нечисленну одіж, книжки та туалетне приладдя я спромоглася за кілька хвилин. Чай та каву я відсунула вбік і на те місце поставила привезений з дому пакет какао. Після цього я оглянула високе старовинне ліжко (воно було так щедро вкрите подушками, що скільки горошин не підкладай під матрац, їх усе одно не відчути!); та не встигла я на ньому вмоститися, як знов увійшла Джудіт із тацею в руках.

– Міс Вінтер запрошує вас зустрітися з нею у бібліотеці о восьмій.

Джудіт дуже постаралася, щоб її слова пролунали як запрошення, але я відразу ж збагнула (і господиня, без сумніву, розраховувала на мою здогадливість), що ніяке це не запрошення, а справжнісінький наказ.