Читать книгу Щоденник Мавки - Дара Корній - Страница 6

Розділ І
Чуже небо
4. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак

Оглавление

Чи знаєш ти, яких ліків вживають ужалені скорпіоном? Тим же скорпіоном натирають рану.

Григорій Сковорода

Коли двері квартири та й, зрештою, тепер уже його минулого, зачинилися, чи думав куди йти? Зовсім ні, брів навмання, куди несли ноги – туди і йшов. Блукав десь годин п’ять похмурим та мокрим від осені Києвом. Парками, вулицями… Зараз мав можливість уважно роззирнутися довкола, бо ніхто його вже не чекає, особливо вдома. Так, удома вже давно його ніхто не ждав. Однак до сьогоднішнього дня тішив себе облудою, що таки має притулок, власний дім… Ілюзія розвіялася, і зараз ти залишився сам на сам із собою та наодинці з містом.

Люди поспішали, перестрибували через калюжі, які наплакала за день осінь. Сльози-вода-небо – і то все в брудних калюжах. Замислився. Коли з ними це сталося? І вже знав підсвідомо відповідь, хоча досі боявся прийняти її. Це врешті мало трапитися – рано чи пізно, бо як ти докупи не тули небо з землею, не пришивай горизонтом – це лишень оптичний фантом. Скільки не поспішай до тої лінії, до того місця, де зшито докупи те, що не зживається, не добіжиш. Сьогодні його біг урешті припинився. Йшов, не поспішаючи, не кваплячи ані стрілки годинника, ані сутінки, які кволо спускалися на місто. Засвітилися ліхтарі, перехожих стало менше.

Боже, які ці люди дивні: зосереджені на власних візіях, занурені в себе. Тільки зграйка молодих дівчат, що вигулькнули з-за рогу будинку, випадала з сумирної й меланхолійної картини осіннього вечора. Ці щебетали, весело щось обговорювали. І Олексію враз захотілося провести цих юних панянок, піддатися хай на мить веселощам, які затуляли світ своїми крилами.

Куди прямують дівчата, не дуже цікавило. Просто отримав певний рухливий орієнтир у своєму бажанні рухатися вперед. Від дівчат віяло позитивом та впевненістю, тим, чого йому зараз бракувало. Тому і йшов за ними, прив’язаний невидимими нитками. Звісно, він міг би зателефонувати комусь із друзів, напроситися на душевну розмову – і йому не відмовлять. Однак, перед тим як починати цю розмову, мусив принаймні косметично спробувати навести лад у голові. Бо навіть приблизно не знав, що робитиме далі, як житиме. А ще вчора йому видавалося, що серйозна розмова з дружиною, яка вже давно назріла, звісно, відбудеться, та вже точно не сьогодні, й не завтра, і навіть не післязавтра, а колись. Тоді, коли він буде готовий. Готовий до краху. А тут стихія валить тебе з ніг. І справа навіть не в тому, чи є у його дружини хтось інший. Нікого в неї немає. Вона до оскоми правильна в усьому. Берегиня домашнього вогнища, справжня, стовідсоткова. Нічого їй і не закинути, крім міщанства, крім бажання любити тільки свою хату, своїх рідних у тій хаті і не розпорошуватися на світ, що за дверима. Бо для чого то все робити? Світ нікуди не дінеться. Світ стояв мільйони років і ще стільки ж простоїть, поки зірка-сонце не вигорить дотла. А життя дається тільки раз і прожити його треба для себе і для своїх рідних… Така філософія. Дім – повна чаша. А як ще можна сказати про їхню хату? Ідеальний музейний лад та порядок в усьому, усе на своїх місцях. Дехто з друзів йому навіть заздрить, поки не вдаряється об гранітні очі його Ірини. Від них також віє музейністю. Порядок мусить бути в усьому, а навала непроханих гостей лишень шкодить цьому: прийдуть, натопчуть, загидять посуд, килими. Після того як гості йшли геть, обов’язковим було генеральне прибирання: так, ніби це не інтелігентні люди до них на горнятко кави зайшли, а циганський табір оселею промчався. Навіть Олексієві ділові партнери вважали за потрібне зустрічатися виключно на нейтральній території. Звісно, про творчість не могло бути й мови. Це ж сморід який… Фарби, розчинники, купа сміття та плям.

Сміттям Іра називала ескізи. І Олексій терпів. Винайняв у мансарді будинку на Подолі крихітну майстерню. Там і творив. Дружину після цього наче трохи попустило. Та не надовго. Вона переключилася на інше. Її стали дратувати його часті виїзди на пленери. Ірина категорично відмовлялася будь-куди виїжджати з чоловіком, хоч він настирливо запрошував, навіть підкупи готелем та присутністю цивілізації мало впливали. Бо хто буде поливати вазонки? Що, мама? Мама не вміє, в Ірини там цінні селекційні кактуси, за якими треба вміти доглядати, як за малими дітьми. Олексій змирився. Благо, Ірина в порівнянні з дружинами його приятелів була янголом, якщо й пиляла, то у виключних випадках. Виробила до чоловіка особливий діловий підхід: ти – мені, я – тобі. Та час минав, і цього виявилося замало для співіснування.

Дівчатка завернули в скверик. Йшов слідком. Не дуже вслухався в розмову, достатньо було мелодики голосів – веселих та безтурботних. Говорили щось про музику та вміння під неї рухатися. А от його Ірина не любила танцювати. Якщо і доводилося, то вона виконувала цей ритуал пафосно. Танцювати вона вміла, відчувала музику, але не любила. Вважала це пустим заняттям. Був навіть час, коли Олексій пробував дружину хоч чимсь, крім бухгалтерії та хатніх справ, зацікавити. Привів її на курси сальси. Такою сердитою він Іру ще не бачив. Ото подарунок він її зробив? Вона вдома на нього кричала так, що він думав – шиби у вікнах потріскаються. Олексій патологічно ненавидить скандали та сварки. Щоб його вивести із себе, потрібно дуже постаратися. У нього вдома батьки ніколи не сварилися, тому отой менторський тон дружини увів його в ступор. Малий, почувши мамин лемент, замкнувся в дитячій. Добре, що Олексій вчасно взяв себе в руки та зрозумів, що якщо почне виправдовуватися, заспокоювати або відповідати «взаємністю» – зробить ще гірше.

Змовчав. Це був перший дзвіночок для нього, точніше навіть не так: яскраве попередження – «далі буде». І було… Сварки через дрібнички. То навіть не сварки. От коли когось незлюбиш і він тебе дратує, то вже сама його присутність стає каторгою. Та що там присутність, натяк на нього дратує. Як у народній приказці.

– Чому в хаті смердить?

– Та то все невістка.

– Та ж її вдома нема.

– Як нема? Он її запаска висить… Тому й смердить.

Олексій відмовчувався. Бо є син, бо є обв’язки чоловіка перед родиною…

А якби не відмовчувався? Закінчилося б усе набагато раніше.

А ще рідна теща, якій Олексій з першого знайомства не сподобався. Ну що це за професія така в мужчини – художник? Уже ліпше сантехнік чи будівельник. І хоч Олексій не вважав себе білоручкою, бо добре тямить і в малярстві, і завиграшки поміняє стару проводку чи сантехніку, та тещу це не зупиняло. Бо в однокласниці Іринки, чи сусідки Тані, чи у знайомої знайомої, то не мало значення, чоловік «справжнєйший» бізнесмен. І то нічого, що він з кравчучками по Туреччинах волочиться, а потім утридорога те шмаття в Хмельницьку на базарі продає, сам факт – чоловік-бізнесмен – підкуповує. І навіть коли Олексій створив власну галерею та почав заробляти набагато більше, аніж горе-бізнесмен, теща не зупинилася. Цього разу вона переметнулася на доньку своєї колежанки Галі, чоловік якої «виграв» грін-карту і поїхав на заробітки в Америку, а через рік і дружину з дітьми туди перевіз. Колежанка і фотки показувала. Ото життя! Краса – і природа, і люди, чистенько так, усі на знімках усміхнені, щасливі. А будинок який, а гараж, а газон, а діти, а робота! А непутня Гальчина донька Свєтка, глянь, така краля стала, золоті зуби, що в роті мала, замінила на дуже дорогі – білі, голлівудська посмішка в неї. А хіба Іринка гірша від Свєтки? Та Іринка і красивіша, і розумніша, тільки щастя не дав Бог. Бо ж сказано в народі: «А з музики та маляра нема вдома господаря». А те, що чоловік Світлани працює на будівництві вантажником, а сама Світлана прибирає в багатих родинах (миє унітази), у розмовах не згадувалося. Кому то цікаво? Блакитна мрія тещі – Америка – здавалася такою великою й світлою, що різними там дрібницями не хотілося її затьмарювати.

Скверик закінчився, почалося подвір’я школи. Схоже, дівчата весело поспішали туди. Ні, він за ними не побіжить, вони напевне квапляться на дискотеку чи вечір танців. Хтозна, як тепер у молоді це називається. У кишені невдоволено загудів мобільний. На автоматі приклав слухавку до вуха. То був його старий приятель Назар. Іноді здавалося, що той, наче рідна мати, відчуває, коли потрібна допомога чи порада. Домовилися зустрітися.

Сидять у напівтемному генделику на Подолі. Назар мовчки слухає, підперши щоку рукою, час від часу зітхає. Олексій і сам не знає, де в нього беруться слова, говорить-розповідає, то лає себе, то дружину, то весь світ, який його не розуміє… Назар мовчки киває бармену, і той приносить ще пива.

Пиво випито, проте на душі й далі темно й незатишно. Пиво не рятує. І вже вони з Назаром сидять у скверику на Контрактовій, навпроти Києво-Могилянської академії, якраз поруч з пам’ятником Сковороді. Назар курить люльку, мрійливо та неквапом випускаючи в повітря дим. Олексій ніяк не заспокоїться. П’яно-романтичний настрій тому сприяє:

– Згадав одну притчу. Творець узяв і змішав декілька сонячних променів, ніжну барву світанку, замріяний смуток ночі, красу лебедя та лілеї, лагідний погляд лані, грайливість кішки, граційність метелика, ласкаву посмішку, пекучий жар багаття, крихкість льоду, трепет газелі, солодощі меду, легкість пуху, ніжність повітря, силу магніту. Щоб перебити солодкавість, додав холодного мерехтіння зірок, непостійність вітру, сльозливість хмар, боязливість зайченяти, набридливість мухи, упертість лелеки, жадібність акули, підозрілість миші, ревнивість тигриці, хитрість лисиці, підступність оси, кровожерливість п’явки, спокусливість змії, дурман опіуму, безжальність стихії. А тоді виліпив фігуру і вдихнув у неї життя. Так з’явилася жінка. Творець передав її чоловікові, сказавши при цьому: «Вона – твоя, зроблена тільки для тебе. Бери її такою, якою вона створена, та не намагайся її змінити. Блаженствуй з нею все життя і страждай до смерті».

– А нафіга? – питає Назар, хитро мружачись. – Нафіга, брате, страждати до смерті?

– Е-е-е-е, той… – Олексій не знаходиться, що відповісти.

І врешті Назар, чи не вперше за весь вечір, розроджується довгою тирадою:

– Гм, жінки… Твоя біда, друже, що ти музу захотів «ощасливити», тобто перетворив її на дружину. Хто така дружина? Га? Вслухайся в слово! Це насамперед подруга. Вірний друг! Вона і мати твоїх дітей, берегиня домашнього вогню, отого рівного, що не пече і не лякає, а варить їсти та взимку гріє хату. А от муза – геть інше! Це божественний ідеал, щось нереально-прекрасне, споглядальний образ, на який моляться, якому поклоняються. У музу обов’язково закохуються, якщо пощастить – вона стає неперевершеною коханкою, але не більше. Не прив’язуй музу до каструлі, до віника, до пральки, до пелюшок, брудних шкарпеток та закаканих підгузків, бо вона тобі цього не пробачить і рано чи пізно обернеться на фурію, а твоє життя перетворить на пекло.

Назар кладе праву руку Олексію на плече, прискіпливо втуплюється в очі:

– А ти думаєш, чому я досі не одружений? Сорок п’ять років мені стукнуло. Отож. А досі сам. Музи, дружини – заплутатися легко. Жінка, може, і найдосконаліше творіння Господа, погоджуюся, і притча твоя, звісно, красива, але певно, не всім підходить, хай уже Творець вибачає. Але… Олексію, не завжди для щастя потрібна жінка. Бо досі живуть на білому світі такі люди, як він, – Назар киває в бік пам’ятника Сковороді.

Мокрий Сковорода наче мружиться від світла ліхтаря, котрий засліплює кам’яні очі. Замислене аскетичне обличчя, погляд спрямований ніби всередину. Торбинка притиснута до грудей.

– Ти про пам’ятник? До чого тут він? – Олексій здивовано стенає плечима. – Що може знати про жінок пам’ятник? Тобто, що про них Сковорода знав? Він ніколи не був одружений, йому з тіла ніколи не виймали душу, не топтали її.

Назар затягується, криво посміхається:

– А ти звідки знаєш? Та тьху на тебе, дурню! Ірка – ще те стерво! Ой, не треба тіко ля-ля, душу вона тобі вийняла. Не журися, козаче, запхаєм назад. Бо козак не боїться ні хмари, ні грому, як вийшов із дому. І Сковороду мені не ображай. Ти ж на нього дуже схожий. Хе! Орел, що мух не ловить. Уже вибач, братику, але скажу по правді: хоч ти і вдавав, що все гаразд у твоєму особистому житті, та ж я добре бачив, що ні. Знаю, що зі своїм законом у чужий монастир лізти не годиться, тому й не пхався. Та твою Ірку завжди дратувало все, що любиш ти. Твої друзі, любов до живого світу, прив’язаність не до килимків у хаті, а до трави під ногами, та її навіть те, що ти босоніж по квартирі ходиш злила. А застілля? Скільки разів я в тебе в гостях був? Так, ти запрошував, погоджуюся, але… Мені одного разу стало. Витріщилася твоя Ірка на мене, як лях на козака. Ага, мені й кусок у горло не поліз. Ледве салом не вдавився. Турецький син буду, коли то неправда. Шо там балакати! Ви ж ніколи разом не відпочивали, згадай. Ну. Вона – у Єгипет, ти – у Карпати, вона – у Туреччину, ти – на Десну. Ти – у Холодний Яр, а в неї – фешн. Тьху. Слово яке зафекане. Ех! Та ти ніколи там, у твоїй чотирикімнатній квартирі не був щасливим. Що у вас на стінах висить, згадай. Жодної твоєї картини. Вони, бач, не вписуються в дизайнерське рішення когось там. Тю, і не патякай мені про сімейне щастя. До гепи всьо!

– Не буду. До гепи всьо! – луною повторив Олексій.

– Ага. Туди. Усьо, досить. Нині ж не вівторок, щоб повторяти разів сорок.

– Нині четвер, – не в лад відповів Олексій.

А Назар веде далі та показує люлькою на пам’ятник:

– Знаєш, що він про щастя казав?

Олексій стенув плечима. Хіба він знав? Хміль ударив у голову, він уже ні в чому не був певен.

Назар урочисто підвівся, підняв до неба вказівний палець та голосно прорік:

– «Бути щасливим означає знайти самого себе». О! Як сказано! Тому, друже-брате, бери свою торбу і гайда до мене спати. Поживеш, подумаєш. Спробуємо тебе пошукати. А жінка? Жінка – діло наживне. На твою голову вистачить гризоти, якщо дуже захочеш ще раз перечепитися.

Олексій сумно зітхнув, почухав потилицю:

– Та що вже там… Якось воно таки буде, правда, брате?

Назар підморгнув Олексію та розважливо додав:

– Не журись, козаче! Нехай твій ворог плаче. Чи так, чи сяк – не пропадеш, бо козак.

Щоденник Мавки

Подняться наверх