Читать книгу Зірка для тебе - Дара Корній - Страница 7

В їхньому містечку було три школи: дві середніх і восьмирічка. Одна з середніх майже впритул дивилася у вікна дитбудинку, навіть стадіон вони мали спільний. Ось до цієї школи й ходили всі дитбудинківці. Не дивно, що вона вважалася в містечку відстійною, тобто неблагонадійною. Чимало «порядних» громадян, що мешкали поруч, обходили і школу, і сиротинець десятою дорогою, віддаючи своїх чад до інших навчальних закладів, подалі від зони стихійного лиха. Хто його зна, як у інших школах, Сергій не відав, але у їхній не дуже вчили вчитися. Домашні завдання якщо й задавалися, то їх майже ніколи не перевіряли. Здавалося, що вчителі відбувають чергу. Вчать без запалу, аби позбутися нав’язливої марудної праці. До такого процесу навчання однаково байдужими були й учні, й учителі.

Звичайно, Сергій зірок із неба в шкільній науці не хапав. Та й не зміг би це зробити аж ніяк, навіть якби дуже-дуже захотів, із таким ставленням і вчителів до учнів, і учнів до навчання. У дитбудинківському середовищі добре вчитися вважалося чимось геть паскудним. Сергій захоплювався читанням, любив точні науки, хоча нікому в цьому не зізнавався. Математичні задачки навіть охоче розв’язував, маючи їх за звичайну головоломку чи кросворд, де все має зійтися, геть усе, до крихти. Нічого приблизного. Та то було в молодших класах, поки сам міг допетрати, що до чого.

Про майбутнє, тобто вибір професії, якось не прийнято було навіть мріяти. Бо все й так наперед вирішено. Після восьмого класу – робітниче ПТУ, і нікому нема діла до твоїх мрій. Якщо вже дуже захочеться, то можна закінчити десятилітку, а там – відразу в армію. А після армії все одно теж ПТУ й одна з робітничих професій, яка не дає ні задоволення, ні доброго заробітку. Сергій не хотів ставати ні штукатуром, ані токарем-фрезерувальни-ком, ані сантехніком. Однак продовжував плисти за течією, як і всі. Кудись та течія таки принесе… І вона винесла. Якось несподівано відкрив для себе інший світ, мов другий вимір. Випадково.

Сергій завжди любив небо. Частенько чекав відбою та моменту, коли всі поснуть. А тоді підходив до зовсім темного вікна, відтуляв штору і, майже не дихаючи, вдивлявся в клаптик темної безодні, засіяний ущент зорями. Які тільки дивні думки не кружляли в голові? Захоплення, відчай, бажання дізнатися – що і як там… Та не смів і помишляти про те, щоб із кимось ділитися своїми роздумами. Бо ця цікавість робила його наче ліпшим від товаришів, а такого в дитбудинку не пробачають. Хтозна, що трапилося б із тим його зацікавленням далі? Певне, зійшло б усе на пси з часом, так і не перетворивши мрію на мету. Але одного сонячного вересневого дня в дитбудинку з’явився новий мешканець.

Арсен прийшов до них у шостому класі. Й одразу отримав статус недоторканного крутелика. Бо був якимось хоч і дуже далеким, та все ж родичем їхнього дерика. Як казав сам Арсен, сьома вода на киселі. Високий, як на його дванадцять, вайлуватий, завжди дуже коротко підстрижений, вуха смішно стирчали, як у слоненяти. Через них Арсена почали відразу кликати Сеня-Локатор. Тільки Сергій і називав хлопця Арсеном, як і Арсен його не Сєрим чи Сірком, а Сергієм. Можливо, через це хлопці й сподобалися одне одному, бо то була якась така таємна мова між ними, повага до друга навіть у звертанні. Арсен був також круглим сиротою. Батьків пам’ятав паскудно. Вони загинули в автокатастрофі, коли малому заледве виповнилося шість. Його по смерті батьків взяла на виховання бабуня Ніна. Ні, не своя рідна, а зовсім чужа, тобто зараз вона не чужа, ріднішої від неї в Арсена нікого нема. Хоча він і має живих та здорових дядьків та тіток. Навіть згадувати про них не хоче, бо хіба вони про нього згадують?

Його батьки винаймали кімнату в квартирі старшої пані – Ніни Фьодорової, колишньої вчительки, допомагаючи їй по господарству та копійчиною, тобто платили за кімнату. Бо щоб орендувати цілу квартиру, треба було мати гроші, а в молодої сім’ї їх не дуже багато. Коли з батьками Арсена трапилося лихо, ніхто з близьких родичів не захотів брати хлопця до себе. Звісно, кожен мав на це вагомі причини. Зголосилася зовсім чужа людина – бабуня Ніна, оформивши опікунство над сиротою. Усиновити хлопця не дозволяв поважний вік. Але Арсен зараз ні про що не жалкує. Скільки себе пам’ятає – поруч завжди вона, розумна, спокійна, надійна. Прикипіла душею до хлопця, як і він до неї.

Хоча бабуня Ніна зовсім не самотня, бо має власну немаленьку родину. Багатенько племінників, численних двоюрідних і троюрідних онуків. Та найрідніші – то донька Ольга, двійко вже дорослих внучат та п’ятеро онуків. Ольга разом із донькою Настею та трьома дітлахами мешкають в Італії, а син Стьопка з дружиною та сином і донькою – в Іркутську. Ні донька Ольга, ні онуки Настя та Стьопка не розуміли такого вчинку бабуні Ніни, та змирилися, бо повертатися до Львова ніхто з них не збирався. Тож для Арсена ті всі численні бабунині родичі з часом стали наче рідними.

Тітка Настя «просто непосильно гарувала на макаронників і мала, мов тату на тілі, відзнаки на долі, тобто чоловіка-випивоху, трьох спиногризів та немолоду хворобливу матір». Так скупо вона скаржилася бабуні Ніні на нелегке життя-буття, коли минулого літа приїжджала в Україну черговий раз лікувати від алкоголізму свого горе-мужа. А вуйко Стьопка живе в Росії. Десь раз на півроку телефонує бабуні його дружина, безупинно нарікає на долю та чоловіка-п’яницю. Бабуня то все бере близько до серця, усіх жаліючи та всім співчуваючи. Майже всі гроші, які надсилає їй донька з Італії на «харч, ліки та одяг», переправляються Стьопці в Іркутськ. Бабунина пенсія, доплати від держави сироті та кошти від наймачів однієї кімнати – от майже весь нехитрий дохід родини. Кімнату завше винаймали студенти, переважно дівчата з села. Частенько добросерді батьки студенток, яким діти вдома розповідали про стару пенсіонерку з малим онуком на руках, передавали для господині та малого сякий-такий домашній харч. Іноді одяг, із якого виростали брати дівчат і який іще непогано зберігся. Отак вони й жили. Непогано жили. Та останній рік бабуня почала часто хворіти, безкінечні лікарні та санаторії, і довелося їй із Арсеном щось вирішувати, думати, як бути далі. І тут несподівано нагодився порятунок в особі далекого родича бабуні Ніни, тобто директора дитбудинку Семена Сильвестровича:

– А шо, баб Нін, у нас Арсєнкє буде харашо. Ну, майже як на курорті. Свіже повітря, регулярний харч, школа під боком, і я, канєшно, за ним пригляну. Буде він у мене, як вареник у сметані кататься, і жить, як Бог за пазухою, то їсть навпаки, як пазуха у Бога. Е-е-е, ну ви поняли? От увідітє. Лічіться, поправляйтесь.

Манера розмовляти отакою мішанкою – то візитна картка чоловіка. Семен Сильвестрович – завідувач дитбудинку з дипломом економіста-бухгалтера без жодного натяку на педагогічну освіту. Із цифрами у нього не склалося ще в торговельно-економічному. Ледве ту науку подужав. Хтось із родичів пожалів «непутьового» Семена і влаштував у дитбудинок завгоспом. Та Сьома, як його ніжно називає бабуня Ніна та всі численні родичі, швидко перекваліфікувався і став «бухгалтером дитячих душ». То він так поетично на зібраннях рідні про себе говорив, розповідаючи пафосно про свою нелегку місію майже чудотворця для сиріток «злощасних» (малося на увазі, звісно, нещасних). Ніхто Семена ні поправляти, ані вчити не брався, бо той мав доволі важкий характер і таку ж руку.

Сергій багато чого цікавого дізнався від Арсена про дерика Семена Сильвестровича, в миру – Сьому. Директорська посада звалилася на чоловіка, мов сніг на голову, коли попередника Семена посадили за зловживання та фінансові махінації на сім років. Більше кандидатів на посаду не знайшлося, точніше, ніхто не хотів братися за цю важку та невдячну справу. А Семен от погодився. Правда, посада директора передбачала крім основних господарських обов’язків наявність іще й певних ораторських умінь. І «бідний Сьома» змушений був час від часу виховувати за допомогою слова важких дітей, а інших у дитбудинках, звісно, немає.

Тому частенько говорилося на публіку щось типу мудре з виховною метою, бо без публіки розмова була набагато коротшою: гумовою трубою по задниці або кулаком «у рило», тобто кому в око, кому в зуб, кому в лоба. По печінці чи по нирках дерик не бив і старшим забороняв. То вже кримінал, «коли шо».

Говорив:

– Я вам не мавпа на дрєзіні, я – стріляний калач, дорогуші мої, і тертий воробєй. І якщо хтось із вас, анциболів підкинутих, ще хоч один раз зметикує таке вчудити, то я вам, баранам безрогим, покажу, де раки зимують і де козам хвости вправляють, і ті роги вам повідкручую.

Або й так:

– То вам не мавзолей Пірогова, а майже ваша ізба-читальня. Чому майже? Бо вам, придуркам, я б і яйця коров’ячого не зніс.

Чи так:

– Шо зацюцюпався на місці і точиш ляси з баляндрасами? Я тобі за ать-два ті балабонища причмелю.

І ще й ось так:

– Виріс – їжаку по вуха, а нашій льосі по цицьки, а туди ж – до грьобаного дідька в зуби.

Ні офіційної дружини, ні дітей у сорокарічного Семена не було. Тричі одружений і тричі розлучений. Усі дружини втікали від нього після недовгого терміну перебування у шлюбі, як дідько від ладану. Перша дременула через тиждень, друга за місяць, третя протрималася найдовше – півроку. Зараз дерик жив у «гражданському шлюбі», тобто на віру з «порядошною жінкою невизначеного возраста». То він сам так вихвалявся перед бабунею Ніною. «Порядошною жінкою» виявилася кухарка з їдальні пані Олена, рудоволоса, вусата, старша від Семена Сильвестровича на десять років. Ця огрядна сувора жіночка якось зуміла знайти підхід до цього дивакуватого чоловіка і вже літ сім із ним микається. Власних дітей пані Олена не мала, тож молодший від неї чоловік і виконував усі ті функції, які необхідні жінці для так званого жіночого щастя. Він став і сином, і мужем, і головою родини. Пані Олена – то, певно, єдине у світі створіння, якого Семен Сильвестрович боїться.

У бабуні не було іншого вибору, ніж довірити онучка Арсена хоч і не дуже путьовому, та таки своєму Сьомі. Звісно, поки вона не оклигає. Арсен свято вірив, що тільки-но бабуні стане ліпше, він відразу повернеться додому.

Сергій сумнівався – поважний вік брав своє. Хоча старався підтримувати віру в серці друга.

У дитбудинку Арсену мало хто співчував, скоріше не розуміли. Бо вони всі покинуті й нікому не потрібні. Чому Арсен має бути кращим? Тут кращих не люблять. І хлопці охоче насміхалися над Сєнькою-Локатором, щоб не задавався і не думав, що він чимось ліпший від них. Арсен та Сергій навіть побилися зі старшокласниками, коли ті почали називати хлопця «сиріткою-хлюпи-ком». Та дуже знущатися над Арсеном не посміли, знаючи круту вдачу дерика. Бо ж Семен Сильвестрович зовсім і не відмовлявся від «племяннічка», навіть дозволив Арсену називати його дядя Сьома привселюдно. Та хлопець не став цього робити, і несподівано дерик за це його «зауважав» і – на жаль, так само привселюдно – видав таке:

– Молодца ти, Арсенько, прям мальчіш-кібальчиш, не видєлуєшся перед другими. Кожний батько гордився б таким отцом, тобто сином. Як жаль, що твій до цього не дотянув, то їсть скороспотіжно умєр.

Слова дерика жодного позитиву не дали. Краще до нього не почали ставитися. Зрештою, Арсен навіть не образився, бо дядю Сьому знав добре. Тільки й промовив:

– На убогих розумом, як відомо, не ображаються.

То тепер Сергій розуміє, що дитбудинківці тоді просто заздрили Арсену, жодної ненависті в тих діях не було, тільки заздрість. Бо він, живучи на волі, хоч і гірше вдягався чи, може, й гірше їв, але мав те, чого вони, круглі сироти, ніколи не мали і не матимуть, те, чого не замінять ані нові іграшки, ні модні кросівки. Арсен мав родину, хай маленьку, крихітну – він та бабуня, але його в ній щиро і безхитрісно любили. Любили просто за те, що він є. А ще десь там, за сотні кілометрів, жили нехай непутьові, та все ж майже його родичі – двоюрідні сестри та брати. Тітчині – Васька, Ірка та Левко, вуйкові – Свєтка та Валік. І це все давало хлопцеві те, без чого взагалі важко уявити світ. Усередині дитини жила любов, як сонячне проміння посеред найтемнішої ночі. Не тільки його любили щиро, а й він любив, умів, знав як. І всі те відчували, і всі бачили… І лише Сергій зумів це прийняти, а решта просто заздрила і ненавиділа Арсена. Так важко прийняти те, чого не розумієш. Але Арсена таки боялися зачіпати, бо з тих, хто смів перечити йому, дерик умів шнурки в’язати, а зав’язаним у морський вузол ніхто не хотів бути.

І ще одне зріднило хлопців. Арсен мав мрію. Хлопець любив подорожі, хоча поки тільки теоретичні, марив далекими світами. Міг безупинно розповідати Сергію про дивні заморські країни, тропічні ліси, істот, які там живуть. Батько Арсена був топографом, і від нього у спадок хлопець отримав непогану бібліотеку з книгами про дивні країни й світи. Хлопець мріяв стати мандрівником, щоб мати можливість подорожувати містами, державами, морями, річками, океанами, горами, долинами. Сергій довірився другу і показав йому одного разу з вікна спальні клаптик нічного неба з дивними мешканцями у ньому. Він уже встиг про них дещо прочитати в бібліотеці. І говорив так захопливо та щасливо, що Арсен не втримався й вигукнув:

– Ти хочеш бути астрономом, так? Я вгадав? От яка в тебе мрія! Ура!

Сергій вражено дивився на друга. Астрономом? Так, він хоче бути астрономом. Приятель прочитав у його серці те, в чому він сам собі не смів відкритися. Настільки та мрія здавалася нереальною. Сергій зізнався Арсену в тому, що тихцем перечитав усю літературу в шкільній бібліотеці, яка розповідала про зоряне небо. Чому тихцем? Бо за таке «зрадництво» в дитбудинку по голівці не погладять. Бо тут діють свої неписані правила, за якими читання книжок, як і добре навчання, вважаються повним «атстоєм», майже гріхом, за це можуть і на смерть «зачмошити».

Сергій разом із Арсеном змайстрували ліхтарик із викинутих на смітник дротиків та старого акумулятора і тихцем під ковдрою ночами могли читати книги, які Арсен приносив із домашньої бібліотеки. А коли чергували на фермі, то Арсен чесно прикривав друга, виконуючи і за себе, і за нього брудну роботу, поки той читає. За це Сергій годинами переповідав прочитане-взнане другу чи тим, хто хотів його чути. Та здебільшого таке полюбляли дівчата, хлопцям якось байдуже було і до неба, і до тих дурниць, пов’язаних із Всесвітом, який начебто утворився з маленької горошини. Бо то здавалося надто романтичним і тому трохи дівчачим. Добре, що пацаняча більшість сприймала Сергієву балаканину як прості вигадки, не докопуючись до суті.

– Ага, хлопці. Зуб даю, правда. Всесвіт утворився з маленької горошини, уявляєте собі?

– Не бреши! Ой, не можу. Усе ти, Сєрий, вигадуєш, думаєш, якщо до ладу брешеш, то, тіпа, крутий? Ну шо може ся вродити з малої горошини? Га?

– Ну, от людина, наприклад, – знайшовся Сергій. – Або дуб із жолудя.

– Ага… Може, ти, Сірко, знаєш, що ж то за крутелик ту горошину, з якої Всесвіт взявся, створив? Хе.

Він поки що цього не знав. Але обов’язково дізнається, коли стане великим ученим.