Читать книгу Скеля червоного сонця - Дарина Гнатко - Страница 2

У двері пронизливо подзвонили.

Богдана, тільки почавши розпаковувати валізу, підняла голову й трішки невдоволено зиркнула в бік дверей. Вона тільки двадцять хвилин, як з Борисполя, й ні на кого не чекала, й ще страшно втомилася і воліла побути на самоті. Та у двері продовжували наполегливо видзвонювати, й треба було все ж таки йти відчиняти. Очікувала побачити на порозі сосідку або Дениса, але з подивом взріла за дверима незнайому молоду жінку з прохолодно-ввічливим виразом дещо смаглявого вилицюватого лиця.

Незнайомка поглянула уважно.

– Богдана Янівна Тодорович?

Богдана дещо здивовано кивнула.

– Так, а…

– Я до вас на прохання Вадима Андрійовича Палія…

У Богдани чомусь неприємно стислося серце.

– Щось трапилося?

Незнайомка спохмурніла.

– Трапилося… на жаль.

Богдана відступилася, пропускаючи незнайомку до квартири.

– Проходьте.

Посланниця майбутнього зятя обдарувала її швидкою усмішкою, в котрій мало чого було можливо розібрати, й увійшла до квартири Богдани впевненою та безперечно граційною ходою. Чомусь гостя Богдані не сподобалася з першого ж погляду, а чому саме, вона й сама розібрати не могла. Одягнена в діловий костюм з міцного набивного шовку зеленого кольору, що складався з жакетика та вузької спідниці до колін довжиною, жінка мала на вигляд років тридцять, була доглянутою та пахла дорогим парфумом, та й вродою була наділеною. Смагляве лице мало гарні риси, й глибокі темні очі надавали лицю тому певної загадковості, й всю її красу вміло було підкреслено декоративною косметикою в спокійних тонах, що не кидалися надто в очі. Темне волосся – лискуче та гладке – було зачесане назад та зібране в пучок, що надавало її образу довершеного вигляду. Та незважаючи на цей вигляд повної довершеності, жінка Богдані вперто не подобалася, однак вона намагалася не виказувати своїх почуттів. Ввічлива та привітна, провела гостю до вітальні, усадовила в одне з крісел карамельного кольору, сама примостилася на краєчку диванчика й очікувально поглянула на гостю.

Та скинула оком на її валізу.

– Давно приїхали?

– Півгодини тому.

– Вадим Андрійович боявся помилитися з часом. Йому зараз хоч і дуже важко, але він нічого не полишає поза увагою…

Богдані довелося зупинити гостю.

– Вибачте, але я б хотіла почути, що ж, власне, трапилося? У мене багато накопичилося справ, а ще потрібно придбати весільний подарунок…

У темних очах гості майнув дивний вираз.

– Боюся, що весілля… як би то сказати… не буде.

Богдана нерозуміюче нахмурилася.

– Я вас не розумію… Іра і Палій посварилися?

– Ні.

Богдана стримала невдоволення. Ця жінка не тільки не подобалася, а ще й дратувала оцими своїми незрозумілими відповідями. Невже ж не розуміє, що сама Богдана нічого втямити не може…

– Я не знаю, як вам це сказати, – поспішливо почала гостя, мов прочитавши думки роздратованої Богдани. – Вадим Андрійович просив повідомити вас якомога м’якіше, та я й не знаю, як тут можна сказати щось м’якіше чи ні, така вже жахлива історія…

Богдана напружилася й врешті не витримала:

– Так ви мені скажете, у чому саме справа, чи так і будете до вечора тягнути, виспівуючи свого Вадима Андрійовича?

Жінка на мить зіщулилася, в очах її темних майнув не надто добрий вогник, і Богдана з відстороненою байдужістю помітила, що сама вона теж не особливо сподобалася своїй гості. Й це було взаємним. Та гостя швидко опанувала себе, навіть спробувала якось непевно всміхнутися, та раптом стерла з вуст ту посмішку й видала несподіване для Богдани:

– Маю для вас не надто втішну звістку… Зникла ваша сестра.

Богдана похолонула.

– Як… зникла?

Жінка важко зітхнула.

– Подробиці вам розповість уже сам Вадим Андрійович. – Вона кинула на Богдану швидкий погляд. – Мене попрохали відвезти вас у готель, де зупинився Палій, а там він сам усе пояснить.

Богдана рвучко підхопилася на ноги.

– Добре, тоді поїхали.

Гостя велично піднялася з крісла, вишуканим порухом тонкої руки розгладила спідницю й кинула на Богдану погляд, у котрім промайнула ледь помітна, та все ж осудливість. У старих, з домашніх, джинсах та білому бавовняному топику, вона виглядала супроти гості досить скромно та бідно, та перевдягатися не бажала. Зрештою, не до якогось прийому ж зібралася, й так згодиться, головне зараз – Іра. Тому лиш вхопила сумочку й швидко вийшла з квартири слідком за величною гостею.

Біля під’їзду на них уже чекав чорний лискучий позашляховик. Богдана першою сіла до салону автівки, мовчки сковзнувши у дверцята, відчинені запобігливим водієм. Їхали вулицями Києва вони мовчки, й жінка тільки раз озвалася до Богдани, сповістивши:

– Я заступниця Вадима Андрійовича – Фурсенко Жанна Іванівна, й у мене до вас буде прохання…

Богдана кинула на неї байдужий погляд.

– Яке?

– Ви спробуйте не надто напружувати Вадима Андрійовича… Розумієте, йому зараз так важко…

Богдана красномовно гмикнула.

– А ви гадаєте, що мені легко?

– Так, але…

– Не хвилюйтеся, навіть не дихну в присутності вашого дорогоцінного Вадима Андрійовича, – уже роздратованим голосом обірвала її Богдана, й у салоні запала тривала й не надто приємна мовчанка. Богдана обернула лице до затонованого, темного скла, за котрим мелькотіли вулиці Києва. Вона любила, дуже любила сестру, незважаючи на розлучення батьків, котре трапилося за їхньої з сестрою юності, коли сама Богдана стала на бік матері, а Іринка полишилася з татом, відмовляючись від’їздити з Кременчука. Тому й життя в них склалися настільки по-різному. Мама майже одразу після розлучення з татом побралася з чоловіком, котрий і поклав край їхньому спільному життю.

Аркадій Макарович закохався в маму в досить банальному місці – на курорті в Криму. Й чекав декілька років, доки мама таки піде на такий крок, як розлучення. Вона дуже не хотіла травмувати ще малих дочок, чекала, поки підростуть, особливо через Іру, котра так сильно любила тата. Вона й до цих пір, навіть після смерті тата, не прийняла вітчима й досить часто через це сварилася з мамою. Аркадій Макарович був людиною досить заможною, власне дуже заможною, й Іра через то не любила його чи не найбільш. Татко в житті своїм ніколи не вмів заробити грошей так, щоби його кохані жінки мали гідне життя. Звичайний інженер на автозаводі, він геть не пнувся до службового зростання, був тихим та спокійним і безмежно кохав маму. Вона теж його любила. Спочатку. Й Ірину з Богданою вони народили у любові, але… Зустріч з Аркадієм Макаровичем щось змінила у маминому серці, один чоловік витиснув з нього іншого. Богдана маму розуміла й малою, Ірина ж цього зробити не могла. Й навіть копійки, такого-сякого подарунка від мами не взяла, дорікаючи на брудні гроші вітчима. Богдана ж від його допомоги не відмовлялася. На його гроші вона вивчилася, він допоміг їй придбати квартиру в новобудові Києва, й робила вона це не через свою жадібність, а через повагу до вітчима й добре знаючи, що якщо ще й вона вчинить так, як Іра, то мама не скоро оговтається від такого вдару. Й вона любила вітчима, жила з ним поряд не один рік і бачила і його порядність, і безмежну любов до мами. Він зміг зробити її щасливою, по-справжньому щасливою жінкою, й за це лиш одне Богдана була йому безмежно вдячною. А що вже з татком так усе у них склалося…

Тато помер через рік після розлучення. Серце не витримало. Мама й докоряла себе за його смерть, і з серцевим нападом злягла після того, як вбита горем Іра кинула їй у вічі:

– Це ти вбила татка!

Та час лікує. Час є найліпшим лікарем у світі, спроможним загоювати такі рани, котрі видаються нам смертними й до божевілля болісними. Важко переживши втрату тата, Іра з часом все ж заспокоїлася, навіть замирилася з мамою, вітчима, щоправда, продовжуючи відверто недолюблювати.

Вони з сестрою обоє стали лікарками. Іра за допомогою бабусі вивчилася на терапевта в Харкові. А Богдану Аркадій Макарович влаштував на навчання до Мюнхена, й вона отримала диплом європейського рівня, була шанованою в колах лікарів-психіатрів та мала життя, геть відмінне від життя сестри. Часто наїздила до Європи, де читала лекції, мала розкішну квартиру й дорогу автівку, пристойний рахунок у банку, котрий уже не був подарований вітчимом, а разом з автівкою чесно зароблений власною працею. Сестра ж мала лиш посаду сімейного лікаря та вічну проблему з грішми, особливо після народження Сергійка. Хоча за кордоном лікарі її рівня отримували нереальну для України платню. Богдана весь час намагалася їй допомагати, та Іра відбрикувалася від тої допомоги з впертістю та погордістю справжньої Тодорович.

Бідна, та горда!

Богдана важко зітхнула.

Незважаючи на деякі розбіжності через гроші та ставлення до вітчима, вони з Ірою все ж любили одна одну. І як Богдана раділа, коли в житті Іринки з’явився цей Вадим Палій, вона бачила, що вже від нього допомогу Іра отримати не відмовиться, бо перейде на утримання законного чоловіка. До того ж сестра закохалася, ожилася після зради Владислава. Щоправда, останній дзвінок сестри вчора Богдані не надто сподобався. Вона розмовляла коротко та якось напружено, зронивши тільки декілька слів, що ображається на Вадима, котрий затримався в Києві з заступницею…

Богдана покосувалася на чіткий профіль Фурсенко.

Неприємна здогадка вразила раптово… Тільки зараз дійшло, що ця Жанна Іванівна, ця витончена та випещена, здається, по самі вуха закохана в свого начальника, тому й торочить увесь час про нього, піклується, мов та квочка.

Поморщившись, Богдана знову обернулася до вікна.

Особисто знайомою з Палієм вона не була. Іра якось приїздила з ним до Києва, познайомила з мамою та вітчимом, сама ж Богдана у той час була в Лондоні. Бачила його лиш на світлинах – вродливого та темноволосого чоловіка. Й усе. Не надто ним цікавилася, бо це ж був – по-перше, коханий чоловік сестри, а по-друге, вона була надто зайнята Грантом, аби звертати увагу на інших чоловіків, якими б вони там вродливими та мужніми не видавалися на світлинах чи то в житті.

Богдана знову поморщилася.

Цього разу від болю, щемливого сердечного болю.

Грант… Він ще продовжував володіти її думками, її серцем… Ледь не застогнавши вголос та не викликавши черговий засудливий погляд пані Фурсенко, Богдана прикрила очі. Вона не має більш думати про Гранта. Грант… Грант уже був її минулим, належним минулому та іншій жінці, її власним божевіллям та болем. А минуле має зостатися в минулому – так вона для себе вирішила, обриваючи стосунки, котрі від самого початку не мали майбутнього, а несли лиш біль.

Роман з жонатим чоловіком.

Богдана зустріла його на одному зі своїх виступів у Лозанні два роки тому. Приїхала геть заклопотаною складним виступом й у коридорі готелю, де розмістили лікарів, ледь не збила з ніг високого світловолосого чоловіка. Звела очі й пропала…

Закохалася одразу ж й до божевілля сильно, тільки зазирнула в ті очі, що мали дивний колір морської хвилі. Він теж не полишився байдужим… Власник приватної клініки для психічно хворих у Швейцарії, лікар Грант Штеберг. Виступ, такий складний та важливий, зробився геть неважливим, вона відчитала лекцію, мов у тумані, всі думки були лиш про ті очі, що мали такий рідкісний колір морської хвилі.

А ввечері він запросив її на вечерю.

Й довго цілував біля дверей номера.

За два дні вони стали коханцями. Мама казала, що від чого найбільш відхрещуєшся, тим найшвидше й согрішиш. Скільки Богдана себе пам’ятала, то весь час запевняла себе, що не допустить у житті такого неподобства, як стосунки з одруженим чоловіком.

Допустила.

Падала в його обійми, уже не замислюючись над тим, що десь у Женеві на Гранта чекала дружина та двійко дітей… Потонула в очах його й, мов у прірву загибельну, кинулася у ті його розкриті обійми, забувши весь світ.

І ледь була не померла, коли настав час розставання.

Поверталася до Києва напівживою, везла з собою його обіцянку телефонувати та номер телефону. А в Києві на неї віддано чекав Денис, небіж вітчима, який кохав її з того часу ще, як мама тільки побралася з вітчимом.

Грант обіцяв зателефонувати на другий день.

А не дзвонив більше тижня.

Богдана гадала, що геть збожеволіє за той безкінечний тиждень.

У нього хворіла донька, дружина потребувала його підтримки, їй було так важко… Богдана слухала його тоді й розуміла, що бажає зараз до болю, до сердечного трему почути від нього про те, що він усе добре обміркував і зрозумів, що жити без неї не може й вирішив полишити дружину.

Наївна!

Грант Штеберг навіть у думках такого не мав. Так, він бажав її, бажав продовження зустрічей, але й слова не сказав про кохання, а вона якось запізніло зрозуміла потім, що коханок же не кохають – кохають лиш дружин. А коханка… вона лише є втамуванням пекучої пристрасті, вона лиш та, хто дарує насолоду тілу, майже не зачіпаючи серця, котрим уже володіє дружина. Грант іще щось розповідав і сповістив, що приїде на її лекцію до Лондона. Богдана застигла на якусь мить, а тоді вичавила, вимучила з себе лиш одне слово, котре вбивало її, розриваючи серце.

– Ні!

Грант, видко, розгубився.

Але ж…

– Вибачте, але наші стосунки були помилкою.

Знав би тільки хто, яких сил вартувало їй тоді не відповідати на його подальші дзвінки. Майже добу не могла зупинити сліз, вимкнувши й телефон, й дверний дзвоник, а потім полетіла до Лондона, схожа на тяжкохвору. Мала ж працювати, змушувала себе до цього й ледь не закричала на всю залу, в одному з рядів побачивши його очі.

Й усе почалося знову.

Вбивчий, виснажливий роман довжиною в півтора року.

Грант досить мляво обіцявся колись у майбутньому покинути дружину свою Терезу, а Богдана в Києві давала собі обітницю покинути його назавше й одразу ж порушувала її, варто їй було лиш зачути його голос.

Божевілля!

Вона була одержимою ним, горіла в тім пекельнім вогні пристрасного кохання до нього, мов люта грішниця у пеклі. Й не витримала. Не витримала оцього життя, оцього виснажливого чекання – його розлучення й таких рідких зустрічей, чогось невідомого. Й то трапилося якось несподівано. Просто прокинулася якось уранці і відчула, що досить уже. Досить оцього безнадійного кохання, досить оцього витинаючого душу чекання його дзвінків, зустрічей потайки в європейських готелях, куди на крилах летіла, кидаючи все, варто йому було лиш зателефонувати. Короткі години щастя поряд нього, а потім… Потім були безкінечно довгі дні самотності, потаємні сльози, котрих не хотіла, котрих стидалася й котрі стримувала до болю різкого в очах, та все одно не стримувалась і ридала довго на самоті. Вона навіть і не знала, чи відчував до неї щось Грант, чи хоч трішки кохав. Не питалася про те, просто не могла, та й кажуть, що про таке потрібно не говорити – це потрібно відчувати. А що відчувала вона? І сама не знала, знаючи напевно лиш одне – кохала вона, кохала за двох, гадаючи, що цього вистачить для щастя.

Не вистачило.

Вона втомилася, просто втомилася чекати.

Прокинулася з думками про нього, та щось то був за ранок такий, що її різко похитнуло в інший бік, обернуло геть. Ясно та чітко зрозуміла, що не бажає більш такого життя… не хоче оцього божевілля, коли хвилини рахуєш до зустрічей, а зустрічі ті короткі та якісь безрадісні, такі, що траплялися так рідко. Ні, їй же, як кожній жінці, потрібен був чоловік коханий поряд, потрібна родина, а не це виснажливе існування потаємної коханки. Й вирішила різати по-живому, нехай воно болить і болем обпікає… Мине час і все вилікує, а якщо й не вилікує… ну то що ж, якось уже переживе. Дивно, але після прийняття того рішення вона відчула полегшення, спокій та полегшення, хоча було й боляче, дуже боляче.

Тиждень прочекала на його дзвінок, а коли він нарешті зателефонував, сповістивши, що забронював для них номер в готелі у Венеції на найближчі декілька днів, спокійно промовила:

– Я не приїду!

Грант запитався якось напружено:

– Справи? Але ж ти могла б їх, як завше, відкласти…

– Ні, у мене зараз вільний час.

– Тоді…

– Я просто не хочу тебе більш бачити, Гранте, – відказала все тим же спокійним голосом, очікуючи, що зараз біль просто-таки розшматує нещасне, змучене серце, але того не трапилося.

Грант помовчав мить.

– Люба, щось я тебе не зрозумів.

Богдана віднайшла у собі сили навіть посміхнутися.

– А що тут розуміти? Між нами все скінчено, Гранте.

– Скінчено? Та яка муха тебе гризонула?

– Ніяка. Я просто зрозуміла, що страшенно втомилася від такого життя, воно, певно, не для мене. Я не стану принижуватися перед тобою, Гранте, й просити покинути дружину, розумію ж, що це для тебе неможливо. А для мене більше неможливими наші стосунки. Я втомилася бути коханкою, Гранте. Розумієш, втомилася від такого життя.

У голосі Гранта з’явилося роздратування.

– Нічого я не розумію, – відгукнувся він, і Богдана зраділа чомусь злостивості в його голосі. – Зізнаюсь, я якось не чекав, що все так обернеться. Тебе ж весь час усе влаштовувало, у нас усе було так добре…

Богдана покривилася.

– Кому добре, Гранте? Лиш тобі?

– А тобі?

– Мені ні. Ти не знаєш, що відчувала я весь цей час, та тобі того знати й не потрібно. Все, наші стосунки завершено.

Вона тоді просто від’єдналася. Наказала собі не думати про нього, хоч він і вперто пхався до думок, приходив і біль, та вона переконувала себе, що є сильною жінкою, а сильні жінки спроможні на все. Й поступово вона звиклася з думкою, що в житті вже не буде Гранта, що він є минулим та вчорашнім днем, і як неможливо було повернути день, що минув, так неможливо повернути у її життя й Гранта. Може, якби він хоча б куценьким словом згадав про кохання та ймовірність розлучення з Терезою, сказав, що вона для нього головне у житті, то вона могла б повернутися до нього, та він мовчав, і вона вирішила твердо – все скінчено.

А потім ця поїздка до Мюнхена.

Здогадувалася й відчувала, що він теж там буде.

Не помилилася.

Звичайно, хвилювалася, бо ж не до кінця ще вистигли у ній почуття, але слабкості тої, що відчувала перед ним раніш, не було вже. Мов новими очима поглянула, й хоч зосталося хвилювання, та щось головне вже зникло, пішло.

Він упіймав її біля готелю, вхопив за руку.

– Дано, нам потрібно поговорити.

Вона тепер майже ненавиділа, коли він називав її Даною, а раніш так любила. Й з роздратуванням висмикнула руку.

– Нам уже немає про що говорити!

– Люба, мені погано без тебе…

– То знайди собі іншу, – кинула йому зверхньо й пішла геть. Гордовита, холодна й недоступна. І йому геть не потрібно було знати об тім, що, повернувшись до себе в номер, вона раптом розридалася, біль знову повернувся, шматуючи серце, а воно – слабке та нерозумне – зайшлося тим болем, наполегливо вимагало кинутися назад до нього, в обійми ті жадані…

Не кинулася! Витримала!

Й зараз об цім не жалкувала! Ну, можливо, трішки…

Автівка зупинилася.

Фурсенко прокашлялася, відриваючи Богдану від думок:

– Приїхали.

Богдана стримано дочекалася, поки водій прочинить дверцята. Не потрібно їй було згадувати про Гранта, про що вона взагалі думала, в неї ж сестра зникла, невідомо й чому, ця ж Фурсенко до пуття нічого не пояснювала, тільки туману напустила. Задумлива, не помітила навіть, до якого готелю її привезли, йшла лиш за Фурсенко, котра, поцокуючи впевнено високими підборами, рушила коридором, потім зупинилася перед дверима, чемно постукалася.

– Вадиме Андрійовичу…

З глибини номеру долунав чоловічий голос.

– Заходь, Жанно.

Фурсенко обернулася до Богдани.

– Проходьте.

Богдана ухопила черговий несхвальний погляд, котрий Фурсенко кинула на її домашній одяг, й, задерши голову, увійшла до номера.

Простора кімната номера, безперечно, що люкс-класу, дорого мебльованого, потопалася в тіні, широкі вікна було затінено жалюзі, й Богдана не одразу взріла чоловіка, що сидів у одному з крісел. Але ось він підняв голову, й вона змогла впізнати Вадима Палія, чоловіка зі світлин, котрі показувала Іра. Прокашлялася й привіталася чемно:

– Добрий день.

Чоловік повільно, мов тяжкохворий, витиснув із себе повітря, на подив Богдани, швидко втер лице сильними засмаглими долонями, мов змахуючи з нього сльози, й так само повільно, вдумливо якось, піднявся на ноги. Богдана, звикла до спілкування з великою кількістю людей, за звичкою скинула нареченого сестри уважним поглядом. Високого зросту, дужої статури, широкий у плечах, Вадим Палій, був, без сумнівів, привабливим чоловіком. Темне волосся коротко підстрижене, засмагле округле лице, безперечно вродливе й не полишене мужності та навіть деякої суворості, губи тонкі, але не занадто, гарної форми ніс та уважні, темні, майже чорні очі. Гарний чоловік, дуже гарний. Тепер зрозуміло було, чому Фурсенко так про нього соловейком заливається й чому навіть Іра змогла закохатися. Одягнений він був у білу шовкову сорочку та чорні штани, і все то напевне з дорогого бутіка… Взагалі, у нього був такий діловий вигляд та одяг, що Богдана зрозуміла, чому Фурсенко весь час так косувалася на її домашнє вбрання, й сама відчула себе якось незручно за свій вигляд поряд з такою людиною, не одразу помітивши, що мовчанка між ними дещо затягнулася, її саму роздивляються та вивчають досить уважно.

Нарешті Палій хрипко прокашлявся.

– Ви Богдана? – Він не питався, а впевнявся.

Богдана ступила крок уперед.

– Так. А…

– Ви схожі на Іру.

Богдану це змусило чомусь зніяковіти.

– Так, можливо. – За її спиною продовжувала стовбичити Фурсенко, й вона відчувала її присутність, навіть не озираючись. Погляд, далекий від доброзичливості, впікав спину. – Я б хотіла знати, що з Ірою, – промовила наполегливо, намагаючись не звертати уваги на помічницю.

Палій на подив поморщився, болісно якось, потім поглянув на мовчазну Фурсенко й попросив:

– Жанно, полиш нас.

За спиною Богдани почувся нарешті порух.

– Так, Вадиме Андрійовичу. Коли треба, я в сусідньому номері.

– Так, дякую.

Пролунали кроки, потім двері м’яко причинилися, й Богдана одразу ж відчула себе вільніше, мов сама присутність тої жінки діяла на неї не надто добре, викликаючи й напруженість, і ще щось – дивне та незрозуміле.

Запитливо поглянула на Палія.

– Ви скажете мені зрештою, де Іра?

Він поморщився й вказав на одне з крісел.

– Вам краще сісти, – промовив.

Богдана воліла би постояти – перебуваючи в напруженні та невизначенності, сидіти не могла, але зараз усе ж сіла. Палій теж присів, й між ними опинився лиш один скляний журнальний столик, і тільки зараз Богдана, придивившись уважніше, помітила почервонілі очі свого майбутнього зятя… й біль у його темних очах.

У неї недобре стислося серце.

– Іра… вона… – почала було досить невпевнено, вражаючись тому, наскільки ж глибоким враз зробився біль у його очах.

Палій важко зітхнув.

– Її немає, – видихнув ледь чутно.

Богдана помертвіла.

– Як… як то – немає? Що…

– Ви знаєте, я б власного життя не пожалкував, аби тільки не казати вам цих слів, але… До вашого приходу мені довелося пережити справжнє пекло, і я… Вчора Іру… її вбито було.

Богдана відчула, як світ погойдується.

– Що? – Як добре, що він запропонував їй присісти, бо інакше б тіло, що враз обм’якло від потрясіння, не витримавши власної ваги, досить негарно, важким кулем гепнулося б до начищених до лиску черевиків Вадима Палія. Та Фурсенко ж говорила інше, й тому поглянула на нього зневірливо. – Ваша заступниця казала, що вона зникла.

Палій поморщився.

– Так, зникла. Але моя служниця бачила, як Іру скидала у Дніпро зі скелі якась жінка…

– Скелі… якої скелі?

– Біля мого будинку, на березі Дніпра. Іра ж уміє плавати, вона б мала випливти, але… Зараз ведуться пошуки, що водолазами на Дніпрі, що поліцією в найближчій місцевості.

Богдана тільки глипала.

– І як же це трапилося?

Палій знизав плечима.

– Поки що нічого невідомо…

Богдана обірвала його, наполегливо поглянувши у вічі:

– Але ж надія, що Іра жива… вона є?

Палій сумно всміхнувся самими вустами.

– Надія є завше.

Богдана рішуче зірвалася на ноги.

– Я… я маю туди поїхати.

– Так, звісно. Я виїжджаю до Кременчука за годину, і якщо ви не маєте заперечень, візьму вас з собою.

Богдана чомусь завагалася.

– Та я можу й автобусом чи…

– Ображаєте? – Поглянув гостро і якось так, що Богдана знову відчула мимовільне зніяковіння. – Ви поїдете зі мною, в автівці місця вистачить. Зрештою, ми ж з вами майже родичі.

Богдана зітхнула, погоджуючись.

– Добре, але мені потрібно повернутися додому, взяти речі, – промовила повільно. Палій теж звівся на ноги, поглянув на неї розуміючи, й Богдана раптом відчула якесь дивне хвилювання, коли погляд його темних очей сковзнув униз, охоплюючи її всю, таку, якою вона була зараз, – у домашньому недбалому одязі та з довгим рудавим волоссям, зібраним у високий хвіст. Погляд той затримався на ній лиш на якусь коротку хвилину, та його вистачило, аби Богдана відчула щось таке… таке, чого не відчувала вона з часу знайомства з Грантом. Й одразу ж вилаяла себе за цю незрозумілість. У неї ж зникла сестра, невідомо, чи жива, а вона… Про що думає вона, недоречно хвилюючись через погляд людини, котру кохає Іра.

Відвернулася майже сердито.

Палій повільно рушив до неї.

– Моя автівка у вашому розпорядженні.

Чомусь його наближення… воно налякало Богдану, й вона, намагаючись більше не дивитися на нього, рушила до дверей, пробурмотівши:

– Дякую.

Він усе ж таки рушив за нею слідкома проводжати, і вона так гостро відчувала його близькість у себе за спиною… і здригнулася, мов від удару електричного струму, коли її руку, що потягнулася до дверей, накрила його широка й засмагла долоня. Богдана затримала подих і звела на нього збентежений, запитливий погляд – він дивився уважно та співчутливо.

– Тримайтеся, Богдано, – промовив майже ніжно, бажаючи, певно, втішити та підтримати, та вона відчула не полегшення, а гостре бажання розплакатися. Очі обпекло непролитими слізьми, але рука, що тримала її руку, заважала плакати…

На довгу мить її блакитні очі затрималися поглядом на його темних очах, і в неї виникло дивне відчуття, що вона вже зустрічала його, що він не незнайомець й очі їхні вже зустрічалися отак поглядами. Та в той же час вона була повністю впевнена, що ніколи не зустрічала цього чоловіка й це просто якесь затьмарення.

Швидко опустила очі.

– Я вірю, що Іра жива, – прошепотіла, бажаючи переконати швидше саму себе, й поворушила рукою. Палій зітхнув і відпустив її руку. Тоді відчинив двері й досить тихо озвався:

– Вірте… віра творить дива.

– А ви?

Він гірко усміхнувся.

– Я? Не будемо про мене. Зараз головне – Іра.

– Так.

Вона пішла, відчуваючи, що Палій стоїть на порозі й дивиться їй услід. Автівка вже чекала на неї, й зараз, коли поряд у салоні не було далекої від приємності присутності Жанни Фурсенко, Богдана могла дозволити собі втомлено відкинутися на спинку сидіння й прикрити очі. Й справді втомилася – переліт із Мюнхена, потім ця жахлива історія з Ірою.

Сльози обпекли очі.

Де була зараз її сестра, й головне – жива вона чи… Про смерть Іри навіть і думати не хотілося, бо то було надто страшно, надто важко, аби можна було допустити таку віру, й вона не хотіла вірити в те, що сестра вже, можливо, мертва. Ні, треба думати про краще, сподіватися на краще, триматися тією вірою.

Поморщилася, подумавши про маму.

Має сповістити маму… Має, та геть не знає, як це зробити. Вони з вітчимом були зараз в Іспанії, на відпочинку, й Богдана, витягнувши телефон, з хвилину задумливо дивилася на екран, на котрому відбився номер мами. Потім відклала його, зрозумівши, що не зможе зараз зробити цього. Не зможе подзвонити й сказати про Іру, про весь цей жах… Подумалося про Дениса, й вона вже рішуче віднайшла його ім’я у списку контактів.

Денис відповів майже одразу, мов чекав увесь цей час її дзвінка.

– Богданочко?

– Денисе, ти можеш до мене зараз під’їхати?

– Звичайно… Щось трапилося?

– Так… З Ірою нещастя.

– Зараз буду.

Він поспівся до неї першим, бо жив зовсім поряд, і коли позашляховик Палія зупинився перед її під’їздом, там уже виднілася висока постать Дениса. Гарне, занепокоєне лице розквітлося враз при появі Богдани, й він без слів, просто та невимушено простягнув до неї руки, й вона пішла у ті обійми довірливо, мов мале дитя. Ті сльози, що просилися на очі ще в номері Палія, вони нарешті не втрималися, прориваючи її стриманість, нарешті вилилися назовні. Вдихнула знайомий запах Дениса й заревіла ще дужче, недоречно подумавши чомусь об тім, що, якби не втримала вона цих сліз там, у готельному номері, – плакала б не в знайомих обіймах Дениса, а в зовсім інших руках… Та ні, то вже зовсім зайві думки, про таке думати не треба…

Денис…

Денис Михайлов.

Небіж її вітчима, сирота, котрого майже від народження виховував дядько. Він закохався в неї більше десяти років тому, з першого ж погляду, та, на жаль, без взаємності. Ні, вона теж любила його, але любов та була сестринською, вони ж з Ірою зростали без брата, хоч завше мріяли про нього. Й вона його отримала, нехай і закоханого в неї. А Іра… Богдана здригнулася й заридала. Денис обійняв її ще міцніше.

– Ну-ну, заспокойся.

– Денисе, це просто жахливо!

– Що, що там трапилося?

Богдана звела на нього заплакані очі, поглянула в блакитні очі, у яких було стільки тепла, укотре жалкуючи об тім, що не кохає його. Схлипнула й тихо промовила:

– Іра зникла, а її наречений гадає, що її вбито… Зараз триматися мені допомагає віра, що її таки знайдуть, бо тривають пошуки… Але ж, Деня, я не можу повідомити про це маму, просто не можу, розумієш?

Денис погладив її по щоці.

– Розумію й сам усе владнаю.

– Дякую. А зараз я маю їхати до Кременчука, бути там, коли знайдуть… знайдуть живу… чи… – Богдана не договорила, знову заплакала, й Денис загойдав її у обіймах.

– Я поїду з тобою, – промовив згодом.

Богдана заперечливо захитала головою.

– Не треба. Я їду з її нареченим.

Денис ледь помітно нахмурився, та промовчав. Допоміг віднести речі до автівки, поцілував по-братньому ніжним поцілунком у чоло. Богдана перевдяглася в легку літню сукню з ніжно-бузкового шовку, волосся зібрала в ґулю, а припухлі, почервонілі від сліз очі заховала за темним склом окулярів.

– Бережи себе, – прошепотів Денис.

– Добре, – посміхнулася сумно.

За хвилину позашляховик вивозив її з двору. Не знала Богдана Янівна Тодорович, у святім хрещенні Феодосія, що кидає Київ, кидає звичне життя своє вже назавше й не повернеться сюди ніколи. Там, за Кременчуком, на скелі, над котрою кривавими заходами сідалося сонце, на неї вже чекали.

Заплакані, почервонілі блакитні очі дивилися прямо перед собою.

Маєток сотника Скубія, 1658 рік

Заплакані, почервонілі блакитні очі дивилися прямо перед собою. Сотничиха Феодосія Наумівна Тодорович-Скубій сиділа у своїй опочивальні, що виходилася вікнами на берег, й дивилася, як сонце сідається червоно над Дніпром. Так само воно всідалося і в той вечір, коли померла сестра. Феодося здригнулася й зіщулилася, хоча в покоях було тепло, навіть жарко, жарко до нудотної задушливості.

Вона не полюбляла згадувати сестру, навіть коротка згадка про Мирославу викликала у Феодосі напади роздратування та невдоволення. А зараз же, коли зробилася важкою, ті напади її гніву стали такими постійними, що сотник Пантелеймон Скубій уже й не знав, що робити йому з дружиною. Сонце, мов граючись, підморгнуло їй червонуватим сяйвом.

Феодося сіпнулася й відвернулася від вікна.

Кинула задумливий погляд на власні покої й знову відчула відчайне бажання заплакатися. Плакала ж вона останнім часом усе більше й більше, усе посилалася в сльозах своїх на той свій стан особливий, на очікування другої дитини, котре переносила набагато важче, ніж першого разу. Та лиш сама знала, що то є не надто правдою. Можливо, якоюсь мірою, але… Ніхто в маєтку не відав того, що терзає молоду господиню, від чого вона постійно роздратована та невдоволена.

Феодося знову поглянула в вікно.

Сонце продовжувало червоніти, схиляючись до обрію.

Вродливе лице Феодосі покривилося. Вона зовсім не жалкувала, жодної хвилини не жалкувала об тім, що вбила сестру. Й ніхто не запідозрив її у тім злочиннім вчинку, та й як можна було подумати таке на вбиту горем, нещасну сестру, котра на власні очі бачила той жах, як Мирослава кинулася зі скелі у води Дніпра у ту мить, як сідало сонце. Скубій, повернувшись другого дня, наскочив невтішне – весь маєток поринув у смуток… молода ж господиня потонула у Дніпрі.

Скубій не міг у то повірити.

– Цього не може бути!

Й переповіли йому, що пані Феодося бачила все на власні очі, й через те тепер розхворілася, й знахурка їй уже кров пускала, й лежала вона зараз в опочивальні… Змінилося щось на лиці сотника Скубія, й кинувся він до тих покоїв, де лежала Феодося нездужна.

А вона, як побачила його тривожного на порозі, одразу ж зрозуміла, що не дарма пішла на такий вчинок, як убивство Мирослави, тої завади. За неї ж розтривожився, за неї нездужну турбувався, до неї ж кинувся, а не до Дніпра, аби шукати тіло втопленої своєї дружини в його сірих водах.

Упав на одне коліно біля ліжка, поцілував білі, безвільні ручки.

– Феодоню, сонце… Вам зле?

Посміхнулася слабко та болісно.

– То таке… минеться. Горе ж яке… Мирославочка… – Великі, гарні блакитні очі поглянули на Скубія жалібно й з виразом болю. – Я зачекалася до вечері її, а вона все не йшла… Потім пішла кликати до скелі тієї клятої, та тільки ж не встигла дійти, як вона стала на схилі, й у мене серце обірвалося… коли дотямила я, що Мирослава наміряється стрибнути. Я й заголосила до неї, та вона не слухала ж мене геть, кинулася до краю, стрибнула… – Важко сковтнула, змовкнувши на мить. Розповідаючи, вона уважно слідкувала за виразом обличчя Пантелеймона, котре все більше хмурнішало.

Він поцілував її тремтячі пальчики.

– Заспокойтеся, не згадуйте поганого…

Схлипнула жалібно.

– Та як же не згадувати… Таке ж горе, та на власні очі!

– Забудьте!

– Бідна Мирослава, геть розуму вона полишилася… й мене зненавиділа, сестру рідну… Та хіба ж я провинна у тім, що покохала вас, покохала всупереч власному бажанню…

– Феодонечко, то правда?

Опустила наче засоромлено очі.

– Правда.

– Щастячко моє блакитноокеє!

Цілував знову білі ручки, й гадки не маючи об тім, що ручки ці панянські, біленькі, ще вчора з несподіваною силою душили сестру, а потім тягнули тіло застигаюче її до схилу, тягнули, аби вкинути до таємничих вод Дніпра. Ні, об тім Пантелеймон Скубій ніколи ні здогадається, ні дізнається, він свято буде вірити в те, що Мирослава покінчила життя самогубством, раптом збожеволівши. Та й виглядала вона так, що сумніватися у її стані не було приводу.

Тіла її, як не пірнали довго козаки у неспокійні води Дніпра, так і не знайшли. За день прибули Зіньковецькі… Василина сприйняла звістку про самогубство старшої доньки досить спокійно, більше вклопотана нездужанням коханої Феодонечки, тільки губи підкопилила осудливо.

– Як вродилася нечестивою, так і померла нечестиво.

А ось на Наума Зосимовича було боляче й поглянути. Смерть старшої, любої доньки, та ще така страшна, як самогубство, настільки важким ударом стала для полковника, що він одразу занедужав, підкосившись тілом своїм міцним, і, повернувшись додому, зліг з жорстоким, сильним серцевим нападом, від котрого й помер, не приходячи до тями.

Воєводі Зіньковецькому було влаштовано пишний, пошанливий похорон, а ось доньки його улюбленої навіть при церкві не відспівали – самогубця, за словами рідної сестри, вона була позбавлена молитви церковної. Феодосі, за наполяганням матері, довелося вертати до батьківського маєтку, та й не гоже їй було полишатися в домі сотника Скубія зараз, коли сестра померла. Мала жити біля матері, надписувати милому Пантелеймону ніжних листів та чекати. Вбивство Мирослави забулося нею, наказала собі забути той вечір, й тільки в снах приходила Мирослава до неї, дивилася пильно темними очицями, й волосся її темне розвіювалося за спиною, й сонце червоно сідалося, й простягувала вона до Феодосі руки, на котрих спало закривавлене немовля, й питалася тоскно:

– Нащо вбила доню мою, сестро?

Феодося відсахалася від немовляти того страшного на руках сестри й прокидалася з застигаючим криком на вустах. А потім поснути не була спроможною до самого ранку. Й прокидалася смертна ненависть до сестри, навіть мертвої. Й згадувалися ті страшні слова, що промовляла їх Мирослава, помираючи. Феодося намагалася їх не згадувати, та ті сни знову воскресали їх у пам’яті, й вона починала боятися за своє майбутнє щастя поряд Пантелеймона, за те щастя, заради котрого не побоялася такого гріха, як убивство сестри. А тепер почала боятися того, що померла сестра й справді помститься їй і з того світу, завадить бути поряд коханого чоловіка. Й линули до маєтності Скубія на березі Дніпра все нові та й нові листи, наповнені ніжністю та любов’ю, у котрих Феодося почала вимагати зустрічей, і мчав Пантелеймон до Умані, й відступалася страшна примара вбитої сестри, й Феодося переконувала себе, що омине вона того страшного прокляття сестри. Скубій, молодий удівець з малим сином, він був повністю зачарований нею, закохавшись так палко, готовий хоч зараз вести до вівтаря, та треба ж було чекати рік жалоби… Хоч самій Феодосі то було байдуже, вона була згодна й зараз вискочити за нього, так люди ж і ті звичаї, невідомо ким вигадані. І який то був довгий рік у житті Феодосі. Вона дні, години рахувала до тої хвилини, коли має зробитися пані Скубійшею.

Й дочекалася-таки.

А яке пишне тоді весілля влаштувала. Сукню молочного кольору, з лискучого оксамиту придбавала з радістю, й гостей нагукала з родичами матері поляцькими таку силу-силенну, що будинок Скубія ледь умістив усіх, а вже учту яку зготувала. Наймити ледь не тиждень горіли, мов грішники в пеклі, наготовляючи всього такого смачного. Вінчалися в церкві Кременчука, а тоді з почетом весільним поїздом рушили до маєтності Скубія. Феодося, щаслива та сяюча, була диво яка вже гарна, й волосся її вогняно-руде полум’ям горілося на молочному оксамиті весільного вбрання, округле личко палахкотіло рум’янцем яскравим щасливого збудження. А вже очі блакитні, такі гарні… Ой, мало хто з гостей міг відірвати захоплений погляд від чарівної нареченої. А та світилася сяйвом тим неземним лиш для одного чоловіка у залі, у світі білім – для мужа свого коханого.

Горіло те весілля до пізньої ночі.

Феодося мліла від щастя поряд Пантелеймона, згадуючи своє перше весілля, свій страх перед старшим літами, ледь знайомим Казимиром Тодоровичем. Вона не кохала його, жодної хвилини не любила, майже примусом засватана ледь не в дитячих роках та віддана з благословення матері. Як та наполягала на тому шлюбові, вмовляла її, спокушаючи заможністю та вхожістю до залів королівських… Спокусилася й погодилася вийти за Тодоровича, а на весіллі впилася витриманим вином, аби заколисати страх, та так впилася, що й зомліла. А як побачила Пантелеймона, сотника цього звичайного, з козаків, так тільки й зрозуміла всю силу того таємничого почуття – кохання, скуштувала його незнайомого смаку й так впилася ним, що зрозуміла – на все піде, аби тільки бути поряд коханого чоловіка.

Так на заваді ж стояла Мирослава.

Феодося вже й не пам’ятала, коли саме заскочила їй думка та чорна вбити Мирославу… Певне, що у ту мить, коли дізналася вона, що сестра важка вдруге, коли почула від Пантелеймона страшні для себе слова, що не зможе він покинути дружину, що то гріх є великий, особливо тепер, коли Мирослава має під серцем дитя, й ніколи він не зможе мати після такого щастя. Вона тільки кривила вуста, слухаючи ті слова… Гріха вона не боялася, ніколи побожливою не була, як ті козаки, та переконати Пантелеймона в тім, що не треба боятися вдаваного гріха, на жаль, не могла. Й вона вирішила таки вбити Мирославу, нелюбов до котрої всотувала з молоком матері, змалечку хапаючи її слова об тім, яка погана Мирослава. Ніколи не любила сестри, а коли покохала Пантелеймона, то перетворилася вона для неї на найлютішого ворога, зненавиділа її настільки сильно, аж зрозуміла, що єдиний шлях до щастя поряд коханого – то смерть Мирослави.

Довго намислювала, як би то його вчинити вбивство.

А Мирослава, мов допомагаючи, почала вештатися до скелі.

Й Феодося раптом зрозуміла, що має робити.

Немов хижа вовчиця, вичатовувала вона Мирославу, піддивлялася, як довго та сидить на скелі, як любить нерухомо стояти на схилі, задумливо вдивляючись у води Дніпра… Знала вже, що має робити – скинути сестру зі скелі у Дніпро. Та завдати удару, поки Пантелеймон був у маєтку, не наважувалася. Він завше вештався місциною, а втрапив би її за злочином, то невідомо, що б воно було. Ні, вона не марно має все зробити, мусить почекати. Й дочекалася його від’їзду до Чигирина, й не стала тоді баритися.

Й зараз святкує свою перемогу над Мирославою.

Феодося поглянула на матір. Пані Василина ніяк не бажала її шлюбу із сотником Скубієм, людиною досить простою, не зважала навіть на те, що він був заможним удівцем і мав гарні статки та маєтності, отримані від Мирослави, котрій їх залишив полковник Книш. Та мати бажала для Феодосі більш гарної партії й уже шукала такої у Варшаві. Але вперлася сама Феодося, витримавши з матір’ю справжню війну за свого коханого Пантелеймона.

Й ось усі перепони усунено, й вона стала пані Скубій.

Щасливою пані Скубій.

Й полишиться такою до кінця свого життя!

В якусь мить, перетанцювавшись до запаморочення та частого серцебиття, що з гостями, що з коханим своїм Пантелеймоном, Феодося відчула задуху в переповненій залі, її раптом з невимовною силою потягнуло до вулиці, на свіже та прохолодне повітря. Й вона тихо вислизнула з будинку. Туди, де заливалися, захлиналися співом цвіркуни та потайні соловейки, де було так гарно та прохолодно, де загадковим жовтувато-червоним світлом вилискував місяць. Вона любила цю місцину біля Дніпра, любила цей маєток, котрому мала зробитися господинею, заміняючи Мирославу.

Пройшлася неквапливо сирою землею, на котрій так любив бавитися її син, насолоджуючись владою своєю у цім місці, перемогою своєю та щастям…

Якою ж щасливою вона буде тут…

– Гадаєш, що й справді будеш щасливою, сестро? – прошелестів за спиною раптом тихий і хоч забутий, та знайомий голос, змушуючи застигнути на місці.

Того просто не могло бути…

То ж неможливо!

Мирослава померла, і Феодося власними руками спочатку задавила сестру, а потім скинула до Дніпра.

Мирослава вже більш року, як мертва!

Запевняючи себе, що просто марить від перевтоми, Феодося різко обернулася, запевняючи себе, що перепила міцного вина з батьківських комор… Мирослави тут ніяк уже не може бути… Й закам’яніла, відчувши, як ворушиться на спітнілій голові вогняно-руде волосся.

Перед нею стояла Мирослава!

Бліда лицем, котре світилося, мов місячне сяйво, з довгим волоссям, що тріпотілося за спиною… Смолоскипи, котрими освітлювали дворище у цей святковий вечір, добре висвітлювали застиглу постать Мирослави. Одягнена в той же червоний кунтуш, у котрому помирала, з палаючим ненавистю поглядом, вона не була примарою, зовсім ні, а видавалася живішою від усіх живих.

Але ж… але того просто не могло бути!

Мирослава зловісно всміхнулася.

– Впізнала, сестро?

Феодося спромоглася зневірливо похитати головою.

– Ти ж… Ти ж померла…

Мирослава посміхнулася ще бльш зловісно.

– А ти ж усе для цього зробила?

– Я ж… Ти потонула у Дніпрі! – майже істерично вигукнула Феодося, усе ще сподіваючись, що це лиш марення. Не треба було, усе ж таки не треба було пити того батьківського вина.

Блідим лицем Мирослави промайнув дивний вираз.

– Так, я потонула, – відгукнулася вона, зітхнувши, – й тіло моє лежить зараз на днищі, полишене можливості впокоїтися в святій земельці, й усе через тебе, убивце. А душа… Чи подумала ти, виголошуючи мене самогубцею, як буде моїй безсмертній душі?

– Ти це заслугувала!

Мирослава зіщулилася.

– А ти заслугувала ще гіршого! Забула вже слова мої передсмертні про помсту, сестро?

Феодося перехрестилася.

– Згинь, нечиста сило!

– Грішнице! – кинула Мирослава майже зневажливо. – Ти, сестровбивце, заслугувала перед Небом, аби тебе було покарано. Господь відвернув Свою милість від серця твого чорного…

Феодося здригнулася.

– Що? Та ти…

– Мені дарована можливість помститися. Душа моя не має спокою й не матиме, допоки ти не загинеш від руки моєї. Але й тоді я не вспокоюся, помщуся всім нащадкам роду твого, допоки не полишиться від тебе нікого на цім світі!

Феодося сіпнулася.

– Божевільна! Що живою така була, що подохла…

– Це ти збожеволієш. Я перед смертю заприсяглася дитяті своєму, що помщуся тобі за життя його неповинне… Спочатку я полишу тебе щастя, кохання Пантелеймона, розуму, а потім уже й життя, і не сподівайся, що зможеш утекти від мене. Й усі нащадки твої рудоволосі жіночої статі не відборикаються моєї помсти, твій гріх упаде й на них.

– Не вірю!

– Повіриш!

– Ти мертва, Мирославо, чуєш – ти мертва!

Порух повітря, мов шелестіння нестримного вітру, – й Мирослава кинулася до неї, кинулася так стрімко, що Феодося не встигла навіть поворушитися, як холодна, наче крига взимку, й наче волога рука торкнулася її з вигляду тонкої, але сильної руки, такої теплої та живої… У носа вдарив нестерпний, наче риб’ячий затхлий сопух, нудотний сморід, і Феодося, спершу оторопівши від огиди та страху, ледь не зомлівши, усе ж віднайшла в собі сили закричати. Кричала вона голосно й дужо, та все ж муторний регіт сестри був таки гучнішим.

– Я жива! Жива, Феодосіє!

Крижана на дотик рука тримала з нелюдяною силою, й перестрашена Феодося відчувала, що зараз просто зомліє від цього жаху.

– Ні, ти мертва! Мертва!

Регіт обвіював її просто нестерпним смородом.

– Це ти помреш, Феодосіє!

– Згинь, згинь, сатано! – Якимсь дивом Феодося спромоглася вхопитись лівою рукою за золотий хрестик з ладанкою на срібному ланцюжку, привезений зі Святої Землі й подарований мамою. Геть не набожлива, вона все ж бажала отримати хоч яку допомогу, шукаючи захисту в святині. Та на примару в обличчі померлої сестри то не надто діяло. Вона не боялася святині.

– Ти все одно помреш, Феодосіє!

– Згинь!

– Але перед смертю… спочатку в тебе буде вкрадено Пантелеймона!

Феодося здригнулася всім тілом.

– Ні!

Мирослава наблизилася до неї настільки, що Феодося ледь не задихнулася від смороду, й посинілі, страшні вуста видихнули погрозливо:

– Так!

– Ні! Ні!

Крик Феодосі гучною луною прокотився дворищем маєтку, й у дверях людської з’явилася одна збентежена постать, за нею інша… А Феодося все кричала, уже не відчуваючи, як крижана долоня відпускає її, бо все ще продовжувала відчувати той огидливий дотик, і в якусь мить просто впала, не втримавшись на заслаблих ногах, та просто на сиру, вогку від дощу землю, та весільним, молочним оксамитовим вбранням, продовжуючи триматися лівою рукою за хрестика з ладанкою. Й заволала так, що ніч ясна та зоряна вмить зробилася тихою й мов лячною, й разом вмовкли співи соловейків та цвіркунів, і тільки голоси було чутно стривожених наймитів, котрі й внесли її до будинку. Брудна сукня вже не видавалася ні святковою, ні розкішною, сама ж наречена билася в міцних чоловічих руках, мов у пропасниці, страшно вирячивши такі гарні, чудові блакитні очі. Ліва рука її, затиснувшись з нелюдяною силою, продовжувала триматися за хрестик.

Гості, гомінкі, впиті та веселі, втомлені танцями та довгою учтою, враз змовкли, як тільки наймити внесли Феодосю, що так страшно кричала… Пані Василина пополотніла й ледь утрималася на ногах.

– Донечко…

Феодосю поклали на звільнений стіл, та вона продовжувала кричати, відтрутивши від себе руки Пантелеймона.

– Згинь, згинь, сатано!

Гості перезирнулися.

– Схоже на зурочення, – прошепотіла стара родичка Пантелеймона, коли Феодося трішки стишила голосіння. – Треба б святої води, а то й бабу покликати.

Послали одразу й по воду, й по бабу знахурку. Недалечко в сільці жила стара травниця Трьомсиха.

Свята вода Феодосі не допомоглася, замовкла вона тільки тоді, коли Трьомсиха влила їй до рота якоїсь завареної травиці. Пошепотіла щось над нею, наказала перенести до спочивальні, влила в неї ще зіллячка й сказала блідій пані Зіньковецькій:

– Жінки з минулого злякалася ваша донька.

Та перехрестилася.

– Якої жінки?

Трьомсиха покосувала темним оком.

– А то вже вона вам, як захоче, то скаже!

Чи то через нервове потрясіння, чи то травицю, а спала Феодося після того більш ніж добу й прокинулася тільки третього дня опісля весілля, коли гості вже роз’їхалися й маєток Скубія поринув у дрімотливу тишу та спокій. Змучена, невиспана пані Зіньковецька блідою тінню сиділа поряд ліжка доньки, майже не відлучаючись, налякана її нерухомістю та смертно-блідим лицем. А як Феодося прокинулася, одразу ж заходилася розпитувати, що з тою трапилося.

Феодося, хоч і пам’ятала ту зустріч із примарою Мирослави, тепер не відчувала страху й вважала те лиш примаренням після міцного вина, тому лиш плечима знизала.

– Та так, взрілося… щось бісівське.

– Донечко…

– Менш вина треба було впивати.

– Та ти ж так кричала…

Феодося майже не звертала уваги на слова матері. Вона звелася на ноги, пройшлася опочивальнею, думаючи об останніх словах примари.

– Де Пантелеймон?

Пані Зіньковецька закопилила тонкі вуста.

– Десь на дворищі… я ж йому не нянька.

– Допоможи мені вдягнутися, – промовила Феодося, бо хоч і не надто вірила у те, що привиділася їй дійсно Мирослава, та все ж страх відчувала, страх від слів тих страшних, що промовляв їх дух, – страх втратити коханого чоловіка, якого здобула з такими труднощами. Й видалося чомусь після довгого того сну, що за цей час, поки спала вона, в неї вже було вкрадено Пантелеймона.

Мати поморщилася.

– Ти краще б попоїла…

Феодося кинула на матір роздратований погляд.

– Мамо, допоможи мені, – промовила вже наказово, й за декілька хвилин, одягнена у простеньку сукню, кинулася геть з опочивальні на пошуки коханого.

Пантелеймон віднайшовся у полі, де він об’їздив чорного баского коня. Без сорочки, в одних лиш широких полотняних штанях, лискучий від поту, але такий гарний і мужній… У Феодосі защеміло, стислося серце при однім лиш погляді на чоловіка, й вона пішла до нього тим полем, потопаючи босими ногами у густій траві.

Пантелеймон зупинив коня.

– Феодоню?

Вона посміхнулася йому повновидими вустами.

– Вітаю тебе, мій муже!

Скубій стрімко зіскочив із темної спини коня й пішов до неї, стривожений.

– Як ти…

Феодося радісно засміялася.

– Просто чудово, мій пане.

– Вчора…

– То пусте, – прошепотіла вона, похитавши головою й пригорнувшись до нього – гарячого та спітнілого, звабливим своїм жіночим тілом, відчувши з радістю, як він здригається.

– Феодоню…

Притулила білий пальчик до його вуст під темними вусами.

– Я вам дещо завинила, пане сотнику.

Темні очі вп’ялися в неї пристрасним поглядом.

– Що?

Феодося сяйнула щасливим посміхом.

– Шлюбну ніч!

Вони впали в ту густу траву, й поряд іржав чорний кінь… Обіймаючи широкі плечі чоловіка, Феодося покосувала вбік, мов притягнена невидимою силою, й здригнулася, побачивши обрис скелі… Страх на мить охопив усе її єство, але то тільки на мить… Ні, вона не дасть тій нещасній примарі викрасти у неї щастя. Й усе міцніше притискала до себе дуже тіло коханого чоловіка. Й сміх її щасливий, той сріблястий та дзвінкий, котрий так до вподоби був завше Пантелеймонові, – він щасливо лунав полем, долинаючи до скелі, залитої кров’ю її злочину, та не бачила вона самотньої постаті жіночої у червонім кунтуші, що застигла нерухомо на верхівці залитої золотавим світлом скелі… Темні очі з червоним відлиском уважно спостерігали за пестощами та любощами двох, що кохалися в зеленій траві, й посинілі вуста кривив незрозумілий та злостивий посміх…

За три тижні Феодося вперше посварилася з чоловіком.

Не бажала пускати його з гетьманом у похід, боялася загибелі його й, наштовхнувшись на опір владного чоловіка, влаштувала таку сварку, що ніколи Мирослава такої не вчиняла.

Лихий та злий, Пантелеймон усе одно поїхав.

Феодося теж лютувала, рюмсала у себе в спочивальні, а тоді впадала в таку лють, що прислужники вже й не знали, куди від неї подітися. Не жалкувала нікого, навіть власної матері, котра тепер обживалася в маєтку зятя, й не люблячи його, але без коханої доні жити не бажаючи.

На третій день прийшла Мирослава.

Просто увійшла до покоїв Феодосі ввечері, стала за спиною й тихо, зловтішно запиталася:

– Лютуєш?

Розлючена Феодося навіть не перестрашилася, відчула тільки гидкий сморід.

– То твоя помста?

– Похід? – Мирослава розсміялася. – Ні, то все його забаганки, й від мене ходив, ти не перша. Помста ж моя ще попереду, вона чекатиме на нього в Чигирині, як повернеться…

Феодося напружилася, але лицем до примари Мирослави не обернулася. Як сиділа на ліжку, спиною до дверей, так і полишилася сидіти.

– Що ти маєш на увазі?

– Там чекатиме на нього та, що вкраде його…

Феодося рвучко зірвалася на ноги.

– Що ти несеш, клята примаро?

Обернулася, побачила той клятий червоний кунтуш та бліде лице… Мирослава стояла у напівтіні, там, де губилося жовтувате світло від свічок, і видавалася настільки примарливою, що Феодося досить холоднокровно подумала, чи, бува, не мариться їй оця постать і голос Мирослави, рік як померлої… Страху ж вона не відчувала чомусь.

Мирослава муторно розсміялася.

– Гадаєш, що мене не існує? Помиляєшся, я ж торкалася тебе…

Феодося згадала той крижаний дотик, і саме він – призабутий уже, впевнив у тім, що та, котра розмовляє зараз із нею, не є примарою. Й ось тут почав підступатися страх…

– Геть звідси! – наказала владно, ховаючи страх.

Мирослава ворухнулася.

– Він не кохає тебе, Феодоню, як не кохав і мене. Його лиш вабить врода твоя спокуслива та проклята. Пристрасть, а не справжнє кохання, охопила його до тебе. Але чи знаєш ти, що пристрасть, на відміну від кохання, швидко минається… У Чигирині на нього чекає нова пристрасть, яка захопить ще дужче, ніж захопила ти…

Феодося пополотніла.

– Геть!

Мирослава тільки розсміялася й зникла, мов розтанула у повітрі, тільки свічки наполохано замиготіли, мов їх вітер торкнувся невидимим помахом. Феодося ж полишилася стояти нерухомо поряд свого ліжка, вирячившись невидючим поглядом туди, де стояла сестра… Вона не вірила, ні, не вірила жодному слову Мирослави, то клята примара просто знущається з неї, мстиво бажає позбавити щастя, того жаданого та довгоочікуваного…

Феодося роздратовано трусонула рудим волоссям.

Вона не вірить… але… Зернятко підозри, вміло посіяне Мирославою, ким би вона там не була – примарою чи невпокоєною душею, – на благодатному ґрунті ревнивої натури Феодосі дало свій врожай. Феодося не могла ні об чім іншім думати, як об тій, зустріч з котрою чекала на Пантелеймона в Чигирині, й поволі нею опановував страх, що там і справді з’явиться жінка, котра постане між нею та Пантелеймоном… Вона божеволіла від самої думки, що в серце й життя Пантелеймона може увійти інша, й зараз, після вінчання, коли вони з’єднані, коли три тижні майже не випускав він її з обіймів… Три тижні п’янкого впиття пристрастю, три щасливих тижні…