Читать книгу Емма. Історія одного падіння - Дарина Гнатко - Страница 3

Я стояла на порозі вбогої сільської хати.

Відчувала на собі погляди кріпаків мого батька, й погляди ті так відрізнялися: хтось дивився на мене трішки перестрашливо, хтось зацікавлено, але ворожих поглядів з боку кріпаків я не помічала. Щоправда, й придивлятися особливо не придивлялася. В цій хаті, де на лавах стояли дві домовини й знаходилося багато люду кріпацького, мене цікавила всього лиш одна людина. Високий і широкий у плечах темноволосий чоловік, котрий у безвтішній тузі схилився над домовиною молодої темноволосої дівчини.

Назар Явір…

Між нами лежалася прірва – безмежна глибока прірва, здолати котру я не зможу ніколи в житті. Тому що я високовроджена панянка, а він кріпак мого батька…

– Молітвами святих отєц нашіх… – пролуналося в мене за спиною, й до вбогої хати слідкома за мною увійшов панотець Саватій – священник нашої родинної церкви, котрого відверто не полюбляв мій батько, завжди називаючи його підлабузником.

Й я сама особливої поваги до панотця не мала. Втратила її після того, як він відмовився змусити мого батька кинути оту його останню забавку – наругу над дівчатами-кріпачками. Панотець Саватій відверто перестрашився втратити гарне місце при родинному храмі Рихальських – великій кам’яній церкві Різдва Богородиці, яку збудувала моя бабуся й на яку наша родина завжди виділяла щедрі пожертви, й вдав, що нічого геть не помічає, коли батько вчинив наругу над першою дівчиною-кріпачкою. І те я могла припустити, що він й справді нічого не відав… Але коли ославлених дівчат з’явилося вже троє й я особисто прохала панотця, як лице духовне, повпливати на мого батька, а він вдавав, що нічого такого огидного й противного Богу пан Рихальський не поробляє… ось цього я батюшці вже не могла пробачити. Навіть незважаючи на його духовне звання. Відносини між нами заробилися досить напруженими, й навіть більш – панотець Саватій почав відверто уникати мене.

Й ось зараз, увійшовши до бідної хати кріпаків і забачивши в ній мою постать, таку недоречну посеред цих стін, він навіть здригнувся усім своїм огрядним тілом, забурмотівши нервово:

– О, панночко Еммо… яка приємна несподіванка! Не очікував вас тут зустріти…

Я на привітання не відповілася.

Поглянула на молоду темноволосу дівчину зі збитим лицем, що лежала в домовині, на чоловіка поряд неї й обернулася до батюшки.

– Відімкніть церкву! Марійку потрібно відспівати…

Червоне, повновиде лице панотця дещо пополотніло.

– Панно, ваш батечко… Йому це не сподобається…

– Ви погано мене розчули?

Повагавшись, панотець усе ж хитнув головою й, сповістивши люд кріпацький об тім, що відспівування відбудеться в родинній церкві панів Рихальських, вийшов з хати. Я ж зосталася стояти біля порога хати, відчуваючи на собі вдивовані погляди. Й дивуватися було чим – мій батько не дозволяв своїм кріпакам навіть порога церкви родинної переступатися. Але ж відспівування в церкві – то було лиш те найменше, що могла я зробити для померлої дівчини. Я відчувала свою провину в смерті Марійки, котра два дні тому потрапила до лабетів мого батька. Бо це ж я, саме я відпустила її разом з Микитою. З тим Микитою, про котрого моя покоївка Дуняша відгукувалася не інакше, як про надзвичайно жорстоку й непорядну людину… Й від тої ж Дуняші я знала також об тім, що не одна дівка з рук мого батька потрапила до пожадібних рук його візниці. Але я все ж таки відпустила з ним цю нещасну, котра зараз лежала в домовині зі збитим, застиглим лицем. Чому? Відповідь на це питання лежалася так глибоко в потаємних куточках мого серця, що мені було навіть лячно туди зазиратися. Виправдати себе перед собою я могла лиш тільки тим, що ніяк не могла навіть уявити в ту хвилину, коли наругана моїм батьком, в розідраній закривавленій сорочці Марійка йшла разом з тим Микитою, що візник вб’є дівчину. А на рахунок того, що він міг вчинити над нею наругу… правду про це я не хотіла відкривати навіть перед самою собою, й правда та вириналася з тих потаємних глибин мого серця, в котрі мені й лячно було зазиратися. Я самій собі соромилася зізнатися, що могла вдатися до подібного… але майже незнайома жінка в мені в той вечір, як я віднайшла Марійку в себе під дверима, штовхнула мене вчинити так.

Й високий чоловік, котрий стояв біля домовини нареченої, мов зачувши ці мої думки, раптом обернувся до мене лицем… і поглянув так. Господи, як він на мене подивився! Скільки ж болю спричинив тим своїм поглядом, як вранив у саме серце! Але я мала в собі кров Рихальських – холодну кров шляхтичів, яка не дозволяла мені виказати перед сторонніми своїх справжніх почуттів. Зовні я полишалася повністю спокійною, й ніхто з присутніх у цій хаті не міг навіть би подумати об тім, що спокійна й велична панська донька, котра стояла перед ними, мала в своїм серці почуття до кріпака власного батька. Такі вони вже були, правила нашого життя – людина з панського середовища, якою була я, ніяк не має права покохати того, хто походиться з середовища бідних кріпаків. Між нами лежалася прірва – глибока, надзвичайно глибока прірва, подолати яку мені не дозволить той світ, в якому я була народжена. Ні мій батько, ніхто не міг знати того, навіть здогадатись об тім, що донька родовитого Володимира Рихальського, закохавшись у кріпака, була би згодною покинути все й одним кроком здолати ту прірву. Так, я була на це згодною. Але моє почуття не було потрібним – воно не було взаємним. Той, кого я кохала всупереч усім правилам, вже кохав іншу. Кохав ту, котра зараз лежала в домовині.

Й на мене він дивився з ненавистю.

Затискаючи великі, дужі руки в кулаки, зробив до мене крок.

– Що тут роблять Рихальські?

Мені боліло, дуже боліло від ненависті, що палала в його очах, але я продовжувала видаватися спокійною.

– Я прийшла на похорон Марійки.

Назар раптом розсміявся – дивний то був, зовсім безрадісний та наче жовчний сміх.

– Що я чую? Донька нашого пана – товаришка кріпачки?

– Можливо.

– Розповідай казки кому іншому, панночко, та тільки не Назару Явору. Пани не товаришують з кріпаками! Ніколи такого не було й ніколи не буде! Й я не хочу, аби пам’ять моєї Марічки поганилася присутністю роду Рихальських!

Я мовчки слухала ці слова – слова вкрай неприємні, болісні для мене. Я не була в ту хвилину панною Еммою Рихальською – господинею перед своїм злиденним кріпаком. Стояла жінкою – закоханою, всупереч усьому й цілому світу закоханою в цього чоловіка. А він стояв переді мною переповненим злістю від втрати коханої. Й злість та була спрямована насамперед на мене як на представницю роду Рихальських, котрих він ненавидів давно, а зараз ще й звинувачував у смерті Марічки. Й він мав рацію. У тім, що ця молода й гарна дівчина зараз лежала в домовині замість того, аби насолоджуватися життям поряд кохаючого її чоловіка, були винні всі. Й Микита, котрий по-звірячому збив її на смерть, й мій батько з його безглуздою забаганкою пустощів з незайманими кріпачками… й навіть я сама була винною. А коли так, то мала би змиритися перед словами чоловіка, котрого встиглася покохати якось несподівано для самої себе, але… Щось незрозуміле, незнайоме мені раніш раптом збуянило мені кров і підняло проти цих слів Назара, проказаних так, наче то я була в Рихалівці безправною кріпачкою, а він повновладним паном.

Поглянула на сина наглядача за садом.

– Я залишуся, – промовила так, як ніколи не говорила з тими людьми, котрі були належні моєму батькові. Цей зверхній, погордливий і холодний тон – його полюбляла моя мачуха, а я лиш тільки несхвально його слухала, відчуваючи завжди, як неприємно врізає він мені слух. Але цей чоловік… оця його злість і ненависть до мене – я навіть сама не розуміла, чому мене переповнює бажання вчинити йому наперекір. Й тільки з роками, набувши життєвого досвіду, я змогла зрозуміти, що в той день мною володарювали вражені гордощі жінки, котру не кохали. Й навіть більш того – котру ненавиділи.

Назар пропік мене поглядом своїх котячих очей, а потім просто обернувся спиною з таким виглядом, наче перетворилася я на пусте місце. Серце мені боліло, нестерпно боліло, але я намагалася не звертати уваги на той біль. Біль, до якого я була вже звиклою за той час, як відчула в своїм серці почуття до цього кріпака.

За годину Марійку з матір’ю відспівували в родинній церкві Рихальських, побудованій моєю бабусею Ольгою Петрівною.

Панотець Саватій співоче промовляв слова молитви, але я майже не чула його. Я стояла перед іконою Спасителя, трішки подалі від домовин, і відчайно намагалася не дивитися на того високого красеня, котрий стояв біля домовини Марійки. Бідна, вбога кріпачка мого батька мала переді мною значну перевагу – вона була щасливою. Вона була щасливішою від своєї панни, незважаючи на те, що народилася не в панських опочивальнях, а в злиденній старій хаті. Так, вона не мала таких грошей і того, що від самого народження мала я, й вона була змушена тяжко працювати, але коли брати до уваги інші цінності, то ця дівчина, котра поснула вічним сном зі спотвореним важкою рукою батьківського візниці лицем, була щасливішою від мене. Вона мала набагато більше того, що мала я – панна Рихальська. Від дитинства ця дівчина купалася в любові батьків, мала ласкаву й ніжну матінку, котра дарувала їй те тепло, якого панна її так замало вбачала у своїм житті. Й вона володіла серцем Назара. Навіть померла, вона продовжувала міцно тримати серце цього чоловіка у своїх маленьких рученятах, захолонулих навіки. Ні, я не заздрила Марійці… принаймні те почуття, яке володілося мною, мені б дуже не хотілося називати заздрощами. Скорше то був сум… Пронизливий і холодний сум серця, що прагнуло зігрітися, що потерпало без тепла вже багато років.

Під журливий спів панотця Саватія я згадувала своє життя, всердно відводячи погляд від чоловіка, до котрого так линулося серце моє дівоче. А він же навіть і не погляне на мене, бо вся увага його була прикутою до небіжчиці. Тримав у руках великих і сильних запалену церковну свічку й затискав її з такою силою, що вона мала би вже давно переломитися, та вона не ламалася… й все дивився на збите Микитою й почорніле личко, котре ще декілька днів тому було таким гарним.

Я народилася в заможній шляхетній родині, але майже ніколи не відчувала себе щасливою. Мама моя померли, коли я була геть малою, й я майже не пам’ятала її. Образ жінки, котра колись подарувала мені життя, складався в моїй свідомості з розповідей бабусі про неї та ще годувальниці Марини… а ще тих годин довгих, що проводила я перед портретом, на якому було зображено мою маму. Гарна, надзвичайно гарна білява пані байдужливо дивилася на мене великими темно-блакитними очима й зовсім не відчувалася мною як та, котра звалася таким теплим словом «матінка». Та й розповіді про неї я чула зовсім різні. Бабуся, особливо останніми роками свого життя, відгукувалася про неї негативно.

– Твоя maman, Еммо, була невдячною й невихованою жінкою, – проказувала вона мені не один раз, несхвально й невдоволено підтискаючи бліді й тонкі вуста свого невеликого шляхетного рота. Бабуся ніколи не вирізнялися особливою вродою, а на старість її лице взагалі заробилося відверто негарним, і коли вона ото так підтискала вуста – мені не хотілося й дивитися на неї. – Вона ж отримала таку честь – заробилася панею Рихальською, але виявилася зовсім негідною тої честі. Я покладала на неї такі сподівання – гадала, що вона зробить щасливим твого батька. А що зробила вона? Вона ж зробила його нещасним, а потім узагалі наклала на себе руки, накликавши на нашу родину невимовного сорому. В той час лиш тільки лінькуватий та німий не захоплювався осудом родини Рихальських, у якій молода дружина настільки не любила свого мужа, що обрала добровільну смерть життю поряд нього, вкоротивши собі віку й зоставивши дворічну доньку. Ніколи не пробачу твоїй maman, Еммо, того, що вона вкрала мого сина. Був у мене любий і послушливий син, а потім… перетворився він на цього зверхнього похмура, котрого ти бачиш перед собою кожного дня й котрий геть відмовляється дослухатися до своєї сердешної матері. Й це саме твоя maman провинна в тім, що в будинку нашому з’явилася ця безрідня міщанка… Ельза була хоча б шляхетного походження, а ця – донька дрібного службовця. Скільки ж у мене сліз і вмовлянь пішлося на те, аби відмовити твого батька від того шлюбу. Та все дарма. Мій син заробився чужим і непослушливим. І це все через твою maman.

Годувальниця Марина, навпаки, жалкувала мою маму – жалкувала за долю її нещасливу жіночу, коли примусом була віддана батьками заміж за пана Рихальського в той час, коли кохала іншого.

– Що ж поробиш, панночко, – зітхала гірко Марина, не раз згадуючи про мою померлу маму. – Слабкою людиною виявилася ваша матінка, дуже слабкою. Не змогла витримати життя з осоружним чоловіком, то й вкоротила собі віку. Ви її не засуджуйте, панночко, й не ображайтеся, що покинули вони вас напівсиротою. Коли ви самі покохаєте, то й зрозумієте тоді матінку свою…

Годувальниця моя Марина… То вона єдина тільки й відігрівала моє самотнє серце від того часу, як була я немовлям. Вигодувавши мене своїм молоком, вона не жалкувала для мене й ласки свого великого люблячого серця. Але Марина все ж була кріпачкою, котра мала свою велику родину… А моя родина… Моя родина панувала у розкішному будинку, що видавався холоднішим від склепу. Нова дружина батька не стала мені матір’ю – не раз помічаючи на собі її замислений погляд, я дивним чином розуміла те, що вона не те що не любить мене, а майже ненавидить. До прохолодності й байдужливості батька я якось звиклася ще з дитинства, а бабуся… Бабуся в дитинстві моїм ставилася до мене ще досить м’яко, нехай і не надто вже любляче – любила вона безмежно лиш тільки одну людину – мого батька. Та й м’якість бабусі з роками якось почала зникатися – захоплена своїми хворобами, бабуся все більш віддалялася від мене, а перед смертю взагалі почала дорікати мені схожістю моєю з мамою.

Так я й зростала – оточена розкошами, але безмежно самітня посеред холоду великого батьківського дому. Одиноке те існування моє більш року тому почав розвіювати наш сусіда – син пана Миколи Яготинича молодий Владислав. Досить привабливий зовні, з манерами, гідними найкращих шляхетних домів, він якось з’явився при нашому будинку на чай, потім завітав наступного дня, потім ще через день. Він намагався проводити більшість часу поряд мене, розважаючи мене розмовами про життя в столиці, котрі мені були не надто цікавими, й батька мого то неймовірно тішило – Яготиничі були графського роду й статками володіли пристойними. Коли минув місяць від дня першого візиту до нас Владислава Яготинича, батько покликав мене до свого кабінету й, навіть не поцікавившись моєю думкою, промовив владно:

– Я все вирішив. Більш як за тиждень молодий Яготинич від’їздить у полк, а як повернеться за рік – ви з’єднаєтеся шлюбом.

Я навіть здригнулася від цих слів батьківських.

– Тату, але ж…

Сірі, водянуваті очі батька позиркнули на мене роздратовано.

– Що таке?

Я помовчала, набираючись сміливості, й невпевнено продовжила:

– Але ж я не згодна!

Очі батька ледь помітно звузилися.

– Ти – що?

– Я не згодна на шлюб з Владиславом Миколайовичем.

– Й це чому, дозволь поцікавитися?

– Я не кохаю його! Так, він досить милий і…

Важкий батьківський кулак з силою опустився на стіл.

– Досить! Я почув достатньо й більш слухати твоєї маячні не налаштований. Ти моя донька, й ти належна мені також, як і будь-який з моїх кріпаків. Й маєш виконувати мою волю, якою б та не була. Й запам’ятай – через рік, по поверненню Яготинича, ти станеш його дружиною, графинею Яготинич. Іншого я навіть чути не бажаю, й тим більш маячні про відсутність кохання. – Він величним помахом руки відпустив мене, мов одного зі своїх лакеїв. – А тепер усе, можеш іти.

Я не наважилася більш сперечатися:

– Так, тату.

Я вийшла з батьківського кабінету з неймовірною важкістю на серці, але не стала підійматися до себе в кімнату, а пішла до саду. Не те, що Владислав Миколайович був мені таким уже вкрай огидним, ні. Темно-русявий, з приємним лицем та розумними темно-сірими очима, він викликав цікавість. Але ж симпатію, тільки лиш симпатію й нічого більш, хоча я з розповідей Марини знала те, що саме має викликати почуття в серці людини. Скільки разів я чула від неї розповіді об тім, як вона покохала чоловіка свого – гарного й дужого Данила. Й я сама ж не раз прохала свою годувальницю переповісти те красиве, що трапилося в житті жінки, котра вигодувала мене немовлям. Я зачаровано слухала об тім, як молода ще Марина довго кидала оком на сусіду свого Павла Назарчука й як сильно подобався він їй. Але вподоба та обірвалася несподівано для дівчини – Назарчук засватав дівчину з сусіднього села, й родина сусідів почала готуватися до весілля. А Марина тихцем плакала й намагалася навіть не дивитися в бік Павла. Гадала в розпачах, що все життя тепер продівує, марно намагаючись забути свою вподобу. Й на вессілля до сусідів її мати ледь не налигачем потягновила, й сиділа вона там понуро на лаві під хатою, намагаючись не надто відверто вирячатися на щасливого свого Павла, котрий усе милувався зі своєю молодою дружиною – худорлявою й чорнявою. Але раптом перехопила погляд темніших від ночі очей, спрямований прямісінько на неї. Дивився парубок – високий, неймовірно широкий у раменах, з темним непослушливим чубом, що зухвало кучерявився на високому чолі. Й з очима – чорними й наче гарячими… й вони поглядом своїм наче торкалися її… Марина раз поглянула на того парубка й відразу майже опустила очі. Але очі ті чорні поглядом своїм пекли її, мов гарячими вуглинами, вимагаючи, аби ж вона знову поглянула на нього… Й Марина не втрималася, наче сила яка була заволоділася нею й змусила таки підняти очі. Вона знову поглянула в ті вогняні чорні очі… й уже просто не змогла відвести погляду свого від них. Так і дивилася в ті очі, відчуваючи щось дивне… Й усе те весілля гомінке й веселе, й Павло з дружиною його худорлявою й чорнявою – все воно зниклося кудись. Ніколи не задивлялася вона так до парубочих очей, і навіть в очі Павлові не дивилася так – та куди й поглянеш, коли Павло сковзнеться по ній поглядом й не дивиться більш.

Решту того дня, коли її сусіда Павло одружився з дівчиною з іншого села, Марина пам’ятала погано. Наче уві сні вона перебувала й уві сні тім танцювала з чорнооким парубком з вогняним поглядом і дізналася, що звався він Данилом і доводився братом нареченої Павла. Й уже ввечері, коли родичі нареченої підводою від’їздили до Вербівки, Данило сказав так, що в Марини морозом пройшлося по спині.

– За день зашлю до тебе сватів.

А потім була геть безсонлива ніч, коли Марина відчувала себе так, наче була захворілася, – вся горілася невидимим вогнем, ледь не в кожному кутку темної й притихлої хати вбачала ті гарні чорні очі й все згадувала й згадувала минулий день, про котрий думала, що він виявиться одним з найнещасливіших у її житті, а він обернувся таким щасливим. Згадувала, як підійшов до неї Данило після довгого переглядання й повів у танок, як тонулася вона в тих очах чорних поглядом, мов у водах глибоких…

А за день її посватали.

Й за два місяці посталися вони до вінця.

Я завжди слухала ці оповідки Марини з легким сумом. Марина з Данилом, незважаючи на важке кріпацьке життя, живуть уже довго й щасливо, народивши в шлюбі своїм п’ятьох чудових діток. Й з роками почуття, народжене в одну мить на весіллі Павла та сестри Данила, не згаслося. Й хоча я любила Марину як рідну матір, попри те що та була кріпачкою мого батька й нерівною мені за походженням, – від отих її оповідок про їхнє з Данилом сильне кохання мені завжди робилося пронизливо сумно. Я розуміла, що сама народжена для іншого й таке щасливе кохання, яке судилося моїй годувальниці, мені чи випаде коли відчути. Наречений мені був обраний батьком, і привабливий та приємний Владислав Миколайович був мені лиш тільки симпатичним і ніякого хвилювання не викликав. Мене не кидало в жари при згадці про нього, не бажалося задивлятися й тонутися в його темно-сірих очах… й по темним кутках своєї кімнати я не бачила тих його очей. Я не думала про нього кожну хвилину… та я ж про нього взагалі не думала, а коли згадувала, то лиш з відчуттям небажання того, аби наші долі були пов’язані. Мені робилося сумно й чомусь трішки неприємно від думки об тім, що маю прожити я все життя своє з людиною, котра є мені чужою й нецікавою, з тою людиною, до котрої я не маю в серці своїм почуття. Того таємничого й незнайомого почуття, якого ще не звідало й не відчуло в собі серце моє. Я не бажала цього… але батьком мої бажання не враховувалися.

Я повільно йшла садком, надто поринувши у свої думки, аби звертати увагу на щось інше… Й перше, що почула раптом, – то був стукіт сокири об дерево, й звук той змусив мене зупинитися… А вже потім я почула його – веселий чоловічий сміх, що залунав тихим садком і покотився наче сріблястим відлунням до невеликого озерця біля пагорба, в котрому повагом плавалися лебеді. Щось було в звучанні сміху того чоловічого… щось таке, що торкнулося свідомості моєї, серця мого мовчазного раптовим хвилюванням. Я навіть зупинилася, дослухаючись того сміху, що все лунався й лунався садком, мов спів небаченого птаха. Й розуміла, що хочу побачити того, хто оживляв садок мого батька цим сміхом. Василь – чоловік середнього віку з кріпаків, котрий доглядав за нашим садком, був людиною досить мовчазною, й ніколи не чула я того, аби він сміявся. Чомусь засоромившись того, що може мене помітити той, хто ото так сміявся, я зупинилася біля вишні й обережно визирнула… Й побачила-таки того, хто так радів у нашім садку. Й то був зовсім не Василь. Значно молодший за Василя літами, вродливий молодий чоловік з темним волоссям, що спускалося йому на шию легкими кучерями. Високий і дужий з вигляду, одягнений у темні грубі штани та світлу сорочку, він вправно та якось наче легко розмахував сокирою, зрубуючи стару всохлу яблуню, й щось весело розповідав Василеві, котрий стояв поряд з сокирою в руках і скупенько якось, наче трішки невпевнено посміхався, слухаючи молодика. Й я заробилася невільним свідком тої розмови між незнайомцем і Василем.

– Нічого, батьку, нічого. Ось підкупимо поросят у Мироненків, вигодуємо та продамо, а тоді вже викупимо у пана ту землю, й я все зроблю, але збудую для Марічки гарну хату. Та головне ж не це, батечку… головне інше. Марічка кохає мене – чуєте? Вона кохає мене! Й я такий щасливий від цього! Я неймовірно щасливий!

Молодий чоловік знову розсміявся… А я стояла біля вишні й, мов зачарована, дивилася на нього. То було щось незрозуміле й незнайоме для мене, й я дивилася на нього так, як ще на жодну людину, й відчувала, що серце моє наче прокидається від довгого сну, озивається в грудях незнаним раніш хвилюванням. І хоч дивився він не на мене, а на Василя, та я бачила, які гарні очі в нього, який погляд у них… Та не очі його ті гарні, не врода чоловіча й довершена привабили мене до нього. То було щось зовсім інше – чого раніш ніколи я не відчувала. Щось дуже схоже на оповідки Марини про народження її кохання до Данила. Мені заробилося якось трішки острашливо. Зоставшись геть байдужливою до того чоловіка, котрий волею батька має стати моїм мужем вінчаним, невже… невже я закохаюся у кріпака? В наглядачевого сина, котрий, насміхаючись наді мною, з’явився саме в той день, коли я дізналася про намірення батька зробити мене графинею Яготинич. Несправедлива й жорстока насмішка долі! До того ж цей син Василя був закоханим в іншу й мав намір одружитися з нею, збудувавши для неї хату…

Власні думки настільки спантеличили мене, що я втеклася геть, аби вже не чути й не бачити того високого кріпака, сміх котрого, щоправда, все ще продовжував лунати в моїй свідомості. Я зачинилася в своїй кімнаті, мов намагалася була сховатися від усього того, що так збентежило моє серце. Та марно. Мов причаклована, все думала й думала про темноволосого кріпака, все згадувала сміх його веселий та щасливий, і відчувала, як солодко та млосно затискається серце моє в грудях. А коли прийшла ніч і мала би була я поснути… не поснула спокійно, як завжди, а ледь не до самого світанку провертілася на ліжку… й ледь не з кожного кутка темного дивилися на мене його гарні очі, що сяялися сміхом і щастям.

Я закохалася в кріпака!

Несподівано для себе, майже з першого ж погляду, закохалася в того чоловіка, з котрим у мене не могло бути майбутнього. Я покохала того чоловіка, між котрим і мною проляглася нездоланна безодня, прірва нашого походження і його кохання до іншої. Навіть коли б раптом трапилося диво й мій батько, геть збожеволівши, дозволив би мені шлюб зі своїм кріпаком, я б не мала з ним щастя. Не мала би тому, що він кохав іншу, й яким щастям сяявся неймовірним, розповідаючи батькові про взаємне почуття до нього тої незнайомої мені щасливиці, котра володіла його серцем.

На наступний день я була такою розгубленою та враженою цим почуттям, яке стрімким буревієм увірвалося до мого серця, що не бажала виходити зі своєї кімнати. Й нікого в родині не обходило те, що зі мною трапилося, – всім було до того глибоко байдуже. Лиш одна людина захвилювалася за мене – моя покоївка Ярина. Сердечна й простодушлива, досить пухка дівчина з рум’яними щічками та рудавим волоссям, вона відразу ж, як тільки прийшла зранку з теплою водою для вмивання й побачила моє лице, сплеснула долонями й стурбовано запиталася:

– Панночко моя люба, що з вами?

Я спробувала посміхнутися.

– А що зі мною?

– Чи ви не захворіли?

Я згадала цю безсонливу ніч, свої думки про сина Василя й подумала об тім, що, можливо, й захворіла я була – захворіла тою загадковою, таємничою хворобою, яку всі звуть коханням.

– Ні, просто ніч не могла поснути… Тепер голова болить…

– Я вам відвару приготую, м’яти заварю – то вмить одужаєте.

Я посміхнулася.

– Дякую, Яринко.

Просяявши усміхом, Яринка кинулася до дверей, і за декілька хвилин я вже отримала духмяний напій, котрий так приємно пахнувся. Відсьорбуючи потрішки того відвару, я спостерігала за тим, як Яринка кружляє кімнатою, прибираючись, і розмірковувала над тим, чи варто питатися в неї про те, що так турбувало мене. Вже хвилин за декілька я таки не витримала й повільно запиталася:

– А скажи, Яринко… Ти знаєш нашого наглядача за садком?

Яринка обернула до мене рум’яне личко.

– Дядька Василя? Та хто ж його не знає? Родина Яворів у Рихалівці знана й повагою не обділена. Гарні, роботящі люди…

Я повагалася, але все ж таки запиталася:

– А син у нього є?

– Так троє в нього синів… Такі вже красені…

– А вчора приходив яблуню рубати…

Ярина замрійливо посміхнулася.

– Так то – Назар, найстарший… Ох уже й красень! За ним пів Рихалівки дівоцтва зітхається, так він же погордливо відвертав від усіх носа, поки навесні не покохався з Марійкою Бойківною. Оце вже кому поталанило, так поталанило… Та дівчата обзаздрилися тій Марійці чорноокій, і навіть були зійшлися на думці, що не інакше, як причарувала Бойківна до себе. Цей Назар так уже став за нею припадатися, що декотрим і нудно на те поглянути. Й завидки кожну дівку брали, що не їй так оце поталанило. Ви не подумайте, панночко, що Марійка ця якась погана – вона є звичайна дівка, напівсирота й має хвору матір. Просто дівчатам було прикро, що це не вони полюбилися Назару, й я нічого поганого про Марійку не скажу – привітна дівчина. Й усі ті балачки про чаклунство з її боку – то геть маячня. Марічка має настільки гарне личко, що закохатися в неї є можливим і без всякого чаклунства. Просто покохалися вони з Назаром, то й усе чаклунство. Хоча позаздрити дівці є вже з чого – Назар замало того, що красень, а ще ж моторний який – хвалився заробити грошей і збудувати для коханої велику й світлу хату…

Я слухала охочу до розповідей довгих Яринку, котра розповідала мені так завзято про кохання Назара й незнайомої мені Марічки, й відчувала, як охоплює мене сум. Кортіло кинутися на ліжко, з якого піднялася я лиш декілька хвилин тому. Й Яринка ще щось продовжувала мені розповідати, жебоніла, мов та річечка, та я вже не слухала своєї покоївки. Ледь не половину дня просиділа, мов та сновида, на одному місці біля вікна, дивлячись на садок, де зустріла я того, хто забрав у мене спокій. Бачила декілька разів кремезну постать Василя, але сина його не помічала, відмовляючись навіть самій собі зізнаватися в тім, навіщо дивлюся у вікно так довго. Й боялася побачити того Назара, й одночасно так сильно бажала таки вбачити його високу постать. Й коли між дерев за моїм вікном нарешті майнула та постать висока, моє серце так гучно застукалося у грудях, як ще ніколи в житті. Свідомість і всю сутність мою заполонило бажання – вийти з кімнати й піти до садка, аби зустріти його… Й те бажання виявилося настільки сильним, що я навіть перестрашилася. Ще декілька хвилин просиділа нерухомо, пожадібно спостерігаючи за тим, як Назар заходився зрубувати чергову всохлу яблуню… А потім вчинила несподівану для себе річ.

Я просто встала й вийшла зі своєї кімнати.

Й пішла до саду.

Навіть не знала того, що зроблю чи скажу, – навіть не думала об тім. Просто йшла, відчуваючи, як хвилювання все сильніш охоплює мене. Я була вже за декілька кроків від Назара, коли зупинилася, відчувши несподівано сильний страх. Зволікала якусь хвилину, й, коли хотіла вже була обернутися й піти назад, аби знову заховатися в стінах своєї кімнати наодинці зі своїми думками про це почуття, яке так несподівано торкнулося мого серця… Назар раптом обернувся.

Й поглянув прямо на мене.

Та перша зустріч поглядами двох людей… Мені, вже майже закоханій у цього чоловіка, та зустріч поглядами видалася наче дивом. Очі в Назара мали гарний колір, який чимось нагадував осіннє пожовкле листя, впале на зелену траву… й погляд їхній викликав у мені слабкість, якої я ніколи раніш не відчувала. Я вдивлялася в ці його очі, забувшись навіть дихнути зайвого разу… та що там дихнути! Я навіть про саму себе забулася, мов розчиняючись, зникаючись у тих очах, що знаходилися на відстані всього лиш декількох кроків від мене. Й Назар не відводив від мене погляду, він теж дивився на мене – що було для мене дещо дивним й у що я боялася навіть і повіритися. Дивилася на нього й розуміла, що ладною була би все життя своє отак простояти, лиш тільки дивлячись у ці пильні очі, золотаво-зелену глибину котрих відтінювали густі чорні вії…

Назар першим обірвав те диво – він просто опустив очі, поглянувши на сокиру в своїх сильних руках, потім знову поглянув на мене, але вже якось не так, як першого разу. Не став більш дивитися в очі, просто сковзнувся швидким поглядом по лицю.

– Панні щось потрібно?

Я поглянула на нього розгублено й не відразу змогла відповісти:

– Ні…

Назар дещо незрозуміло посміхнувся.

– Панночка просто гуляють?

– Так…

– Ну звісно! Що ж ще вам робити?

Я навіть не знаю – чи то воно було насправді, чи ж то в моїй запаленій та збудженій уяві, – але останні слова Назар проказав якось наче призро й просто відвернувся від мене, продовживши зрубувати деревину. На мене він більш не звертав жодної уваги, мов була я перетворилася для нього на пусте місце. До того ж я відчула в тих словах його ледь не ворожість. І я декілька хвилин простояла, дивлячись на його широку спину, одягнену в грубу сорочку, розмірковуючи об тім, чи справді в ту хвилину, як він тільки обернувся до мене, в його очах затеплилося особливе світло, чи воно мені лиш тільки привиділося? Адже він декілька хвилин дивився невідривно мені в очі…

А зараз ця призрість, ця майже ненависть!

Чому це так особливо мене вразило? Чому таким болем озвалося в серці? Нехай від батька я все життя бачила лиш тільки байдужість та холодність і звиклася до того, й навчилася вже сприймати спокійно – іншого батька я ж просто не знала. Й коли дитиною ще досить болісно реагувала, зараз уже звиклася. До ворожості й холодності мачухи теж, і зараз її ставлення сприймалося мною навіть байдужливо. Але ж чому так болісно вразило мене ставлення цього чоловіка, котрого й бачила я вдруге в своїм житті?

Відчувала, як сльози набігаються на очі, й, перестрашившись того, що я зараз ось тут просто принизливо розплачуся перед цим зверхнім і неввічливим кріпаком свого батька, я обернулася й швидко пішла до будинку, де просто розревілася, зачинившись у своїй кімнаті.

* * *

З того дня, як я вперше зустріла Назара, й до смерті Марійки минувся рік.

Рік для мене й важкий, й декотрою мірою щасливий. Я пізнала щастя покохати. Вперше відчувши кохання в серці своїм, я зрозуміла нарешті, наскільки прекрасним є це сокровенне почуття. Я пізнала те, чого раніш не розуміла, й виявила для себе ще – закохана жінка дивиться на світ геть іншими очима, ставиться до всього по-іншому… та в неї й серце стукається інакше. Я навіть починала жалкувати власну мачуху, бо, коли ж добре подумати, то Наталя Павлівна була глибоко нещасною людиною – вона не мала в своїм серці кохання. Хоча я могла й помилятися й моя мачуха мала в своїм серці приховану, потаємну закоханість. Недарма ж вона доволі часто мандрувала кудись із маєтку, пропадаючись цілими днями, та моєму батькові було до того глибоко байдуже. Й дивилася я на них і жахалася такого життя, коли люди, пов’язані між собою вінчаним шлюбом, живуть, мов чужі, більш того – мов ті два ворога, що зачинені під одним дахом. Невже й я приречена на подібне життя разом з Яготиничем? Без радості, без щасливих миттєвостей, не відчуваючи ні хвилювання, ні геть нічого поряд з тою людиною, з котрою маю прожити все своє життя. То видавалося мені страшним – й особливо страшним зараз, коли пізнала я в своїм серці почуття до іншого чоловіка, коли пізнала те, яким є воно – кохання. Й нікому не відкривала тих почуттів своїх, нікому – окрім Ярини, котрій усе розповіла, невсила тримати все в собі.

Після того випадку, як втікалася я від призрої холодності Назара, ледь не заливаючись слізьми, я не бачила його тиждень. Й майже весь тиждень той просиділа в кімнаті своїй, не з’являючись ні до сніданку, ні до обіду, й ніхто не турбувався тим, що зі мною. Щоправда, сестра Софія заходила один раз поцікавитися, як я почуваюся, але й вона була дещо байдужливою. Хоча вона все життя своє була такою. Донька мого батька та мачухи Наталі Павлівни Софія Володимирівна була справжньою Рихальською й успадкувала від мого батька його досить непривабливу зовнішність – ті водянуваті сірі очі, невиразні риси блідого лиця й схильність до повноти. Та й норов мала батьківський – холоднуватий і байдужливий. Між нами, хоча ми й жили під одним дахом, ніколи не було особливої близькості, й ми радше нагадували чужих людей, ніж сестер, рідних за кров’ю. Хоча чужими одне одному в нашому будинку були всі. Певний час, у дитинстві, я ще сподівалася якось, що в мене буде люба молодша сестричка – хоч одна близька мені людина в стінах холодних нашого великого й розкішного будинку. Але ні… Софія зростала замкненою й нетовариською, не надто охоче бавилася зі мною в дитинстві, а коли ми почали перетворюватися на панночок, віддалилася ще більше. Марина, котра була мені й мамою, й декотрою мірою подругою одночасно, взагалі говорила, що сестра мені просто заздрить.

Я дивувалася.

– Але ж чому мені заздрити, Маринко? Чи ми ж не однаково доньки одного батька? Чи вона не має того, що маю я? Будь певна – в чім-чім, але в зодяганнях та прикрасах батько нам не відмовляє… й Соня має не менше від мого й суконь, й іншого…

Марина тільки головою хитала.

– Ви себе в люстро бачили?

– Бачила… То й що?

– Що? А красу ви таку маєте, що хоч ікони та образи з вас богомазам малюй, а ось сестра ваша… Обділив Господь її вродою, добре обділив. Й коли вам подарував вроди через вінця, то їй же, бідолашній, геть нічого не дісталося. А для дівчини то є горе. Хоча у вас – панів, і то не горе. За посагом поженеться якийсь панок та й побереться з вашою сестрою. Та чи буде він її кохати?

Я зітхнула.

– А хто мене з моєю вродою кохає?

Марина обійняла мене, притуливши до свого пишного тіла, як завжди робила то в дитинстві, втішаючи мене.

– Та вас весь світ полюбить – ось тільки прийде тому час. Тільки ж шкода мені вас, панночко. Чи будете ви в житті своїм такою щасливою, якою є вродливою? Як рідній дитині бажаю вам покохати й бути коханою… Та ваш батько… Чи дозволить же він вам зробитися щасливою?

Марина мов у воду тоді дивилася.

Батько не дозволив мені стати щасливою.

То був тиждень незвичного для мене існування. В перший той день, коли зустрілася поглядами з Назаром, ображена й вражена його ставленням, переплакавши й ледь заспокоївшись, я заприсяглася собі, що вже більш не стану й думати за того насмішкуватого кріпака, а тим більш закохуватися в нього. Та коли б воно так сталося, як гадалося. Як не гоновила я думки про нього, а вони ж усе одно поверталися. Й як не намагалася забути все те, що трапилося: той перший раз, коли побачила я його; ті хвилини, коли дивилися ми одне одному в очі, – та все було марно. Знову майже всю ніч пролежала я без сну, намагаючись відігнати думки про нього. А образа пекла, здавлювала горло, витискаючи з очей сльози, які зовсім не дарували полегшення. Й зверхня, погордлива кров Рихальських у мені закликала не думати про того злидня в латаних штанях, котрий мав нахабність образити свою панну. Кров та ледь не волала в мені, аби я й про існування його забулася… Й розпалена образою та враженими гордощами, я наступного дня навіть й одного погляду не кинула з вікна у садок, хоча й чула, як там стукається сокира.

Мене вистачило на два дні.

За два дні образа, що невидимим зашморгом здавлювала мені груди, відступилася й я таки підійшла до вікна. Довго стояла, вдивляючись у садок, але високу постать Назара так і не взріла. Й відчула таке розчарування, що вмить розплакалася. Але вже не злими й пекучими слізьми образи, а більш легким плачем суму.

Яринка, сновигаючи до моєї кімнати, все подивлялася на мене занепокійливо й бубоніла собі під носа, що панночка її підхопили котрусь невідому хворобину.

Й все приставалася наполегливо:

– Захворілися ви, панночко Еммо?

Я лиш хитала заперечливо головою.

– Зовсім ні.

– Та де ж ні, коли на вас і личка немає. А змарніли ж як! Хоч зараз до домовини покладай…

– Тобі здається.

– Курячою сліпотою вже не страждаю, – ображено озвалася Яринка й змовкла на декілька хвилин, відвернувшись від мене й почавши щось шарудітися в моїх прикрасах. А я знову стояла біля вікна й дивилася в садок – стомлене серце до відчаю бажало, аби я побачила Назара. Хоча б краєм ока, хоча б здалеку та на одну хвильку – а все ж таки взріла постать його дужу. Я вже й розмірковувала над тим, аби піти прогулятися, коли за спиною залунав солодкий голос Ярини: – Панночко, а може, Микита таки лікаря привезе?

Я від здивування навіть озирнулася.

– Це ще навіщо?

Яринка благально закліпала очима.

– Ну… поглянув би він на вас… може ж, хвороба яка вас змучує. Ви ж ці дні на себе не схожі…

Я знову обернулася до вікна.

– Немає в мене ніякої хвороби.

– Але…

Повагавшись, я все ж таки сказала покоївці правду:

– Я, здається, закохалася, Ярино.

Вона так і сплеснула в долоні.

– Справді? Але ж у кого? Невже в сусідського панича? Але ви промовляли, що не маєте до нього в собі ніякого почування…

Я на мить заплющила очі.

– Назар то, Яринко, Назар.

– Ой!

Обернувшись, я мовчки поглянула на покоївку. Ярина застиглася на місці, широко відкривши очі й вхопивши себе долонями за лице. Й мені раптом закортіло посміхнутися. Вперше за ці дні просто посміхнутися. Дивно, але ця простодушлива, можливо, занадто гомінка дівчина з кріпачок була мені набагато ближчою що від сестри Софії, що від тих панночок, з котрими я була знайомою й серед котрих мала би була відшукати собі подругу, але не віднайшла. Натомість одного дня в моїх покоях три роки тому з’явилася Яринка, й поступово якось, навіть непомітно для мене самої, ця дівчина заробилася тією людиною, якій я могла, як і Марині, відкрити найсокровенніше зі свого серця. Але за Назара я їй відкриватися якось соромилася, та зараз розуміла – не можу більш тримати це в серці своїм, просто не можу.

Ярина нарешті оговталася від здивування.

– Ой, бідна ж моя панночка! Чари цього Явора й вас не оминулися? Розумію, розумію… Коли б сама не була закоханою ледь не з дитинства у свого Мишка, то підпалася б під чарівність його наче дику, долучилася б до божевілля дівчат Рихалівки, хоча й марно. Назар же за Марійкою так всердно впадається. Хоча… стривайте! Ви ж, моя панночко, не рівня дівкам рихалівським, а тим більш цій злидні Марійці. Має вона гарненьке личко, та й усе. Але ж вроди вашої, неповторної чарівності в неї геть не відшукається.

– Яринко, не говори так…

– А що, неправду я сказала?

– Неправду. Сама ж торочиш, як впадається Назар за тою Марійкою.

Ярина якось трішки зневажливо пхикнула.

– Та то він ще вас не бачив.

Я з сумом поглянула у вікно.

– Бачив, – проказала тихо й безбарвно.

Ярина навіть підстрибнула на місці.

– Ну і що?

– А нічого. Дивився мені в очі хвилини зо три, а потім образив, кинувши призро, що немає мені чого робити…

Ярина вмить спохмурніла.

– Так, я й забулася, що Назар Явір вашу родину ненавидить. Ще з дитинства, як батько ваш наказали побити його діда за мисливського собаку, котрого той не вгледів й вовкам на обід впустив…

Я зацікавлено випрямилася.

– Я про це нічого ж не знаю…

– Так давно то було, ви ще дитинкою були й хто б став вам про таке розповідати – подібне не для вух молодої панночки. А на селі про той випадок довго балакалися й до цих пір ще не забули того, як жорстоко збили старого Микиту Явора… А на другий день помер він на руках у Назара, котрий діда більш від батька рідного любив. Що було тоді з Назаром… жовторотим юнаком кидався він до панського дворища сюди, аби батька вашого вбити. Не впустили його до пана, ще й боків нам’яли, а батько зачинив на горищі, аби охолонувся. Пройшов час – він справді охолонувся та наче заспокоївся, та Рихальських ненавидіти не покинув.

Я вражено мовчала. Розуміла тепер, звідки взялася ця холодність… ця майже ненависть у Назара в той час, коли він тільки вперше мене побачив. Він ненавидів увесь рід Рихальських.

Ярина співчутливо зітхнула.

– Сумно, що вам припався до серця саме Назар Явір, а не панич-сусіда, за котрого вас просватує батечко. Та тут уже нічого не вдієш – коли серце нас ніколи не слухається. Та ви не журіться, моя панночко. Коли б не ненависть Явора до Рихальських, то батько б ваш постався між вами… Ніколи б пан наш не дозволив відносин ваших з кріпаком.

– Знаю, Яринко, знаю. Та мені від того не легшає ж.

Побачила я Назара тільки за декілька днів після тої розмови з Яринкою. Не втрималася, незважаючи ні на що пішла прогулятися до садка. Геть безглуздий і непанянський вчинок, та я не могла більш витримувати, аби не побачити його. Чула, як десь між дерев стукається сокира, й тягнуло мене туди щось, мов силою невидимою. Та кров прохолодна шляхтичів Рихальських таки правила своє, й я старанно намагалася не звертати на той звук жодної уваги. Неквапливо проходжувалася садком, ховаючи бліде своє шляхетне личко під мереживну парасольку, й відволікала себе думками про Ярину, котра допомагала мені одягатися до цієї прогулянки. Люба моя Яринка то гнівливо пхикала, допомагаючи мені одягати гарну сукню бузкового кольору в цяточку, то бралася весело реготати.

– Марна це справа, панночко, – зодягатися гарно для цього Явора. Не розуміється він на ваших панських зодяганнях – йому ви хоч простирадло одягніть, все однаково. Хоча… Ви в цій сукні така вже гарненька – наче та лялечка. А що – ось вбачить вас Назар зараз, і хто його знає… можливо, вразиться він настільки, що вмить забудеться й про ненависть свою до родини вашої, й про Марійку свою… та й кинеться до ваших ніжок, мов блискавицею вражений.

Я поглянула на Ярину в дзеркалі, біля якого стояла, й наші погляди зустрілися… Очі Ярини були наповненими веселими бісиками, й вона розреготалася першою, а за нею вже, не втримавшись, розсміялася й я. Коли сказати правду, то Ярина мене дещо розвеселила, й до садка я пішла досить повеселілою, й той сум, що зжирав мене декілька днів, заробився вже не таким гнітючим. Я йшла садком не такою зжуреною, якою вбачала себе в дзеркалі ще зранку, й в якусь мить побачила його.

Назара.

Він вигулькнув, мов той лісовий дух, раптом з-за дерева, що рослося поряд стежини, якою я йшла… Сорочка була вільно розстібнута на широкій груднині, дивитися на яку мені було просто соромно, сокира затиснута в сильних пальцях… Я зупинилася, з усіх можливих і неможливих сил намагаючись полишатися спокійною, й поглянула на Назара Явора тим поглядом, яким мій батько зазвичай позиркував на челядь. Та впертий кріпак дивився на мене спокійно й навіть зверхньо, й ніщо в погляді очей його гарних не вказувало на те світло, на те сяйво, котре вбачила я першого разу. Він знову, як і першого разу, не вклонився мені, та я не звернула на те особливої уваги. Я стояла, я просто дивилася на нього й розуміла так ясно, як Божу днину, тільки те, наскільки ж була щасливою його побачити. Просто побачити… взріти перед собою постать його високу, зазирнутися до очей цих гарних. І все враз забулося – й ті обра`зи, що впікали мене; й ці журливі дні, коли зачинилася я у своїй кімнаті… Назар мовчав, і я сама чомусь не могла навіть і слова вичавити з себе, й невідомо було, скільки б ще часу протрималося це наше мовчазне споглядання одне на одного, коли б раптом не тріснула гілка суха під чиєюсь ногою й на мої очі не з’явився Василь.

Забачивши мене, він низько вклонився.

– Панночко…

Я посміхнулася.

– Доброго ранку, Василю.

Василь штовхнув сина в бік.

– Вклонися панночці! Чого застовпів?

Назар кинув на батька похмурий погляд.

– Ніколи я не вклонюся Рихальським! – зцідив крізь зуби й, обдарувавши мене крижаним поглядом, пішов геть, міцно затискаючи в сильних пальцях сокиру.

Василь кинув йому вслід погляд, зніяковіло якось поглянув на мене й прокашлявся.

– Вибачте вже йому, панночко. Такого сина зростив, що сам не можу з ним владнати…

Я знову посміхнулася.

– Нічого, Василю, нічого. Я все розумію.

Наступні декілька днів я продовжувала вперто йти гулятися до садка, але навіть самій собі не зізнавалася в тім, що йду туди побачити Назара, хоча цілеспрямовано тих зустрічей з ним і не шукала, й навіть не підходила ближче, коли могла натрапити на нього. Але відчувала – гостро й пронизливо відчувала на собі погляд тих очей котячих, котрі геть полишили мене спокою. Я сама намагалася на нього при зустрічах тих не дивитися, вдавала вигляд того, що навіть і не помічаю його, хоча поглянути на нього й кортіло. То вдавалася до хитрощів – ховалася десь посеред дерев і спостерігала зачаровано за тим, як він раз у раз вправними рухами щось робить – то зрубує сокирою чергове сухе гілля, то обсаджує квітами доріжку, по якій мала я пройтися.

В одну з таких прогулянок на мене наскочив Яготинич.

Я повільно йшла доріжкою, яка велася до озерця, коли мене гукнув за спиною чоловічий голос:

– Еммо Володимирівно!

Я зупинилася, невільно наморщила лице, вже здогадавшись, хто то такий може мене гукати, й обернулася. До мене доріжкою, якою я тільки що пройшла, поспішався мій майже наречений Владислав Миколайович Яготинич. Зодягнений у війсьву форму, в білому кителі та кашкеті – він виглядався навіть дуже приємно, й я раптом пожалкувала об тім, що не закохалася в цього чоловіка. Через рік він стане моїм мужем, наші долі поєднаються назавжди, а я ж геть не маю до нього почуттів. А натомість кохаю гордовитого кріпака свого батька, котрий ненавидить мене за одне те, що я є з родини Рихальських. Чому моє серце таке вкрай нерозумне? Чому воно не покохало, та бодай би трішки не покохало того, з ким маю я прожити все своє життя, від кого народяться мої діти… Я дивилася, як він наближається, й намагалася зараз же викликати в собі хоча б крихту почуття, хоча б щось, нехай і віддалено схоже на те, що я відчувала до кріпака. До того кріпака, котрий ставився до мене, мов до котроїсь злочиниці, в той час як Владислав Миколайович завжди поводився так чемно й ставився до мене як до справжньої панни, ніколи не дозволяючи собі такого поводження, яке дозволяв Назар…

Яготинич наблизився, вклонився.

– Еммо Володимирівно… Мені сказали, що ви пішли прогулятися до садка декілька хвилин тому…

Я роззирнулася.

– Так… Днина сьогодні просто чудова.

Яготинич прокашлявся, якось ніяково посміхнувшись.

– Ось… Прийшов до вас попрощатися.

– Ви від’їжджаєте?

Я помітила, як спохмурнів мій майбутній чоловік.

– Так, завтра. Та тільки б знали ви, як не хочеться мені їхати далеко від вас. Хочеться полишитися вдома й вже цього року зробити вас своєю дружиною. Але маю їхати…

Я опустила очі.

– Так.

Стояла так, не підіймаючи погляду на Владислава Миколайовича, аби не вбачив він в моїх очах того, що я не хотіла, аби він полишався. Полишався, аби вже дуже скоро зробити мене своєю дружиною. Нехай ще хоча б рік мені побути вільною… а за рік той, можливо, й трапиться яке диво… Яготинич зустріне випадком панну, в котру закохається до божевілля. Й відмовиться від намірення свого одружитися саме зі мною.

– Дозвольте мені цей день присвятити вам?

Я підняла очі на Яготинича.

– Так, звісно.

Й хоча мені не надто кортіло провести весь день у товаристві цього чоловіка, та я не могла не погодитися. Зрештою, мала ж я була хоч якось звикатися до нього, коли на нас чекало майбутнє спільне життя. Й прогулянка та виявилася навіть цікавою – Владислав Миколайович розважав мене цікавими спогадами зі свого дитинства, викликаючи усмішку на моїх вустах й відкриваючи самого себе з такого боку, що в мене прокидалася симпатія до нього. А коли він уже зібрався додому, на прощання спочатку поцілував мені руку, а потім… потім нахилився й, не питаючись мого дозволу й не зустрівши відвертого опору, поцілував у вуста… Мій перший поцілунок з чоловіком. Доторкання чужих, чоловічих вуст до моїх… те, що так хвилююче описувалося в книгах, – воно не викликало в мені геть ніяких почуттів. Ну геть ніяких. А Яготинич мов і не помітив того мого байдужливого сприйняття, відхилився з сяючими очима й поглянув так, що в мене серце заболілося від жалю несподіваного до чоловіка, котрий був мені таким байдужим… і котрий був таким небайдужим до мене.

– Ми з вами будемо щасливими! Дуже щасливими! – промовив він дзвінким наче від хвилювання голосом і, нахилившись, знову поцілував. Я не заважала йому й не відштовхувала його – я просто стояла, байдужно приймаючи поцілунок майбутнього чоловіка, з невимовним сумом уявляючи майбутнє, коли роками маю витримувати подібні поцілунки. Потім Яготинич відхилився, відступився від мене… й мій погляд, мов то його було притягнуто невидимою силою, натикнувся на високу постать Назара Явора. Він стояв під високим, гіллястим дубом й дивився прямо ж на нас з Яготиничем. Але ж як дивився… Коли б поглядом можливо було перетворити людину на попіл, то я або ж наречений мій спепельніли б на тому ж місці. Я не розуміла значення того погляду, зовсім не розуміла, але він схвилював мене… дуже схвилював. Яготинич ще щось говорив мені, але я вже не слухала його слів й не чула їх. Очима не могла відірватися від постаті дужої кріпака, в погляді котрого було щось таке, чого я не могла ніяк зрозуміти. А ще в мене під поглядом тим виниклося незрозуміле відчуття провини – мов то я, приймаючи поцілунок чоловіка, котрий був мені майже нареченим, зраджую… Але зраджую кого? Невже оце цього кріпака, який виблискував на мене очицями з-під гіллястого дуба? Маячня якась – Яготинич був моїм майбутнім чоловіком, а кріпак мав кохану наречену. Тоді до чого ж воно все: оце моє прочуття, мов то я була зрадила, оці погляди Назара Явора… Я того не знала. Єдине, що вже відала напевне, – лиш те, що я не була байдужою, вже не була байдужою до кріпака Явора.

– Я буду дуже скучатися за вами, Еммо Володимирівно, – наче з іншого боку садка, наче крізь туман густий долинувся до мене голос Владислава Яготинича, і я з подивом зрозуміла, що він уже тримає в долонях мою руку й нахиляється, аби поцілувати її. Під пильним і пронизливим поглядом кріпака Явора я відчула миттєве бажання відштовхнути Яготинича, але стримала себе. З коротку хвилину дивилася на його русявоволосу голову, що схилилася до мене… а потім погляд мов сам полинув до того місця, де стояв Явір. Той востаннє позиркнув на мене… та позиркнув так, що в мене морозом пройшлося поза спиною. А потім обернувся й швидко пішов геть.

Яготинич від’їхав, та я зовсім не скучалася за ним. Скучалася я за іншим – за Назаром Явором, котрого після мого прощання з Яготиничем та поцілунку нареченого я жодного разу не бачила, не зустрічала. Він зникнувся кудись на декілька днів, і я марно прогулювалася садком, сподіваючись натрапити на нього. А бажання побачити його відчайно билося в серці. Я навіть до села, до годувальниці своєї Марини ходила декілька разів, дивуючи ту, в надії зустріти в селі Назара Явора. Я збожеволіла, я геть уже втратила розум, але нічого не могла з собою вдіяти. Виявляється так у нашому житті, коли ми не можемо, просто не спроможні контролювати свої почуття й бажання. Ми наче й були на те спроможними, ми були в цім упевнені… але траплялася раптом хвилина, коли ти виявлявся геть безпомічним.

Й одного дня мені поталанило.

На краю села я зустріла Назара.

Він їхав на підводі, запряженій старим конем, і спочатку не помітив мене… А коли ж помітив… Зовсім не вклонився чемно, як панні своїй, тільки позиркнув незрозуміло й поїхав геть, оминувши мене. А я зупинилася й дивилася йому вслід, в ту напружену чоловічу спину, що була погордливо й якось вперто випрямленою.

Й раптом його зупинив жіночий голос.

– Назарчику!

Бідно вдягнена, запилена дівчина, котра йшла стежиною від поля, кинулася швидкокрилою пташиною до підводи, на якій їхав Назар. Той враз зупинив старого коня, зіскочив на землю й кинувся до тої дівчини. Одна мить – і дівчина птахою впурхнула в обійми Явора, притулилася до нього, посміхаючись щасливо, а він притулив її до себе так міцно… Я ж застиглася на одному місці, зупинившись на дорозі до села, відчуваючи, як незнайомий раніш біль торкається мого серця. Мені було боляче, надзвичайно й вражаюче боляче дивитися на те, як Назар обіймає іншу, як радіє зустрічі з нею в той час, як на мене позиркує, мов на смертного ворога. Але ж я зовсім не ворог йому… Як я можу бути ворогом у той час, коли серце моє повниться таким ніжним почуттям до нього? Та йому ж про почуття свої я не скажу, ніяк не зможу при цій його ненависті до роду Рихальських. Мені не здолати прірви між нами… й тільки полишається того, що з боку дивитися на його щастя з іншою, бажати зустрічі з ним, але, зустрівши, відчувати лиш біль від побачених його обіймів з іншою.

Іншою…

Тією коханою його дівчиною…

Коли відхилилася вона нарешті від Назара й почала про щось радісно та щасливо щебетати, я змогла дещо краще роздивитися ту Марійку… Гарною була дівчина – темнокоса, з кирпатим носиком та швидкими чорними очима. Бідна кріпачка мого батька, котра була набагато багатішою від мене – родовитої шляхетної панночки. Багатішою не в тім, що мала вона моє положення чи зодягання, а іншим була багатою – коханням високого красеня Назара Явора. Була багатою вона тим багатством, якого я не отримаю ніколи в своїм житті, тому що судилося мені отримувати лиш самі об’їдки його впертої ненависті до Рихальських.

Стояла я й дивилася, як всаджує Назар Явір свою кохану до підводи й вони їдуть у бік села, а я полишаюся стояти на дорозі осиротілою й покинутою, з тим болем у серці, якого ніколи раніш не відчувала й який пік серце нестерпним вогнем. Не знаю вже, скільки саме часу простояла я отак, дивлячись вслід підводі Назара, що вже зниклася з очей моїх й навіть курява над дорогою вляглася… а я все стояла й дивилася. Й тільки коли дорогою заторохтілася чергова підвода, впряжена волами, я наче була прокинулася й пішла назад до будинку, де чекала на мене одинока кімната, ті стіни, за якими ховала панна Рихальська свій біль та самотність, та ще сльози, які накочувалися на мої очі все частіш останнім часом.

Наступні декілька днів були для мене просто жахливими.

Я знову не виходила з кімнати своєї й не ходила до садка, аби не бачити більше Назара, аби не розривати своє серце в шмаття. Лежала більшість часу на канапці, нерухомим поглядом втупившись у стелю в себе над головою, й усе згадувала й згадувала той день, коли чорноока й темноволоса кріпачка Марійка пташиною щасливою впурхнула в обійми Назара й той обійняв її так ніжно та лагідно, так любляче. А на третій день не витримала я – подалася до села. Ні, не для того, аби побачити Назара. Бачити його мені й хотілося відчайно, й також відчайно я не хотіла його зустрічати. Прийшла до хати Марини, котра єдина й була мені наче матінка рідна, мовчки увійшла до тихої хати, примарливою тінню поставшись на порозі. Дивилася наче зачаровано на те, як Марина вправно проціджує молоко, не помітивши мене. Й щось заспокійливе, втішне було в кожному русі Марини, в постаті її огрядній та пишній, котра вся так і дихалася спокоєм та ласкою. Й мені так кортіло притулитися до теплої Марини – притулитися міцно, як у дитинстві то було…

Марина, мов відчувши мою мовчазну присутність, обернулася раптом занепокоєно, проливши на стіл трішки молока. Побачила мене, голосно ойкнула, поставила глечик на стіл і кинулася до мене.