Читать книгу Радислава. Історія одного кохання - Дарина Гнатко - Страница 3

Радислава була задрімала, коли пробудив її поштовх Мокрини й тихі слова:

– Прокидайся, дитино моя, твоя нова домівка чекає на тебе.

Розплющивши очі, Радислава сонливо поглянула на свою вірну мамку, а потім уже відкинула краї шкіряного шатра й визирнула назовні. Місцина видавалася дикою, зовсім дикою й пустельною… Радислава помітила лиш декілька селянських хатин-землянок, біля яких паслася худобина. Дому Мстислава вона ще не бачила, а коли угледіла, дивним передчуттям раптом затислося її серце. Й не стала чекати чоловіка, сама вистрибнула з підводи й завмерлася на місці, дивлячись на будинок, що мав стати її домівкою на все подальше життя. Дім цей дещо вирізнявся від батьківського палацу й був збудованим не з каменю міцного, а лиш з дерева. Високий паркан ховав його від безкрайого напівстепу, який простягався, куди було не кинути оком, й тільки десь там далеко, мов та стрічка, виднілися зелені дерева… Радислава не розуміла, що за передчуття охопили її, тільки-но була вона побачила маєток свого мужа, але відчувала страх. Можливо, то був страх перед цією дикою й небезпечною місциною, якою, за переповідками братів її, вешталися ординці й грабували та вбивали отакі малозахищені поселення. Чи то був страх від близькості до кордону Орди, що могла загрожувати небезпекою? Радислава того не розуміла, але вперто продовжувала відчувати страх навіть і тоді, коли Мстислав спішився, підійшов до неї, обійняв та запитався з тою ж посмішкою, яка була на його вустах і раніш і котру так полюбила сама Радислава:

– Ну то що, боярине моя, подобається тобі наш маєток?

Мала би радіти з подібного ласкавого поводження мужа коханого, та щось заважало тій радості, й у відповідь Радислава лиш слабко всміхнулася, але сказати нічого не сказала. Продовжувала роздивлятися будинок, що був набагато скромнішим від пишного батьківського палацу й мав лиш один поверх. Чому раптом пронизало її таке відчуття, що не пізнає вона щастя в цім домі? А можливо, то все були лиш страхи її перед близькістю з Ордою, й тому не подобався будинок чоловіка? Й що переймається вона цими враженнями своїми, коли Мстислав такий уважний і ласкавий до неї? Має радіти цій його переміні й насолоджуватися нею, а не підкорятися незрозумілим страхам. Й Радислава примусила себе більш не мислити про погане, пішла слідкома за Мстиславом до того будинку, що мав тепер стати для неї домівкою на все подальше життя. Й відразу ж, за високим парканом тим, мов ожився маєток, лиш тільки взрівши господаря свого. Великим дворищем завешталися люди в простім та грубім зодяганні, почулися вигуки їхні та перемовини, й навіть самій Радиславі це місце видалося вже не таким диким та пустельним. Господинею переступалася через поріг будинку й заспокоювалася. Всередині будинок виявився досить затишним і ошатним, стіни та долівку прикрашали дорогі грецькі килими та тканини, що й надавали помешканню неповторного затишку та ошатності. Меблі зі світлого дерева були оздоблені наче мереживними візерунками.

Мстислав поглянув на неї з цікавістю.

– Подобається тобі дім новий, жоно моя?

Радислава усміхнулася.

– Подобається.

– То тепер ти в нім господиня. Пануй та володарюй.

За годину Радислава була вже перезнайомилася з челядними, котрі прислуговували в домі Мстислава, й була дещо неприємно вражена зустріччю з однією з дівчат-покоївок. Гарна котроюсь напівдикою й неслов’янською красою, зі смолисто-чорними косами та вузькими темними очима, вона мала жовтуватий колір лиця та швидкий погляд, який пронизав Радиславу, наче гострим кинджалом, як тільки дівчина та поглянула на неї очима своїми чорними. Під грубою тунікою Радислава помітила вже досить велике чрево тої швидкоокої й зрозуміла, що вона була заміжня. Цікаво, хто вона є така й чому опинилася в домі Мстислава, бо є монгольської, певне, крові. Невже Мстислав міг дозволити жити з собою під дахом одним подібній жінці? Погляд тих чорних очей не сподобався Радиславі, навіть дуже не сподобався. З подібним вираженням на неї позиркувала Устинія Мелетіївна, але ж та жадала її мужа й не приховувала того, а чого жадає оця чужинка? Невже теж Мстислава? Вражаюча здогадка пронизала Радиславу в ту хвилину, як вправителька дому проводила їх з Мокриною до світлиці її, розташованої поряд зі світлицею мужа, й Радислава не втрималася, відразу запиталася в Ганни – повновидої й приємної жінки з округлим та рум’яним лицем, котра була головною над челядними в домі Мстислава:

– Скажіть, Ганно, а та жінка у важкості з таким темним волоссям… вона ординка?

Ганна враз якось наче зніяковіла.

– Напівкровна вона… – відповілася повільно після тривалого мовчання, мов не наважуючись промовляти при новій молодій господині подібні речі. – Матір її погнали були ординці в степ, й рабинею народила вона цю Сохатай. Та померла пологами й дитину виростив батько-ординець. А Мстиславу Борисовичу її подарував його друг з ординців – Ариундей, котрий є небожем самого хана Беркея.

Радислава вдивовано озирнулася на Ганну.

– У мого мужа є друзі-ординці?

Ганна усміхнулася.

– То особлива дружба, й завдяки їй маєток наш не чіпають ординські навали. А на Сохатай не звертайте уваги – вона не насмілиться вчинити вам нічого злого, хоча я й не скажу того, що любити вас вона буде.

– А де її муж?

Ганна вмить спохмурніла й якось навіть зніяковіла, й знову досить довго мовчала, перш ніж промовити повільно:

– Сохатай незаміжня… Вона належить твоєму мужу.

Радислава застиглася, відразу зрозумівши слова Ганни. Вони могли означати лиш тільки одне – та ординка Сохатай була коханкою Мстислава й те дитя, котре мала вона в чреві своїм, – воно було дитям Мстислава. Розуміння цього досить болісно й неприємно вразило Радиславу, влучивши в серце та жіночі її гордощі. Розчарування в чоловікові виявилося несподівано великим – вона ж за той час, як з’явився він у Пересопниці, так була звиклася до думки об тім, що муж її майбутній є найкращим у світі, й тільки після вінчання, коли почав він так захоплюватися жоною свого брата, розуміти почала, наскільки помилялася в цім чоловікові. Й ось трапився черговий привід для розчарування – він мав у коханках ординську рабиню, котра мала скоро народити йому дитя. Й за весь цей час він навіть куцим словом не промовився об тім, що має в товаришах небожа ординського хана й коханку у важкості. Відчуваючи на собі співчутливий погляд Ганни, Радислава обережно присіла на лаву й заплющила очі. Куди приїхала вона? Яким життя буде її в цім маєтку, що знаходиться в напівдикій місцині? Відразу до неможливого забажалося повернутися в Пересопницю, в ті безтурботні й щасливі дні, коли була вона надійно захищена татком та матінкою й проживала життя без важких дум та оцієї гіркоти, що відчувалася в серці від тої хвилини, як дізналася про захоплення мужа Устинією. Що за людина її муж? Чому в той час, як усі на Русі ненавидять ординців і потерпають від їхнього володарювання, він товаришує з одним із них і кохається з дівчиною того племені? Й чому приховував то від неї? Радислава, певне, що ще б довго докучала собі подібними думками, коли б у світлиці її не з’явилася Мокрина зі скринями, в яких привезли придане молодої боярині Радислави світ Пилипівни. А скринь тих було більше десяти – Пилип Довгодум не пожадобився, обдарував єдину доньку свою, мов княжну. Скільки шовку та оксамиту було понаскладано в ті скрині, не відала навіть сама Мокрина. А прикраси коштовні? Тільки Радислава зараз не розуміла, для чого воно все їй те було потрібно в цім краї дикім, де лиш тільки хати челядних та селян стояли, а далі починалися терени ординців.

Втомлена дорогою, вона все ж не відмовилася від вечері, яку подали до великої зали й за якою вона знову побачила ту швидкооку Сохатай. Тільки увійшла до зали – й погляд вихопив довгий стіл, за яким уже зібралися незнайомі їй люди, і в голові його – муж її Мстислав, до котрого схилилася та Сохатай, щось промовляючи. Він тільки всміхався її словам, але не виглядався занадто радим чи щасливим зустрічі. Й як тільки Радислава з’явилася в залі, то всі розмови й сміх відразу ж змовклися й погляди численних дружинників та челяді маєтку В’яженичів спрямувалися на нову господиню. Радислава відчувала на собі ті погляди, та не звертала на них уваги, не спроможна відірвати очей від мужа свого та жінки з чорнішими від ночі косами, що схилилася до нього. При її появі Сохатай відхилилася від свого господаря, й Радиславу знову впекло недобрим темним поглядом – впекло так, що заробилося навіть нехороше. Вона похитнулася ледь помітно, та все ж велично й стримано посміхнулася, коли Мстислав підійнявся зі свого місця зі словами:

– Друзі мої й прислужники, прошу вітати нову господиню маєтку В’яженичів – мою чарівну дружину бояриню Радиславу світ Пилипівну.

Незнайомі Радиславі люди схопилися з місць і почали вигукувати їй славу та многоліття, й вона йшла під вигуки ці до мужа свого, й недобрий погляд продовжував впікати її. Зупинилася вона біля столу, очікуючи, що Мстислав підійде й допоможе їй сісти, але він уже навіть не дивився на неї, про щось перемовляючись з огрядним рудобородим чоловіком у синій свиті. Радислава чомусь у ту мить поглянула на Сохатай й помітила неприховане вдоволення в темніших від ночі очах ординки. Але сама навіть вигляду не подала з того, що поводження мужа образило її, й спокійно сіла до столу. Та снаги до їжі не мала зовсім, лиш з небажанням примушуючи себе скуштувати трішки запеченої зайчатини. Мстислав продовжував не звертати на неї уваги й досить пожадібно заковтував, майже не пережовуючи, великі кусні м’яса. Зараз він видавався Радиславі зовсім іншим, геть не таким, яким пізнала вона його в Пересопниці, й ця переміна в нім – вона принижувала її, розчавлювала незбагненим чином. Куди ж подівся був той такий чемний та вихований боярин, котрий не пропустив повз себе, видавалося, жодного її подиху, й не миналося хвилини, аби не запитався чогось у неї, аби не потурбувався про неї. Й саме його покохала вона, а ось до цього майже незнайомця й сама не відала, які почуття мала й що відчувала. Ніжна серцем і ще така молода літами, бажала вона від мужа свого ласки й турботи, бажала весь час дивитися йому в очі, розмовляти з ним і всміхатися до нього, й цей ледь знайомий та байдужий боярин, що з такою пожадібністю поїдав м’ясо й не звертав на неї уваги – сама не відала вже тепер, які саме почуття до нього має.

Нарешті, вже під кінець вечері, Мстислав обернув до неї лице.

– Тобі сподобався твій новий дім, жоно моя?

Радислава вичавила з себе усмішку.

– Сподобався, муже мій.

– Радий це чути. Тепер ти в нім господиня, щоправда, така ж іще юна літами. А маєток й господарство в мене великі… тому я гадаю, що не буде зайвим нам запросити на деякий час дружину мого брата, аби вона допомогла тобі звикнутися й навчила премудрості господарювання…

Радислава була ледь не вдавилася куснем хліба й мовчки поглянула на мужа свого. Невже та жінка настільки зчарувала його, що він тепер не соромиться покликати її до їхнього дому під приводом допомоги їй – Радиславі – по господарству? Устинія й тут, у далекім маєтку Мстислава, продовжує володіти ним, і дарма Радислава вважала, що відстань допоможе їй перемогти ту жінку, котра потайним хижаком вдерлася до її родини молодої, аби зруйнувати щастя, на яке так сподівалася Радислава, коли обирала собі за чоловіка цього боярина.

– Гадаю, вже завтра ти можеш відписати Устинії й запросити її до нас на гостину, й мій брат не зможе тобі відмовити… – наче здалеку, отруйно лунав для Радислави голос чоловіка, й вона ледь стримувала себе, аби не зірватися на рівні ноги та не кинути Мстиславові все в обличчя, при численних свідках, що клекотілося зараз розпеченою лавою в її ображенім серці.

Він вважав її за нерозумне та наївне дитя, котре зовсім не помітило того, що відбувається між ним та дружиною його брата, але ж вона зовсім не була такою – вона все бачила й розуміла, вона пронизливо відчувала ті зміни в нім, що завдавали їй стільки болю, але ж мовчала, навчена стриманості та покори мужу своєю вельможною матінкою. Та знав би тільки хто, як важко давалося їй те мовчання, як дерли душу й горло слова докори та образи. Але вона змовчала про свій біль, змовчала про свою образу й тільки холодко поглянула на мужа.

– Дякую тобі за турботу, муже мій, але я не потребую допомоги Устинії.

Мстислав нахмурився невдоволено, завдаючи цим Радиславі додаткового болю.

– Я так не мислю. Ти ще надто молода…

Погляд Радислави полишався холодним.

– Я навчена матінкою всього, чим має володіти господиня великого будинку. Й мені бажається перші дні нашого подружнього життя поділяти лиш тільки з тобою, мій муже, а не приймати гостей.

– Устинія не гостя… вона наша родичка.

– Можливо, але мені не подобається ця жінка.

Радислава сказала правду, яку до цього часу приховувала від Мстислава, але про сказане вже не жалкувала.

Мстислав продовжував хмуритися.

– А мені видалося, що ви добре потоваришувалися.

– Тобі лиш тільки видалося… А зараз вибач – я втомилася з довгої дороги й воліла би відпочити, коли ти не заперечуєш.

– Звісно ж відпочивай.

Радислава так гостро та пронизливо відчувала його невдоволення її відмовою запросити до них Устинію Мелетіївну, але поступатися йому не збиралася, навіть незважаючи на його невдоволення. Зрештою, вона його дружина й господиня дому, й вона не смердка, не рабиня безправна, котрою можна безкарно розпоряджатися, – вона в рідні самого короля Київського Данила Романовича, походить з вельможного й знатного роду й не дозволить собою нехтувати. Якщо сьогодні вона змовчить, то іншого разу чи зможе це зробити?

В ту ніч Мстислав не прийшов до неї – Радислава чула крізь двері, що поєднували їхні світлиці, як він сміється… й чула вона також низький жіночий голос, що промовляв до нього щось швидко й ледь зрозуміло, а він у відповідь сміявся хрипко та п’янувато. Мати Божа, яким же болісним відчуттям знову наповнювалося її юне серце від знання того, що він зараз поряд з коханкою з ворожого племені й знову він полишає її непотрібною й обіймає іншу жінку, котра до того ж мала під серцем своїм його дитя. Радислава затулила вуха, аби не чути більш їхнього сміху, але спокою те їй ніяк не додало – вона лежала у своїм одинокім ложі й тихо помирала від думки об тім, що чоловік, котрий був їй вінчаним мужем перед Богом і перед людьми, зараз дарує ласку свою коханці, іншій жінці, котра вміла дивитися так недобро й з ненавистю й котра не була навіть віри православної… Й в якусь мить Радислава просто не витримала, підхопилася на ноги й підбігла до дверей, за якими їй зраджував той, хто присягався у вірності перед святими образами. Сміху зі світлиці Мстислава вже не було чутно, але Радислава чула його голос і розмову з рабинею Сохатай. Розуміючи, що вчиняє вкрай невиховано, вона все ж обережно, повільно й надзвичайно тихо відчинила ті двері й у шпаринку почула низький голос Сохатай:

– Що з тобою трапилося, мій ясноокий володарю? Ти повернувся після весілля геть іншим і геть охолонув до своєї Сохатай…

Мстислав смачно позіхнув.

– Не вигадуй дурниць, Сохатай!

– Ні, Сохатай дурниці не вигадувати… Сохатай дуже чутлива й відчуває зміну в тобі, мій ясноокий володарю. Твоїм серцем і твоїми думами заволоділа інша жінка, зовсім не Сохатай… і прогнала з серця твого твою Сохатай. Але це не та, з котрою ти взяв шлюб… ні, не вона. Я спостерігала за вами в залі й не бачила в очах твоїх, коли ти дивився на жону свою, кохання вогню. Ти не кохаєш свою господиню… твої думки про іншу, про розлучницю твого кохання з Сохатай…

Мстислав раптом роздратовано обірвав її палку промову:

– Сохатай, досить! Я втомився й не бажаю слухати твої дорікання.

– Але ж я промовляю правду.

– Коли й так, це тебе не стосується. Ти забуваєшся про своє місце в цім домі, Сохатай… ти всього лиш моя рабиня, подарунок Ариуна й не більше.

– До від’їзду ти мені так не казав… до того ж я мати твого сина.

– Цей син буде незаконнонародженим. Чи ти й справді гадала, що я визнаю байстря від ординської рабині? Та я не хочу більш про це балакати – я втомився з дороги й бажаю відпочинути. Йди, я буду спати.

– Раніше ти спав лиш зі своєю Сохатай.

– То було раніше. Зараз же все по-іншому. Зрозумій, що в минуле вже немає вороття й тепер у цім домі буде нова господиня, котрій ти маєш скорятися.

– Вона кохає тебе…

– Знаю. Це дурне дівча закохалося в мене відразу ж, як тільки побачило, а мені ж з цього лиш зиск – вона відразу дала згоду на шлюб зі мною, й тепер я поріднився з самим Данилом Галицьким, а подібне рідство подарує мені багато чого в житті. Ось побачимо, як почнуть замітати переді мною хвостами інші князі та бояри, котрі раніш вернули носа від В’яженичів як від недостатньо родовитих бояр. Тепер усе буде по-іншому – ця дівчинка принесе мені пошану, якої я так давно прагну.

– Але ти не кохаєш її…

– Не кохаю. Та й що з того? Кохання в шлюбі не головне. Нехай вона кохає, мене це цілком задовольняє.

– Я починаю шкодувати її.

– Справді? Дуже добре. Ви можете навіть подругами заробитися й довгими зимовими вечорами перемовлятися об тім, яким я є поганим. А тепер дай мені спокій – я страшенно хочу спати.

– Ти гониш свою Сохатай?

– Так. Йди.

Радислава ні живою й ні мертвою стояла біля тої клятої шпаринки й ледь тримала себе на вмить заслаблих ногах. Почуті нею зараз слова Мстислава… Вони ще продовжували лунатися в її свідомості поховальними дзвонами, й дзвони ті луналися над її коханням, що помиралося в ніжнім дівочім серці. Сльози рясно котилися її пополотнілим лицем, але вона якось і не помічала того… Страшне розуміння того, що не потрібною вона була мужу своєму, розуміння того, що боярин В’яженич посватався до неї виключно через її родинний зв’язок з київським королем, надто болісно вражало серце. Це було навіть більш болісним, ніж знання того, що він зраджував їй з Устинією. Подружня зрада досить часто траплялася серед бояр, і навіть сама Радислава була про подібне начувана й зі зрадою тією вготована боротися. Але ж як боротися їй з байдужістю в його серці? Як забути ці слова, які почула вона і які в шмаття криваве розривали її серце? Мстислав не кохав її, не кохав жодної хвилини й лиш старанно видавав своє почуття, грався з її серцем і не жалкував її.

Причинивши двері до його світлиці, якою нарешті запанувала тиша, Радислава повернулася до ложа свого одинокого й впалася на нього, мов тяжкопоранена. Та вона ж і була тяжкопораненою, й у саме серце своє, що зараз невидимо стікалося кров’ю. Важко й болісно помиралося її почуття незміцніле до боярина Мстислава В’яженича, конало воно всю ту першу ніч по приїзді її до маєтку мужа в невимовних муках, ще в Києві вражене смертно його нічною відсутністю, коли він безперечно зраджував їй в обіймах дружини свого брата. Та зраду ту вона була вготовою йому вибачити, як то не було важко та боляче, але ж почуте з його вуст у цю ніч вона вже пробачити не могла. Його прагнення одружитися з нею виключно заради родинного зв’язку з князем Данилом Романовичем було надто принизливим, аби вона могла пробачити подібне. Та з іншого боку, як зможе повернутися вона до рідної домівки зі словами того, що з нею побралися для вигоди, що некоханою вона є дружиною й ніколи нею не була в житті своїм? Як зможе повідомити матінці своїй лагідній, котра так плекала надію на щасливе подружнє життя єдиної доньки, що ніякого щастя в цім шлюбі Радислава її не відчує й що страждати вона почала ще від перших днів по вінчанню, помітивши зацікавленість мужа свого іншою жінкою? Радислава того не знала й не відала, й думати об тім в ту ніч якось навіть і не бажала. Втомлена й виснажена довгою дорогою та почутим, вона все ж не могла поснути й до самого ранку пролежала на своїм ложі, вирячившись невидючим поглядом у чужу, помазану білою глиною стелю.

Вже котра ніч без сну вплинула на неї вкрай недобре, й ранком Радислава підійнялася з ложа геть виснаженою й втомленою, мов то й не було її зовсім – довгої темної ночі відпочинку. Серце продовжувало все також болітися в грудях, й образа на Мстислава перехоплювала подих, вартувало їй було лиш тільки згадати все те, що зачула вона вночі в його спочивальні при розмові з ординкою Сохатай. Радислава некохана, вона є некохана дружина свого мужа, котрому так швидко й так довірливо віддала своє молоде серце. Й як тепер пережити все це, як жити з болем цим і намагатися бути щасливою? Ні, щасливою вона вже ніколи не буде. Мрії ті заповітні її дівочі про щастя виявилися марними й зараз приносили лиш розчарування. Й коли ще в Києві вона тішила себе впевненістю в тім, що в маєтку мужа, подалі від чарівної Устинії, зможе перемогти ту жінку в серці мужа свого, зможе витруїти ту з його думок своїм коханням і стане відчайно боротися за своє щастя, то вже в цей ранок нічого подібного зовсім не бажала. Її не кохають, її просто не кохають і ніколи не кохали, й коли б не трапилася йому Устинія з її спокусами, то нічого ж би геть не перемінилося. Мстислав не покохав її в першу хвилину їхнього знайомства, вона не увійшла до його серця – то навіщо має боротися зараз? Радислава дуже сумнівалася в тім, що почуття торкнеться його серця, тим більш що серце те вже було зайняте іншою. Й що стане робити далі – того поки навіть не відала. Й навіть думки об тім мати не бажала. Нехай усе буде так, як має бути – а далі вже щось та намислить її бідолашна голівонька.

Обриваючи думки Радислави, заскрипілися двері й до світлиці тихо увійшла Мокрина. Худорлява й дещо сувора сухим лицем, ця не надто гомінка жінка була для Радислави другою матінкою, й це незважаючи на те, що походження мала не шляхетне, а була всього лиш смердкою при дворі її батька. Але Радислава ніколи не сприймала Мокрину як нерівню собі – та й як можна було так ставитися до людини, котра з самого малечку була поряд неї й недосипала, виколисуючи безсонні ночі під час дитячих нездужань чи прорізання зубів, що прорізалися так важко? Але чомусь і від Мокрини Радислава приховувала те, що відбувалося між нею та Мстиславом, а та й не питалася ні об чім, тільки дивилася пильно та тривожно, мов відчуваючи ті негаразди, що спіткали її молоду бояриню.

Ось і в той ранок погляд її темних, мов той терен, очей виражав тривогу, і в той ранок вона не стала мовчати, а таки запиталася в боярині своєї любої, присівши на самий краєчок ложа:

– Що з тобою, зіронько моя ясная?

Радислава поглянула на Мокрину великими й гарними темними своїми очима – поглянула так красномовно, що Мокрина відразу ж усе без зайвих слів зрозуміла, а потім не витримала й розплакалася. Всю цю пекельну, нестерпно довгу ніч, незважаючи навіть на той біль, що безжально шматував серце, Радислава не пустила жодної сльози з очей своїх запалених і безсонливих і сльози не могли пролитися, даруючи хоч слабке, але ж все таки полегшення… А ось тільки притулившись до майже рідного, знайомого на дотик з самого дитинства худорлявого тіла Мокрини, й змогла нарешті заплакати, змогла вихлюпнути слізьми гарячими й пекучими той біль, що продовжував ятрити й розривати серце. Й потім вже з вуст полинули слова – швидкі й болісні слова про те, що трапилося з нею. Радислава за декілька хвилин переповіла Мокрині все: від розмови з Устинією до весілля ще починаючи й закінчуючи тим, що зачула сьогодні вночі й що наче вбило її, геть полишивши бажання до життя що поряд Мстислава, а що до життя взагалі. Мокрина слухала уважно, не перебила жодного разу котримсь вигуком чи словом, й, тільки коли Радислава змовкла нарешті, ковтаючи ті гіркі сльози, що продовжували литися з очей її, Мокрина важко зітхнула й своїм звично тихим голосом запиталася:

– Й що тепер станеш діяти, зіронько моя?

Радислава важко зітхнула.

– Не знаю того, Мокрино… навіть не відаю. Серце поривається моє полинути геть з цього дикого місця, втектися від нього… втектися так далеко, щоб навіть думки про нього не відшукали мене. Повернутися додому жадаю, та як повернуся я туди, Мокрино? Таточко з мамою вважають, що донечка їхня щасливою поїхала до маєтку мужа свого в цей дикий далекий край… коханою жоною насолоджується життям. Як зможу я повернутися й проказати їм об тім, що муж не кохає й не кохав мене, що помилилася я жорстоко, коли обрала за мужа собі боярина Мстислава В’яженича? Я не зможу цього зробити, просто не зможу. До того ж я не хочу, аби та Устинія вважала, що змогла мене перемогти. Нехай коли вже доля вготувала мені подібне стражденне життя, я буду страждати й робитиму це так, як належить боярині – стійко та з гідністю. А потім уже поглянемо… Можливо, я й покину Мстислава, але не зараз.

Мокрина ласкаво та турботливо приголубила вродливе личко Радислави.

– Зіронько моя ясноокая! Хіба ж такого життя ти варта? Не відає боярин Мстислав, якою коштовною перлиною нехтує, а коли зрозуміє – чи не запізно вже буде. Та Господь для нього Суддя справедливий, й отримає він ще своє за ці страждання твої. Й не знаю звідки – а вірю я в те, що будеш ти ще щасливою, й дуже щасливою та коханою в житті своїм, нехай і іншим чоловіком…

Радислава лиш головою похитала.

– Дуже сумніваюся в тім, Мокрино. Ніколи я вже нікого не покохаю.

– Життя покаже. Ти тільки будь сильною, не дозволь болю та підлості цього чоловіка зламати тебе. Будь сильнішою від них, будь сильнішою від власного ж болю, й доля обов’язково винагородить тебе щастячком.

Радислава обійняла Мокрину.

– Мокриночко моя… що б я без тебе діяла?

– Того я вже не відаю… Але відаю добре інше – на тебе чекають, аби ти почала господарювати при маєтку як справжня господиня. Й ми зараз вмиємо святою водичкою твоє чарівне личко, аби ніхто не здогадався про твої сльози, й підемо знайомитися з господарством. І ти витримаєш цей вдар, зіронько моя, й боярин Мстислав ще гірко пожалкує об тім, що втратив кохання такої жінки.

Слова Мокрини… була в них якась незвідана сила, що заспокоїла Радиславу, й вже за годину вона з легкою усмішкою на вустах входила до зали, де снідав її муж та його дружинники, одягнена в шовкову золотавого кольору туніку поверх білої сорочки. Волосся її густе та темне, що звиклася мати або вільно кинутим на спину, або ж заплетеним в косу та прикрашеним витіюватим вінцем, ховати тепер мала під повойник та убрус як заміжня жінка – бояриня. Й тільки бліде личко її та ледь помітний сум в очах її темних вказували на те, в якому пеклі перебувалася вона всю минулу ніч і який біль перетерпіло серце її молоде.

Та Мстислав того відати не мав – не хтіла виказувати перед ним власної слабкості, мала боротися з ним за приїзд до них на гостину Устинії, про котрий він їй ще нагадає – в тім сумніву не мала, й тому має бути сильною перед ним. Має бути сильною перед тим, хто зранив так важко її ніжне серце, хто розчавив його й розбив, мов щось незначне для нього. А могла ж впастися перед ним на коліна й благати не карати її так жорстоко й покохати, відповістися взаємністю на почуття її чисте та ніжне, могла запевняти в тім, що зможе подарувати йому щастя, неосяжне кохання свого серця, аби ж тільки був він сам її кохав… Та ні, не робитиме цього. Можливо тому, що образа та, яка зараз переповнювала її серце, на заваді постанеться подібної слабкості, чи ж то кров князів Галицьких вільна та погордлива заважала їй принижуватися й благати в чоловіка, котрий не покохав її відразу, покохати зараз. Коли ж трапиться так, що покохає він її раптом, то нехай покохає таку – сильну та сповнену гідності, а не слабке дівча, яке ледь не помирало минулої ночі від неможливого болю в серці.

Мстислав зустрів її похмурим поглядом.

– Доброго тобі ранку, жоно моя, – все ж привітався він, продовжуючи дивитися невдоволено, й навіть зле, й Радислава добре розуміла його злість. Й у відповідь на злість ту посміхалася сонячно й непровинно, відчуваючи незнайоме раніш вдоволення від його злості.

– Й тобі доброго ранку, муже мій.

Мстислав повагався, але все ж запитався:

– Не передумала стосовно запрошення Устинії?

Радислава знову посміхнулася.

– А чому це я мала передуматися?

Муж її змовчав, нічого не відказав на це запитання, тільки ж позиркнув так, мов поличником почастувати був зарадий, і нахилився до миски з тушкованим м’ясом та овочами. Радислава, відчувши себе на продиво гарно від цієї невеликої перемоги над В’яженичем, і собі присіла трішки попоїсти. А вже за хвилину шматочок зайчатини ледь не застрягнув був у неї в горлі, коли Мстислав досить спокійно сповістив:

– На світанку прибув посланець… до нас завтра завітають ординці.

Радислава закашлялася й вирячилася на нього в невимовнім страху.

– Що… що ти сказав?

Мстислав поморщився.

– До нас завітають ординці.

Радислава дивилася на нього зневірливо й острашливо.

– Й ти так спокійно об цім промовляєш?

В’яженич перенизав плечима.

– А чому це має мене бентежити? До ординців я звикся, на моїх землях вони досить часті гості… До того ж до нас завітає хан Ариундей – небіж великого хана Беркея й мій далекий родич.

Радислава була просто вражена.

– Родич? Ординець – твій родич?

– Так.

– Але як подібне могло трапитися?

Мстислав коротко реготнув.

– Святі вгодники, Радиславо… Ти наче народилася десь далеко на заході, а не на землях Русі. Але коли тобі цікаво, можу розповісти історію Ариуна. Батько його був з роду князів Данилевичів і далеким братом мого покійного батька. Ще зовсім юнаком його забрали ординці й тримали при ханові як заручника, вимагаючи від батька його покори й допомоги у військових походах. Ти ж маєш бути начувана про подібне. А в хана малося декілька сестер… Одна з них, котра звалася Алунгоо, й закохалася в красеня-русина, котрий теж відповівся взаємністю на її палке почуття. Хан хоча й не був у захваті від закоханості сестри, та й на заваді її щастя не постався. Княжич зробився мужем ординки, й вона народила Ариуна. Та щастя те їхнє не було тривалим – княжич Дмитро загинув, коли виповнилося синові його вісім років, та Алунгоо виховала в маленькому монголяті, в котрому теклася половина слов’янської крові, щось на подобу любові до нашої землі. Взагалі сам Ариун не надто схожий на монгола – батьківська кров у нім виявилася сильнішою від материнської, й шкіру він має набагато світлішу від тих дикунів.

Радислава похитала головою.

– Але все одно він ординець… він ворог! Як ти можеш товаришувати з ним?

Мстислав знову реготнув.

– А чому б і ні? До того ж дружба з ним дарує захист моєму маєтку.

Незважаючи на сміх Мстислава та його спокій, Радислава все ж не могла його зрозуміти. З молоком матері, з самого ледь не народження свого всотувала вона в серце своє страх перед тими дикими загарбниками й ту ненависть, що клубочилися в ті часи в серці кожного захопленого народу. Монголи-ординці були ворогами – ворогами жорстокими та безжальними, дикунами з далеких посушливих країв, котрі без краплини жалю вбивали простий люд Божий по всій Русі, випалювали цілі міста та села, а жінок гнали в рабство на простори дикі й небезпечні неосяжної Орди. Скільки вже було поламано життів тих нещасних, котрі потрапляли в лабети ординцям? Того ніхто не відав, і сама Радислава чи не на все життя запам’ятала той жах, що охопив усю Пересопницю, коли посланець привіз страшну звістку об тім, що повз село має пройти загін тих дикунів…

Вона пам’ятала очі мами, яка наказала їй негайно зібрати в дорогу лиш необхідне, й вже за годину вони здійняли куряву дорогою, що велася на північ – до маєтку сестри маминої – тітки Ярослави, княгині Вортович. Коли від татка прийшла звістка, що небезпека минулася й монголи пішли далі, повернувшись в Пересопницю, вони зрозуміли, що смерди батьківські зменшилися майже на сотню дівчат і молодих жінок. Їх погнали в рабство, й Радислава з жахом усвідомлювала те, що коли б вони з мамою не втеклися до тітки, їх теж спіткала би доля дівчат-холопок. Жіноцтво, котрому поталанило заховатися в лісі, розповідало, як чуло страшні крики своїх подружок, але найстрашніша розповідь стосувалася доньки старого Микити Володуба, котрий мав у маєтку батька Радислави добру славу майстерного коваля й підковував коней так, що слава про нього ширилася ледь не по всій Русі.

Огрядний та кремезний, той сивочолий Володуб жив удівцем і сам виховував єдину доньку – блакитнооку красуню Марію, котра на додачу до гарних своїх очей мала волосся густе та золотаве. Марія засватаною була вже в те літо, як налетілися на Пересопницю монголи, й золотаві коси її чудові не полишилися поза увагою тих страшних людей. Піймали її біля самого лісу, куди намагалася втекти, але ж не встигла. Дівчата на власні очі бачили, як ухопив тендітну Марію за стан тонкий та гнучкий великий ординець з лисою головою та одним оком. Марія дівчиною була не лякливою – вихопила з-за паска викуваний батьком короткий меч і штрикнула того харциза. Та хіба ж убила? Тільки пошкрябала й розлютила, мов того дикого звіра, й крик Марії, котру вбивала безжальна та сильна монгольська рука, ще довго продовжував лунатися в пам’яті дівчат. Той нелюд забив її до смерті – закривавлена й спотворена, конала вона просто край лісу, і наречений її та батечко встиглися занадто пізно. Дядько Володуб кинувся на помсту – й був відразу ж убитий монголами, а нареченому її вирвали очі й з живого ще почали здирати шкіру. Страшна й болісна переповідка… Вона ще довго не виходилася з пам’яті Радислави, й чи не кожен день її минався в страху перед тим, що ординці можуть знову з’явитися в Пересопниці.

Й ось Мстислав так спокійно говорить об тім, що до них на гостину їде ординець – небіж великого хана тих жорстоких дикунів, під володарюванням котрих уже стільки часу стогнеться Русь свята.

Вона навіть не уявляла, як зможе витримати приїзд того ординця.

Переживання ті дещо витруїли з серця Радислави біль від почутого вночі, але це не означало, що вона отримала полегшення. Ні, біль все ще ятрив юне серце, просто заробився не таким занадто гострим і його можна було вже перетерпіти. Ледь не всю днину провешталася вона великим двором, намагаючись позбутися болю та страху від приїзду ординців, а коли почало вечоріти, відмовилася від вечері й пішла у свою світлицю. Маєток та дім, котрим зробилася вона господинею, полишили її геть до себе байдужою. Вона не відчувала себе в цих стінах господинею, й цей будинок не надавав їй відчуття затишку та оселі. Чужою та майже зайвою почувалася вона в цих стінах, і прохолодне невдоволення Мстислава лиш посилювало це відчуття. Серце просилося в Пересопницю – до любих матінки та батечка, але вона поки не могла бути підвладною забаганкам свого серця. Заради матінки має перетерпіти цю холодність мужа, котрого ще декілька днів тому кохала так сильно, а зараз… Зараз Радислава й сама не відала, що відчуває до Мстислава, та знала одне певне – того почуття, що панувалося нею відразу ж після весілля, вже не має в серці своїм. А Мстислав, мов намагаючись остаточно витруїти з серця її залишки того кохання, ввечері завів знову розмову про приїзд Устинії.

Він прийшов до її світлиці, коли вона збиралася покладатися спати. Щоправда, бажання геть до сну не мала, але все-таки мусила спати. Увійшов без стуку й зупинився на порозі, мовчки спостерігаючи за тим, як Мокрина розчісує великим гребінцем темне й густе волосся її. Потім одним коротким порухом руки відіслав Мокрину геть і підійшов повільно до Радислави, котра вся напружилася й застиглася нерухомо, чекаючи на його наближення. Їй хотілося закричати й втектися геть, коли він сильною рукою своєю взяв шовкове пасмо її волосся й підніс до лиця, вдихаючи аромат польових квітів, якими Мокрина змивала їй волосся ще з дитинства. Його дії видавалися чутливими й навіть красивими, й вони мали сподобатися Радиславі… Й вони б сподобалися, коли б не відала вона об тім, що полишені вони є почуття. Нахилившись, Мстислав торкнувся теплими вустами чутливої шкіри на її шиї, поцілував ніби й ніжно, але вона вчувала в тій ніжності повну байдужість й не розуміла, навіщо він вчиняє так, як оце зараз, й все збагнула тільки за хвилину, коли він тихо промовив:

– Я все таки попросив би тебе запросити до нас Устинію.

Радислава різко відсторонилася від нього, не зваживши на біль від волосся, затиснутого ще його великою рукою.

– Ні!

Мстислав відпустив її волосся.

– Не розумію, якого дідька ти так противишся цьому приїзду?

Радислава відчула, що більш не витримає.

– Й тобі не соромно промовляти подібне? Змушуєш мене запрошувати в наш дім жінку, котра звабила тебе, аби тільки розбити чуже щастя, котра з заздрощів до мене почала тебе спокушати…

Мстислав повільно посміхнувся.

– То ти знаєш?

– Що ти сплутався з жоною власного брата? Так, я це знаю.

– Це навіть краще. Нам з Устинією тепер і критися не потрібно.

Радислава обернулася до нього, геть вражена його словами.

– Як ти можеш говорити мені таке?

Мстислав продовжував усміхатися.

– А що такого я сказав? Ти вже не дитя мале й маєш відати об тім, що в житті іноді жінку та чоловіка може раптом захопити пристрасть, і захопити настільки сильно, що вони вже не в змозі їй супротивитися. Так трапилося й між нами з Устинією. Ми ж знайомі з нею були не перший день, та раніш якось не звертали одне на одного уваги, а в Пересопниці вашій на нас мов чаклунство якесь найшлося. Я ніби вперше був побачив дружину свого брата, вперше взрів красу та чарівність її незрівнянні… й вже просто не міг перед нею встоятися. Та ти й сама, певне, що помітила те, наскільки вродливою є ця спокуслива бояриня…

Радислава відступилася від нього на декілька кроків, продовжуючи зневірливо хитати головою й вражено дивитися на мужа свого.

– Не можу повіритися в те, що чую від тебе подібне. Як ти можеш проказувати мені це… як можеш зізнаватися в захопленні дружиною свого брата в той час, як мав брати шлюб зі мною!

– Дівчинко, заспокойся! Ми з тобою належні до шляхетних боярських родин, і тебе мали з дитинства навчати того, що колись настане такий день, коли ти повинна будеш постатися під вінець з волі свого батька й на догоду йому…

Радислава сіпнулася, мов від вдару.

– Мій батечко обіцявся не примушувати мене… Я мала вийти заміж по коханню.

Мстислав досить байдужливо перенизав плечима.

– Ну, рахуй, що тобі поталанило. Ти отримала мужа, котрого покохала, й молодого красеня, а не якогось діда… й маєш бути вдоволена.

Радислава обернула до нього розлючене лице.

– Вдоволена? Чим я маю бути вдоволена?

– Хоча б тим, що отримала коханого чоловіка, – насмішкувато відгукнувся Мстислав і вийшов геть зі світлиці Радислави, перш ніж вона встиглася щось проказати.

Вона ж зосталася стояти на тому місці, де він її й полишив, і зневірливо дивитися на зачинені ним двері. Невже він і справді може бути настільки жорстоким до неї? Чому вона так страшенно помилилася в цій людині, чому не розпізнала її безжального холодного серця? А тепер страждає, тепер має перетерпати біль сердечний, зовсім не відаючи того, як складеться надалі її життя.

* * *

Другої днини ранком очікували приїзду ординців.

Поснувши цієї ночі неміцним та чутливим сном, Радислава все ж прокинулася ранком трішки відпочилою й нахмурилася тривожливо, згадавши про приїзд монголів. Страх все ще сидівся в ній, навіть незважаючи на запевняння Мстислава в тім, що той далекий родич його ординець є людиною досить вихованою й не схожою на тих дикунів, котрих так боялася вся Русь. Та й не надто вірила Радислава в слова чоловіка – не може бути ворог клятий таким, яким змалював його Мстислав. Геть не може. Й була би на те воля її, то вона й близько до маєтку не допустила б тих гостей, котрі мали з’явитися за якусь годину чи дві… але ж хто вона була в цім маєтку? Непотрібна дружина, яку не кохали й з думкою якої ніколи не будуть тут рахуватися.

Мокрина сповістила її об тім, що господар наказав готуватися до пишного приймання гостей і будинок зараз так і гудівся, мов той розбурханий вулик, – смерди накривали великий стіл і наносили на нього наїдків, мов на ту цілу армію, а для дружини в боярина Мстислава В’яженича був наказ вдягнути свої найкращі зодягання й вийти разом з ним зустрічати гостя. Радислава образилася на те принизливе слово – наказ, і ладною була ослухатися його, зачинитися у себе у світлиці й не виходити звідти до тої хвилини, поки гість його клятий не залишить стін цього будинку, але потім все ж наказала Мокрині дістати оксамитову, шиту золотом туніку небесно-блакитного кольору та плащ драпований з хутряною торочкою. Вона не повинна налаштовувати проти себе Мстислава й змушувати його порівнювати її з такою завжди влесливою Устинією. Зрештою, чи не в ній тече кров славетних Рюриковичів і чи не вона є донькою шляхетного боярина Довгодума? Й нехай серце в неї кровить та рветься у шмаття від болю та приниження, але ж вона навіть слабкого натяку на те не подасть і зробить усе, аби Мстислав не мав приводу нарікати на неї як на погану господиню його дому. Й нехай їй треба привітати в цім домі ворога та вбивцю її народу… що ж, вона й це витримає, але задоволення Устинії вколоти її перед Мстиславом не подарує.

Й за декілька хвилин Радислава вже з’явилася у великій залі зодягненою, мов для приймання великого князя чи короля. Туніка її небесно-блакитна була гарно поєднана з синім плащем, а темне волосся ховалося під білим убрусом, що символізував її стан заміжньої жінки й був прикрашений обручем з золота та коштовного каміння, який батечко привіз їй з мандрівки до Фракії. Мокрина тихо сказала об тім, що гарною вона була в ту мить неймовірно, але Радислава лиш тільки гірко всміхнулася у відповідь і заперечно похитала головою. Якою гарною могла вона бути, коли серце її розбите, а майбутнє є невизначеним, і приречена вона на безрадісне життя поряд з людиною, котра ніколи не мала до неї почуття. Й немає кого звинувачувати у тім, крім себе – сама ж обрала собі такого мужа, закохавшись нерозумно й не роздивившись його справжньої сутності.

Мстислав зустрів її усмішкою й навіть захопленим поглядом.

– Яка ти чарівна сьогодні, жоно моя!

Радислава на його усмішку не відповілася.

– Але все ж менш чарівна, ніж жона твого брата?

Продовжуючи усміхатися, Мстислав поглянув на неї незрозуміло й запросив до двору, де вже зібралося немало смердів та дружинників. Ворота в степ були відчиненими, й Радислава вже хвилини за дві з жахом побачила, як курява здіймається на виднокраї, сповіщаючи про наближення вершників на баских конях. Й у свідомості її пролунало слово, від якого застигалася кров.

Ординці!

Вони наближалися так стрімко, що минулося зовсім небагато часу, й перед самими ворітьми взріла вона вершника на баскому, просто велетенському чорному коні. Обладунки на сильній постаті його вилискували засліпливо на сонці, що важко й дивитися на нього було, й Радислава тільки й помітила того, що має вершник ординський довге темне волосся та неймовірно широкі рамена, що ледь не розтинали лискучі обладунки. Й на якусь мить, задивившись на нього, вона навіть забулася об тім, що то ворог клятий святої матінки Русі наближається до воріт їхнього маєтку… Щось було таке в постаті тій з широкими раменами, що наближалася швидко до них з Мстиславом, що Радислава застиглася на місці, наче зачаклована й безсила відвести навіть погляд від ординця. Й коли він наблизився до будинку настільки, що можливо вже було роздивитися його лице, вона з подивом побачила вродливе, надзвичайно вродливе, нехай трішки й вилицювате обличчя зовсім не жовтуватого, як у Сохатай, кольору. Лице вершника, що зупинився перед ними зі Мстиславом, було засмаглим, але таким схожим на лиця слов’янські… й тільки чорніші від ночі очі та оті широкі вилиці виказували в нім те, що належним він є до племені клятих загарбників-ординців.

Незважаючи на важкі обладунки, з коня він зіскочив легко та жваво й вже за мить обіймав міцно Мстислава, бив того в спину сильними руками й сміявся гарним, милозвучним сміхом. Радислава з подивом, вражено розуміла, що цей ординець справді радий, дуже радий зустрічі з чоловіком її, котрого кликав братом. В уяві її монголи були геть несхожими на цього хана Ариундея, геть іншими… й вона тільки того й могла, що ошелешено дивитися на них, й дивувалася що поводженню цього ординця, а що ж його вроді. Й чомусь відчувала хвилювання від думки об тім, що зараз оберне він лице своє вродливе й очі його чорні ті поглянуть на неї. Чому хвилювала її так думка та, Радислава не відала й не розуміла, але навіть дихати на мить припинила, коли високий та дужий ординець почав обертати до неї обличчя своє вродливе… Чорні ті, чорніші від глухої ночі очі зустрілися поглядом з її збентеженими карими очима й наче то міцними кайданами прикували їх до себе, полишивши Радиславу геть можливості відвести погляд від тих очей гарних. Що було такого в очах незнайомця, що дивилася вона в них, мов зачаклована, в ту першу мить, коли побачила його біля ґанку? Вона не зрозуміла того, але з подивом для самої себе дотямила, що зовсім забулася в ту хвилину об тім, що стоїть перед нею клятий ворог-ординець, а дотямивши нарешті, поспіхом відвела погляд, позиркнувши наостанок настільки холодко, наскільки змогла те зробити. Та ординця її холодність у погляді наче й розважила, тому що обернувся він до Мстислава й весело запитався:

– То це твоя жона, друже?

Мстислав з усмішкою поглянув на Радиславу.

– Вона й є… Радислава світ Пилипівна.

Ординець продовжував дивитися на Радиславу так пильно й захоплено, що вона відчула навіть якесь зніяковіння. Не розуміла, чому ординець так дивився на неї, але всупереч власному бажанню відчувала дивне тепло, що обгортало її тіло під поглядом тим пильним. Не бажала, зовсім не бажала того, аби клятий ординець дивився на неї з подібною увагою, й навіть злувалася на саму себе за відчуття того тепла, що дарував його погляд. Чому ж так? Чому від споглядань мужа свого, котрого кохала відразу так сильно, не відчувала жодного разу отакого тепла, що зігрівало не стільки тіло її, а більш душу та серце, які так втомилися від того холоду, що скував їх після зради Мстислава.

– Поталанило тобі, друже, отримати від богів таку жону, – промовив ординець, покинувши нарешті вдивлятися в занімілу Радиславу так ото пильно й уважно.

Мстислав тільки розсміявся у відповідь, а ординець вклонився їй так низько та шанобливо, що вона була й розгубилася, бо не тямила, як має поводитися з цим монголом. Ще декілька хвилин тому, до тої миті, коли він ще не з’явився на своїм баскім коні на дворищі маєтку, мала ж твердий та певний намір поводитися з ворогом вкрай холодко та зневажливо, навіть незважаючи на те, що був він далеким родичем та другом Мстислава. Й намір той ще зберігала й тоді, коли мчав він до ґанку від воріт, наближаючись до неї… та ось зараз навіть не відала, що робити їй. Особливо опісля того, як підійшов він ближче й вклонився так ото низько… Розгублено дивилася в чорні й гарні очі, не відразу зрозумівши, що мов тонеться в глибинах тих темних та таємничих, знову геть забуваючи об тім, що ворог стоїть перед нею, той ворог, котрого ненавидіти вона має й зневажати… а кортіло ж геть іншого. Всміхнутися у відповідь на усміх той його приязний й без останку потонутися в очах цих незрівнянно-гарних. Та втримала себе, заробилася знову холодною й величною, лиш хитнувши головою у відповідь на привітання ординця.

– Ваша дружба та далеке рідство з моїм мужем – це єдине, що змушує мене приймати вас у своїм домі з пошаною та привітністю. Але ваше походження… я не стану прикидатися й щось вигадувати, а скажу вам чесно – я ненавиджу ординців!

Святі вгодники! Та чи не збожеволіла вона була зовсім, коли насмілилася промовити подібне до клятого ординця? Що отримає за слова свої й чи не накличе гнів його не тільки на себе, а ще й на Мстислава? Затихла й мов не дихала була, очікуючи, як саме зреагує ординець на слова її непривітні й відверто ворожі. Чекала вибуху гніву й того, що враз втратить він усю люб’язність свою та привітність і покаже своє справжнє лице. Лице того звіра, котрий приховався за нещирою, вдаваною добротою. Та нічого подібного не трапилося – ординець лиш уважно поглянув на неї, а сказати нічого й не сказав, обернувшись до Мстислава й почавши про щось розмовляти.

Радислава вже й пожалкувала про власні слова й дивним чином відчула сором від сказаного, але видавати того не забажала й з гордовитим виглядом повернулася до будинку, аби більш не дивитися на те, як до дворища маєтку прибуває решта ординців з жовтуватими пиками та холодними очима. А в будинку челядь уже майже з ніг валилася, втомившись наносити на столи тарелі з наїдками різноманітними. Радислава тільки неприязно покосувалася на всі ті приготування, для неї самої зайві та непотрібні, що наче для князя великого були влаштовані, й хотіла вже піти до своєї світлиці, коли до будинку зайшов Мстислав і позиркнув на неї холодко.

– Геть здуріла була? Навіщо заспівала про свою ненависть до Орди? Мене посварити з Ариуном намислила, щоби всіх нас у рабство погоновили?

Радислава норовливо задерла голову.

– Я лиш тільки правду сказала…

Мстислав підійшов до неї ближче.

– А кому ж вона потрібна, правда твоя? Нікому вона не потрібна. Й надалі ти будеш поводитися з Ариуном привітно й люб’язно, як і годиться господині мого дому. Я не бажаю, аби через тебе в мене трапилися неприємності з Ордою. Я завдяки товариству та рідству з Ариуном маю непогану вигоду й позбавлений сплати більшості податей… і не дозволю тобі зіпсувати ці відносини.

Але Радислава у відповідь тільки головою похитала.

– Я ніколи не буду привітною та люб’язною з ординцем!

Прямо перед собою вона бачила розлючене лице чоловіка, й видавалося їй було навіть на якусь мить, що зараз він вдарить її… просто підніме руку й почастує болісним поличником. Принаймні бажання цього вона так ясно бачила в його очах… але зробити нічого він не встигнув, тому що до будинку увійшов той ординець Ариундей і Мстислав відразу ж відійшов від дружини, враз взявшись гратися в радійного господаря, котрий з радощами приймає гостей. А сама Радислава з декотрим здивуванням побачила молоду татаринку незнайому, котра несміливо увійшла до будинку слідкома за другом Мстислава. Була вона молодою, навіть юною, й тоненькою такою, мов та вербочка. Вилицювате й жовтувате кольором личко її вражало своєю красою, й чорні очі дивилися на все дещо сторожко та наче перестрашено. Дівча це лякливе відразу ж, з першого погляду припалося до серця Радислави, незважаючи навіть на те, що була вона татаринкою. Одягнена незнайомка була в дивне, проте досить багате зодягання, що виглядалося дещо чудернацько – щось на подобу сукні з шовку темно-рожевого, під якою були широкі штани, носити які присталося хіба що лиш тільки холопам. Довге чорне волосся її було заплетене у дві коси, перекинуті через плечі й прикрашені золотавою стрічкою. Вона переступила поріг будинку й застиглася нерухомо, не наважуючись навіть кроку зайвого зробити до тих пір, допоки ординець Ариун не хитнув їй головою й одним лиш порухом великої сильної руки не велів пройти вперед.

Ариундей з усміхом поглянув на Радиславу.

– Подарунок жоні мого друга. Від чистого серця.

Радислава якось відразу розгубилася.

– Ви даруєте мені рабиню? Ординку?

Ариун продовжував посміхатися.

– Айбіка з татарського племені. Її батько завинив мені й віддав її в рахунок сплати боргу. Це дуже цінний подарунок…

Радислава лиш тільки вражено кліпала очима з хвилину й хотіла вже була відмовитися від подарунка такого, але Мстислав випередив її, боляче затиснувши руку й нагородивши попереджувальним поглядом.

– Дякую, любий друже! Радислава настільки у захваті від твого подарунка, що навіть і не знає, що їй сказати. Та годі нам розмови розводити – ви з дороги далекої та важкої, й певне що вже зголодніли вкрай. А у нас столи чекають на гостей дорогих.

Радислава спробувала висмикнути руку в чоловіка й прошепотіла ледь чутно:

– Я хочу повернутися до своєї світлиці…

Мстислав не випустив її руки й теж прошепотів ледь чутно, нахилившись до неї:

– Ти полишишся за столом і розважиш мого гостя так, наче перед тобою сам Данило Галицький… і тільки спробуй відмовитися. Я подарую твою стару мамку на втіху воїнам Ариуна.

Радислава похолонула.

– Ні, ти цього не вдієш!

Мстислав коротко розсміявся.

– Хочеш переконатися?

Радислава похитала головою, висмикнула свою руку з сильних пазурів чоловіка й перехопила уважний погляд ординця, яким той спостерігав за її розмовою з Мстиславом. Вона ненавиділа, вона справді ненавиділа цього звіра, з котрим так приязно товаришував її муж, але страх за нещасну Мокрину примусив розквітнути вуста її привітним усміхом й запросити гостя до столу. Той страх міцно тримав її й змушував мовчати та всміхатися навіть тоді, коли до дому почали заходити воїни Ариундея. Й як різнилися вони від самого товариша Мстислава – страшні жовтуватими, порослими бородами лицями, з вогняними чорними очима, що дивилися на неї геть недобре й вороже… а вже який сморід від них виходив! Радислава сумнівалася в тім, що позбутися його з будинку можливо буде й за місяць опісля їхнього від’їзду. В них вона відчувала ворогів набагато більше, ніж в Ариундеї, та мусила, все ж мусила привітати їх у домі, якому заробилася тепер господинею. Й чи могла ж коли помислити вона подібне – стане всміхатися до ординців, до звірів цих смердючих у людській подобі, й запрошувати їх до багатого столу в своїм домі? Та коли б не Мокрина, тільки б і бачив її Мстислав зараз такою. Й цей його вчинок… він ніяк не додавав тепла в ту прохолоду, котра виниклася між ними.

Й вже за хвилину Радислава з жахом та відвертою огидою спостерігала за тим, як небажані гості її починають пригощатися тими наїдками, які Мстислав наказав приготувати для них… як неохайно руками брудними пхнуть вони до пащ своїх порослих бородами великі кусні м’яса й жеруть їх, наче зголоднілі собаки, майже не прожовуючи й проковтуючи з такими звуками, що Радиславу аж нудило. Вона знову перехопила на собі уважний погляд Ариундея, котрий спостерігав за нею з незрозумілою їй пильністю, але ніяковіння за свою огиду поведінкою його людей зовсім не відчула. Чомусь погляд його уважний почав її чи то нервувати, а чи то дратувати, й вона навіть зраділа була, коли Мстислав наказав їй присісти поряд нього й чогось попоїсти. Але ж охоти до наїдків зовсім не мала, тому лиш тільки копирсалася в мисці з овочами та тушкованим м’ясом зайця й неуважно слухала розмову чоловіка з його товаришем Ариундеєм. Образа на Мстислава продовжувала все сильніше й сильніше стискати їй серце й наче розширювати ту прірву, що поклалася була між ними з того часу, як посталися вони перед вівтарем і повінчалися шлюбом святим, що мав з’єднати нерозривно на віки вічні, а навпаки ж, роз’єднав їх двох. Можливо, не було на цей шлюб волі Божої, тому й трапилося так, що вона втратила мужа свого, ледь встигнувши заробитися йому жоною, й шлюб їхній був лиш тільки помилкою її великою. Тою помилкою, не допустилася б вона якої, то й не мала би зараз страждати.

Після обіду того та пригощання щедрого Мстиславом ординців Радислава змогла нарешті піти до своєї світлиці, наостанок змусивши себе досить приязно всміхнутися до товариша мужа. Темні, майже чорні очі Ариундея уважно поглянули на неї, викликавши несподівано незрозуміле хвилювання, на яке вона тільки роздратувалася й пішла геть, продовжуючи спиною відчувати на собі той погляд. Він був ворогом – безжальним та жорстоким ворогом, й вона ніяк не мала об тім забуватися. Він міг ото так приємно та мило всміхатися, але це ніяк не змінювало його звірячого нутра, прихованої холодної сутності вбивці, що винищував непокірних людей на її землі, мов тих щурів.

Біля дверей з зали вона зупинилася й поглянула на подаровану рабиню. Всміхнулася м’яко, щиро жалкуючи цю нещасну, котра потрапила до пазурів звірів, вихоплена з отчого дому. В чомусь ця дівчинка була подібна до неї самої – така ж перестрашена й самотня, та й сумувала за батечком і матінкою. Радислава простягнула до Айбіки руку.

– Не бійся мене… я тебе не ображу.

Айбіка продовжувала дивитися на неї сторожко.

Радислава поглянула на неї запитливо.

– Ти розумієш слов’янську?

Повагавшись, Айбіка повільно хитнула головою.

– Так… Батько навчали мене мов.

Радислава радісно розсміялася.

– Ми схожі більш, ніж я думала. Мене також батечко вчили мов, але переважно латини та мови франків… ну і грецької ж, звичайно. Гадаю, що ми з тобою потоваришуємо.

Айбіка виглядалася здивованою.

– Що ти… я ж твоя рабиня.

Радислава зневажливо хитнула головою.

– Цить! Мені зовсім не потрібна рабиня, але подруга потрібна дуже. А тепер ходімо до моєї світлиці й ти розповіси мені, як заробилася рабинею.

Продовжуючи все ж здивовано дивитися на Радиславу, Айбіка покірно пішла за нею й досить несміливо увійшла слідкома до світлиці її просторої, постояла з коротку хвилину на порозі, вражено обдивляючись навколо себе, а тільки вже потім увійшла повільно й якось знову-таки перестрашено. Та, поглянувши на усміхнену Радиславу, зважилася промовити:

– Гарно у тебе тут… Гарно й незвично.

– Ти не звикла до подібного?

– Ні, не звиклася. Я народилася та зросла в юрті… хоч багатій та великій, та все ж таки в юрті, яка так різниться від вашого слов’янського помешкання. Прикрашена повстю та візерунками, юрта наша була мені єдиним домом, я звиклася до неї й не знала іншого дому. А ви мешкаєте в таких розкошах… мовби хан у Сараї чи Каракумі.

Радислава у відповідь тільки розсміялася.

– Та хіба ж це розкоші? Ти не бачила кам’яного палацу мого батечка, в якому я народилася й зросла, – отам справжні розкоші. Але годі вже, йди влаштовуйся до мого ложа й розповідай, як ти потрапила до полону.

Біль у серці Радислави від зради й нелюбові Мстислава не ослабшав, серце все також продовжувало болітися, але вона прагнула відволіктися від тих журних та виснажливих думок, що вже котрий день витинали з неї душу… бо ж відчувала – як далі перебуватиме під їхньою владою, то геть збожеволіє. Вона має, неодмінно має хоча б трішки відволіктися від думок про Мстислава з Устинією та його нелюбов до неї самої.