Читать книгу Медіум - Дар'я Мороз - Страница 5

Стоячи за кулісами, я ловила себе на думці, що це не моє. Це не те життя, про яке я мрію. Це бажання моєї матері, гордість мого тата. А я,я єдина дитина в сім’ї, яка не може їх підвести. Навколо мене бігають помічники Кейт Моус – дизайнера, що створила сьогоднішню колекцію. Одні поправляють сукню, інші рівняють вже в соте моє довге чорне волосся, мейкап, всі метушаться, бігають, шум, гам. Я мов одурманена. Я уявила своє майбутнє. Безкінечні світські вечірки, подіуми, одні і ті ж тупі натягнуті усмішки, складені губи як у качки, лиця що роблять міліони селфі в нарядах, без них. Пусті розмови – хто скільки важить, хто скільки скинув ваги та хто на якій дієті сидить. Розмови про вишукані плаття, яхти, хлопців що хотять зі мною зустрічатись лише для того, щоб попасти в камеру об’єктива. Мені здавалось що я гину навіть не почавши жити. Можливо це було тому, що я все мала. А можливо тому, що я в житі є не та ким хочуть бачити мене інші.

Настала Паризька неділя моди. Тиждень моди в Парижі – фінальний тиждень моди з чотирьох найбільш важливих в світі. Він завжди закриває сезон і вважається найавторитетнішою в fashion-індустрії. Проводиться раз на півроку. Для кожної моделі це привіт показати себе, відчути себе зіркою поміж відблисків камер папарацій, журналістів. А для мене – обов’язок. Адже я донька мігрантів сім’ї з Кореї. Батьки все віддали, всі кошти, всі сили, все для того щоб дати мені краще майбутнє. Ми переїхали до України. І не знаю дякуючи долі чи генам я виросла високого зросту (176), худощавої статури (63 кг),довге волосся (по поясницю),впадинки на щоках, пухлі губи, чорні густі широкі брови, та вузькі очі. Модельна зовнішність – це вже 50% успіху. Ще 50% це праця і ще раз праця над собою, бути моделью не так просто як здається.

– Лю! – Кричить Надя. Я повертаюсь до дівчини що знімає себе на відео поки її теж приводять до ладу, напевно для Інстаграма. – Все добре? – мовить вона не дивлячись на мене. Вона все встигає. Знімає сама себе, позує, кидає повітряні поцілує папараціям та помічає мене.

– Так! – тихо промовляю я, махаючи при цьому головую на випадок якщо вона мене не почує.

– Ти впевнена?

– Так Надя! – На Україні я- Лю Цан та Надія Сидор, найзнаменитіші моделі, тому звісно нас запросили в Париж на подіум, тим більше в такий відповідальний час. Надя, дуже вродлива дівчина. Вона типічна україночка, худощава але грудаста, має жопину, я не маю ні того ні того, доречі, через це, вона постійно сидить на жорстких дієтах. Адже у моделі не повинно бути яскраво виражених форм. Вона білява, курноса, великі голубі очі, весела а ще дуже довірлива. Це її мінус. У нашому ділі не повинно бути ніякої довіри. Завжди потрібно бути обережним. Їй, як і мені, 19 років але її бачення життя це: вона-завжди молода, худощава, подіум, гроші, багато грошей, сексуальний смуглявий бойфренд Італієць і подорожі.

– Лю Цан …твій вихід! – від думок мене відриває жіночий голос. Я митю беру себе в руки. Думки, мов баскетбольний м’яч що попадає при кидці в корзину, викидую теж в корзину але мусорну і зробивши кам’яне обличчя йду на подіум. Потрібно пройти викладений подіум в образі букви -П -,швидко переодягти ще одне плаття і знову пройтись. І все. Це останій вихід, ми летимо на Україну, додому. Чому летимо, тому що батьки тут зі мною. Ми не наймаємо агентів, всіма модельними питаннями займаються тато – Че Цан та мама -Дзи Цан.

12 годин потому ми вже литим літаком. У нас є дві квартири. Одна в центрі Києва записана на моїх батьків, а ще одна в Миколаєві вона моя особиста. І коли мені хочеться від всього відпочити я їду одна до Миколаєва і просто гуляю в центрі, ходжу до кіно, доречі Надя теж з Миколаєва, саме тому я там купила собі квартиру. Ми подруги, взагалі я мало з ким спілкуюсь але Надюша, вона настільки світла та мила, що просто неможливо не втриматись від спілкування з нею. А інколи, коли мені зовсім погано душевно, я їду на автовокзал беру білет до Коблево, знімаю номер в готелі і насолоджуюсь морем, яке неймовірно заспокоює. Ще до посадки в літак я мала план, поїхати з Надею в Коблево на пару днів.

Напевно на обличчі я була зовсім подавлена адже мати вперше в житі мене запитала…

– Лю, доню, ти щаслива? – мене її питання збило спантелику.

– Чому ти запитуєш?

– Тому що я твоя мати, і я відчуваю твій біль. Що трапилось? Поділись!

– Мам..– я хилю голову до долу, я не знаю як їй сказати, що все що вони будували для мене, мені не підходить… – розумієш…..– Тим часом стюардеса оголошує посадку, чим самим і рятує мене але тимчасово, я думаю я повинна їм сказати.

– Пристібнись доню, послухай у мене є ідея! Давай тата проведемо до таксі з сумками, а самі як мати й донька підемо в СПА, потім поїмо, поговорим? – думка що ми влаштуєм посиденьки як у дитинстві розвеселили матір, на обличі з’явилась усмішка.

– Думаю, він теж повинен бути при розмові! – дещо ховаючи погляд обережно промовляю я.

– Добре донечко! Якраз відсвяткуємо одну подію, одна фірма запропонувала нам контракт, вони бажають щоб ти стала обличчям їхнього товару. Подробиці розповім в ресторані.

Ну от знову почалось… Чому я не можу жити як хочу, слухаючи своє серце? Роблячи безглузді речі? Не дивлячись на те що серце колотиться я вирішую сьогодні розставити всі крапки над – І -.Я сильна, молода і це моє життя. Я вирішуватиму як жити, де навчатись і все таке інше. По дорозі плани змінились. Ми одразу поїхали додому. Татові стало погано. Я визвала швидку допомогу, люди в білих халат при огляді поставили діагноз – перевтомлення. Одноголосно було прийнято рішення їхати всім разом на відпочинок. Наступного дня ми всією сім’єю були вже в Миколаєві, а до вечора в Коблево. Зупинились в готелі,,Золота корона,, на березі моря. В найкращому номері. Надя не поїхали, вона залишилась в Миколаєві разом зі своїм новим хлопцем. Ну звісно!

Готель дуже красивий навіть вишуканий, якщо можна так описати. Він мав чотири поверхи, перший був повністю чорного кольору, чорні вікна, великі широкі вхідні двері, з золотими ручками, над якими великими золотими буквами виблискувала назва готелю,,Золота корона,,. Три верхніх поверхи білосніжно білі. Ні яких зайвих деталей, все просто та зі смаком. Як на мене, то одна деталь була ну дуже красива …це вікна. Вони вузькі, високі, на півкругом зверху мов арка, а ще на них до половини декоративні грати, не для захисту, а для інтер’єру. Дуже елегантно. Ми зайшли до холу враження стали ще наповненішими. Підлога була з чорно білого кафелю, як шахматна доска. Розміри холу десь 150 -200 кв. метрів, по формі хол круглий, стіни ідеально рівні та теж білі. А стеля мене просто здивувала, це було оригінально та незвично прекрасна стеля. На ній з верху звисали мов глазуровані рюшики, як прикраса на тортові, між ними були маленькі лампи, що додавали лише загадковості. Навпроти вхідних дверей, під стіною стояв стіл вигнутий хвилею, теж білий, по дві його сторони стояли в зріст людини дві вази, чорного кольору з золотом що ніби потріскало на вазах, в них гілки з квітами що тяглись до стелі, вони несправжні, декоративні, золотого кольору. За столом менеджер-жінка, вона в чорному костюмі, білій блузці, волосся зачесане в кінський хвіст. На бейджику написано: Manager – Alla. Вона зустрічає нас милою посмішкою.

– Доброго дня! Ми раді Вас вітати в готелі,,Золота корона,,! – першою розмову починає дівчина.

– Доброго дня Алло! У Вас є вільні місця? – промовляє моя мати.

– Так звісно, Ви бажаєте..

– Батькам одну кімнату, а мені, поменше, іншу! – перебиваючи менеджера промовляю я. Мою увагу привертають коридори що йдуть по дві сторони від менеджера.

– Добре як скажете! У Вас є якісь побажання до кімнати?

– Так! Нам будь ласка люкс номер! – мати любе показати свій грошовий стан. Це напевно через таракани – бідного минулого.

– Мам, мені непотрібно! Алло а можна мені просту, простору, світлу кімнату з балконом? – мати різко повертає голову до мене. Вона звісно незадоволена моїм рішенням. Але, як я вже вирішила, моє життя-мій вибір.

– Так звісно! Як побажаєте! – дівчина швидко клацає по клавиші ноутбука.-Я можу попросити ваші паспорти для оформлення? – мати не промовивши ні слова дістає паспорти та ставить на стіл дівчині.

– Ми втомились! Можна нам наші ключі? Паспорти ми заберемо потім!

– Так мем, візьміть будь ласка! – вона протягує два ключа.– Дзи, та Че Цан – це Ваш ключ, а це Ваш Лю Цан! Приємного відпочинку. Якщо Ви не проти, наш швейцар проведе Вас до номерів та допоможе з багажом?

– Ні, будем вдячні! – відповідає тато. Мама досі нахмурена тому продовжує мовчати. Що за характер? От вперта жінка! Мене це навіть дещо веселить. Вона як маленька дитинка. Надула губи, відвернулась, якби ще склала руки навхрест я б засміялась.

Ми повертаємо на ліво та йдемо по коридору. Одразу видніється ліфт. На проти ліфту в стіні спеціальний простір в якому стоїть велика біла статуя чоловіка, одразу згадую фільм,, Джентельмени удачі,, слова водія:

– …Він сидить?

– Хто? -запитує актор Савелій Крамаров.

– Ну мужик цей твій!

– От село, хто ж його посадить, він же пам’ятник! -Я тихо посміхаюсь. Гарний фільм.

Ліфтом ми піднялись до самого верху. Тут все по іншому, коридор блискуче білий, підходимо до кімнати №1 – Люкс, ми проходимо в простору світлу кімнату. Білі стіни, підлога, стеля, мебель. По праву сторону диван буквою -С -,спинкою до стіни, по центрі маленький столик на ньому підставка в три яруси, фрукти, цукерки, та міні-дисерти, також два бокала, відро з льодом та шампанським. Також є двері що ведуть до ванної кімнати. Я вирішила не йти туди, а одразу побігла на балкон який знаходиться за стікляною стіною, вид був просто казковий. По праву сторону кімнати висіла велика плазма, яку тато митю увімкнув, він любитель новин. Хтось починає ранок з кави, хтось з сигарети, а хтось з новин. По низу стояв триляж, також з лівої сторони були ще одні двері що вели до спальної кімнати. І звісно велечезна хрустальна люстра кольору золота. Що в променнях сонця мерехтить як зірки вночі. На балконі квіти, живі дерева, стіл та два стула. А до моря можна було рукою дотягтись. Я вдихаю чисте, свіже повітря.

– Мам, я кину речі до своєї кімнати і піду на море хоч на 15 хвилин! -уже вечір, але на дворі так тихо, спокійно – це саме те, чого мені часом так не вистачає в моєму житті, що складається з постійної дороги та метушні.

– Добре але не довго, ми закажемо вечерю до номера, прийдеш до нас поїмо! -промовила та затвердила жінка-диктатор.

– Добре мам! -я не сперичаюсь. Я завжди погоджуюсь. Потрібно набратись сили перед вечерею, я все ж таки налаштована поговорити з ними. На виході з кімнати мене зупиняє оголошення з новин. Телеведуча повідомляла про те, що в Миколаївській області з’явився серійний маніяк. На рахунку якого за рік 4 жертви. На екрані висвітились обличчя дівчат: Анна Серпа, Вікторія Висоцька, Олена Мазур, Олена Притча. Вік їх від 17—19 років. Мені навіть здалось що вони всі схожі, всі молоді, блондинки. У повідомлені йшла мова про знаки які він залишав, але мені було не до цього. Швиденько вибігаю до своє кімнати №5.Невеличкий хол. Вікно також виходить з балконом до моря. У правому вуглі стоїть чорне піаніно чорний стілець, поруч невелика в чорно-білу полосу лежанка. Ліва стіна повністю чорна на ній велика картина з зображенням голови лева, викладеного с золотих монет. Я кидаю свою сумку з речами, запираю кімнату і пулею лечу до моря.

Як же тут красиво, пляж чистий, скрізь лежанки поруч з якими закриті зонти. В небі зірки мерехтят, видніється чумацький шлях. Я вирішую присісти та просто насолодитись видом. Подумки я перебирала що ж, та як саме, казати батькам. Тому бормочу собі під ніс, налаштовуючи себе.

– Що все так погано? – з-заду лунає чоловічий голос. Я підстрибую та різко встаю від неочікуваності.

– Хто тут? – лише зараз я помічаю що в декількох метрах від мене сидить чоловік. В повній темряві.

– Вибач, я не хотів тебе налякати! Хотів привітатись але ти розмовляла сама з собою, я вирішив не турбувати тебе! -я посміхаюсь, яка ж я перелякана.

– Ні, ні все добре, я і справді полинула в роздуми тому не звернула увагу що не одна.

– То що, з батьками все так погано? – запитує він.

– Вони мене не розуміють.

– Я так розумію ти модель, ну… з твоїх слів!? -він продовжує сидіти в тіні!

– У мене ще не було моделей! – він видихає і я відчуваю запах шоколадних сигарет, я приглядаюсь але бачу лише силует.

– Я не зрозуміла Вас! – що за наглість з його боку.

– Ти така ж як усі. Самозакохана, розбалувана егоїстка.

– Я прошу вибачення, але попереджую Вас не розмовляйте так зі мною, ви мене не знаєте. І ваша думка є неправдивою.-я розвертаюсь та йду геть. Мені завжди здавалось що я маю шосте відчуття і в дану секунду воно мені радило звалити як можна скоріше, відчувши шорох я повертаю голову щоб впевнетись що він не йде за мною. І ледве я повернула шию, як відчуваю невиносимо сильний удар по голові. Я падаю, перед очима все стало темним.

Ріжуча біль привела мене до тями. Я хотіла піднятись але зрозуміла що я зв’язана, руки та ноги неподвижні, рот заклеєний скетчем (чому я так вирішила? тому що було відчуття зтягненості та липучості, а на очах пов’язка. Я знову відчуваю запах шоколаду з табаком. Він поруч, моя щока пече, здавалось, що по обличчі тиче чи то кров, чи вода я не розумію, головна біль від удару не дає мені змоги зосередитись. Він перевертає мене та ґвалтує. Неможливо описати яку біль я відчувала. Він робив це жорстоко, при цьому бив мене, тягнув за волосся, бив головою об підлогу коли я пручалась. Мене боліло в низу живота але не від мителиків кохання а від зруйнованих мрій. Від розуміння того що я ніколи не зроблю цей перший крок, що є таким важливим в житі кожної дівчини. Адже мою цноту вже не повернути. Від ударів я виключалась на долі секунд. Коли він робив все це, він постійно казав:,, -Хто тепер головний суко! Я твій повелитель, здохни від насолоди бути твариною яку я, сам Сатана, трахнув.,, -Потім він повернув мене обличям до себе здер з рота скотч і запитав чи не хочу я сказати останє слово перед тим як я здохну. Я махнула головою, даючи зрозуміти що хочу. Він дістав ще кляп, і я набравшись сили промовила:,

– Я ненавиджу тебе, але я молитимусь за тебе! -.Він голосно розсміявся, але продовжував сидіти на мені зверху.

– Ненавидиш? Ми це виправим! Ти несхожа на неї, тому я тебе не вб’ю, ми програєм! – і закінчивши свою вонючу промову він мене розпочав душити.

Мені не вистачає повітря, я хватаю його з останіх сил, у вікно світить повний місяць, і так як тканина на очах недуже груба я знову бачу його чорний образ. В цю ж секунду я прощаюсь з життям, я розумію що вмираю. І все. Це кінець. Я вимикаюсь. Прощай мама, прощай тато. Я люблю Вас.

Перед очима пролітає все життя, але з дорослого віку і до дитинства: подіум, батьки, школа, друзі. Відчуття повного безмежного кохання, щастя, спокою та радості, я йду, навколо темрява. Що трапилось? Я померла? Де я?В далі видніється промень світла, я розумію, це дорога до раю. Сяйво мов зігріває, мені так хочеться підійти поближче. Я проходжу кілька метрів і ніби впираюсь в невидимий бар’єр. Що, що не так? Навпроти мене з’являється сутність, через яскраве сяйво я не можу розгледіти обличчя.

– Хто ти? Де я? -запитую.

– Лю, твій час ще не прийшов! – відповідає мені сутність що має жіночий голос. Дуже знайомий, але через сильне хвилювання я не можу пригадати, чий сам це голос.

– Я померла? – не знаю чому але я спокійна.

– Майже, у тебе є незавершені справи! Ти повинна врятувати від нього інших!

– Як? Як я це зроблю? -я спантеличена.

– Ти матимеш дар Божий, він допоможе тобі!

Я не відповідаю, просто киваю головою в знак згоди.

– О Боже! – я відчуваю неможливу біль в грудній клітині. Мене пронзає електричним струмом. Я падаю у невидимість, перед очима знову темніє.

– Давай мила, давай, не здавайся! -в далі чується чоловічий голос, я потихеньку відкриваю зіниці, перед очима лікар. Я відчуваю рух. Напевно я в швидкій. Я кліпаю. Я що жива? – Слава Богу! – промовляє він.

– Це не можливо! – шепоче медична сестра, та сідає на кушетку. В кареті швидкої я помічаю ще одного незнайомого чоловіка. Худощавий, кудряве русяве волосся, блакитні очі, білосніжна посмішка, легка небритість. Він заплескав в долоні. Напевно вітаючи мене з поверненням.

– А ти дійсно незвичайна! – промовив незнайомець одягнений по формі поліцейського.

– Давайте швидше до лікарні вона жива!!!Мила ти не уявляєш на скільки ти везуча. Ти була 30 хвилин мертва. У тебе була клінічна смерть. Це дійсно чудо, що трапляється в край рідко і ти попала в 6% щасливчиків що вижили! – лунає голос лікара, мені вистачає подій, болю та інформації. Я просто заплющую очі дозволяючи темряві затягти мене в бездну сну.

Перебуваючи у сні, я бачу все той же силует, шипіння – Сатана -.Різкий удар по обличчю і я відкриваю очі та кричу…

– Ні, ненаведжу, ні! -мати що седіла поруч швидко обіймає мене.

– Тихо, тихо доню. Це був сон, лише сон! – вона плаче, витирає запухлі очі. Я обіймаю її крепко – крепко. Адже я думала що не матиму більше такої змоги. І ситуація, що трапилась зі мною, надала мені розуміння та цінності таким дрібницям. Ми обіймаємо одне одну, як в кімнату входить незнайомий чоловік з швидкої.

– Доброго дня Лю. Мене звати Юрій Орлов. Я співробітник головного експортно-криміналістичного центру МВС України. – з виду приємний чоловік, з привабливою зовнішністю. Мені здається йому за 30 років. Він підходить та протягує мені руку.-Я вітаю Вас з поверненням до життя! – наголошує він.

– Доню, це Юрій тебе знайшов на березі моря і вчасно визвав швидку допомогу. Він проживав в тому ж готелі що і ми.-щебоче матір.-Ми щераз дякуєм вам! Ви не уявляєте як ми Вам вдячні! – вона перехвачує та сама тисне йому руку та декілька разів вклоняється.

– Ну, що ви мем. Це випадковість. І добре що все так обернулось.– він знову тягне руку до мене, я теж вдячна йому, тому не дивлячись на те, що все тіло болить я теж тягну руку, щоб пожати її, подякувати мого спасителя. І ось, дар про який казала сутність дав про себе знати, лише наша шкіра доторкнулась, як все в кімнаті застигло як в кінофільмах. Перед очима з’являється картинка, темна кімната в вуглі якої стоїть здорове крісло- трон. Придивившись я розумію що воно з людських кісток. Спинка у стула як корона, гостряками до верху а на них прикріплені людські черепа. В кріслі сиділа гола жінка. Її ноги були одна на одній, вона боса, обличчя не видно, на ній маска з половини черепа довкола якого чорне пір’я, та роги схожі на роги старого барана, вони закручені, а по розмірам десь 50 см. Волося біле та дліне, спадало на груди. Від неї віяло холодом, страхом, сумом. І в повній тиші почувся скрегіт. Я митю оглянулась чи є ще хтось, скрегіт став гучнішим. Я знову повернулась до жінки і звернула увагу на її пальці на них були миталеві кігті з яких капала кров. Вона різко підіймає голову що була схилена і гучно сміється. Цей страшний сміх мене змусив повернутись в реальність. Я митю забрала руку та відсунулась подальше на ліжко.

– Отче наш, що єси на небесах!

Хай святиться ім'я Твоє;

Нехай прийде Царство Твоє;

нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі, так

– Доню, Лю… що трапилось?? – шоковано запитує матір. Я не зупиняюсь, продовжую. Це жах, такого я ще не відчувала ніколи.

– Хліб наш насущний дай нам сьогодні;

І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим;

І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є Царство і сила і слава навіки. Амінь.

– Ти думаєш це тобі допоможе? – запитує Юрій.

– Молитва ні, а Бог так. Почувши мою молитву він не залишить мене.

– Він вже це зробив!

– Тобто! -я не розумію його претензій.

– Де він був коли ти лежала на піску біля моря та вмирала? Чому не прийшов та не врятував? – його поведінка неприпустима, він насміхається.

– Він прислав тебе! І ти мене врятував.

– Знаєш скільки людей померло за цей рік в Україні, через навмисні вбивства? Скільки нападів було? – він набирає повні легені повітря, видихає, та як мені здається стає спокійнішим. Юрій витягнувся, розпрямився, та навіть де що задер носа. – Потрібно не на Бога надіятись та молитви. Віра це чудово, але ситуацію в країні потрібно вирішувати нам, людям що живуть в ній. – продовжує він.– Відпочивай, я залишу біля твоєї кімнати одного поліцейського, а через пару годин заїду, потрібно взяти в тебе покази. – людина яка врятувала мене, яку я знаю не більше десяти хвилин йде геть.

В його словах була захована мудрість. І я прийняла рішення я буду навчатись на криміналіста. Я хочу цим займатись. А ще більше я хочу знайти цього негідника. Я звертаю увагу на свої зап’ястя на них сині полоси від шнурівки. Торкаюсь своєї щоки, наклеєний та зафіксований пластиром бінт, голова перемотана.

– Мам дай мені дзеркало.

– Доню, все заживе! – вона починає плакати.

– Ма, дай будь ласка дзеркало.

Я розуміла що там поріз, але не очікувала на побачене. На брові нанесені шви, напевно від ударів головою об підлогу брова розсіклась, під очима посиніло. Я здираю пластир, трошки боляче від пластиру, але більшого болю мені доставляє вирізана англійська буква – S – на моїй щоці, в пам’яті випливають новини, про померлих дівчат, серійного вбивцю та знак, що вбивця залишає, це буква – S -. Ніхто не розумів, що вона означає. Тепер я знаю, він називає себе,,Сатаною,, і ця літера, – S – це його підпис.

А ще одна деталь, на моїх губах розтерта червона помада, видно що її стирали, напевно мати, але вона як мені здалось, з тих старих, що були ще в наших бабусь. Ну не в наших, я взагалі не знаю своїх бабусю і дідуся, а у жінок на Україні. Якось ми їздили в село до бабуні Надії. Вона дуже мила, сива і неймовірно турботлива. Вона нам і перижків нажарила, і картоплю з сметанкою та укропчиком приготувала і борщу наварила, вареники з сиром. На що онучка її постійно скаржилась та казала:,, – Бабуня, досить мене толочити, я на дієті!, – Яка дієта, ти і так дуже худа, ребра видно, їж давай! – промовляє баба Ганна.,, В вечері за чашкою гарячого чая з липи та шипшини, бабуся Ганна розповідала про свою долю, про дитинство, бідність. Про коханого чоловіка з яким прожила все життя. А найцікавішим було, це коли Надя почала діставати старі бабусині плаття ще за її дівування, які вона береже як пам’ять, приміряти підтанцьовуючи під весільні українські пісні. Чесно кажучи, плаття гарні, жіночні. А ще, у неї була ця ж червона помада. Її запах специфічний і вона дуже їдка. Ми фарбували її на губи а потім ледве повідтирали. Тому я впізнала її відразу.

Як обіцяв, через одну чи дві години, Юрій повернувся. Він мене розпитував все в деталях, що нападник казав, що робив. Все записав, і в останню хвилину просто зірвався і пішов. В кімнату зайшов тато, матір була поруч. Ну ось, ідеальний момент поговорити.

– Дорогі мої батьки, я хочу з вами поговорити! – звертаюсь до людей, що є найдорожчими в моєму житі. Вони присіли на кресла по одній стороні, по іншій мені завезли лікарняний столик з обідом. На ньому було тарілка з пюре, котлета, тарілочка свіжого салату, скибка хліба, стакан соку апельсинового та стакан води. —Я безмежно Вас люблю і більше всього я не хочу вас засмучувати. Але і дурити вас я теж неможу. Я не хочу займатись модельним бізнесом! Я не люблю і не хочу жити таким життям!

– батьки почали переглядатись між собою.

– Доню, ця ситуація добавила тобі популярності, ми зірвемо куш! – як завжди думаючи про заробіток промовляє матір, тато тихо спостерігає за мною.

– Мам, ну хіба в коштах щастя? Ви знамениті агенти, виверніть мій ухід з модельного бізнесу на вашу користь. Підпишіть контракт з Надею. Я вірю в вас ви підіймете її на п’ятистал. Але я навіть не питаю вашого дозволу, я кажу, що я йду навчатись і тепер знаю на кого.

– Ким ти хочеш бути? – запитує тато.

– Я піду навчатись на криміналістику. Коли я помирала, я бачила, я так думаю – янгола. Який сказав, що я маю ще справи, і мій час не прийшов. А ще, у мене буде дар, який допомагатиме мені.

– Дар? А цей дар прогодує тебе? – незадоволено фиркає мати. Я очікувала цього, тому беру її ніжно за руку, мило посміхаюсь та ледве нахилившись до неї промовляю…

– Мамочка, я люблю тебе і тата, я вдячна вам за все. Але рішення я прийняла. І як батьків, які мене теж люблять, я на це надіюсь… -я підшучую щоб розрядити обстановку -..прошу мене підтримати.

– Одже, ти доросла і сама тепер прийматимеш рішення? – запитує батько.

– Так!

– Ну що ж, це наш обов’язок, підтримувати тебе. Ти єдина наша донечка, ти саме дороге.

– Що, я не згодна! – перечить матір.

– Дзи схаменись, ми майже її втратили, Лю права, і ти і я, ми знаємо свою справу і з бізнесом все буде добре! -матір заплакала, почала обіймати мене та цілувати, тато теж підійшов та плинув в наші семейні обійми. Я вдячна долі за свою сім’ю.

***

Час минав швидко, почалась плакуча, холодна осінь. В лікарні я провела десять днів. Шви затяглись, шрам залишився лише на щоці, мати пропонувала зробити пластику, я відмовилась. Поки я не готова. Прийде та хвилина, коли я психологічно підійду до цього питання та все виправлю.

Юрій приходив через один, два дні. Серійного вбивцю так і не було зловлено. Як і в попередніх жертв не було знайдено не відпечаток пальців, ні слідів машини, взутя нічого щоб могло допомогти слідству. Як казав Юрій, спираючись на географію жертв, їх зовнішній вигляд та те, як невідомий вбиває, було складено фото портрет невідомого за допомогою криміналістів та психіатрів. Невідомий – вище середнього зросту, спортивної статури, білого кольору шкіра. Невідомий проживає в Миколаєві або Миколаївській області, так як всі жертви вбиваються почергово в селах Миколаївської обл.

Всі жертви молоді, вік від 17—19 років, блондинки. Всі зґвалтовані природнім та неприроднім способом, задушені, на щоці вирізана буква -S -,на губах розтерта червона помада.

Було лише одне питання. Навіщо йому була я? Щоб заплутати поліцейських? Чи я випадковість? Я не підходжу під типаж жертв, вбивця і сам мені це казав:,, – Ти не схожа на неї!,,.

На десятий день, день виписки, мене очікувало ще одне непросте завдання. Так як я людина була публічна, під лікарнею зібралось неймовірна кількість репортерів. Кожен з них пропонував матері кошти, великі кошти за індивідуальне інтерв’ю. Я відмовилась. Я не хочу розповідати про свої почуття, кошмари та розриви. Все це є зайвим та особистим. Але офіційну заяву дати я мушу.

Під руки своїх батьків я виходжу на поріг лікарні, яскраві виблиски камер, фотоапаратів, різні викрики репортерів. Різними мовами. Я чую англійську, французьку. Серце починає швидко битись зрівнюючись з ритмом серця горобця. Я роблю декілька глибоких подихів. Відчуваючи підтримку батьків я опановую себе.

– Дякую всім, що прийшли мене підтримати! Для мене це дуже важливо! Одразу прошу вибачення, так як я дам відповідь лише на декілька запитань! – товпа завжди голодних паперових гієн, що готові мене розірвати на шматочки, лише для однієї цінної фрази, признання, стали на півкругом, протягуючи до мене диктофони та мікрофони.

– Лю, що ви робитемете з знаком на вашій щоці? І що він означає? – підіймаючи руку, як в школі за партою, викрикує рудоволоса журналістка.

– Поки нічого. Шрам ще не загоївся. Але я думаю, я залишу його як згадку про те, що життя цінна, непередбачувана і все ж таки неймовірно прекрасна річ. А означає буква – S- Сатана, так він себе називає.– я зводжу брови, хилю голову. У вухах звучить його шипіння. Я різко дивлюсь в натовп, знайомих обличь не бачу але, як біла ворона, виділяється лише одна блондинка, вона схожа на тих дівчат, яких вбили. Не можу її розгледіти вона стоїть боком… – Гей, ти….– кричу я до незнайомки і знову, як в перший раз, все навколо завмирає. Всі люди застигли, лише вона повертається але не так як повертаються звичайні люди, а немов їде на чомусь, жодна її частина тіла нешевелиться але при цьому вона стає обличчям до мене. О боже у неї з носа йде кров, вона не відриваючи від мене погляда, витирає його пальцем та починає виводи з права на ліво по обличчю, кроваву букву – D-.В далі чується ледве помітний голос:,, – врятуй мене,,.Я прислуховуюсь, надіючись ще щось почути. І різкий жіночий сміх, що переходить в звучання звірячого реву просто мене глушить, я хватаюсь за голову, присідаю. І просто кричу…

– Аааааа!!!! – голова здається щас розколеться і трісне як спілий гарбуз. Боже, що ж це таке робиться. Я довго так не витримаю. Я не зможу допомагати іншим, мені самій потрібна допомога. Мати, як завжди не бажаючи бути невічливою перед журналістами, зве на допомогу.

– Юрій!! – вона швидко махає йому рукою, вказуючи на те що потрібна допомога. Він та тато проводять мене до поліцейської машини розштовхуючи всіх. Журналісти мов зелені мухи злетілись на кусок лайна, саме так, як на кусок лайна, так я себе почуваю. В машині я повідомила Юрію про свій дар. Після чого він запропонував заїхати в,, Кебаб,, (,,Кебаб,, – невеличке кафе в якому готують булочки, з соусом на вибір, жареним м’ясом, салатом. Дуже ситно та смачно.) Він проявив турботу та зацікавленість. І я лише рада була з ним частково поділитись своєю таємницею.

Через півтори години ми були на місці, всю дорогу я ловила його погляд на собі, мені здається я йому подобаюсь. Взявши по булці, Юрію, татові та мені, також всім колу, ми поїхали до парку. Дощу не було, на дворі прохолодно свіжа погода. Всі питання та відповіді на них, про дар яснобачення та про мої ведіння, він записував у чорний блокнот. Роздався дзвінок на його мобільному. На визові стояла релаксаційна мелодія. І я розумію для чого, через роботу. Він знаходиться у постійних роздумах, в стресі.

– Алло! – промовляє він. – Я слухаю. Що, ще одна? Як звати? Як?..– він глянув з підозрою на мене. – Яке село? – записавши все знову в блокнот він кладе слухавку.– Лю! Яку ти казала букву дівчина малювала на обличчі???

– Це була блондинка зачіска каскат, чолочка, а буква – D -! А що?

– Знайшли труп ще однієї дівчини, блондинка, чолка, звати Дар’я Поляк з м. Южноукраїнськ. Але цього разу на щоці не буква, а цифра -6-.

– То може це не наш серійний вбивця? – запитую я. Я шокована. Хіба це можливо? Так буває лише у кінах?!

– А яка це жертва по рахунку? – запитує тато у Юрія.

– Шістка! – відповідає він.