Читать книгу Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Гаркнесс - Страница 2

1

Ми приземлилися неоковирною й недоладною купою: вампір та відьма. Метью лежав піді мною, незграбно і химерно вивернувши свої кінцівки. Велику книгу затиснуло між нами, а від сильного удару під час приземлення маленька срібляста статуетка вислизнула з моєї руки й покотилася долівкою.

«А чи потрапили ми туди, куди збиралися?» Я міцно стулила повіки, побоюючись, що коли розплющу їх, то побачу нас у тому ж Сариному сіннику в Нью-Йорку двадцять першого сторіччя, а не в Оксфордширі сторіччя шістнадцятого. Проте незвичні запахи довкола підказали, що я перебуваю не у своєму часі й не на своєму місці. Був серед цих запахів солодкаво-трав’янистий упереміш із ароматом воску, що нагадав мені про літо. Відчувався також слабкий запах деревного диму, і чулося потріскування багаття.

«Діано, розплющ очі й поглянь сама, де ти є». Я відчула легенький, мов перо, дотик до губів і почула тихий сміх. У мої очі зазирнули очі кольору буремного моря, і дивилися ті очі з обличчя такого блідого, що то могло бути лише обличчя вампіра. Руки Метью перемістилися з моєї шиї до плечей.

– Ти в нормі?

Після далекої мандрівки в минуле Метью моє тіло почувалося так, наче його міг розвіяти легенький подув вітерцю. Після наших коротких подорожей у часі в будинку моєї тітки я нічого подібного не відчувала.

– Зі мною все гаразд. А ти як? – спитала я, зосередивши всю свою увагу на Метью і не наважуючись озирнутися довкола.

– Відчуваю велике полегшення, бо повернувся додому.

Із легеньким стуком Метью опустив голову на дерев’яні дошки долівки і видобув нову порцію пахощів з очерету та лаванди, розкиданих на підлозі. Навіть Стара Хижка зразка 1590 року була для нього своєю.

Мої очі поступово призвичаїлися до тьмяного освітлення, і в кімнаті я розгледіла солідних розмірів ліжко, невеличкий стіл, вузькі лави та одне-єдине крісло. Крізь різьблені палі, на яких тримався балдахін, я побачила двері, що вели до сусідньої кімнати. Із них проникало світло і, падаючи на покривало та долівку, утворювало нечіткий золотистий прямокутник. Стіни кімнати мали ті самі панелі з лляних плахт, які запам’яталися мені з тих кількох разів, коли я бувала в сучасній домівці Метью в нинішньому Вудстоці. Закинувши голову, я побачила стелю: з товстим шаром штукатурки, розділену на квадрати, а в кожній заглибині – ефектна біло-червона троянда Тюдорів.

– Ці троянди були обов’язковим елементом у часи, коли споруджувався цей будинок, – сухо прокоментував Метью. – Терпіти їх не можу. За першої ж нагоди зафарбуємо їх білим.

Раптом війнув протяг, і золотисто-блакитне полум’я свічок канделябра освітило на мить куточок із квітчастими гобеленами та темними блискучими стібками, що окреслювали листяно-фруктовий візерунок на блідій прошитій ковдрі. Сучасним тканинам було далеко до такої розкоші.

Я посміхнулася, відчувши раптовий приплив гордощів і хвилювання.

– Мені це вдалося. Я нічого не переплутала і не закинула нас деінде, скажімо, до Монтічелло чи…

– Так, – відповів мені з посмішкою Метью. – Ти чудово впоралася із завданням. Ласкаво просимо до Англії часів Єлизавети.

Уперше в житті я відчула цілковитий захват від того факту, що я – відьма. Будучи істориком, я вивчала минуле. А будучи відьмою, отримала змогу в те минуле навідуватися. Ми прибули у 1590 рік, щоб навчити мене втраченому мистецтву відьомської магії, однак у цій добі я могла навчитися й багатьом іншим речам. Я нахилила голову для тріумфального поцілунку, проте звук дверей, що відчинялися, зупинив мене.

Метью притис палець до моїх губ. Він ледь повернув голову й роздув ніздрі. Але швидко розслабився, відразу ж здогадавшись, хто був у сусідній кімнаті, звідки чулося легке шарудіння. Одним махом Метью підняв мене та книгу і, взявши за руку, повів до дверей.

У сусідній кімнаті біля столу, засипаного кореспонденцією, стояв якийсь чоловік зі скуйовдженим брунатним волоссям. Він був середній на зріст, стрункий і вдягнений у дорогу одіж, явно пошиту на замовлення. Він мугикав якусь невідому мені мелодію, що час від часу перебивалася словами, які не можна було розібрати, бо звучали вони надто тихо.

Перш ніж вуста Метью вигнулися у приязну посмішку, на його обличчі відобразився величезний подив.

– Куди ж ти заподівся, мій любий Метью? – мовив чоловік, підносячи до світла аркуш паперу.

Очі Метью враз звузилися, і приязнь на обличчі змінилася невдоволенням.

– Щось шукаєш, Кіте? – спитав Метью.

Зачувши його, молодик кинув аркуша на стіл, рвучко крутнувся, і його обличчя осяяла радісна посмішка.

– Мет! А П’єр сказав, ніби ти в Честері й повернешся нескоро. Але я знав, що ти не пропустиш нашого щорічного зібрання.

Усі сказані слова були знайомі, але немов загорнуті в якусь дивовижну модуляцію, яка змусила мене зосередитися, щоб зрозуміти сенс сказаного. Англійська мова Єлизаветинської доби виявилася не такою вже й несхожою на сучасну англійську, як мене вчили, але й не такою вже зрозумілою, на що я, обізнана з п’єсами Шекспіра, сподівалася.

– Чому без бороди? Ти що, хворів? – Помітивши мене, Марлоу блиснув очима, і я відчула, як від його погляду наче йде якась незборима міць, що непомильно визначала його як демона.

Я придушила в собі бажання кинутися до одного з найвидатніших драматургів Англії, щоб потиснути йому руку, а потім засипати питаннями. Небагато з того, що я знала про цю людину, враз вилетіло з моєї голови. Чи ставилася яка-небудь з його п’єс у 1590 році? Скільки років було йому? Ясна річ, він молодший за мене та Метью. Навіть на тридцять не виглядав. Я приязно посміхнулася до нього.

– І де ж примудрився відкопати оте? – спитав Марлоу голосом, сповненим огиди. Я зиркнула через плече, сподіваючись побачити якийсь неоковирний мистецький витвір. Але за мною не було нічого, крім порожнечі.

Виявляється, він мав на увазі мене. Моя посмішка перетворилася на криву гримасу.

– Полегше, Кіте, – насупився Метью.

Марлоу знизав плечима, відкидаючи докір.

– Та мені байдуже. Можеш побавитися нею, перш ніж прибуде решта, якщо вже тобі так приспічило. Ясна річ, тут деякий час мешкав Джордж, наминаючи твої харчі та читаючи твої книжки. Він і досі не має ані покровителя, ані гроша за душею.

– Я завжди радо ділюся з Джорджем усім, що маю, Кіте. – Не зводячи очей з молодика, Метью підніс наші переплетені пальці до свого рота й сказав із непроникним виразом обличчя.

– Знайомся, Діано, це – мій любий друг Крістофер Марлоу.

Той спосіб, у який Метью мене представив, змусив Марлоу стати уважнішим. Його пильний погляд поволі переповз від пальців на ногах до маківки голови. Молодик ледь приховував свою огиду до мене, але приховати свої ревнощі йому вдавалося краще. Мої підозри підтвердилися: Марлоу і справді був закоханий у мого чоловіка. Ці підозри виникли ще тоді, коли я провела пальцями по напису, який зробив Крістофер Марлоу на примірникові «Доктора Фауста», що належав Метью.

– А я й гадки не мав, що у Вудстоці є бордель, який спеціалізується на височенних жінках. Більшість твоїх повій були тендітними та апетитними, а ця – викапана амазонка.

Кіт пирхнув і поглянув через плече на паперові замети, що вкривали поверхню столу.

– Згідно з останніми плітками, тебе потягнула на північ не пристрасть, а викликали бізнесові справи. Як же ти примудрився викроїти час на те, щоб здибати таку кралю?

– Дивовижно, Кіте, як легко і швидко ти здатен проциндрити приязнь, – пробурчав Метью, і в його голосі прозвучала попереджувальна нотка. Марлоу, начебто зосередившись на кореспонденції, цієї нотки не помітив і криво посміхнувся.

– Діана – це її справжнє ім’я чи прізвисько, вигадане для того, щоб збільшити привабливість цієї дівиці в очах потенційних клієнтів? Сподіваюся, пишні груди, лук та стріли – все при ній, як і личить богині, – мовив Марлоу, беручи зі столу аркуш паперу. – Пам’ятаєш оту Бесс із Блекфраєрса, яка наполягала, щоб ми звали її Афродітою, бо інакше не погоджувалася дозволити нам…

– Діана – моя дружина, – урвав його Метью і, полишивши мене, швидко опинився біля Марлоу. Тепер його рука вже стискала не мої пальці, а комір драматурга.

– Не може бути! – отетеріло мовив Марлоу.

– Може. І це означає, що вона в цьому домі господиня, носить моє прізвище і знаходиться під моїм захистом. Зважаючи на все це – і, звісно, на нашу багаторічну дружбу – ані слова критики чи пліток, спрямованих проти її чесного імені, не мусить в майбутньому виходити з твоїх вуст.

Я поворушила пальцями, щоб поновити їхню чутливість. Метью, розгнівавшись, стиснув їх так міцно, що втис обручку на третьому пальці моєї лівої руки глибоко в плоть, залишивши в ній глибокий червоний слід. Хоча діамант в центрі обручки й не був огранений, він все одно ловив тепло вогню в каміні. Цей перстень був несподіваним подарунком від Ізабо, матері Метью. Кілька годин тому – кілька сторіч тому? – Метью повторив слова стародавньої шлюбної церемонії і надягнув цей перстень мені на палець.

Почулось торохтіння посуду, і в кімнаті з’явилися двоє вампірів. Один був худорлявий з експресивним обвітреним обличчям кольору лісового горіха, чорним волоссям та чорними очима. У руках він тримав велику пласку пляшку з вином та келих із ніжкою у формі дельфіна. Другим вампіром виявилася кістлява жінка, що несла тарілку з хлібом та сиром.

– Ласкаво просимо додому, мілорде, – сказав чоловік, явно збентежений. Дивно, але через французький акцент мені було легше зрозуміти його. – Посланець сказав нам у четвер, що…

– Мої плани змінилися, П’єре, – перервав його Метью і сказав, обернувшись до жінки: – Речі моєї дружини були втрачені під час подорожі, Франсуазо, а одіж так забруднилася, що я її спалив.

Метью збрехав нахабно й упевнено, та, схоже, ані вампіри, ані Кіт йому не повірили.

– Вашої дружини? – перепитала Франсуаза з таким самим французьким акцентом, як і в П’єра. – Але ж вона т…

– Теплокровна, – закінчив за неї Метью, беручи з таці келих. – Скажи Шарлю, що йому доведеться годувати ще один рот. Діана щойно перенесла хворобу, і лікар прописав їй свіже м’ясо та рибу. Комусь доведеться сходити на базар, П’єре.

П’єр закліпав очима.

– Слухаю, мілорде.

– А ще їй потрібна одежа, – зазначила Франсуаза, змірюючи мене оцінюючим поглядом. Метью кивнув, і вона пішла геть, а слідом за нею П’єр.

– Що сталося з твоїм волоссям? – здивовано спитав Метью, тримаючи в руці солом’яно-русяве пасмо.

– Ой, тільки не це, – пробурмотіла я. Замість мого звичного, до плечей, жовтавого волосся я несподівано набула червонясто-золотавих кучерів, що сягали мені аж до талії. Востаннє моє волосся почало жити власним життям іще в університеті, де я грала Офелію в постановці «Гамлета». Під час нашої подорожі в минуле в мені прокинулася відьма. Само собою, що разом із цим вивільнилися всі мої магічні таланти.

Мабуть, вампіри відчули запах адреналіну та раптовий сплеск тривоги, що супроводжував усвідомлення цього факту, або ж вони почули музику, що зазвучала в моїй крові. Демони на кшталт Кіта також мали здатність відчувати приплив відьмацької енергії.

– Повний капець, – ядуче вишкірився Марлоу. – Ти припер додому відьму. Що ж вона учворила? Яке лихо вчинила?

– Облиш, Кіте, це не твій клопіт. – У голосі Метью знову з’явилися командні нотки, але його пальці, що тримали пасмо мого волосся, зберігали ніжність свого дотику. – Не хвилюйся, серце моє. Я впевнений, що це просто від виснаження, і все.

Проте моє шосте почуття спалахнуло й запротестувало. Оця найостанніша трансформація не була результатом звичайної втоми. Будучи вродженою відьмою, я ще не знала в повному обсязі своїх успадкованих здібностей. Навіть моя тітка Сара та її партнерка Емілі Мазер не могли достеменно визначити, що то за здібності і як ними керувати. Наукові тести, що їх здійснив Метью, підтвердили наявність генетичних маркерів магічного потенціалу в моїй крові, але не було жодної гарантії, що цей потенціал коли-небудь реалізується.

Не встигло моє занепокоєння зрости, як з’явилася Франсуаза з чимось, що нагадувало штопальну голку, а її рот наїжачився шпильками, які вона стискала губами. Франсуазу супроводжувала пересувна кравецька майстерня у вигляді купи оксамиту, вовняних тканин та льону. Із тонких худорлявих ніг, на яких трималася та купа, можна було здогадатися, що десь усередині її причаївся П’єр.

– А навіщо вони? – поцікавилася я, підозріло зиркнувши на шпильки.

– Щоб одягнути мадам в ось це, ясна річ. – Із цими словами Франсуаза зняла з вершечка купи якусь бляклу одежину, схожу на мішок з-під борошна. Та шмата була мені зовсім не до вподоби, але, будучи трохи обізнаною з модою доби королеви Єлизавети, я цілком та повністю залежала від ласки Франсуази.

– Іди вниз до себе, Кіте, – сказав Метью своєму приятелеві. – Невдовзі ми до тебе прийдемо. І не базікай багато. Тут я вирішую, що говорити, а не ти.

– Як скажеш, Метью. – Марлоу невимушеним жестом торкнувся краю свого темно-червоного камзола й глузливо вклонився, але тремтіння рук видало його. Це засвідчило, що він і підкоряється пануванню Метью, і водночас чинить йому спротив.

Коли демон пішов, Франсуаза кинула мішковину на сусідню лаву й почала кружляти довкола мене, придивляючись до моєї фігури і міркуючи, з якого боку до неї підступитися. А потім, безнадійно зітхнувши, почала мене вдягати. Тим часом Метью підійшов до столу, зацікавившись купами кореспонденції, розкиданими на його поверхні. Розкривши прямокутний пакет, запечатаний булькою червонуватого сургучу, він стрільнув очима по аркушу, списаному дрібним почерком.

– О Господи, я й забув про це. П’єре!

– Слухаю, мілорде, – почувся приглушений голос із глибини купи матерії.

– Зніми з себе оту гору й розкажи мені про останню скаргу леді Кромвель. – Метью поводився з П’єром та Франсуазою з сумішшю фамільярності та владності. Якщо це був його стиль поводження зі слугами, то мені не відразу вдасться його опанувати.

Поки Метью та П’єр про щось стиха гомоніли біля каміна, мене загортали, приміряли та обколювали шпильками, намагаючись надати більш-менш пристойного вигляду. Франсуаза захоплено заквоктала над єдиною сережкою у моєму вусі та крученими золотими дротинками, всіяними діамантами, що колись належали Ізабо. Як і примірник «Доктора Фауста» та маленька срібна статуетка Діани, ця сережка була одним із трьох предметів, які допомогли нам повернутися саме в це минуле, а не в якесь інше. Понишпоривши в комоді, що стояв неподалік, Франсуаза легко знайшла їй пару. Розібравшись з моїми прикрасами, вона натягнула мені на ноги товсті панчохи й підв’язала їх яскраво-червоними стрічками.

– Здається, я готова, – сказала я, з нетерпінням чекаючи миті, коли можна буде спуститися вниз і розпочати знайомство з шістнадцятим сторіччям. Як продемонструвало моє нетривале спілкування з Франсуазою та прискорений курс мистецтва вдягання, одне діло читати книжки про минуле, а в ньому жити – то зовсім інше.

Метью уважно оглянув мою зовнішність.

– Наразі згодиться.

– Ще й як згодиться, бо вона має скромний та ненав’язливий вигляд, що легко забувається, – зауважила Франсуаза, – а саме так і має виглядати відьма в цьому домі.

Метью проігнорував цю заяву Франсуази й обернувся до мене.

– Перш ніж ми спустимося униз, Діано, не забувай стежити за своїми словами. Кіт – демон, а Джордж знає, що я вампір, проте навіть найбільш розкуті та вільнодумні створіння з підозрою ставляться до нових і не схожих на інших істот.

Унизу я привіталася з Джорджем, приятелем Метью, котрий не мав ані гроша за душею, ані покровителя, офіційно (і, як я сподівалася, цілком у дусі Єлизаветинської доби) побажавши йому доброго вечора.

– Що це за англійська, якою розмовляє ця жінка? – отетеріло спитав Джордж, пересуваючи на лоба круглі окуляри, які збільшували його блакитні очі так, що робили схожим на жабу. Його друга рука завмерла на стегні – у такій самій позі, що й на мальованій мініатюрі з музею Вікторії й Альберта.

– Вона певний час жила в Честері, – скоромовкою пояснив Метью, але Джордж поглянув на нього з явним скептицизмом. Вочевидь, навіть в найглухішій глушині північної Англії не зустрічалося таких химерних зворотів мови, якими я користувалася. Акцент Метью пом’якшав, злившись своєю модуляцією та тембром із вимовою тодішніх часів, але мій залишився незмінно сучасним та американським.

– Вона – відьма, – пояснив Кіт, відсьорбнувши вина.

– Та невже? – здивувався Джордж і знову заходився роздивляти мене з новою цікавістю. У його погляді я не відчула тиску та поштовхів, котрі б свідчили б, що переді мною демон; не відчувала я ані характерного для відьом поколювання шкіри, ані холоду, яким віяло від погляду вампіра. Джордж був звичайною теплокровною людиною, втомленим та літнім чоловіком, який мав такий вигляд, наче життя передчасно його виснажило. – Але ж відьми тобі не до вподоби, Метью, так само, до речі, як і Кіту. Ти завжди розохочував мене, щоб я не займався цією темою. Коли я вирішив написати поему про Гекату, ти сказав мені, що…

– А ця – до вподоби. Настільки до вподоби, що я одружився з нею, – перервав його Метью, для більшої переконливості міцно поцілувавши мене в губи.

– Одружився?! – Джордж ошелешено перевів погляд на Кіта. А потім сказав, прокашлявшись: – Тоді маємо відзначити подвійну радість: ти не затримався у справах, як того боявся П’єр, і, до того ж, повернувся до нас із дружиною. Мої вітання!

Його помпезна промова нагадала мені церемоніальне звернення, і я ледь змогла стримати посмішку. Джордж сліпуче посміхнувся мені й вклонився.

– Мене звуть Джордж Чепмен, господине Ройдон.

Його ім’я було начебто знайомим, і я почала нишпорити в невпорядкованому масиві інформації, що накопичилася у моїй голові історика. Чепмен не був алхіміком, бо я спеціалізувалася саме на цій темі, але його ім’я не траплялося мені в літературі, що мала стосунок до цієї таємничої теми. Він, вочевидь, був літератором, як і Марлоу, але я ніяк не могла пригадати жодного з його титулів та звань.

Покінчивши з процедурою знайомства, Метью погодився трохи посидіти біля каміна зі своїми гостями. Вони говорили про політику, а Джордж навіть зробив спробу залучити мене до розмови, спитавши про стан доріг та погоду. Я говорила якомога менше, намагаючись упіймати жести та слова, що допомогли б мені видати себе за жінку Єлизаветинської доби. Джордж прийшов у захват від моєї уважності й винагородив мене за це довгою розповіддю про свій найновіший літературний доробок. Кіт, якому не подобалася роль хлопця на підхваті, різко перервав лекцію Джорджа, запропонувавши почитати уголос із «Доктора Фауста».

– Це буде як репетиція для друзів, – сказав демон, збуджено поблискуючи очима, – а справжня вистава почнеться пізніше.

– Тільки не зараз, Кіте. Уже по дванадцятій, а Діана стомлена подорожжю, – сказав Метью, піднімаючи мене на ноги.

Коли ми виходили з кімнати, Кіт із нас очей не зводив. Він знав, що ми щось приховуємо. Він чіплявся до кожної незвичної для нього фрази, яку я боязко вставляла в розмову, і задумливо замовк, коли Метью не зміг пригадати, куди подів свою лютню.

Перед тим як ми покинули Медісон, Метью попередив мене, що Кіт надзвичайно проникливий навіть для демона. «Цікаво, скільки часу пройде, поки Марлоу не здогадається, що саме ми з Метью приховуємо», – подумала я. Відповідь на це запитання я отримала через кілька годин.

Наступного ранку, поки домочадці прокидалися, ми поговорили в затишному куточку, де стояло наше ліжко.

Спочатку Метью охоче відповідав на мої запитання про Кіта (як виявилося, той був сином чоботаря) та Джорджа (який, на мій подив, виявився не набагато старшим від Марлоу). Та коли я перейшла до практичних запитань про керування домашнім господарством і кодексом поведінки жінок, Метью стало нецікаво.

– А як же стосовно моєї одежі? – поцікавилася я, намагаючись зосередити його увагу на нагальних проблемах.

– Не думаю, що жінкам слід спати ось у цьому, – відповів Метью, смикнувши мій пеньюар з тонкого льону. Він розв’язав його мереживний комірець і вже був зібрався поцілувати мене в шию, щоб переконати у своїй точці зору, як саме в цю мить хтось рвучко розкрив ширму ліжка. Від яскравого сонця я примружилася.

– Ось, помилуйся, – почувся злісний голос Марлоу.

З-за його спини визирав якийсь чорнявий демон. Своєю тендітною статурою та гострим підборіддям з так само гострою бородою він нагадував ельфа. Його волосся, схоже, вже кілька тижнів не знало гребінця. Гостро усвідомлюючи відсутність на мені нижньої білизни та прозорість мого пеньюара, я, прикриваючись руками, рвучко вхопилася за його перед.

– Ти ж бачив малюнки митця Вайта з Роаноука, Кіте. Ця відьма зовсім не схожа на мешканців Вірджинії, – розчаровано зауважив незнайомий демон. І раптом помітив Метью, який люто вирячився на нього. – Ой, доброго ранку, Метью! Дозволь мені покористуватися твоїм циркулем. Обіцяю, що цього разу я його ніде не загублю.

Метью притиснувся чолом до мого плеча і, заплющивши очі, невдоволено простогнав.

– Напевне, вона з Нового Світу або з Африки, – наполягав Марлоу, демонстративно відмовляючись називати мене на ім’я. – Вона не з Честера, не з Шотландії, Ірландії, Уельсу, Франції чи Імперії. Сумніваюся також, що вона з Голландії чи Іспанії.

– Доброго ранку тобі, Томе. А з якого це дива ви з Кітом вирішили дискутувати про місце народження Діани в моїй спальні? – спитав Метью, зав’язуючи мотузочку комірця мого пеньюара.

– Добре тобі вилежуватися в ліжку! Мабуть, ти збожеволів від лихоманки. Кіт каже, що ти, напевне, одружився саме в розпал пропасниці. Бо інакше як тоді пояснити оцю твою безглузду й безвідповідальну поведінку, – заторохтів Том як правдивий демон, проігнорувавши запитання Метью. – Дороги зараз сухі, тому ми добралися до тебе ще кілька годин тому.

– А вина вже немає, – поскаржився Марлоу.

«Ми? – подумала я. – Скільки ж їх іще має бути? Стара Хижка й без того забита так, що мало не лусне».

– Геть звідси! Мадам має помитися перед тим, як постати перед його світлістю. – До кімнати увійшла Франсуаза з мискою гарячої води в руках. Позаду, як зазвичай, плентався П’єр.

– Сталося щось важливе? – поцікавився з-за ширми Джордж. Він увійшов до кімнати без запрошення і таким чином завадив Франсуазі вигнати з кімнати чоловіків. – Граф Нортумберлендський змушений чекати сам-один у великій залі. Якби він був моїм покровителем, то я б до нього так не ставився.

– Хол читає трактат про конструювання терезів, який надіслав мені один математик із Пізи. Тому не треба ним перейматися – він цілковито задоволений, – сердито відрізав Том, сідаючи на край ліжка.

«Напевне, він мав на увазі Галілея», – захоплено подумала я. Бо в 1590 році Галілей був молодшим викладачем в Пізанському університеті. І його робота про терези ще наразі не була опублікована.

«Том. Граф Нортумберлендський. Це той, хто листувався з Галілеєм».

Від здивування я аж рота роззявила. Демон, який сидів біля мене на прошитій ковдрі, був, напевне, ніким іншим, як Томасом Гарріотом.

– Франсуаза має рацію. Геть звідси. Усі до одного, – сказав Метью так само сердито, як і Том.

– А що ж ми Холу скажемо? – спитав Кіт, кинувши в мій бік багатозначний погляд.

– Що я невдовзі спущуся вниз, – відповів Метью. А потім перекотився у ліжку й потягнув мене до себе.

Дочекавшись, поки друзі Метью вийшли з кімнати, я стусонула його в груди.

– За що? – вигукнув він, удаючи, наче йому боляче, хоча боляче було мені, бо я сильно забила об нього свій кулак.

– За те, що не розповів мені заздалегідь, які у тебе друзі!

Спершись на лікоть я подивилася на нього згори вниз. – Знаменитий драматург Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен, поет і науковець. Математик і астроном Томас Гарріот, якщо я не помиляюся. А внизу на нас чекає граф-чаклун!

– Уже не пам’ятаю, коли Генрі заробив це прізвисько, але його так ще ніхто не називає. – На обличчі Метью з’явився вираз веселого здивування, від чого я розлютилася іще більше. – Нам бракує лише сера Волтера Рейлі – і ми матимемо в себе «Школу ночі» у повному складі, – мовив Метью і визирнув у вікно, коли я згадала про цю легендарну групу радикалів, філософів та вільних мислителів. Томас Гарріот. Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен. Волтер Рейлі. І…

– А ти тут хто, Метью? – Я не здогадалася спитати його про це раніше, іще до нашої мандрівки у минуле.

– Метью Ройдон, – відповів він, злегка схиливши голову, немов представляючись. – Поціновувач поетичних талантів.

– Історикам про тебе майже нічого не відомо, – ошелешено сказала я. Метью Ройдон був найзагадковішою постаттю серед тих, кого пов’язували з не менш загадковою групою «Школа ночі».

– Тепер, коли ти дізналася, хто такий Метью Ройдон, тобі, мабуть, стане нецікаво.

– Моєї цікавості вистачить на все життя. Міг би й попередити мене, перш ніж отак взяти й несподівано занурити мене в це середовище.

– І що б ти зробила в такому разі? Нам і так ледь вистачило часу вдягнутися, а про якісь попередні дослідження й мови не могло бути. – Метью сів у ліжку і, змахнувши ногами, поставив їх на підлогу. Я пожалкувала, що часу на інтим у нас не залишилося. – Та не переймайся ти так, Діано. Вони просто звичайні люди, і все.

Та хоч що б там не казав Метью, але не було в тих чоловіках нічого звичайного. «Школа ночі» сповідувала єретичні погляди, глузувала з розбещених та корумпованих придворних королеви Єлизавети і насміхалася з інтелектуальних претензій церковних та університетських кіл. «Божевільна, нечестива й небезпечна для розуму» – ця фраза напрочуд добре характеризувала групу «Школа ночі». У ніч на Гелловін ми прибули не на милу ностальгійну зустріч старих друзів. Ми потрапили в самісіньке осине гніздо, де плелися інтриги Єлизаветинської доби.

– Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, – зауважила я. – Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі – алхімік.

П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.

– І Волтер із Томом теж алхіміки, – сказав Метью, почухавши підборіддя й проігнорувавши кинуту йому одіж. – Кіт також бавиться цим, але без особливого успіху. Спробуй не зациклюватися на тому, що ти про них знаєш, бо, скоріш за все, ці відомості все одно хибні. І будь обережніша зі своїми сучасними історичними ярликами. – Із цими словами він нарешті взяв свої бриджі і вдягнувся. – Вільям замислює «Школу ночі» на зло Кіту, але це станеться лише через кілька років.

– Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! – відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

– Звісно, що Віллі там немає, – відмахнувся Метью. – Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

– Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

– Про тебе? Скоріш за все, правду. – П’єр подав йому камзол – чорний, із вишуканою вишивкою – і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. – Скажу, що ти – подорожуєш у часі і що ти – відьма з Нового Світу.

– Правду, – мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» – подумала я.

– А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, – сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.

Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.

– Кіт зважатиме. Він шукає причини відчувати до мене неприязнь, і в результаті отримає їх аж декілька.

– Із ним не буде жодної проблеми, – упевнено мовив Метью.

«Марлоу – твій друг чи твоя маріонетка?» – подумала я, просовуючи голову крізь тканину, коли раптом почула, як Франсуаза перелякано охнула й пробурмотіла:

– О Господи милосердний!

Я заціпеніла. То Франсуаза побачила на моїй спині шрам, що тягнувся через увесь поперек, а також зірку поміж моїх лопаток.

– Я сама вдягну мадам, – холодно сказала Франсуаза дівчатам-служницям. – Покладіть одежу й повертайтеся до своєї роботи.

Дівчата легенько вклонилися й вийшли, не виявивши особливої цікавості. Вони не побачили тавра на моїй спині. Коли вони пішли, ми всі заговорили одночасно, і Франсуазине перелякане «Хто ж це зробив?» спотикнулося об «Ніхто не має цього знати», мовлене Метью, і переплелося з моїм, сказаним трохи винуватим тоном «Та це просто шрам».

– Хтось затаврував вас емблемою родини де Клермон, не вгамовувалася Франсуаза, хитаючи головою. – Таку емблему використовує мілорд.

– Ми порушили угоду. – Я придушила нудоту, яка заворушилася в моєму шлунку від спогаду про ту ніч, коли інша відьма затаврувала мене як зрадницю. – То була помста Конгрегації.

– Так ось чому ви обоє тут, – пирхнула Франсуаза. – Ота угода від самого початку була ідіотською витівкою. Філіпу де Клермону не слід було приєднуватися до неї.

– Але ж вона убезпечувала нас від людських істот, – заперечила я.

Я не відчувала якихось теплих почуттів до цієї угоди або ж до Конгрегації з її дев’ятьма представниками, але неможливо було заперечити той факт, що вона ефективно сприяла тому, що потойбічним істотам тривалий час вдавалося уникати непотрібної уваги з боку звичайних людей. Давні угоди між демонами, відьмами та вампірами забороняли їхнє втручання в політику та релігію, а також особисті інтимні альянси між представниками цих трьох видів. Відьми й відьмаки мали триматися свого кола, і це стосувалося також вампірів та демонів. Їм заборонялося кохатися та одружуватися поміж собою.

– Убезпечувала? Не думайте, що ви тут у безпеці, мадам. Жоден із нас не є у безпеці. Англійці – народ забобонний, схильний бачити привидів поблизу кожної церкви і відьом біля кожного казана. Конгрегація – це єдине, що відділяє нас від повного знищення. Ви вчинили мудро, шукаючи притулку саме тут. Давайте вдягайтеся, бо ви мусите приєднатися до решти гостей.

Франсуаза допомогла мені вибратися з пеньюара, а тоді подала мокрий рушник і тарілку з пастоподібною речовиною, що пахла розмарином та апельсинами. Мені було дивно, що зі мною поводяться як з дитиною, але я знала, що людей рангу Метью було прийнято купати, вдягати й годувати наче ляльок. П’єр подав Метью щось занадто темне як для вина.

– Значить, вона не лише відьма, а й fileuse de temps? – тихо спитала Франсуаза у Метью.

Незнайомий вираз – «прядильниця часу» – викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.

– Так, – кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.

– Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… – почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.

«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», – стривожено подумала я.

– Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, – жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. – І неважливо, що це означає.

– Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, – сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. – Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?

– Так, – відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.

Метью скинув запитальним поглядом на Франсуазу, і та неохоче кивнула, скорчивши невдоволену гримасу.

Загорнувши мене в товстий лляний рушник, вона знову заходилася вдягати мене. Франсуаза не могла не помітити й інших міток на моєму тілі – ті, що я отримала впродовж того, здавалося, безконечного дня, який я провела в полоні у відьми Сату, а також шрами, які з’явилися пізніше. Однак вона більше не ставила мені запитань, а мовчки посадовила у крісло біля каміна й почала розчісувати гребінцем моє волосся.

– А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? – поцікавилася Франсуаза.

– Так, – відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.

– Значить, її затаврував не маньясанг, – промимрив П’єр. – Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально – пожирач крові. – Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.

– Ні. То була інша відьма. – Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.

– Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, – похмуро мовив Метью. – І вони за це заплатять.

– Що сталося, те сталося, – сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.

– Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, – мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. – У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.

Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.

– У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. – Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. – А оце…

– Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. – Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.

– Це буде твоя домівка, аж поки ми не повернемося, – сказав він, намагаючись заспокоїти мене.

Солідна обстановка кімнати була знайома мені з музейних експонатів та каталогів антикваріату, але я знала, що в Старій Хижці ніколи не матиму відчуття домівки.

Я помацала товсте лляне полотно – таке не схоже на махрові рушники Сари та Ем, затерті майже до дірок від частого використання. Голоси в сусідній кімнаті жваво дзюркотіли й коливалися у ритмі вкрай дивовижному для сучасної людини, незалежно від того, історик вона чи ні. Але, окрім минулого, іншого вибору ми не мали. Упродовж останніх днів нашого перебування в Медісоні інші вампіри дали нам це зрозуміти з усією ясністю, вистеживши нас і мало не вбивши Метью. І для того, щоб решта нашого плану спрацювала, я мала зробити все, щоб видати себе за типову жінку Єлизаветинської доби – отаким було моє першочергове завдання.

– «О цей прекрасний новий світ!» – Цитування «Бурі» Шекспіра було в історичному сенсі дуже некоректним із мого боку, бо ця п’єса мала бути написана лишень через двадцять років, але ранок видався дійсно важким.

– «Для тебе він новий»! – відповів Метью цитатою на цитату. – Тож чи готова ти до зустрічі з труднощами, які тебе чекають?

– Звісно, що готова. Допоможи мені вдягнутися. Я розправила плечі й підвелася з крісла. – Як слід правильно вітатися з графом?

2

Та моя заклопотаність належним етикетом виявилася марною. Титули та відповідні форми звертання були непотрібними, бо означеним герцогом виявився добродушний велетень на ім’я Генрі Персі.

Франсуаза, для якої пристойність і комільфо важили дуже багато, квоктала й метушилася, звершуючи процес мого вдягання в чисту, але вже ношену одіж: чиїсь нижні спідниці; прошитий корсет, призначений витворити з моєї атлетичної фігури традиційні жіночі форми; вишиту блузу з високим комірцем-жабо, що пахла кедром та лавандою; широку чорну спідницю з оксамиту і найкращий жакет П’єра, який був єдиним пошитим на замовлення предметом одежі, котрий хоч приблизно відповідав моїм габаритам. Та хоч як не старалася Франсуаза, їй не вдалося застебнути ґудзики на моїх грудях. Я затримала подих, увібрала живіт і стала чекати на чудо, коли вона тугіше затягнула мотузки на моєму корсеті, але ніщо, окрім божественного втручання, не могло надати мені силуету сильфіди.

Під час цього вкрай непростого процесу я поставила Франсуазі декілька запитань. Портрети представниць цього історичного періоду привчили мене до думки, що на мене начеплять громіздку конструкцію у вигляді пташиної клітки під назвою «фіжми», але Франсуаза пояснила мені, що цей пристрій призначався для більш офіційних оказій. Натомість вона причепила в мене під спідницями на талії набитий полотняний профіль у вигляді пампушки. Єдиною позитивною властивістю цього профілю було те, що він відводив від моїх ніг численні шари тканини і давав змогу пересуватися більш-менш вільно – за умови, якщо мені дорогою не траплялися меблі, а пункту мого призначення можна було досягти, рухаючись по прямій лінії. Але я мала також вклонятися і робити реверанси. Франсуаза швидко навчила мене цьому, коли пояснювала, як функціонували різні титули Генрі Персі: він вважався «лордом Нортумберлендським» попри те, що мав прізвище Персі й був графом.

Та я не мала жодного шансу скористатися цим новонабутим знанням. Щойно ми з Метью увійшли до великої зали, як на ноги скочив довготелесий молодик у заляпаному багнюкою шкіряному коричневому вбранні мандрівника і завзято почав із нами вітатися. Його широке обличчя оживилося запитальним виразом, важкі попелясті повіки здивовано злетіли до лоба, на якому чітко виднівся так званий «виступ вдівця».

– Привіт, Холе, – сказав Метью і посміхнувся з поблажливою фамільярністю старшого брата. Та граф проігнорував свого старого приятеля і натомість рушив до мене.

– Зд-д-д-растуйте, господине Ройдон. – Низький бас графа був позбавлений тональності, і в ньому майже не чулося ані сліду модуляцій чи акценту. Перед тим як ми зійшли донизу, Метью пояснив мені, що Генрі глухуватий і затинається ще з дитинства. Однак він досить вправно читав по губах. Із ним я могла розмовляти і при цьому не почуватися ніяково.

– Бачу, Кіт знову мене випередив, – докірливо посміхнувся Метью. – А я сподівався сам тобі про це сказати.

– Та яка різниця, хто першим принесе радісну звістку, – сказав лорд Нортумберлендський і вклонився. – Дякую вам за гостинність, пані господине, і вибачаюся, що доводиться знайомитися за таких обставин. Це добре, що вам випало так рано зіткнутися з приятелями вашого чоловіка. Нам слід було поїхати геть, щойно ми дізналися про ваш приїзд, і зупинитися в заїжджому дворі. Це було б цілком доречно.

– Вам тут завжди раді, мій володарю.

У цей момент мені треба було зробити реверанс, але з важкими чорними спідницями впоратися було дуже непросто, а корсет був затягнутий так туго, що мені не вдалося зігнутися в талії. Я поставила ноги так, щоб зробити хоч якусь подобу шанобливого жесту, але заточилася, і коліна мої підігнулися. Та велика й дужа рука з товстими пальцями миттєво випросталася і допомогла мені втримати рівновагу.

– Називайте мене просто Генрі, пані. Усі інші кличуть мене Хол, тому ім’я, яким мене нарекли при народженні, вважається досить-таки формальним. – Як більшість людей із вадами слуху, граф навмисне говорив тихим голосом. Відпустивши мене, він зосередив свою увагу на Метью. – Чому без бороди, Мете? Ти що, хворів?

– Та так, легка пропасниця, тільки й того. Одруження допомогло мені швидко видужати. А куди поділися інші? – спитав Метью, озирнувшись і шукаючи поглядом Кіта, Джорджа й Тома.

При денному світлі велика зала Старої Хижки виглядала інакше. Я бачила її тільки ввечері та вночі, але цього ранку важкі стінні панелі виявилися віконницями, і всі вони були розчинені. Це надавало приміщенню сяючої легкості, попри велетенський камін під дальньою стіною. Цей камін був прикрашений уламками середньовічної цегляної кладки, яку Метью, напевне, взяв з монастиря, що колись стояв на цьому самому місці – затерте обличчя якогось святого, гербовий щит та готичний чотирилисник.

– Діано! – Голос Метью відірвав мене від споглядання кімнати і її обстановки. – Хол каже, що решта – у вітальні; вони читають і грають в карти. Він визнав за доречне спершу спитатися в господині дозволу залишитися у гостях, а вже потім приєднатися до них.

– Звісно, граф має залишитися, і ми негайно приєднаємося до твоїх гостей, – сказала я і почула, як у мене забурчало в животі.

– Або принесемо тобі що-небудь поїсти, – зауважив Метью, весело блиснувши очима. Після того як я представилася графу як належить, без помилок, мій чоловік трохи розслабився. – Тебе нагодували, Холе?

– П’єр та Франсуаза були люб’язними й послужливими, як і завжди, – запевнив він нас. – Звісно, якщо пані Ройдон зробить мені честь і погодиться… – Граф невпевнено замовк, і в животі його теж почулося бурчання. Цей чолов’яга був високий, мов жираф, і для того, щоб прохарчувати його велетенське тіло, потрібна була так само велетенська кількість їжі.

– Я теж люблю добряче попоїсти на сніданок, мій володарю, – сказала я з посмішкою.

– Генрі, – лагідно поправив мене герцог, і від посмішки на його підборідді утворилася маленька ямка.

– Тоді й ви мусите звати мене «Діана». Я не зможу звати графа Нортумберлендського на ім’я, якщо він наполегливо величатиме мене «пані господиня Ройдон». – Річ у тому, що Франсуаза особливо наполягала на тому, що мені завжди слід шанобливо підкреслювати високий соціальний статус графа.

– Гаразд, Діано, – сказав Генрі, простягаючи мені руку.

Він повів мене коридором, де гуляли протяги, до затишної кімнати з низькою стелею. Вона була зручна й приємна і мала вікна лише з одного боку – з південного. Попри невеликий розмір, до кімнати увіпхали аж три столи з ослінцями та лавами. Тихий гомін, що переривався калатанням каструль та горщиків, свідчив про близькість кухні. Хтось причепив на стіну сторінку з календаря, а на центральному столі лежала мапа, один край якої був притиснутий канделябром, а другий – плиткою олов’яною вазою з фруктами. Облаштування кімнати з його непоказними деталями нагадувало натюрморт голандських майстрів пензля. Я зупинилася на півдорозі, бо моя голова запаморочилася від сильного запаху.

– Айва! – Я простягнула руку і торкнулася пальцями плодів. Вони були точнісінько такими, якими малювала їх моя уява, коли Метью описував мені Стару Хижку іще у Медісоні.

Генрі був явно здивований моєю реакцією на звичайну вазу з фруктами, але був надто добре вихований, щоб висловитися з цього приводу. Ми всілися за стіл, і служник додав до натюрморту довкола нас ще й свіжий хліб та тарілку з виноградом та яблуками. Бачити вже звичні харчі було приємно й заспокійливо. Генрі почав їсти, і я наслідувала його приклад, ретельно відзначаючи, що і скільки він бере. Чужинці завжди видають себе дрібними деталями, тому я прагнула здаватися якомога більш звичайною і нічим не вирізнятися. Поки ми накладали собі на тарілки, Метью налив собі склянку вина.

Доки ми їли, Генрі поводився з незмінною чемністю. Він жодного разу не спитав мене про щось особисте й не виказував нав’язливого інтересу до справ Метью. Натомість граф розважав нас оповідками про своїх псів, про свої володіння, про свою сувору й педантичну матір, не забуваючи при цьому наминати хліб, підсмажений у вогні каміна. Та щойно він почав розповідь про те, як збирається перебратися до Лондона, коли у дворі почулися звуки сварки. Та граф, сидячи спиною до дверей, нічого не почув.

– Вона просто жахлива! Ви всі мене попереджали, але я й гадки не мав, що людина може бути такою невдячною! Після всіх тих багатств, які я кинув їй під ноги, вона могла б принаймні… Ой, вибачте.

Одвірок заповнився широкими плечима нового гостя, з яких звисала мантія так само чорна, як і кучері, що вибивалися з-під його капелюха, чудово прикрашеного перами.

– Метью, що сталося? Ти занедужав?

Генрі здивовано обернувся.

– Доброго дня, Волтере. А чому ти не при дворі?

Шматок підсмаженого хліба застряг у мене в горлі. Наш новий гість був, напевне, ніким іншим, як останнім із відсутніх членів «Школи ночі» – сером Волтером Рейлі.

– Вигнаний із раю через брак належної посади, Холе. А це ще хто така? – У мене угвинтилися пронизливі блакитні очі, а з-поміж чорної бороди блиснули зуби. – Ну ти й хитрун, Генрі Персі! А Кіт розповідав мені, що ти задумав затягнути до ліжка русяву Арабелу. Якби я знав, що твої вподобання поширюються на жінок старших за п’ятнадцятирічних дівчат, то я уже давно віддав би тебе у ярмо до якої-небудь хтивої вдовиці!

«Старших за п’ятнадцятирічних дівчат? Удовиці?» Мені щойно виповнилося тридцять три.

– Напевне, її чари завадили тобі піти до церкви цієї неділі. Що ж, мусимо подякувати дамі за те, що ти не став стукати лобом об підлогу, а сів на коня і приїхав сюди. Поза вершника природніша для тебе, аніж поза молільника, – додав Рейлі з густим, мов сметана, девонширським акцентом.

Граф Нортумберлендський поклав виделку для підсмажування хліба на килимок і уважно поглянув на свого приятеля. А потім похитав головою і знову повернувся до свого заняття.

– Вийди геть, потім знову увійди і спитайся у Метью про те, що нового сталося в його житті. І при цьому не забувай притримувати свого язика.

– Не може бути! – Волтер роззявив рота й отетеріло витріщився на Метью. – Вона – твоя?..

– Так, і має перстень на підтвердження цього факту, – відповів Метью і своєю довгою ногою, взутою в чобіт, посунув йому з-під столу стілець. – Сідай, Волтере, і попий пива.

– Ти ж присягався, що ніколи не одружишся, – спантеличено мовив Волтер.

– Без умовлянь не обійшлося.

– Ще б пак! – Волтер Рейлі знову зупинив на мені свій оцінюючий погляд. – Шкода, що вона дісталася холоднокровній істоті. Я б не зволікав ані хвилини.

– Діана знає про мою природу і нічого не має проти моєї, як ти кажеш, «холоднокровності». До того ж, це її, а не мене довелося вмовляти. Я покохав її з першого погляду, – пояснив Метью.

Волтер зневажливо пирхнув.

– Не будь таким циніком, мій старий друже. Стріла Купідона й тебе може вразити. – Сірі очі Метью блиснули пустотливим вогником, бо він явно знав, яке майбутнє чекає Волтера Рейлі.

– Купідону доведеться трохи почекати зі своїми стрілами. Бо наразі я займаюся тим, що відбиваю ворожі наскоки королеви та адмірала. – Волтер кинув свого капелюха на сусідній стіл, де він ковзнув блискучою поверхнею дошки для гри в нарди і перервав гру, що була в самому розпалі. Невдоволено застогнавши, Волтер сів біля Генрі. – Здається, кожен прагне шматочка моєї шкури, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб допомогти мені, допоки оця справа з колонією висить на моїй шиї. Так, ідея святкування річниці належить мені, однак ця жінка взяла й призначила мене церемоніймейстером, – сказав він із наростаючим гнівом.

– А з Роаноука є якісь новини? – обережно поцікавився Генрі, подаючи Волтеру келих густого брунатного елю. У мене похололо в грудях від думки про авантюру Рейлі у Новому Світі, приречену на фіаско. Про наслідки події, яка мала статися в майбутньому, тут заговорили вперше, але явно не востаннє.

– Минулого тижня Вайт повернувся до Плімута, бо його загнала додому погана погода. Йому довелося припинити пошуки своєї доньки та онуки. – Волтер зробив добрячий ковток пива і втупився поглядом поперед себе. – Одному лише Христу відомо, що з ними сталося.

– Прийде весна, ти повернешся туди й знайдеш їх, – впевнено мовив Генрі, але ми з Метью знали, що зниклих колоністів з Роаноука так ніколи й не знайдуть, а Рейлі вже ніколи не ступить на землю Північної Кароліни.

– Дай-то Боже, щоб усе сталося так, як ти кажеш, Холе. Але годі про мої нешастя.

Із якої частини Англії походять ваші родичі, господине Ройдон?

– Із Кембриджа, – тихо відповіла я, намагаючись відповідати стисло, і, по змозі, щиро. Правда, той Кембридж знаходився в штаті Масачусетс, а не в Англії, але якщо я зараз почну хитрувати й вигадувати, то не зможу безперервно узгоджувати одну вигадку з другою і десь неминуче проколюся.

– Значить, ви донька вченого? Чи, може, ваш батько був теологом? Мету приємно буде обговорити з кимось питання віри. За винятком Хола, його друзі є безнадійними невігласами у тому, що стосується доктрин і вчень. – Волтер відсьорбнув пива і очікувально замовк.

– Батько Діани помер, коли вона була іще молодою, – сказав Метью, беручи мене за руку.

– Мені так жаль вас, Діано. Втрата батька – це ст-т-т-рашний удар, – стиха мовив Генрі.

– А ваш перший чоловік – він залишив вам на втіху синів та дочок? – поцікавився Волтер зі слабкою ноткою співчуття у голосі.

У цім місці й у цій історичній добі жінка мого віку вже давно б вийшла заміж і встигла обзавестися трьома-чотирма дітьми.

– Ні, – відповіла я, похитавши головою.

Волтер нахмурився, але не встиг він розвинути цю тему, як заявився Кіт, а слідом за ним – Джордж і Том.

– Нарешті. Волтере, поговори з ним і вдихни у нього здоровий глузд. Метью не може гратися в Одісея та Цирцею, – сказав Кіт, беручи келих, що стояв перед Генрі. – Доброго дня тобі, Генрі.

– У кого я маю вдихнути здоровий глузд? – обережно спитав Волтер.

– Звісно, що в Метью. Ця жінка – відьма. І вона якась не така. – Очі Кіта звузилися. – Вона щось приховує.

– Відьма? – обережно перепитав Волтер.

Служниця з оберемком дров заклякла на порозі.

– Так, – кивнув головою Кіт. – Ми з Томом відразу ж розпізнали характерні ознаки.

Служниця кинула дрова у порожній кошик і поквапилася геть.

– Кіте, як для чоловіка, котрий пише п’єси, ти маєш гідне подиву почуття доречності. Вірніше, не маєш його взагалі. – Волтер перевів на Метью погляд своїх блакитних очей. – Нам кудись вийти, щоб обговорити виниклу проблему, чи то просто дурні фантазії Кіта? Якщо останнє, то краще я залишуся в теплі й доп’ю свій ель. – Двоє чоловіків уважно поглянули один на одного. Коли Метью й оком не повів і Волтер стиха вилаявся, з’явився П’єр – наче за підказкою.

– У вітальні розпалили камін, мілорде, – сказав вампір, звертаючись до Метью, – а вашим гостям подали їжу та вино. Вам не заважатимуть.

Вітальня виявилася не такою затишною, як кімната, де ми снідали, і не такою вражаючою, як велика зала. Надмір різьблених крісел, розкішних килимів та полотен у вишуканих рамах вказував на те, що головним завданням цієї кімнати було розважати поважних гостей. Над каміном висіла прекрасна картина Гольбейна – варіація на тему Святого Єроніма та його лева. Мені не доводилося бачити її раніше; не бачила я і ще одного полотна Гольбейна, яке висіло поруч: портрет Генріха VIII зі свинячими очицями, з книжкою та окулярами в руках. Він задумливо дивився мені в очі, а перед ним виднівся стіл, усипаний коштовностями. Із протилежного боку кімнати на нього пихато поглядала донька Генріха – теперішня королева Єлизавета. Їхнє жорстке протистояння аж ніяк не сприяло поліпшенню мого настрою, коли ми влаштовувалися у вітальні. Метью, схрестивши руки на грудях, прихилився до стіни біля каміна, і з голови до п’ят виглядав так само грізно, як і представники династії Тюдорів на стінах кімнати.

– Ти й досі збираєшся сказати їм правду? – пошепки спитала я його.

– Казати правду, зазвичай, набагато легше, – різко мовив Рейлі, – а між друзями – набагато доречніше.

– Не забувайся, Волтере, – застеріг його Метью, закипаючи гнівом.

– Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? – Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.

– Вона – моя дружина, – парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. – А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові – уявному чи реальному.

– Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? – уперто напосідав Волтер.

– Про те, що її кохаю, – відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного каміна, обговорюючи питання магії та літератури, ще більше зблякли в холодному світлі сьогоднішнього листопадового ранку. Я навіть доби не пробула в 1590 році, а мене вже нудило від Крістофера Марлоу.

Зачувши цю відповідь Метью, усі присутні в кімнаті замовкли, а мій чоловік і Волтер продовжували свердлити один одного поглядами. Із Кітом Метью був поблажливим та зрідка дратівливим. Джордж і Том навівали на нього спокій, а Генрі викликав почуття братерської любові. Але Волтер Рейлі був рівнею Метью – по розуму, силі й, можливо, по безжальній жорстокості, і це означало, що в цій суперечці значення мала лише думка Волтера. Вони побоювалися й поважали один одного, наче двоє вовків, що придивляються, хто із них переможе і очолить зграю.

– Он воно як, – повільно мовив Волтер, скоряючись авторитету Метью.

– Саме так, – підтвердив Метью, зручніше вкладаючи ноги на килимок біля каміна.

– Ти маєш надто багато таємниць і надто багато ворогів, щоб одружуватися. Але все одно пішов на цей крок, – сказав Волтер з виразом величезного подиву на обличчі. – Дехто звинувачував тебе в тому, що ти надмірно покладаєшся на власну хитрість і гостроту розуму, але до цього моменту я не вірив цим людям. Чудово, Метью. Якщо ти такий розумний, то скажи, що нам слід відповідати, коли виникнуть запитання – а вони виникнуть неодмінно.

Кіт гепнув келихом об стіл, і вино вихлюпнулося йому на руку.

– Невже ти гадаєш, що ми так просто…

– Вгамуйся, Кіте, – сказав Волтер, кинувши на Марлоу розлючений погляд. – Зважаючи на ту брехню, якою ми змушені прикривати тебе, ти взагалі не маєш права розтуляти рота. Продовжуй, Метью.

– Дякую, Волтере. Ви п’ятеро – єдині у всьому королівстві, хто вислухає мою розповідь і не визнає мене божевільним. – Метью пригладив пальцями волосся. – Ви пригадуєте, коли ми востаннє обговорювали ідею Джордано Бруно про безкінечну кількість світів, не обмежених простором та часом?

Чоловіки обмінялися здивованими поглядами.

– Я не впевнений, – обережно почав Генрі, – чи ми розуміємо, куди ти хилиш.

– А туди, що Діана – з Нового Світу. – Метью на мить замовк, і це дало можливість Марлоу обвести тріумфальним поглядом кімнату. – Із прийдешнього Нового Світу.

Запала тиша, і очі всіх присутніх прикипіли до мене.

– Вона ж казала, що походить з Кембриджа, – отетеріло зауважив Волтер.

– Не з того Кембриджа. Мій Кембридж знаходиться у штаті Масачусетс. Від напруження та довгого мовчання мій голос заскрипів, як немазане колесо.

Я прокашлялася. – Поселення утвориться на північ від Роаноука через сорок років.

Кімната вибухнула вигуками, і на мене з усіх боків посипалися запитання. Гарріот невпевнено простягнув руку і з деяким острахом торкнувся мого плеча. Коли його палець відчув тіло, він відсмикнув руку з невдаваним подивом.

– Я чув про істот, здатних примушувати час підкорятися їхній волі. Сьогодні видатний день, правда ж, Кіте? Чи міг ти коли-небудь уявити, що стрінеш прялю часу? Нам слід бути з нею обачними, бо можемо потрапити до її тенет і збитися зі шляху.

– А що ж вас сюди привело, господине Ройдон? – прорізався крізь гамір низький голос Волтера.

– Батько Діани був ученим, – відповів Метью замість мене. Усі зацікавлено загомоніли, але помахом руки Волтер їх вгамував. – І її мати також. Обоє належали до відьмацького роду й загинули за таємничих обставин.

– У цьому ми з вами схожі, Д-д-діано, – сказав Генрі, здригнувшись. Та не встигла я спитати, що він мав на увазі, як Волтер махнув рукою Метью – продовжуй, мовляв.

– У результаті її освітою як відьми ніхто не займався, – продовжив Метью.

– Така відьма – легка здобич, – нахмурився Кіт. – А чому ж у цьому прийдешньому Новому Світі так мало приділяється уваги вихованню відьом?

– Мої потенційні магічні здібності й моя багата родинна історія нічого для мене не важили. Мусите розуміти, як почувається людина, котра бажає вийти за рамки своїх вроджених обмежень. – Із цими словами я глянула на Кіта, сподіваючись знайти у нього якщо не співчуття, то розуміння, але той відвернувся.

– Невігластво – непростимий гріх, – сказав він, нервово посмикуючи шматочок червоного шовку, що вибивався із одного з численних розрізів його чорного камзола.

– А невірність й віроломство – також, – обірвав його Волтер. – Продовжуй, Метью.

– Може, Діану й не навчили бути відьмою, але вона – далеко не невіглас. Вона – теж науковець, – гордо заявив Метью. – І предметом її пристрасті є алхімія.

– Дами-алхіміки – це все одно, що кухонні філософи, – пирхнув Кіт, – бо вони більше цікавляться покращенням кольору власних облич, аніж розумінням таємниць природи.

– Я вивчаю алхімію в бібліотеках, а не на кухні, – відрізала я, забувши при цьому надати своєму голосу належної модуляції та акценту. Кіт здивовано витріщився на мене. – А потім навчаю цьому предмету студентів університету.

– Невже жінкам дозволено викладати в університетах? – отетеріло й водночас зацікавлено вигукнув спитав Джордж.

– І не лише викладати в університетах, а й навчатися в них, – пробурмотів Метью, потерши кінчик свого носа. – Діана навчалася в Оксфорді.

– Мабуть, це значно покращило відвідуваність лекцій, – сухо зазначив Волтер. Якби жінок пускали до Оріельського коледжу, то і я б залишився надовше, щоб отримати ще один диплом. А чи не зазнають жінки-науковці нападів у цій майбутній колонії десь на північ від Роаноука? – Виходячи з того, що встиг розповісти Метью, це було цілком резонне запитання.

– Зазнають, але не всі. Річ у тому, що Діана знайшла в університетській бібліотеці книгу, яка вважалася втраченою. – Члени групи «Школа ночі» аж роти пороззявляли й подалися вперед. Представників цієї групи втрачені книги цікавили набагато більше, ніж неосвічені відьми та жінки-науковці. – У тій книзі містяться секретні відомості про світ і створіння, що його населяють.

– Книга Таємниць, що начебто розповідає про наше створення і світобудову? – здивовано запитав Кіт. – Раніше ти не цікавився такими байками, Метью. Більше того – ти відкидав їх, як забобони.

– А тепер я в них вірю, Кіте. Бо відкриття Діани привело небезпечних ворогів прямісінько до її порога.

– І з нею був ти. Тож ті вороги просто відсунули засув і увійшли до помешкання. – Волтер похитав головою.

– А чому кохання Метью до Діани призвело до таких важких наслідків? – поцікавився Джордж, намацавши чорну шовкову мотузочку, якою його окуляри були прив’язані до застібки в камзолі. Його камзол, згідно з тодішньою модою, мав набиті об’ємні груди, які шурхотіли й ворушилися, наче мішок з вівсом, від кожного його руху. Джордж підніс до очей окуляри в круглій оправі й став пильно придивлятися до мене, наче я була цікавим об’єктом дослідження.

– А тому, що відьмам та верам заборонено одружуватися, – пояснив скоромовкою Кіт. Я ще ніколи не чула слова «вер» з його свистячим «в» на початку та гортанним «р» наприкінці.

– І демонам та верам також заборонено, – мовив Волтер, застережливо поклавши руку на плече Кіта.

– Та невже? – Джордж здивовано закліпав очима спочатку на мене, а потім на Метью. – А хто заборонив такі шлюби – королева?

– Це давня угода між істотами, яку ніхто не має права порушувати, – переляканим голосом пояснив Том. – Тих, хто насмілюється це зробити, Конгрегація притягує до відповідальності й карає.

Тільки такі старі вампіри, як Метью, пам’ятали часи ще до того, як вищезгадана угода визначила, як істоти мають поводитися одне з одним та людьми, що нас оточували. Найважливіше правило проголошувало: «Жодного братання між протилежними видами», і Конгрегація ревно впроваджувала його дотримання, щоб ніхто не виходив за встановлені межі. Наші таланти – творче начало, силу, надприродні здібності – неможливо було не помітити в змішаних групах. Сила відьми немов вивільняла й висвітлювала творчу енергію сусідніх демонів, а геній демонів, у свою чергу, робив помітнішою вражаючу красу вампірів. Що ж до наших стосунків із людьми, то ми мали сидіти тишком-нишком, не висовуватися й триматися подалі від політики та релігії.

Ще сьогодні вранці Метью наполегливо доводив мені, що у шістнадцятому сторіччі перед Конгрегацією стояли проблеми значно численніші та серйозніші – релігійна війна, спалення єретиків та народний страх перед дивовижним та химерним, підживлюваний нововинайденою технологією книгодрукування – щоб її члени переймалися таким тривіальним та дріб’язковим питанням, як відьма та вампір, які покохали один одного. Зважаючи на ті приголомшуючі та небезпечні події, що сталися відтоді, як я познайомилася з Метью наприкінці вересня, мені було важко в це повірити.

– Яка Конгрегація? – поцікавився Джордж. – Це що – якийсь новий різновид релігійної секти?

Волтер проігнорував запитання свого приятеля і пронизливо поглянув на Метью.

А потім обернувся до мене.

– А ви й досі маєте при собі ту книгу?

– Ніхто не має її при собі. Вона потрапила назад, до бібліотеки. І відьми сподіваються, що я видобуду її звідти для них.

– Значить, за вами полюють із двох причин. Одні хочуть розбити ваші стосунки з вампіром, а інші вбачають у вас ефективний інструмент досягнення бажаної мети. – Волтер потер перенісся і втомлено глянув на Метью. – Друже мій, ти притягуєш нещастя й проблеми, наче магніт. І сталося це в найбільш непідхожий та недоречний момент. До святкування річниці сходження королеви на престол лишилося менше трьох тижнів. Тебе очікують при дворі.

– До біса святкування річниці! Поки серед нас буде пряля часу, нам загрожуватиме небезпека. І вона здатна передбачити, яка доля нас чекає. Ця відьма зможе зруйнувати наше майбутнє, накликати на нас лихо й навіть пришвидчити нашу смерть! – Кіт прожогом вистрибнув зі свого крісла і постав перед Метью. – Як же, в ім’я всього святого, ти наважився утнути таке?

– Схоже, твій хвалений атеїзм тебе підкачав, Кіте, – спокійно мовив Метью. – Боїшся, що насамкінець доведеться відповідати за свої гріхи?

– Може, я й не вірю в добре та всемогутнє божество, як ти, Метью, але є в цьому світі багато такого, чого немає у твоїх філософських книжках. Тому не можна дозволити цій жінці, оцій відьмі, втручатися у наші справи. Можливо, ти й перебуваєш під її чарами, але особисто я не збираюся віддавати в її руки моє майбутнє! – парирував Кіт.

– Хвилиночку. – На обличчі Джорджа з’явився вираз дедалі більшого здивування. – Метью, ти прибув до нас з Честера чи…

– Ні! Ти не мусиш відповідати на це запитання, Мете, – вигукнув Том, наче раптово прозрів. Янус з’явився серед нас з певною метою, і тому ми не маємо заважати йому.

– Ти можеш висловлюватися ясніше, Томе? Звісно, якщо можеш, – сказав Кіт з огидою в голосі.

– Одним обличчям Мет і Діана обернені в минуле. А другим вони вдивляються у майбутнє, – пояснив Том, не звернувши ані найменшої уваги на в’їдливе зауваження Кіта.

– Але якщо Мет не… – почав було Джордж і замовк.

– Том має рацію, – хрипко мовив Волтер. – Метью – наш товариш і звернувся до нас по допомогу. І це, якщо мене не зраджує пам’ять, він зробив уперше. Оце й все, що нам потрібно знати.

– Він просить надто багато, – відказав Кіт.

– Надто багато? А на мою думку, мало та запізно. Метью заплатив за одне з моїх суден, врятував володіння Генрі й тривалий час забезпечував Джорджа книгами, щоб той міг жити у світі власних мрій. Що ж стосується тебе (Волтер оглянув Марлоу з ніг до голови), то все в тобі й на тобі – від твоїх ідей до останньої випитої тобою склянки вина та капелюха на твоїй голові – все це ти маєш виключно завдяки дружньому ставленню Метью Ройдона. Тому забезпечити його дружині тиху гавань під час нинішнього шторму – це суща дрібниця.

– Дякую, Волтере, – полегшено сказав Метью, але посмішка, з якою він до мене обернувся, була непевною й очікувальною. Переконати своїх друзів, а особливо Волтера, стати на його бік виявилося справою важчою, аніж він сподівався.

– Нам доведеться вигадати історію, яка б пояснила, чому твоя дружина тут з’явилася, – задумливо мовив Волтер. – Якусь хитрість, що відволікла б увагу від її несхожості.

– До того ж, Діані потрібна наставниця, – додав Метью.

– А ще її слід трохи навчити гарним манерам, це однозначно, – пробурчав Кіт.

– Ні, її вчителем має бути якась інша відьма, – поправив Метью свого друга.

Волтер задумливо мугикнув.

– Сумніваюся, що в радіусі двадцяти миль від Вудстока знайдеться яка-небудь відьма. А тим паче після того, як тут з’явилися ви.

– А як стосовно отієї книги, господине Ройдон? – поцікавився Джордж, витягуючи загострену сіру паличку з кишені, що губилася в складках його широких та коротких бриджів. Послинивши кінчик олівця, він очікувально підняв його. – Чи не могли б ви розповісти про її розмір та зміст? Я пошукаю її в Оксфорді.

– Книга може почекати, – відповіла я. – Спершу мені потрібне відповідне вбрання. Я ж не зможу вийти з будинку в жакетці П’єра та спідниці, яку вдягала сестра Метью на похорони Джейн Сеймур.

– Виходити з будинку? Та це ж повне божевілля! – пирхнув Кіт.

– Кіт має рацію, – вибачливо мовив Джордж, роблячи помітку в своєму записнику. – Із вашої вимови та бесіди цілком очевидно, що ви в Англії чужа. Я з радістю готовий провести з вами заняття зі стилю та красномовства, господине Ройдон. – Від однієї лише думки про Джорджа Чепмена в ролі Генрі Хіггінса, який навчатиме мене, немов Елізу Дулітл, я тоскно поглянула на двері, і мені захотілося втекти.

– Їй слід заборонити розмовляти взагалі, Метью. Мусиш пильнувати, щоб на людях вона увесь час мовчала, – став наполягати Кіт.

– Нам потрібна жінка, яка б навчала Діану й давала їй поради. Невже ні в кого з вас п’яти немає доньки, дружини чи коханки, яка б могла цим зайнятися? – сердито спитав Метью. Запала повна тиша.

– Що скажеш, Волтере? – з хитрою посмішкою спитав Кіт – і решта чоловіків вибухнули реготом, який розрядив важку атмосферу, немов кімнатою війнув освіжаючий літній вітерець. Навіть Метью розсміявся.

Коли сміх почав стихати, увійшов П’єр, хвицаючи ногами гілочки розмарину та лаванди, розкидані серед очерету, що мали вбирати вологу приміщення. І в цю ж мить дзвони почали бити дванадцяту годину. Як і айва, яка нещодавно потрапила мені на очі, сполучення звуків та запахів повернуло мене прямісінько до Медісона.

Минуле, сучасність та майбутнє злилися воєдино. І сталося це не повільно, як плавне розмотування котушки, а навпаки: раптово настав момент повної непорушності, й мені здалося, наче час зупинився. У мене перехопило подих.

– Діано, – гукнув мене Метью, беручи за лікоть.

Мою увагу привернуло щось блакитно-бурштинове, якесь переплетення світла та кольору. Воно було щільно втиснуте в куток кімнати, де не могло бути нічого іншого, крім павутиння та пилу. Зачарована цим видінням, я подалася до нього, охоплена бажанням підійти й роздивитися.

– У неї що – приступ? – спитав Генрі, і над плечем Метью показалася його голова.

Биття дзвону припинилося, а запах лаванди поступово вивітрився. Блакитно-рожеве видіння замерехтіло, стало сіро-білим, а потім зовсім щезло.

– Вибачте, мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, – сказала я, торкнувшись долонею до щоки.

– Може, то на тебе так вплинув зсув часу, серце моє, – пробурмотів Метью. – Я обіцяв тобі, що ми прогуляємося в парку. Ти вийдеш зі мною надвір провітрити голову?

Можливо, то дійсно був побічний ефект від подорожі в часі, і свіже повітря мені дійсно допомогло б. Але ми щойно прибули, а Метью не бачився зі своїми товаришами більш ніж чотириста років.

– Ти б залишався зі своїми друзями, – твердо заперечила я, хоча мій погляд мимоволі тягнуло до вікон.

– Коли ми повернемося, вони й досі сидітимуть тут, розпиваючи моє вино, – з посмішкою зауважив Метью. А потім додав, обернувшись до Волтера: – Я покажу Діані її дім і пересвідчуся, що вона зможе самостійно знаходити шлях у парку та садах.

– Нам треба буде поговорити, – попередив його Волтер. – Ми ще не з усім розібралися.

Метью кивнув, беручи мене за талію.

– Не зараз, трохи згодом.

Залишивши представників групи «Школа ночі» у вітальні, ми пішли надвір. Том уже втратив інтерес до стосунків між відьмою та вампіром і заглибився в читання. Джордж також поринув у власні думки й сидів, щось завзято записуючи у нотатник. Погляд Кіта був пильний та насторожений, Волтера – обережно-підозрілий, а очі Генрі повнилися симпатією і співчуттям. У своєму чорному вбранні, з настороженими обличчями, усі троє скидалися на зграйку лиховісних круків. І це нагадало мені слова, які невдовзі мав сказати Шекспір про членів цієї групи.

– Який там початок, – стиха спитала я Метью. – «Чорне – символ пекла»?

Метью замислився. – «Чорне – символ пекла, темниці барва й школа ночі».

– «Колір дружби» – було б доречніше, – зауважила я. Я вже бачила, як Метью керував читачами в Бодлійській бібліотеці, але я все одно не очікувала, що він матиме такий сильний вплив на таких видатних людей, як Волтер Рейлі та Кіт Марлоу. – А чи є щось таке, чого б твої приятелі не зробили заради тебе, Метью?

– Благаймо Господа, щоб ми ніколи про це не дізналися, – серйозно відповів Метью.

3

Уранці в понеділок мене провели до кабінету Метью. Він розташовувався між апартаментами П’єра та меншою кімнатою, використовуваною для ведення майнових справ, і звідти відкривався вид на сторожку біля воріт та вудстокський шлях.

Більшість хлопців – тепер, коли я ближче познайомилася з ними, цей збірний термін здавався мені набагато кращим, аніж грандіозне «Школа ночі» – замкнулися в кімнаті, яку Метью називав їдальнею, і, попиваючи ель та вино, напружували свою багату уяву, щоб вигадати вірогідну історію мого минулого. Волтер запевнив мене, що ця історія в своєму завершеному вигляді пояснить допитливим місцевим мешканцям мою раптову появу у Вудстоці, зніме запитання про мій дивний акцент та звички.

А придумали вони дещо вкрай мелодраматичне. І недивно, бо ключові елементи моєї «легенди» вигадали двоє драматургів, Кіт і Джордж, котрі постійно мешкали в цих краях. Серед її персонажів були померлі батьки-французи, пожадливі дворяни, що хтиво полювали на беззахисну сироту (тобто на мене) та підстаркуваті розпусники, які вперто намагалися позбавити мене цноти. А коли мова пішла про моє навернення з католицизму в кальвінізм, то моя історія набула масштабів епосу. Перехід до кальвінізму спричинився до мого добровільного вигнання до берегів протестантської Англії, де я багато років провела в страшенних злиднях, від яких мене врятував Метью, покохавши з першого погляду і пройнявшись співчуттям. Коли моя легенда після кількох завершальних мазків набула свого остаточного вигляду, Джордж (в якому дійсно щось було від вчителя-педанта) пообіцяв вишколити мене так, щоб я знала її подробиці напам’ять.

Я насолоджувалася відносним спокоєм, який був рідкісним явищем у цьому тісному й галасливому домі Єлизаветинської доби. Наче невгамовний бешкетник, Кіт безпомилково вибирав найбільш недоречний момент, щоб принести пошту, оголосити обід або ж попрохати Метью розв’язати якусь проблему. А Метью, ясна річ, хотілося якомога більше побути зі своїми друзями, яких він більше ніколи не сподівався побачити знову.

Наразі він був з Волтером, а я, чекаючи на його повернення, намагалася зайняти свою увагу невеличкою книжкою. Свій стіл біля вікна він залишив таким, яким він був – з численними гусячими перами для письма та чорнильницями, повними чорнила. Решта приладдя валялася розкидана поруч: воскова паличка для запечатування кореспонденції, тоненький ніж для відкривання листів, свічка та срібна сільничка. Остання була заповнена не сіллю, а піском, що виявилося сьогодні вранці, коли я, скрегочучи зубами, їла варені яйця.

На моєму столі стояла ідентична сільничка, одна чорнильниця з чорним чорнилом та залишки трьох перових ручок. А в даний момент я займалася тим, що доламувала четверту, намагаючись опанувати складні завитки, характерні для письма Єлизаветинської доби. Складення обов’язкового списку вправ полегшило б і скоротило курс мого навчання. Будучи істориком, я не один рік провела за дослідженнями давніх почерків і тому достеменно знала, як мають виглядати літери, які слова були найбільш вживаними і який зі ще не усталених орфографічних стилів мені слід вибрати в часи, коли словників було мало, а граматичних правил іще менше.

Виявилося однак, що головна проблема полягала не в тому, щоб знати, як і що робити, а як робити це реально. Витративши багато років на те, щоб стати фахівцем, я знову стала ученицею. Тільки цього разу моя мета полягала не в тому, щоб збагнути минуле, а щоб жити в ньому. Наразі це був вельми принизливий досвід, бо все, що я спромоглася зробити, – це геть зіпсувати першу сторінку кишенькового записника з чистими сторінками, який Метью дав мені сьогодні вранці.

– Це – Єлизаветинський аналог портативного комп’ютера, – пояснив він, подаючи мені тоненьку книжку. – Ти – літераторка і знавець слів, тому тобі треба кудись їх записувати.

Я з тріском розігнула тугу палітурку, враз вивільнивши гострий запах паперу. Найбільш благочестиві жінки цієї епохи користувалися такими книжечками як молитовниками.

Діана

Там, де я зробила надто сильний натиск на початку літери «Д», утворилася жирна пляма, а поки я дійшла до останнього «А», у ручці скінчилося чорнило. Та все одно це був приклад гідного поваги намагання опанувати курсивний почерк. Моя рука рухалася набагато повільніше, аніж рука Метью, коли він писав листи хвилястим почерком у стилі «секретар». То був стиль юристів, лікарів та інших фахівців, але наразі я ще була не в змозі його опанувати.

Бішоп

Це слово вийшло вже кращим. Але я швидко прогнала з обличчя с самовдоволену посмішку і закреслила своє прізвище. Я ж тепер заміжня. Із цією думкою я вмочила перо в чорнильницю.

Де Клермон

Діана де Клермон. Тепер моє ім’я звучало як ім’я графині, а не історика. Крапля чорнила тихо впала на нижній край аркуша. Я ледь втрималася, щоб не вилаятися з досади. На щастя, поставлена пляма не забруднила мого імені. Але й це ім’я було не моїм. Тому я розмазала краплю чорнила по прізвищу «де Клермон», зачорнивши його, хоча літери все одно ледь-ледь проступали. Я зупинила тремтіння в руці й ретельно виписала правильне прізвище.

Ройдон

Тепер це – моє прізвище. Діана Ройдон, дружина найзагадковішої постаті в таємничій «Школі ночі». Я критично оглянула аркуш. І дійшла висновку, що мій почерк – повна катастрофа. Просто жах. Він навіть віддалено не був схожий на акуратний заокруглений почерк хіміка Роберта Бойля та почерк його обдарованої сестри Катерини.

Я плекала надію, що почерк жінок у 1590-х роках був значно неохайнішим за почерк 1690-х років. Іще кілька дотиків пера – і напис буде готовий.

Її записник.

Знадвору долинули голоси. Нахмурившись, я відклала ручку й підійшла до вікна.

Унизу стояли Метью та Волтер. Шибки приглушували їхні голоси, але тема їхньої розмови була, вочевидь, неприємною, якщо судити зі стривоженого обличчя Метью та насуплених брів Рейлі. Коли Метью відмахнувся від співбесідника і спробував було піти геть, Волтер твердою рукою зупинив його.

Відтоді як мій чоловік отримав сьогодні вранці першу порцію кореспонденції, щось явно його турбувало. Він ураз став мовчазним та задумливим і довго тримав, не відкриваючи, торбину. Хоча Метью й пояснив, що кореспонденція стосувалася звичайних майнових справ, було однозначно ясно, що вона містила дещо більше, аніж просто вимоги сплатити належні податки й рахунки.

Я притисла свою теплу долоню до прохолодної шибки так, наче лише вона відділяла мене від Метью. Цей перепад температур нагадав мені про розбіжність між теплокровною відьмою та холоднокровним вампіром. Я повернулася до столу й знову взяла ручку.

– Бачу, ти таки вирішила залишити свій слід у шістнадцятому столітті, – сказав Метью, несподівано виростаючи за моєю спиною. Злегка піднятий куточок рота вказував на його веселе здивування, крізь яке, однак, все одно проступала напружена стурбованість.

– Та я й досі вагаюся, чи варто залишати про себе розлогу згадку, – зізналася я. – Бо майбутній історик може здогадатися, що тут щось не так. «Так само, як і Кіт здогадався, що зі мною було щось не так», – додала я подумки.

– Не хвилюйся. Ця книжечка не потрапить за межі цього будинку, – запевнив мене Метью, простягаючи руку до стосу своїх листів.

– Ти не можеш гарантувати це зі стовідсотковою впевненістю, – заперечила я.

– Нехай історія сама за себе потурбується, Діано, – рішуче відказав він, немов ставлячи крапку в цій розмові. Але я не могла не думати про майбутнє і про той вплив, який може справити на нього наше перебування в минулому.

– Я й досі вважаю, що нам не слід дозволяти Кіту тримати у себе оту шахову фігурку. – Мене невідступно переслідував спогад про те, як Марлоу тріумфально вимахував маленькою статуеткою богині Діани. Та статуетка була королевою в коштовному наборі срібних шахів, який належав Метью; вона також була одним із тих предметів, якими я скористалася, щоб спрямувати нас саме в цей відрізок минулого і саме в це місце. Двоє незнайомих молодих демонів, Софі Норман та її чоловік, Натаніель Вільсон, несподівано принесли її до будинку моєї тітки в Медісоні якраз в той момент, коли ми обмірковували нашу майбутню подорож у часі.

– Кіт цілком справедливо і за правилами виграв її у мене минулого вечора – що й мало статися, судячи з ходу гри. Принаймні зараз я вже бачу, як це йому вдалося: він хитрим прийомом відволік мою увагу. – Зі швидкістю, гідною заздрощів, Метью черкнув записку, а потім, акуратно склавши аркуш, капнув бульбашку розтопленої кіноварі на його краї і притис печаткою. На золотій поверхні персня виднівся простий символ планети Юпітер, а не та, складніша емблема, яку відьма Сату випалила на моїй шкірі. Віск потріскував, застигаючи. – Якимось чином моя біла королева потрапила від Кіта до родини відьом у Північній Кароліні. Маємо сподіватися, що вона повторить цей шлях – з нашою допомогою чи без неї.

– Кіт не знав мене раніше. І він недолюблює мене.

– Іще одна причина не перейматися. Допоки йому буде неприємно споглядати зображення Діани, він не зможе з ним розлучитися. Крістофер Марлоу – мазохіст вищого ґатунку. – Із цими словами Метью взяв іще одного листа і відкрив його, розрізавши ножем.

Оглянувши інші предмети на моєму столі, я взяла в руку жменьку монет. Моя навчальна програма в університеті не передбачала практичних знань із грошових знаків Єлизаветинської доби. Не було в ній також відомостей про ведення хатнього господарства, про належний порядок вдягання нижньої білизни, форми звертання до слуг і про виготовлення ліків від головного болю, на який страждав Том. Розмови з Франсуазою стосовно мого гардеробу виявили моє повне невігластво щодо поширених назв звичайних кольорів. Що таке «зелений, мов гусячий висерок», я вже знала, але мені ще не траплявся отой особливий сріблясто-брунатний відтінок, відомий під назвою «пацюче хутро». Ці практичні труднощі навели мене на думку задушити після повернення першого ж стрічного історика доби Тюдорів за злочинне нехтування своїми професійними обов’язками.

Але було щось привабливе в знайомстві з деталями повсякденного життя, і тому я швидко забула про роздратування і свій кровожерний намір. Я перебрала монети на своїй долоні, шукаючи срібний пенні. То був наріжний камінь, на якому ледь трималися мої мізерні знання. Ця монета була не більшою за ніготь на моєму великому пальці. Тоненька, наче облатка, вона мала на собі той самий профіль королеви Єлизавети, що й решта монет. Розклавши монети відповідно до вартості, я почала впорядковано описувати їх на наступній чистій сторінці свого щоденника.

– Дякую, П’єре, – пробурмотів Метью, ледь поглянувши на свого слугу, коли той забрав запечатану кореспонденцію і поклав на стіл наступну порцію нової.

Ми сиділи й писали в комфортній товариській тиші. Скінчивши невдовзі свій список монет, я спробувала пригадати, чому навчив мене небагатослівний кухар Шарль стосовно приготування глінтвейну – чи як там його називають?

Глінтвейн проти головного болю

Задоволена тим, що напис вийшов більш-менш прямим, з викрутасами і мав лише три малесенькі чорнильні плями, я продовжила.

Поставте воду на вогонь. Вбийте в неї два яєчні жовтки. Додайте білого вина і вбийте іще жовтки. Коли вода дійде до кипіння, дайте охолонути, а тоді додайте іще вина та яйце. Доведіть суміш до кипіння, додаючи шафрану та меду.

Утворена суміш була гидотною – вона мала яскраво-жовтий колір та слизьку консистенцію чи то сметани, чи то сиру – але Том проковтнув її без нарікань. Згодом, коли я спитала Шарля про належну пропорцію меду та вина, він здійняв руки догори, нажаханий моєю нетямущістю, і швидко вийшов геть, не сказавши ані слова.

Пожити в минулому завжди було моїм таємним бажанням, але це виявилося набагато важчим, ніж я коли-небудь собі уявляла. Я скрушно зітхнула.

– Тобі знадобиться більше, ніж оцей записник, щоб відчути себе тут, як удома, – зауважив Метью, не відриваючи очей від своєї кореспонденції. – Тобі також потрібна власна кімната. Чому б тобі не оселитися у цій? Вона достатньо світла, щоб замінити тобі бібліотеку. Ти можеш також перетворити її на алхімічну лабораторію, хоча якщо ти збираєшся перетворювати свинець на золото, тобі захочеться мати більш усамітнене приміщення. Кімната біля кухні, наприклад.

– Біля кухні не вийде. Бо Шарль ставиться до мене неприязно, – відповіла я.

– А він до всіх ставиться неприязно. І Франсуаза також. Звісно, за винятком Шарля, якого побожно шанує, немов якогось святого, попри його пристрасть до чарки.

У коридорі почулися тверді й чіткі кроки, і на порозі з’явилася невдоволена Франсуаза.

– До господині Ройдон прийшли чоловіки, – оголосила вона й відійшла убік, даючи дорогу сивочолому сімдесятирічному діду з мозолистими руками та набагато молодшому чоловіку, який ніяково переступав з ноги на ногу. Жоден із прибулих не був істотою.

– Сомерс, – нахмурився Метью. – А це – молодший Джозеф Бідвел?

– Еге ж, володарю Ройдон, – відповів молодший, стягуючи з голови шапку.

– А зараз господиня Ройдон дозволить вам зняти її розміри, – заявила Франсуаза.

– Розміри? Які розміри? – погляд, який Метью кинув на мене, а потім на Франсуазу, вимагав негайної відповіді.

– Взуття. Рукавички – для гардеробу мадам, – сказала Франсуаза. На відміну від спідниць, черевики потребували іншого підходу, аніж той, який можна було охарактеризувати фразою «один розмір підійде для всіх».

– То я попросила Франсуазу послати за майстрами, – пояснила я, сподіваючись на розуміння і сприяння з боку Метью. Зачувши мій дивний акцент, Сомерс отетеріло вирячив очі, але швидко взяв себе в руки й напустив на себе вигляд нейтральної поштивості.

– Під час подорожі моя дружина зіткнулася з певними труднощами, – невимушено мовив Метью, стаючи біля мене, – і всі її особисті речі були втрачені. На жаль, Бідвеле, ми не маємо черевиків, які можна було б скопіювати. – Із цими словами Метью застережливо поклав мені руку на плече, сподіваючись таким чином утримати мене від можливих необачних коментарів.

– Дозвольте, господине Ройдон? – спитався Бідвел, нахиляючись і опускаючи руки до шнурків, якими на моїх ногах трималися завеликі черевики. Позичене взуття свідчило про те, що я була не та, за кого себе видавала.

– Будь ласка, – сказав Метью, випереджаючи мою відповідь. Франсуаза поглянула на мене зі співчуттям. Вона знала, як неприємно, коли Метью затикає тобі рота.

Молодик мимовільно сіпнувся, доторкнувшись до моєї теплої ноги й відчувши мій прискорений пульс. Він явно очікував набагато прохолоднішої плоті з менш виразними ознаками життя.

– Не барися, хутко до діла, – суворо наказав йому Метью.

– Вибачте, сір Ройдон, вибачте, мій володарю, – забелькотів хлопець, перелічуючи всі належні титули, окрім, хіба що, «ваша величносте, князь темряви», хоча цей останній також явно мався на увазі.

– А де твій батько, хлопче? – спитав Метью вже добрішим голосом.

– Уже чотири дні, як лежить хворий у ліжку, володарю Ройдон. – Бідвел витягнув із торбинки на поясі шматок повсті і, приклавши до нього кожну мою стопу, обвів контури паличкою з деревного вугілля. Зробивши на повсті якісь позначки, він скінчив свою роботу й швидко відпустив мої ноги. Потім Бідвел витягнув зі своєї торбинки химерну книжечку з квадратних клаптів фарбованої шкіри, зшитих докупи шкіряними мотузочками, і подав її мені.

– А які кольори зараз у моді, майстре Бідвел? – спитала я, відхиляючи книжку вбік рукою. Я потребувала поради, а не тесту з множинними варіантами вибору.

– Дами, які з’являються при дворі, носять біле зі срібним та золотим тисненням.

– Ми не збираємося з’являтися при дворі, – швидко заперечив Метью.

– Тоді чорний, а також рудувато-коричневий. – І Бідвел продемонстрував клапоть шкіри кольору карамелі. Не встигла я й слова сказати, як Метью дав свою згоду.

Потім настала черга старшого чоловіка. Він теж здивувався, коли взяв мою руку і відчув на ній мозолі. Добре виховані панянки, котрі виходили заміж за таких, як Метью, не займалися веслуванням. Сомерс помітив також ґульку на моєму середньому пальці. Панянки з гарними манерами таких ґульок не мали, бо ручки в руках не тримали. Майстер одягнув мені на праву руку явно завелику оксамитно-м’яку рукавичку і взяв голку із затягнутою в неї грубою ниткою.

– Твій батько має все, що йому потрібно, Бідвеле? – спитав Метью.

– Так, дякую, володарю Ройдон, – з легким поклоном відповів чоботар.

– Шарль пошле йому оленини та масла, – додав Метью, окинувши поглядом худорляву постать хлопця. – І вина також.

– Майстер Бідвел буде вдячний за вашу доброту, – сказав Сомерс, ушиваючи голкою рукавичку, щоб щільніше сиділа на руці.

– Є іще хворі? – спитав Метью.

– Донька Рейфа Медоуза захворіла на люту лихоманку. Ми боялися за старого Едварда, але той відбувся трясцею, тільки й усього, – стисло відповів Сомерс.

– Сподіваюся, дочка Медоуза одужала.

– Ні, – відповів Сомерс, відриваючи нитку. – Її поховали три дні тому. Най вона спочине в мирі.

– Амінь, – сказали всі присутні в кімнаті. Франсуаза підняла брови й кивнула головою у бік Сомерса. І я теж мовила «амінь», хоча запізно.

Завершивши обміри й пообіцявши мені черевики та рукавички на кінець тижня, майстри вклонилися й пішли. Франсуаза обернулася й хотіла було вийти також, але Метью затримав її.

– Ніяких нових призначень для Діани, – сказав він суворим голосом. – Потурбуйтеся, щоб Едварду Кембервелу призначили доглядальницю і виділили йому достатню кількість харчів та напоїв.

Франсуаза слухняно вклонилася і вийшла, попередньо кинувши на мене ще один співчутливий погляд.

– Боюся, люди в селі здогадуються, що я нетутешня, – сказала я, пригладивши волосся тремтячою рукою. – Вимова голосних – ось моя головна проблема. Окрім того, мої фрази закінчуються на низхідній інтонації, тоді як вона має бути висхідною. А в яких випадках слід казати «амінь»? Комусь доведеться навчити мене молитися, Метью. Треба починати негайно, бо…

– Охолонь, – перервав мене він, беручи мене руками за талію в корсеті. Його дотик був заспокійливим навіть крізь кілька шарів тканини. – Ти не на усному екзамені в Оксфорді й не на сцені під час дебюту. Від того, що ти напхаєш себе інформацією і завчиш потрібні фрази, користі буде мало. Перш ніж запрошувати Бідвела та Сомерса, слід було зі мною порадитися.

– І як тобі вдається кожного разу видавати себе за когось нового, за когось іншого? – здивувалася я. Метью сторіччями проробляв цей прийом незліченну кількість разів, інсценізуючи власну смерть і відразу ж відроджуючись уже в іншій країні, іншою людиною, яка розмовляла іншою мовою й мала нове ім’я.

– Найголовніша хитрість – це кинути прикидатися. – Мені не вдалося приховати свого здивування, тож Метью повів далі. – Пам’ятаєш, що я сказав тобі в Оксфорді? Не можна жити обманом і видавати себе за людину, коли насправді ти – відьма, чи намагатися видати себе за людину Єлизаветинської доби, коли насправді ти прибула з двадцять першого сторіччя. Наразі оце і є твоє життя. Намагайся не думати про нього як про роль.

– Але ж мій акцент, моя манера говорити…

Навіть мені стала помітною різниця в довжині моїх кроків та кроків жінок у Старій Хижці, але тільки після того як Кіт поглузував над моєю чисто чоловічою манерою ходити широкими розмашистими кроками.

– Ти призвичаїшся й пристосуєшся, – запевнив мене Метью. Тим часом будуть ширитися плітки. Але чужа думка не має ваги у Вудстоці. Невдовзі ти до всього звикнеш, і плітки вщухнуть.

Я з сумнівом поглянула на нього.

– Гадаєш, ти добре знаєшся на плітках?

– Достатньо добре, щоб розуміти скороминущість тієї цікавості, яку виявляють до тебе люди. – Метью поглянув на мій записник і помітив чорнильні плями та нетвердий почерк. – Ти надто міцно тримаєш ручку. Саме через це наконечник пера відривається від паперу, і потік чорнила припиняється. І за своє нове життя ти також тримаєшся надто міцно.

– Я й гадки не мала, що це буде наскільки важко.

– Ти швидко вчишся, а допоки ти в Старій Хижці серед друзів, тобі нічого не загрожуватиме. Але наразі більше не має бути аніяких нових візитерів. До речі, а що ти там пишеш?

– Та так, здебільшого своє ім’я.

Метью швидко прогорнув кілька аркушів мого записника, продивляючись мої записи. І здивовано підняв одну брову.

– Бачу, ти готувалася також і до екзаменів з економіки та кулінарії. Чому ти натомість не записуєш те, що відбувається тут, у цьому домі?

– Тому, що мені потрібно навчитися керувати хатнім господарством шістнадцятого сторіччя. Звісно, щоденник також може стати в пригоді. – Я обміркувала цю думку. Дійсно, ведення щоденника допомогло б мені упорядкувати свої і досі хаотичні уявлення про добу, в якій я опинилася, пришвидшило її адекватне сприйняття. – Мені не слід записувати повних імен. Люди в 1590 році користувалися ініціалами, щоб зекономити папір та чорнило. І ніхто не переймається відтворенням думок чи почуттів. Натомість пишуть про погоду та фази місяця.

– За знання принципів англійського діловодства шістнадцятого сторіччя – оцінка п’ять балів! – посміхнувся Метью.

– А що пишуть у своїх щоденниках жінки? Те саме, що й чоловіки?

Метью взяв мене за підборіддя.

– Ти просто жахлива. Припини перейматися тим, що роблять інші жінки. Будь собою, не схожою на інших. – Коли я кивнула, він поцілував мене і повернувся до свого столу.

Тримаючи ручку якомога вільніше й невимушеніше, я розпочала нову сторінку.

Я вирішила позначати дні тижня астрологічними знаками, записувати погоду, а для нотаток про життя в Старій Хижці використовувати криптограми. Тоді ніхто в майбутньому, читаючи мої записи, не виявить в них нічого незвичайного. Так принаймні я сподівалася.

31 жовтня 1590, дощ із проясненнями

Цього дня мій чоловік представив мене своєму доброму приятелеві К. М.

1 листопада 1590, холодно й сухо

Рано-вранці познайомилася з Д. Ч. Після сходу сонця прибули Т. Г., Г. П., та В. Р. Усі – друзі мого чоловіка. Місяць уповні.

Який-небудь дослідник майбутнього може запідозрити, що ці ініціали стосуються представників «Школи ночі», особливо прізвище Ройдон на першій сторінці, але довести це буде неможливо. До того ж, у наші дні мало хто з дослідників виявляє інтерес до цієї групи інтелектуалів. Маючи витончену освіту доби Ренесансу, представники «Школи ночі» володіли здатністю з приголомшливою швидкістю переходити з давніх мов на сучасні. Усі вони знали Аристотеля вздовж і впоперек. А коли Кіт, Волтер та Метью починали розмови про політику, то через їхні енциклопедичні знання історії та географії ніхто не встигав простежити за ходом їхніх думок. Джордж та Том іще якось спромагалися час від часу несміливо вставити свої п’ять копійок, але заїкуватість та глухота Генрі цілковито унеможливлювали його повноцінну участь у хитромудрих дискусіях. Більшість часу він тихо споглядав своїх товаришів із сором’язливою шанобливістю, яка викликала до нього велику симпатію, зважаючи на те, що своїм соціальним статусом граф переважав решту присутніх у кімнаті. Якби їх не було так багато, то і я б могла брати повноцінну участь у дискусіях.

Що ж до Метью, то від задумливого науковця, заглибленого в результати своїх досліджень і стривоженого майбутнім своїх одноплемінників, і сліду не лишилося. Колись я покохала саме такого Метью, а тепер з подивом виявила, що знову переживала те саме, але тепер уже закохуючись в Метью зразка шістнадцятого сторіччя, зачарована кожним вибухом його сміху та кожною гострою ремаркою, яку він робив під час баталій довкола якогось тонкого аспекту філософії. Метью жартував разом із іншими за обідом і мугикав пісні у коридорах. Він борюкався зі своїми псами у спальні біля каміна – то були два велетенські волохаті мастифи на ім’я Анаксимандр та Перікл. У сучасному Оксфорді та в Франції Метью завжди мав трохи сумовитий вигляд. Але тут, у Вудстоці, він був щасливий навіть тоді, коли я помічала, що він, прибувши з майбутнього, дивиться на своїх друзів так, наче не повністю вірить у їхню реальність.

– Ти, напевне, і сам не здогадувався, наскільки за ними скучив, – зауважила я, не в змозі утриматися від того, щоб не відривати його від роботи.

– Вампіри нездатні довго нудитися й думати про тих, кого покидають, – відповів Метью. – Інакше ми б збожеволіли. Я й так мав більш ніж зазвичай, щоб їх пам’ятати: їхні слова, зовнішність. Утім, невеличкі деталі забуваються – вирази облич, особливості сміху.

– Мій батько постійно носив у кишені карамельки, – прошепотіла я. – І я про них ніколи не згадувала – аж до Ля-П’єра. – Заплющивши очі, я й досі відчувала запах тих маленьких цукерок і чула, як труться їхні целофанові обгортки об м’яку тканину широких батькових шортів.

– І ти ні за що не відмовилася б від того спогаду – навіть заради того, щоб позбутися болю, – лагідно мовив Метью.

Він узяв іще одного листа і заскрипів пером по паперу. На його обличчя повернувся вираз напруженої зосередженості, а над переніссям виникла невеличка зморшка.

Я скопіювала кут, під яким він тримав своє перо та інтервал, що з ним умочав його в чорнильницю. І дійсно: писати було значно легше, якщо не тримати ручку мертвою хваткою. Тримаючи перо над папером, я приготувалася зробити новий запис.

Сьогодні було свято Усіх душ, традиційний день поминання померлих. Усі у домі говорили про товстий шар інею, що вкрив листя у саду. А завтра стане ще холодніше, пообіцяв П’єр.

2 листопада 1590, морозно

Зняли мої розміри для виготовлення черевиків та рукавичок. Франсуаза шиє.

Франсуаза шила мені теплу накидку та набір теплої одежі на прийдешню зиму з її холодними вітрами. Увесь ранок вона розбирала на мансарді речі, які залишилися у шафі після Луїзи де Клермон. Сукні сестри Метью з їхніми квадратними вирізами та широкими, мов дзвони, рукавами, вийшли з моди іще шістдесят років тому, але Франсуаза переробляла їх під те, що Джордж та Волтер називали сучасним стилем, а також під мою дебеленьку фігуру. Їй страх як не хотілося розпускати шви однієї напрочуд гарної сріблясто-чорної сукні, але Метью наполягав, щоб вона це зробила.

Перебуваючи серед представників «Школи ночі», я потребувала як офіційного вбрання, так і практичного повсякденного.

– Але ж пані Луїза в цьому платті виходила заміж, мій господарю, – не здавалася Франсуаза.

– Так, виходила – за вісімдесятирічного старця, у якого не лишилось жодного живого нащадка, зате були хворе серце й численні прибуткові маєтки. Я вважаю, що ця сукня сторицею окупила ті гроші, які родина витратила на її пошиття, – відказав Метью. – Вона личить Діані, і вона носитиме її, доки ти не пошиєш їй щось краще.

Звісно, я не занотувала цієї розмови в своєму записнику. Натомість намагалася ретельно добирати всі слова таким чином, щоб вони не значили нічого для інших, хоча в моїй уяві викликали яскраві óбрази людей, звуки та розмови. Якщо цій книжці судилося вціліти, то майбутній її читач не знайде в ній нічого, окрім сухих та стерильних уривчастих заміток про моє життя. Історикам часто доводилося нидіти над подібними документами в марному намаганні побачити багате, складне життя, сховане за простими й нехитрими рядками тексту.

Метью стиха вилаявся. Не одна я в цьому домі щось приховувала.

Мій чоловік отримав сьогодні багато листів, а мені дав цей нотатник, щоб я записувала в нього свої спогади.

Коли я підняла ручку, аби вмочити її в чорнильницю, до Метью прийшли Генрі й Том. Моє третє око враз закліпало й розплющилося, здивувавши мене своєю раптовою настороженістю. Дивно, але після нашого прибуття мої вроджені здібності – відьмовогонь, відьмовода та відьмовітер – немов перебували в стані сплячки. Але тепер, коли відьмацьке третє око забезпечило мене додатковим чуттям, я спромоглася розгледіти не лише густу червоно-чорну атмосферу довкола Метью, але й сріблясте світіння Тома та ледь помітне чорно-зелене мерехтіння Генрі – кожне з них неповторне, як відбитки пальців.

Пригадавши янтарно-блакитні нитки, помічені мною в кутку Старої Хижки, я замислилася: а що може означати втрата одних здібностей і набуття інших? Сьогодні вранці також був цікавий епізод, коли…

Щось у кутку знову впало мені в око – ще один проблиск яскраво-жовтого світла, слабко просякнутий блакитним відтінком. Почулося якесь відлуння – таке слабке, що воно скоріше відчувалося, аніж чулося. Коли я повернула голову, щоб встановити його джерело, відчуття зникло. Блакитно-бурштинові пасма продовжували пульсувати в полі мого периферійного зору, немовби час вабив мене, закликаючи повернутися додому.

Відтоді як я вперше здійснила в Медісоні свою подорож у часі, яка тривала всього-на-всього кілька хвилин, то завжди уявляла собі час як субстанцію, складену з ниток світла й кольору. Якщо добре зосередитися на конкретній нитці, то можна простежити її аж до самісінького початку. Але тепер, промандрувавши кілька сторіч в минуле, я знала, що ця здогадна простота ховала під собою вузли можливостей, які сполучали неймовірну кількість ділянок минулого з мільйонами ділянок сучасності та незбагненним потенціалом майбутнього. Ісаак Ньютон вважав час головною силою природи, яка непідвладна контролю. Пробившись до 1590 року, я готова була з ним погодитися.

– Діано, як ти почуваєшся? – голос Метью проник у мої роздуми. Його друзі стурбовано поглянули на мене.

– Чудово, – механічно відповіла я.

– Ні, не чудово. – Метью кинув перо на стіл. – Твій запах змінився. Гадаю, твоя магія також змінюється. Кіт має рацію. Ми мусимо знайти тобі відьму якомога швидше.

– Та ще зарано відьму приводити, – запротестувала я. – Важливіше, щоб я говорила й поводилася так, наче я – тутешня.

– Інша відьма відразу ж збагне, що ти – мандрівниця в часі, – відмахнувся він від мого заперечення. – І вона зробить на цей факт поправку. Тебе щось турбує іще?

Я похитала заперечно головою, боячись зустрітися з ним поглядом.

Метью не треба було бачити час, що розмотувався у кутку Старої Хижки, аби відчути, що щось негаразд. Якщо вже навіть у нього виникли підозри, що з моєю магією відбувається щось більше, аніж я бажаю розповісти, то мені не вдасться приховати це від жодної відьми, яку сюди можуть запросити.

4

«Школа ночі» з готовністю взялася допомогти Метью в пошуках потрібного створіння. І їхні пропозиції виявили загальну неповагу до жінок, відьом та кожного, хто не мав університетської освіти. Генрі вважав, що найбільш плідним місцем для майбутніх пошуків є Лондон, але Волтер запевнив його, що в переповненому місті мене буде важко сховати від забобонних сусідів. Джордж висловив думку про те, що можна спробувати переконати науковців з Оксфорду допомогти нам своїми фаховими знаннями, оскільки вони принаймні мають належний інтелектуальний потенціал та знання. Том із Метью піддали різкій та нещадній критиці знання місцевих філософів-природознавців та алхіміків, вказавши на їхні численні слабкі сторони, і від цієї ідеї також довелося відмовитися. Кіт вважав необачним та небезпечним доручати мою підготовку будь-якій жінці й склав список тутешніх джентльменів, які могли б зайнятися моєю освітою. До того списку входили пастор церкви Святого Мученика, який добре розбирався в апокаліптичних знаках на небесах, сусідній землевласник на ім’я Смітсон, що бавився алхімією і підшукував собі в помічники відьму або ж демона, а також студент із коледжу Крайст-Черч, який заробляв на тривалу оренду книжок у бібліотеці тим, що складав гороскопи.

Та Метью наклав вето на всі ці пропозиції й вирішив удатися до послуг удовиці Бітон, тутешньої всезнайки та повитухи. Вона була бідна й була жінкою, тобто якраз таким типом створінь, над яким найбільше глузували представники «Школи ночі», але, на думку Метью, ця обставина мала лише сприяти її піддатливості та слухняності. До того ж, удовиця Бітон була єдиною істотою в радіусі багатьох миль, яка мала достовірно підтверджені магічні здібності. Усі інші, за його власним визнанням, уже давно повтікали, бо не бажали жити поруч із вампірами.

– Запрошення вдовиці Бітон може виявитися не такою вже й слушною ідеєю, – зауважила я згодом, коли ми вже вкладалися спати.

– Та ти вже казала про це, – кинув Метью з ледь прихованим роздратуванням. – Але якщо вдовиця Бітон не зможе допомогти нам, то принаймні зможе порекомендувати кого-небудь.

– Кінець шістнадцятого сторіччя – не надто слушний час відкрито ходити по сусідах і розпитувати, чи не знають вони, бува, де мешкає та чи інша відьма, Метью. – Я тільки й могла, що натякнути йому на перспективу полювання на відьом, яка загрожувала мені та членам «Школи ночі», але, хоча й Метью добре знав про жахи, пов’язані з цим огидним явищем, усе одно вважав мої страхи перебільшеними.

– Челмсфордські судилища над відьмами вже стали історією, а Ланкаширські переслідування розпочнуться лише через двадцять років. Якби в Англії ось-ось мало спалахнути чергове полювання на відьом, то я не став би тебе сюди брати, – сказав Метью і почав переглядати кілька листів, які П’єр залишив для нього на столі.

– Ти міркуєш так тому, що ти займаєшся точними науками, а не історією, – відверто сказала я. – Челмсфорд та Ланкашир були лишень крайніми проявами, за якими приховувалось вельми поширене явище.

– Гадаєш, що історик здатен краще зрозуміти дух нинішньої доби, аніж люди, яким довелося в ній жити? – скептично підняв брови Метью.

– Так, – відказала я, наїжачуючись. – Часто саме так і буває.

– Не те казала ти сьогодні вранці, коли не могла второпати, чому в домі немає виделок, – зауважив він. І дійсно: я все перерила догори ногами, доки Метью не пояснив мені, що це кухонне приладдя ще не набуло в Англії широкого вжитку.

– Сподіваюся, ти не один з тих, хто вважає, ніби історики тільки й здатні, що запам’ятовувати дати й розкопувати невідомі факти, – парирувала я. – Моє завдання як історика – зрозуміти, чому в минулому трапилася та чи інша подія. Коли щось відбувається перед твоїми очима, то причини зрозуміти важко, а ретроспективний погляд дає можливість побачити ширший контекст.

– Тоді можеш розслабитися й не турбуватися, бо ти маєш і знання, і ретроспективу, – мовив Метью. – Я розумію твої побоювання, Діано, але запрошення вдовиці Бітон – правильне рішення. «Обговорення завершене» – прозвучало в його інтонації.

– У 1590-х роках траплялися нестачі харчів, і люди не мали впевненості в майбутньому, – сказала я. – І це означає, що люди шукають офірних цапів, щоб вилити на них злість за лихі часи. Може, твої приятелі ще не знають цього, але теплокровні звідниці й повитухи зараз дуже бояться, що їх звинуватять у відьмацтві.

– Я – найвпливовіша людина у Вудстоці, – заявив Метью, беручи мене за плечі. Тому ніхто й ні в чому тебе не звинуватить.

Його зарозумілість вельми здивувала мене.

– Я тут чужа, а вдовиця Бітон нічим мені не завдячує. Якщо я почну привертати до себе допитливі погляди, то стану наражати її на велику небезпеку, – відказала я. – Перш ніж вдаватися до її допомоги, я маю щонайменше сприйматися оточенням як знатна жінка Єлизаветинської доби.

– Ми не можемо витрачати на це час, Діано, – різко кинув Метью.

– А я й не прошу тебе терпляче чекати, поки я навчуся вишивати й варити варення. Але я маю рацію. – Я кинула на нього похмурий погляд. – Можеш кликати свою всезнайку. Але потім не дивуйся, якщо з цього не вийде нічого доброго.

– Довірся мені, – сказав Метью, схиляючи свої губи над моїми. У його очах з’явився мрійливий вираз, і я відчула, як загострився його інстинкт переслідувати жертву та силоміць підкоряти її. Йшлося не лише про чоловіка шістнадцятого сторіччя, який бажав узяти гору над своєю дружиною, йшлося також про вампіра, що хотів упіймати відьму.

– Не вважаю, що суперечки підсилюють статеве бажання, – зауважила я, відвертаючи голову. – Однак Метью явно був протилежної думки. І я відсторонилася на кілька дюймів.

– А я й не сперечаюся, – ніжно відказав Метью, наближаючи свої вуста до мого вуха. – Це ти зі мною сперечаєшся. І якщо ти гадаєш, дружинонько, що я коли-небудь доторкнуся до тебе, коли буду в гніві, то ти глибоко помиляєшся. – Пришпиливши мене своїм поглядом до ліжка, він схопив свої бриджі. – Піду донизу. Може, там хтось іще не спить і складе мені компанію, – сказав Метью і м’якими вкрадливими кроками рушив до дверей і перед ними на мить зупинився. – А якщо хочеш бути схожою на жінку Єлизаветинської доби, то довірся мені й припини ставити під сумнів усе, що я кажу, – різко кинув він і вийшов із кімнати.

Наступного дня один вампір, два демони та троє людей уважно роздивлялися мене, стоячи з протилежного боку широкої підлоги з дощок. Дзвони на церкві Святого Мученика відбили час, і слабке відлуння їхньої мелодії ще довго висіло у повітрі, просякнутому ароматом айви, розмарину та лаванди. Я сиділа на незручному дерев’яному стільці, стиснута набором із блузок, нижньої білизни, рукавів, спідниць та туго зашнурованого корсета. Моє орієнтоване на кар’єру і до дрібниць продумане життя двадцять першого сторіччя блякло і блякло з кожним здавленим подихом. Я похмуро втупилася у вікно, де у тьмяному світлі похмурого осіннього дня холодний дощ лупцював скляні шибки вітражних вікон.

– Elle est ici (Вона вже тут), – оголосив П’єр, зиркнувши в мій бік. – Прийшла відьма, щоб подивитися на мадам.

– Нарешті, – зітхнув Метью. Чіткі лінії його камзола робили його іще більш широкоплечим, а жолуді та дубове листя, вишиті чорним по краях його білого комірця, підкреслювали блідість шкіри. Він схилив набік свою чорняву голову, щоб під новим кутом поглянути, чи успішно пройшла я перевірку на відповідність зовнішньому вигляду єлизаветинської жінки.

– Ну, і як? – спитав він. – Годиться?

Джордж опустив свої окуляри.

– Так. Червонувато-брунатний колір сукні личить їй краще, аніж колір попередньої, і вигідно відтінює її волосся.

– Так, Джордже, господиня Ройдон дійсно має відповідний зовнішній вигляд. Але ми не зможемо вичерпно пояснити її незвичну мову лише тим, що вона прибула з іншої країни, – стримано зауважив Генрі своїм басом. Він виступив уперед і поправив складку моєї парчевої спідниці. – А іще її зріст. Його не сховати. Вона вища навіть за королеву.

– А чому ви впевнені, що нам не вдасться видати її за француженку, іспанку чи голандку? – спитав Том, беручи обчищений апельсин пальцями в чорнильних плямах і підносячи його до свого носа. – Я вважаю, що, зрештою, господиня Ройдон буде у безпеці, якщо розчиниться серед численних лондонських мешканців. Звісно, демони неодмінно помітять її, але простолюдини навряд чи удостоять її другим поглядом.

Волтер здивовано пирхнув і підвівся з низького ослону, немов розмотавшись на свій чималенький зріст.

– Господиня Ройдон має витончені форми та незвично високий зріст. Тому простолюдини віком від тринадцяти до шістнадцяти матимуть достатньо підстав озиратися на неї. Ні, краще їй залишатися тут, із удовицею Бітон.

– Може, краще буде, коли я зустрінуся з нею трохи згодом, наодинці й у селі? – запропонувала я, сподіваючись, що хто-небудь з чоловіків побачить у моїй пропозиції раціональне зерно й переконає Метью дозволити мені вчинити саме так.

– Ні! – скрикнули одночасно шість чоловічих голосів.

З’явилася Франсуаза, несучи дві накрохмалені одежини та мереживо. Наприндившись і випнувши груди, як та курка, що гордовито дає відсіч надміру причепливому півню, вона була явно роздратована (утім, як і я), що Метью безперервно втручався і заважав.

– Діана не збирається з’являтися при дворі. Тому оцей рюш непотрібен, – сказав Метью з роздратованим жестом. – До того ж, головна проблема – це її волосся.

– Ви й гадки не маєте, що потрібно, а що – ні, – відказала Франсуаза. Коли справа торкнулася чоловічого глупства, то ми з нею несподівано знайшли спільну мову, незважаючи на те, що вона була вампіром, а я відьмою. – Що воліє вдягнути мадам де Клермон? – Із цими словами Франсуаза простягнула мені набір зі складчастої напівпрозорої тканини і якийсь предмет одежі у вигляді півмісяця, який нагадував сніжинки, з’єднані невидимими швами.

Ці сніжинки видалися мені більш підхожими. І я тицьнула на них пальцем.

Коли Франсуаза прикріпляла комір до краю мого ліфа, Метью простягнув руку і спробував було поправити моє волосся, щоб надати йому привабливішого, на його думку, вигляду. Франсуаза різко ляснула його по руці.

– Не чіпайте.

– Буду чіпати свою дружину тоді, коли мені забажається. І припини звати Діану «мадам де Клермон», – пробурчав Метью, простягаючи руку до моїх плечей. – Бо тоді мені починає здаватися, що на порозі ось-ось з’явиться моя мати. – Він розсунув краї комірця, вивільнивши при цьому чорну оксамитову мотузку, що прикривала шпильки, які встромила Франсуаза.

– «Мадам» означає заміжня жінка. ЇЇ груди мають бути прикриті. Бо й без того вже пішли чутки про нову коханку, – запротестувала Франсуаза.

– Чутки? Які чутки? – насуплено спитала я.

– Вас учора не було в церкві, тому подейкують, що ви вагітна або ж чумна. Отой священик-єретик вважає, що ви – католичка. Інші ж вважають вас іспанкою.

– Іспанкою?

– Oui, мадам. Хтось учора в конюшні підслухав вашу розмову.

– Але ж то я вправлялася у французькій! – З мене добрий імітатор, і мені здавалося, що коли я почну імітувати владний стиль розмови Ізабо, то місцеві мешканці швидше й легше купляться на мою «легенду».

– Синові кучера так не здалося. – Із тону Франсуази було видно, що помилка і сум’яття хлопця були гарантовані наперед. Вона із задоволенням поглянула на мене. – Так, мадам, ви дійсно виглядаєте наче знатна й поважна жінка.

– Fallaces sunt rerum species, – зазначив Кіт із ледь помітною в’їдливістю в голосі. Метью невдоволено скривився. – «Зовнішність буває оманливою», як то кажуть. Гадаю, її зовнішність нікого не введе в оману.

– Іще не на часі цитувати Сенеку, – відказав Волтер, застережно глянувши на Марлоу.

– Стоїцизм завжди на часі, – відрізав Кіт. – Маєш дякувати мені, що я не процитував Гомера. Бо все, що ми останнім часом чули, це недоречні парафрази з «Іліади». Тому, Джордже, благаю – залиш грецьку тим, хто на ній хоч трохи знається. Наприклад, Метью.

– Я іще не завершив переклад цього твору Гомера! – вигукнув Джордж, наїжачуючись.

Його відповідь спричинилася до зливи латинських цитат із боку Волтера. Одна з них розсмішила Метью, і він відповів на мові, яка здалася мені грецькою. Цілковито забувши про відьму, що чекала внизу, чоловіки з ентузіазмом заходилися вправлятися у своєму улюбленому занятті: словесних дуелях. Я відкинулася на спинку стільця.

– Коли вони в отакому гарному гуморі, це просто диво, – прошепотів Генрі. – Перед вами – найгостріші дотепники у всьому королівстві, пані Ройдон.

Між Рейлі та Марлоу виникла жвава суперечка через сильні сторони – або ж відсутність таких – у політиці її величності стосовно колонізації нових земель та їх дослідження.

– Давати гроші таким авантюристам та марнотратникам, як ти, Волтере, це все одно, що брати золото жменями й кидати його в Темзу, – пирхнув Кіт.

– Це я – авантюрист і марнотратник? Та ти ж не наважуєшся й носа на вулицю висунути через страх перед кредиторами! – скрикнув Рейлі голосом, що тремтів від обурення. – Тож не верзи дурниць, Кіте!

Метью зі зростаючою втіхою стежив за цими словесними перестрілками.

– А з ким у тебе зараз проблеми? – спитав він Марлоу, простягаючи руку до келиха з вином. – І скільки коштуватиме визволити тебе з цієї халепи?

– Із моїм кравцем, – відповів Кіт, показуючи на свій дорогий костюм. – Також із видавцем «Тамерлана Великого». – Він невпевнено замовк, вочевидь подумки розташовуючи свої борги відповідно до їх пріоритетності. – А іще отой негідник Гопкінс, який, бач, вважає себе власником будинку, де я мешкаю. Але я маю ось що. – Із цими словами Кіт високо підняв маленьку фігурку Діани, яку виграв у Метью тієї суботньої ночі, коли вони грали в шахи. Боячись випустити статуетку з поля зору, я трохи подалася вперед.

– Хоч якою скрутною не була ваша фінансова ситуація, не збирайтесь заставити її за копійки, – вирвалося у мене. Метью зиркнув у мій бік і легеньким порухом руки змусив знову відкинутися на спинку.

– Я про це потурбуюся, не хвилюйся.

Марлоу вишкірився і, хутко підхопившись на ноги, сховав фігурку богині собі в кишеню.

– На тебе завжди можна покластися, Мете. Звісно, я з тобою неодмінно розрахуюся.

– Звісно, що розрахуєшся, – промимрили в унісон Метью, Волтер і Джордж із сумнівом у голосі.

– Коли я з тобою розрахуюся, частину грошей витрать на придбання бороди, – відказав Кіт, із задоволенням погладжуючи власну. – Бо маєш жахливий вигляд.

«Купити бороду?» Мабуть, я щось не так зрозуміла. Напевне, Марлоу знову вживає жаргонні слівця, хоча Метью, з огляду на мене, уже просив його цього не робити.

– В Оксфорді є один цирульник, справжній чаклун. Волосся твого чоловіка відростає повільно, як і в усіх його одноплемінників, до того ж, він чисто поголений. – Побачивши, що я й досі нічого не розумію, Кіт продовжив пояснювати з підкресленою терплячістю.

– При теперішній зовнішності Метью дуже впадає в око. Тому йому потрібна борода. Вочевидь, ви – недостатньо сильна відьма, щоб забезпечити бородою свого чоловіка, тому доведеться нам пошукати кого-небудь здатного це зробити.

Мій погляд ковзнув до порожньої вази, що стояла на берестяному столі. Раніше Франсуаза наповнювала її букетами з саду – пагінцями дуба, гілочками мушмули з брунатними плодами, що нагадували шипшину, та кількома білими трояндами, щоб внести до кімнати колір та аромат. Кілька годин тому я торкнулася пальцями гілочок, щоб витягнути троянди й мушмулу і встромити їх на передньому плані вази. Секунд з п’ятнадцять я милувалася результатами перестановки, та раптом квіти і плоди зів’яли прямо у мене перед очима. Зневоднення ширилося від моїх пальців навсібіч, і їх поколювало від потоку інформації про рослини, який до них ішов: реакція на сонячне світло, заспокійливе відчуття дощу, відчуття сили коренів, зумовлене їхнім опором вітру, смак ґрунту.

Метью мав рацію. Після того як ми опинилися в 1590 році, моя магія почала змінюватися. Залишилися в минулому виверження відьмовогню, відьмоводи та відьмовітру, які траплялися у мене після того, як я зустріла Метью. Натомість я стала бачити яскраві ниті часу й кольорову ауру, що оточувала живі істоти. Кожного разу, коли я прогулювалася в парку, з тіні під дубами на мене позирав білий олень. А на додачу виявилося, що від мого дотику все сохне й марніє.

– Удовиця Бітон чекає, – нагадав нам Волтер, підштовхуючи Тома до дверей.

– А що, як вона зможе читати мої думки? – злякалася я, спускаючись широкими дубовими сходами.

– Я більше переймаюся тим, що ви можете сказати вголос. Не робіть нічого, що могло б викликати у неї заздрощі чи ворожість, – порадив мені Волтер, ідучи позаду мене разом із рештою представників «Школи ночі». – Якщо аргументів не залишиться – брешіть. Ми з Метью робимо це увесь час.

– Відьма не може брехати іншій відьмі.

– Усе це добром не закінчиться, – похмуро пробурмотів Кіт. – Можу побитися об заклад на гроші.

– Припини! – вигукнув Метью і, крутнувшись на п’ятах, схопив Кіта за комір. Двійко англійських мастифів загарчали, наближаючись до нього. Вони були віддані Метью і обидва недолюблювали Кіта.

– Усе, що я хотів сказати, це… – почав було Кіт, пручаючись і намагаючись вивільнитися, та Метью не дав йому закінчити фразу і припер до стіни, піднявши догори однією рукою.

– Те, що ти сказав, мені нецікаво, а те, що хотів сказати, і так ясно, – відрізав Метью, посилюючи хватку.

– Постав його на місце, – сказав Волтер, кладучи одну руку на плече Марлоу, а другу – на плече Метью. Та вампір проігнорував Рейлі й натомість підняв свого приятеля ще на кілька дюймів. У своєму червоно-чорному плюмажі Кіт скидався на якогось екзотичного птаха, пришпиленого до різьблених дерев’яних панелей. Потримавши Марлоу іще кілька секунд, аби остаточно прояснити йому свою точку зору, Метью зрештою відпустив його.

– Ходімо, Діано, все буде гаразд. – У голосі Метью й досі відчувалася впевненість, але зловісне поколювання в кінчиках моїх пальців підказувало мені, що Кіт може мати рацію.

– Господи милосердний, – пробурмотів Волтер, не вірячи своїм очам, коли наша процесія увібралася до кімнати. – Це – удовиця Бітон?

У дальньому кінці кімнати стояла у тіні відьма – усім відьмам відьма, наче спеціальний кастинг пройшла: маленька, зігнута й старезна. Коли ми до неї наближалися, то стали виразніше проявлятися деталі її поруділого від часу чорного плаття, сивих кучерів та обвислої шкіри. Одне її око було біле від катаракти, а друге – пістряво-каре. Очне яблуко, те, що з катарактою, мало лячну схильність обертатися навсібіч у своєму заглибленні так, немов бачило краще й глибше. Щойно я подумала, що все найогидніше в ній я вже побачила, як раптом помітила на переніссі у відьми невелику бородавку.

Удовиця Бітон зиркнула в мій бік і неохоче зробила реверанс. Ледь відчутний свербіж у моїй шкірі засвідчив, що переді мною таки дійсно відьма. Несподівано моє третє око розкрилося, шукаючи додаткової інформації. Однак, на відміну від більшості інших створінь, удовиця Бітон майже не випромінювала світла. Вона була наскрізь сіра з голови до п’ят. Було якось прикро бачити відьму, котра щосили намагалася бути непрозорою. Невже і я була такою ж до того, як торкнулася манускрипту Ешмол-782? Моє третє око, не знайшовши для себе роботи, знову закрилося.

– Дякуємо, що завітали до нас, удовице Бітон, – сказав Метью тоном, в якому чулося, що стара має дякувати що він взагалі пустив її до себе.

– Добридень, володарю Ройдон. – Голос відьми прошелестів, наче листя, яке кружляє вітер на гравію перед будинком. Вона повернула на мене своє здорове око.

– Допоможіть удовиці Бітон сісти, Джордже.

Чепмен рвонув уперед, виконуючи команду Метью, а ми залишилися стояти на поштивій відстані. Умощуючи свої ревматичні суглоби в крісло, відьма застогнала. Метью ввічливо почекав, поки вона всядеться, а потім продовжив.

– Візьмімося без зволікань за суть справи. Ця жінка, – показав на мене Метью, – знаходиться під моєю опікою, і останнім часом їй довелося зазнати чимало труднощів та поневірянь. – При цьому Метью не сказав, що ми одружені.

– Ви оточені впливовими друзями та вірними слугами, володарю Ройдон. Яку користь я, бідна жінка, можу принести такому знатному чоловіку, як ви?

Удовиця Бітон спробувала сховати свій докір за фальшивою улесливістю, але мій чоловік мав прекрасний слух. Очі його звузилися.

– Не прикидайтеся й не намагайтеся мене обдурити, – відрізав він. Ви ж не хочете, щоб я став вашим ворогом, удовице Бітон? Річ у тому, що ця жінка демонструє ознаки того, що вона – відьма, і потребує вашої допомоги.

– Відьма? – перепитала вдовиця Бітон із ввічливим сумнівом у голосі. – Її мати була відьма? Чи її батько чаклун?

– Обоє загинули, ще коли вона була дитиною. Ми достеменно не знаємо, якими здібностями вони володіли, – зізнався Метью, однак, будучи типовим вампіром, сказав лишень половину правди. Кинувши маленьку торбочку з монетами на коліна відьмі, він додав: – Я буду вам вдячний, якщо ви оглянете її.

– Добре. – Удовиця Бітон простягнула до мого обличчя свої вузлуваті пальці. Коли вони торкнулися моєї плоті, безпомилково знайома хвиля енергії прокотилася поміж нами. Стара аж підстрибнула.

– Ну, і що? – суворо спитав Метью.

Удовиця Бітон опустила руки на коліна й вчепилася ними в торбочку з грошима. На якусь мить мені здалося, що вона ось-ось пожбурить її назад. Але стара швидко відновила своє самовладання.

– Я так і знала. Ця жінка – ніяка не відьма, володарю Ройдон. – Вона сказала це рівним байдужим голосом, трохи пискливішим, ніж раніш. У моїх грудях піднявся приплив огиди й заповнив мій рот гірким присмаком.

– Якщо ви так гадаєте, то ви не маєте такої сили, яку приписують вам мешканці Вудстока, – відказала я.

Удовиця Бітон обурено випрямилася в кріслі.

– Я – поважна й шанована цілителька, знавець трав, що лікують чоловіків та жінок від усіляких хвороб. Володар Ройдон знає про мої здібності.

– Це – відьомське ремесло. Але наші одноплемінники мають також інші таланти, – обережно зауважила я. Метью боляче стиснув мені лікоть – мовчи, мовляв.

– Мені нічого не відомо про такі таланти, – скоромовкою заперечила вона. Стара баба була впертою, як моя тітка Сара, і поділяла її презирство до таких відьом, як я, котрі мали здатність керувати стихіями, не вивчаючи для цього відьомських традицій. Сара знала призначення кожної трави та рослини й чудово пам’ятала сотні заклинань, але цього замало, аби бути справжньою відьмою. Удовиця Бітон знала це, хоча визнавати не хотіла.

– Ясна річ, для визначення міри здібностей цієї жінки існує іще якийсь спосіб, окрім звичайного дотику. І така відьма, як ви, має знати ці способи, – виклично сказав Метью злегка глузливим тоном. Удовиця Бітон на мить розгубилася, зважуючи в руці торбочку. Насамкінець її чималенька вага переконала прийняти виклик. І вона опустила торбинку до кишені, що ховалася серед численних спідниць.

– Існують різні мірила для визначення, чи є хто-небудь відьмою. Декотрі з них ґрунтуються на промовлянні молитви. Якщо істота спотикається об слова і хоча б на мить завагається, то це ознака того, що диявол десь поблизу, – сказала стара, надаючи своєму голосу таємничого звучання.

– Дияволу у Вудстоці тісно й незатишно, вдовице Бітон, – зауважив Том. Він сказав це тоном батька, який переконує дитинча, що під ліжком у нього не сховалася потвора.

– Диявол повсюди, пане. Ті, хто так не вважають, стають жертвами його лиховісних хитрощів.

– Це – людські байки, призначені налякати забобонних та слабких розумом, – відмахнувся від неї Том.

– Тільки не зараз, Томе, припини, – пробурмотів Волтер.

– Існують також інші ознаки, – озвався Джордж, із готовністю ділячись власними знаннями. – Диявол таврує відьму як свою власність шрамами та плямами.

– І то правда, пане, – погодилася вдовиця Бітон. – І мудрі люди знають про це і шукають ці знаки.

Кров умить відплинула в мене від голови, аж стало зле. Якщо це дійсно так, то такі позначки можна знайти й у мене.

– Мають бути й інші методи, – сказав Генрі з тривогою в голосі.

– Так, вони є, мій володарю. Молочно-біле око старої швидко окинуло кімнату, і відьма показала на стіл з його науковим приладдям та купами книжок.

– Підсуньте мене туди.

Рука вдовиці Бітон ковзнула до тої самої складки спідниці, яка служила схованкою для грошей, видобула звідти пом’ятий мідний дзвінок і поставила його на стіл.

– Принесіть, будь ласка, свічку.

Заінтригований Генрі швидко виконав її прохання.

– Дехто каже, що істинна сила відьми походить від того факту, що вона є істотою, яка знаходиться між життям та смертю, між світлом та тьмою. На світових перехрестях вона може зруйнувати витвір природи й розпустити всі ниті, що зв’язують воєдино порядок речей. – Удовиця Бітон взяла книгу й поклала її поміж свічкою у важкому срібному канделябрі та мідним дзвіночком й заговорила тихим голосом: – Коли в давнину сусіди виявляли відьму, вони виганяли її з церкви дзвоном дзвінка, щоб вказати на те, що вона мертва. Удовиця Бітон підняла дзвінок і, погойдуючи зап’ястям, почала калатати. Потім вона відпустила його, але дзвінок так і лишився висіти над столом, продовжуючи дзвонити. Том та Кіт посунулися уперед, Джордж ошелешено охнув, а Генрі перехрестився. Удовицю Бітон явно задовольнила їхня реакція, і вона переключила свою увагу на англійський переклад грецького класичного твору, Евклідових «Елементів геометрії», який лежав на столі разом із декількома математичними приладами з обширної колекції Метью.

– І тоді священик узяв священну книгу – Біблію – і закрив її, щоб показати, що відьмі заборонене спілкування з Богом. «Елементи геометрії» з ляскотом закрилися. Джордж і Том аж попідскакували. Представники «Школи ночі» виявилися навдивовижу вразливими як для чоловіків, котрі вважали себе вільними від забобонів.

– А насамкінець священик погасив свічу, щоб показати, що відьма не має душі. – Удовиця Бітон простягнула руку до полум’я свічки й стиснула пальцями гніт. Світло згасло, і в повітря піднялося тоненьке пасмо диму.

Чоловіки сиділи мовчки, мов зачаровані. Навіть у Метью на обличчі застиг ошелешений вираз. Єдиними звуками в кімнаті залишилися потріскування вогню в каміні та безперервне різке калатання дзвоника.

– Справжня відьма здатна знову запалити вогонь, розкрити книгу й зупинити дзеленчання дзвоника. Бо вона в очах Господа – чудесне створіння. – Удовиця Бітон витримала ефектну паузу, і її білувато-молочне око крутнулося у мій бік. – Ти зможеш виконати ці дії, дівчинко?

У наші часи, коли відьма досягає тринадцятирічного віку, її представляють місцевому клану через церемонію, котра химерним чином нагадує випробування, яке влаштувала мені вдовиця Бітон. Дзвонили дзвоники відьомського вівтаря, запрошуючи молоду відьму на зібрання громади, і ті дзвоники традиційно виготовляли з важкого срібла, полірували й передавали з покоління в покоління. Замість Біблії чи підручника з математики родина молодої відьми приносила свою книгу заклинань, щоб надати цій важливій церемонії історичного забарвлення. Лише на моє тринадцятиріччя Сара єдиний раз дозволила винести з дому родинну книгу заклинань Бішопів. Що ж до свічки, то її розташування та призначення скрізь і завжди були одні й ті самі. Саме тому молоді відьми іще змалечку вправлялися в умінні запалювати і гасити їх.

Моє офіційне представлення Медісонській громаді відьом обернулося повним фіаско, свідками якого стали всі мої родичі. І протягом усіх двадцяти років, що минули відтоді, мені регулярно сниться один і той самий кошмар: свічка не запалюється, книга не розкривається, а дзвоник дзвонить для всякої іншої відьми, але не для мене.

– Не впевнена, – відповіла я, вагаючись.

– А ти спробуй, – упевненим голосом заохотив мене Метью. – Ти ж недавно запалила кілька свічок.

То була правда. На Гелловін мені врешті-решт вдалося запалити кілька свічок у гарбузах, виставлених уздовж під’їзної алеї до будинку Бішопів. Однак свідків моїх тодішніх спроб, які не відразу увінчалися успіхом, не було. А зараз я відчувала, як Кіт і Том легенько підштовхували мене своїми поглядами – мовляв, давай! Дотик погляду вдовиці Бітон був ледь відчутним, зате знайомий прохолодний потік уваги, який ішов від Метью, відчувався дуже сильно. Кров у моїх венах зреагувала миттєво й перетворилася на лід, немов відмовляючись породити вогонь, необхідний на цій стадії випробування. Сподіваючись на краще, я зосередилася на ґнотику свічки й прошепотіла закляття.

Але не сталося нічого.

– Розслабся, – порадив Метью. – А як стосовно книги? Може, почнеш із неї?

Якщо не брати до уваги те, що дотримання певного порядку мало у відьомському ремеслі вкрай важливе значення, я не знала, з якого боку взятися за Евклідові «Елементи». Зосередитися на повітрі, затиснутому між сторінками, чи викликати вітер, який підніме обкладинку? Та важко було зібрати докупи думки й зосередитися, коли безустанку дзеленчав дзвоник, що й досі висів у повітрі.

– Ви не могли б зупинити дзвін? – спитала я благальним тоном, відчуваючи, як зростає моє занепокоєння.

Удовиця Бітон клацнула пальцями – і мідний дзвоник упав на стіл. Востаннє дзеленькнувши своїми пом’ятими боками, він нарешті замовк.

– Я ж казала вам, володарю Ройдон, – сказала вдовиця Бітон з тріумфальною ноткою в голосі. – Яку б там магію у її виконанні ви не бачили, то все був обман, ілюзія. Ця жінка не має сили. І селу немає підстав її боятися.

– А може, вона намагається заманити тебе у пастку, Метью, – озвався Кіт. – Гадаю, вона на таке здатна. І взагалі, жінки – підступні створіння.

Заяви, подібні до тієї, яка щойно прозвучала з вуст удовиці Бітон, часто робили й інші відьми, і з не меншим задоволенням. І мені раптом дуже-дуже захотілося довести її неправоту й стерти з обличчя Кіта самовдоволений вираз всезнайки.

– Я не можу запалити свічку. І нікому не вдалося навчити мене, як розкривати книгу чи припинити дзеленчання дзвоника. Але якщо я така безсила, то як ви поясните ось це?

Неподалік стояла ваза з фруктами. У ній у тьмяному світлі золотаво поблискувала свіжа айва. Узявши одну з них, я поклала її на долоню й підняла угору, щоб усім було видно.

Я сконцентрувалася на плоді й відчула, як засвербіла шкіра моєї долоні. Мені було чітко видно м’якоть айви крізь її жорстку шкірку, наче остання була зроблена зі скла. Мої очі поволі заплющилися, а моє третє відьомське око поступово розкрилося і почало шукати і вбирати в себе інформацію. Десь із центру мого чола виповзло відчуття усвідомлення, перетекло мені в руку й сягнуло кінчиків пальців. Воно розгалужувалося, наче корені дерева, своїми щупальцями проникаючи всередину плоду.

Один за одним пізнала я секрети, що він у собі таїв. У його центрі зачаївся хробачок, який потихеньку прогризався крізь м’якоть. Мою увагу привернула енергія, закута у плоді, і на кінчику язика я відчула присмак сонячного світла. Я аж злегка сіпнулася від насолоди, упиваючись світлом невидимого сонця. «Скільки сили й енергії! – подумала я. – Життя. І смерть». Моя аудиторія якось зіщулилася, зменшилася і втратила свою значущість. Тепер важило лише одне: моя безмежна здатність до пізнання, сконцентрована на моїй долоні.

Ув’язнене у плоді сонце якимось чином відреагувало на моє запрошення і, покинувши айву, перемістилося до моїх пальців. Я інстинктивно спробувала стримати наближення сонячного світла й повернути його туди, звідки воно вийшло – до плоду, але айва раптом потемніла, зібгалася і зсохлася.

Удовиця Бітон перелякано охнула, перериваючи мою зосередженість. Злякавшись, я впустила фрукт на підлогу, і той, ударившись об її поліровану поверхню, розсипався на маленькі трухляві шматочки. Підвівши очі, я побачила, як Генрі знову перехрестився, і у повільних механічних рухах його руки та широко розплющених очах відобразилися подив і потрясіння. Натомість Том із Волтером зосередилися на моїх пальцях, де малесенькі пасма сонячного світла й досі марно намагалися поновити втрачений зв’язок із плодом айви. Метью накрив мої пальці своєю долонею, приховуючи ознаки моєї некерованої сили. Мої руки й досі іскрилися, і я спробувала прибрати їх, щоб не обпалити його. Та він похитав головою, рук не прибрав і зустрівся зі мною поглядом, немов кажучи, що він достатньо сильний, щоб увібрати всяку енергію, що йтиме від мене. Повагавшись кілька секунд, моє тіло піддалося заспокійливому впливу Метью й розслабилося.

– Усе скінчилося, вгамуйся. Більше так не роби, – сказав він із притиском.

– Метью, я здатна відчувати смак сонячного світла, – сказала я, охоплена панікою. – І я маю здатність бачити час, який ховається по кутках.

– Ця жінка зачарувала вера. Це витівки диявола, – прошипіла вдовиця Бітон.

І вона позадкувала, виставивши, мов вила, свої пальці, щоб відвести небезпеку.

– У Вудстоці диявола немає, – повторив Том твердим голосом.

– Ви маєте книжки, повні химерних символів та магічних заклинань, – сказала вдовиця Бітон, махнувши рукою у бік Евклідових «Елементів». «Як добре, – подумала я, – що вона не чула, як Кіт читав рядки з „Доктора Фауста“».

– То математика, а не магія, – заперечив Том.

– Називайте це як хочете, але я побачила правду. Ви – такі ж, як і вони, і запросили мене сюди для того, щоб втягнути у свої підступні плани.

– Як хто? – спитав Метью різким голосом.

– Та вчені з університету. Своїми запитаннями вони змусили двох відьом покинути сільце Данз Т’ю. Вони хотіли наших знань, а скінчили тим, що засудили жінок, які ті знання мали. У Фарінгдоні якраз починав утворюватися відьмацький клан, але всі відьми порозбігалися хто куди, коли впали в око таким чоловікам, як ви.

Для відьми клан означав безпеку, захист і участь у справах громади. Без клану відьма була значно вразливішою до заздрощів та забобонної ненависті з боку своїх сусідів.

– Та ніхто й не думає виганяти вас із Вудстока, – заспокійливо сказала я, але щойно зробила до старої крок, прагнучи примирення, як та знову позадкувала.

– У цьому домі криється зло. І всі в селі про це знають. Учора пан Денфорт проповідував парафіянам про ті небезпеки, які впадуть на наші голови, якщо ми дозволимо цьому злу пустити коріння.

– Я – одинока відьма, так само, як і ви, і не маю родини, яка могла б мене захистити, – сказала я, сподіваючись на її співчуття. – Пожалійте мене, перш ніж хтось інший встигне виявити, хто я є насправді.

– Ви – не така, як я, і мені не потрібні проблеми. Ніхто не пожаліє мене, коли село зажадає крові. Я не маю вера, який захистив би мене, не маю лордів та придворних джентльменів, які б заступилися за мою честь.

– Метью – володар Ройдон – не дозволить заподіяти вам лиха, – я підняла руку, присягаючись.

Та вдовиця Бітон не йняла мені віри.

– На верів покладатися не можна. Що робитимуть селяни, коли дізнаються, ким насправді є володар Ройдон?

– Ця справа стосується лише нас двох, удовице Бітон, – застерегла я.

– Ти що, дівчино, з дуба впала – віриш у те, що одна відьма буде захищати іншу? Світ довкола нас жорстокий і небезпечний. Жодна з нас більше не може почуватися у безпеці. – Стара з ненавистю витріщилася на Метью. – Відьми гинуть тисячами, а боягузи з Конгрегації навіть пальцем не поворухнуть. Чому так, вере?

– Досить, – холодно сказав Метью. – Франсуазо, будь ласка, проведіть удовицю Бітон.

– Я піду і піду з задоволенням. – Стара випрямилася настільки, наскільки дозволяли її вузлуваті зігнуті кістки. – Але запам’ятайте мої слова, володарю Ройдон. Кожне створіння в околиці підозрює, що ви – жахлива потвора, що харчується кров’ю. Коли вони дізнаються, що ви переховуєте відьму з такими лихими здібностями, то Господь буде нещадним до тих, хто пішов проти Його волі.

– Прощавайте, вдовице Бітон, – відказав Метью, повертаючись до старої спиною, але бабця вперто хотіла залишити останнє слово за собою.

– Стережися, сестро, – кинула вона, виходячи з кімнати. – Ти надто яскраво сяєш як для нинішніх часів.

Усі присутні втупилися у мене поглядами. Відчувши дискомфорт від такої уваги, я завовтузилася.

– Дайте своє пояснення, – стисло мовив Волтер.

– Діана не мусить давати вам ніяких пояснень, – відрізав Метью.

Волтер мовчки підняв руку на знак згоди.

– Що сталося? – спитав мене Метью більш врівноваженим тоном, вочевидь вважаючи, що йому я маю дати пояснення.

– Сталося те, що я й передбачала: ми сполохали вдовицю Бітон. Відтепер вона робитиме все можливе, щоб відсторонитися від мене.

– Дивно… Вона мала бути зговірливою. Я зробив тій жінці багато послуг, – пробурмотів Метью.

– А чому ти не сказав їй, ким я тобі доводжуся? – тихо спитала я.

– Можливо, з тієї ж причини, з якої ти не сказала мені, що здатна зробити зі звичайним плодом із саду, – парирував він, беручи за лікоть. Метью обернувся до своїх друзів. – Мені треба поговорити зі своєю дружиною. Тет-а-тет. – І з цими словами вивів мене з кімнати.

– Ага – тепер я знову стала твоєю дружиною! – вигукнула я, вириваючи лікоть з його хватки.

– Ти ніколи не переставала бути моєю дружиною. Але не кожен має знати подробиці нашого приватного життя. А тепер поясни, що ж там сталося? – вимогливо спитав він, стаючи біля акуратно підстриженого паркового живоплоту.

– Нещодавно ти зробив правильне зауваження: моя магія змінюється. – Я відвернула погляд убік. – Щось схоже вже трапилося раніше з квітами в нашій спальні. Переставляючи їх місцями, я відчула смак ґрунту та повітря, в яких вони зростали. І ті квіти зів’яли від мого дотику. Я спробувала загнати сонячне світло назад, у плід, але воно мені не підкорилося.

– Поведінка вдовиці Бітон мала спустити з ціпка відьмовітер, бо ти почувалася немов загнаний у пастку звір, або ж відьмовогонь, бо ти відчула небезпеку. Можливо, подорож у часі якимось чином пошкодила твою магію, – похмуро припустив Метью.

Я закусила губу.

– Не треба мені було зриватися й демонструвати свої здібності.

– Вона відразу ж здогадалася, що ти потужна відьма. Бо запах її страху заповнив усю кімнату. – В очах Метью з’явилося занепокоєння. – Мабуть, ми зарано показали тебе чужим людям.

Але вже запізно було жалкувати.

Представники «Школи ночі» повним складом з’явилися у вікні, притиснувши свої бліді обличчя до шибки, від чого на склі немов з’явилося сузір’я.

– Волога зіпсує її сукню, Метью, а це – єдине, що виглядає на ній більш-менш пристойно, – дорікнув Джордж, висовуючи голову з вікна. З-за його плеча вигулькнуло ельфоподібне обличчя Тома.

– Мені страшенно сподобалося! – вигукнув Кіт, розкривши іще одне вікно з такою силою, що аж шибки заторохтіли. – Ота баба – ідеальна відьма. Я вставлю вдовицю Бітон в одну з моїх п’єс. А що вона витворяла з дзвінком – хто б міг подумати, га?

– Твої колишні стосунки з відьмами не забуті, Метью, – кинув Волтер, ступаючи по хрусткому гравії разом із Генрі. – Вона буде говорити. Жінки на кшталт удовиці Бітон завжди говорять.

– Якщо вона скаже щось проти тебе, Метью, то чи буде це підставою для занепокоєння? – тихо поцікавився Генрі.

– Холе, ми – створіння у світі людей. Тому підстави для занепокоєння існують завжди, – похмуро відповів Метью.

5

Може, представники «Школи ночі» й влаштовували між собою філософські дебати, але в одному пункті їхні думки збігалися: треба було знайти ще одну відьму. Метью відправив Джорджа з Кітом розпитати в Оксфорді, а заодно дізнатися про мій загадковий алхімічний манускрипт.

У вівторок після вечері ми зайняли свої місця довкола каміна у великій залі. Генрі й Том читали й сперечалися через астрономію та математику, а Кіт із Волтером грали в кості за довгим столом, обмінюючись ідеями про свої найновіші літературні проекти. Я читала вголос із Волтерового примірника «Королева-чарівниця», вправляючись у вимові й отримуючи від читання цього твору так само мало втіхи, як і від прочитання більшості лицарських та любовних романів Єлизаветинської доби.

– Початок занадто різкий, Кіте. Ти так нажахаєш публіку, що вона втече з театру ще до другої дії, – не погодився Волтер. – І побільше пригод. – Отак вони годинами препарували «Доктора Фауста». Поява вдовиці Бітон внесла в ці дискусії свіжий струмінь.

– Ти – не мій Фауст, Волте, попри всі твої претензії на інтелектуальність, – різко відказав Кіт. – Лишень поглянь, що ти наробив своїм втручанням у роман Едмунда. Спершу «Королева-чарівниця» була бездоганно цікавою легендою про короля Артура.

А тепер вона перетворилася на чудернацьку суміш Мелорі та Вергілія і тягнеться безконечно довго й нудно. А Глоріана! Королева майже така стара, як і вдовиця Бітон, і так само примхлива. Я страшенно здивуюся, якщо Едмунд коли-небудь допише цю річ до кінця, бо ти весь час втручаєшся в його роботу своїми порадами. Якщо хочеш обезсмертити себе на театральних підмостках, то краще допомагай Вілу. У нього завжди тугувато з ідеями.

– Тебе влаштовує такий результат, Метью? – спитав Джордж. Він саме ділився з нами найостаннішою інформацію про манускрипт, котрому згодом судилося набути назву «Ешмол-782».

– Вибач, Джордже, ти щось мені сказав? – У відсторонених очах Метью блиснуло почуття провини. На його обличчі я прочитала ознаки того, що його мозок виконував кілька завдань одночасно. Ця процедура часто допомагала мені в університеті. Можливо, його думки поділялися між розмовами в кімнаті, тривалим аналізом причин невдалої зустрічі з удовицею Бітон і вмістом поштових пакунків, що продовжували надходити.

– Жоден із продавців книжок не чув про рідкісний алхімічний твір, що ходить містом. Я спитався свого товариша з коледжу Крайст-Черч, але він теж нічого не знає. Мені продовжувати пошуки?

Метью розкрив рота, щоб відповісти, але в цю мить у коридорі почувся тріск – то рвучко розчинилися парадні двері. Він миттєво скочив на ноги. Волтер та Генрі теж попідскакували й схопили свої кинджали, з якими вже звикли не розлучатися ані вдень, ані вночі.

– Метью, ти де? – загув чийсь незнайомий голос, від тембру якого волосинки на моїх руках стали сторчма. Голос був надто чистий та мелодійний, щоб належати теплокровній істоті. – Чоловіче, ти вдома?

– Звісно, що вдома, – відповів чийсь інший голос із легким валійським акцентом. – Скористайся своїм носом, приятелю. Від кого іще тхне, як у бакалійній крамниці в день завозу з пристані свіжої порції спецій?

За кілька секунд з протилежного боку кімнати, де й досі сиділи Кіт і Джордж за своїми книгами й партією в кості, з’явилися дві дебелі постаті в грубих коричневих накидках. У наш час цих двох новоприбулих залюбки б взяла до себе кожна професійна футбольна команда. Вони мали перерозвинені руки з виступаючими сухожиллями, товстелезними кистями, товсті мускулисті ноги та широкі сильні плечі. Коли чоловіки наблизилися, світло свічок відбилося в їхніх палаючих очах і затанцювало на гостро заточених краях мечів. Один із них був русявий гігант, на дюйм вищий за Метью, а другий – рудий чолов’яга на цілих шість футів нижчий, та ще й з досить сильною кривизною лівого ока. Жодному з них не було більше тридцяти. Блондин явно зрадів, але швидко приховав своє почуття. Зате рудий був розлючений і своєї люті приховувати не збирався.

– Ось ти де. Ну й налякав ти нас, зникнувши без попередження! – спокійно сказав блондин, зупиняючись і ховаючи у піхви свій надзвичайно гострий меч.

Волтер та Генрі теж поховали свої кинджали. Вони впізнали прибульців.

– Що ти тут робиш, Гелоугласе? – обережно й дещо розгублено спитав Метью блондина.

– Тебе шукаємо, ясна річ. Ми з Хенкоком були з тобою в суботу. – Не отримавши відповіді, Гелоуглас звузив очі. Він скидався на вікінга, готового щомиті ринутися убивати направо й наліво. – Ми шукали тебе в Честері.

– У Честері? – На обличчі Метью з’явився вираз дедалі сильнішого страху. – У Честері!

– Еге ж, у Честері, – повторив рудоголовий Хенкок. Рвучко й роздратовано стягнувши з рук промоклі шкіряні рукавички, він кинув їх на підлогу біля каміна. – Коли ти не з’явився на зустріч із нами в неділю, як ми домовлялися, ми почали розпитувати й дізнаватися. Хазяїн постоялого двору сказав нам, що ти поїхав геть, і це стало для нас досить несподіваним – і не лише тому, що ти не розрахувався з хазяїном.

– Він сказав, що ти сидів біля каміна й попивав вино – і раптом хутко зник, – доповів Гелоуглас. – Служниця, ота мала з чорним волоссям, яка з тебе очей не зводила, здійняла сильний гамір. Наполягала, що тебе викрали привиди.

Я заплющила очі, раптом усе збагнувши. Той Метью Ройдон, котрий жив у Честері шістнадцятого сторіччя, зник, бо його замінив Метью, котрий прибув сюди із сучасного Оксфордшира. Коли ми повернемося, то отой Метью з минулого, здогадно, має з’явитися знову. Час не міг дозволити обом Метью бути в одному місці в один і той самий момент. Ми вже змінили історію, самі того не бажаючи.

– Був переддень Дня всіх святих, тому в її словах є певна рація, – погодився Хенкок, зайнявшись своєю накидкою. Струсивши з неї воду, він накинув її на сусіднє крісло, вивільнивши у зимне повітря запах весняної трави.

– Хто ці люди, Метью? – пошепки спитала я, підходячи ближче, щоб краще роздивитися прибулих. Він обернувся і взяв мене за плечі, щоб я залишалася там, де й була.

– Вони – мої друзі, – відповів мій чоловік, але його відчутне внутрішнє напруження змусило мене засумніватися в правдивості його слів.

– Ну-ну. Вона – явно не привид, – сказав Хенкок, зазираючи Метью за плече – і моя плоть обернулася на кригу.

Ясна річ, Хенкок та Гелоуглас були вампірами. Бо які інші створіння мали б такі велетенські габарити і таку кровожерну зовнішність?

– І вона не з Честера, це однозначно, – задумливо мовив Гелоуглас. – Вона завжди так яскраво блимкотить?

Хоча це слово й було незвичним, але в його значенні сумніватися не доводилося. Значить, я знову мерехтіла. Часом це траплялося, коли я гнівалася або зосереджувалася на якійсь проблемі. То було іще одним знайомим проявом відьмацьких здібностей, і вампіри з їхнім надприродно гострим зором легко помічали це слабке світіння. Відчувши себе не в своїй тарілці, я знову сховалася за Метью.

– Цей номер не пройде, пані. Наш слух так само гострий, як і ваш зір. І ми чуємо, як ваша відьмина кров виспівує, наче пташка. – Похмуро зсунувши свої кущасті брови, Хенкок кисло поглянув на свого напарника. – Біда завжди подорожує в компанії з жінками.

– Біда – вона не дурепа. Якби я мав можливість вибирати, то залюбки подорожував би з якоюсь жінкою, а не з тобою, – відказав русявий воїн і звернувся до Метью: – День був довгий і важкий, Хенкок намуляв свою дупу в сідлі й страшенно зголоднів. Якщо ти швидко не поясниш, чому в твоєму домі з’явилася відьма, то я не впевнений за її подальшу безпеку.

– Напевне, це має якийсь зв’язок із Бервіком, – заявив Хенкок. – От бісові відьми. Завжди каламутять воду.

Від слова «Бервік» мій пульс пришвидшився. Я пригадала цю назву. Із нею було пов’язане одне з найвідоміших відьомських судилищ на Британських островах.

Я понишпорила в пам’яті, шукаючи дати. Напевне, той суд відбувся задовго до чи після 1590 року, інакше Метью не вибрав би цього відрізка часу для нашої подорожі в минуле. Але наступні слова Хенкока виштовхнули з моєї голови всі думки, хронологію та історію.

– Із Бервіком або з якимось новим завданням, яке Метью отримав від Конгрегації і яке він хоче виконати нашими руками.

– Конгрегація? – Марлоу звузив очі й підозріло поглянув на Метью. – Значить, це правда? Значить, ти – один із її таємничих представників?

– Звісно, що правда! А як ти гадаєш – завдяки кому ти іще не висиш на гілляці, мій шановний Марлоу? – Хенкок окинув поглядом кімнату. – Тут є що-небудь попити, окрім вина? Терпіти не можу оці твої французькі замашки, Метью! Чим тобі ель не подобається?

– Припини, Дейві, – стиха мовив Гелоуглас своєму приятелеві, не зводячи очей з Метью.

І я теж не зводила з нього очей, із жахливою ясністю усвідомлюючи правду.

– Скажи мені, що це не так, що ти – не член Конгрегації, – прошепотіла я. – Скажи, що ти не приховав це від мене.

– Я не можу тобі цього сказати, – відрізав Метью. – Я обіцяв, що будуть таємниці, але не буде брехні, пам’ятаєш?

Мені стало зле. У 1590 році Метью був членом Конгрегації, а Конгрегація була нашим ворогом.

– А Бервік? Ти ж казав, що мені не загрожуватиме небезпека стати жертвою полювання на відьом?

– Ніщо з того, що відбувається в Бервіку, не матиме до нас жодного стосунку, – запевнив мене Метью.

– А що сталося в Бервіку? – з тривогою в голосі спитав Волтер.

– Перед тим як ми виїхали з Честера, прийшла новина з Шотландії. Перед Днем усіх святих у маленькому селі на схід від Единбурга відбулося величезне зібрання відьом, – пояснив Хенкок. – І там знову йшлося про отой гігантський шторм, який здійняли голландські відьми влітку цього року, та про стовпи морської води, що провістили прихід істоти зі страхітливою міццю.

– Влада оточила й упіймала десятки бідолах, – продовжив Гелоуглас, і досі не зводячи своїх арктично-блакитних очей з Метью. – Звідниця з міста Кіт, така собі вдовиця Семпсон, чекає в темниці Голіруд Пелес на допит, який має влаштувати їй король. Хтозна, скількох іще спіткає її доля, перш ніж все це скінчиться?

– Не допит, а тортури, – пробурмотів Хенкок. – Кажуть, що на ту жінку начепили відьомську вуздечку, щоб вона більше не мала змоги наслати закляття на його величність; її прикували ланцюгом до стіни й тримають без харчів та питва.

Я різко опустилася в крісло.

– Значить, це одна з обвинувачуваних? – спитав Гелоуглас, звертаючись до Метью. – Хотілося б, щоб ти відповів мені так, як оцій відьмі: таємниці, але не брехні.

Метью відповів лише після тривалої паузи.

– Діана – моя дружина, Гелоугласе.

– Ти покинув нас у Честері заради якоїсь жінки? – із жахом у голосі спитав Хенкок. – Але ж ми мали зробити роботу!

– Ти маєш звичку безпомилково хапатися за палицю не з того боку, Дейві, – сказав Гелоуглас, переводячи на мене погляд. – Кажеш, твоя дружина? – обережно спитався він. – Наскільки я розумію, ти вигадав про шлюб для того, щоб задовольнити допитливість звичайних людей і пояснити її присутність у твоєму домі, поки Конгрегація вирішує її долю?

– Вона не лише моя дружина, – зізнався Метью, – вона – моя пара.

Вампіри парувалися на все життя, якщо їх спонукала до цього інстинктивно виникаюча комбінація з симпатії, прив’язаності, пристрасного бажання та сексуального потягу. Й узи, утворені в результаті такого сполучення, могла розірвати лише смерть. Вампіри могли одружуватися багато разів, але більшість із них парувалися лише один раз у житті.

Гелоуглас вилаявся, але лайка потонула в здивованих вигуках його напарника.

– А його святість заявив, що доба чудес минулася, – скрикнув Хенкок удавано радісним голосом. – Нарешті Метью де Клермон знайшов собі пару. Але не звичайну непоказну жінку й не належним чином вишколену жінку-вампіра, яка добре знає своє місце. Такі нашому Метью не підходять. Якщо він уже вирішив осісти й зажити з однією жінкою, то це неодмінно має бути відьма. У такому разі, ми маємо тепер більше клопотів, аніж порядні мешканці Вудстока.

– А що трапилося у Вудстоці? – спитала я Метью, насуплюючи брови.

– Та нічого особливого, – невимушено відповів він. Але мене більше цікавило, що скаже кремезний блондин.

– У якоїсь старої шкапи у базарний день сталися корчі та конвульсії. І вони винуватять у цьому вас. – Гелоуглас оглянув мене з ніг до голови, немов намагаючись збагнути – як же хтось настільки непоказний міг накоїти стільки лиха.

– То була вдовиця Бітон, – сказала я, затамувавши подих.

Поява Франсуази та Шарля перервала подальшу розмову. Франсуаза принесла духмяний імбирний хліб та присмачене спеціями вино для теплокровних. Кіт (завжди охочий поласувати вмістом харчового льоху Метью) та Джордж (трохи зеленуватий після вчорашніх потрясінь) заходилися наминати те, що подала їм Франсуаза. Обидва мали вигляд театралів, що з нетерпінням чекають на початок другої дії.

Шарль, чиїм завданням було харчувати вампірів, приніс невеликий глечик зі срібними ручками та три високі скляні келихи. Червона рідина, яку вони містили, була темнішою та густішою за будь-яке вино. Хенкок зупинив Шарля на півдорозі до господаря дому.

– Я маю сильнішу спрагу, аніж Метью, – сказав він, хапаючи келих. Шарль аж охнув від такого нахабства. А Хенкок принюхався до вмісту глечика й також забрав його в Шарля. – Я не пив свіжої крові цілих три дні. Ти маєш дивний смак стосовно жінок, але ніхто не зможе заперечити твоєї гостинності.

Метью кивнув Шарлю в бік Гелоугласа, який також жадібно припав до глека. Зробивши останній ковток, він витер рукою рота й грізно спитав:

– Ну, що? Чому мовчите, наче води в роти понабирали? Зрозуміло, ви не хочете говорити, але цілком резонно було б почути від вас хоч якесь пояснення – яким чином ви примудрилися вскочити в таку халепу?

– Це питання краще обговорити в приватній обстановці, – сказав Волтер, поглянувши на Джорджа та двох демонів.

– А чому це, Рейлі? – забіякувато спитав його Хенкок. – Де Клермону доведеться багато чого пояснити. І його відьмі також. Краще, аби ці пояснення зробила вона сама. Дорогою ми натрапили на священика. Із ним було двоє заможних джентльменів. Виходячи з того, що я почув, супутниця Клермона має у своєму розпорядженні три дні, а потім…

– Щонайменше п’ять, – поправив його Гелоуглас.

– Можливо, й п’ять, – погодився Хенкок, повернувши голову в бік свого напарника. – А потім її віддадуть під суд. Ще два дні вона матиме для того, щоб придумати, що сказати суддям, і менш ніж півгодини, щоб придумати переконливу брехню для священика. Тож краще розповісти все начистоту.

Усі утупилися на Метью, який стояв і мовчав.

– Невдовзі годинник ударить чверть години, – нагадав йому Хенкок після того, як пройшов деякий час.

Я взяла справу у власні руки.

– Метью захистив мене від одноплемінників.

– Діано, – загарчав Метью.

– Метью – і втрутився у відьмацькі справи? – витріщився Гелоуглас.

Я кивнула.

– А коли небезпека минула, ми з ним зійшлися.

– І все це сталося в суботу в проміжку від дванадцятої дня до сутінок? – Гелоуглас недовірливо похитав головою. – Придумайте щось переконливіше, тітонько.

– Тітонько? – Я отетеріло обернулася до Метью. Спочатку Бервік, потім Конгрегація, а тепер оце. – Оцей навіжений – твій племінник? Стривай, дай подумати. Ага – він син Болдвіна! – Гелоуглас був майже так само м’язистий та кремезний, як і дубоголовий братик Метью, і так само впертий. Були й інші Клермони, яких я знала: Жоффруа, Луїза та Гуго (про якого згадувалося лишень побіжно й таємничими натяками). Гелоуглас міг бути нащадком будь-кого з них – або іще кого-небудь, хто мав стосунок до розгалуженого родинного дерева Метью.

– Болдвін? – Гелоуглас аж сіпнувся. – Навіть іще до того, як я став вером, я й близько не підпустив би того монстра до моєї шиї. Моїм батьком був Гуго де Клермон. До вашого відома, мої одноплемінники були «ульфгеднарами», а не навіженими берсерками. Вони вдягалися у вовчі шкури і жили жагою крові. До того ж, я лише частково норвежець, і це – моя добра й лагідна частина, якщо хочете знати. Решта – від скóтів, через Ірландію.

– Оті скóти мають лиху вдачу, – зазначив Хенкок.

Гелоуглас підтвердив правоту свого напарника, легенько сіпнувши себе за вухо.

У тьмяному світлі блиснув перстень у вигляді маленької труни. Із неї виступав якийсь чоловік, а по краях виднівся вигравіруваний девіз.

– То ви лицарі, – мовила я, шукаючи поглядом схожий перстень на пальці в Хенкока. І знайшла – онде він, химерно начеплений на великий палець. Нарешті знайшлося підтвердження того факту, що Метью також мав стосунок до Ордену Лазаря.

– Ну-у-у-у, не зовсім так, – протягнув Гелоуглас, надаючи своєму голосу акценту тих самих шотландців, до яких, за його словами, він належав. – Стосовно цього питання точаться суперечки. Насправді ми – не такі собі благородні лицарі в сяючих обладунках, еге ж, Дейві?

– Авжеж. Але де Клермони мають глибокі кишені. Від таких грошей відмовитися важко, – зазначив Хенкок, – особливо, якщо навзамін отримуєш довге життя з усіма його принадами.

– А ще де Клермони – люті вояки. – Гелоуглас знову потер перенісся. Сплюснуте, наче колись його перебили, і воно так і не зрослося належним чином.

– Еге ж, еге ж. Ці вилупки спочатку мене вбили, а потім урятували. І при цьому вилікували моє скалічене око, – з ентузіазмом зазначив Хенкок, показуючи на своє спотворене віко.

– Значить, ви – вірні де Клермонам. – Хвиля полегшення прокотилася моїм тілом. Я б воліла мати Гелоугласа та Хенкока союзниками, а не ворогами, зважаючи на лихо, що на нас насувалося.

– Не завжди, – похмуро відповів Гелоуглас.

– Вірні, але не Болдвіну. Бо він – хитра й підступна сволота. А коли Метью поводиться як йолоп, то ми й на нього не зважаємо. – Хенкок пирхнув і тицьнув пальцем на імбирний хліб, що лежав забутий на столі. – Хто-небудь буде його їсти чи, може, кинути його у вогонь? Від прянощів Метью та кухні Шарля мене просто нудить.

– Зважаючи на непроханих гостей, що до нас наближаються, краще не гаяти часу й зайнятися плануванням наших подальших дій, аніж розмовами про родинну історію, – роздратовано кинув Волтер.

– Господи милосердний! Та вже не лишилося часу на розробку плану, – сказав Хенкок бадьорим голосом. – Натомість Метью та його величності герцогу краще помолитися. Вони – Божі люди. Тож, може, Він прислухається до їхніх молитов.

– Мабуть, відьмі краще полетіти геть, – стиха мовив Гелоуглас. Але Метью кинув на нього лютий погляд, і він враз підняв угору руки – здаюся, мовляв.

– Але ж вона не може полетіти. – Усі обернулися й поглянули на Марлоу. – Вона не здатна навіть відростити Метью бороду.

– Ти зв’язався з відьмою всупереч суворим заборонам Конгрегації, а вона – безсила? – Важко було сказати, чого було більше в голосі Гелоугласа – обурення чи недовіри. – Дружина, здатна викликати бурю або наслати на ворога якусь страшну епідемію, може стати у великій пригоді, це дійсно так. Але який толк з відьми, яка навіть не може бути цирульником власного чоловіка?

– Тільки Метью здатен одружитися на відьмі бозна-якого походження та з сумнівними чаклунськими здібностями, – пробурмотів Хенкок, звертаючись до Волтера.

– Ану замовкніть! Усі замовкніть! – вибухнув Метью. – Мені осточортіло ваше дурне й марне базікання. Не Діани вина в тому, що вдовиця Бітон виявилася старою дурною нишпоркою, і в тому, що вона не може творити чудеса на замовлення. Мою дружину зачаклували. Оце і все. Якщо хтось у цій кімнаті ще раз висловить сумнів щодо Діани або покритикує її, я вирву йому серце і згодую йому ж – іще живе й пульсуюче.

– Одразу видно, що це говорить наш володар і повелитель, – сказав Хенкок, глузливо віддаючи йому честь. – А я вже був на мить перелякався, що то не її, а тебе зачаклували. Утім, стривай. Якщо її зачаклували, то що в ній не так? Вона небезпечна? Божевільна? Чи те й інше?

Знервована напливом навіжених племінників, схвильованих пасторів та бідою, яка назрівала у Вудстоці, я простягнула руку, щоб підсунути до себе крісло. Але, скута незвичним одягом, втратила рівновагу й почала падати.

Сильна й груба рука миттю вхопила мене під лікоть і з несподіваною лагідністю всадовила в крісло.

– Усе нормально, тітонько, – співчутливо сказав Гелоуглас. – Не знаю, що там у вас із головою, але Метью про вас потурбується. Він має у своїй душі затишний і теплий куточок для неприкаяних душ, благослови його Господь.

– Я не з’їхала з глузду, у мене просто голова запаморочилася, – відказала я.

Гелоуглас суворо поглянув на мене й майже пошепки сказав мені на вухо:

– Ваша вимова достатньо безладна, щоб визнати вас божевільною, і я маю сильний сумнів, що священик стане вислуховувати ваші пояснення. Зважаючи на те, що ви – не з Честера і не з будь-яких інших міст, де я побував, а побував я багато де, ви б, тітонько, краще зайнялися своїми манерами, якщо не хочете опинитися в церковному підвалі.

Довгі пальці міцно вхопили Гелоугласа за плече й відтягнули від мене.

– Якщо ти завершив свої спроби налякати мою дружину – марна справа, запевняю тебе, – то можеш розповісти мені про людей, котрі трапилися вам дорогою, – сказав Метью крижаним голосом. – Вони мали зброю?

– Ні. – Кинувши на мене довгий прискіпливий погляд, Гелоуглас обернувся до свого дядька.

– А хто був зі священиком?

– Звідки в біса нам знати, Метью? Усі троє були теплокровними й не вартими того, щоб на них поглянути вдруге. Один був товстий і сивий, другий – середній на зріст, і все нарікав на погоду.

– Бідвел, – в унісон мовили Метью та Волтер.

– А з ним, можливо, Іффлі, – додав Волтер. – Вони обидва завжди на щось нарікають – на стан доріг, шум на постоялому дворі та якість пива.

– А хто такий Іффлі? – озвалася я.

– Чоловік, якому наверзлося, що він – найкращий майстер-рукавичник у всій Англії. На нього працює Сомерс, – відповів Волтер.

– Майстер Іффлі виготовляє рукавички для королеви, і це – правда, – зазначив Джордж.

– Так, якось років зо двадцять тому він дійсно пошив дві пари рукавичок для королеви. Цього факту явно недостатньо, щоб проголошувати Іффлі найвидатнішою людиною у всій окрузі. Навіть якщо він палко бажає такої честі, – зневажливо пирхнув Метью. Жоден із них не заслуговує на це звання у строгому сенсі слова. І всі вони до єдиного – відверті бовдури. Якщо це все, на що спромоглося село, то ми можемо спокійно повернутися до своїх книжок.

– Та невже? – наїжачився Волтер. – Отак і будемо сидіти, поки вони сюди не заявляться?

– Так. Але Діана не мусить покидати мого поля зору або твого, Гелоугласе.

– Можеш не нагадувати мені про мій родинний обов’язок, дядечку. Я потурбуюся, щоб твоя кусюча дружина дожила до сьогоднішньої ночі й потрапила до твого ліжка.

– Значить, по-вашому, я кусюча? Мій чоловік – член Конгрегації. Сюди прямує загін вершників, щоб звинуватити мене в завдаванні шкоди нікому не потрібній старій бабці. Я – в незнайомому місці, де кожного разу, коли йду до спальні, збиваюся з дороги. Я й досі не маю черевиків. До того ж, мені доводиться жити в гуртожитку, де повно молодих хлопців, котрі постійно про щось теревенять! – скипіла я. – Але не варто через мене завдавати собі клопоту. Я сама про себе поклопочуся!

– Поклопочетеся про себе? – розсміявся Гелоуглас, похитавши головою. – Не зможете. А коли бій скінчиться, нам треба буде зайнятися вашим акцентом. Я не зрозумів й половини з того, що ви тільки-но сказали.

– Мабуть, вона ірландка, – припустив Хенкок, визвіряючись на мене. – Цим можна пояснити її здатність до накидання чар і недоладну мову. Усі ірландці – купа телепнів.

– Вона не ірландка, – заперечив Гелоуглас. – Схиблена чи ні, я б зрозумів її мову, якби вона справді була ірландкою.

– Замовкніть! – загорлав Метью.

– Люди з села – біля сторожки воротаря! – оголосив П’єр, коли запала тиша.

– Піди й приведи їх сюди, – наказав йому Метью. А потім повернувся до мене. – Говоритиму я, добре? Не відповідай на їхні запитання, допоки я не скажу. Бо, – продовжив він різкою скоромовкою, – ми не можемо дозволити, щоб сьогодні тут сталося щось екстраординарне… як тоді, коли сюди приходила вдовиця Бітон. У тебе й досі в голові паморочиться? Може, підеш полежиш?

– Цікаво. Мені дуже цікаво, – відповіла я, стискаючи кулаки. – Не турбуйся за мою магію й за моє здоров’я. Краще потурбуйся підрахувати, скільки годин тобі доведеться відповідати на мої запитання, коли священик та його поплічники підуть геть. А якщо ти знову спробуєш ухилитися від відповіді під приводом того, що мені, мовляв, не слід про це знати, то я тебе розкатаю по підлозі, як млинець.

– О, бачу, що ти почуваєшся пречудово, – іронічно скривив губи Метью. А потім цьомкнув у лоба. – Я кохаю тебе, моя левице.

– Краще прибережи свої вияви любові на пізніше і дай тітоньці можливість зібратися з духом, – порадив Гелоуглас.

– Чому кожен вважає, ніби має право давати поради, як мені слід поводитися з власною дружиною? – скипів Метью. У його непорушному самовладанні почали з’являтися тріщинки.

– Та хтозна чому, – відповів Гелоуглас примирливим тоном. – Може, тому, що вона нагадує мені бабусю. Ми даємо Філіпу поради вранці, вдень і увечері стосовно того, як втримати її в узді. Та він все одно не слухає.

Чоловіки розосередилися по кімнаті. Позірна довільність їхнього розташування насправді утворила щось на кшталт людського тунелю – широкого біля входу до кімнати і вужчого біля каміна, де сиділи ми з Метью. Поки Джордж та Кіт перші вітатимуть Божого чоловіка та його напарників, Волтер принесе замість гральних костей та манускрипту «Доктора Фауста» примірник «Історії» Геродота. Хоча то й була не Біблія, Рейлі запевнив нас, що вона надасть обстановці належної серйозності та солідності. Кіт почав було протестувати проти такої заміни, але в ту мить почулися кроки й голоси.

П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то – його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.

– Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? – суворо спитав Рейлі.

– Моє шанування серу Волтеру, – сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. – Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.

– Ви чогось хотіли? – з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.

– Моє шанування й вам, володарю Ройдон. – Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. – Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.

Бідвел знервовано завовтузився й засовав ногами. При цьому його старі шкіряні черевики жалібно заскрипіли, і до їхнього скигління легені старого додали своє хрипке дихання та гавкаючий кашель. Горло його прикривав пожмаканий рюш, що ворушився від кожного подиху. Складчастий грубий льон, з якого був пошитий той рюш, був явно вкрай незручний, а масна пляма на щоці чоботаря свідчила, що він щойно повечеряв.

– Так, у Честері я занедужав, але з Божою поміччю та завдяки турботам моєї дружини хвороба минулася. – Метью простягнув руку й торкнувся моєї руки з ніжністю вдячного чоловіка. – Мій лікар наполіг, щоб мене підстригли й поголили, аби хвороба швидше пішла геть, але саме завдяки прохолодним ваннам, які порадила мені приймати Діана, я одужав так швидко.

– Дружина? – ледь чутно перепитав Денфорт. – А вдовиця Бітон не сказала мені, що…

– Я не ділюся подробицями свого приватного життя з неосвіченими й темними жінками, – різко відказав Метью.

Бідвел чхнув. Метью пильно поглянув на нього – спочатку з тривогою, а потім з ретельно напущеним на себе виглядом зростаючого розуміння. Цього вечора мені судилося дізнатися про свого чоловіка багато нового, включно з тим, що він виявився напрочуд гарним актором.

– Ага, значить, ви прийшли сюди просити Діану вилікувати Бідвела, – з удаваним жалем у голосі сказав Метью. – Ще б пак – скільки ходить дурних чуток! Новина про здібності моєї дружини вже ходить від хати до хати?

У цю історичну добу медичні знання були небезпечно близькими до знань, якими володіли відьми. Невже Метью збирався втягнути мене в халепу?

Бідвел хотів було щось відповісти, але тільки й зміг, що похитати головою і щось незрозуміло буркнути.

– Якщо ви тут не для лікування, то, мабуть, для того, щоб віддати Діані вже готові черевики. – Метью з любов’ю поглянув на мене, а потім перевів погляд на священика. – Як ви, напевне, вже чули, усі пожитки моєї дружини були втрачені під час подорожі, пане Денфорт. – Метью знову переключив увагу на чоботаря, і нотка докору заповзла до його голосу. – Знаю, ви – людина зайнята, але, сподіваюся, що ви принаймні скінчили виготовлення шаблонів. Цього тижня Діана збирається піти до церкви, а стежину до ризниці часто заливає водою. Комусь давно пора цим зайнятися.

Відтоді як Метью заговорив, груди Іффлі розпирало від обурення. Насамкінець йому вже несила стало терпіти.

– Бідвел дійсно приніс черевики, за які ви заплатили гроші, але ми тут не для того, щоб просити допомоги у вашої дружини чи перейматися такими дурницями, як шаблони та калюжі! – Із цими словами Іффлі драматичним жестом поправив було накидку на стегнах, але цей жест, задуманий як вияв почуття гідності, лише підкреслив схожість цього чоловіка з промоклим пацюком, бо він мав гострий довгий ніс та маленькі, мов намистини, очиці. – Скажіть їй, пане Денфорт.

Преподобний Денфорт мав такий вигляд, наче ладен був краще у пеклі горіти, аніж постати в домі Метью Ройдона перед його дружиною.

– Нумо, скажіть, – підштовхнув його Іффлі.

– Останнім часом часто звучали звинувачення… – більше Денфорт не зміг сказати нічого, бо Волтер, Генрі та Хенкок усі як один напустилися на нього.

– Якщо ви прийшли сюди, щоб висловлювати звинувачення, пане, то можете адресувати їх мені або його світлості, – відрізав Волтер.

– Або мені, – озвався Джордж. – Я добре знаюся на законах.

– А-а-а… Е-е-е… Так… Ну… – промимрив церковник і пригнічено замовк.

– Удовиця Бітон захворіла. І молодий Бідвел теж, – сказав Іффлі, вперто наполягаючи на своєму попри те, що у Денфорта здали нерви.

– Я не сумніваюся, що це та сама пропасниця, на яку захворіли я та батько хлопця, – спокійно мовив Метью, стискаючи мою руку. Позаду мене стиха вилаявся Гелоуглас. – У чому конкретно ви звинувачуєте мою дружину, Іффлі?

– Удовиця Бітон відмовилася допомагати їй у якійсь лихій справі. І тому господиня Ройдон наслала хворобу на її суглоби та біль на голову.

– Мій син втратив слух, – поскаржився Бідвел голосом, сповненим горя та безпорадності. – У його вухах щось несамовито калатає, наче дзвін. Удовиця Бітон каже, що його зачаклували.

– Ні, – прошепотіла я. Кров різко відплинула від моєї голови, я заточилася, але Гелоуглас умить схопив мене за плечі й не дав упасти.

Почувши слово «зачаклований», я знову опинилася перед уже знайомою прірвою.

Я завжди найбільше за все боялася, що люди дізнаються про те, що я – нащадок Бріджет Бішоп. І тоді з’являться спочатку допитливі погляди, а потім – підозрілі. Єдиною можливою відповіддю на це була втеча. Я спробувала випручати пальці з міцної хватки Метью, але його рука була мов кам’яна, а Гелоуглас і досі тримав мене за плечі.

– Удовиця Бітон уже давно страждає на ревматизм, а в сина Бідвела трапляються рецидиви запалення горла, яке часто призводить до болів та глухоти. Ці хвороби траплялися до того, як моя дружина прибула до Вудстока. – Своєю вільною рукою Метью зробив лінивий жест, немов відмітаючи ці безглузді звинувачення. – Стара баба заздрить здібностям Діани, а малий Джозеф був вражений її красою і заздрить мені через те, що я маю статус жонатого чоловіка. Це не звинувачення, а безглузді фантазії.

– Володарю Ройдон, я – Божа людина і тому маю сприймати їх з усією серйозністю. Ось що я недавно прочитав. – Із цими словами Денфорт понишпорив у складках своєї чорної накидки і видобув стос потертих аркушів. Їх було щонайбільше кілька десятків, так-сяк прошитих грубою мотузкою. Від часу та частого ужитку структура паперу пом’якшилася, краї аркушів потерлися й обтріпалися, а самі аркуші посіріли. Я сиділа надто далеко, щоб роздивитися назву на титульній сторінці. Але всі три вампіра побачили її. Джордж також помітив – і пополотнів.

– Це – розділ з Malleus Maleficarum. А я й не знав, що ви настільки добре володієте латиною, що здатні зрозуміти, про що йдеться у такому складному й важкому творі, пане Денфорт, – сказав Метью. То був найдокладніший посібник з полювання на відьом з усіх коли-небудь написаних, і одна його назва вселяла жах у серце кожної відьми.

На обличчі священика з’явився обурений вираз.

– Я навчався в університеті, володарю Ройдон.

– Дуже радий це чути. Ця книга не має потрапляти до рук людей слабких на голову і забобонних.

– Вам вона відома? – здивувався Денфорт.

– Я також навчався в університеті, – примирливо відповів Метью.

– Тоді ви маєте розуміти, чому я хочу поставити цій жінці декілька запитань, – сказав Денфорт і спробував було пройти в глиб кімнати. Та відразу ж закляк, наче вкопаний, почувши тихе гарчання Хенкока.

– Моя дружина не має проблем зі слухом. Не треба підходити ближче.

– Я ж казав вам, що господиня Ройдон має надприродні здібності, – тріумфально вигукнув Іффлі.

Денфорт стиснув пальці на своїй книзі.

– Хто вас навчив усьому цьому, господине Ройдон? – гукнув він їй через лункий обшир зали. – Від кого ви навчилися своєму ремеслу відьми?

Отак і починалося безумство – з питань, навмисне поставлених так, щоб спіймати обвинувачувану в пастку і змусити її звинувачувати інших створінь. Відьом по одній ловили в тенета брехні й знищували. Завдяки цій тактиці тисячі моїх одноплемінниць були піддані тортурам і знищені. Обурені заперечення завирували в мене в душі й підкотилися до горла.

– Мовчи, – мовив Метью крижаним шепотом.

– У Вудстоці трапляються дивні речі. Дорогу вдовиці Бітон перейшов білий олень, – продовжив Денфорт. – Він зупинився на дорозі й витріщався на стару, допоки її плоть не похолола від страху. Минулої ночі біля її хати бачили сірого вовка. Його очі горіли в темряві яскравіше за ліхтарі, запалені для того, щоб допомогти подорожнім знайти притулок у негоду. До якої з цих істот ви маєте стосунок? Хто обдарував нею вас? – Цього разу Метью не треба було казати, щоб я мовчала. Священик ставив запитання згідно з добре відомою схемою, яку я вивчала іще в аспірантурі.

– Відьма має відповісти на ваші запитання, пане Денфорт, – наполягав Іффлі. Таке нахабство є неприпустимим для представниці темних сил у доброчесній компанії.

– Моя дружина ні з ким не говоритиме без моєї згоди, – відказав Метью. – І будьте обережні зі вживанням слова «відьма», Іффлі. – Чим більше селяни напосідали на нього зі своїми питаннями, тим важче йому було стримуватися.

Священик перевів погляд з мене на Метью, а потім знову втупився в мене.

Я затамувала подих.

– Її угода з дияволом позбавляє її можливості казати правду, – озвався Бідвел.

– Помовчіть, майстре Бідвел, – перервав його священик. – Що ти хочеш сказати мені, дитя моє? Хто познайомив тебе з дияволом? Може, якась інша жінка?

– Або чоловік, – стиха додав Іффлі. – Господиня Ройдон – не єдине дитя темряви з усіх присутніх. Бо я бачу тут химерні книги та прилади, а збори о дванадцятій ночі проводяться для того, щоб викликати духів.

Гарріот зітхнув і тицьнув Денфорту свою книгу.

– Це – математика, пане, а не магія. Удовиця Бітон бачила тут працю з геометрії.

– Не вам визначати міру зла, що назбиралося в цій кімнаті, – пирхнув Іффлі.

– Якщо ви шукаєте зло, то краще пошукайте його в помешканні вдовиці Бітон. – Хоча Метью й намагався щосили зберігати спокій, все ж він швидко втрачав його.

– Значить, ви звинувачуєте стару жінку у тому, що вона – відьма? – різко спитав Денфорт.

– Ні, Метью. Так не треба, – прошепотіла я, сіпаючи його за руку й намагаючись привернути увагу.

Метью обернувся до мене. Його обличчя було мало схожим на людське, зіниці оскляніли й стали величезними. Я похитала головою, і він глибоко зітхнув, намагаючись вгамувати як своє роздратування вторгненням до його будинку, так і несамовите інстинктивне бажання захистити мене.

– Не слухайте, що він каже, пане Денфорт! Ройдон теж може бути інструментом диявола, – застеріг Іффлі.

Метью обвів депутацію поглядом.

– Якщо ви гадаєте, що маєте підстави звинуватити мою дружину в якомусь прогрішенні, то звертайтеся до суду. А тепер забирайтеся геть. І перш ніж прийти сюди знову, Денфорте, подумайте добряче, чи мудро брати собі в союзники таких людей, як Іффлі та Бідвел.

Священик мовчки ковтнув слину.

– Чули, що сказав господар?! Геть звідси! – гаркнув Хенкок.

– Справедливість восторжествує, господарю Ройдон – Божа справедливість! – заявив Денфорт, задкуючи з кімнати.

– Тільки якщо гору не візьме наша справедливість, Денфорте, – застеріг його Волтер.

Із тіні виникли П’єр і Шарль. Вони розчинили двері й випровадили отетерілих теплокровних із кімнати. А надворі лютувала буря. І її лють лише підтвердила їхні підозри щодо моїх надприродних здібностей.

«Тікай, тікай, тікай!» – наполегливо дзвенів у моїй голові внутрішній голос. Мене охопила паніка й наповнила мої вени адреналіном. Знову мене звели до стану гнаної здобичі. Гелоуглас і Хенкок обернулися до мене, збуджені запахом страху, який виходив з пор мого тіла.

– Ані руш! – попередив Метью вампірів. І присів біля мене. – Інстинкт підказує Діані втікати. За мить вона буде в нормі.

– Це ніколи не скінчиться. Ми прибули сюди по допомогу, але навіть тут на мене полюють.

– Тобі нема чого боятися. Денфорт та Іффлі добряче подумають, перш ніж знову завдавати нам клопоту, – впевнено мовив Метью, беручи мої стулені долоні у свої. – Ніхто не бажає бути моїм ворогом – ані інші створіння, ані звичайні люди.

– Я іще розумію, чому тебе бояться створіння. Ти – член Конгрегації і тому маєш силу й повноваження знищувати їх. Не дивно, що вдовиця Бітон із готовністю прийшла сюди за твоїм наказом. Але ж люди – вони відреагують інакше. Напевне, Денфорт та Іффлі підозрюють, що ти… вер, – сказала я, вчасно не давши слову «вампір» злетіти зі своїх вуст.

– Та годі вам, вони не здатні заподіяти йому лиха, їх нема чого боятися, – зневажливо пирхнув Хенкок. – Ці люди – вони ніхто і звати їх ніяк. Але, на жаль, вони здатні привернути до цієї справи увагу людей, які мають силу і вплив.

– Не звертай на нього уваги, – сказав мені Метью.

– А що це за люди? – пошепки спитала я.

Гелоуглас аж задихнувся від подиву.

– Заради всього святого, Метью! Я бачив, як ти скоював жахливі речі, але яким чином ти збираєшся вберегти свою дружину від цього?

Метью втупився у вогонь у каміні. Коли його очі, нарешті, зустрілися з моїми, я побачила в них жаль.

– Метью, скажи що-небудь, – підштовхнула його я. Вузол, що утворювався у моєму животі та грудях відтоді, як прийшла перша торба з поштою, затягнувся іще тугіше.

– Вони не вважають мене вампіром. Вони знають, що я – шпигун.

6

– Шпигун? – заціпеніло повторила я.

– Ми воліємо, щоб нас звали розвідниками, – в’їдливо кинув Кіт.

– Стули пельку, Марлоу, – прогарчав Хенкок. – Інакше я сам її тобі стулю.

– Хенкоку, заради Бога, помовчи. Коли ти отак пирхаєш, ніхто не сприймає тебе всерйоз, – відказав Марлоу, просовуючи голову в кімнату. – І якщо ти не станеш поводитися зі мною чемно, то більше не побачиш на сцені всіх отих шотландських королів та вояків. Я зроблю усіх вас зрадниками та хитрими й підступними підлабузниками.

– А хто такий вампір? – поцікавився Джордж, простягаючи одну руку до свого нотатника, а другу – за шматком імбирного хліба. Але, як і зазвичай, ніхто не звернув уваги на його слова.

– Значить, ти – хтось на кшталт Джеймса Бонда Єлизаветинської доби? Але ж… – я замовкла і перелякано зиркнула на Марлоу. Він невдовзі мав загинути, так і не доживши до тридцяти років, у різанині, що спалахнула у Дептфорді, і цей злочин будуть пов’язувати з його шпигунським ремеслом.

– Який Джеймс Бонд? Отой капелюшник біля коледжу Святого Дунстана, відомий своєю майстерністю? – хихикнув Джордж. – І чому це ви подумали, господине Ройдон, що Метью – капелюшник?

– Та ні, Джордже, йдеться зовсім не про того Джеймса Бонда, – відказав Метью, і досі сидячи навпочіпки біля мене і спостерігаючи за моїми реакціями. – Краще б тобі про все це не знати, – сказав він мені.

– Яка фігня! – Я не знала й не бажала знати, чи ця лайка уже була у вжитку в Єлизаветинській Англії. – Я заслуговую на те, щоб почути правду.

– Може, воно й так, господине Ройдон, але якщо ви дійсно кохаєте його, то краще не наполягати на поясненні, – відповів Марлоу. – Метью більше не здатен відрізнити правду від неправди. Саме тому він для її величності є справжнісіньким скарбом.

– Ми прибули сюди, щоб знайти тобі наставницю, – нагадав Метью, прикипівши до мене поглядом. – Та обставина, що я одночасно є і членом Конгрегації, і агентом королеви, убезпечить тебе від лиха. І нічого не трапиться в країні, про що я не знав би.

– Для того, хто заявляє, що знає все, ти, на щастя, і близько не знаєш, що я уже багато днів передчувала, що в цьому домі щось має трапитися. Надто багато пошти надходило. І ви з Волтером часто сперечалися.

– Ти бачиш лишень те, що я хочу, аби ти бачила. І не більше. – Навіть попри те, що після нашого прибуття до Старої Хижки схильність Метью повелівати зросла в геометричній прогресії, я від подиву рота роззявила.

– Та як ти смієш! – повільно мовила я. Метью знав, що все моє життя мене оточували таємниці. І я також заплатила за них високу ціну. Я підвелася.

– Сядь! – кинув він крізь зуби. – Будь ласка. – І з цими словами схопив мене за руку.

Найкращий товариш Метью, Геміш Осборн, застерігав мене, що в минулому Метью буде іншою людиною. А як же інакше, коли довколишній світ був таким не схожим на світ двадцять першого сторіччя? Тут вважалося, що жінка має беззастережно приймати все, що скаже їй чоловік. У товаристві давніх друзів Метью було легше зісковзнути до старих звичок та способу мислення.

– Тільки якщо ти даси відповідь на моє запитання. Я хочу знати ім’я людини, якій ти надсилаєш звіти, і яким чином ти встряв у цю справу. – Я окинула поглядом його племінника та друзів, побоюючись, що мої питання зачепили сферу державних таємниць.

– Вони вже знають про Кіта й про мене, – сказав Метью, стежачи за моїм поглядом. Він на хвилю замовк, важко підбираючи слова. – Усе це почалося з Френсіса Волсінгема. – Я покинув Англію наприкінці правління Генріха. Певний час провів у Константинополі, потім подався до Кіпру, мандрував Іспанією, брав участь у битві під Лепанто і навіть започаткував друкарський бізнес в Антверпені, – пояснив Метью. – Це звичний життєвий шлях вера. Ми прагнемо якоїсь трагедії, шукаємо її, шукаємо можливості прослизнути до чийогось життя. Але все це мене не задовольняло, тому я повернувся додому. Франція перебувала на межі релігійної та громадянської війни. Коли живеш так довго, як я, то навчаєшся розпізнавати її ознаки. Один наставник-гугенот радо взяв мої гроші й утік до Женеви, де мав змогу ростити своїх двох доньок у безпечних умовах. Я перебрав особу його давно померлого кузена, переїхав до його будинку в Парижі і зажив під личиною Метью де ля Форе.

– Тобто Метью-Лісовика? – я підняла брови, здивована іронією прізвища.

– Так звали того наставника, – відповів Метью, криво посміхнувшись. – У той час у Парижі було небезпечно, і Волсінгем, будучи англійським послом, був наче магнітом для кожного невдоволеного француза-бунтівника. Наприкінці літа 1572 року увесь той гнів, що кипів під спудом у Франції, вибухнув. Я допоміг Волсінгему вижити, і не лише йому, а й тим англійським протестантам, яким він надавав притулок.

«Різанина на день Святого Варфоломія», – подумала я, здригнувшись, про вінчання французької принцеси-католички з її нареченим-протестантом, яке переросло в кровопролиття.

– Згодом я став агентом королеви, коли вона знову послала Волсінгема до Парижа. Він мав займатися там організацією одруження її величності з одним із принців Валуа, – зневажливо пирхнув Метью. – Мені було ясно, що королева не була по-справжньому зацікавлена в цьому альянсі. Саме під час цього візиту я й дізнався про мережу розвідників під проводом Волсінгема.

Мій чоловік ненадовго зустрівся зі мною поглядом і відвернувся. Він і досі щось від мене приховував. Я подумки перебрала розказану ним історію, помітила її слабкі місця і зробила з цього єдиний неминучий висновок: Метью був французом, католиком і тому ніяк не міг стати політичним союзником Єлизавети Тюдор в 1572-у чи 1590-у роках. Якщо він і працював на англійську корону, то робив це заради якоїсь вищої мети. Але ж Конгрегація вимагала триматися осторонь від людської політики.

Та Філіп де Клермон і його Лицарі Лазаря цієї вимоги не дотримувалися.

– Ти працюєш на свого батька. І ти – не лише вампір, а й католик у протестантській країні. – Та обставина, що Метью працював на Лицарів Лазаря, а не лише на Єлизавету, стократно збільшувало небезпеку, яка йому загрожувала. У Єлизаветинській Англії виловлювали й вбивали не лише відьом, а й зрадників, істот із надприродними здібностями та людей інакшого віросповідання. – Конгрегація не в змозі допомогти тим, хто втручається в людську політику. Як же твоя родина умовила тебе взятися за таке ризиковане заняття?

Хенкок весело вишкірився.

– Саме тому в Конгрегації завжди є хтось із де Клермонів: слідкувати, щоб високі ідеали не заважали вигідному бізнесу.

– Це не вперше, коли я працюю на Філіпа, і не востаннє. Тобі добре вдається розкривати таємниці, а мені – приховувати їх, – по-простому пояснив Метью.

Науковець. Вампір. Воїн. Шпигун. Іще одна частина головоломки на ім’я Метью стала на своє місце, і я краще зрозуміла його глибоко вкорінену звичку ніколи й ні про що не розповідати – ні про велике, ні про мале, – допоки його не змусять.

– Мені байдуже, який у тебе досвід! Твоя безпека залежить від Волсінгема, а ти його дуриш. – Його пояснення розлютило лише мене ще дужче.

– Волсінгем помер. Тепер я надсилаю звіти Вільяму Сесілу і працюю під його началом.

– Найхитріший із сущих, – тихо мовив Гелоуглас. – Звісно, окрім Філіпа.

– А Кіт? Він працює на Сесіла чи на тебе?

– Нічого їй не кажи, Метью, – застеріг Кіт. – Відьмі не можна довіряти.

– Ах ти ж хитрий малий негіднику! – отетеріло мовив Хенкок. – Так це ти збурюєш селян?

Щоки Кіта враз почервоніли – як подвійне визнання провини.

– Господи милосердний, Кіте… Що ти наробив? – ошелешено спитав Метью.

– Нічого, – похмуро відказав Марлоу.

– Знову байки розказуєш, – насварив його пальцем Хенкок. – Я вже попереджав тебе, що ми цього не потерпимо, пане Марлоу.

– Вудсток і так вже гудів від новини про дружину Метью, – заперечив Кіт. – Ці чутки неодмінно вивели б на нас Конгрегацію. Звідки мені було знати, що Конгрегація вже тут?

– Тепер ти просто не можеш не дозволити мені вбити його, де Клермоне. Мені вже давно страх як хочеться це зробити, – сказав Хенкок, тріснувши суглобами своїх пальців.

– Ні, ти не можеш його вбити, – заперечив Метью, втомлено потерши рукою лоба. – Бо виникне надто багато запитань, а наразі мені забракне терпіння вигадати на них якісь переконливі відповіді. Наразі ситуація ще не вийшла за межі звичайних сільських пліток. І я впораюся з нею.

– Ці чутки виникли в лихий час, – спокійно зазначив Гелоуглас. І справа не лише у Бервіку. Ви ж знаєте, як боялися відьом мешканці Честера. Коли ми подалися на північ до Шотландії, то застали там іще гіршу ситуацію.

– Якщо це лихо пошириться й на південь, до Англії, то нам усім гаплик, – пообіцяв Марлоу, тицьнувши на мене пальцем.

– Це лихо обмежиться Шотландією, – відказав Метью. – І більше ніяких відвідин села, второпав, Кіте?

– Вона з’явилася перед Днем усіх святих, якраз тоді, коли провіщали прибуття якоїсь жахливої і потужної відьми, невже ти не розумієш? Твоя нова дружина влаштувала бурю проти короля Якова, а тепер її увагу привернула Англія. Треба доповісти Сесілу. Бо вона становить загрозу для королеви!

– Угамуйся, Кіте, – застеріг його Генрі, смикнувши за руку.

– Вам не заткнути мені рота! Доповідати королеві – цей мій обов’язок. Раніше ти зі мною погодився б, Генрі. Але відтоді як з’явилася відьма, все змінилося! Бо вона зачарувала кожного в цьому домі. – В очах Кіта промайнула паніка. – Ви панькаєтеся з нею, наче з сестрою. Джордж майже кохає її. Том вихваляє її кмітливий розум, а Волтер уже давно затягнув би її до ліжка, якби не Метью. Поверни її туди, де вона була раніше. Без неї нам було так добре! Ми були щасливі.

– Метью не був щасливий. – Сердита енергія Кіта привабила до кімнати Тома.

– Ти кажеш, що кохаєш його. – Кіт повернув до мене своє обличчя, і на ньому з’явилася благальна гримаса. – А ти знаєш насправді, хто він такий? Ти бачила, як він харчується, відчувала його жагу крові, коли поруч із ним знаходиться теплокровна істота? Ти можеш приймати Метью цілком і повністю – темну частину його душі разом із світлою, як це вдається мені? Тобі твоя магія – це розвага, а мені без нього жити важко. Коли його немає поруч, уся поезія вмить вилітає у мене з голови, і лише Метью здатен підтримувати все те добре, що є в моїй душі! Залиш його мені. Будь ласка.

– Я не можу, – по-простому відповіла я.

Кіт витер рукавом рота, наче цей жест міг безслідно стерти мене з лиця землі.

– Коли решта Конгрегації дізнається про твою любов до нього…

– Якщо моя любов до нього під забороною, то і твоя також, – перервала я Кіта. Він аж скривився. – Але ми не вибираємо, кого нам любити.

– Іффлі та його приятелі не забаряться звинуватити тебе у тому, що ти – відьма, – кинув Кіт із ноткою похмурого тріумфу. – Запам’ятайте мої слова, господине Ройдон. Демони часто здатні бачити майбутнє не гірше за відьом.

Рука Метью лягла на мою талію. Знайомий прохолодний дотик його пальців пройшовся від одного краю моєї грудної клітки до другого, повторивши криве тавро, яке позначило мене як власність вампіра. Для Метью це тавро було потужною згадкою про той епізод, коли йому не вдалося захистити мене. Кіт аж застогнав з горя, побачивши цей інтимний жест.

– Якщо вже ти такий провидець, то мав би передбачити, що означатиме для мене твоя зрада, – сказав Метью, повільно підіймаючись на увесь зріст. – Геть з очей моїх, Кіте, інакше, не доведи, Господи, від тебе не залишиться нічого, що можна було б покласти в домовину.

– І ти покинеш мене заради неї? – ошелешено спитав Кіт, не вірячи своїм вухам.

– За секунду, навіть не вагаючись. Геть звідси, – повторив Метью.

Кіт неквапливо покинув кімнату, але, опинившись у коридорі, він пришвидшив кроки. А потім дедалі швидше застукотів черевиками по сходах, піднімаючись до своєї кімнати.

– Маємо не спускати з нього очей, – сказав Гелоуглас, перевівши погляд своїх хитрих і розумних очей зі спини Марлоу на Хенкока. – Тепер йому не можна довіряти.

– Марлоу ніколи не можна було довіряти, – стиха мовив Хенкок.

До кімнати прослизнув П’єр; він мав переляканий вигляд, а в руці тримав іще один поштовий пакет.

– Тільки не зараз, П’єре, – простогнав Метью, сідаючи в крісло і простягаючи руку до келиха з вином. Він стомлено відкинувся на спинку крісла. – У сьогоднішньому дні вже просто не лишилося місця для іще одної кризи, з чим би вона не була пов’язаною – з королевою, всією країною чи католиками. Що б там не було, воно може почекати до ранку.

– Але ж… мілорде, – затнувся П’єр, простягаючи листа. Метью поглянув на рішучий почерк, чиї літери впевнено марширували лицевим боком листа.

– Господи Ісусе та всі Його святі! – Пальці Метью торкнулися паперу, а потім завмерли. Кадик на його горлі заходив угору-вниз – мій чоловік намагався взяти себе в руки. У куточку його ока з’явилося щось яскраво-червоне, скотилося по щоці і впало на складки комірця. То була кривава вампірська сльоза.

– Що сталося, Метью? – спитала я і зазирнула йому через плече, намагаючись збагнути, що ж спричинилося до такого великого горя.

– Ото ж бо. День іще не скінчився, – тривожно мовив Хенкок, завбачливо задкуючи. – Є іще одна невеличка справа, що потребує твоєї уваги. Твій батько вважає, що ти загинув.

У мою історичну добу загинув не Метью, а його батько, Філіп, – так жахливо, трагічно і безповоротно. Але зараз йшов 1590 рік, і він був живий. Відтоді як ми прибули до минулого, я завжди побоювалася випадкової зустрічі з Ізабо або з Міріам, лабораторною асистенткою Метью, і тих потенційних наслідків, до яких ця зустріч могла спричинитися в майбутньому.

Минуле, сьогодення й майбутнє зіштовхнулися. Якби я придивилася до кутків кімнати, то неодмінно побачила б, що час розмотується на знак протесту проти такого зіткнення. Та очі мої були прикуті до Метью і криваво-червоної сльози на сніжно-білому комірці біля його горла.

Гелоуглас стисло й емоційно розповів, що сталося.

– Маючи новини з Шотландії та звістку про твоє раптове зникнення, ми перелякалися, що ти подався на північ за королевою і потрапив там в оту божевільну халепу. Ми шукали тебе два дні. А коли не знайшли ані найменшого сліду, чорт забирай, Метью, ми не мали іншого вибору, як повідомити Філіпа про твоє зникнення. Інакше довелося б піднімати на ґвалт Конгрегацію.

– Тут іще одне, мілорде, – сказав П’єр, перевертаючи і показуючи листа. Печатка на ньому була такою самою, як і на інших документах, пов’язаних з Орденом Лазаря, за винятком того, що цього разу він, замість звичної печатки ордену, мав сургучну у вигляді червоно-чорного завитка з втиснутою в нього старовинною срібною монетою – потертою і з нерівними краями. На монеті були викарбувані хрест і півмісяць – родинні символи де Клермонів.

– Що ви йому сказали? – спитав Метью, заворожено вдивляючись у блідий срібний місяць, що плавав у морі червоно-чорного сургучу.

– Тепер, коли ми отримали оце, наші слова не важать нічого. Наступного тижня ти маєш ступити на територію Франції. Інакше Філіп сам вирушить до Англії, – пробурмотів Хенкок.

– Мій батько не зможе сюди приїхати, Хенкоку. Це неможливо.

– Звісно, що неможливо. Бо королева зніме з нього голову за те, що він розворушив зміїне гніздо англійської політики. Подорожуючи вдень та вночі, матимеш багато часу, – запевнив його Хенкок.

– Я не можу, – відказав Метью, не зводячи очей з іще не розкритого листа.

– Філіп подасть коней, вони будуть чекати. Невдовзі ти повернешся сюди, – стиха мовив Гелоуглас, поклавши руку на дядькове плече. Метью підняв на нього погляд, і раптом у його очах з’явився страх.

– Тут не у відстані справа, тут… – почав було він, але раптом замовк.

– Він – чоловік твоєї матері, дядьку. Я впевнений, що ти можеш довіряти Філіпу – звісно, якщо ти і йому не брехав, – сказав Хенкок, і очі його звузилися у щілинки.

– Кіт має рацію. Ніхто не може мені довіряти. – Метью притьмом скочив на ноги. – Бо моє життя – це павутина з брехні.

– Тут не час і не місце для дурного філософствування, Метью. Філіп і досі гадає, що, можливо, втратив іще одного сина! – вигукнув Гелоуглас. – Залиш дівчину з нами, сідай на коня і роби те, що наказує тобі батько. Якщо ти цього не зробиш, я заб’ю тобі памороки, а Хенкок сам повезе тебе туди.

– А чи не надто багато ти на себе береш, Гелоугласе, що почав мені накази давати? – спитав Метью з легкою погрозою в голосі. Упершись долонями в димар, він став невідривно дивитися на вогонь.

– Я впевнений у своєму дідові. Тебе зробила вером Ізабо, але у жилах мого батька текла кров Філіпа. – Слова Гелоугласа боляче вразили Метью. Він рвучко підняв голову, і неконтрольована емоція взяла гору над його звичною байдужістю.

– Джордже й Томе, йдіть нагору, придивіться за Кітом, – стиха мовив Волтер, показуючи своїм друзям на двері. Рейлі злегка нахилив голову в бік П’єра, і той поквапився виконати його наказ, випроваджуючи Джорджа й Тома з кімнати. У вестибюлі залунали вигуки з вимогою принести іще вина та харчів. Передавши двох друзів під опіку Франсуази, П’єр повернувся, міцно зачинив двері й став перед ними. Коли свідками майбутньої розмови залишилися тільки Волтер, Генрі, Хенкок і я разом із мовчазним П’єром, Гелоуглас продовжив спроби вмовити Метью.

– Ти мусиш поїхати до Сеп-Тура. Бо він не вгамується, поки не почне вимагати твоє тіло для поховання або не побачить тебе перед собою – живого й неушкодженого. Філіп не довіряє ані Єлизаветі, ані Конгрегації. – Цього разу Гелоуглас постарався, щоб його слова прозвучали переконливо й заспокійливо, але вираз обличчя Метью все одно був тривожно-відсторонений.

Гелоуглас розпачливо зітхнув.

– Що ж, можеш обманювати інших і себе у тім числі, якщо вже так бажаєш. Можеш усю ніч обговорювати альтернативні варіанти. Але тітонька має рацію: все це фігня. – Гелоуглас стишив голос. – Твоя Діана має якийсь не той запах. А ти пахнеш старше, аніж того тижня. Я знаю таємницю, яку ви обоє приховуєте. І твій батько також її прознáє.

Гелоуглас уже вирахував, що я мандрівниця у часі. Одного погляду на Хенкока було достатньо, щоб зрозуміти – він також про це здогадався.

– Годі вам! – гаркнув Волтер.

Хенкок та Гелоуглас умить позамовкали. І причина такого послуху поблискувала на мізинному пальці Волтера: печатка з силуетом Лазаря та його домовини.

– Виходить, ви також лицар, – приголомшено мовила я.

– Так, – стисло відказав Волтер.

– І за рангом – вищий за Хенкока. А як щодо Гелоугласа? – Присутні в цій кімнаті були пов’язані надто складною системою перехресних шарів вірності й васальної залежності. І я похапцем намагалася вибудувати їх у зрозумілу структуру, яку можна було б застосовувати собі на користь.

– Я вищий рангом за будь-кого у цій кімнаті, за винятком вашого чоловіка, мадам, – застеріг Рейлі. – І це стосується й вас.

– Ви не маєте наді мною влади, – відказала я. – Яку саме роль відіграєте ви, Волтере, у родинному бізнесі де Клермонів?

Глянувши поверх мене, Волтер зустрівся з Метью поглядом своїх розгніваних блакитних очей.

– Вона завжди така?

– Майже, – сухо мовив Метью. – До цього треба призвичаїтися, і це займає певний час, але мені це подобається. І тобі сподобається – з часом.

– У моєму житті вже є одна надто вимоглива жінка. І мені не потрібна іще одна, – пирхнув Волтер. – Знайте, господине Ройдон, що я керую відділком Ордену в Англії. Метью не може цього робити, зважаючи на його посаду в Конгрегації. Решта членів родини також зайняті на інших посадах та в інших справах. Або відмовилися. – Волтер кинув погляд на Гелоугласа.

– Значить, ви – один із восьми провінційних володарів і підкоряєтеся безпосередньо Філіпу, – задумливо сказала я. – Дивно, що ви не дев’ятий лицар. – Дев’ятий лицар був у Ордені таємничою фігурою, і його особа приховувалася від усіх, за винятком представників найвищого ешелону.

Рейлі вибухнув таким потоком лайки, що П’єр перелякано роззявив рота.

– Ти приховуєш від своєї дружини той факт, що є шпигуном та членом Конгрегації, зате розкриваєш перед нею найпотаємніші справи нашого братства?!

– Вона попрохала – я й розповів, – відповів Метью, недовго думаючи. – Але, гадаю, ми вже достатньо поговорили сьогодні про Орден Лазаря.

– Твоя дружина на цьому не зупиниться. Їй захочеться дізнатися більше, і вона йтиме по сліду, мов мисливський пес. – Рейлі схрестив руки на грудях і невдоволено скривився.

– Гаразд. Чудово. Якщо вам вже так хочеться знати, то дев’ятий лицар – це Генрі. Його небажання навернутися у протестантизм робить його вразливим до звинувачень у зраді тут, в Англії, а у Європі він є легкою здобиччю для кожного невдоволеного, що бажає побачити, як її величність злетить із трону. Філіп запропонував йому цю посаду, щоб захистити його від охочих скористатись його довірливою натурою.

– Генрі – бунтівник? – Я отетеріло поглянула на доброго гіганта.

– Я не бунтівник, – твердо відповів Генрі. – Але захист із боку Філіпа де Клермона вже не один раз урятував мені життя.

– Граф Нортумберлендський – чоловік сильний і впливовий, Діано, – тихо озвався Метью. – І це робить його цінним пішаком у руках нечесного й безпринципного гравця.

Гелоуглас прокашлявся.

– Може, облишимо розмову про орден і повернемося до більш нагальних справ? Конгрегація звернеться до Метью, щоб він угамував ситуацію в Бервіку. Королева ж навпаки – бажатиме, щоб він її іще сильніше роздмухав, бо допоки шотландці займатимуться відьмами, вони не матимуть часу, щоб задумати якесь безчинство в Англії. Тим часом проти дружини Метью були висунуті звинувачення у неї вдома в тому, що вона – відьма. А батько викликає його до Франції.

– Господи, – мовив Метью, потираючи своє перенісся. – Яка жахлива плутанина!

– І як ти пропонуєш її розплутати? – суворо спитав Волтер. – Гелоугласе, ти кажеш, що Філіп не зможе сюди приїхати, але я побоююсь, що Метью також не слід повертатися до Франції.

– А ніхто й не казав, що мати трьох володарів та одну дружину – це легка справа, – в’їдливо зауважив Хенкок.

– Тож якого диявола ти обираєш, Метью? – спитав його Гелоуглас.

– Якщо Філіп не отримає невдовзі монети, вкарбованої в печатку моєю рукою, то неодмінно приїде сюди шукати мене, – глухо буркнув Метью. – Це випробування на вірність. А мій батько любить випробування.

– Твій батько в тобі не сумнівається. І це непорозуміння проясниться, щойно ви зустрінетеся, – сказав Генрі. Коли Метью йому не відповів, Генрі продовжив, не даючи запанувати тиші. – Ти постійно кажеш мені, що я мушу мати власний план дій, інакше ризикую бути втягненим у хитрі плани інших людей. Скажи нам, що робити, і ми про це потурбуємося.

Та Метью знову не відповів, мовчки перебираючи варіанти і відкидаючи їх один за одним. У когось іншого пішло б кілька днів, щоб проаналізувати можливі ходи і контрходи, але Метью впорався з цим за кілька хвилин. На його обличчі було мало ознак внутрішньої боротьби, але посіпування м’язів на плечах та задумливе погладжування рукою волосся свідчили про інше.

– Я поїду, – сказав нарешті він. – Діана залишиться тут із Гелоугласом та Хенкоком. Волтеру доведеться вигадати якесь пояснення для королеви, щоб вона нічого не запідозрила. А я тим часом займуся Конгрегацією.

– Діані не можна залишатися у Вудстоці, – твердо заявив йому Гелоуглас. – Тільки не зараз, коли Кіт підбурює селян, поширюючи плітки і сіючи сумніви. За твоєї відсутності ані королева, ані Конгрегація не матиме ніякої зацікавленості в тому, щоб уберегти твою дружину від магістрату.

– Ми можемо поїхати до Лондона, Метью, – енергійно запропонувала я. – Поїхати разом. Це ж велике місто. Там буде надто багато відьом, тому мене ніхто не помітить – відьом, які не бояться сили, яку я маю. А ще там буде достатньо посланців, аби повідомити твого батька у Франції, що ти – цілий і неушкоджений. Тобі не треба буде їхати. «Тобі не доведеться знову бачитися з батьком», – подумки додала я.

– Лондон! – пирхнув Хенкок. – Та ви там і три дні не протягнете, мадам. Ми з Гелоугласом натомість відвеземо вас до Уельсу. Ми поїдемо до Абергавені.

– Ні, – заперечила я, не відриваючи погляду від кривавої крапельки на шиї у Метью. – Якщо Метью поїде до Франції, то я поїду разом із ним.

– Нічого подібного. Я не збираюся тягнути тебе через країну, де вирує війна.

– Із приходом зими війна дещо вщухла, – зазначив Волтер. – Може, і дійсно було б найкраще відвезти Діану до Сеп-Тура. Мало тих сміливців, які забажають зв’язуватися з тобою, Метью. І немає жодного, хто насмілився б сердити твого батька.

– Маєш зробити вибір, – сказала я зі злістю в голосі, не бажаючи бути розмінною монетою в бажанні друзів та родичів Метью виштовхати його до Франції.

– Так. І я обираю тебе, – сказав Метью, торкнувшись мого рота своїм великим пальцем. Моє серце завмерло. Він збирався вирушити до Сеп-Тура.

– Не роби цього, – благально мовила я. Не наважилася сказати більше, щоб приховати той факт, що в нашому часі Філіп був уже мертвий і що для Метью буде мукою побачити його знову.

– Філіп сказав мені, що пара – це на все життя, це доля. Якщо я знайшов тебе, то нічого вже не вдієш, треба приймати таке рішення долі. Допоки я житиму, кожної миті свого життя я прийматиму рішення на твою користь – понад своїм батьком, понад власними інтересами і навіть понад інтересами усієї родини де Клермонів. – Заглушуючи мої протести, Метью притиснувся своїми вустами до моїх. І цей поцілунок став найпереконливішим аргументом на його користь.

– Що ж, тоді справу вирішено, – тихо мовив Гелоуглас.

Метью кивнув, не зводячи з мене очей.

– Так. Ми з Діаною вирушимо додому. Разом.

– Але ж треба виконати певну підготовчу роботу, – сказав Волтер. – Залиш це нам. Твоя дружина має зморений вигляд, а подорож на вас чекає виснажлива. Вам обом слід перепочити.

Коли чоловіки пішли до вітальні, ніхто з нас і не рипнувся до ліжка.

– Наше перебування в 1590 році розгортається так, як я й сподівався, – визнав Метью. – Просто і прямо.

– Як же воно може розгортатися просто й прямо, коли існує Конгрегація, суди у Бервіку, служба розвідки королеви Єлизавети – і все це вимагає твоєї уваги?

– Те, що я член Конгрегації і шпигун, тільки допомагає, а не заважає, – відповів Метью, визирнувши у вікно. – Я сподівався, що ми повернемося до Старої Хижки, скористаємося послугами вдовиці Бітон, знайдемо в Оксфорді манускрипт і за кілька тижнів повернемося додому.

Я насилу промовчала, щоб не вказати на вади його плану – це вже неодноразово зробили цього вечора і Волтер, і Генрі, і Гелоуглас. Але вираз обличчя видав мене.

– Що ж, я виявив недалекоглядність, – зізнався Метью, зітхнувши. – І річ не лише в тому, щоб вигадати й поширити твою беззаперечно вірогідну легенду чи уникнути очевидних пасток, пов’язаних з війнами та судилищами відьом. Я просто ошелешений виром подій. Широке поле моєї діяльності на користь Єлизавети й Конгрегації та контрзаходів на користь мого батька – з цим все ясно, але подробиці встигли зблякнути в моїй пам’яті. Я пам’ятаю дати, а не дні тижня. І це означає, що я достеменно не знаю, який посланець має прибути і коли надійде наступна кореспонденція. Наприклад, я міг присягнутися, що бачився з Хенкоком та Гелоугласом задовго до Гелловіна, а не в його переддень.

– Диявол завжди криється в деталях, – стиха мовила я і стерла сухий слід кривавий слід, що позначив шлях його червоної сльози. У куточку ока та на щоці також виднілися краплинки засохлої крові. – Я мала б сама здогадатися, що твій батько захоче вийти з тобою на контакт.

– Цей лист був лише питанням часу. Кожного разу, коли П’єр приносить пошту, я завжди нервую і намагаюся заздалегідь угамувати нерви і взяти себе в руки. Але сьогодні кур’єр уже встиг приїхати й поїхати. Тому почерк мого батька застукав мене зненацька – тільки й того, – пояснив він. – Я вже й забув, яким чітким та сильним той почерк був. Коли ми 1944 року забрали його від нацистів, його тіло було таке понівечене, що навіть вампірська кров не змогла вилікувати його. Філіп був такий слабкий, що навіть ручки не міг тримати. Він любив писати, але у нього виходили тепер лиш нерозбірливі каракулі. – Я знала, що під час Другої світової війни Філіпа схопили й тримали в полоні, але дуже мало: тільки те, що нацисти хотіли дізнатися, скільки болю може витримати вампір.

– Може, богиня Діана хотіла, щоб ми повернулися до 1590 року заради чогось більшого, аніж моя вигода. Якщо ти побачиш Філіпа знову, то це може відкрити твої старі рани і загоїти їх.

– Але спочатку вони болітимуть іще дужче, – стиха мовив Метью, опустивши голову.

– Але згодом вони загояться, і тобі стане легше, – відповіла я, пригладивши його жорстке волосся. – До речі, ти так і не відкрив батькового листа.

– Я знаю, про що там ідеться.

– Може, все ж таки відкриєш?

Нарешті Метью підсунув палець під печатку і зламав її. Монетка випала з сургучу, і він спіймав її в долоню. Коли мій чоловік розкрив листа, то звідти війнуло слабким ароматом лавра та розмарину.

– Це що – грецькою? – спитала я, дивлячись йому через плече на єдиний рядок тексту з витіювато виписаною літерою «фі».

– Так, – відповів Метью, пробігши очима рядок літер і в такий спосіб встановивши перший побіжний контакт зі своїм батьком. – Він вимагає, щоб я повернувся додому. Негайно.

– У тебе вистачить духу побачитися з ним знову?

– Так. Ні. – Метью зіжмакав аркуш і стиснув його в кулаці. – Не знаю.

Я забрала у нього листа й розправила, знову зробивши з нього прямокутник. У долоні в Метью заіскрилася монета. Така маленька скалка металу, а скільки клопоту завдала!

– Коли ти з ним зустрінешся, ти будеш не сам. – Стати поруч із Метью, коли він побачиться зі своїм загиблим батьком – то не так і багато, але то було все, що я могла зробити, щоб полегшити його страждання.

– Кожен із нас самотній, коли зустрічається з Філіпом. Дехто каже, що він здатен зазирнути в самісіньку душу, – стиха промовив Метью. – Від думки, що я повезу тебе до нього, мене охоплює тривога. Як відреагує Ізабо, я іще можу передбачити: холодність, гнів, але потім – розуміння й згода. Що ж до Філіпа, то я й гадки не маю, як він поведе себе. Ніхто не знає, як працює розум мого батька, які відомості він має, які пастки розставляє. Якщо я скритний, то Філіп просто незбагненний. Навіть Конгрегація не в змозі розгадати його плани, а вони витратили і витрачають бозна скільки часу, щоб вирахувати їх.

– Усе буде добре, – заспокоїла я його. Філіпу просто доведеться прийняти мене у родину. Як і брат та сестра Метью, він не матиме іншого вибору.

– Не сподівайся, що тобі вдасться перехитрити його, – попередив мене Метью. – Може, ти й схожа на мою матір, як стверджує Гелоуглас, але навіть вона час від часу потрапляє в його тенета.

– А ти й досі дійсний член Конгрегації? Це завдяки цьому ти дізнався, що Нокс і Доменіко також є її членами? – Відьмак Пітер Нокс переслідував мене з тієї миті, як я видобула манускрипт Ешмол-782 зі сховів Бодлійської бібліотеки. А Доменіко Мішель був вампіром, який вже давно мав зуб на де Клермонів. Перед тим як іще один член Конгрегації спіймав мене і піддав тортурам, він побував у замку Ля-П’єр.

– Ні, – кинув Метью і відвернувся.

– Значить, слова Хенкока про те, що в Конгрегації завжди присутній один із де Клермонів, уже не відповідають дійсності? – спитала я, затамувавши подих. «Скажи „так“, навіть якщо це неправда», подумки підштовхнула я його.

– Це й досі так, – відповів Метью безпристрасним тоном, розчавивши мою надію.

– Тоді хто ж? – спитала я тремтячим голосом. – Ізабо? Болдвін? Невже Маркус?

– У моєму родинному дереві є створіння, яких ти не знаєш, Діано. У всякому разі, я не маю права видавати особи тих, хто є членами Конгрегації.

– А правила, що є обов’язковими для решти, – вони стосуються членів твоєї родини? – поцікавилася я. – Ти втручаєшся в людську політику – я бачила бухгалтерські книги, які беззаперечно доводять цей факт. Ти що, сподіваєшся, що цей загадковий член Конгрегації якимось чином врятує нас від її гніву, коли ми повернемося до нашого сьогодення?

– Не знаю, – напружено відказав Метью. – Я ні в чому не впевнений на сто відсотків. І більше нікому й нічому повністю не довіряю.

* * *

Плани нашого від’їзду швидко набули конкретних обрисів. Волтер та Гелоуглас сперечалися з приводу найкращого маршруту, а Метью тим часом упорядковував свої справи.

Хенкока разом із Генрі відрядили до Лондона з пакунком кореспонденції, загорнутим у шкіру. Будучи пером Об’єднаного Королівства, герцог мав обов’язок з’являтися при дворі сімнадцятого листопада з нагоди річниці сходження на престол королеви Єлизавети. Джордж і Том зібралися і відбули до Оксфорда з грубенькою сумою грошей та зганьбленим Марлоу. Хенкок попередив їх про небезпечні потенційні наслідки, якщо демон і далі займатиметься своєю підступною діяльністю. Метью буде далеко, зате Хенкок перебуватиме від Кіта на відстані меча і без вагань пустить його в діло, якщо на те виникне потреба. Окрім того, Метью дав Джорджу вказівку стосовно конкретних запитань, які він має поставити знавцям в Оксфорді щодо алхімічних манускриптів.

Мої ж справи упорядкувати було значно простіше. Мені не треба було збирати багато речей, лише сережки Ізабо, мої нові черевики та кілька предметів одягу. Франсуаза постаралася пошити мені для подорожі міцну світло-брунатну накидку. Її високий, оторочений хутром комір щільно облягав мою шию, щоб захищати від вітру та дощу. Те саме призначення мали виконувати шовковисті лисячі шкурки, підшиті до підкладки цієї накидки, як і хутрова оторочка по краях моїх нових рукавичок.

Перед самим від’їздом я здійснила в Старій Хижці свій останній значущий вчинок: віднесла до бібліотеки нотатник, який подарував мені Метью. Дорогою до Сеп-Тура він міг легко загубитися, і мені хотілося, щоб мій щоденник лежав якомога далі від завидющих очей. Нахилившись до очерету, розкиданого по долівці, я підняла гілочки розмарину та лаванди. А потім сіла за письмовий стіл Метью, вмочила перо в чорнильницю і зробила в щоденнику свій останній запис.

5 листопада 1590, холодний дощ.

Новини з дому. Ми готуємося до подорожі.

Легенько дмухнувши на слова, щоб висушити чорнило, я вклала розмарин та лаванду поміж сторінок. Моя тітка використовувала розмарин для заклинань на пам’ять, а лаванду – щоб вдихнути нотку застереження в любовні чари; це була доречна комбінація для наших нинішніх обставин.

«Побажай нам удачі, Саро», – прошепотіла я, засунувши маленьку книжечку в глиб шухляди, сподіваючись знайти її там, якщо мені судилося повернутись.

7

Рима Хаєн люто ненавиділа місяць листопад. Денні години скорочувалися й усихали, з кожним днем програючи битву осіннім сутінкам на кілька додаткових секунд. А бути в цю незатишну пору в Севільї – то взагалі жах, бо ціле місто вже готується до Різдвяних свят, а тут іще й дощ докучає, налітаючи ледь не кожні п’ять хвилин. І без того хаотичний стиль водіння місцевих мешканців погіршувався з кожною годиною.

Рима тижнями просиджувала за своїм робочим столиком. Її начальнику забаглося розчистити на горищі складські кімнати. Минулої зими дощова вода просякла крізь старезну потріскану черепицю даху такого ж старезного будинку, а прогноз погоди на найближчі місяці був іще гірший. Грошей для розв’язання цієї проблеми не було, тому персонал почав переносити запліснявілі картонні коробки на сходи, щоб майбутні буревії не змогли пошкодити нічого цінного. Решти позбувалися тишком-нишком, причому так, щоб жоден потенційний спонсор не здогадався, що тут відбувається.

То була негарна шахрайська робота, але її слід було виконати, подумала Рима. Бібліотека становила маленький спеціалізований архів зі слабкими ресурсами. Основна частина його колекцій надходила від відомої андалузької родини, чиї представники могли простежити свій родовід аж до Реконкісти, коли християни відвоювали півострів у мусульман, які захопили його у восьмому сторіччі. Мало хто з науковців виявляв бажання порпатися в химерних книгах та предметах, що накопичувалися в родині Гонсалве роками. Більшість дослідників воліли відвідувати архів Індій, розташованій на тій самій вулиці, і сперечатися там про Колумба. А її земляки-севільці хотіли мати у своїй бібліотеці який-небудь найновіший трилер, а не ветхі посібники та збірки інструкцій Ордену Єзуїтів за вісімнадцяте сторіччя та журнали жіночої моди сторіччя дев’ятнадцятого.

Рима взяла зі столу невеличку книжечку й опустила з чола на очі окуляри у яскравій оправі, якими вона також тримала докупи своє чорне волосся. Цю книжку вона помітила тиждень тому, коли підсобні робітники, невдоволено крекчучи, опустили перед нею якийсь дерев’яний ящик. Вона занесла його у збірку як манускрипт Гонсалве-4890 з приміткою: «Нотатник англійською мовою, кінець шістнадцятого сторіччя». Як і більшість нотатників, він був здебільшого незаповненим. Римі вже доводилося бачити один іспаномовний примірник, що його надіслав нащадок родини Гонсалве до Севільського університету в 1628 році. Він мав прекрасну палітурку, розлінований та пронумерований вишуканими цифрами та ще й кольоровими чорнилами. У тому примірнику не було жодного запису. Навіть у минулому людям не завжди жилося цікаво, тому до нотатника не було чого записувати.

Подібні нотатники слугували у минулому як вмістилища для уривків з Біблії, поетичних рядків, девізів та висловлювань класичних авторів. Зазвичай вони містили незрозумілі карлючки та списки необхідних покупок, а також слова сороміцьких пісень та описи химерних і важливих подій. І цей також не відрізнятиметься від решти, подумалося Римі. На жаль, хтось вирвав із нотатника першу сторінку, на якій, мабуть, було вказане ім’я власника чи власниці. Без першої сторінки не було майже жодного шансу ідентифікувати власника чи будь-кого з решти згаданих у ньому людей, бо вони, зазвичай, позначалися лише ініціалами. Історики виявляли мало інтересу до таких безіменних і безликих історичних свідчень, наче їхня анонімність якимось чином робила особу їхнього власника менш значущою.

Решта сторінок містила таблицю з переліком усіх англійських монет, що були в обігу в шістнадцятому сторіччі, та їхньої відносної вартості. Одна з останніх сторінок мала похапцем нашкрябаний список предметів одягу: плаття, черевики, рукавички, накидка з хутровою оторочкою, шість жіночих сорочок, чотири нижні спідниці та рукавички. Окрім того, в нотатнику були кілька датованих записів, які не мали жодного сенсу, а також рецепт ліків від головного болю – глінтвейн із молока та вина. Рима посміхнулася й подумала: а чи допоможе цей глінтвейн їй з мігренню.

Вона вже було вирішила повернути цей записник до замкнених сховів на третьому поверсі, де зберігалися манускрипти, але щось у цій книжечці змусило Риму притримати її у себе. Було ясно, що цей нотатник вела жінка. Округлий почерк був зворушливо тремтливий і непевний, а рядки зміїлися сторінками угору-вниз крізь рясно наляпані чорнильні плями. Жоден освічений чоловік шістнадцятого сторіччя так не писав, хіба що він був старий чи хворий. Але авторка цього нотатника ані старою, ані хворою не була. Записи бриніли якоюсь незвичною жвавістю та динамічністю, що дивовижним чином контрастували з несміливим та неоковирним почерком.

Рима показала цей записник Хав’єру Лопесу, чарівливому, але абсолютно недосвідченому й некваліфікованому чоловіку, якого останній з Гонсалве найняв для того, щоб перетворити родинний будинок та особисте майно на бібліотеку та музей. Його просторий кабінет на першому поверсі мав красиві панелі червоного дерева і єдині працюючі обігрівачі в усій споруді. Під час їхньої нетривалої бесіди Хав’єр Лопес відкинув припущення Рими, що ця книга заслуговувала ретельнішого дослідження. Він також заборонив їй фотографувати нотатник, щоб фото можна було потім показати колегам у Сполученому Королівстві. Що ж до її твердження, що власником нотатника була жінка, директор щось пробурмотів про набридливих феміністок і помахом руки наказав покинути кабінет.

Отак ця книжечка й лишилася у неї на столі. У Севільї така книга завжди буде непотрібною й незначущою. Ніхто не приїздив до Севільї у пошуках англійських нотатників. Натомість їх шукали в Британській бібліотеці або ж у Шекспірівській бібліотеці Фолджера в Сполучених Штатах. Тільки один дивний чоловік приходив час від часу і продивлявся колекції. Він був француз, і його допитливий та прискіпливий погляд викликав у Рими відчуття дискомфорту. Його звали Ербер Каталь або ж Герберт Катал – вона точно не пам’ятала. Під час свого останнього приходу він залишив візитку і попрохав дати йому знати, коли вигулькне щось цікаве. Коли ж Рима спитала, чи не міг він уточнити, що саме його цікавить, то він відповів, що його цікавить усе. Користі від такого уточнення було не надто багато.

І ось вигулькнуло дещо дійсно цікаве. Та, на жаль, візитка того француза кудись зникла, і Рима не змогла знайти її, хоча й перебрала все, що було на столі. І їй залишилося чекати, поки він з’явиться, щоб вона змогла показати йому свою знахідку. Може, цей француз зацікавиться нею більше, аніж її шеф.

Рима погортала сторінки нотатника і знайшла між ними кілька зотлілих гілочок лаванди й розмарину. Вона не помітила їх раніше і тепер обережно витягнула із заглибини палітурки. На якусь мить Рима почула слабкий аромат зів’ялої квітки, що протягнув ниточку від неї до людини, що жила сотні років тому. Вона задумливо посміхнулася, уявивши собі жінку, яку ніколи не побачить.

– Más basura. Ось тобі ще порція непотребу. – То повернувся Даніель – підсобний робітник, чий комбінезон був брудний від ящиків, які він зносив з горища. Знявши кілька ящиків із пом’ятого візка, він поставив їх на долівку. Незважаючи на холодну погоду, на лобі у нього виступив піт, і він стер його рукавом, залишивши брудний слід чорної пилюки. – До кафе підемо?

Уже втретє за тиждень він запрошував її до кафе. Рима знала, що Даніель вважає її привабливою. Берберські риси, що дісталися їй від предків по лінії матері, подобалися деяким чоловікам, і недивно, бо берберська спадщина наділила її м’якими лініями фігури, смаглявою шкірою та мигдалеподібними очима. Уже кілька років Даніель мимрив їй услід хтиві зауваження, поїдав очима її груди і немов ненавмисне торкався її сідниці, коли вона проходила повз нього до поштового відділу. Здавалося, його зовсім не розохочувала та обставина, що він був на п’ять дюймів нижчий за неї та вдвічі старший.

– Estoy muy ocupada (Я зайнята), – відповіла Рима.

Даніель щось невдоволено буркнув, і в його бурчанні почувся глибокий скептицизм. Виходячи з кімнати, він обернувся і зиркнув на ящики. Верхній містив струхлявілу хутрову муфту й опудало королька, прикріплене до кедрової гілки. Даніель похитав головою, вражений тим, що вона воліє проводити час у товаристві мертвої пташки, а не з ним, живим чоловіком.

– Gracias, – пробурмотіла Рима, коли він виходив. Обережно закривши книгу, вона поклала її на свій стіл, де та лежала раніше.

Викладаючи речі з ящиків на сусідній стіл, Рима мимоволі глянула на книжечку в простій шкіряній обкладинці. Чи не стануть через чотириста років єдиними ознаками її існування на землі сторінка з календаря, список потрібних покупок та смужка паперу з рецептом медових пряників від її матері? І все це вкладене в теку під назвою «Анонімне, неважливе» й збережене в архіві, до якого ніхто не ходить?

Такі похмурі думки – не на добро. Рима здригнулася й торкнулася амулету Фатіми, доньки Пророка. Той амулет, виготовлений у формі руки, висів у неї на шиї на шкіряному мотузку і передавався від однієї жінки їхньої родини до іншої з незапам’ятних часів.

«Khamsa fi ainek», – прошепотіла вона, сподіваючись, що ці слова допоможуть їй прогнати злого духа, якого вона могла мимоволі викликати.