Читать книгу Точка обману - Дэн Браун - Страница 5

Предметом гордощів ресторану «Тулос», розташованого біля Капітолійського пагорба, є політично некоректне меню – телятина та карпачо з конини. Іронія полягає в тому, що саме через це меню в «Тулосі» полюбляють снідати великі цабе вашингтонської політики. Того ранку в «Тулосі» теж було людно і шумно – там звучала какофонія з брязкоту столового срібла, гудіння автоматів для приготування кави еспресо та балачок по стільникових телефонах.

Тієї миті, коли старший офіціант – як і завжди вранці – вже збирався був крадькома сьорбнути ковточок «Кривавої Мері», до ресторану увійшла жінка. Він обернувся до неї з добре натренованою посмішкою.

– Доброго ранку, – сказав офіціант. – Що ви хотіли?

Жінка була приваблива, років тридцяти п’яти, вдягнена в сірі фланелеві брюки, консервативні туфлі на низьких підборах та кремову блузку «Лора Ешлі». Трималася вона прямо, трохи випнувши підборіддя. Не пихато й самовпевнено, а просто впевнено, демонструючи внутрішню силу. Світло-брунатне волосся було підстрижене в найпопулярнішому у Вашингтоні стилі, який називався «телеведуча», – пухнасті «пера», завиті на плечах усередину: достатньо довгі, щоб мати сексуальний вигляд, але й достатньо короткі, щоб нагадувати вам про те, що співрозмовниця може виявитися розумнішою за вас.

– Трохи спізнилася, – невимушено мовила вона. – У мене діловий сніданок з сенатором Секстоном.

Старший офіціант несподівано для самого себе занервувався. Сенатор Седжвік Секстон. Цей політик був їхнім завсідником та одним з найвідоміших нині чоловіків у Сполучених Штатах. Минулого тижня, у Супервівторок, він переконливо виграв усі дванадцять початкових виборів, і це фактично гарантувало, що республіканська партія висуне його своїм кандидатом на вибори президента США. Багато хто не сумнівався, що наступної осені сенатор матиме прекрасний шанс потіснити з Білого дому нинішнього президента, який нажив собі купу ворогів та проблем. Останнім часом обличчя Секстона прикрашало мало не всі загальнонаціональні видання, а його виборче гасло на кожному кроці закликало: «Годі марнувати. Час ремонтувати».

– Сенатор Секстон – у своїй кабінці, – відповів офіціант. – А ви…

– Я – Рейчел Секстон.

«Ну й бовдур же я!» – подумав він. Зовнішня схожість була вельми очевидною. Жінка мала сенаторові проникливі очі та рафіновані манери, що видавали належність до життєздатної енергійної еліти. Рейчел Секстон успадкувала класичні привабливі риси батькового обличчя, але вона, схоже, несла цей благословенний дар долі з граціозністю та скромністю, яких сенаторові ще треба було в неї повчитися.

– Радий вітати вас, міс Секстон.

Коли офіціант вів доньку сенатора через зал ресторану, його збентежили прискіпливі погляди чоловіків: деякі – обачливо-обережні, а декотрі – не дуже. В «Тулосі» зазвичай харчувалося мало жінок, а тих, хто могли зрівнятися красою з Рейчел Секстон, було ще менше.

– Яка гарна фігура, – прошепотів один з відвідувачів. – А що, Секстон уже знайшов собі молоду дружину?

– Це його донька, бовдуре, – відповів сусід по столику.

– Знаючи Секстона, не здивуюся, якщо він і з нею спить, – хихикнув чоловік.

Коли Рейчел підійшла до столика, за яким сидів її батько, сенатор якраз гучно обговорював по мобільному один зі своїх нещодавніх успіхів. Він на мить відірвався від розмови і, зиркнувши на Рейчел, постукав пальцем по своєму годиннику «Картьє» – мовляв, спізнилася.

«Я теж за тобою скучила», – подумала Рейчел.

Насправді її батька звали Томас, але він уже давно перейшов на своє друге ім’я, бо йому подобалася алітерація: Сенатор Седжвік Секстон. Це був срібноволосий та срібноголосий політичний «звір», якому пощастило мати зовнішність героя популярного телесеріалу, і ця обставина здавалася цілком доречною, зважаючи на його талант перевтілення.

– Привіт, Рейчел! – Батько клацнув телефоном і підвівся, щоб цьомнути доньку.

– Привіт, татку, – відповіла вона, але не поцілувала.

– У тебе змарнілий вигляд.

«Почалося», – подумала Рейчел.

– Я отримала твоє повідомлення. Що сталося?

– А мені що, вже не можна запросити свою доньку на сніданок?

Рейчел давно призвичаїлася, що батько рідко коли запрошував її зустрітися, не маючи при цьому якогось прихованого мотиву.

Сенатор відсьорбнув кави.

– Ну, розповідай – як твої справи?

– Справ багато. А я бачу, твоя кампанія проходить успішно.

– Заради Бога, тільки не про це. – Секстон нахилився над столиком і стишив голос: – А як той хлопець із Держдепартаменту, з яким я тебе познайомив?

Рейчел зітхнула, переборюючи бажання поглянути на годинник.

– Татку, я й справді не мала часу йому зателефонувати. І, будь ласка, припини…

– Треба вчитися викроювати час для важливих речей, Рейчел. Без кохання все решта не має сенсу.

Їй одразу ж спали на думку кілька варіантів дотепної відповіді, але Рейчел визнала за краще промовчати. Бо батько полюбляв повчати і це йому добре вдавалося.

– Татку, ти хотів мене бачити? Сказав, що це щось важливе.

– Так, важливе. – Він прискіпливо подивився на неї.

Рейчел відчула, як під цим поглядом розтала перша лінія її оборони, і подумки чортихнулася, віддаючи належне непереборному шармові свого батька. Сенаторові очі були подарунком долі, і Рейчел відчувала, що цей подарунок зможе довести його аж до Білого дому. Він запросто міг наповнити ці очі слізьми, а за мить – осушити їх і перетворити на кришталево чисте вікно душі, крізь яке він подає руку довіри всім і кожному. «Вся справа – в довірі», – полюбляв казати її батько. Сенатор уже давно втратив довіру Рейчел, але натомість швидко завойовував довіру всієї країни.

– Маю дещо тобі запропонувати, – мовив сенатор Секстон.

– Стривай, дай здогадатися, – відповіла Рейчел, намагаючись відновити свої оборонні позиції. – Якийсь багатий та відомий холостяк шукає собі молоду дружину?

– Люба, не треба себе дурити. Ти не така вже й молода.

У Рейчел з’явилося вже знайоме боязке відчуття, яке часто супроводжувало її зустрічі з батьком.

– Я хочу кинути тобі рятувальний круг, – сказав він.

– А я й не знала, що тону.

– Ти – не тонеш. Тоне президент. І тобі слід зіскочити з корабля, поки не стало запізно.

– Здається, ми вже про це говорили, еге ж?

– Подумай про своє майбутнє, Рейчел. Можеш піти працювати до мене.

– Сподіваюся, ти не для цього запросив мене на сніданок?

У фасаді напускного спокою сенатора з’явилася маленька тріщина.

– Рейчел, ти не можеш не розуміти, що твоя робота з ним кидає тінь на мене. І на мою кампанію.

Рейчел зітхнула. Вони з батьком уже не раз про це говорили.

– Татку, я працюю не на президента. Я з ним навіть не знайома. Я працюю в Ферфаксі, заради Бога!

– Політика – це чисте сприйняття, Рейчел. І тому зовні виглядає так, наче ти працюєш саме на президента.

Рейчел перевела подих, намагаючись стриматися.

– Я доклала багато зусиль, щоб отримати цю роботу, татку. І тому не збираюся її кидати.

Сенатор звузив очі.

– Знаєш, часом твій егоїзм і справді…

– Сенаторе Секстон! – мовив репортер, несподівано вигулькнувши біля столу.

Настрій сенатора відразу ж пом’якшав. Рейчел невдоволено простогнала і взяла булочку з кошика, що стояв на столі.

– Я Ральф Сніден з «Вашингтон пост», – продовжив журналіст. – Можна поставити вам кілька запитань?

Сенатор посміхнувся і промокнув рота серветкою.

– Із задоволенням, Ральфе. Тільки поспішай. Я не люблю пити охололу каву.

Репортер нещиро засміявся.

– Звісно, сер. – Він витяг мініатюрний записувальний пристрій і увімкнув його. – Сенаторе, ваші виборчі телевізійні ролики закликають законодавчу владу забезпечити однакові зарплати для жінок та чоловіків, а також зменшити податки для новостворених сімей. Ви можете коротко обґрунтувати ці вимоги?

– Аякже. Просто я великий симпатик сильних жінок та міцних родин.

Рейчел ледь не вдавилася своєю булочкою.

– До речі, про сім’ї, – продовжив репортер. – У ваших виступах ви багато уваги приділяєте освіті. І пропонуєте дуже суперечливе скорочення декотрих бюджетних витрат заради збільшення фінансування державних шкіл.

– Я вважаю, що діти – це наше майбутнє.

Рейчел повірити не могла, що її батько опустився до цитування популярних пісень.

– І останнє запитання, пане сенатор. За останні кілька тижнів ваш рейтинг, за даними опитувань, стрімко підскочив. Президента має занепокоїти цей факт. Що є причиною вашого успіху?

– Гадаю, це пов’язано з довірою. Американці починають бачити, що нинішньому президентові не можна довіряти: він не здатен вжити рішучих заходів, які зараз так необхідні нашій країні. Захмарні витрати уряду щоденно заганяють нашу країну дедалі глибше у борг, і американці починають усвідомлювати, що настав час не марнувати, а ремонтувати.

Рятуючи Рейчел від смертної кари через вислуховування батькової риторики, в її сумочці озвався пейджер. Зазвичай його різке електронне пищання бувало неприємною несподіванкою, що недоречно переривала розмову, але зараз воно прозвучало мало не солодкою мелодією.

Сенатор невдоволено насупився – його посміли перервати!

Рейчел витягнула пейджер з сумочки і натисла в певній послідовності п’ять кнопок, підтверджуючи, що саме вона і є тією особою, що тримає пристрій. Пищання припинилось, і почав блимати рідкокристалічний дисплей. За п’ятнадцять секунд вона отримає засекречене текстове повідомлення.

Сніден радісно вишкірився на сенатора.

– Вочевидь, ваша донька – дуже зайнята жінка. Приємно бачити, що ви все одно знаходите час у ваших щільних розкладах, аби разом пообідати.

– Як я вже сказав, сім’я – це найголовніше.

Сніден кивнув, а потім його погляд враз посуворішав.

– А дозвольте вас спитати, пане сенатор, – як вам з донькою вдається долати конфлікт інтересів?

– Конфлікт? – сенатор Секстон з удаваним нерозумінням сіпнув головою. – Який конфлікт?

Рейчел підвела очі вгору, аж скривившись від невдалого акторства батька. Вона прекрасно знала, про що йдеться. «Бісові репортери», – подумала вона. Половина з них – на утриманні політиків. Запитання, яке щойно прозвучало, на жаргоні журналістів мало назву «грейпфрут». Тобто воно мало виглядати як несподіванка, хоча насправді було заздалегідь зрежисованою «домашньою заготовкою» для прояснення деяких моментів у вигідному для сенатора світлі – така собі зручна подача у баскетболі: тільки хапай м’яча і забивай його у кошик.

– Ну, розумієте, пане сенатор… – прокашлявся репортер, удаючи збентеження від власного запитання. – Конфлікт полягає в тому, що ваша дочка працює на вашого опонента.

Сенатор Секстон вибухнув сміхом, розряджаючи начебто напружену атмосферу.

– Ральфе, по-перше, ми з президентом не опоненти. Просто ми патріоти, але маємо різні погляди на те, як слід керувати країною, яку обидва любимо.

Журналіст аж засяяв від щастя: йому вдалося викликати саме такий вираз, на який він сподівався.

– А по-друге?

– А по-друге, моя донька працює не на президента, її наймає розвідувальне відомство. Вона систематизує розвідувальні дані й надсилає їх до Білого дому. Це не така вже й висока посада. – Сенатор замовк і поглянув на Рейчел. – Якщо вже на те пішло, то я навіть не певен, що ти, моя люба, особисто знайома з президентом, чи не так?

Рейчел витріщилася на батька, мало не пропікаючи його гнівним поглядом.

Цієї миті запищав пейджер, і Рейчел уп’ялася поглядом у повідомлення, що висвітилося на екрані.

RPRT DIRNRO STAT

Швидко розшифрувавши стенографічний запис, вона спохмурніла. Повідомлення було несподіваним і, найпевніше, нічого доброго не означало. Однак воно стало приводом піти.

– Панове, – звернулася Рейчел до чоловіків. – Мені страшенно не хочеться, але я змушена йти. Спізнююся на роботу.

– Міс Секстон, – швидко зорієнтувався репортер, – перед тим як піти, чи не могли б ви прокоментувати чутки про те, що сьогоднішній сніданок був організований для того, щоб обговорити можливість залишити вашу теперішню посаду і працювати на виборчу кампанію вашого батька?

У Рейчел виникло таке відчуття, наче хтось вихлюпнув їй в обличчя гарячу каву. Це запитання заскочило її зненацька. Рейчел поглянула на батька і з його усміху здогадалася, що воно було заздалегідь підготовлене. Їй страшенно захотілося перегнутися через стіл і штрикнути сенатора виделкою.

Репортер тицьнув їй під носа диктофон.

– То що ви на це скажете, міс Секстон?

Рейчел гнівно витріщилася на репортера.

– Ральфе – чи як вас там звуть, – затямте ось що: я не збираюся кидати свою роботу, аби працювати у виборчій кампанії сенатора Секстона, а якщо ви надрукуєте щось не так, як я вам щойно сказала, то вам доведеться виколупувати оцей диктофон кочергою з вашої дупи.

Журналіст отетеріло витріщився на Рейчел. Потім, ховаючи єхидний усміх, вимкнув диктофон і оголосив:

– Дякую вам обом. – І хутко зник.

Рейчел одразу ж пошкодувала, що зірвалася. Вона успадкувала вибухову вдачу свого батька і ненавиділа його за це. Спокійно, Рейчел, угамуйся.

Батько дивився на неї з гнівом та осудом.

– Час би вже навчитися стримувати себе.

Рейчел стала збирати свої речі.

– Зустріч закінчено.

Сенатор і не збирався прохати її залишитися. Витягнувши мобільний для нової розмови, він кинув:

– Бувай, дорогенька. Якщо хочеш, можеш заскочити днями до мене в офіс – хоч привітатися. І виходь заміж, заради Бога. Тобі вже тридцять три.

– Тридцять чотири, – відрізала Рейчел. – Твоя ж секретарка надсилала мені картку на день народження!

Сенатор сумно посміхнувся.

– Тридцять чотири. Майже стара діва. Знаєш, коли мені було тридцять чотири, я вже…

– …встиг одружитися і заскочити в ліжко до сусідки? – Ця фраза прозвучала гучніше, аніж хотіла Рейчел, і її відлуння зависло в несподівано запалій тиші, чутне для всіх присутніх. Відвідувачі за сусідніми столиками підвели голови.

Очі сенатора Секстона спалахнули гнівом і вмить перетворилися на два крижані кристали, що вп’ялися в Рейчел.

– Не заривайтесь, дівчино.

Рейчел рушила до виходу. «Це ви не заривайтеся, сенаторе», – подумки відповіла вона.