Читать книгу Інферно - Дэн Браун - Страница 24

Агент Брюдер стояв у скромній квартирі, намагаючись осмислити побачене.

«Хто тут, у біса, живе?»

Помешкання було обставлене мізерно й безладно, наче кімната в студентському гуртожитку, мебльована за мінімум коштів.

– Агенте Брюдер? – гукнув із зали один із його підлеглих. – Гадаю, вам буде цікаво це побачити.

Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленґдона місцева поліція. Командир спецпідрозділу хотів би розв’язати цю кризу «по-домашньому», але втеча Ленґдона не залишила йому жодного іншого вибору, окрім як звернутися до місцевої поліції та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабіринті вулиць Флоренції верткий мотоцикл легко уникне зустрічі з мікроавтобусами Брюдера, що через важкі плексигласові вікна та непробивні колеса ставали хоч і невразливими, але неповороткими. Італійська поліція мала репутацію такої, яка неохоче йде на співпрацю з чужинцями, але організація Брюдера мала значний вплив у поліції, консульствах і посольствах. «Коли ми висуваємо вимоги, ніхто не насмілюється ставити запитання».

Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.

– Саме цією машиною він скористався, – сказав чоловік. – Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.

Брюдер рушив до стола.

– Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, – сказав технар. – Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.

Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх – стара програмка лондонського театру «Глобус» і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.

Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.

– Брюдер на лінії, – сказав він. – Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.

– Хто це? – спитав шеф.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

– Ви навіть не повірите.

***

А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.

«Мене зреклися», – подумала вона.

Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.

Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до агента-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра – це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися з життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

«Я виконувала це завдання цілий рік», – подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму – ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

Як по маслу… але до вчорашньої ночі.

І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.

«Тепер я – чужа. Я опинилася на протилежному боці».

Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув «арену». У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує, й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.

Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.

Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.

«Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, – заспокоювала вона себе. – Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство».

Та по спині в неї побігли мурашки.

Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.

«Тепер ніхто не знає, де я».

Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.