Читать книгу Каїн і Авель - Джеффри Арчер - Страница 2

1

18 квітня 1906 року, Слонім (Польща)

Вона перестала лементувати лише тоді, коли перестала дихати. Саме тоді почав волати він.

Хлопчина, який полював на зайців у лісі, не був упевнений, що це було – останній зойк жінки чи перший – малюка, який сповіщав, що на світ з’явилася нова істота. Підліток обернувся, відчуваючи можливу небезпеку, а його очі шукали тварину, котра, вочевидь, відчувала біль. Та він зроду не знав жодної тварини, яка кричала б так разюче. Хлопець обережно ступив крок назустріч галасу, що уже перетворився на завивання, але він усе одно не був схожий на голоси тварин, яких він знав. Підліток сподівався, що тваринка буде невеликою, щоб її можна було вбити; принаймні зайцем можна буде пообідати.

Він підкрався до річки, звідки надходив дивний гамір, перестрибуючи з дерева на дерево та дряпаючи кору. «Ніколи не залишайтеся надовго на відкритому просторі», – колись навчав його батько. Коли хлопчина дійшов до краю лісу, то міг уже оглянути всю долину аж до річки, і навіть тоді йому знадобилася дрібка часу, аби збагнути, що дивний зойк вичавлює не звичайна тварина. Він підкрався до схилу, хоча й довелося вийти на незахищений простір.

Відтак підліток побачив жінку, чия сукня була задерта до пояса, а босі ноги – розчепірені. Він ніколи раніше не бачив, щоби жінка так лежала. Хлопець хутко помчав до неї і перелякано витріщився на живіт породіллі. Вона більше не лементувала, бо була мертва. А між ногами жінки лежала маленька рожева грудка, уся вкрита кров’ю, а від неї тягнулося щось схоже на мотузку. Молодий мисливець кинув щойно спійманих зайців на землю й упав на коліна біля цієї маленької істоти.

Він довго лупав на неї очима, явно приголомшений, аж нарешті перевів погляд на жінку. І тут же пошкодував про таке своє рішення. Вона вже встигла посиніти від холоду, а втомлене молоде обличчя виглядало, як старезне. Не було потреби казати, що жінка вже відійшла. Підліток підняв слизьке тільце, що лежало на траві між ногами матері. Якби його хтось запитав, чому він це зробив, хоча й не було кому питати, то хлопець відповів би, що його збентежили крихітні нігтики, які дряпали зморщене личко.

Мати та дитина були пов’язані між собою слизькою мотузкою. Хлопчина уже бачив народження ягняти кілька днів тому, а тепер намагався згадати, як це. Атож, це те, що зробив вівчар. Та чи наважиться він зробити таке ж із дитиною? Завивання раптово припинилося, і підліток відчув, що рішення треба приймати негайно. Він сягнув по ножа, того, яким білував зайців, витер його об рукав, і, завагавшись лише на мить, відрізав мотузку біля животика малюка. Кров потекла вільно від відрізаних кінчиків. А що зробив вівчар, коли народилося ягня? Він зав’язав вузлик, аби зупинити кров. Звісно, певна річ. Хлопчина вирвав із землі довгу травинку і квапливо зав’язав неоковирний вузлик на пуповині. Потому взяв дитину на руки. Та знову розридалася. Підліток повільно підвівся з колін, залишивши лежати трьох мертвих зайців та одну мертву жінку, яка народила цю дитину. Перед тим як нарешті обернутися до матері спиною, він стулив її ноги докупи і стягнув сукню до колін. Здавалося, що зробити так буде правильно.

– Святий Боже, – промовив хлопчина уголос. Він завжди це казав, коли робив щось або дуже хороше, або дуже лихе. Зараз підліток іще не був упевнений, який саме це вчинок.

Юний мисливець побіг додому, де його мати готувала вечерю, чекаючи лише на впольованих зайців; усе інше вже було готове. Їй було цікаво, скільки син зумів упіймати сьогодні; щоб нагодувати сім’ю із вісьмох осіб, їх потрібно було не менше трьох. Іноді хлопцеві вдавалося вполювати качку, гусака або навіть фазана, який приблудився з маєтку барона, на якого працював його батько. Та цієї ночі він уполював зовсім іншу істоту.

Коли підліток дійшов до обійстя, то так і не наважився перекинути свою здобич навіть в одну руку, тож кóпав двері ногою, поки їх не відчинила його мати. Хлопець мовчки простягнув їй малюка. Жінка не поспішала забрати цю ношу в сина і заціпеніла, затуляючи однією рукою рота, задивившись на нещасне створіння.

– Святий Боже… – тільки й сказала вона та перехрестилася.

Підліток поглянув в обличчя матері, шукаючи якоїсь ознаки задоволення чи гніву. Та знайшов очі, що сяяли ніжністю, якої він зроду-віку не бачив. Тоді й зрозумів, що цей вчинок був хорошим.

– Це маленьке дитя, – сказала його мати й узяла малюка на руки. – Де ти його знайшов?

– Вниз по річці, матко, – відповів він.

– А його мати?

– Мертва…

Вона знову перехрестилася.

– Швидко біжи та розповіси батькові, що сталося. Він знайде Уршулу Войнак у маєтку, треба їх обох відвести до матері. А тоді переконайся, що вони прийдуть сюди.

Хлопчик обтер руки об штани, щасливий, що удалося не впустити цю слизьку істоту, і помчав шукати батька.

Його мама зачинила двері плечем та закликала Флорентину, свою старшу доньку, і звеліла їй поставити баняк на вогонь. Відтак сіла на дерев’яний ослінчик, розстебнула блузку і запхала свою втомлену пипку до маленького зморщеного ротика. Софія, її наймолодша донька, якій виповнилося лише шість місяців, сьогодні мала залишитися без вечері. Врешті-решт, як і вся родина.

– І заради чого? – сказала жінка вголос, загортаючи дитину в хустину. – Бідна малеча помре іще до світанку.

Вона не повторила цих слів Уршулі Войнак, коли та прибула за кілька годин. Літня повитуха омила маленьке тільце та схилилася до пупка. Чоловік тихо стояв біля грубки і спостерігав за тим, що діється.

– Гість приводить до оселі Бога, – процитувала жінка стару польську приказку.

Чоловік сплюнув.

– Бодай його холера забере! Нам досить і власних дітей.

Жінка зробила вигляд, що не почула його, й погладила в темряві темне волосся на голівці дитини.

– Як ми його назвемо? – запитала вона.

Її чоловік стенув плечима.

– Чи це має значення? Нехай ляже в могилу без імені.

2

18 квітня 1906 року, Бостон (штат Массачусетс)

Лікар узяв новонародженого за ніжки і ляснув по сідничках. Дитина заверещала.

У Бостоні, що в штаті Массачусетс, є лікарня, яка обслуговує переважно незаможних, котрі страждають від хвороб, але в окремих випадках дозволяє собі приймати й багатих пацієнтів. Матері часто лементують і, ясна річ, не завжди народжують дітей у сорочках.

Якийсь молодик міряв кроками підлогу за дверима палати, а всередині перебували двійко акушерів і сімейний лікар. Цей батько не вірив у ризики, пов’язані з народженням первістка. Акушери отримають солідну винагороду за те, що стовбичили на місці та спостерігали за подіями. Один із них, котрий під довгим білим халатом був одягнений у вечірній костюм, запізнювався на вечерю, але він не міг дозволити собі відмовитися від цього особливого народження. Троє з них раніше тягнули соломинки, щоб вирішити, хто саме прийматиме дитину. Виграв доктор Мак-Кензі, сімейний лікар. «Кремезний надійний чоловік», – думав про нього батько, коли чвалав коридором.

Не тому, що він мав якусь причину для неспокою. Річард відвіз свою молоду дружину до лікарні в екіпажі цього ранку – зважаючи на розрахунки лікаря, це був двадцять восьмий день її дев’ятого місяця. Анну схопили перейми незабаром після сніданку, але його запевнили, що народження не станеться, поки сьогодні не замкнеться його банк. Батько був дисциплінованим чоловіком і не бачив причин, чому б народження дитини мало порушити його впорядковане життя. Та він усе одно залишався на ногах. Медсестри та лікарі минали його, стишуючи свої голоси, коли підходили ближче, і говорили гучніше лише тоді, коли відходили на безпечну відстань. Молодик нічого не помічав, адже люди завжди поводилися біля нього таким чином. Більшість працівників лікарні ніколи не зустрічалися з ним особисто, але всі вони знали, що він за цабе.

Коли ж народився син – йому навіть на гадку не спадало, навіть на мить, що дитина може бути дівчинкою, – він збудує нове дитяче крило, яке шпиталю зараз дуже потрібне. Його дідусь уже збудував бібліотеку, а батько – школу для місцевої громади.

Майбутній батько намагався почитати вечірню газету, бачив слова, але не тямив їхнього значення. Він нервував, навіть хвилювався. Чоловік ніколи не зробив би нічого для них (він майже всіх називав «їх»), які не знали, як важливо було, щоб його первісток виявився хлопчиком, тим, хто колись посяде його місце президента та голови ради директорів банку. Молодик зупинився на спортивних сторінках. Бостонські «Ред сокс» здолали нью-йоркських «Гайлендерів», хтось святкував перемогу. Потім він побачив заголовок на першій шпальті: «Найруйнівніший землетрус в історії Америки». Спустошення у Сан-Франциско, принаймні чотириста людей загинули, інші перебувають у жалобі.

Він це ненавидів. Такі події можуть відволікти громадськість від народження його сина. Люди запам’ятають, що цього дня сталося щось інше.

Чоловік розгорнув сторінки про фінансові новини і перевірив ситуацію на фондовому ринку: акції впали на кілька пунктів. Цей клятий землетрус відкусив майже сто тисяч доларів вартості його активів у банку, а позаяк його особиста частка іще залишалася вагомою і становила понад шістнадцять мільйонів доларів, то знадобиться щось більше, ніж землетрус у Каліфорнії, щоб зміну рівня його статків могла зареєструвати шкала Ріхтера. Зрештою, тепер він міг би жити на відсотки від відсотків, натомість капітал у шістнадцять мільйонів доларів залишався б незмінним, готовим для ще не народженого сина. Багатій продовжував удавати, що читає часопис.

Акушер у вечірньому костюмі штовхнув двері, щоб повідомити новини. Він відчував, що має зробити щось, аби виправдати свій чималий гонорар. Крім цього, для такого оголошення він був одягнений найвідповіднішим чином. Двоє чоловіків на мить витріщалися один на одного. Лікар також трохи нервував, але він не мав наміру показувати своє хвилювання перед батьком дитини.

– Вітаємо, сер, у вас син. Гарненький маленький хлопчик.

Першою думкою батька було те, що люди поводяться нерозумно, коли народжується дитина: чи міг малюк бути іншим, ніж малим? Потім він нарешті усвідомив новину: у нього – син. Молодик подумки склав подяку Богові, в якого не вірив. Акушер вирішив щось запитати, аби порушити мовчанку.

– Як ви його назвете?

Батько відповів без вагань:

– Вільям Ловелл Каїн.

3

Після того як вляглося хвилювання при вигляді народженого немовляти, вся сім’я повлягалася спати, але мати довго не могла заснути, тримаючи дитину на руках. Гелена Коскєвич вірила в життя, вона вже народила дев’ятьох дітей, аби довести це. Хоча вона й втратила трьох у дитячому віці, однак не дозволила нікому з них піти легко.

У свої тридцять п’ять років вона вже знала, що її колись розпусний Ясьо не дасть їй більше ні синів, ні доньок. Але Бог подарував жінці це маля. Звісно, воно має жити. Гелена мала просту віру, і це було добре, адже доля ніколи не дозволила б їй нічого більше, ніж невибагливе життя.

Хоча їй іще було далеко до сороківки, недостатнє харчування й наполеглива праця зробили свою справу: жінка виглядала набагато старшою. Молодиця була худа, аж сіра, і їй не часто у житті вдавалося отримати нову одежу. Вона зроду не скаржилася на свою долю, але риси обличчя робили жінку більше схожою на бабусю, ніж на матір. Хоч як вона не стискала груди, залишаючи огидні червоні плями навколо пипок, змогла вичавити з них лише жалюгідні кілька крапель молока. У тридцять п’ять років, на півдорозі свого життя, кожен здобуває якісь корисні знання, які можна передати в спадок, а в Гелени Коскєвич їх було навіть надміру.

– Мамине малятко, – ласкаво прошепотіла вона дитині й погладила її пипкою, змоченою в молоці, по зморщеному ротику.

Повіки розклепилися, і немовля спробувало смоктати. Тоді нарешті мати мимоволі впала у глибокий сон.

Ясьо Коскєвич, гарно збудований, але нудний чоловік із розкішними вусами – його єдиним проявом самоствердження в цьому світі – виявив, що його дружина і дитина поснули у кріслі-гойдалці, коли прокинувся о п’ятій. Цієї ночі він не помітив її відсутності у ліжку. Жевжик споглядав на байстрюка, який, дякувати Богові, хоча б перестав плакати. Може, воно мертве? Чоловікові було байдуже. Нехай про життя і смерть турбується жінка. А для нього найважливіше – бути у бароновому маєтку з першими промінчиками сонця. Лісничий зробив кілька довгих ковтків козячого молока й обтер свої вуса рукавом. Відтак схопив окраєць хліба однією рукою, а пастки – іншою й безгучно вислизнув з оселі, остерігаючись розбудити дитину, бо та знову почне плакати. Він подався до лісу, більше не згадуючи про маленького зловмисника, адже вважав, що бачив його востаннє.

Флорентина стояла поруч напоготові, щоб увійти в кухню саме перед тим, як старий годинник, що упродовж багатьох років демонстрував свій власний час, бамкнув шість разів. Це було не більш ніж невиразна допомога тим, хто хотів знати, котра зараз година, щоб підійматися або лягати спати. До повсякденних обов’язків дівчини входило приготування сніданку, загалом неважке завдання, яке полягало у простому розподілі козячого молока та куснів житнього хліба серед сім’ї з вісьмох осіб. Тим не менш, це завдання вимагало мудрості Соломона: розділити все так, аби ніхто не бурчав, що його обділили.

Флорентина вражала тих, хто бачив її вперше, – мила, немічна і добряче вже пошарпана. Хоча протягом останніх двох років їй доводилося носити ту саму сукню, ті, хто міг відокремити свою думку про дитину від її оточення, розуміли, чому Ясьо закохався в її матір. Довгі світлі коси Флорентини сяяли, а її карі очі блищали всупереч її походженню та вихованню.

Юнка навшпиньки підійшла до крісла-гойдалки та задивилася на матір і маленького хлопчика, якого вона обожнювала вже з першого погляду. За свої вісім років дівчинка ніколи не мала ляльки. Правду кажучи, вона навіть бачила ляльку лише раз, коли всю сім’ю запросили на День Святого Миколая до замку барона. Та навіть тоді вона не спромоглася торкнутися гарної іграшки, зате тепер відчула незбагненне бажання потримати цю дитину на руках. Юнка схилилася й узяла немовля в матері і, споглядаючи на його блакитні оченята, такі блакитні-блакитні, почала наспівувати. Зміна температури від теплоти грудей матері до холоду рук маленької дівчинки змусила дитину розплакатися. Це розбудило її матір, чия єдина реакція полягала в тому, щоб почуватися винною, що заснула.

– Святий Боже, він іще живий, Фльорцю, – втішилася вона. – Приготуй сніданок для хлопчиків, поки я знову спробую нагодувати маля.

Флорентина неохоче передала дитину матері й спостерігала, як та знову до болю стискала свої груди. Дівчинка стояла мов зачарована.

– Поквапся, Фльорцю! – гримнула на неї мати. – Решті сім’ї також треба їсти.

Флорентина неохоче скорилася, коли її четверо братиків скотилися з горища, де вони спали. Хлопці цілували материні руки вітаючись і з жахом зиркали на зайду. Все, що вони знали, полягало в тому, що цей байстрюк не вийшов із живота їхньої матінки. Флорентина ж була занадто схвильована, щоб їсти свій сніданок цього ранку, тому хлопці розділили її частку між собою без вагань, залишивши на столі порцію для матері. Ніхто й не помітив, що вона іще нічого не їла з моменту появи дитини.

Гелена Коскєвич була задоволена тим, що її діти вже на самому початку свого життя навчилися бути самостійними. Вони могли годувати худобу, доїти кіз і поратися на городі без жодної допомоги або спонукання.

Коли Ясьо повернувся ввечері додому, Гелена для нього вечерю не приготувала. Флорентина взяла трьох зайців Франека, її брата-мисливця, яких той уполював напередодні, й узялася здирати з них шкуру. Флорентина пишалася, що порядкувала вечірньою трапезою, відповідальність за яку їй довіряли лише тоді, коли її мати нездужала, а Гелена рідко дозволяла собі таку розкіш. Їхній батько приніс додому шість грибів і три картоплини: сьогодні ввечері буде справжнє свято.

Після вечері Ясьо Коскєвич сидів у кріслі біля вогню й уперше вивчав приблуду. Тримаючи малюка під пахвами і підтримуючи безпорадну голівку пальцями, він окинув його поглядом. Зморшкувате й беззубе обличчя рятували лише прекрасні блакитні очі, які лупали у порожнечу. Коли чоловік оглянув маленьке тільце, щось привернуло його увагу. Він спохмурнів і потер маленькі груди великими пальцями.

– Ти це помітила, жінко? – поцікавився він і вказав на груди дитини. – Маленький виродок має лише один сосок.

Дружина спохмурніла й собі потерла шкіру немовляти великим пальцем, ніби сподіваючись якимось дивовижним чином викликати появу відсутнього соска. Її чоловік мав рацію: там була лише одна маленька безбарвна цятка, але там, де мало з’явитися з правого боку її дзеркальне відображення, шкіра була цілком гладкою.

Забобони жінки негайно вилилися назовні.

– Його нам прислав сам Бог! – вигукнула вона. – Поглянь на його знак на дитині.

Чоловік сердито віддав їй малюка.

– Ти дурепа, жінко. Цю дитину матері дала людина з поганою кров’ю, – він плюнув у вогонь, аби підкреслити цю свою думку про походження дитини. – Так чи інакше, я б навіть картоплини не поставив на те, що цей маленький плюгавець проживе іще одну ніч.

Ясю Коскєвичу залежало ще менше, ніж картоплина, чи виживе ця дитина. За своєю природою він не був черствим, але хлопчик був не його, а іще один рот для годування лише додав би йому клопотів. Але не йому перечити Всемогутньому, і більше не думаючи про дитину, чоловік провалився у глибокий сон.

* * *

Дні минали один за одним, і навіть Ясьо Коскєвич почав вірити, що дитина може вижити, і якби він свого часу заклався, то втратив би цілу картоплину. Його старший син Франек, мисливець, зробив дитині ліжечко з деревини, яку назбирав у лісі барона. Флорентина порізала на дрібні шматочки свої старі сукні і зшила їх докупи. Вони б назвали його Арлекіном, якби знали, що це слово означає. Насправді майбутнє ім’я викликало більше суперечок у домашньому господарстві, ніж будь-що інше упродовж багатьох місяців. Лише батько не мав своїх варіантів. Нарешті зійшлися на імені Владек.

Наступної неділі в каплиці у великому маєтку барона дитину охрестили Владеком Коскєвичем, мати подякувала Богові за те, що зберіг йому життя, а батько змирився з тим, що у них з’явився іще один рот.

Того вечора відбувся невеликий бенкет, аби відсвяткувати хрестини, головною стравою на якому став подарований гусак із садиби барона. Усі наїлися досхочу.

З цього дня Флорентина навчилася ділити на дев’ятьох.

4

Анна Каїн мирно проспала всю ніч. Після легкого сніданку її сина Вільяма медсестра принесла на руках до її приватної палати. Жінка не могла дочекатися, щоб потримати сина знову.

– Доброго ранку, пані Каїн, – бадьоро привіталася медсестра у білому халаті, – настав час дати дитині сніданок.

Анна сіла, болісно відчуваючи свої напухлі груди. Медсестра допомогла двом новакам у ще незвичній для них процедурі. Анна усвідомлювала, що демонстрація збентеження буде вважатися відсутністю материнського потягу, задивилася на блакитні очі Вільяма, іще блакитніші, ніж у його батька. Жінка всміхнулася. У двадцять один рік вона й не здогадувалася, що нічого іще не знає. Уроджена Кебот, вона вийшла заміж за спадкоємця родини Ловеллів і тепер народила йому сина, щоб продовжити традицію, коротко викладену в картці, яку їй надіслав її давній шкільний приятель:

Анна півгодини балакала з Вільямом, але отримала небагато відповідей. Тому нова мати відреагувала таким самим ефективним способом, як і він сам. Анна вчинила запеклий опір фруктам і цукеркам, які прислали друзі та доброзичливці, оскільки була націлена вчасно повернутися в усі свої сукні на літній сезон і відновити своє гідне місце на сторінках модних журналів. Хіба принц де Гаронна не оголосив її єдиним красивим об’єктом у Бостоні? Довге золоте волосся жінки, вишукані тонкі риси та струнка постава викликали захоплення навіть у містах, в яких вона зроду не бувала. Анна перевірила свою зовнішність у дзеркалі й залишилася задоволеною тим, що там побачила: люди навряд чи повірили б, що вона народила первістка. «Дякувати Богові, це хлопчик», – подумала вона, вперше відчуваючи те, що свого часу, мабуть, відчувала Анна Болейн.

Жінка насолодилася легким обідом перед тим, як приготуватися до зустрічі з відвідувачами, котрі регулярно з’являлися упродовж дня. Ті, хто навідувався до неї в ті перші кілька днів, були або сім’єю, або представниками найвідоміших родин Бостона; іншим заявили, що вона іще не готова їх прийняти. Але позаяк Бостон був єдиним містом в Америці, де всі знали своє місце в ієрархії, то навряд чи можна було остерігатися якогось несподіваного вторгнення.

У палаті, яку вона займала, помістилося б іще п’ять ліжок, якби увесь простір не заповнювали квіти. Випадковий перехожий міг би сплутати цю кімнату з оранжереєю, якби не присутність молодої матері, що сиділа у своєму ліжку. Анна увімкнула електричне освітлення, яке ще було новинкою у Бостоні. А її чоловік чекав, коли ж нарешті Кеботи встановлять таку ж мережу у себе, бо Бостон тоді вважав пророчим знаком, коли електромагнітна індукція з’являлася у пристойному товаристві.

Першим відвідувачем Анни була її теща, пані Томас Ловелл Каїн, голова сім’ї після передчасної смерті її чоловіка. В елегантному літньому віці пані Каїн удосконалила техніку вторгнення до кімнати задля власного повного задоволення і безсумнівної незручності господарів. На ній була довга шовкова сукня, яка не дозволяла бачити щиколотки; єдина людина, котра їх бачила, вже лежала на цвинтарі. Жінка завжди мала осину талію. На її думку (вона часто це повторювала), жінка з надмірною вагою означала погану дієту і ще гіршу породу. Зараз вона була найстаршою живою серед Ловеллів; навіть за найстаріших Каїнів. Тому очікувала, й не без підстав, стати першою, хто прибуде з такої важливої нагоди. Зрештою, хіба це не вона влаштувала першу зустріч Анни з Річардом?

Кохання не мало для пані Каїн великого значення. Статки, статус і престиж – це вона розуміла. А кохання було дуже добрим, але воно рідко виявлялося товаром тривалого терміну придатності; а ті три, без сумніву, його мали.

Жінка схвально поцілувала невістку в чоло. Анна торкнулася ґудзика виклику в стіні, почувся тихий гул. Цей звук здивував пані Каїн, оскільки вона іще не була переконана у потрібності електрики. Тут з’явилася медсестра, котра принесла сина та спадкоємця. Пані Каїн оглянула його, схвально понюхала немовля та махнула медсестрі, що та може йти.

– Чудово, Анно, – сказала вона, ніби її невістка виграла якусь регату. – Ми всі дуже пишаємося вами.

Мати Анни, пані Едвард Кебот, прибула за кілька хвилин. Вона настільки не відрізнялася від пані Каїн, що ті, хто спостерігав за ними здалеку, могли б сплутати цих двох леді між собою. Але заради справедливості варто зазначити, що пані Кебот проявила значно більший інтерес до свого онука та доньки, ніж пані Каїн. Потому ревізія перейшла до квітів.

– Як добре, що Джексони не забули, – бурмотіла пані Кебот, яка була б шокована, якби сталося інакше.

Огляд пані Каїн був ретельнішим. Її очі вивчили ніжні квіточки, перш ніж перейти до листівок адресантів. Вона заспокійливо шепотіла собі прізвища: Адамси, Лоуренси, Лоджеси, Гіґґінси. Жодна бабуся не коментувала імена, яких не знала; обидві вже вийшли з віку тих, хто бажає пізнати щось нове або когось нового. Вони обоє лишилися дуже задоволеними: народився спадкоємець і, на перший погляд, він виявився цілком задовільним. Обидві вважали, що їхні остаточні родинні зобов’язання, хоч і не ними, але виконані, і тепер вони вже можуть перейти із солісток до хору.

Та вони обидві помилялися.

Близькі друзі Анни й Річарда з’являлися упродовж усього дня, даруючи презенти та щирі побажання.

Перші були із золота або срібла, а останні мали вишуканий бостонський акцент.

До того часу, коли її чоловік приїхав наприкінці робочого дня, Анна вже була цілком виснажена. Річард здавався не таким жорстким, як зазвичай. Він уперше у своєму житті випив келих шампанського під час обіду, як наполягав Емос Кербес, у присутності всіх членів Сомерсет-клубу, тож уникнути цього не вдалося. Він стояв у своєму довгому чорному смугастому плащі на весь свій зріст у шість футів й один дюйм, а його темне волосся з пробором у центрі блищало у світлі великої електричної жарівки. Мало хто міг би правильно визначити його вік. Молодість ніколи не була такою важливою для нього; дехто з дотепників навіть припускав, що він уже народився в середньому віці. Та це не хвилювало чоловіка: важливими були лише сутність і репутація. Вільяма Ловелла Каїна викликали іще раз, щоб усе перевірити так само, як його батько перевіряв баланс наприкінці банківського дня. Усе, здавалося, було на місці. Хлопчик мав дві ноги, дві руки, десять пальців на руках і десять пальців на ногах. Річард не бачив нічого, що могло б потім збентежити його, тому Вільяма відпустили.

– Учора ввечері я повідомив директора школи Святого Павла, – поінформував він свою дружину. – Вільям зачислений на вересень 1918 року.

Анна промовчала. Либонь, Річард узявся планувати майбутнє Вільяма іще задовго до його народження.

– Ну, моя люба, сподіваюся, що ти вже цілком одужала, – мовив він, провівши у лікарні лише три дні свого життя.

– Так… ні… гадаю, що так, – боязко відповіла його дружина, тамуючи будь-які емоції, котрі, як вона вважала, могли б викликати його невдоволення.

Чоловік ніжно поцілував дружину в щоку і вийшов, не зронивши більше жодного слова. Річард повернувся до Червоного будинку, їхнього родинного гнізда на Луїсбурґ-сквер. З новою дитиною та медсестрою, яку треба додати до списку існуючого персоналу, тепер доведеться годувати вже дев’ять ротів. Та Річард не задумувався про це.

* * *

Вільям Ловелл Каїн отримав благословення церкви у протестантському єпископському соборі Святого Павла у присутності всіх, хто мав якийсь вплив у Бостоні, і кількох тих, хто його не мав. Єпископ Вільям Лоуренс виконував службові обов’язки, тоді як Дж. П. Морґан і А. Дж. Ллойд, банкіри з бездоганною репутацією, стояли поряд зі шкільною подругою Анни – Міллі Престон як хрещені батьки. Його преосвященство вилив святу воду на голову Вільяма та промовив:

– Вільям Ловелл Каїн.

Хлопчик не нарікав. Він уже навчився приймати аристократичний підхід до життя. Анна подякувала Богові за щасливе народження сина, тоді як Річард схилив голову, бо вважав Всемогутнього не більш ніж звичайним реєстратором, до чиїх обов’язків входило записувати дати народження та смерті представників родини Каїнів. «Тим не менш, – міркував він, – можливо, буде краще для певності народити іще одного хлопчика», – як і британська королівська сім’я, він матиме запасного спадкоємця. Чоловік усміхнувся дружині, дуже задоволений нею.

5

Владек Коскєвич ріс повільно. Невдовзі його прийомній матері стало ясно, що здоров’я хлопчика завжди становитиме проблему. Він хапав усі хвороби та недуги, якими здебільшого хворіють діти, але й багато таких, які інших не займали. А потім заражав усіх інших членів сім’ї без розбору.

Гелена ставилася до Владека як до свого власного й енергійно захищала його щоразу, коли Ясьо брався звинувачувати чорта, а не Бога, за присутність дитини в їхній крихітній оселі. Флорентина також піклувалася про Владека, як про свою власну дитину. Вона полюбила його з першої миті, коли лишень поглянула на маля, з більшою силою, яка міцніша від страху, що ніхто й ніколи не захоче побратися з нею, бездарною донькою лісника, і вона не матиме власних дітей. Владек став її дитиною.

Старший брат, Франек, котрий, власне, й знайшов Владека на галявині, ставився до нього, як до іграшки. Він ніколи не казав, що любив цю тендітну істоту, адже батько йому казав, що діти – це турбота жінки. У будь-якому разі з наступного січня він уже не міг ходити до школи, бо довелося розпочати працю у садибі барона. Троє молодших братів – Стефан, Йозеф і Ян – мало цікавилися Владеком, тоді як залишилася іще одна членкиня сім’ї, Софія, яка була лише на шість місяців старшою і завжди тішилася, що може пригорнути братика. Те, до чого Гелена не була готова, було характером і розумом приймака, на відміну від її власних дітей.

Ніхто не може не помітити фізичних або інтелектуальних відмінностей. Усі діти Коскєвича були високими й дужими, мали руді кучері й усі, окрім Флорентини, сірі очі. А Владек був опецькуватим і прискіпливим, мав темне волосся та сині очі. Коскєвичі не дуже цікавилися освітою і полишали сільську школу, щойно дозволяли вік чи обставини. Владек же, хоч і став повзати пізніше за інших, міг щебетати вже у півтора року, читати іще до свого третього дня народження, але все ще не міг одягатися самостійно. І хоча навчився писати у п’ять років, він усе ж продовжував мочитися в ліжко. Приймак наповнював відчаєм свого батька і гордістю свою матір. Його перші чотири роки на цій землі запам’яталися головним чином тому, що багато спроб попрощатися з ним він робив через хворобу. Хлопцеві вдалося б це здійснити, якби не стійкі зусилля Гелени та Флорентини. Він босоніж бігав по маленькій дерев’яній хижі, здебільшого вдягнений у свій костюм Арлекіна, надвір або за матір’ю. Коли Флорентина поверталася зі школи, він перемикав усю свою увагу на неї, ніколи не відходячи від дівчинки, поки та не вкладала його в ліжко. У своєму розподілі їжі Флорентина часто приносила в жертву половину своєї частки задля Владека або, якщо він нездужав, то й усю свою порцію. Владек носив одяг, який вона шила для нього, співав пісень, яких вона його навчила, і бавився її іграшками та рідкісними дарунками, які вона робила.

Позаяк Флорентина більшу частину дня проводила в школі, Владек прагнув ходити туди з нею. Щойно йому це дозволили, він долав усі вісімнадцять верст шляху, минаючи ліси дерев, укритих мохом, до маленької школи в Слонімі, міцно тримаючись за руку сестри, поки вони разом не приходили до воріт навчального закладу.

На відміну від своїх братів, Владек захопився школою із самого першого дзвоника; для нього це була втеча з крихітного обійстя, яке до цього було всім його світом. Школа також принесла болісне усвідомлення, що росіяни окупували його батьківщину. Він дізнався, що його рідною польською мовою можна було балакати лише вдома, а в школі треба було спілкуватися російською. Він відчував у інших дітей люту гордість за свою пригноблену мову та культуру і був готовий поділитися цією гордістю із будь-ким.

На своє здивування, Владек виявив, що учитель пан Котовський його не принижував, як це робив удома батько. Незважаючи на те, що він був наймолодшим і дуже домашнім, він хутко випередив своїх однокласників в усьому, окрім зросту. Дрібна статура хлопчика вводила в оману інших, хто недооцінював його: діти часто вважають, що найкращим є найбільше. До п’ятирічного віку Владек став першим у своєму класі у кожному предметі, окрім трудового навчання.

Щовечора, повертаючись до маленької дерев’яної хатинки, інші діти бавилися, збирали плоди, які так рясно цього року вродили, рубали дрова, полювали на зайців або лагодили одяг. Натомість Владек читав і читав, доки не дістався до іще не студійованих підручників свого старшого брата, а потім – і своєї старшої сестри. Поступово Гелена почала усвідомлювати, що отримала більше, ніж сподівалася, коли Франек приніс додому маленьку істоту замість трьох кроликів. Владек ставив запитання, на які вона не знала відповідей. Молодиця здогадувалася, що незабаром уже не зможе дати собі з ним раду, і не могла вигадати, що із цим робити. Але жінка мала безперечну віру в долю, тому не здивувалася, коли рішення прийняли замість неї.

Перший значний поворотний момент у житті Владека стався одного вечора восени 1911 року. Сім’я якраз закінчила свою буденну вечерю з борщу та кролика. Ясьо хропів біля вогню, Гелена шила, а діти бавилися.

Владек сидів біля ніг своєї матері й читав, коли галас, який зчинили Стефан і Йозеф, воюючи за право власності на помальовану соснову шишку, заглушив гучний грюкіт у двері. Усі замовкли. Стук для Коскєвичів завжди був несподіванкою, позаяк до їхньої оселі дуже рідко навідувалися гості.

Вся родина зі страхом поглянула на двері. Так ніби нічого не сталося, вони чекали, чи повториться цей стукіт. Він пролунав навіть гучніше, ніж попереднього разу. Ясьо піднявся з крісла, підійшов до дверей та обережно їх відхилив. Коли ж присутні побачили, хто там стоїть, то всі схопилися й схилили голови, окрім Владека, який лупав очима на широку, гарну аристократичну постать, одягнену у важку ведмежу шубу, чия присутність негайно викликала страх в очах батька. Але щира посмішка відвідувача розвіяла будь-яку тривогу, і Ясьо шпарко відійшов убік, аби дозволити барону Росновському увійти досередини. Ніхто не озвався. Адже барон ніколи раніше не навідувався до цієї оселі, тому люди й не знали, що їм робити.

Владек відклав книжку, підвівся, підійшов до незнайомця і простягнув руку іще до того, як його батько встиг його зупинити:

– Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюкові, й вони поглянули один одному в вічі. Коли барон випустив його руку, очі Владека прикипіли до прекрасного срібного браслета на зап’ястку з написом, який він не міг розібрати.

– Ти, мабуть, Владек.

– Атож, пане, – відповів хлопчик, здавалося, зовсім не здивований, що барон знає його ім’я.

– Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, – повідомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб інші діти лишили його наодинці з господарем, тому двоє з них озирнулися, четверо вклонилися, й усі шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк ніхто не велів йому приєднатися до інших дітей.

– Коскєвичу, – почав барон, як і раніше стоячи, адже ніхто не здогадався запропонувати гостю сісти, – по-перше, тому, що всі були дуже перелякані, а по-друге, тому, що вважали, що він прибув оголосити їм нагінку. – Я прийшов просити про ласку.

– Усе, що забажаєте, пане барон, – белькотів батько, міркуючи, що він може дати барону, адже той має усе в стократ.

Барон продовжив:

– Моєму синові, Леону, вже виповнилося шість літ, і його навчають приватно в замку двійко викладачів – один із Польщі, а другий – із Німеччини. Вони мені розповіли, що Леон дуже здібний, але йому бракує конкуренції, тому він змушений змагатися сам із собою. Пан Котовський зі сільської школи сказав мені, що Владек – єдиний учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцію. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своєму синові покинути сільську школу та приєднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок і вчителів, набагато розумніших за пана Котовського. Хлопчик поглянув на матір, та ж дивилася на барона, а на її обличчі застигла суміш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неї, і мить мовчазного спілкування між ними здалася дитині вічністю.

Лісник зважено вклонився до ніг свого господаря:

– Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевів погляд на Гелену.

– Пресвята Діва забороняє мені ставати на шляху моєї дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знає, як мені його бракуватиме.

– Будьте певні, пані Коскєвич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

– Авжеж, пане барон. Сподіваюся, що він так і робитиме на початках.

Вона намірялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усміхнувся:

– Гаразд. Тоді все вирішилося. Будь ласка, приведіть його до замку завтра вранці до сьомої години. Упродовж навчального року він житиме з нами, а на Різдво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

– Тихо, хлопчику, – звелів мисливець.

– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матері, хоча насправді дуже хотів піти.

– Тихо, хлопчику, – повторив лісник, цього разу трохи гучніше.

– Але чому? – здивувався барон зі співчуттям у голосі.

– Я ніколи не покину Фльорцю, ніколи!

– Фльорцю? – перепитав барон.

– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неї, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його ніхто не підтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

– Скільки років дівчинці? – запитав гість.

– Чотирнадцять, – відповів лісник.

– А вона може працювати на кухні? – запитав барон, із полегшенням побачивши, що Гелена Коскєвич не виглядала так, ніби також готова розплакатися.

– Аякже, пане барон, – підтвердила вона. – Фльорця може варити, може шити, а також може…

– Добре, добре, тоді вона також може прийти. Я чекатиму їх завтра вранці о сьомій.

Барон підійшов до дверей, іще раз окинув поглядом хлопчика й усміхнувся. Цього разу Владек наважився на посмішку. Він уперше уклав вдалу угоду і дозволив матері себе обійняти, коли барон вийшов. Відтак почув її шепіт:

– Ах, найменший мамчин синочку, що ж буде з тобою тепер?

Владек не міг дочекатися, щоб самому це дізнатися.

* * *

Гелена спакувала речі Владека та Флорентини перед тим, як лягти спати того вечора. Для цього не знадобилося багато часу, власність усієї родини була скупою. Наступного ранку о шостій годині вся сім’я зібралася біля дверей і спостерігала, як двоє дітей їдуть до замку, кожен тримаючи паперовий пакет під пахвою. Флорентина, висока й витончена, постійно оберталася, щоб поглянути на тих, хто плакав і махав їм услід, але Владек, малий і незграбний, так і не озирнувся. Флорентина міцно тримала його за руку впродовж усієї подорожі. Їхні ролі помінялися: відтепер це вона залежатиме від брата.

Їх явно очікував поважний слуга у шитій лівреї зеленої барви із золотими ґудзиками, який відповів на боязкий стукіт дітей у великі дубові двері. Вони обоє часто дивувалися й захоплювалися сірими одностроями вояків, котрі охороняли по сусідству російсько-польський кордон, але зроду не бачили такого блискучого чоловіка, як цей велетень, що височів над ними і, на їхню думку, мав би бути кимось видатним. На підлозі зали лежав грубий килим, і Владек вивчав зелено-червоний орнамент, що вражав своєю красою, дивувався, навіщо треба знімати взуття, і сторопів, коли пройшов по ньому, а кроків не було чутно.

Поважний чоловік завів прибульців до їхніх спалень у західному крилі. Окремі кімнати – та чи вдасться в них заснути? Але там принаймні були суміжні двері, тому вони ніколи не будуть занадто далеко одне від одного. Справді упродовж перших ночей вони спали вкупі в одному ліжку.

Після того як вони розпакували речі, Флорентину відвели на кухню, а Владека – до ігрової кімнати у південному крилі замку, де його познайомили із сином барона. Леон Росновський був дуже високий як для свого віку, гарний хлопчик, напрочуд чарівний і привітний, тому Владек відмовився від свого плану посваритися вже за кілька хвилин знайомства з ним. Владек хутко виявив, що Леон дуже самотній, з ним ніхто не хоче бавитися, окрім його няньки, відданої литовської жінки, котра годувала дитину грудьми і турбувалася про малюка з часу передчасної смерті його матері. Міцний хлопчик, що вийшов із лісу, обіцяв багате спілкування. Принаймні в одній справі вони могли бути певні – у рівності між собою.

Леон одразу ж запропонував Владеку показати замок, кожна кімната якого була більшою за всю хижу Коскєвичів. Екскурсія забрала решту ранку, і Владек був вражений величезними розмірами замку, багатством його меблів і тканин, а також килимами в кожній кімнаті. Владек зізнався собі, що він був приємно вражений. Головну частину будівлі, як пояснив Леон, збудували у стилі ранньої готики, так наче Владек знав, що воно таке. Але він кивнув. Далі Леон повів свого нового приятеля вниз кам’яними сходами у величезні пивниці, де рядами лежали пляшки вина, вкриті пилом і павутинням. Але улюбленою кімнатою Владека стала величезна їдальня з її масивними високими склепіннями, кам’яною підлогою та найбільшим столом із усіх, які він бачив. Хлопчик дивився на голови забитих тварин на стінах. Леон називав їх по черзі – бізон, ведмідь, лось, кабан і росомаха, яких його батько підстрелив багато років тому. Над коминком висів герб барона. А на ньому – девіз родини Росновських: «Фортуна сприяє хоробрим».

О дванадцятій пролунав гонг, і лакеї подали обід. Владек їв дуже мало, він уважно стежив за Леоном, намагаючись запам’ятати, що саме і для чого той використовував серед дивовижного масиву срібного столового приладдя. Після обіду він зустрівся з двома вихователями, котрі вітали його зовсім інакше, ніж Леон. Того вечора Владек влігся у найбільше ліжко, яке будь-коли бачив, і розповів Флорентині про свої пригоди. Вона недовірливо не відводила погляду від його обличчя і так і сиділа з розкритим від здивування ротом, особливо коли почула про ножі та виделки.

Навчання почалося о сьомій годині наступного ранку, до сніданку, і тривало упродовж усього дня, лише з короткими перервами для споживання їжі. Спершу Леон явно випереджав свого нового однокласника, але Владек рішуче боровся зі своїми книжками, і не минуло й тижня, як розрив став зменшуватися. Дружба й суперництво між хлопцями розвивалися однаковою мірою. Наставникам було важко ставитися до своїх двох учнів однаково: одного – сина барона, а другого – незаконного сина бозна-кого. Але вони неохоче визнавали, що барон зробив правильний академічний вибір. Та їхнє безкомпромісне ставлення зроду не турбувало Владека, адже Леон завжди визнавав його рівнею.

Барон дав зрозуміти, що задоволений прогресом хлопчиків, і часто нагороджував Владека одягом та іграшками. Початкове віддалене та безпристрасне захоплення Владека бароном швидко перетворилося на повагу.

Коли настав час Владеку повертатися до маленької хижки в лісі на Різдво, то він засмутився, що змушений покинути Леона. Незважаючи на своє перше бажання побачити свою матір, три короткі місяці, які він провів у замку барона, відкрили йому набагато цікавіший світ. Він би скоріше волів бути слугою в замку, ніж господарем у хижі.

Свято ніяк не закінчувалося, і Владеку бракувало повітря в маленькій хатинці на одну кімнату, переповненій людом, йому не смакувала їжа, яку подавали у таких мізерних кількостях і їли голими руками: ніхто не ділив харчі на дев’ять порцій у замку. Вже за кілька днів Владек хотів повернутися, щоб знову опинитися з Леоном і бароном. Щодня він ходив по шість верст до замку і застигав, споглядаючи на великі мури, що оточували маєток, в який він не наважився б зайти без дозволу. Флорентина, яка жила тільки серед слуг на кухні, легше пережила повернення до свого колишнього простого життя й не могла збагнути, що цей будинок більше ніколи не буде домом для Владека.

Ясьо вже й не знав, як ставитися до цього шестирічного хлопчика, який тепер був так добре вдягнений і правильно балакав і гомонів про те, що батько був не спроможний второпати, та він цього й не прагнув. А що іще гірше – Владек, здавалося, нічого не робив і весь день марнував на читання. Що б сталося з тим, хто не зумів би нарубати дров або вполювати зайця? Як могла така людина сподіватися провадити чесне життя? Тому господар оселі також молився, щоб свята минули швидко.

Гелена пишалася Владеком і спершу навіть відмовлялася визнати, що між ним та іншими дітьми ввігнали клин. Але довго так тривати не могло. Граючи у солдатиків одного вечора, і Стефан, і Франек, генерали протиборчих армій, відмовилися приймати Владека до своїх лав.

– Чому я завжди маю бути поза грою?! – заволав Владек. – Я хочу вступити в бій!

– Тому що ти вже не один із нас, – заявив Стефан. – І в будь-якому випадку насправді ти не наш брат.

Запала мовчанка до того, як Франек додав:

– Батько ніколи тебе не хотів, тільки матка забажала тебе залишити.

Владек озирнувся по колу дітей, шукаючи Флорентину.

– Як це розуміти, Стефане, що я не твій брат? – поцікавився він.

Так Владек дізнався таємницю свого народження і збагнув, чому він завжди почувався інакшим серед своїх братів і сестер. Він був у душі задоволений, коли виявив, що прийшов із невідомого племені, якому незнане вбоге життя мисливців, і що він має у собі зародок духу, який зробить можливим усе.

Після того як злощасне свято нарешті добігло кінця, Владек повернувся до замку іще вдосвіта, за кілька кроків позад нього неохоче пленталася Флорентина. Леон привітав приятеля з розпростертими обіймами; для нього, ізольованого статками свого батька, як і Владек був обмежений бідністю мисливця, це Різдво також було незначним святом. Із цієї миті двоє хлопців стали нерозлийвода.

Коли почалися літні канікули, Леон попросив батька дозволити Владеку лишитися в замку. Барон погодився, бо він також прикипів до сина лісника. Владек був на сьомому небі від радощів. Він повернеться до дерев’яної хижки іще лише раз у своєму житті.

6

Вільям Каїн ріс швидко, й усі, котрі з ним контактували, вважали його чарівною дитиною; у перші роки свого життя він спілкувався здебільшого з близькими родичами або люблячими слугами.

Горішній поверх будинку Каїнів вісімнадцятого століття на Луїсбурґ-сквер перетворили на дитячу кімнату, вщент запруджену іграшками. Для нещодавно залученої няньки виділили окрему спальню та вітальню. Дитяча кімната розміщалася достатньо далеко від Річарда Каїна, щоб той не знав про такі клопоти, як прорізування зубчиків, мокрі пелюшки і будь-які несподівані та неслухняні плачі з проханнями їжі. Перша посмішка, перший зубчик, перший крок і перше слово записала в родинну книгу мати Вільяма, а також зміни в його зрості та вазі. Анна з подивом виявила, що ця статистика дуже мало різниться від показників будь-якої іншої дитини, з якою вона контактувала на Бекон-гіл.

Нянька, привезена з Англії, запровадила для хлопця режим, який потішив би серце офіцера прусської кавалерії. Батько Вільяма навідувався до нього щовечора рівно о шостій годині. Він не хотів розмовляти із сином як із дитиною, тому взагалі не бесідував із ним. Обоє просто витріщалися один на одного. Іноді Вільям хапав вказівний палець свого батька, той, яким чоловік перевіряв платіжний баланс, і Річард дозволяв собі посміхнутися.

До кінця першого року триб життя дещо змінився, і хлопчика привели вниз, щоб побачився зі своїм батьком. Річард сидів у своєму бордовому шкіряному фотелі й спостерігав, як його первісток торував свої шляхи навкарачки між ніжками меблів, з’являючись там, де його не очікували, що змусило Річарда вирішити, що його син, без сумніву, стане політиком. Вільям ступив свій перший крок у тринадцять місяців, тримаючись за фалди батьківського плаща. Його першим словом було «дaдa», яке втішило всіх, зокрема й бабусю Каїн і бабусю Кебот, які регулярно приїжджали з перевірками. Насправді вони не колисали візочок, в якому Вільяма возили вулицями Бостона, але гідно ступали в сутінках за нянькою, коли та виїжджала у четвер увечері, з осудом зиркаючи на дітей із менш дисциплінованим почтом. У той час, як інші діти годували качок у громадських парках, Вільяму вдалося привабити лебедів біля озера пана Джека Ґарднера, розкішного венеційського палацу.

За два роки бабусі натякнули та нагадали, що вже час і для іншого потомства, брата для Вільяма. Анну зобов’язали завагітніти. Та не забарилася, але їй стало зле, коли перебувала в тяжі на четвертому місяці. Через шістнадцять тижнів у молодиці стався викидень, однак доктор Мак-Кензі не дозволив їй упасти у відчай. У своїх нотатках він зазначив: «Прееклампсія?» і заявив:

– Пані Каїн, причиною того, чому ви не почувалися добре, є те, що ваш кров’яний тиск був занадто високим і, ймовірно, став би іще вищим, якби вагітність тривала. Боюся, що лікарі іще не винайшли ліків від високого кров’яного тиску; насправді ми дуже мало знаємо про цю проблему, окрім того, що це небезпечний стан, особливо для вагітної жінки.

Анна стримувала сльози, коли усвідомила наслідки майбутнього без більшої кількості дітей.

– Сподіваюсь, це не повториться, якщо я знову завагітнію? – поцікавилася вона, формулюючи своє запитання так, аби позбавити лікаря неґативної відповіді.

– Відверто кажучи, я був би дуже здивований, якби цього не сталося, пані Каїн. Мені дуже шкода, що маю це сказати, але я не радив би вам іще народжувати дітей.

– Але я не заперечую, що почуватимуся непривабливою упродовж кількох місяців, якщо це означає…

– Я не кажу про зовнішність, пані Каїн. Маю на увазі те, що ви не повинні піддавати себе непотрібним ризикам у своєму житті.

Це було страшним ударом для Анни, а також для Річарда, який мріяв, що колись сидітиме в колі великої сім’ї, упевнений, що прізвище Каїн збережеться навіки. Тепер уся ця відповідальність лягала на плечі Вільяма.

* * *

Після шести років роботи в банку Річард отримав посаду президента банку «Каїн і Кебот» та довірчого товариства при ньому. Банк, який розміщувався на розі Стейт-стрит, був бастіоном архітектурної та фіскальної міцності. Він мав філії у Нью-Йорку, Лондоні та Сан-Франциско. Філія у Сан-Франциско створила Річарду проблему після дня народження Вільяма, коли вона разом із «Національним банком Крокера», «Веллс Фарґо» та «Каліфорнійським банком» розвалилася, але не фінансово, а буквально, під час великого землетрусу 1906 року. Річард за своєю натурою був обережним чоловіком, тому всебічно застрахувався у лондонському «Ллойді». Джентльмени сплатили все до копійки, давши Річарду змогу зберегти своє майно цілим. Тим не менш, Річард провів копіткий рік у поїздках Америкою, по чотири дні поспіль їдучи в потязі з Бостона до Сан-Франциско і стільки ж назад, аби контролювати відбудову. Новий офіс він відкрив на Юніон-сквер у жовтні 1907-го, саме вчасно, щоб звернути свою увагу на клопоти, які виникали на Східному узбережжі. У нью-йоркських банках сталися значні зміни: багато менших установ не змогли впоратися з несподівано великим відтоком депозитів, а деяким навіть довелося замкнути свої двері. Дж. П. Морґан, леґендарний голова установи, яка носила його ім’я, запропонував Річарду приєднатися до консорціуму, створеного для спільної протидії кризі. Той погодився. Відважне рішення виправдалося, і життя стало повертатися до нормального русла, хоча Річард до того провів кілька безсонних ночей.

Із іншого боку, Вільям міцно спав, нічого не знаючи про вплив землетрусів чи крах банків; зрештою, в нього були лебеді, яких можна годувати, і нескінченні поїздки до Мілтона, Брукліна та Беверлі, де його показували родичам, які обожнювали малюка.

* * *

У жовтні наступного року Річард Каїн придбав собі нову іграшку в обмін на обережну інвестицію у чоловіка на ім’я Генрі Форд, який запевняв, що зможе зробити народний автомобіль. Банк запросив пана Форда на обід, а Річарда переконали придбати собі «модель Т» за розкішну суму в вісімсот двадцять п’ять доларів. Форд запевнив, що якщо банк його підтримає, то вартість може врешті-решт впасти до триста п’ятдесяти доларів, аби кожен захотів придбати собі його автомобіль, забезпечуючи таким чином великі прибутки його компаньйонам. Річард підтримав підприємця: це вперше він вдало розмістив свої кошти у того, хто сподівався, що його продукт здешевіє вдвічі.

Спершу Річард тривожився, що його транспортний засіб – похмурого чорного кольору, хоча іншого не було, що не можна було вважати достатньо серйозним видом транспорту для президента і голови правління провідного банку, але його заспокоювали захоплюючі погляди з тротуарів тих, кого приваблювала ця машина. При швидкості десять миль на годину вона була галасливішою за коня, але не залишала гною посеред Маунт-Вернон-стрит. Його єдиною сваркою з паном Фордом було те, що той не пристав на пропозицію зробити «модель Т» доступною в різних кольорах. Форд наполягав на тому, щоб кожен автомобіль був чорним, аби утримати ціну. Анна, чуттєвіша за свого чоловіка до думки вишуканого товариства, відмовилася їздити на задньому сидінні, доки Кеботи й собі не придбали таку машину.

Вільям, однак, обожнював «народний автомобіль», як його називала преса, і був радий, що він замінив його громіздку і немеханізовану бричку. Він також віддавав перевагу няньці, ніж шоферу в окулярах і кашкеті. Бабуся Каїн і бабуся Кебот заявили, що ніколи не сядуть у таку пекельну машину, і зроду не зробили цього, хоча багато років по тому бабуся Каїн подорожувала на свій похорон саме в автомобілі, але про це вона тоді ще не знала.

* * *

Упродовж наступних двох років банк міцнів і багатів, як і Вільям.

Американці знову інвестували в розширення виробництва, і великі суми грошей знайшли свій шлях до «Каїна і Кебота», щоб реінвестувати в такі проекти, як розширення шкіряної фабрики в Ловеллі, що в штаті Массачусетс. Річард спостерігав за зростанням як свого банку, так і свого сина, з нестримним задоволенням.

На п’ятий день народження Вільяма він забрав дитину з жіночих рук і запросив пана Мунро за чотириста п’ятдесят доларів на рік стати приватним наставником для свого сина. Річард особисто обрав Мунро зі списку вісьмох претендентів, котрих до цього перевірив його особистий секретар. Єдиною метою чоловіка було забезпечити, щоб Вільям зміг у дванадцять років вступити до школи Святого Павла. Вільяму сподобався його наставник, хоча й він вважав його надто старим, проте дуже розумним. Насправді вчителю було всього двадцять три роки, і він отримав диплом другого класу з відзнакою з англійської мови Единбурзького університету.

Вільям хутко навчився читати і писати, але найбільше його зацікавили цифри. Єдина скарга учня була на те, що із шести щоденних уроків лише один був присвячений арифметиці. Незабаром він заявив своєму батькові, що однієї шостої частини робочого дня недостатньо для того, хто колись стане президентом і головою правління банку.

Щоб компенсувати відсутність завбачливості свого вихователя, Вільям переслідував крок у крок усіх своїх доступних родичів, вимагаючи задавати йому арифметичні завдання, які розв’язував у голові. Бабуся Кебот, яка ніколи не була певна, що поділ цілого на чотири обов’язково дасть таку саму відповідь, як і множення на одну чверть, але це дуже швидко довів її онук. Однак бабуся Каїн, котра була набагато розумнішою, ніж зізнавалася, розв’язувала дроби в голові, складала відсотки, коли ділила вісім шматочків торта між дев’ятьма дітьми.

– Бабусю, – люб’язно, але твердо казав Вільям, коли їй не вдалося знайти правильну відповідь на його останню головоломку, – ти можеш купити мені логарифмічну лінійку, тоді мені більше не доведеться знову докучати тобі.

Бабуся Каїн була здивована швидким розвитком свого онука, тому купила йому логарифмічну лінійку, зацікавившись, чи зуміє він нею скористатися.

Тим часом проблеми Річарда почали тяжіти далі на схід. Коли голова лондонського відділення врізав дуба від серцевого нападу за своїм робочим столом, Річард визнав, що потрібний на Ломбард-стрит. Він запропонував Анні, щоб вона з Вільямом супроводжували його, відчуваючи, що ця подорож доповнить освіту дитини. Зрештою, учень міг нарешті відвідати всі місця, про які йому розповідав пан Мунро. Анна, котра зроду не бувала в Європі, зворохобилася такою перспективою і наповнила три корабельні валізи елегантним і дорогим новим одягом, в якому можна було завойовувати Старий світ. А Вільям вважав несправедливим, що вона не дозволяє йому взяти у подорож таку важливу річ, як велосипед.

Каїни поїхали до Нью-Йорка потягом, аби сісти там на «Aквітанію», що прямувала до Саутгемптона. Анна була вражена виглядом вуличних гендлярів-імміґрантів, які продавали свій крам просто на тротуарах. А Вільям, зі свого боку, був вражений розмірами Нью-Йорка. До цієї миті він уявляв собі, що банк його батька – найбільша будівля в Америці, якщо не в світі. Хлопчик захотів купити рожево-жовтого морозива у чоловіка з маленьким візочком на колесах, але його батько не звернув на це уваги, а в малюка своїх грошей не було.

Вільяму сподобався великий лайнер із першого ж погляду, він швидко потоваришував із сивобородим капітаном, котрий поділився з ним усіма секретами примадонни «Кунарда»[1]. Невдовзі після того як корабель відплив із Америки, Річард з Анною, яким забезпечили місце за столиком капітана, вважали за потрібне вибачитися за те, скільки часу в екіпажу забирав їхній син.

– Ні, – заперечив шкіпер. – Ми з Вільямом добрі друзі. Мені тільки хотілося б відповісти на всі його запитання про час, швидкість і відстань. Щовечора я студіював у старшого механіка, сподіваючись наступного дня виявитися на висоті.

Коли після десятиденного рейсу «Аквітанія» дісталася до Саутгемптона, Вільям не хотів залишати облавок, і його сльози стали б неминучими, якби не було чудового на вигляд «роллс-ройса» моделі «срібна примара», припаркованого на пристані, із шофером, готовим відвезти їх до Лондона. Річард вирішив, що після цієї поїздки перевезе цей автомобіль назад до Нью-Йорка. Таке рішення було не в його характері, воно було екстравагантнішим за всі інші, які чоловік приймав упродовж усього свого життя. Він повідомив дружині, що хоче показати цей транспорт Генрі Форду, який, мабуть, такого ніколи в житті не бачив.

Сім’я, коли прибула до Лондона, зупинилася в готелі «Савойя» в дільниці Стенд, звідки було зручно добиратися до офісу Річарда у Cіті. Під час вечері на березі Темзи Річард дізнався від сера Девіда Сеймура, свого нового управителя та колишнього дипломата, про те, як обстоять справи у лондонській філії. Хоча й раніше ніколи не вважав Лондон філією «Каїна й Кебота», коли перебував по той бік Атлантики.

Річард зумів перебалакати із сером Девідом, а його дружина вирішила з’ясувати у Лавінії Сеймур, як їм краще використати свій час у місті. Анна з радістю дізналася, що у Лавінії також є син, який не міг дочекатися своєї зустрічі з першим американцем.

Наступного ранку Лавінія знову з’явилася у «Савойї», вже в супроводі сина, Стюарта Сеймура. Після того як вони потиснули одне одному руки, Стюарт запитав Вільяма:

– Ти ковбой?

– Тільки якщо ти червоношкірий, – не поліз за словом до кишені Вільям. Двійко шестирічних хлопчиків удруге потисли руки навзаєм.

Того дня Вільям, Стюарт, Анна та леді Сеймур відвідали лондонський Тавер і спостерігали за зміною варти у Букінгемському палаці. Вільям заявив, що все було чудово, окрім акценту Стюарта, який йому було важко второпати.

– Чому вони не розмовляють, як ми? – не міг втямити він і з подивом дізнався, що це швидше навпаки, адже «вони» були раніше.

Вільям насолоджувався спогляданням вояків у яскраво-червоних одностроях із великими блискучими мідними ґудзиками, які стояли на варті біля Букінгемського палацу. Хлопчик намагався поспілкуватися з ними, але ті просто дивилися повз нього у порожнечу і ніколи, здавалося, не моргали.

– Чи можемо ми забрати одного з них додому? – поцікавився він у матері.

– Ні, милий, вони мають залишитися в Лондоні, щоб охороняти короля.

– Але ж їх так багато! Чи не можу я мати хоча б одного? Він би виглядав просто приголомшливо біля нашого будинку на Луїсбурґ-сквер.

* * *

Задля «особливої уваги», як казала Анна, Річард дозволив собі у другій половині дня відвезти Вільяма, Стюарта та дружину до Вест-енду, щоб ті могли побачити традиційну англійську пантоміму, яку називали «Джек і Бібстек» і виконували на іподромі. Вільяму сподобався Джек, хоча він і був здивований, що його довгі ноги одягнені в панчохи. Незважаючи на це, він був готовий зрубати кожне дерево в полі свого зору, уявляючи, що за всіма ними ховається злий велетень. Після того як завіса впала, вони напилися чаю у «Фортнум та Мейсон» на Пікаділлі, й Анна дозволила Вільяму спожити дві кремові булочки і те, що Стюарт називав пончиком. Після цього Вільяма довелося водити до чайної кімнати у «Фортнум» щодня, щоб він міг ум’яти іще одну булочку, як він їх називав.

Час у Лондоні збіг дуже швидко як для Вільяма, так і його матері, а Річард залишився задоволеним тим, що все було добре на Ломбард-стрит, і склав позитивне враження про свого новопризначеного голову філії, вирішивши, що вже можна повертатися до Америки. Адже щодня з Бостона надходили телеграми, які змушували його поквапитися повернутися до власної зали засідань. Коли одна з таких телеграм повідомила, що дві з половиною тисячі робітників на бавовняному заводі в Лоуренсі у штаті Массачусетс, в який його банк вклав великі інвестиції, вирішили страйкувати, він замовив квитки на зворотний рейс.

Вільям також із нетерпінням чекав свого повернення до Бостона, щоб мати змогу розповісти пану Мунро про всі свої дивовижні враження, які він отримав в Англії, а також прагнув зустрітися зі своїми двома бабусями. Він був упевнений, що вони зроду не відвідували справжній живий театр із представниками широкої публіки. Анна також була щаслива, що повертається додому, хоча їй подорож сподобалася майже так само, як і Вільяму, адже і вбрання, і вроду молодиці належно оцінили навіть стримані англійці.

Урешті-решт, за день до того як уже треба було відпливати, Лавінія Сеймур запросила Вільяма з Анною на чаювання до свого будинку на площі Ітон. У той час як Анна з Лавінією пліткували про останній писк лондонської моди, Вільям дізнався від Стюарта про крикет і спробував пояснити своєму новому найкращому приятелю бейсбольні правила. Зустріч, однак, довелося перервати рано, бо Стюарту стало зле. Вільям зі співчуттям оголосив, що також почувається кепсько, тому син із матір’ю повернулися до «Савойї» раніше, ніж планували. Анну це не дуже засмутило, позаяк дало їй трохи більше часу, щоб простежити за пакуванням великих корабельних валіз, наповнених усілякими її новими придбаннями, адже була переконана, що Вільям лише прикидається, щоб догодити Стюарту. Та коли мати поклала сина спати тієї ночі, то виявила, що в нього висока температура. Вона розповіла про це Річарду за вечерею.

– Мабуть, це через перезбудження від думки про повернення додому, – припустив той занадто безтурботно.

– Сподіваюся, – зронила Анна. – Бо не хочу, щоб він нездужав у плаванні.

– Він до завтра одужає, – спробував заспокоїти дружину Річард.

Але коли Анна пішла будити Вільяма наступного ранку, то виявила його в маленьких червоних цятках, а температура піднялася вище ста трьох градусів за Фаренґейтом[2]. Готельний лікар діагностував кір і ввічливо наполіг на тому, щоб не брати хлопчика в морське плавання – не лише заради себе, але й задля інших пасажирів.

Річард не зміг собі дозволити будь-яку подальшу затримку і вирішив плисти, як і запланував. Анна невпевнено погодилася залишитися з Вільямом у Лондоні, поки корабель не повернеться за три тижні. Вільям попросив батька дозволити йому супроводжувати його, але Річард був непохитний і винайняв для сина доглядальницю, поки той цілком одужає. Анна їхала до Саутгемптона з Річардом у новому «роллс-ройсі», щоб проводити його.

– Мені буде в Лондоні самотньо без тебе, Річарде, – бідкалася вона при прощанні, ризикуючи отримати звинувачення у сентиментальності.

– Ну, люба, наважуся сказати, що це мені у Бостоні буде самотньо, – мовив він, хоча насправді міркував про дві з половиною тисячі тих робітників.

Анна повернулася до Лондона потягом, мізкуючи, чим би себе зайняти упродовж наступних трьох тижнів.

Вільям провів кращу ніч, а вранці плями виглядали вже не такими зловісними. Однак лікар і медсестра були одностайні у своєму наполяганні, що пацієнт має залишатися в ліжку. Анна скористалася більшою частиною наступних чотирьох днів, щоб написати довгі листи родині. На п’ятий день Вільям прокинувся рано і прокрався до кімнати своєї матері. Заліз у ліжко поряд з нею, і його холодні руки відразу ж розбудили молодицю. Вона з легкістю видихнула, що він, здається, вже цілком одужав, і подзвонила, щоб замовити сніданок у ліжко для обох.

За кілька хвилин у двері тихо постукав і ввійшов чоловік у золотисто-червоній лівреї з великою срібною тацею, на якій були яйця, бекон, помідори, тости та мармелад – справжнє свято. Вільям жадібно споглядав на їжу, наче вже й забув, коли остатнього разу їв досхочу. Анна байдуже переглянула вранішню газету. Річард завжди читав «Таймс», коли навідувався до Лондона, тому за вказівкою керівництва готелю її продовжували приносити.

– О, поглянь, – вказав Вільям на світлину на внутрішній шпальті, – татів корабель. А що таке ко-раб-ле-троща, мамо?

7

Коли Владек і Леон закінчували своє навчання, вони вкупі гаяли весь свій вільний час до вечері, бавлячись у різні ігри. Їхньою улюбленою були хованки. Зважаючи на те, що замок мав сімдесят дві кімнати, шанс сховатися в тому самому місці двічі був дуже незначним. Улюблене сховище Владека було у підземеллі, де єдине світло надходило крізь невелику решітку, встановлену високо в стіні, і потрібна була свічка, щоб визначити, куди йти. Владек не був упевнений, навіщо спорудили ці льохи, і ніхто зі слуг ніколи не згадував про них, оскільки вони зроду не користувалися ними на своєму віку.

Річка Щара, яка межувала з маєтком, стала продовженням їхнього простору для забав. Навесні вони ловили в ній рибу, влітку плавали, а взимку возилися на своїх дерев’яних ковзанах, переслідуючи один одного на льоду. Флорентина ж сиділа на березі і з тривогою попереджала шибеників, де тонка крига. Владек ніколи не прислухався до її порад і тому став першим, хто потрапив у пастку.

Леон ріс високим і дужим; він міг швидко бігати, добре плавати. Здається, він зроду не втомлювався і ніколи не хворів. Владек знав, що не може сподіватися на конкуренцію з товаришем у будь-якому виді спорту, навіть якщо вони й були рівнею в класі. Більше того, Леон сказав, що його пупок майже непомітний, а Владеків – непривабливий і потворний, до того ж випирає із пухкого маленького тіла. Владек довгі години проводив у тиші власної кімнати, вивчаючи себе у дзеркалі і дивуючись, чому у нього лише один сосок, коли всі інші хлопці, яких він будь-коли зустрічав, мали по два, згідно з вимогами симетрії.

Іноді, коли він засиджувався вночі, то штрикав себе пальцем у голі груди, і сльози жалості до самого себе потоком лилися на подушку. Хлопчик молився, щоб коли прокинеться вранці, у нього виріс другий сосок. Та його молитви залишилися без відповіді.

Владек щовечора якийсь час витрачав на фізичні вправи. Він нікому не дозволяв спостерігати за цими зусиллями, навіть Флорентині. Завдяки власній рішучості навчився триматися так, аби здаватися вищим. Він зміцнив свої руки підтягуваннями, зависав на брусі у спальні в надії, що це розтягне його зріст. Але Леон продовжував дедалі рости, і Владек був змушений визнати, що він завжди буде на стопу коротшим за сина барона і що ніщо й ніколи не допоможе йому виростити відсутній сосок. Леон не критикував, оцінюючи Владека, і ніколи не коментував якоїсь різниці між ними.

Барон Росновський також усе більше захоплювався старанним темноволосим сином лісника, що замінив Леону молодшого брата, якого він мати не міг, адже баронеса померла під час пологів.

* * *

Після того як Леон відсвяткував свій восьмий день народження, обидва хлопці щовечора сідали вечеряти з бароном у великій залі з кам’яними мурами. Мерехтіння свічок відкидало зловісні тіні на опудала тварин на стінах. Слуги безгучно приходили і відходили з великими срібними тацями та золотими тарелями з гусаками, шинками, раками, фруктами, а іноді й мазуриками, які Владеку особливо припали до смаку. Коли зі стола прибрали посуд, барон відпускав своїх слуг і годував хлопчиків історіями з польської історії, давши їм ковтнути данциґської горілки, в якій плавали крихітні золоті листочки. Владек так часто про це просив, що барон наважився іще раз розповісти історію Тадеуша Костюшка.

– Великий патріот і герой, – похвалив барон. – Це символ нашої боротьби за незалежність, вишколений Францією…

– …чиїм народом ми захоплюємося і любимо так само сильно, як ненавидимо росіян і австрійців, – докінчив Владек, чиє задоволення від розповіді було тим дужчим, що він знав її напам’ять.

– То хто розповідає цю історію, Владеку? – засміявся барон. – А після того як Костюшко воював разом із Джорджем Вашинґтоном за свободу та демократію в Америці, 1792 року він вирішив повести поляків у битву біля Дубенки. Коли наш убогий король Станіслав Авґуст покинув свій народ, аби приєднатися до росіян, Костюшко повернувся на свою улюблену батьківщину, щоб скинути царське ярмо. Яку битву він виграв, Леоне?

– При Рацлавіце, татку, – відповів Леон. – А потім він вирушив звільняти Варшаву.

– Добре, моя дитино. Але, на жаль, росіяни зібрали великі сили на Мацейовіце, де його остаточно розбили й узяли в полон. Мій прапрадідусь воював цього дня з Костюшком, а пізніше разом із леґіонами Домбровського служив у непереможного Наполеона Бонапарта.

– За службу в Польщі його нагородили титулом барона Росновського, який ваша сім’я буде носити в пам’ять про ці славні дні, – резюмував Владек.

– Атож. І в обраний Богом час, – сказав барон, – цей титул перейде моєму синові. Тоді він стане бароном Леоном Росновським.

* * *

На Різдво селяни в маєтку приводили свої сім’ї до замку задля вшанування Пресвятої Богородиці. Напередодні Різдва вони постували, діти виглядали з вікон першу зірку, яка ставала знаком, що свято можна розпочинати.

Щойно кожен займав своє місце, барон виголошував молитву своїм глибоким баритоном: Benedicte nobis, Domine Deus, et hic donis quae ex liberalitate tua sumpturi sumus[3]. На стіл подавали тринадцять страв, починаючи від борщу і закінчуючи тістечками та сливами.

Після святкування Владек урочисто роздавав подарунки з ялинки, прикрашеної свічками та фруктами, на радість селянських дітей: ляльку – для Софії, мисливський ніж – для Йозефа, нове плаття – для Флорентини, єдиний подарунок, який Владек випросив у барона.

– Це правда, – запитав Йозеф у своєї матері, коли отримав подарунок від Владека, – що він не наш брат, матко?

– Авжеж, – відповіла вона, – але він завжди буде моїм сином.

* * *

Із плином років Леон став іще вищим, а Владек зміцнів, і обидва хлопці порозумнішали. Але у липні 1914 року, без попередження чи будь-якого пояснення, німецький вихователь покинув замок, навіть не попрощавшись. Хлопці не здогадувалися пов’язати його відхід із нещодавніми подіями в Сараєві, де студент-анархіст закатрупив ерцгерцога Франца Фердинанда, які їхній інший наставник описував у яскравих барвах. Барон ходив у задумі, але нічого не пояснював. Молодші слуги, улюбленці дітей, стали зникати один за одним; і жоден хлопчик не міг второпати причину.

* * *

Одного ранку в серпні 1915 року, коли надворі стояли теплі й туманні дні, барон вирушив у довгу подорож до Варшави, щоб довести, як він сам описав свою мету, всі справи до ладу. Його не було три з половиною тижні, двадцять п’ять днів, які Владек щовечора позначав у календарі, що висів у його спальні. Того дня, коли він мав повернутися, хлопці поїхали на залізничну станцію Слоніма, щоб дочекатися щотижневого потяга з трьома вагонами й привітати господаря маєтку, коли той прибуде. Владек був здивований і збентежений, побачивши, що барон виглядав втомленим і зажуреним. І хоча він хотів багато про що його запитати, усі троє повернулися до замку мовчки.

Упродовж наступного тижня барон часто і подовгу спілкувався з головним управителем. Леон і Владек переживали, чи це часом не вони стали несвідомою причиною якогось його лиха. Владек навіть остерігався, що барон може відправити його назад до хижі лісника, адже ніколи не забував, що він був лише гостем у маєтку барона.

Одного вечора барон закликав двох хлопців приєднатися до нього у великій залі. Вони зайшли тихцем, зворохоблені цією перервою свого звичного розпорядку. Ця коротка бесіда залишилася в пам’яті Владека на все життя.

– Мої любі діти, – почав барон низьким голосом і з нерішучою інтонацією, – вояки Німеччини й Австро-Угорської імперії знову оточили Варшаву і незабаром стануть біля наших воріт.

Владек нагадав собі фразу, яку зронив польський наставник після того, як його німецький колега відбув без жодних пояснень. «Чи означає це, що час пригноблених народів Європи нарешті настав?» – запитав тоді він.

Барон поглянув на невинне обличчя Владека.

– Наш національний дух не був знищений упродовж ста п’ятдесяти років гніту, – зауважив він. – Можливо, зараз вирішується доля Польщі, а ми безсилі впливати на її історію. Нас віддали на милість трьох могутніх імперій, які нас оточують, і тому змушені чекати власної долі.

– Ми обоє дужі, тому будемо битися, – заявив Леон.

– У нас є мечі та щити, – додав Владек. – Тому ми не боїмося німців чи росіян.

– Хлопці, ваша зброя зроблена з дерева, і ви лише гралися у війну. А ця битва буде не між дітьми. Ми повинні знайти десь тихе місце для життя, доки історія не вирішить нашу долю. І маємо вирушати якомога швидше. Я тільки молюся, щоб це не стало кінцем вашого дитинства.

Леона та Владека збентежили слова барона. Війна здавалася їм іще однією захоплюючою пригодою, яку вони, без сумніву, пропустять, якщо покинуть замок.

Слугам знадобилося кілька днів, аби спакувати речі барона, а Владеку та Леону повідомили, що наступного понеділка вони перебираються до невеликої літньої родинної резиденції на північ від Ґродно. Два хлопчики продовжували, часто без стороннього нагляду, навчатися та бавитись, адже ніхто в замку не був спроможним відповідати на безліч їхніх запитань.

У суботу уроки проводили лише вранці. Вони тлумачили «Пана Тадеуша» Адама Міцкевича латиною, коли почули відлуння гармат. Спершу вони подумали, що це стріляв якийсь мисливець у садибі, й тому повернулися до поезії. Другий залп пролунав набагато ближче, і від нього вони розгубилися, коли почули лемент, що лунав із нижнього поверху. Двоє хлопців здивовано поглянули один на одного, але все одно не боялися, бо ще зроду не чули нічого подібного за свої короткі життя, щоб вважати такі звуки страшними. Репетитор накивав п’ятами, залишивши своїх підопічних наодинці та замкнувши за собою двері. Тоді пролунав іще один постріл, цього разу в коридорі за дверима їхньої авдиторії. Тепер хлопці налякалися та сховалися під столи, не знаючи, що робити.

Несподівано двері розчахнулися, і чоловік, не старший за їхнього наставника, у сірому однострої та сталевому шоломі, тримаючи в руках гвинтівку, зупинився на порозі. Леон тримався за Владека, а той дивився на прибульця. Вояк проверещав до них німецькою, намагаючись дізнатися, хто вони, але хлопці нічого не відповіли, хоча обоє знали цю мову як свою рідну. З’явився іще один солдат, ухопив двох хлопчиків за петельки, як курчат, і витягнув їх у коридор. Дітей протягли повз мертве тіло їхнього вихователя, кам’яними сходами перед фасадом замку аж до саду, в якому знайшли Флорентину, котра істерично ридала. На траві лежали в ряд трупи, здебільшого, слуг. Леон не міг витримати і сховав голову на плечі Владека. Останнього зачарувало видовище одного з тіл – великого чоловіка з пишними вусами. Це був лісник. Владек нічого не відчував, а Флорентина продовжувала лементувати.

– Татко там? – запитав Леон. – Татко там?

Владек іще раз поглянув на мертві тіла. Він подякував Богові, що барона серед них не було, й уже намірявся повідомити Леону хорошу новину, коли до них підійшов вояк.

– Wer hat gesprochen? – зі злістю запитав він.

– Ich[4], – зухвало озвався Владек.

Солдат підняв рушницю і вдарив прикладом Владека в живіт. Йому ноги підігнулися, і хлопець упав на коліна. Де барон? Що відбувається? Чому з ними поводяться, як у себе вдома?

Леон миттю упав на Владека, намагаючись захистити його від другого удару, яким вояк цілив у голову його товариша, й удар прикладом гвинтівки припав на карк Леона.

Обоє хлопців лежали нерухомо: Владек – тому що був ошелешений ударом і вагою тіла Леона на ньому, а Леон – бо був мертвий.

Владек не міг чути іншого солдата, котрий лаяв їхнього мучителя за те, що вдарив дітей. Вони намагалися підняти Леона, але Владек вчепився в нього. Солдатам довелося віддирати тіло мертвого від живого, щоб безцеремонно скинути його разом із іншими на траву, обличчям вниз. Владек не міг відвести погляду від нерухомого тіла свого єдиного товариша, поки його не заштовхали назад до замку зі жменькою тих, котрі несподівано залишилися серед живих, і зачинили в підземеллі.

Ніхто нічого не казав від страху приєднатися до мертвих тіл на траві, доки двері підземелля не були замкнені й останні слова вояків зникли удалечині. Потому Владек пробурмотів: «Святий Боже», бо побачив, що в кутку, обіпершись об стіну і втупившись у порожнечу, сидів барон, живий і неушкоджений лише тому, що німцям було потрібно, щоб він узяв на себе відповідальність за в’язнів.

Владек кинувся до нього, а слуги відсіли подалі від свого господаря. Вони зиркали один на одного, наче вперше бачилися. Владек простягнув руку, і барон узяв її. Хлопець розповів, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Ніхто з них не сказав ні слова. Обоє втратили того, кого найбільше любили в цьому світі.

8

Коли Анна Каїн уперше прочитала у «Таймс» замітку про загибель «Титаніка», вона просто відмовилася вірити в це. Її чоловік понад усе мав бути живий! Після того як вона прочитала цей допис утретє, то впала в істерику, якої Вільям у житті ніколи не бачив у минулому і не знав, як має поводитися.

Перш ніж він наважився запитати, що викликало такий неймовірний вибух емоцій, мати мало не задушила його в обіймах і міцно пригортала до себе. Як вона могла сказати йому, що вони обоє втратили людину, яку любили найбільше у світі?

* * *

Сер Девід Сеймур приїхав до «Савойї» вже за кілька хвилин у супроводі своєї дружини. Вони чекали у вітальні, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вільям одягався сам, але він усе ще не усвідомлював, яке лихо спіткало родину. Анна попросила сера Девіда пояснити її синові справжні наслідки цієї трагедії.

Коли хлопчику розповіли, що великий лайнер зіткнувся з айсбергом і потонув, Вільям зауважив:

– Я хотів бути на кораблі з татком, але вони мене не відпустили б.

Він не плакав, адже відмовлявся повірити, що щось могло вбити його батька. Він, безумовно, має бути серед тих, хто вижив.

У своїй довгій кар’єрі політичного діяча та дипломата сер Девід, а тепер голова лондонської філії банку «Каїн і Кебот», зроду не бачив такої самовідданості у комусь такому юному.

– Сила духу дається небагатьом, – казав він кілька років по тому.

Та нею був наділений Річард Каїн і передав її своєму єдиному синові.

Цього тижня у четвер Вільяму виповнилося шість років, але він так і не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публікували в «Таймс» щоранку, їх перевіряли і переперевіряли знову. Імені Річарда Ловелла Каїна серед них не було – мабуть, він таки потонув. Але мав минути іще тиждень, перш ніж Вільям облишив надію знову побачити батька. На п’ятнадцятий день Вільям заридав.

Анна виявила, що їй було болісно повертатися на облавок «Аквітанії», але Вільям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у відкрите море. Уже за годину він облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сірі води океану.

– Завтра я його знайду, – обіцяв він матері знову і знову, спершу впевнено, однак пізніше голосом, який ледь-ледь маскував зневіру.

– Вільяме, ніхто не може вижити упродовж трьох тижнів у Північній Атлантиці.

– Навіть мій батько?

– Навіть твій батько…

* * *

Коли Анна з Вільямом повернулися до Бостона, обидві бабусі вже чекали їх у Червоному будинку, пам’ятаючи про обов’язок, який був на них покладений. Анна мовчки прийняла їхню опіку. В неї більше не лишилося жодної мети, окрім Вільяма, чию долю бабусі тепер прагнули контролювати. Вільям був ввічливий, але відсторонений. Упродовж дня він мовчки сидів на уроках пана Мунро, а вночі тримав свою матір за руку і нічого не казав.

– Те, що йому потрібно, – це бути з іншими дітьми, – заявила бабуся Кебот. Бабуся Каїн із нею погодилася. Наступного дня вони звільнили пана Мунро і няньку й відправили Вільяма до школи в Сейрі, сподіваючись, що занурення в реальний світ і постійне товариство інших дітей зможуть повернути його до тями.

Річард відписав основну частину свого маєтку Вільяму, залишивши кошти у довірчому фонді до його двадцять першого дня народження. До тестаменту був додаток. Річард очікував, що його син заслужено стане президентом і головою правління банку «Каїн і Кебот». Це була єдина частина заповіту його батька, яка надихала Вільяма, бо решта належала йому за правом народження. Після сплати всіх податків Анна отримала капітал у розмірі півмільйона доларів і річний дохід на все життя по сто тисяч доларів на рік, який припинили би виплачувати лише у випадку, якщо вона знову вийде заміж. Молода жінка також успадкувала будинок на Бекон-гіл, літній особняк на Північному узбережжі, літній будиночок у Гемптонсі та невеликий острівець біля Кейп-Коду. Все це мало перейти до Вільяма після її смерті. Обидві бабусі отримали по чверті мільйона доларів і листи, які не залишили сумнівів щодо їхньої відповідальності за дитину. Довірчі функції покладалися на банк, а хрещені батьки Вільяма виступали співвиконавцями. Річний прибуток необхідно було реінвестувати у надійні підприємства.

Минув цілий рік, перш ніж бабусі зняли траур, і хоча Анні було лише двадцять вісім років, вона виглядала старшою за свій вік.

Бабусі, на відміну від Анни, приховували від Вільяма своє горе, поки він нарешті не дорікнув їм.

– Тобі не вистачає мого батька? – запитав він якось, споглядаючи на бабусю Каїн своїми блакитними очима, що нагадували їй її сина.

– Аякже, дитино. Але він не хотів би, щоб ми весь час сиділи, жаліючи себе.

– Але я хочу, щоб ми пам’ятали його завжди… завжди, – сказав Вільям, і його голос затремтів.

– Вільяме, я вперше розмовлятиму з тобою, як із дорослим. Ми назавжди збережемо пам’ять про нього у своїх серцях, а ти виконуватимеш своє призначення, дотримуючись того, чого б твій батько очікував від тебе. Тепер ти – глава сім’ї та спадкоємець його маєтку. Тому маєш старанно й наполегливо готуватися узяти на себе велику відповідальність – ту, яка лежала на твоєму батькові.

Вільям нічого не сказав, але відразу ж узявся діяти, як порадила його бабуся. Він навчився жити зі своїм горем, не скаржився і відтепер став сумлінно навчатися у школі, буваючи задоволеним лише тоді, коли вдавалося вразити бабусю Каїн. Він не зміг досягти успіхів у всіх предметах, але в математиці став першим у класі, набагато випереджаючи однокласників. Усе, що вдалося його батькові, він вирішив зробити іще краще. Підліток зростав, залишаючись близьким зі своєю матір’ю, і з підозрою ставився до будь-кого, хто не був його сім’єю, тому однокласники вважали його відлюдьком, самітником і – несправедливо – снобом.

На восьмий день народження Вільяма бабусі вирішили, що настав час хлопчику дізнатися справжню вартість грошей. Маючи це на увазі, вони виділяли йому один долар на тиждень кишенькових грошей і наполягали, щоб він звітував за кожен цент, який витратив. Бабуся Каїн подарувала онукові бухгалтерську книгу в зеленій шкіряній палітурці вартістю 95 центів, які вона відрахувала від матеріальної допомоги за перший тиждень. З того часу бабусі ділили цей долар уранці кожної суботи. Вільям міг укласти в щось п’ятдесят центів, витратити двадцять центів на себе, десять центів віддати на доброчинність і двадцять центів відкласти в резерв. Наприкінці кожного кварталу вони перевіряли бухгалтерську книгу та його письмові звіти про будь-які незвичайні операції.

Після того як минули перші три місяці, Вільям уже добре тямив у фінансах. Він пожертвував долар тридцять нещодавно заснованому Товариству бойскаутів Америки, а п’ять п’ятдесят п’ять попросив бабусю Каїн внести на ощадний рахунок у банку свого хрещеного батька Дж. П. Морґана. Він витратив два шістдесят на велосипед і тримав долар шістдесят у резерві. Бухгалтерська книга стала джерелом великого задоволення бабусь, навіть якщо вони й не були впевнені в купівлі велосипеда: не було жодних сумнівів, що Вільям був справжнім сином Річарда Каїна.

* * *

У школі Вільям мав лише кількох друзів, частково тому, що соромився сходитися з кимось іншим, ніж Кеботи, Ловелли або діти з родин, заможніших, ніж його власна. Це дещо обмежувало вибір, тому підліток став доволі замкненою дитиною, що дуже турбувало його матір. Вона не схвалювала ідеї бухгалтерської книги або інвестиційної програми і воліла б, аби Вільям жив нормальним життям: мав би багато друзів серед однолітків, а не кількох літніх радників; бруднився, отримував синці, не завжди залишаючись таким акуратним і бездоганним; збирав би жаб і черепах, а не акції та фінансові звіти – коротше кажучи, був би таким, як і будь-який інший маленький хлопчик. Але їй завжди бракувало сміливості висловити свої застереження бабусям, адже в будь-якому разі вони не були зацікавлені в жодному іншому маленькому хлопчику.

* * *

На свій дев’ятий день народження Вільям подав своїм бабусям свої звіти на щорічну перевірку. «Зелена книга» засвідчила економію за минулий рік більш ніж на двадцять п’ять доларів. Хлопчина особливо пишався, вказуючи бабусям на запис B6, який засвідчив, що він вивів гроші з банку Дж. П. Морґана відразу ж після того, як дізнався про смерть видатного фінансиста, оскільки не забув, як після смерті його батька упали в ціні акції його фінансової установи. Вільям реінвестував цю суму через три місяці, непогано заробивши на цьому.

Бабусі були вражені цим вчинком і дозволили Вільяму продати свій старий велосипед і придбати собі новий. На прохання онука бабуся Каїн вклала його залишковий капітал у компанію «Стандарт ойл» у Нью-Джерсі. Ціна нафти, як стверджував Вільям, могла тепер лише зростати, після того як пан Форд продав більше мільйона автомашин «моделі T». Він ретельно нотував свої фінансові операції аж до свого двадцять першого дня народження. Якби до того дожили його бабусі, вони б пишалися підсумковим записом у правій колонці з позначкою «Активи».

* * *

У вересні 1915 року, після безтурботного літнього відпочинку в родинному маєтку в Гемптоні, Вільям повернувся до школи в Сейрі. Там він став шукати серед учнів для змагання когось старшого за себе. За що б підліток не брався, він ніколи не був задоволений собою, поки не досягав найкращих успіхів, а його однокласники не могли створити йому конкуренцію. Хлопець почав усвідомлювати, що більшість людей із привілейованих родин, таких як його, не мали потреби з кимось конкурувати і що жорсткіше суперництво можна було знайти серед тих, хто не народився з його привілеями. Він навіть замислювався, чи не ліпше було б бути знедоленим для кращого стимулу.

1915 року школу в Сейрі захопила лихоманка колекціонування етикеток із сірників. Вільям спостерігав за цією маною упродовж кількох днів, але не приєднувався до неї. За два тижні етикетки міняли господарів за кілька центів, хоча ціна рідкісних екземплярів сягала й п’ятдесяти. Іще тиждень Вільям вичав ситуацію, і хоча він не надто прагнув стати колекціонером, усе ж вирішив, що настав слушний момент стати дилером.

Наступної суботи він навідався до компанії «Левітт і Пірс», одного з найбільших постачальників тютюнових виробів у Бостоні, а по обіді з’ясував імена й адреси всіх основних виробників сірників в усьому світі, звертаючи особливу увагу на ті країни, які не воювали. Він уклав п’ять доларів у поштовий папір, конверти й марки і написав листа голові чи президенту кожної компанії зі свого списку. Його послання було простим і лаконічним, незважаючи на те, що довелося по кілька разів переписувати текст:

«Пане голово!

Я – пристрасний колекціонер сірникових етикеток, але не можу дозволити собі купити їх усі. Мої кишенькові гроші складають лише один долар на тиждень, але я додаю марку та три центи, щоб довести, що серйозно ставлюся до свого хобі. Мені незручно турбувати вас особисто, але назва вашого підприємства була єдиною, яку я міг знайти, щоб звернутися з таким проханням.

З повагою, Вільям Каїн (9 років)

P. S. Ваші етикетки – мої улюблені».

Упродовж двох тижнів Вільям отримав відповіді на п’ятдесят п’ять відсотків своїх листів, в яких містилися сімдесят вісім різних етикеток. Майже всі його кореспонденти також повернули трицентові марки, як він і передбачав.

Вільям одразу ж організував у школі ринок етикеток, завжди перевіряючи ціну, за яку міг продати свій крам іще до того, як сам його придбав. Він зауважив, що деяким хлопцям байдужа рідкісність етикетки для сірникової коробки, вони звертають увагу лише на зовнішній вигляд, тому запропонував їм кілька екземплярів на обмін задля отримання рідкісних трофеїв для більш вимогливих колекціонерів. Після двох тижнів торгівлі він відчув, що ринок досяг свого піку, і коли не бути обачливим, то з наближенням різдвяних свят можна отримати надлишок товару. Створивши потужну рекламну кампанію у вигляді друкованої листівки, яка коштувала йому півцента за аркуш і потрапила на стіл кожного колекціонера, де Вільям оголошував, що планує провести аукціон для своїх сірникових етикеток для реалізації усіх двохсот одинадцяти. Аукціон провели у шкільній вбиральні під час обідньої перерви, він мав набагато кращу відвідуваність, ніж більшість заходів у школі.

Після того як молоток ударив востаннє, Вільям отримав п’ятдесят шість доларів і тридцять два центи, чистий прибуток становив п’ятдесят один долар і тридцять два центи порівняно з початковою інвестицією. Хлопчина поклав двадцять п’ять доларів на депозит у банку під два з половиною відсотки річних, купив собі фотоапарат за десять доларів, п’ять доларів пожертвував Молодіжній асоціації молодих християн, яка розширила свою діяльність щодо допомоги імміґрантам, котрі потрапили до Америки з розшарпаної війною Європи. Купив квіти матері, а решту сім доларів поклав на свій готівковий рахунок.

Ринок сірникових етикеток упав за кілька днів до вакацій. Вільям вийшов із ринку на піку попиту. Бабусі схвально кивнули, коли їх поінформували про деталі операції: це не відрізнялося від того, як їхні чоловіки заробили свої статки на паніці 1873 року.

Під час вакацій Вільям не міг не піддатися спокусі з’ясувати, чи можна отримати кращий прибуток від свого капіталу, ніж два з половиною відсотки річних, які він отримував від свого депозиту. Впродовж наступних трьох місяців він інвестував, знову ж таки через бабусю Каїн, в акції, які рекомендувала «Волл-стрит джорнел». Упродовж цього часу він втратив більше половини грошей, які заробив на етикетках для сірникових коробок. Відтепер Вільям більше ніколи не міг покладатися винятково на рекомендації «Волл-стрит джорнел». «Якби її кореспонденти були так добре поінформовані, то не мали би потреби працювати в газеті», – виснував він.

Роздратований втратою майже тридцятьох доларів, Вільям вирішив, що під час літніх вакацій йому потрібно відшкодувати збитки. Після того як він розпитав, яких заходів та інших обов’язків його мати очікує від нього, хлопець виснував, що йому лишилося тільки чотирнадцять вільних днів – достатньо часу, щоб розпочати нове підприємство. Він продав усю решту своїх акцій за рекомендаціями «Волл-стрит джорнел», що дало йому дванадцять доларів. Із цими грошима він купив широку дошку, два комплекти коліс, осей і мотузку, заплативши за все п’ять доларів. Після цього натягнув шапчину і старий костюм, із якого уже виріс, і подався до Центрального залізничного вокзалу. Там Вільям стояв біля виходу, вдаючи голодного й виснаженого. Він інформував окремих пасажирів про те, які головні готелі у Бостоні розташовані неподалік від вокзалу і їм немає потреби витрачати гроші на таксі або кінний екіпаж, оскільки він міг перевезти їхній багаж на своєму візочку за двадцять центів. Це було набагато менше, ніж довелося б заплатити перевізникам. Хлопець також додавав, що піша прогулянка корисна для здоров’я. Працюючи по шість годин щодоби, він заробляв приблизно по чотири долари на день.

За п’ять днів до того як почався новий шкільний семестр, Вільям повернув собі всі свої втрати і навіть отримав дев’ять доларів прибутку. Однак виник один клопіт. Він дуже дратував таксистів. Тоді десятирічний хлопчина запропонував свою відставку, якщо кожен із них дасть йому по п’ятдесят центів, аби він міг покрити вартість свого візочка. Ті погодилися – так хлопець заробив іще вісім із половиною доларів. Дорогою додому на Бекон-гіл він продав візочок своєму шкільному приятелю за два долари, пообіцявши, що не повернеться до свого колишнього підробітку на вокзалі. Та новий перевізник дуже швидко виявив вороже ставлення до нього таксистів. Ба більше: час був несприятливий, адже дощі лили аж до кінця тижня. Того дня, коли Вільям повернувся до школи, він знову поклав свої гроші на банківський депозит під два з половиною відсотки річних.

Упродовж наступного року хлопець спостерігав за стійким зростанням свого капіталу. Оголошення президентом Вілсоном війни Німеччині у квітні 1917 року рішучості Вільяма не похитнуло. Адже ніщо, ніхто і ніколи не зможе перемогти Америку, запевнила його мати. Він навіть уклав десять доларів у воєнні облігації, щоб підтвердити цю впевненість.

* * *

На одинадцятий день народження Вільяма кредитний стовпчик його обліку показав прибуток у розмірі чотириста дванадцяти доларів. Він подарував матері авторучку, а двом своїм бабусям – брошки з місцевої ювелірної крамниці. Авторучка була «паркером» із золотим пером, а ювелірні вироби прибули в оселі його бабусь у пуделках «Шрев, Крамп і Лоу», які він знайшов, ревізувавши сміття за знаменитою крамницею. Він не хотів вводити своїх бабусь в оману, але зі свого досвіду вже знав, що хороша упаковка покращує сам продукт.

Бабусі помітили відсутність фірмової позначки «Шрева, Крампа і Лоу» на подарунках, але все одно носили свої брошки з неабиякою гордістю. Вони вже давно вирішили, що Вільям більш ніж готовий вступити до школи Святого Павла у Конкорді, що в штаті Нью-Гемпшир, у вересні наступного року. Внук також потішив їх тим, що йому присудили математичну стипендію, даючи родині можливість зекономити близько трьохсот доларів на рік. Хлопець стипендію прийняв, але бабусі від неї відмовилися на користь «не такої щасливої дитини».

Анна ненавиділа саму думку про те, що Вільям поїде до школи-інтернату, але бабусі наполягали. Однак, що важливіше, вона знала, що саме цього прагнув і Річард. Тому мати особисто пришила мітки з його іменем до речей Вільяма, позначила чоботи, перевірила одяг і, нарешті, спакувала весь багаж, відмовившись від будь-якої допомоги з боку слуг. Коли настав час їхати, жінка запитала сина, скільки кишенькових грошей йому знадобиться на цей термін.

– Жодних. Дякую, мамо, – відповів він і не став нічого пояснювати.

Вільям поцілував свою матір у щічку та ступив на життєвий шлях у своїй першій парі довгих штанів, з короткою зачіскою і з малою валізкою, яку подав водію Роберту, а сам заліз на заднє сидіння машини. Він не озирався. Його мати махала й махала рукою, а потім заридала. Вільям також хотів плакати, але він знав, що його батько цього не схвалив би.

* * *

Перше, що вразило Вільяма Каїна в його новій школі, – було те, що інші хлопці, здається, не знали, хто він такий. Не було захопливих поглядів або мовчазного визнання його привілеїв. Один хлопчик навіть запитав, як його звати, і, що найгірше, ніяк не відреагував на його прізвище. Дехто навіть пробував називати його Біллом, але новий учень запротестував із поясненням, що ніхто й ніколи не називав його батька Діком.

Новою оселею Вільяма стала невелика кімната з дерев’яними полицями, двома столиками, двома кріслами, двома ліжками і дуже обшарпаним шкіряним тапчаном. Одне крісло, стіл і ліжко зайняв хлопчик із Нью-Йорка на ім’я Метью Лестер, чий батько був головою старого родинного банку «Лестер і компанія».

Вільям хутко звик до шкільного розкладу: о сьомій тридцять – підйом, ранковий туалет, по тому – сніданок у головній їдальні з рештою учнів – двісті двадцятьма хлопчиками, які жували кашу, яйця і бекон. Після сніданку – відвідини каплички, три уроки по 45 хвилин до обіду і два – після, після чого – урок музики, який Вільям зненавидів, оскільки не міг потрапляти в ноти при співі, тому не виявив бажання навчитися грати на якомусь музичному інструменті. У результаті обрав собі трикутник. Футбол – восени, хокей і баскетбол – узимку, веслування і теніс – навесні, і ще залишалося трохи вільного часу. Як майбутній математик, він навчався за індивідуальною програмою з паном Дж. Реґланом, есквайром, котрого учні між собою називали Лахмітником через його неохайний вигляд.

Під час свого першого року навчання у школі Вільям виявився гідним призначеної йому стипендії: він завжди був серед перших практично в кожному предметі, а також у своєму математичному класі. Лише його новий товариш Метью Лестер був для нього гідним конкурентом, але й це лише тому, що вони ділили одну кімнату. Вільям також здобув репутацію фінансового експерта. Хоча його перші інвестиції на фондовому ринку виявилися невдалими, хлопець не відмовився від свого переконання, що заробити значну суму грошей можна, збільшуючи прибутки на фондовому ринку. Тому він пильно стежив за звітами «Волл-стрит джорнел» та інших компаній і став експериментувати з уявним інвестиційним портфелем. Він фіксував кожну свою уявну покупку і продаж, вдалу й не надто, у новій бухгалтерській книзі з палітуркою вже іншого кольору. Він порівнював свої результати наприкінці кожного місяця зі станом ринку. Він не цікавився акціями провідних компаній, зосередившись на менш відомих, акції яких продавалися без застави, але неможливо було купити більше кількох акцій за раз. Вільям від своїх інвестицій жадав таких наслідків: постійного коефіцієнта прибутковості, високих темпів зростання, солідної підтримки активів і сприятливих торгових прогнозів. Він виявив кілька акцій, які відповідали всім цим строгим критеріям, і коли користав із нагоди, вони майже завжди приносили йому прибуток.

Того дня, коли він виявив, що своєю уявною інвестиційною програмою він регулярно випереджає індекс Доу-Джонса, Вільям вирішив укласти реальні кошти – свої власні гроші. Він почав із сотні доларів і упродовж наступного року не припиняв удосконалювати свою систему. Він завжди отримував свій прибуток і скорочував витрати. Щойно акція подвоювала свою ціну, він продавав половину з них, а решту залишав собі як бонус. Деякі з його ранніх знахідок, як-от «Істмен Кодак» або «Стандарт ойл», стали потім національними лідерами. Хлопець також підтримав компанію «Сірз», яка розсилала замовлення поштою, переконавшись, що це стане нормою.

До кінця свого першого року він уже консультував кількох школярів і навіть декого з їхніх батьків.

Вільям Каїн був щасливий у школі.

9

Владек був єдиним серед врятованих, хто знав, як облаштоване підземелля. Упродовж цих безтурботних днів він із Леоном провів там багато щасливих годин, ховаючись у маленьких кам’яних келіях, упевнений, що зможе повернутися до замку, коли йому заманеться.

Загалом льохів було чотири. Два з них – на рівні землі. Менший із цих двох тьмяно освітлював слабкий промінчик сонячного світла крізь решітку, встановлену високо в кам’яному мурі. П’ятьма сходинками нижче розмістилися іще дві кам’яні кімнати, які перебували у вічній темряві, із застояним повітрям. Владек привів барона до маленької келії нагорі, де той одразу всівся у кутку, мовчки й нерухомо витріщаючись у нікуди. Хлопець звелів Флорентині доглядати його.

Оскільки Владек був єдиним, хто наважувався залишатися в одній келії з бароном, решта двадцять четверо слуг ніколи не ставили під сумнів його владу над ними. Таким чином, у віці дев’яти років він узяв на себе повсякденну відповідальність за своїх співвітчизників. Нові мешканці підземель, зведені до жалюгідного становища в’язнів, не вбачали нічого дивного в ситуації, яка поставила хлопчика контролювати їхні долі. У підземеллях Владек став їхнім господарем. Він розділив слуг на три групи по вісім осіб, намагаючись утримати сім’ї разом, де це було можливо. Також встановив змінну систему: вісім годин у горішньому підземеллі, де було світло, повітря, їжа та фізичні вправи, вісім годин для роботи в замку на своїх поневолювачів, а вісім годин залишив на сон в одному з нижчих підземель.

Ніхто, окрім барона та Флорентини, не могли знати, коли і скільки Владек спав, оскільки він завжди був присутній наприкінці кожної зміни, щоб керувати слугами, коли вони мали змінювати інших. Їжу розподіляли кожні дванадцять годин. Охоронці передали їм бурдюк козячого молока, трохи чорного хліба, проса, а іноді й горіхів. Усе Владек розподіляв на двадцять вісім порцій, виділивши дві порції барону, не повідомляючи йому про це.

Простеживши за новою зміною, Владек повертався до барона в меншому підземеллі. Спершу він очікував від нього вказівок, але порожній погляд його, як і раніше, був незмінним. Барон жодного разу не озвався відтоді, коли опинився у полоні у власному замку. Його борода вся заплуталася, а його дебеле тіло слабнуло. Колись гордий погляд тепер замінила байдужість. Владек уже й не міг згадати його м’який баритон і привчався до думки, що більше ніколи його вже не почує. За якийсь час він призвичаївся до, здавалося б, невисловленого бажання барона і завжди мовчав у його присутності.

Поки Владек жив у замку до приходу німецьких солдатів, він мав стільки й усього, що не було потреби думати про завтрашній день. А тепер не зміг згадати навіть попередню годину, настільки нічого не змінювалося. Хвилини безнадії перетворювалися на години, години – на дні, а дні – на місяці. Тільки зміна варти, а також прибуття їжі, зміни темряви на світло свідчили, що минуло дванадцять годин, а скорочення світлового дня і поява льоду на стінах підземель сповіщали про зміну сезону. Під час довгих ночей Владек почав відчувати запах смерті, який пронизував навіть найвіддаленіші куточки підземелля, що його лише трохи полегшували ранкове сонце, прохолодний вітерець або найбажаніше відлуння дощу.

Після однієї такої зливи Владек із Флорентиною скористалися наслідками стихії та помилися в калюжі води, що утворилася у тріщинах на кам’яній підлозі. Жоден із них не помітив, що баронові очі спалахнули, коли Владек зняв подерту сорочку та плеснув холодної води на своє тіло. Несподівано барон озвався.

– Владеку, – його надтріснутий голос було ледве чутно. – Не бачу тебе чітко. Підійди до мене, дитино.

Після такого довгого мовчання Владек був здивований, коли барон заговорив, й остерігався, що це передує божевіллю, яке вже охопило двох старших слуг в ув’язненні.

– Підійди до мене, дитино, – повторив барон.

Владек боязко послухався і став перед бароном, котрий примружив свої ослаблені очі та потягнувся до підлітка напруженим жестом. Він намацав хлопчика і торкнувся пальцем його грудей, перш ніж поглянути на товариша свого сина.

– Владеку, ти можеш пояснити цю ваду?

– Ні, сер, – збентежився Владек. – Це було в мене із самого народження. Мій батько мені казав, що це знак диявола.

– Дурний чоловік. Та й він не був твоїм батьком, – тихо зронив барон і знову замовк.

Владек залишався незворушно стояти перед господарем. Коли барон нарешті озвався знову, його голос був уже твердішим:

– Сідай, хлопче.

Скорившись, Владек знову помітив важкий срібний браслет, що тепер вільно теліпався на зап’ясті барона. Промінь світла змусив засяяти розкішне гравірування герба Росновських у темряві каземату.

– Не знаю, як довго німці мають намір тримати нас тут замкнутими, – вів далі барон. – Спершу я думав, що ця війна закінчиться упродовж кількох тижнів. Але я помилився, і тепер маємо розглянути можливість того, що вона триватиме іще дуже довго. З урахуванням цієї думки нам слід використовувати наш час конструктивніше, оскільки я знаю, що моє життя вже добігає кінця.

– Ні-ні! – заперечив Владек, але барон продовжував так, ніби його не почув.

– А твоє, моя дитино, лише починається. Тому я візьму на себе відповідальність за продовження твоєї освіти.

Барон більше нічого не сказав цього дня. Здавалося, він міркував над цими своїми словами. Але упродовж наступних тижнів Владек виявив, що отримав тепер нового наставника. Оскільки вони не мали ані книжок для читання, ані приладдя для писання, його уроки полягали в тому, щоб повторювати все, що розповідав барон. Хлопець вивчив великі уривки з поем Адама Міцкевича і Яна Кохановського, а також цілі фрагменти з «Енеїди». У цьому суворому класі Владек вивчав географію та математику і додав до цього вивчення мов – російської, німецької, французької й англійської. Але, як і раніше, його найулюбленішими були уроки історії. Це була історія нації, яка пережила сто років поділу, в атмосфері розчарувань об’єднати Польщу, страждання своїх співвітчизників при розгромі Наполеона росіянами 1812 року. Йому відкрилися леґенди про героїчні часи, коли король Ян Казимир вручив долю Польщі Пресвятій Богородиці після вигнання шведів у Ченстохові і як князь Радзивілл, могутній володар і шанувальник полювання, поселив весь двір у своєму замку під Варшавою.

Останній щоденний урок Владека був присвячений історії родини Росновських. Знову й знову він слухав розповіді і ніколи не втомлювався слухати про те, як знаменитий пращур барона у 1794-му служив під командуванням генерала Домбровського, а потім і самого Наполеона у 1809 році, й імператор нагородив його величезними земельними наділами та титулом барона. Він дізнався, що дідусь теперішнього барона засідав у Варшавській раді, а його батько відіграв свою роль у будівництві нової Польщі. Владек дуже з цього тішився, попри похмурий інтер’єр його нового класу.

Барон продовжував навчати учня, не зважаючи на те, що в нього самого занепало здоров’я та погіршився слух. Щодня Владек був змушений підсідати все ближче до нього.

Охоронці біля входу в підземелля змінювалися кожні чотири години, і спілкуватися з в’язнями їм було strengst verboten[5]. Тим не менш, за уривками балачок Владек дізнався про хід війни, про дії Гінденбурґа та Людендорфа, про жовтневу революцію в Росії та про її вихід із бойових дій після укладання Брест-Литовського договору.

Владек починав вірити, що єдиним способом вирватися з темниці була смерть. Він замислювався: чи не були марними здобуті ним знання, якщо він більше ніколи не вийде на свободу. Флорентина, сестра Владека, а фактично як мати і найближча подруга, вела нескінченну боротьбу за своє життя та життя барона. Іноді охоронці передавали їй відро з піском або соломою, якими посипали брудну підлогу, і сморід на кілька днів ставав не таким нестерпним. Паразити снували навколо в темряві, шукаючи крихти хліба або картоплі, приносячи з собою хвороби та перешкоджаючи сну. Кислий запах людської та тваринної сечі й екскрементів, що розкладалися, подразнював їхні ніздрі, від чого Владека регулярно нудило. Він знову прагнув бути чистим і годинами виглядав із маленької щілини в стіні, згадуючи парові ванни з гарячою водою і грубим ароматизованим милом, яким його мила няня. Усе було недалеко за відстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися після дня веселощів, мазали зеленкою свої розбиті коліна й обрізали нігті.

* * *

До весни 1918 року лише п’ятнадцять із двадцяти сімох бранців залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливіше навіть за свою любу Флорентину, якій виповнилося двадцять років. Вона вже давно зневірилася у житті. Владек ніколи не дозволяв собі у її присутності відмовлятися від надії, але хоча йому було лише дванадцять років, він також починав впадати у відчай, гадаючи, що немає майбутнього поза цим підземеллям.

Одного вечора на початку осені Флорентина зайшла до Владека у більше приміщення горішнього підземелля:

– Барон тебе кличе.

Владек хутко підвівся, залишивши роздавання їжі довіреному слузі, і пішов зустрітися зі старим. Барон терпів сильний біль, і Владек зі страшною ясністю усвідомив, як сильно хвороба роз’їла цілі ділянки його тіла, залишивши тільки зелену плямисту шкіру, яка тепер укривала кістяк. Барон попросив води, і Флорентина подала йому чашу, повну дощівки, яка стояла на камені по той бік решітки. Коли барон напився, то став балакати повільно і зі значним зусиллям.

– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що іще один труп не матиме для тебе значення. Зізнаюся, що я більше не боюся покинути цей світ.

– Ні, ні, цього не може бути! – заволав Владек, уперше у своєму житті чіпляючись за старого. – Не кидайте нас, бароне! Я чув від охоронців, що війна вже добігає кінця. Ми невдовзі опинимося на волі.

– Вони кажуть це вже багато місяців, Владеку. У будь-якому разі у мене більше немає бажання жити в тому новому світі, який вони створюють.

Він перевів подих, а хлопець заридав уперше за всі три роки їхнього ув’язнення, відтак барон озвався знову:

– Поклич мого управителя та старшого лакея.

Владек негайно побіг виконувати вказівку, не знаючи, навіщо вони знадобилися.

Двійко слуг розбудили, вони прийшли і мовчки зупинилися перед бароном, чекаючи, що той їм скаже. Вони все ще носили лівреї, але на них уже не було жодних ознак того, чим колись можна було хизуватися – росновських квітів зеленої та золотистої барви.

– Вони тут, Владеку? – перепитав барон.

– Авжеж, пане барон. Ви їх не бачите?

Тут Владек уперше втямив, що барон осліп.

– Підведи їх, щоб я міг до них доторкнутися.

Владек підштовхнув до господаря двох чоловіків, і барон помацав їхні обличчя.

– Сідайте обоє. Ви мене чуєте, Людвику й Альфонсе?

– Атож, сер, – відповіли вони.

– Мене звати барон Росновський.

– Ми знаємо, сер, – підтвердив управитель.

– Не перебивай мене, – застеріг барон. – Я ось-ось помру.

Смерть стала такою звичайною справою в темниці, що двоє чоловіків навіть не намагалися протестували.

– Я не можу написати новий тестамент, оскільки не маю паперу, пера та чорнила. Тому складу усний заповіт у вашій присутності, і ви зможете виступати в ролі двох моїх свідків, згідно зі старими законами Польщі. Розумієте, про що я вам кажу?

– Аякже, пане барон, – відповіли двоє чоловіків в унісон.

– Мій первісток, Леон, мертвий, – барон помовчав, – тому я залишаю все своє майно хлопчикові, якого ви знаєте як Владека Коскєвича.

Владек уже багато років не чув свого прізвища, тому не одразу второпав значення слів барона.

– Як доказ моєї волі, – продовжував барон, – я віддаю йому наш родинний браслет.

Старий повільно підняв праву руку, зняв срібну смужку зі свого зап’ястя і простягнув її Владеку, якому відібрало мову. Чоловік міцно пригорнув хлопця до себе.

– Мій син і спадкоємець, – заявив він, одягнувши срібний браслет йому на зап’ястя.

Цілу ніч Владек пролежав в обіймах барона – доти, доки не відчув, як перестало битися його серце, а руки закоцюбли.

Уранці тіло барона витягли охоронці, які дозволили Владеку покинути підземелля та поховати мерця біля його сина Леона на родинному кладовищі. Коли тіло опускали в неглибоку могилу, вириту Владеком голими руками, потерта шовкова сорочка барона розхристалася. Владек поглянув на груди покійного. У того був лише один сосок.

* * *

Одного ясного сухого дня, пізно восени 1918 року, в’язні почули гарматну канонаду і відгомін короткої стрілянини. Владек був упевнений, що це прийшла польська армія, щоби врятувати їх, і що тепер він зможе претендувати на свою спадщину. Коли ж німецькі охоронці покинули свою варту біля входу в підземелля, решта в’язнів залишилася в тиші нижнього ярусу. А Владек стояв сам-один у дверях, обертаючи срібну смужку навколо зап’ястя й очікуючи, що їхні визволителі його випустять, аби він міг заявити, що з ним повелися несправедливо.

Урешті-решт з’явилися чоловіки, котрі перемогли ворога. Вони розмовляли з Владеком брутальною слов’янською говіркою, яку він вивчив у дні свого навчання, щоб зненавидіти її навіть більше за німецьку. Нові завойовники, здається, навіть не здогадувалися, що цей дванадцятирічний хлопчик був господарем землі, на якій вони розмістилися. Вони не балакали його мовою. Їхні накази були зрозумілі, й вони не залишали сумнівів: убивати всіх, хто не згоден із Брест-Литовською угодою, яка віддавала цей польський край росіянам, а решту відправити в табори до Сибіру. Німці відступили, лише символічно боронячись за нову лінію фронту, а Владек та його супутники чекали, нічого не знаючи про свою майбутню долю.

Після іще двох ночей у підземеллі Владек схилявся до думки, що вони залишаться у підземеллях до кінця своїх днів. Нові охоронці з ним не спілкувалися, і хлопець уже було вирішив, що німецьке чистилище просто замінилося російським пеклом.

На третій день російські солдати вдерлися до підземелля і витягли на траву перед замком чотирнадцять виснажених брудних тіл. Двоє слуг попадали в яскравому сяйві полуденного сонця. Владек намагався захистити очі. Усі мовчали і чекали, що тепер робитимуть інтервенти. Буде це куля чи воля?

Охоронці наказали їм роздягнутися і спуститися до річки, щоб помитися. Владек сховав срібний браслет у своєму одязі перед тим, як спуститися до води, а його коліна тремтіли іще задовго до того, як він досяг річки. Хлопець стрибнув, задихаючись від несподівано студеної води, хоч його тіло і втішилося новим відчуттям. Решта ув’язнених приєдналися до свого нового господаря, намагаючись відмити три роки бруду й убогості.

Поки Владек мився, він помітив, що солдати реготали та вказували на Флорентину. Ніхто з інших жінок, здавалося, не викликав у них такого зацікавлення. Один із росіян, високий, як дуб, схопив Флорентину за руку, коли та пройшла повз нього стежкою на берег. Він кинув її на землю і хутко скинув штани. Владек із недовірою витріщився на набряклий прутень чоловіка. Він вискочив із води і побіг до солдата, котрий притиснув Флорентину до землі. Владек врізався головою в живіт вояка і став гамселити його п’ястуками. Сторопілий чолов’яга відпустив Флорентину, аж тут інший солдат ухопив Владека, штовхнув його на землю і міцно влупив коліном посеред спини. Гармидер привернув увагу інших вояків, і вони підбігли, щоб поспостерігати за подіями. Той, хто скрутив Владека, тепер заливався гомеричним реготом, в якому не вчувалося гумору.

– Підведіть цього великого захисника! – сказав хтось.

– Підведіть захисника честі своєї нації! – додав інший.

– Принаймні дозволимо йому побачити дещо цікаве, – додав той, хто притискав його до землі.

Серед сміху присутні робили зауваження, які Владек не завжди міг збагнути. Він спостерігав, як голий солдат повільно наближався до Флорентини, котра застигла від страху. Владек відчайдушно намагався звільнитися, але був безпорадний. Голий чоловік підійшов до Флорентини й замахнувся на неї. Коли він ударив дівчину, та спробувала пручатися й ухилитися. Аж тут нарешті ґвалтівник накинувся на неї. Юнка зойкнула так, як Владек зроду-віку не чув. Інші солдати продовжували теревенити між собою та насміхатися, а дехто навіть не дивився у той бік.

– Клята цілка, – вилаявся солдат, витягуючи з неї свій закривавлений прутень.

Усі вибухнули реготом.

– Що ж, ти полегшив мені роботу, – зауважив інший чоловік.

Іще більше сміху. Коли Флорентина зазирнула Владекові в очі, у того по щоках потекли сльози. Солдатові, який його тримав, було байдуже, він лише турбувався, щоб хлопець не заблював йому мундир або його начищені до блиску чоботи. Перший солдат, усе ще із закривавленим прутнем, побіг до річки і заверещав, пірнаючи у воду. Другий чоловік узявся розстібати пояс, а інший тримав Флорентину. Другому ґвалтівникові знадобилося більше часу, щоб отримати задоволення. Нарешті він зліз із Флорентини і відійшов від неї. Та знову залементувала, але вже не так гучно, як раніше.

– Нумо, хлопче, у тебе все затягується аж надто довго.

Чоловік відійшов від дівчини і приєднався до свого товариша по зброї в річці. Владек змусив себе глянути на Флорентину. Та була аж синя, і кров лилася в неї з-поміж ніг. Знову озвався солдат, який тримав хлопця:

– Підійди і подбай про цього малого виродка, Борисе. Тепер моя черга.

Перший вояк ухопив Владека. Той знову спробував ударити свого ката, але це лише змусило солдатів розреготатися іще більше.

– Тепер ми знаємо всю могутність польської армії.

Нестерпний сміх не вщухав, ще один нечестивець дочекався своєї черги до Флорентини, яка тепер лежала, байдужа до його дій.

– Гадаю, що вона вже починає насолоджуватися цим, – сказав він, щойно закінчивши.

Четвертий солдат підійшов до Флорентини. Коли ж дістався до неї, то перевернув дівчину і змусив її розчепірити ноги настільки широко, наскільки це було можливо, а його великі руки шпарко обмацували тендітне тіло юнки. Коли він увійшов у неї, зойк дівчини перетворився на стогін. Владек нарахував шістнадцятьох вояків, котрі ґвалтували його сестру. Коли останній скінчив свою справу, то вилаявся і заволав:

– Гадаю, що злягався з дівочим трупом!

Це змусило присутніх реготати іще гучніше.

Коли його нарешті відпустили, підліток підбіг до Флорентини, а солдати лежали на траві, пили вино та горілку з розграбованих баронових пивниць і жерли хліб із м’ясом із кухні.

За допомогою двох слуг Владек відніс Флорентину на берег річки і зарюмсав, намагаючись змити кров і бруд із неї. Він прикрив її хламидою, узяв на руки і ніжно поцілував у вуста – першу жінку, яку він коли-небудь цілував. Коли сльози густо полилися по його обличчю на тендітне тіло, він відчув, що дівчина зм’якла. Він знову заплакав, коли ніс її мертве тіло назад. Вояки мовчки спостерігали, як підліток прямує до каплички. Він поклав її на траву біля могили барона й узявся рити нову могилу – знову голими руками. Призахідне сонце кинуло на могилу довгу тінь у той час, як брат ховав свою сестру. Він змайстрував маленького хреста з двох паличок і встановив його в головах могили. По тому звалився на землю і миттю заснув, не думаючи, чи ще колись прокинеться.

10

Анна Каїн осамотніла, поки Вільям навчався у школі Святого Павла, а її родинне коло складалося лише з двох бабусь, які вже неабияк постаріли.

Після того як Анна відсвяткувала свій тридцятий день народження, вона стала помічати, що більше не спілкується із чоловіками. Вона вирішила поновити зв’язки, обірвані після смерті Річарда, з деякими зі своїх давніх друзів. Міллі Престон, хрещена мати Вільяма, яку вона знала все життя, почала запрошувати її на обіди й до театру, завжди знайомлячи з кимось новим, в надії знайти нового партнера для Анни. Вибір Міллі був майже завжди недоречним, й Анна відверто ігнорувала оті сватання, поки одного дня, у січні 1919 року, відразу після того, як Вільям повернувся до школи на зимовий семестр, її запросили на ще одну вечерю на чотирьох. Міллі зізналася, що ніколи раніше не бачила свого нового гостя, Генрі Осборна, але була певна, що той навчався у Гарварді одночасно з її чоловіком Джоном.

– Насправді, – зізналася Міллі по телефону, – Джон нічого про нього не знає, але він милий, окрім того, виглядає зовсім незле.

Коли Анна увійшла до вітальні, Генрі Осборн сидів біля вогню. Він одразу ж схопився, щоб Міллі відрекомендувала їх навзаєм. Маючи шість футів зросту, темні, майже чорні очі та хвилясте смоляне волосся, він був стрункий і спортивний на вигляд. Анна відчула швидкий спалах задоволення, що опинилася в парі на вечір із цим енергійним і вродливим чоловіком, у той час як Міллі довелося задовольнятися своїм чоловіком, що дуже програвав своєму однокурснику. Рука Генрі Осборна лежала у перев’язі, яка майже затулила краватку Гарварду.

– Бойова рана? – поцікавилася Анна.

– Ні, впав на лижах, намагаючись занадто стрімко спуститися схилами Вермонту, – сказав він усміхаючись.

Це був один із тих обідів, які останнім часом дуже рідко вдавалося відвідати Анні, коли час тече радісно та непомітно. Генрі відповів на всі її допитливі запитання. Вийшовши з Гарварду, він працював у фірмі, що торгувала нерухомістю у Чикаґо, його рідному місті, але коли оголосили війну, він не міг відмовити собі у бажанні дати прочухана німцям. Чоловік мав цілу колекцію цікавих історій про Європу та перебування його там ще молодим лейтенантом, який боронив честь Америки на Марні. Міллі з Джоном уже давно після смерті Річарда не бачили, щоб Анна так щиро сміялася, і вони багатозначно всміхнулися одне одному, коли Генрі запитав, чи може відвезти її додому.

– І що ви наміряєтесь робити тепер, повернувшись на землю, гідну героїв? – запитала вона, коли вони вийшли на Чарлз-стрит.

– Іще не вирішив, – відповів він. – На щастя, маю трохи власних грошей, тому мені не треба квапитися. Я навіть можу відкрити тут свою фірму з торгівлі нерухомістю. Я завжди почувався у Бостоні, як удома, із часів мого навчання в Гарварді.

– То ви не повернетесь до Чикаґо?

– Ні, мене нічого туди не зможе заманити. Мої батьки померли, а я єдина дитина в сім’ї, тож можу починати заново будь-де… Коли ваш поворот?

– Ось там, перший праворуч, – підказала Анна. – Червоний будинок на розі.

Генрі припаркував свою автівку й відпровадив Анну до вхідних дверей. Він побажав їй на добраніч і зник іще до того, як та встигла йому подякувати.

Жінка дивилася, як його автомобіль поволі спускається по Бекон-гіл, відчуваючи, що знову захоче побачити його.

Анна була в захваті, хоча й не надто здивована, коли новий знайомець зателефонував їй уже наступного ранку:

– Бостонський симфонічний оркестр, Моцарт і новий яскравий маестро – наступного понеділка. Я зможу вас запросити?

Анна була заскочена зненацька, коли второпала, з яким нетерпінням чекає цього концерту. Здавалося, це тяглося надто довго відтоді, як привабливий чоловік запросив її.

Генрі прибув до Червоного будинку за кілька хвилин після призначеної години. Вони потиснули руки навзаєм цілком офіційно, перш ніж вона запропонувала йому віскі. Чи помітив гість, що вона знала, що саме він п’є?

– Мабуть, приємно жити на Луїсбурґ-сквер. Ви, певно, дуже щаслива.

– Атож, мабуть. Я ніколи не думала про це. Бо народилася і виросла на авеню Співдружності, тому вважаю, що тут занадто тісно.

– Я б і собі міг купити будинок на пагорбі, якщо вирішу оселитися в Бостоні.

– Вони не часто з’являються на ринку, – зазначила Анна. – Вам, правда, може пощастити. Але хіба нам не треба вже йти? Ненавиджу спізнюватися на концерт, коли доводиться наступати комусь на ноги в темряві.

Генрі зиркнув на годинник:

– Авжеж, згоден, не можна пропустити вихід диригента. Але вам не доведеться турбуватися про чиїсь ноги, окрім моїх. Наші місця біля проходу.

Після концерту Генрі поводився цілком природно й узяв свою супутницю під лікоть, коли вони вийшли з театру і пішли у бік Ґранд-готелю. Єдиний чоловік, котрий брав її під руку після смерті Річарда, був Вільям, і це вимагало значних умовлянь, оскільки він вважав, що більше не дитина. І знову години минали непомітно для Анни: завдяки приємній музиці, смачній їжі чи просто товариству Генрі? Цього разу він змусив її сміятися зі своїх історій про Гарвард і плакати з його спогадів про війну. Хоча вона добре тямила, що виглядає значно молодшою за свої роки, а цей чоловік уже стільки пережив у своєму житті, вона почувалася дуже затишно у його компанії. Жінка розповіла йому про смерть свого чоловіка і пролила кілька сльозинок. Генрі узяв її за руку, коли та розповідала про свого сина з неабиякою гордістю та любов’ю. Він сказав, що завжди хотів мати сина. Хоча чоловік майже не згадував Чикаґо чи своє колишнє життя, Анна була певна, що йому бракує своєї сім’ї. Коли він пізнього вечора відпровадив її на Луїсбурґ-сквер, то залишився випити склянку і ніжно поцілував її в щоку на прощання. Анна хвилину за хвилиною перебирала відчуття того вечора, сподіваючись, що Генрі насолоджувався ним так само, як і вона.

Вони вирушили до театру у вівторок, відвідали літній особняк Анни на Північному березі в середу, глибоко заїхали в засніжену сільську місцевість Массачусетсу в четвер, купували антикваріат у п’ятницю і кохалися в суботу. Після неділі вони рідко кудись ходили окремо. Міллі Престон «була абсолютно в захваті», що її зусилля нарешті виявилися настільки успішними, і вона всьому Бостону розповідала всім і кожному, що це вона їх познайомила.

Оголошення про їхні заручини влітку цього року не стали несподіванкою ні для кого, окрім Вільяма. Відтоді, як Анна з глибокими сумнівами познайомила їх, підліток Генрі Осборна не злюбив. Їхня перша бесіда відбувалася у вигляді запитань, під час яких Генрі намагався довести, що хоче стати приятелем, і скупих відповідей Вільяма, які демонстрували, що йому цього не вдасться. І хлопець свого враження не змінив. Анна приписувала обурення сина зрозумілим ревнощам, адже Вільям був центром її життя після смерті Річарда. Більше того, на думку Вільяма, було б неправильно, щоб хтось міг зайняти місце його батька. Анна спробувала переконати Генрі, що з часом Вільям піде йому назустріч.

Анна Каїн стала пані Генрі Осборн у жовтні того ж року. Вона склала свої обітниці в єпископському соборі Святого Павла, і золоті й червоні листочки опадали тоді так само, як трохи більше дев’яти місяців тому, коли вона і Генрі зустрілися вперше. Вільям прикинувся хворим, щоб не ходити на цю церемонію, і залишився в школі. Бабусі ж були присутні, але не змогли приховати своє несхвалення вчинку Анни, особливо через те, що її обранець виявився набагато молодшим за неї.

– Це може закінчитися лише слізьми, – зауважила бабуся Каїн.

Наступного дня молодята вирушили до Греції і не поверталися до Червоного будинку на пагорбі аж до другого тижня грудня, саме вчасно, щоб привітати Вільяма з поверненням додому на різдвяні свята. Останній із жалем виявив, що будинок відремонтували, майже не залишивши згадок про його батька. Під час Різдва ставлення підлітка до вітчима не продемонструвало жодних ознак пом’якшення, незважаючи на спробу, або, як вважав Вільям, хабар – подарунок нового велосипеда. Генрі сприйняв цю відсіч із похмурою покорою. Анну засмутило, що її прекрасний новий чоловік доклав так мало зусиль, аби завоювати прихильність її сина.

Вільям більше не почувався вдома у цій оселі, не хотів бачити Генрі, тому часто зникав на тривалий час упродовж дня. Щоразу, коли Анна питала, куди він іде, вона так і не отримувала задовільного пояснення: звісно, він вирушав не до бабусь, оскільки вони обидві також скаржилися, що не бачать онука. Коли свята добігли кінця, Вільям був дуже радий повернутися до школи Святого Павла. Генрі також не сумував, що той поїхав.

Анна, однак, починала відчувати тривогу щодо обох чоловіків її життя.

11

– Вставай, малий! Підіймайся, шмаркачу!

Один із солдатів гепнув прикладом рушниці в ребра Владеку. Той одразу ж сів і поглянув на свіжонасипані могили своєї сестри та барона, перш ніж обернутися до солдата.

– Я буду жити для того, щоб вас повбивати, – сказав хлопець польською. – Це мій дім, і ви насвинячили на моїй землі.

Солдат плюнув на Владека й підштовхнув його до фронтону замку, де слуги, які вижили, чекали своєї черги. Владек був вражений тим, що побачив, болісно міркуючи, що ж станеться з ним самим. Він був змушений стати на коліна й схилити голову. Відтак відчув тупу бритву, що дряпала йому голову, і його густі чорні кучері впали на траву. Десятьма кривими порухами, наче стригли овець, роботу було завершено. З голомозою головою хлопець отримав змогу вдягти нову одежу – сіру сорочку та штани. Владеку вдалося приховати срібний браслет у п’ятірні, коли його брутально штовхали до шеренги в’язнів. Тепер, коли вони всі стояли там із номером замість імен, чекаючи зі страхом, що ж діятиметься далі, Владек почув якийсь дивний звук десь віддалік. Відчинилися великі залізні ворота, і в них заїхала конструкція, якої хлопець зроду-віку не бачив. Це був великий транспортний засіб, але не запряжений конями чи волами. Усі бранці здивовано повитріщалися на пересування дивного об’єкта. Він зупинився, і вояки погнали туди невдоволених арештантів, змушуючи їх стрибати через борт.

Потім шарабан без коня розвернувся й подався назад, проїхавши крізь залізну браму. Ніхто не наважився щось сказати. Владек сидів у задній частині вантажівки та споглядав назад на замок, поки його спадок не зник із очей.

Процесія проїхала через усе село Слонім. Владека вельми цікавило, як цей автомобіль працює, але ще більше він хотів дізнатися, куди вони прямують. Він упізнав дорогу, знану ще зі шкільних років, але його пам’ять притупилася роками у підземеллі, й він більше не міг згадати, куди вона тягнеться. За кілька миль вантажівка зупинилася, й усіх вигнали на місцеву залізничну станцію. Владек був там лише один раз у своєму житті, коли вони з Леоном приїжджали туди зустрічати барона з його поїздки до Варшави. Начальник станції тоді привітав їх, коли вони зайшли досередини. Цього разу їх ніхто не вітав.

Бранцям наказали розміститися на платформі й дали козячого молока, капусняку і чорного хліба. Із двадцяти п’яти слуг, які раніше стали в’язнями у підземеллі, вижили дванадцятеро: десятеро чоловіків і дві жінки. Владек узяв на себе відповідальність розділити скупий харч між ними. Він припустив, що їх змусять чекати потяга, але впала ніч, і довелося спати просто неба. Це був рай порівняно із підземеллям. Владек дякував Богові, що погода ще була лагідною.

Увесь наступний день вони чекали потяга, а той так і не з’являвся, після чого настала ще одна безсонна ніч, холодніша за попередню. Коли прийшов ранок, вони все ще чекали. Нарешті ешелон прибув на станцію. З нього висипали вояки, теревенячи своєю ненависною мовою, і потяг рушив далі, не підібравши жалюгідну Владекову ватагу. Тому вони провели на платформі іще одну ніч.

Владек прокинувся і став роззиратися, чи не можна було б утекти, але упродовж ночі один із його дванадцятьох товаришів по нещастю спробував це зробити, і його застрелили іще до того, як той підбіг до паркана.

Це був управитель барона, Людвик – один із свідків баронівського заповіту щодо спадщини Владека. Його тіло залишилося лежати на трасі як попередження усім, хто захоче вчинити щось подібне.

Увечері третього дня іще один потяг прибув на станцію. Це був великий локомотив, який тягнув пасажирські, а за ними й вантажні вагони, на бортах яких було написано «худоба», а підлогу вкривала солома. Кілька вагонів уже були заповнені арештантами, але звідки вони, Владек не знав. Хлопця та його маленький гурт загнали в один із них, щоб відправити у подорож, але куди? Після іще кількох годин очікування потяг нарешті рушив зі станції – у східному напрямку, як Владек оцінив за рухом призахідного сонця.

Озброєні охоронці сиділи схрестивши ноги на дахах критих вагонів. Протягом тієї нескінченної подорожі вони інколи пострілювали згори, що призвело до того, що іще одне тіло впало під укіс, демонструючи марність будь-якої думки про втечу.

Коли потяг зупинився в Мінську, їм уперше дали кращої їжі – чорний хліб, воду, горіхи та просо – після чого поїздка продовжилася. Іноді вони їхали по три дні, не бачачи жодної станції. Багато хто з мимовільних мандрівників помирали від спраги або голоду, і їх викидали через борт просто на ходу, що дозволяло виділити трохи більше місця тим, хто залишився. Коли потяг зупинявся, часто доводилося чекати по кілька днів, аби дозволити іншому ешелону відбути на захід, використовуючи їхню колію. Потяги, що затримували їхній рух, були неодмінно заповнені солдатами, і Владек хутко второпав, що військові потяги мали пріоритет над усіма іншими видами транспорту.

Втеча завжди була найголовнішим прагненням у думках Владека, але дві речі не дозволяли йому піти на такий ризик. По-перше, і з одного, і з другого боку колії не було нічого, окрім миль пустелі; по-друге, ті, хто пережив підземелля, залежали від нього. Можливо, він і був наймолодшим, але саме він організував їм харчування та воду, а також намагався підтримувати їхню волю до життя. Він був єдиним, хто все ще вірив у майбутнє.

Коли минав черговий день і їх везли далі на схід, температура ставала щораз нижчою, часто падаючи до тридцяти градусів за Фаренґейтом[6]. Бранці лежали, горнучись один до одного, лежачи на підлозі вагона, щоб зігрітися від тіла сусіди. Владек подумки декламував «Енеїду», намагаючись нагнати на себе сон. Та було неможливо навіть перевернутися, хіба що всім водночас, тому періодично Владек ляскав по стінці вагона, даючи команду перевертатися на інший бік. Якогось вечора виявили, що одна з жінок не ворушиться. Владек повідомив про це охоронцю, четверо з них підняли тіло й викинули під укіс. Охоронці іще увігнали в неї кілька куль, аби переконатися, що та не прикидалася мертвою задля спроби втечі.

Подолавши двісті миль від Мінська, вони прибули в місто Смоленськ, де їм дали теплого капусняку і чорного хліба. В їхні вагони загнали іще цілу купу нових в’язнів, які, здається, балакали тією ж мовою, що й охоронці. Їхній ватажок був значно старший за Владека. А підліток та одинадцятеро його супутників – десятеро чоловіків й одна жінка – негайно викликали підозри у новоприбулих, тому вони розділили вагон навпіл і групи трималися лише своїх.

Однієї ночі Владек раптово прокинувся і задивився на зорі, намагаючись зігрітися. Він уздрів ватажка смоленців, котрий повзком підкрадався до останньої постаті в їхньому ряду. У руці чолов’яга тримав не надто довгу мотузку, зашморг якої накинув на шию Альфонса, старшого лакея барона, котрий міцно спав. Владек знав, що коли рухатиметься занадто хутко, розбійник почує його й утече під захист своїх товаришів. Він проліз по животах польських тіл. Ті глипали на нього, коли він їх минав, але ніхто нічого не сказав. Коли ж підліток дістався до кінця ряду, то стрибнув на нападника, розбудивши всіх у вагоні. Протиборчі сторони відступили, окрім Альфонса, який лежав нерухомо.

Смоленський ватажок був вищий і дужчий за Владека, але це не мало різниці, позаяк обоє боролися на підлозі. Поєдинок тривав кілька хвилин, він привернув увагу охоронців, ті реготали й робили ставки на переможця. Один охоронець, якому не сподобалася відсутність крові, кинув на підлогу вагона багнет. Обоє хлопців кинулися за блискучим лезом, і смоленець вхопив його першим. Його люди підбадьорювали свого ватажка, коли той встромив багнет у ногу Владека, висмикнув закривавлене лезо і знову кинувся на суперника. Цього разу багнет міцно ввігнався в дерев’яну підлогу, поруч із вухом Владека. Коли смоленський ватажок намагався його витягнути, Владек ударив ворога у межиніжжя що було сили, і той відступив, покинувши багнет. Владек схопив зброю, стрибнув на смоленця зверху і всадив йому лезо в горло. Той видав агонізуючий зойк, який було чутно на весь потяг. Висмикнувши лезо, Владек покрутив ним так, як це робив його суперник, і бив знову й знову ще довго після того, як смоленець перестав ворушитися. Нарешті Владек схилився над своєю жертвою, важко хекаючи, підхопив тіло і викинув його з вагона. Відтак почув глухий звук, коли той вдарився об землю, а потім і постріли охоронців, які безглуздо цілили у порожнечу.

Владек підійшов до Альфонса й опустився на коліна, раптово усвідомлюючи холодний і ниючий біль у нозі. Він трясонув неживе тіло: його другий свідок також був мертвий. Хто тепер повірить, що барон обрав його спадкоємцем свого маєтку? Чи залишилася тепер хоч якась причина жити? Він узяв багнет обома руками і спрямував лезо до живота. Але тут охоронець мерщій спустився у вагон і вирвав зброю з його рук.

– О, ні, ні! – хрипнув він. – Нам потрібні ще живі, такі, як ти, для таборів. Невже ти думаєш, що ми робитимемо всю роботу самі?

Владек закрив обличчя руками. Він втратив свій спадок в обмін на якогось смоленського волоцюгу.

* * *

Тепер увесь вагон опинився у полі зору Владека, і зараз у нього було двадцятеро арештантів, за якими слід було наглядати. Він розділив усіх так, що поляк завжди спав поруч зі смоленцем, сподіваючись, що зменшить імовірність подальшого протистояння між конкуруючими зграями.

Значну частину кожного дня він виділяв на вивчення дивної мови смоленців. Упродовж кількох діб він не усвідомлював, що це російська, адже вона дуже різнилася від тієї класичної мови, яку викладав йому барон. Але справжнє розуміння цього відкрилося підліткові, коли він нарешті втямив, куди саме прямує потяг.

Щодня Владек підкликав до себе двох смоленців для практичного спілкування, а коли ті втомлювалися, кликав інших двох, поки всі вони не виконали своє завдання. Невдовзі він уже міг вільно розмовляти зі своїми новими спільниками. Декотрі з них виявилися російськими солдатами, яких арештували після репатріації за те, що побували в полоні у німців. Решта складалася з білогвардійців, селян, гірників і робітників. Усі – запеклі вороги революції.

Потяг торохтів пустельним рельєфом, безпліднішого за який Владек ніколи не бачив, і через міста, про які він зроду не чув, – Омськ, Новосибірськ, Красноярськ: ці назви зловісно дзвеніли у вухах. Нарешті, після двох місяців і більше трьох тисяч кілометрів дороги вони дісталися до Іркутська, де їхній шлях добіг кінця.

Усіх в’язнів вивели з потяга, нагодували та вручили їм сірі роби з номерами на спині, валянки, бушлати і важкі шинелі. Хоча подекуди вибухали сутички за найтепліші предмети одягу, ті все одно не могли забезпечити належний захист від вітру та снігу.

Прибули фіри без коней, як та, що везла Владека раніше, й охоронці покидали на землю довгі ланцюги. По тому бранцям закували кожному одну руку і по п’ятдесят – до спільного ланцюга. Вони чвалали за вантажівками, а їхні охоронці їхали в кузові. Через дванадцять годин їм дозволили дві години відпочинку, щоб можна було відділити померлих і вмираючих перед тим, як живі знову вирушать у дорогу.

Після трьох днів етапу Владек вирішив, що помре від холоду та виснаження, але після того, як вони більше не зустрічали населених пунктів, доводилося просуватися лише вдень, а вночі можна було відпочивати. Мобільна польова кухня, на якій порядкували в’язні з табору, забезпечувала їм юшку з ріпи, яку подавали холодною, і хліб, який ставав іще черствішим, коли минав черговий день. Владек дізнався від цих бранців, що умови в таборі були іще гіршими, тому вони добровільно визвалися працювати на польовій кухні. Упродовж першого тижня їх ніколи не звільняли від ланцюгів, але пізніше, коли думки про втечу навіть бути не могло, арештантів уночі звільняли, щоб ті могли поспати, викопуючи собі ями в снігу, щоби зігрітися. Іноді у вдалі дні вони знаходили нічліг біля лісу: розкіш стала набувати дивних форм. Бранці волочилися, минаючи широкі озера і скуті кригою річки, далі на північ, під пронизливо холодними вітрами й усе глибшими заметами снігу. Поранена Владекова нога постійно тупо нила, біль скоро перевершив агонію його обморожених пальців і вух. Старі й немічні помирали. Тим, кому пощастило, спали як убиті. Нещасних, не здатних зберегти темп, відковували з ланцюгів та покидали вмирати на самоті. Владек втратив відчуття часу і був свідомий лише буксиру ланцюга, як сновида, риючи собі нору в снігу вночі, не певний, чи прокинеться наступного ранку. Багато хто таким чином копали свої могили.

Через дев’ятсот миль переходу тих, хто залишився в живих, зустріли остяки – кочівники тундри, на санчатах із оленями. Арештантів прикували до санчат, і процесія рушила далі. Потужна завірюха змусила їх зупинитися більш ніж на два дні, і Владек скористався можливістю поспілкуватися з молодим остяком, до якого він був прикутий. Підліток із подивом з’ясував, що остяки ненавидять росіян із півдня та заходу, бо ті ставилися до них майже так само зле, як і до своїх полонених. Остяки не відчували відрази до бідних бранців без майбутнього, «приречених», як вони їх називали.

12

Майбутнє тепер дуже турбувало Анну. Перші кілька місяців її шлюбу були щасливими, затьмарені лише її стурбованістю з приводу невдоволення Вільяма її новим чоловіком, а також небажання Генрі шукати собі роботу. Генрі був дуже перебірливий у цьому питанні та пояснював, що він усе ще дезорієнтований війною і не готовий зануритися в те, про що він згодом може пожаліти. Молодій жінці було важко це зрозуміти, і, врешті-решт, проблема виступила на перший план.

– Ніяк не можу второпати, Генрі, чому ти не створив той бізнес купівлі та продажу нерухомості, про який так захоплено розповідав до нашого одруження?

– Час не надто сприятливий, моя люба. Ринок нерухомості зараз не виглядає перспективним.

– Ти це кажеш уже майже рік. Цікаво, чи він хоч колись стане достатньо перспективним?

– Звісно, стане. Щоправда, мені знадобиться для цього трохи більше капіталу. Якби ти дозволила мені скористатися частиною твоїх грошей, я б міг розпочати роботу в цьому напрямку.

– Це неможливо, Генрі. Ти ж знаєш умови заповіту Річарда. Мою грошову допомогу припинили в день, коли ми побралися, у мене залишилися тільки мої власні кошти.

– Дещиці з них було б достатньо. І не забувай, що твій улюблений хлопчик має більше двадцяти мільйонів у родинному фонді.

– Ти, здається, забагато знаєш про довірчі кошти Вільяма, – зауважила Анна.

– Прошу, Анно, дай мені шанс стати твоїм чоловіком. Не змушуй мене почуватися гостем у своєму власному домі.

– А що сталося з твоїми грішми, Генрі? Ти завжди мене переконував, що маєш їх достатньо, щоб розпочати власну справу.

– Ти завжди знала, що я не працював у фінансовій лізі Річарда, і був час, Анно, коли ти казала, що це не має значення: «Я вийду за тебе заміж, Генрі, навіть якщо ти опинишся без жодних засобів до існування», – знущався він.

Анна розплакалася, і Генрі спробував її заспокоїти. Вона провела решту вечора в його обіймах, і більше ніхто з них не повертався до цієї теми знову. Жінці вдалося себе переконати, що вона несправедлива до свого чоловіка і не розуміє його. Та й Анна мала більше грошей, ніж вона могла б коли-небудь витратити. Чи не повинна вона хоч трохи довіряти людині, якій наважилася довірити все своє життя?

Наступного ранку вона погодилася видати Генрі сто тисяч доларів на створення власного бізнесу в Бостоні. Упродовж місяця той орендував новий офіс у фешенебельній дільниці міста, набрав штат із шести осіб і взявся до роботи. Незабаром він перезнайомився з усіма впливовими політиками в місті й аґентами з нерухомості Бостона. Вони пиячили з ним у своїх клубах і теревенили про бум на ринку сільськогосподарських угідь. Нові друзі розповіли йому про інвестиції, які неможливо втратити, і хвалили чоловіка. Вони привчили його до дорогих клубів, у яких він зустрічався зі своїми майбутніми клієнтами. Це відбувалося усі дні поспіль, аж поки не були витрачені всі сто тисяч доларів.

* * *

Коли Вільям відсвяткував свій п’ятнадцятий день народження, він уже був на третьому курсі в школі Святого Павла, шостим у своєму класі загалом і першим у математиці. Він також зміцнів і здобув авторитет у Дискусійному клубі, хоча й не на спортивному майданчику.

Парубок писав своїй матері раз на тиждень, повідомляючи про свої досягнення, завжди звертаючись до неї у своїх посланнях «пані Річард Каїн», відмовляючись визнати, що Генрі Осборн десь існує. Анна не була впевнена, що вона має говорити з ним про це, і була дуже обережною, ховаючи конверти від Генрі. Молода жінка й далі сподівалася, що з часом Вільям змінить свою думку і йому таки сподобається її чоловік, але минали місяці, і стало ясно, що така надія – примарна. Вільям відчував до Генрі Осборна люту ненависть, хоча й не був упевнений, що може з цим упоратись. Підліток був удячний, що Осборн ніколи не супроводжував його матір, коли та навідувала його в школі; він не зміг би стерпіти, щоб інші хлопці побачили його матір із цим жевжиком. Вільямові ставало кепсько навіть від самої думки, що йому доведеться жити з вітчимом у Бостоні.

В одному зі своїх листів Вільям поцікавився, чи може він провести літні вакації зі своїм приятелем Метью Лестером – спершу в літньому таборі у Вермонті, а потім із родиною Лестерів у Нью-Йорку. Це прохання стало болючим ударом для Анни, але вона вирішила не ускладнювати ситуацію і дала свій дозвіл. Генрі здавався цілком щасливим і з радістю подякував за її рішення.

Уперше після шлюбу своєї матері Вільям нетерпляче чекав свят.

* * *

Зручний «паккард» Лестера завіз Вільяма з Метью до літнього табору у Вермонті. Під час подорожі Метью недбало запитав у Вільяма, що той має намір робити, коли настане час покидати школу Святого Павла.

– Коли закінчуватиму навчання, то стану найкращим учнем нашого випуску, старостою класу й отримаю стипендію Гемілтона з математики для студій у Гарварді, – відповів Вільям не вагаючись.

– А чому для тебе це все так важливо? – невинно запитав Метью.

– Бо мій батько досяг усіх цих трьох позицій.

– Коли ти закінчиш змагатися зі своїм батьком, я познайомлю тебе з моїм.

Вільям усміхнувся.

Хлопці провели у Вермонті жваві й приємні шість тижнів, граючи у кожну гру – від шахів до футболу. Коли табір нарешті закінчився, вони спакували свої речі й сіли на потяг до Нью-Йорка, щоб провести останній місяць вакацій із родиною Лестерів.

У дверях їх привітав мажордом, який звернувся до Метью «сер», і дванадцятирічна дівчинка з веснянками, яка називала його «товстуном». Це змусило Вільяма засміятися, оскільки його приятель був дуже худий, а вона насправді – надміру гладка. Панночка всміхнулася, продемонструвавши зуби, майже цілком приховані за брекетами.

– Ти колись повірив би, що Сьюзен – моя сестра?

– Гадаю, що ні, – відгукнувся Вільям, усміхаючись Сьюзен. – Вона виглядає набагато краще за тебе.

Із цієї миті Сьюзен стала обожнювати Вільяма.

А Вільям обожнював батька Метью відтоді, як зустрівся з ним. Той так нагадував йому його батька, що хлопець попросив пана Лестера дозволити йому відвідати велику будівлю банку, в якому той працював головою правління. Чарлз Лестер ретельно обміркував це прохання. Жодна дитина ніколи раніше не входила в упорядковану будівлю під номером сімнадцять на Брод-стрит, навіть його власний син. Він зважився на компроміс, як це часто роблять банкіри, і показав хлопцю будівлю на Волл-стрит одного недільного дня.

Вільяма вразили велетенські офіси на багатьох поверхах, високі склепіння, операційні приміщення, зали для засідань, але найбільше – кабінет голови правління. Масштаб «Банку Лестера» був значно більший, ніж у «Каїна і Кебота», і Вільям знав зі свого невеличкого особистого інвестиційного рахунку, з якого щороку отримував виписку, що у Лестера значно більші капіталовкладення, ніж у «Каїна і Кебота». Коли вони їхали до будинку Лестера, хлопець мовчав.

– Ну, Вільяме, тобі сподобалася екскурсія? – зрештою запитав Чарлз.

– Ще б пак, сер, – відповів той. – Мені, звісно, сподобалося. – Тут він перевів подих і додав: – Але відчуваю, що маю вас попередити, сер: одним із моїх намірів є намір стати головою правління вашого банку.

Чарлз Лестер усміхнувся. Увечері він розповів своїм гостям, як водив молодого Вільяма Каїна до банку Лестера і про те, що хлопець наміряється отримати там роботу. Гості сміялися, але Вільям не вважав це жартом.

* * *

Анна була шокована, коли Генрі попросив у неї черговий кредит.

– Це так само безпечно, як вкласти у нерухомість, – запевняв він. – Запитай в Алана Ллойда. Як голова банку, він має дбати про твої інтереси.

– Але двісті п’ятдесят тисяч… – засумнівалася молода жінка.

– Така нагода випадає лише раз у житті, моя люба. Поглянь на це як на інвестицію, що подвоїться упродовж кількох років.

Після чергових тривалих вмовлянь, коли вона кілька разів згадувала про Річарда та Вільяма, Анна знову здалася, і життя повернулося до нормального стану. Коли ж вона перевірила свій інвестиційний портфель у банку, то несподівано для себе виявила, що її капітал зараз становить лише сто п’ятдесят тисяч доларів. Проте Генрі продовжував зустрічатися з усіма потрібними йому людьми і постійно повторював, що незабаром укладе угоду, яка забезпечить йому безхмарне фінансове майбутнє. Жінка подумала було обговорити ситуацію з Аланом Ллойдом із «Каїна і Кебота», але вирішила все ж не робити цього; врешті-решт, це означало б піддати сумнівам дії її чоловіка. І, певна річ, вона вважала, що Генрі ніколи б не зробив нічого, що не отримало б схвалення Алана.

Анна знову стала бачитися з доктором Мак-Кензі, щоб дізнатися, чи існує якась можливість народити їй знову, але той відраджував. Із урахуванням високого кров’яного тиску, який викликав її попередній викидень, лікар не вважав тридцять шість років Анни розумним віком для того, щоб знову стати матір’ю. Анна поділилася своєю ідеєю з бабусями, але ті були солідарні з думкою авторитетного медика. Жодній із них не полюбився Генрі, й ще менше їм подобалася думка про те, що нащадок Осборна претендуватиме на майно сім’ї Каїнів після того, як вони покинуть цей світ. Анна змирилася з тим, що залишиться матір’ю лише однієї дитини, але Генрі став наполегливо докоряти їй і називати зрадницею, вважаючи, що якби Річард був живий, то вона наважилася б спробувати ще раз. «Як різняться ці два чоловіки», – міркувала жінка і не могла собі пояснити, чому кохає їх обох. Вона намагалася заспокоїти Генрі, молилася, щоб його бізнес-проекти спрацювали і забезпечували його в повному обсязі, водночас поповнюючи і її заощадження, що стрімко танули. А чоловік ходив на роботу та зазвичай затримувався в офісі допізна.

13

Через дев’ять днів, у сутінках довгої зимової ночі в Арктиці, Владек та його ватага прибули до табору № 201. Він ніяк не міг повірити, що у пустці, безплідній пустелі може існувати якесь поселення. Бараки, як і в’язні, були пронумеровані. Барак Владека мав № 33. Усередині приміщення була невелика чорна грубка, а вздовж стін стояли дерев’яні нари, на яких лежали жорсткі солом’яні матраци, вкриті одним тонким коцом. Мало хто з в’язнів зміг заснути першої ночі, позаяк вони вже звикли спати на снігу. А стогони та зойки, що лунали з бараку № 33, часто були гучнішими, ніж завивання вовків надворі.

Задовго до того, як зійшло сонце наступного ранку, їх підняли удари молота об залізну штабу. На внутрішньому боці вікон намерз товстий лід, і Владек вирішив, що доведеться йому помирати від холоду. Сніданок у студеній їдальні тривав десять хвилин і складався з тарілки теплої кашки зі шматочками гнилої риби, накритої листком капусти. Прибульці випльовували риб’ячі ості на стіл, а досвідченіші в’язні з’їдали й кістки, і навіть риб’ячі очі.

Після сніданку голови новим в’язням знову поголили, а потім роздали завдання. Владека призначили валити дерева. Його відвезли за кілька миль безликими степами до лісу, де йому наказали щодня рубати по десять дерев. Охоронець покинув хлопця та його маленький гурт із шести осіб разом із їхньою пайкою – жовтою мамалигою без смаку та хлібом. Він не боявся, що в’язні спробують утекти, оскільки до найближчого міста було більше тисячі миль, навіть якби вони й знали, в якому напрямку їм іти.

Наприкінці кожного дня охоронець повертався і рахував кількість дерев, які вони зрубали: якщо вони не сягнули необхідної кількості, він погрожував наступного дня скоротити їхню пайку. Але до того часу, коли охоронець прибув о сьомій вечора цього разу, вже було темно, і він не цілком був упевнений, скільки нових дерев ті зрубали. Владек навчав інших у своїй команді, як провести залишки дня, очищаючи від снігу два чи три стовбури, які вони звалили напередодні, й долучати їх до тих, які зрубали цього дня. Цей план завжди спрацьовував, і гурту Владека ніколи не зменшували порцій. Іноді їм навіть вдавалося повернутися до табору з невеликим шматком дерева, прив’язаним до литки, щоб покласти його в грубку вночі. Слід було бути обережним, позаяк завжди існував ризик, що когось обшукають на вході до табору, змушуючи зняти один або й обидва черевики, – тоді доводилося стояти босоніж на замерзлому снігу. Якщо когось ловили з чим-небудь на їхньому тілі, то покаранням було три дні без їжі.

Так минали тижні, а нога Владека закоцюбла і дуже боліла. Він мріяв про дні, коли температура повітря знижувалася до сорока градусів нижче нуля, тоді роботи надворі відкладали, хоча втрачений день треба було відробляти найближчої неділі, коли їм зазвичай дозволяли лежати хоч цілу добу.

Одного вечора, коли Владек тягнув важкі колоди, його нога розболілася нестерпно. Коли він поглянув на шрам, то виявив, що той почервонів і набряк. Хлопець показав рану охоронцеві, і той наказав йому звернутися до табірного лікаря іще до сніданку. Владек цілу ніч сидів, майже торкаючись ногою грубки, але тепло від неї було таким слабким, що біль не полегшувало.

Наступного ранку Владек піднявся на годину раніше, ніж зазвичай. Якщо не звернутися до лікаря до початку роботи, доведеться чекати до наступного дня. А хлопець не зміг би витримати іще один день такого гострого болю. Він повідомив про свою недугу лікарю, назвавши свої ім’я та номер. Медик виявився голомозим і сутулим приязним стариганем. Владеку здалося, що він виглядав навіть старшим за барона у його останні дні. Він мовчки оглянув ногу Владека.

– Рана загоїться, лікарю? – запитав Владек.

– Балакаєш російською?

– Атож, пане.

– Не треба називати мене паном. Моє прізвище Дуб’єн. Я такий самий в’язень, як і ти.

Владек був здивований.

– Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив він, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом місці?

– Ні, лікарю. Я маю намір дати драпака і повернутися до Польщі, – відповів Владек.

Лікар пильно поглянув на нього.

– Тримай язика на припоні, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звідси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять років, і не минуло жодного дня, щоб я не мріяв накивати звідси п’ятами. Немає такого способу. Ніхто й ніколи не втікав звідси, щоб потім залишитись живим. І навіть теревенити про це означає десять днів у карцері, де годують кожен третій день і немає грубки. Якщо ти колись виберешся з цього місця, то вважай, що тобі неймовірно пощастило.

– Я втечу. Я хочу і зроблю це, – пообіцяв Владек, споглядаючи на дідугана.

Той зазирнув у очі Владекові.

– Мій любий друже, ніколи більше не промовляй цього, інакше вони тебе вб’ють. Повертайся до роботи, масажуй ногу і повідом мені про результати завтра вранці.

Владек повернувся до лісу, але біль був такий різкий, що він таки не зміг працювати. Наступного ранку лікар оглянув його ногу ретельніше.

– Дідько, стало гірше, – почухав він потилицю. – Скільки тобі років, хлопче?

– А який зараз рік, лікарю Дуб’єн? – поцікавився Владек.

– 1919-й.

– Тоді мені тринадцять. А скільки вам років, лікарю?

Чоловік був здивований цим запитанням.

– Тридцять вісім, – тихо зронив він.

– Боже помагай, – видихнув Владек.

– Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять років у в’язниці, мій хлопчику, – зітхнув лікар.

– Як ви взагалі сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не відпускають вас уже стільки часу?

– Їм потрібен тут хоч один лікар, – гірко всміхнувся той. – Мене заарештували в Москві 1904 року, незабаром після того, як я отримав диплом лікаря в Парижі. Я тоді працював у Французькому посольстві, за це мене звинуватили у шпигунстві й замкнули. Після революції мене без суду і слідства відправили у це пекло. Навіть французи забули про моє існування. У будь-якому разі ніхто не вірить, що таке місце взагалі існує. Ніхто ніколи не відсиджував свій термін у таборі 201, тому я помру тут, як і всі інші, й це не станеться занадто пізно.

– Ні, ви не маєте втрачати надію, лікарю.

– Надію? Я вже давно втратив будь-яку надію для себе. Але, можливо, віддам свою тобі. Але затям, що ніколи й нікому не можна згадувати про це слово. Тут є в’язні, які торгують довгими язиками за безцінь, бо не отримують нічого, окрім додаткового кусня хліба або грубішого коца. Тепер, Владеку, я маю намір відправити тебе працювати на кухню на місяць, але продовжуй рапортувати мені щоранку. Це єдиний шанс не втратити свою ногу, і я не отримаю жодної втіхи, якщо її доведеться відрізати. У нас тут немає сучасних хірургічних інструментів, – додав він і показав на великий ніж і пилку, що висіла на стіні. Владек сіпнувся.

Доктор Дуб’єн написав ім’я Владека на аркуші паперу, і наступного ранку той замельдувався на кухні, де мив тарілки у льодяній воді і допомагав готувати те, що там називали їжею. Він визнав це позитивною зміною після рубання колод весь день: додаткова порція юшки, товстий шматок чорного хліба з подрібненої кропиви та шанс залишатися всередині, де тримається тепло. Якось кухар навіть розділив із ним половину яйця, хоча жоден із них не міг бути впевненим у тому, що його відклала птиця. На гоєння ноги Владека знадобився якийсь час, але він усе одно помітно накульгував. Доктор Дуб’єн мало що міг вдіяти для нього за відсутності будь-яких дієвих медикаментів, крім того, щоб пильно наглядати за процесом одужання.

Дні минали, і лікар із Владеком потоваришували. Щоранку вони бесідували щораз іншою мовою, але Дуб’єну найбільше подобалося спілкуватися французькою, його рідною мовою, якої він не чув цілих п’ятнадцять літ.

– За сім днів, Владеку, тобі доведеться повернутися до своїх обов’язків у лісі. Охоронці оглянуть твою ногу, і я більше не зможу тримати тебе на кухні. Тому слухай уважно, бо я вигадав план для твоєї втечі.

– Зробимо це разом, лікарю, – сказав Владек. – Лише разом.

– Ні, тільки ти. Я вже занадто старий для такої довгої подорожі і хоча мріяв колись про втечу, тепер би лишень тебе затримував. Мені буде досить знати, що хоч хтось зміг цього досягти, і ти перший із тих, кого я зустрів, хто переконав мене, що зможе досягти успіху.

Владек мовчки слухав, а лікар викладав йому свій план.

– За останні п’ятнадцять років я заощадив двісті рублів – вам не платять понаднормово, якщо працюєте на росіян.

Владек спробував усміхнутися на цей давній табірний жарт.

– Я ховаю гроші у пляшечці від ліків – чотири банкноти по 50 рублів. Коли настане час утікати, запхну гроші у твій одяг.

– Який одяг? – не зрозумів Владек.

– У мене є костюм, сорочка та шапка. Я обміняв їх в охоронців на медикаменти іще дванадцять років тому, коли ще сподівався одного дня чкурнути звідси. Не зовсім за останньою модою, але одежа допоможе здійсненню твоєї мети.

Зібрані за п’ятнадцять років двісті рублів, сорочку, костюм і шапку лікар був готовий щедро пожертвувати Владеку в одну мить. Владек зроду не бачив такого прояву самопожертви.

– Наступного четверга буде єдина можливість для втечі, – правив далі лікар. – Тоді до Іркутська потягом мають прибути нові арештанти. Для такої нагоди охоронці завжди беруть чотирьох людей із кухні та відправляють їх вантажівкою варити їжу для прибульців. Я вже домовився зі Станіславом, старшим кухарем, – він продовжив стиха, – що в обмін на деякі ліки ти зможеш потрапити на кухонну вантажівку. Це було нескладно. Ніхто ніколи не хоче їхати туди і повертатися, але ти вирушиш лише в один бік.

Владек усе ще уважно слухав.

– Коли дістанешся до станції, зачекай, поки прибуде потяг. Після того як усі нові в’язні опиняться на платформі, перебігай штрек і залазь у потяг до Москви, який не зможе їхати, доки не прибуде потяг із арештантами, оскільки там є лише одна колія. Маєш молитися, щоб у навалі сотні нових в’язнів охоронці не помітили твоєї відсутності. Відтоді будеш діяти самостійно. Якщо вони побачать, що ти втікаєш, то застрелять тебе не роздумуючи. Це єдине, що я можу зробити, щоб допомогти тобі. П’ятнадцять років тому, коли я був у цьому потязі, то по пам’яті намалював мапу про маршрут із Москви до Туреччини. Але тепер це, можливо, вже й не зовсім точно, тому переконайся, що росіяни не захопили ще й Туреччину. Хтозна, що вони змогли накоїти до теперішнього часу? Вони навіть можуть окупувати Францію, наскільки я знаю.

Лікар підійшов до шафи з медикаментами, вийняв звідти невеличку пляшечку, яка виглядала так, ніби там було повно брунатної рідини. Відкрутив кришечку і зняв старий шматок пергаменту. Чорне чорнило вицвіло за стільки років. Мапа була створена у жовтні 1904 року і вказувала маршрут із табору до Москви, з Москви до Одеси, а з Одеси до Туреччини: півтори тисячі миль до свободи.

– Звітуй мені щоранку цього тижня, і ми знову й знову пройдемося по цьому плану. Якщо ти не впораєшся, це станеться не через недостатньо ретельну підготовку.

* * *

Владек щоночі прокидався від завивання вовків. Він метикував, що слід вчинити у будь-якій ситуації, готуючи себе до всіляких несподіванок.

Щодня студіював план утечі з лікарем. Увечері напередодні, як мав прибути потяг, лікар склав мапу вшестеро і помістив її разом із чотирма банкнотами по п’ятдесят рублів у конверт, який сховав у рукаві костюма. Владек одягнув сорочку та костюм. Він став таким худим, що одяг звисав на ньому, немов на вішаку. Коли вдягав поверх табірну робу, на очі лікарю трапився срібний браслет барона, який Владек завжди тримав вище свого ліктя, боячись, що охоронці побачать його і відберуть.

– Що це таке? – запитав Дуб’єн. – Гарна річ.

– Подарунок мого батька, – пояснив Владек. – Чи можу я подарувати вам це, щоб хоч якось віддячити?

Підліток зняв прикрасу і передав її лікареві.

Той кілька секунд споглядав срібну смужку і нарешті вклонився.

– Нікóли, – сказав він. – Це може належати лише одній особі.

Він повернув коштовність Владеку і тепло потиснув йому руку.

– Удачі, Владеку. Сподіваюся, що ми більше ніколи не зустрінемося.

Друзі обійнялися, і Владек вирушив реалізовувати те, про що стільки молився. Це була його остання ніч у бараку № 33. Він не зміг склепити повіки цієї ночі, бо боявся, що хтось із в’язнів помітить костюм під його робою і повідомить про це варту. Коли наступного ранку били підйом, він першим опинився на кухні. Старшого віку арештант підштовхнув його вперед, коли охоронці прийшли вибирати чотирьох пасажирів для вантажівки. Владек був наймолодшим.

– Чому цей? – спитав охоронець, вказуючи на Владека.

Той сполотнів. План лікаря руйнувався іще до того, як вони покинули будівлю, і більше не буде чергової партії арештантів, які прибудуть до табору іще принаймні місяців за три. На той час він більше не працюватиме на кухні.

– Він дуже смачно готує, – сказав шеф-кухар Станіслав. – Навчався у замку барона. Для охоронців – тільки найкраще.

– Гаразд, – погодився охоронець, бо його жадібність подолала підозру. – Тоді ворушіться.

Четверо в’язнів підбігли до вантажівки, пострибали досередини, і конвой рушив. Подорож була довгою і важкою, але Владек принаймні їхав, а не йшов. І хоча було літо, температура повітря була лише на один градус вищою за поріг замерзання.

* * *

Нарешті конвой прибув до Іркутська. Потяг на Москву стояв на пероні. Він перебував там уже кілька годин, але не міг вирушити у подорож, доки не прибуде ешелон, який привезе нових в’язнів. Владек сидів на краю платформи з трьома іншими працівниками польової кухні. Їхні переживання були притуплені, тому жоден із них не виявив якогось зацікавлення тим, що діється навколо. Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на іншому боці платформи. Там було кілька відкритих вагонів, і Владек ретельно відібрав той, у який вирішив перебратися, коли настане слушна нагода.

– Хочеш звідси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.

Владек вкрився рясним потом, але нічого не сказав. Станіслав продовжував споглядати на нього.

– Так і є.

Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не відводив погляду від тринадцятирічного хлопця, а потім, після тривалої паузи, всміхнувся:

– Хай щастить. Я подбаю, щоб вони не помітили, що когось бракує, так довго, наскільки зможу.

Станіслав торкнувся руки підлітка і на щось показав. Владек побачив удалечині потяг із арештантами, що повільно наближався до перону. Він напружився в очікуванні, його серце тріпотіло, очі відстежували рух кожного вояка. Нарешті ешелон зупинився, і підліток спостерігав, як сотні виснажених безіменних бранців висаджувалися на платформу. Коли станцію охопив людський хаос, охоронці були змушені перемкнути на них усю свою увагу, Владек заліз під тюремний ешелон, перебіг через штрек і стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви. Ніхто не звернув на нього увагу, коли він зайшов до вбиральні в кінці вагона. Пасажир замкнувся, чекав і молився в страху, що хтось постукає у двері будь-якої миті. Це здавалося вічністю, аж раптом потяг рушив і посунув із станції. На все, по суті, знадобилося сорок сім хвилин.

– Ну, нарешті, – сказав він уголос і зазирнув у маленьке віконечко туалету.

Там спостерігав, як станція стає все меншою і меншою, віддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгів для мандрівки до табору № 201, а охоронці реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скільки з них дійдуть до табору живими? Скільки їх віддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування і скільки віку їм іще відведено?

Владек посидів у вбиральні іще кілька хвилин, жахаючись вибратися з неї і не знаючи, що робити далі. Раптом у двері загрюкали. У голові Владека блискавкою пролетіли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послідовно спалахували видива у його голові, кожне із яких здавалося страшнішим за інше. У двері продовжували наполегливо гримати.

– Виходь негайно! – звелів глибокий грубий голос.

У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навіть карлик не міг би протиснутися крізь крихітне віконечко. Якщо не відчинить, то приверне до себе зайву увагу, лишаючись у туалеті. Підліток скинув із себе свою в’язничну робу, зв’язав її у невеликий вузлик і викинув із вікна. Потім висмикнув м’яку шапку з кишені свого костюма і насадив її на голову перед тим, як відчинити двері. Якийсь чолов’яга відштовхнув його і почав скидати штани іще до того, як Владек вийшов.

Потрапивши в коридор, Владек почувався, як на сцені, жахливо виділяючись у своєму старомодному костюмі – ніби яблуко серед купи апельсинів. Він вирушив на пошуки іншої вільної вбиральні. А коли знайшов, то замкнувся зсередини і витягнув конверт із банкнотами по п’ятдесят рублів, закріплений у рукаві. Відтак повернувся в коридор, надибав найбільш переповнений вагон, який тільки зміг знайти, і зачаївся в кутку. Деякі чоловіки грали у пристінок на кілька рублів. Владек колись часто перемагав Леона, коли вони грали в цю гру в замку, і йому захотілося приєднатися, однак він боявся, що цим приверне увагу до себе. Згодом Владек зауважив, що один із гравців постійно перемагає. Придивившись уважніше, він незабаром второпав, що той махлює.

Один із гравців, який втратив значну суму, вилаявся і вийшов із гри, коли програв усі гроші. Владек відчув тепло його важкої дублянки, коли той сів поруч із ним.

– Вам сьогодні забракло удачі, – зауважив Владек.

– Це не удача, – заперечив гравець. – Я б зумів перемогти тих селюків, але в мене скінчилися гроші.

– Ви не хотіли б продати кожух?

Гравець витріщився на Владека.

– Ти не можеш собі цього дозволити, малий.

Та Владек по голосу чоловіка збагнув, що той не проти.

– Я б узяв не менше, ніж сімдесят п’ять рублів.

– Можу дати сорок, – запропонував Владек.

– Шістдесят, – сперечався гравець.

– П’ятдесят, – наполіг Владек.

– Ні. Шістдесят – найменше, на що погоджуся, бо свого часу заплатив більше сотні.

– Мабуть, це було давно, – зронив Владек.

Він не хотів ризикувати витягувати більше грошей із конверта в рукаві, позаяк це привернуло б непотрібну увагу до нього. Він торкнувся коміра одяганки і недбало заявив:

– Ти заплатив за нього забагато, друже. П’ятдесят рублів – і ні копійки більше.

Владек піднявся, ніби з наміром піти.

– Стривай, стривай, – змирився гравець. – Гаразд, віддам за п’ятдесят.

Владек витягнув із кишені брудну червону банкноту й обміняв її на кожух. Він був завеликий для підлітка, майже сягав землі, але це було саме те, що треба, щоб прикрити його кепський костюм. За кілька секунд він побачив азартного гравця, який повернувся у гру і знову програв. Так він затямив два уроки: ніколи не грай, якщо не маєш шансу виграти; і завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межі можливостей.

Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечніше, будучи захищений старим кожухом, і взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класів – загальні, в яких пасажири стояли або сиділи на дерев’яних лавах, і спеціальні – з м’якими сидіннями. Усі вагони були заповнені вщент, за винятком одного зі спеціальних, в якому невідомо з якого дива сиділа самотня жінка. Вона була середнього віку й одягнена з більшим смаком, ніж більшість інших пасажирів. На ній була темно-синя сукня, а на голові – барвиста хустка. Коли підліток зупинився, нерішуче спостерігаючи за пасажиркою, вона йому всміхнулася, додавши впевненості, що можна увійти в купе.

– Чи можу я тут присісти?

– Будь ласка, – дозволила жінка й уважно поглянула на зайду.

Владек замовк, вивчаючи молодицю та її багаж. У неї була темна шкіра, обличчя вкрите зморшками втоми, жінка мала трохи зайвої ваги – характерна ознака тих, хто звик до російської кухні. Її коротко стрижене чорне волосся і карі очі свідчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горішній полиці лежали дві великі полотняні торбини, а збоку – маленька валіза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвідомив, що вкрай утомився. Він хотів було поцікавився, чи міг би поспати, як жінка озвалася:

– Куди ти їдеш?

Запитання здивувало хлопця:

– До Москви.

– Я також, – сказала вона.

Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь інформацію, навіть таку мізерну. «Не розмовляй ні з ким, – попереджав його лікар. – Пам’ятай, що нікому не можна довіряти. В Росії всі – шпигуни».

На полегшення Владека жінка більше нічого не питала. Він уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спітнів, незважаючи на температуру п’ять градусів морозу. Кондуктор узяв квиток жінки, обрізав кінчик, повернув власниці, після чого обернувся до Владека.

– Квиток, товаришу, – зронив він повільним монотонним голосом.

Владек став безпорадно обмацувати кожух.

– Це мій син, – твердо сказала жінка.

Кондуктор озирнувся на неї, іще раз поглянув на Владека, відтак вклонився жінці і вийшов без жодного слова.

Владек витріщився на супутницю.

– Дякую, – пробурмотів він, не знаючи, що іще можна сказати.

– Я бачила, як ти виповзав із-під тюремного потяга, – тихо зауважила жінка.

Владеку стало зле.

– Але не хвилюйся, я тебе не видам. В одному з цих проклятих таборів сидить мій молодший двоюрідний брат, і ми всі боїмося, що одного дня можемо опинитися й самі там.

Жінка дивилася на Владека іще якийсь час, перш ніж запитати:

– Що в тебе під кожухом?

Владек зважив можливості втекти з купе і розгорнув свого кожуха. Якби він наважився на втечу, то все одно ніде в потязі не зміг би сховатися. Тому показав, що має під сподом.

– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подів свою тюремну робу?

– Викинув у вікно…

– Будемо сподіватися, що вони її не знайдуть до того, як ми дістанемося до Москви. Чи є у тебе хтось знайомий у Москві?

Підліток знову згадав пораду лікаря нікому не довіряти, але, усвідомлюючи свою безпорадність, відповів:

– Мені нікуди йти…

– Тоді ти можеш залишитися зі мною, поки не знайдеш когось. Мій чоловік – начальник залізниці в Москві, і це купе – лише для державних службовців, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.

Владек проковтнув це зауваження.

– Може, мені краще піти зараз?

– Ні, тебе вже бачив кондуктор. Зі мною ти будеш у безпеці. Маєш якісь документи, які посвідчують особу?

– Ні. А що це?

– Після революції кожен громадянин Росії повинен носити при собі документи, що посвідчують особу, щоб будь-якої миті мати можливість підтвердити, хто він, де живе і де працює. Інакше потрапляє до в’язниці, поки не доведе, хто він. Але оскільки це неможливо зробити з в’язниці, він залишається там назавжди, – додала жінка. – Тому тобі доведеться триматися мене, коли ми прибудемо до Москви. І не відкривай рота, якщо до тебе не звертаються.

– Ви дуже добрі зі мною, – підозріло сказав Владек.

– Відколи цар віддав Богові душу, ніхто не може бути в безпеці. Мені пощастило вийти заміж за правильного чоловіка. Але в Росії немає нікого, навіть серед державних чиновників, хто не живе в постійному страху бути заарештованим і потрапити до таборів. Як тебе звати?

– Владек.

– Добре. А тепер поспи, Владеку, бо ти виглядаєш виснаженим, а подорож довга, та ще й небезпечна.

І Владек заснув.

14

Це сталося одного понеділка в жовтні, після вихідних, в які вони відсвяткували другу річницю свого весілля. Анна почала отримувати листи від анонімного «приятеля», який повідомляв їй, що Генрі помічали у товаристві інших жінок у Бостоні, і, зокрема, однієї леді, ім’я якої автор послань не хотів називати.

Анна спалила всі ці листи, хоча вони її й схвилювали. Проте вона ніколи не згадувала про них Генрі, коли молилася, щоби кожне послання стало останнім. Жінка не могла наважитися згадати про них навіть тоді, коли він попросив їй віддати останні сто п’ятдесят тисяч.

– Я можу втратити всю угоду, якщо не отримаю ці гроші негайно, Анно.

– Але це все, що я маю, Генрі. Якщо я віддам тобі ці гроші, то в мене нічого не залишиться.

– Тільки цей будинок має коштувати понад двісті тисяч. Ти можеш закласти його хоч завтра.

– Будинок належить Вільяму.

– Вільям, Вільям, Вільям! Він завжди стоїть на шляху до мого успіху! – вигукнув Генрі й вийшов з кімнати.

Він повернувся додому після опівночі з провинним виглядом і повідомив, що йому не потрібні гроші дружини, головне – щоб вони були одне в одного. Анну втішили ці його слова, після чого вони кохалися. Наступного ранку вона підписала чек на сто п’ятдесят тисяч доларів, намагаючись не думати, що залишатиметься без цента, доки Генрі не поставить на ноги справу свого життя. Вона не могла позбутися думки, що він не випадково попросив саме таку суму, яка залишилася від її спадщини.

Наступного місяця в Анни не почалися місячні.

Доктор Мак-Кензі занепокоївся, але намагався не виказувати цього. Бабусі були нажахані й не приховували цього. А Генрі був задоволений і запевнив Анну, що це найдивовижніше, що сталося з ним у його житті. Він навіть погодився збудувати нове дитяче крило для лікарні, яке Річард запланував перед смертю.

Коли Вільям отримав листа з новиною від своєї матері, він увесь вечір сидів сам-один у своїй кімнаті, навіть Метью не розповідаючи, що його турбує. Наступної п’ятниці, отримавши спеціальний дозвіл від директора Раґґа Реґлана, він сів у потяг до Бостона, а коли прибув, то зняв сто доларів зі свого ощадного рахунку. По тому пішов до адвокатського бюро «Коен і Яблонз» на Джефферсон-стрит. Пан Томас Коен, старший партнер, високий незграбний чоловік із вузькими губами, які ніколи не знали посмішки, не міг приховати свого здивування, коли Вільям зайшов до його кабінету.

– Я зроду-віку не приймав шістнадцятирічного клієнта, – почав бесіду пан Коен. – Мені це в новинку.

Правник повагався.

– Пане Каїн. Це тим більше дивно, бо ваш батько не зовсім відчував… як би це сказати… симпатію до своїх одновірців.

– Мій батько, – відповів Вільям, – був великим шанувальником досягнень івритської раси і мав значну повагу до вашої фірми, коли ви діяли від імені його суперників. Я чув, що він і пан Ллойд не раз згадували ваше ім’я. Тому це я вибрав вас, пане Коен, а не ви мене.

Пан Коен хутко відклав питання про вік Вільяма.

– Справді, справді. Я впевнений, що ми можемо зробити виняток для сина Річарда Каїна. То що ми можемо зробити для вас?

– Мені потрібно дізнатися відповідь на три запитання, пане Коен. По-перше, я хочу знати, якщо мати, пані Генрі Осборн, народить сина або доньку, чи матиме ця дитина якісь законні права на довірчий фонд родини Каїнів. По-друге, чи є у мене юридичні зобов’язання перед паном Генрі Осборном лише тому, що він одружений із моєю мамою? І третє – в якому віці я зможу вимагати, щоб пан Генрі Осборн покинув мій будинок на Луїсбурґ-сквер?

Перо пана Коена люто дряпало аркуш жовтого паперу на столі, розбризкуючи маленькі сині плямки на вже забрудненій поверхні.

Вільям поклав на стіл сто доларів. Адвоката це заскочило зненацька, але він узяв гроші й перелічив їх.

– Використайте ці кошти розумно, пане Коен. Мені буде потрібен хороший адвокат, коли я покину Гарвард і стану працювати в банку свого батька.

– Вам уже запропонували місце у Гарварді, пане Каїн? Мої вітання. Дуже сподіваюся, що й мого сина туди також приймуть.

– Ні, я ще не студент, – заперечив Вільям, – але це лише питання часу.

Він перевів подих.

– Я повернуся за тиждень, пане Коен. Якщо почую хоч слово на цю тему від будь-кого, можете вважати, що стосунки між нами скінчилися. Гарного дня, сер.

Пан Коен також побажав би відвідувачу доброго дня, якби устиг промовити хоч слово до того, як Вільям зачинив за собою двері.

* * *

Вільям повернувся до офісу «Коена й Яблонза» рівно за тиждень.

– А, це ви, пане Каїн, – втішився Коен, – як приємно бачити вас знову. Чи не бажаєте випити кави?

– Ні, дякую.

– Може, кока-коли?

Обличчя Вільяма залишилося незворушним.

– Тоді до справ, – сказав пан Коен, дещо збентежений. – Ми зробили запит від вашого імені, пане Каїн, звернувшись до дуже авторитетної приватної детективної аґенції. Гадаю, що можу сміливо заявити, що маю всі відповіді, які вам потрібні. Ви питали, чи матиме потомство пана Осборна з вашою матір’ю якісь претензії на майно Каїна, зокрема, до довірчого фонду, який залишив вам ваш батько. Відповідь проста – ні. Але, звісно, пані Осборн має право залишити будь-кому свою частку в п’ятсот тисяч доларів, які заповів їй ваш батько. Втім, можливо, вам буде цікаво дізнатися, пане Каїн, що ваша матінка зняла всі ці кошти зі свого приватного рахунку в «Каїні й Кеботі» упродовж останніх вісімнадцяти місяців, хоча ми й не змогли простежити, як були витрачені ці гроші. Можливо, вона вирішила покласти їх в інший банк.

Почувши це, Вільям був шокований – перша ознака втрати самоконтролю, яку помітив Коен.

– У неї не було причин для цього, – зауважив Вільям. – Гроші могли призначатися лише одній людині.

Адвокат мовчав, очікуючи почути, про кого йдеться, але Вільям не видав себе й нічого не додав. Тому пан Коен продовжив:

– Відповідь на ваше друге запитання полягає в тому, що у вас немає жодних особистих або юридичних зобов’язань перед паном Генрі Осборном. Відповідно до волі вашого батька, ваша мама є довірителем усього статку разом із паном Аланом Ллойдом і пані Міллі Престон, вашими іще живими хрещеними батьками, поки вам не виповниться двадцять один рік.

Вираз обличчя Вільяма не змінився. Коен уже знав, що це означає – він мав продовжувати.

– І по-третє, пане Каїн, ви не зможете вигнати пана Осборна з Бекон-гіл доти, доки він залишатиметься у шлюбі з вашою матір’ю і житиме з нею. Власність потрапляє у ваше володіння лише після її смерті, але не раніше. Якщо він ще буде живий на той момент, ви зможете вимагати, щоб він забирався геть.

Коен відірвав погляд від паперів перед собою.

– Сподіваюся, що відповів на всі ваші запитання, пане Каїн.

– Дякую, пане Коен, – видихнув Вільям. – Я ціную вашу компетентність і розсудливість у цьому питанні. Можливо, ви зможете повідомити, скільки я вам винен?

– Сто доларів не відшкодували всі наші витрати, пане Каїн, але ми віримо у ваше майбутнє і…

– Не хочу комусь заборгувати, пане Коен. Прошу поводитися зі мною, як із людиною, яку ви можете й не побачити знову. Тож прошу сказати, скільки я вам винен?

Коен поміркував якусь мить.

– За цих обставин ми взяли б із вас двісті двадцять доларів, пане Каїн.

Вільям витягнув шість банкнот по двадцять доларів зі своєї внутрішньої кишені і передав їх Коену. Цього разу адвокат їх не рахував.

– Дуже вдячний вам за допомогу, пане Коен. Упевнений, що ми іще зустрінемося. До побачення, сер.

– До побачення, пане Каїн. Чи дозволити мені сказати, що я так і не отримав привілею зустрітися з вашим батьком, але, маючи справу з його сином, щиро бажаю скористатися цим шансом.

Вільям уперше усміхнувся.

– Дякую, пане Коен.

15

Коли Владек прокинувся, на вулиці було вже темно. Він глянув на свою заступницю, і та всміхнулася йому. Підліток і собі всміхнувся, помолившись подумки, що їй можна довіряти і що вона не заявить у поліцію, хто він… Чи вона вже це зробила? З одного зі своїх вузликів жінка витягла харчі, Владек з’їв кусень хліба з варенням, найсмачнішу їжу, яку їв за минулі чотири роки. Коли вони дісталися до наступної станції, майже всі пасажири вийшли. Дехто з них уже приїхав, а інші просто розминали свої закляклі кінцівки, але більшість шукала те, чого їм бракувало.

Жінка піднялася зі свого місця.

– Ходімо зі мною, – звеліла вона.

Владек підвівся і пішов за опікункою на платформу. Чи вона його здасть? Жінка простягнула руку, і підліток узяв її, як і будь-яка дитина, що супроводжує свою матір. Вона зайшла до жіночої вбиральні. Владек вагався, але жінка наполягла. Й щойно вони опинилися всередині, жінка наказала йому скинути свій одяг. Поки роздягався, вона відкрутила кран, із якого неохоче потягнулася цівка холодної брунатної води. Вона вилаялася, але Владеку це здалося величезним покращенням після табірних буднів. Жінка обтерла підлітка мокрою ганчіркою й аж затремтіла, коли побачила страшну рану на його нозі. Владек не зронив ні звуку, незважаючи на біль, який повертався з кожним дотиком – найніжнішим, наскільки це було можливо.

– Коли я привезу тебе додому, то краще оброблю цю рану, – пообіцяла вона. – Тепер це все, що можу зробити.

Жінка зауважила срібний браслет. Вона вивчила напис й уважно поглянула на Владека.

– У кого ти його вкрав? – запитала жінка.

Владек обурився:

– Я його не крав! Мій батько віддав його мені у день своєї смерті.

Інший погляд з’явився в її очах. Це був страх чи повага? Жінка схилила голову.

– Будь обережний, Владеку. Деякі люди можуть убити за таку цінну здобич.

Він кивнув і взявся мерщій одягатися. Супутники повернулися до свого вагона. Коли потяг рушив знову, Владек був радий відчути, що колеса знову стукотять під ним.

Іще дванадцять із половиною днів знадобилося потягу, щоб дістатися до Москви. Щоразу, коли з’являвся новий кондуктор, Владек і жінка демонстрували ту ж саму виставу: він непереконливо намагався виглядати невинним і молодим, а вона – переконливою матір’ю. Кондуктори щоразу їй вклонялися, й у Владека склалося враження, що залізничні начальники – дуже важливі люди в Росії.

До того часу, як вони завершили свою подорож довжиною у дев’ятсот миль, Владек уже цілком довіряв цій жінці. Потяг підійшов до своєї останньої зупинки рано-вранці. Незважаючи на те, що перебував під опікою, підліток знову боявся невідомого. Він ніколи не бував у такому великому місті, не кажучи вже про столицю всієї Росії. Владек зроду не бачив стільки людей, що кидалися навсібіч. Жінка відчула його страх.

– Йди за мною, ні з ким не спілкуйся і не знімай шапку.

Владек узяв багаж із полиці, натягнув якнайглибше шапку на голову, тепер вкриту чорним їжачком, і вийшов за своєю добродійкою на платформу. Юрба людей чекала, щоб пройти за крихітний бар’єр, який їх стримував, адже всі мали пред’явити свої посвідчення особи. Коли хлопець із жінкою підійшли до бар’єру, Владек почув, як його серце калатає, немов барабан, але охоронець перевірив лише документи жінки.

– Товаришу, – сказав він, віддав честь і зиркнув на Владека.

– Мій син, – пояснила вона.

– Певна річ, товаришу, – і знову відсалютував.

Так Владек приїхав до Москви.

* * *

Незважаючи на довіру, яку він відчував до своєї нової покровительки, первісний інстинкт підказував Владеку втікати, але він знав, що ста п’ятдесяти рублів замало, щоб вижити, тож вирішив зачекати ще якийсь час, а накивати п’ятами зможе будь-коли. На вокзальній площі їх чекали коні, запряжені у тарантас, і вони відвезли жінку з її усиновленим хлопчиком до його нової оселі. Господаря не було вдома, коли вони приїхали, тож жінка сама взялася готувати ліжко для Владека. Потім вона нагріла води на плиті, налила у велику бляшану ванну і звеліла йому скупатися. Це була перша ванна, яку він прийняв за кілька років. Жінка підігріла ще трохи води і змила нею мило зі спини підлітка. Незабаром вода потемніла, а за двадцять хвилин стала чорною. Але Владек знав, що знадобиться іще кілька ванн, перш ніж він зможе позбутися роками набраного бруду. Після того як він витерся, жінка намастила маззю його руки та ноги і перев’язала ті частини його тіла, які виглядали особливо болісними. Господиня виявила, що в нього лише один сосок. Та хлопець хутко вдягнувся, щоб приєднатися до неї на кухні. Там уже парувала миска з гарячою юшкою і трохи бобів. Владек жадібно з’їв усе. Ніхто нічого не сказав. Коли він закінчив трапезу, жінка дала хлопцеві мудру пораду поспати й відпочити.

– Не хочу, щоб мій чоловік побачив тебе до того, як я розповім йому, як ти тут опинився, – пояснила вона. – Ти хотів би залишитися з нами, Владеку, якщо мій чоловік на це погодиться?

– Авжеж, якщо ваша милість, – просто сказав він.

– Тоді лягай спати, – звеліла вона.

Владек піднявся сходами, подумки благаючи Бога, щоб той чоловік дозволив йому пожити з ними. Він повільно роздягнувся і ліг у ліжко. Воно було занадто чистим, простирадла занадто білими, а матрац – занадто м’яким. Він скинув подушку на підлогу, але так втомився, що впав у сон, незважаючи на комфортність свого ложа. На вулиці вже стемніло, коли хлопця розбудив відгомін якихось голосів. Він не міг сказати, скільки проспав. Хлопець підкрався до дверей, відчинив їх і прислухався до бесіди, що відбувалася на кухні внизу.

– Ти дурна жінка! – почув пронизливий голос Владек. – Не тямиш, що могло статися, якби тебе впіймали? Тебе відправили б до таборів, а я втратив би роботу.

– Але якби ж ти побачив його, Петре… Це було схоже на полювання на тварин.

– Отже, ти вирішила перетворити нас на здобич для мисливців? – огризнувся чоловік. – Чи ще хтось його бачив?

– Ні, – видихнула жінка, – я так не думаю.

– Дякувати Богові хоч за це. Він повинен негайно забиратися, перш ніж хтось дізнається, що він тут узагалі був. Це – наша єдина надія.

– А куди він може піти, Петре? У нього ж нікого немає. А я завжди хотіла мати сина.

– Мені байдуже, що ти там хотіла або куди він подінеться! Він – не наша відповідальність. Треба позбутися його – і негайно.

– Але, Петре, я думаю, що він шляхтич. Гадаю, що його батько був бароном. Він носить срібний браслет на зап’ясті, а на ньому слова…

– Це лише погіршує ситуацію. Ти ж знаєш, якої думки дотримуються наші нові вожді. Ніякої шляхти, жодних привілеїв. Нас навіть не відправлять до табору – просто розстріляють.

– Ми завжди хотіли сина, Петре… Невже не можемо взяти на себе цей ризик, який рідко випадає у житті?

– У твоєму житті, мабуть, але не в моєму. Кажу, що він має піти і зникнути.

Владеку більше нічого не потрібно було чути. Єдиний спосіб, яким він міг допомогти своїй добродійці, – зникнути безслідно вночі. Він миттю вдягнувся і поглянув на ліжко, сподіваючись, що йому не знадобиться іще чотири роки, щоб заночувати в такому знову. Він уже відчиняв вікно, коли двері розчахнулися і залізничний начальник зайшов до кімнати. Це був крихітний чоловічок, не вищий за Владека, з великим черевом і голомозою макітрою, на якій виднілося кілька сивих волосків, прилиплих до його черепа. Господар носив окуляри без оправи, які під кожним його оком залишали маленькі червоні півкола. Він дивився на Владека. Владек дивився на нього.

– Ходімо вниз, – наказав чоловік.

Владек неохоче пішов за ним на кухню. Жінка сиділа за столом і ридала.

– Тепер послухай, хлопче, – сказав господар.

– Його ім’я – Владек, – втрутилася жінка.

– Тепер послухай, хлопче, – повторив чоловік. – Ти халепа для нас, і я хочу її спекатися якнайшвидше. Я скажу те, що готовий зробити, щоб тобі допомогти.

Владек лупав на нього очима, усвідомлюючи, що лише залізничний начальник може йому допомогти.

– Я дам тобі квиток на потяг. Куди ти хотів би поїхати?

– До Одеси, – відповів Владек, навіть не знаючи, в якій вона стороні чи скільки це коштуватиме, знаючи лише, що це наступне місто на мапі лікаря Дуб’єна на шляху до свободи.

– Одеса-мама, рай для злочинців, достойне місце для тебе, – усміхнувся чоловік. – Ти будеш там серед своїх.

– Нехай він залишиться з нами, Петре… Я попіклуюся про нього, я…

– Ні, нікóли! Я скорше дам тій сволоті грошей.

– Але як він зможе пройти повз варту? – благала жінка.

– Я дам йому квиток і робочу перепустку до Одеси.

Чоловік обернувся до Владека.

– Після того як потрапиш на той потяг, хлопче, якщо я колись іще раз побачу або почую про тебе знову в Москві, тебе заарештують як волоцюгу і запроторять до найближчої буцегарні. І ти повернешся до того табору так швидко, як тільки ешелон зможе дістатися туди, якщо тебе до цього не розстріляють.

Чоловік зиркнув на настінний годинник: п’ять по одинадцятій. Тоді він звернувся до дружини.

– Є потяг, який їде до Одеси опівночі. Я відвезу його на вокзал й особисто посаджу у вагон. Маєш якийсь багаж, хлопче?

Владек намірився сказати «ні», але тут втрутилася жінка і сказала:

– Атож, я піду і принесу його.

Вона зникла на якийсь час. Владек і залізничний начальник дивилися один на одного з взаємним презирством. Годинник ударив лише раз за її відсутність, поки вони мовчали. Владек думав про майбутню подорож. Коли жінка повернулася, вона несла великий пакунок, загорнутий у брунатний папір і пере’язаний мотузкою. Владек поглянув на неї й уже зібрався протестувати, але, зазирнувши у стурбовані очі, побачив у них такий страх, що тільки й зумів вичавити:

– Дякую.

– Поїси, перш ніж піти, – запропонувала жінка, підсуваючи до підлітка тарілку холодної юшки.

Той послухався, і хоча його висхлий шлунок тепер був повний, він ковтав страву якомога швидше, не бажаючи накликати іще більше неприємностей.

– Тварина, – буркнув чоловік.

Владек поглянув на нього з ненавистю в очах. Йому було шкода жінку, залежну від такої людини на все життя. Золота клітка.

– Ходімо, хлопче, час вирушати, – сказав залізничний начальник. – Ми ж не хочемо пропустити цей потяг, чи не так?

Владек вийшов за ним із кухні. Він завагався, минаючи жінку, й легко торкнувся її руки.

Залізничний начальник й утікач просувалися вулицями Москви, тримаючись у тіні, доки не дійшли до вокзалу. Чоловік отримав квиток в один бік до Одеси і подав маленький червоний клаптик паперу Владеку.

– А мій паспорт? – вигукнув Владек.

Чоловік витягнув із внутрішньої кишені офіційний бланк, щось квапливо написав у ньому і неохоче віддав. Він постійно озирався навколо, зважаючи на можливу небезпеку. Владек бачив такі очі багато разів за останні чотири роки – це були очі боягуза.

– Ніколи більше не хочу бачити або чути про тебе! – сказав залізничний начальник – це був голос ницої людини.

Владек іще хотів щось сказати, але чоловік уже зник у темряві ночі й розчинився в ній.

Владек поглянув на людей, які кудись поспішали повз нього. Ті ж очі, той самий страх. Чи хоча хтось у цьому світі є вільний? Під пахвою він тримав пакунок у коричневому папері, нарешті наважився, поправив шапку і пішов до бар’єру. Охоронець поглянув на квиток і провів його без жодного слова. Підліток піднявся на східці вагона. Хоча він більше ніколи не побачить цю жінку, він назавжди запам’ятає доброту дружини залізничного начальника, товариша… він навіть не знав її імені.

16

Підготовка до народження дитини займала увесь вільний час Анни. Вона швидко втомлювалася, і їй доводилося багато відпочивати. Щоразу, коли вона питала Генрі про те, як ідуть справи з бізнесом, той завжди мав якусь вірогідну відповідь, аби запевнити, що все гаразд, однак жодних деталей не подавав.

Потім знову з’явилися анонімні листи. Цього разу вони повідомляли більше подробиць – імена тих жінок, з якими знався її чоловік, і місця, в яких їх бачили з Генрі. Анна спалила й ці послання іще до того, як змогла закарбувати ці імена або місце у своїй пам’яті. Вона не вірила, що чоловік може її зраджувати, коли вона в тяжі його дитиною. Хтось ревнував або ненавидів Генрі. Тому вони брехали.

Але листи продовжували надходити, іноді з новими іменами. Анна продовжувала їх знищувати, проте тепер вона все ж задумалася. Жінка хотіла поговорити про них із кимось, та не змогла згадати нікого, кому б могла довіритись. Бабусі були б дуже здивовані, але у будь-якому разі вони й так упереджено ставилися до Генрі. Можливо, Алан Ллойд із банку міг би її зрозуміти, але він ніколи не був одружений, а Вільям був занадто юним. Ніхто не здавався їй доречним. Після прослуховування лекції Зиґмунда Фройда, коли той побував у Бостоні, Анна задумалася про консультацію у психіатра, але вирішила, що ніколи не відкриє проблеми сім’ї незнайомцю.

Справа нарешті обернулася таким чином, який Анна навіть передбачити не могла. Вранці одного понеділка вона отримала аж три листи: звичний від Вільяма на ім’я пані Річард Каїн, в якому той запитував, чи може знову провести літні канікули зі своїм приятелем Метью Лестером; анонімний, у якому стверджувалося, що Генрі мав інтимні стосунки з… Міллі Престон; і ще один від Алана Ллойда, в якому той цікавився, чи могла б вона бути такою люб’язною зателефонувати йому, щоб домовитися про зустріч у банку.

Анна важко впала у крісло, відчуваючи задишку та нудоту, й змусила себе перечитати іще раз усі три листи. Вільям засмутив її своєю байдужістю. Матері було прикро, що її син вважає за краще проводити літо разом зі своїм товаришем, ніж удома. Анонімний лист, у якому стверджувалося, що Генрі був коханцем її найближчої подруги, ігнорувати було неможливо. Анна не могла не згадати, що саме Міллі познайомила її з Генрі і що вона – хрещена матір Вільяма. Третій лист, від Алана Ллойда, змусив її хвилюватися іще більше. Єдиний лист, який вона будь-коли отримувала від нього, було співчуття з приводу смерті Річарда. Що він хотів дізнатися цього разу? Вона зателефонувала до банку. Оператор одразу перемкнув її куди належить.

– Алане, ти хотів зі мною зустрітися?

– Атож, моя люба. Нам треба поспілкуватися, якщо ти зможеш знайти на це час.

– Погані новини? – запитала Анна.

– Не зовсім, але я б не хотів розмовляти про це по телефону.

Він намагався її заспокоїти.

– Тобі немає потреби непокоїтись. Ти часом не будеш вільна в обід?

– Буду.

– Тоді зустрінемося у «Ґранд-готелі» о першій. Я з нетерпінням чекатиму зустрічі з тобою, люба.

Перша – за три години. Її думки перемкнулися з Алана на Вільяма, а потім на Генрі, але нарешті сконцентрувалися на Міллі Престон. Чи може це бути правдою? Жінка вирішила прийняти ванну й одягти нову сукню. Але це не допомогло. Вона відчувала, що її тіло розпливлося. Її щиколотки та литки, які завжди були такими елегантними і витонченими, втратили форму. Було трохи лячно уявити собі, наскільки ситуація погіршиться іще до народження дитини. Анна зітхнула, споглядаючи себе у дзеркалі, і зробила все можливе, щоб усе ж виглядати привабливою й упевненою.

* * *

– Ти виглядаєш чарівно, Анно. Якби я не був старим парубком, то безсоромно став би залицятися до тебе, – заявив банкір із сивою чуприною, вітаючи гостю поцілунком в обидві щоки, ніби якийсь французький генерал. Він провів її до свого звичного столика.

У «Ґранд-готелі» Бостона існувала традиція: столик у кутку завжди був зарезервований для голови правління банку «Каїн і Кебот», якщо він не обідав у своїй фінансовій установі. Але вперше за цим столиком сиділа Анна. Офіціанти метушися навколо них, як жадібні шпаки: здавалося, що вони з’являлися та зникали напрочуд вчасно, не перериваючи їхньої бесіди.

– Отже, коли має народитися дитина, Анно?

– О, не раніше, ніж за три місяці.

– Сподіваюся, жодних ускладнень немає?

– Ну, – мовила Анна, – лікар оглядає мене раз на тиждень і довго міряє мій кров’яний тиск, але я не дуже переживаю.

– Дуже радий, моя люба, – втішився банкір і торкнувся співрозмовниці рукою, як дядечко. – Ти виглядаєш дуже втомленою, хочу вірити, що ти не перепрацьовуєш.

Анна не відповіла.

Алан Ллойд ледь помітно кивнув, і біля нього матеріалізувався офіціант.

– Моя люба, я хотів би отримати від тебе пораду, – сказав Алан після того, як вони зробили замовлення.

Анна добре знала хист Алана Ллойда до дипломатії. Він не просив її дати пораду. Жінка не сумнівалася, що це він хоче люб’язно їй щось порадити.

– Чи ти знаєш, як просуваються проекти з торгівлі нерухомістю Генрі?

– Ні, – визнала Анна. – Я не цікавлюся його підприємницькою діяльністю. Ти ж пам’ятаєш, що я ніколи не втручалася у справи Річарда. Але про що мова? Є якісь підстави для неспокою?

– Ні-ні, жодна з тих, про які ми в банку не знаємо. Навпаки, нам відомо, що Генрі торгується з містом із метою збудувати новий лікарняний комплекс. Я запитую про це тому, що він звернувся до банку за позикою у п’ятсот тисяч доларів.

Анна заціпеніла.

– Бачу, що це для тебе сюрприз, – зауважив фінансист. – Ми знаємо, що у вашого акціонерного товариства є трохи менше двадцяти тисяч доларів боргу, і на твоєму особистому рахунку є невеличкий овердрафт у розмірі сімнадцяти тисяч доларів.

Анна впустила ложку в тарілку. Вона навіть не здогадувалася, що заборгованість аж така велика. Алан помітив її хвилювання.

– Ми не для цього зустрілися тут, Анно, – швидко додав він. – Банк буде тільки радий поповнювати коштами твій особистий рахунок до кінця твого життя. Адже Вільям отримує більше мільйона доларів на рік відсотків від свого довірчого товариства, тому твій овердрафт навряд чи можна вважати значним. Але ті п’ятсот тисяч Генрі зможе отримати лише з твого схвалення як законної опікунки Вільяма.

– Я й не знала, що можу розпоряджатися грошима довірчого фонду Вільяма, – здивувалася Анна.

– Не самим капіталом, але відсотки, отримані від нього, можна вкладати в будь-який проект, який вважається корисним для твого сина, котрий перебуває під твоєю опікою й опікою його хрещених, мене і Міллі Престон, поки йому не виповниться двадцять один рік. А тепер як голова довірчого фонду Вільяма я можу надати ці п’ятсот тисяч, якщо ти це схвалиш. Міллі вже заявила, що цілком підтримує цю ідею.

– Міллі її схвалила?

– Аякже. Хіба вона тобі не казала?

Анна не знайшлася, що сказати.

– А ти як гадаєш? – запитала вона, щоб уникнути відповіді.

– Ну, я не бачив рахунків Генрі, адже він зареєстрував компанію лише вісімнадцять місяців тому і не в нашому банку, отож я й уявлення не маю про те, чи витрати перевищують його дохід за поточний рік і який прибуток він прогнозує. Знаю лише, що він подав заявку на будівництво лікарні, і є чутки, що це серйозна пропозиція.

– Чи ти знаєш, що за останні вісімнадцять місяців я віддала Генрі півмільйона доларів своїх грошей? – поцікавилася Анна.

– Мій головний касир повідомляє мені, коли з будь-якого рахунку знімають велику суму готівки. Та я й поняття не мав, на що ти використала ці гроші, і, чесно кажучи, це не моя справа, Анно. Ці гроші тобі залишив Річард, і ти можеш їх витрачати, як вважаєш за потрібне. Але у випадку зацікавлення сімейним фондом – це вже зовсім інша справа. Якщо ти вирішиш узяти п’ятсот тисяч доларів для інвестування у фірму Генрі, банк буде змушений вивчити його бухгалтерські книги, адже ці гроші будуть розглядатися як іще одна інвестиція у портфель Вільяма. Річард не надав довіреним особам повноваження видавати позики, а лише інвестувати на користь Вільяма. Я вже пояснив цю ситуацію Генрі. Якщо ми видамо ці кошти, то опікуни мають переконатися, що це – надійна інвестиція. Вільям, звісно, також має бути в курсі того, що ми робимо з його прибутками від довірчого фонду, тому ми не бачили жодних причин не виконувати його прохання, щоб він отримував щоквартальний звіт про інвестиції від банку, так само як і всі інші опікуни. Без сумніву, у нього будуть свої погляди на цю конкретну інвестицію, про яку він буде повністю поінформований після того, як отримає наступний квартальний звіт. Можливо, тобі буде цікаво дізнатися, що відколи йому виповнилося шістнадцять, він посилає мені свої власні ідеї щодо всіх інвестицій, які ми робимо. Спершу я оцінював їх із позиції доброзичливого опікуна. Та останнім часом вивчаю їх із великою повагою. У той час коли Вільям отримає своє місце у структурах «Каїна і Кебота», цей банк може виявитися замалим для нього.

– Та мене зроду не просили поради щодо довірчого фонду Вільяма, – визнала Анна.

– Справді, ти цього не робила, хоча банк надсилає тобі звіти кожного першого дня кварталу, і ти завжди мала повноваження як довірена особа цікавитися будь-якими інвестиціями, які ми робимо від імені Вільяма.

Він витягнув аркуш паперу зі своєї внутрішнього кишені й зачекав, поки сомельє не закінчить наливати другий келих вина. Щойно той відійшов, Алан продовжив:

– У Вільяма зараз є трохи більше двадцяти одного мільйона доларів на банківському депозиті під чотири з половиною відсотки річних. Ми реінвестуємо ці відсотки для нього щокварталу в акції й облігації. І ми ніколи не інвестували в якусь приватну компанію. Це може тебе здивувати, Анно, коли ти дізнаєшся, що зараз ми проводимо ці реінвестиції з розрахунку п’ятдесят на п’ятдесят: половину – за рішенням ради банку, а половину – згідно з пропозиціями, висунутими самим Вільямом. Зараз ми ще випереджаємо його, на задоволення пана Сіммонса, нашого інвестиційного директора, якому Вільям пообіцяв «роллс-ройс», якщо той переплюне хлопця більш ніж на десять відсотків за будь-який календарний рік.

– Але звідки Вільям візьме гроші, щоб купити «ройса»? Йому ж заборонено торкатися грошей у його довірчому фонді, доки йому не виповниться двадцять один рік.

– Я не знаю відповіді на це запитання, Анно. Але впевнений, що він не обіцяв би, якби не міг дотримати свого слова. Ти випадково не бачили його знамениту бухгалтерську книгу останнім часом?

– Ту, що йому подарували його бабусі?

Алан Ллойд кивнув.

– Ні, не бачила її після того, як син вступив до школи Святого Павла. Я навіть не знала, що вона досі існує.

– Вона все ще існує, – усміхнувся банкір. – І я віддав би свій місячний заробіток, аби дізнатися, яка сума зазначена там у стовпчику прибутків. Гадаю, що ти знаєш, що він тримає зараз свої гроші у «Банку Лестера» у Нью-Йорку, а не у нас? А вони відкривають приватні рахунки не менш ніж на десять тисяч доларів. Я також упевнений, що вони не зробили б винятку навіть для сина Річарда Каїна.

– Сина Річарда Каїна… – в задумі повторила жінка.

– Мені шкода, адже я не хотів тебе образити, Анно.

– Ні-ні, немає сумнівів, що він – син Річарда Каїна. Чи ти знаєш, що він не попросив у мене ні цента кишенькових грошей після свого дванадцятого дня народження? Гадаю, я маю попередити тебе, Алане, що він не схвалить інвестицію у п’ятсот тисяч доларів свого довірчого фонду в компанію Генрі.

– Вони не приятелюють? – Алан звів брови.

– Боюся, що ні, – сказала Анна.

– Мені шкода це чути. Це, звісно, все ускладнить, якщо Вільям дав зрозуміти, що не схвалює його. Хоча хлопець не має повноважень щодо довірчого фонду, поки йому не виповниться двадцять один рік, та ми дізналися з власних джерел, що він найняв незалежного юриста, щоб дізнатися про свої права.

– О Господи! – вигукнула Анна. – Ти ж несерйозно?

– О так, навіть більш ніж серйозно. Але тобі немає потреби турбуватися. Відверто кажучи, ми в банку були дуже вражені, й щойно второпали, від кого надійшов запит, то надали навіть ту інформацію, яку зазвичай зберігаємо в таємниці. З якоїсь особистої причини Вільям, вочевидь, не захотів звернутися безпосередньо до нас.

– О Господи! – повторила Анна. – А яким він стане, коли йому виповниться тридцять?

– Це буде залежати, – зауважив Алан, – чи вдасться йому покохати когось такого ж прекрасного, як і його мати. Це завжди було сильною стороною Річарда.

– Ти старий підлесник, Алане. Чи можемо ми відкласти питання про п’ятсот тисяч, поки я не обміркую це з Генрі?

– Природно, ми можемо, моя люба. Як я вже казав, я тут лише для того, щоб отримати твою пораду.

Алан замовив каву й обережно узяв жінку за руку:

– І пам’ятай, що тобі треба піклуватися про себе, Анно. Твоє здоров’я набагато важливіше, ніж доля кількох тисяч доларів.

* * *

Коли Анна повернулася додому, вона задумалася про інші два листи, які отримала вранці. Принаймні тепер вона була впевнена в одній думці після зізнань Алана Ллойда про її сина: можливо, було б розумно повестися відповідно і дозволити Вільяму провести майбутні канікули з Метью Лестером.

А от думка про те, що Генрі та Міллі могли зблизитися, створила проблему, яка не мала такого простого вирішення. Жінка сиділа у бордовому шкіряному фотелі, який дуже любив Річард, споглядаючи через вікно на красиве ложе з червоних і білих троянд. Але вона поринула в думки й нічого не бачила. Анні завжди був потрібен якийсь час, щоб прийняти рішення, але якщо вже вона щось вирішувала, то вже рідко передумувала.

Генрі прийшов того вечора додому раніше, ніж зазвичай, і вона не могла второпати, чому саме. Та вже незабаром усе з’ясувалося.

– Я чув, що ти сьогодні обідала з Аланом Ллойдом, – сказав він, коли увійшов до кімнати.

– Хто тобі це сказав, Генрі?

– Я всюди маю шпигунів, – засміявся він.

– Авжеж, Алан запросив мене на обід. Він хотів знати мою думку, чи дозволити банку вкласти п’ятсот тисяч доларів довірчих грошей Вільяма у твою компанію.

– І що ти сказала? – Генрі намагався приховати свою стривоженість.

– Я сказала йому, що мені потрібно обміркувати це з тобою. Але чому, заради Бога, ти не сказав мені, що звернувся до банку за позикою, Генрі? Я вперше почула це від Алана і виглядала дурепою.

– Я й не думав, що ти цікавишся бізнесом, моя люба. Я випадково дізнався, що ти, Алан Ллойд і Міллі Престон є довіреними особами і що кожен із вас має право голосувати за те, як краще інвестувати гроші Вільяма.

– Звідки ти про це дізнався? – поцікавилася Анна. – Адже навіть я сама цього не знала?

– Ти ніколи не читаєш написане дрібним шрифтом, моя люба. По суті, до останнього часу я робив так само. Цілком випадково Міллі розповіла мені про всі деталі довірчого фонду. Мало того, що вона є хрещеною матір’ю Вільяма, здається, вона також є і його довіреною особою. Тепер пропоную поглянути, чи зможемо ми обернути цю позицію на нашу користь і заробити Вільяму іще більше грошей. Міллі каже, що підтримає мене, якщо ти погодишся.

Саме звучання імені Міллі змусило Анну почуватися незатишно.

– Не думаю, що ми повинні торкатися грошей Вільяма, – сказала вона.

– Я ніколи не розглядав довірчий фонд як щось пов’язане зі мною. Я був би набагато щасливішим, якби мені дали спокій і дозволили банку продовжувати реінвестувати відсотки, як це робилося в минулому. Але навіщо задовольнятися інвестиційною програмою банку, коли я наближаюся до такого вигідного контракту, як будівництво міської лікарні? Сподіваюсь, Алан це підтвердив?

– Я не зовсім впевнена, як він до цього ставиться. Він був дуже стриманим, аж занадто, хоча й сказав, що контракт дає чудові перспективи для перемоги і ти маєш хороші шанси його отримати.

– Саме так.

– Але він також додав, що для цього має побачити твої бухгалтерські книги, перш ніж дійде якогось остаточного висновку, і також запитав, що сталося з моїми п’ятсотма тисячами доларів.

– Наші п’ятсот тисяч, моя люба, дуже добре почуваються, і ти невдовзі про це дізнаєшся. Завтра вранці я надішлю Алану всю звітність, аби він міг її вивчити. І можу запевнити тебе, що він буде вражений.

– Сподіваюся, Генрі, це буде краще для нас обох, – сказала Анна. – Тоді зачекаємо і побачимо, якою буде його думка… Ти ж знаєш, як я завжди довіряла Алану.

– Але не мені, – докинув Генрі.

– О ні, Генрі, я не це мала на увазі…

– Це лише жарт. Припускаю, що ти довіряєш власному чоловікові?

– Сподіваюся, що так, – сказала вона врешті-решт. – Мені зроду-віку не доводилося турбуватися про гроші, і зараз робити це дуже важко. Дитина змушує мене почуватися втомленою та пригніченою.

Генрі миттю змінився, згадавши про цю ситуацію.

– Знаю, люба, і не хочу, щоб тобі коли-небудь доводилося забивати собі голову питаннями бізнесу. Я завжди зможу впоратися із цим аспектом нашого життя. Слухай, чому б тобі не лягти спати раніше, а я принесу тобі вечерю на таці? Це дасть мені можливість повернутися до офісу й зібрати документи, які мені потрібно відправити Алану вранці.

Анна погодилася, але щойно Генрі пішов, вона не намагалася заснути, хоча й була втомлена, а вирішила почитати в ліжку. Дружина знала, що її чоловікові потрібно п’ятнадцять хвилин, аби дістатися до свого офісу, тому вона почекала двадцять, а потім набрала його робочий номер. Гудки лунали майже хвилину.

Анна спробувала іще через двадцять хвилин, але й тоді їй ніхто не відповів. Вона телефонувала кожні двадцять хвилин, але ніхто не брав слухавку. Слова Генрі про довіру відлунювали в її голові.

Коли ж він нарешті повернувся додому за кілька хвилин після опівночі, то з подивом виявив, що Анна іще не спить.

– Тобі не треба було чекати на мене.

Чоловік тепло поцілував свою дружину. Анна відчула, що від нього пахне парфумами… Чи вона стала занадто підозрілою?

– Мені довелося затриматися трохи довше, ніж очікувалося. Спершу я не міг знайти всі документи, які будуть потрібні Алану. Клята пришелепа секретарка поклала деякі з них у невідповідні теки.

– Тобі, мабуть, було самотньо в офісі серед ночі, – сказала Анна.

– О, це не так уже й погано, коли треба, аби ніхто не заважав працювати, – сказав Генрі, ліг у ліжко і пригорнув дружину. – Принаймні є одна річ, яку можна сказати напевне: можна зробити набагато більше, якщо тебе постійно не відволікає телефон.

* * *

Коли наступного ранку Генрі відразу після сніданку вирушив на роботу, Анна не була впевнена, куди саме він пішов. Вона погортала сторінки розділу «Бостон ґлоуб», який раніше ніколи не студіювала. Жінка знайшла кілька рекламних оголошень, в яких пропонували потрібні їм послуги. Вона вибрала майже навмання, набрала номер телефону та записалася на зустріч, щоб побачитися опівдні з паном Рікардо.

Анна була шокована невиразністю вулиць і занедбаним станом будівель. Вона ніколи раніше не бувала у південних дільницях міста і за нормальних обставин могла не навідатися туди за все своє життя і навіть не здогадуватися про існування таких місць.

Невеликі дерев’яні сходи, загиджені сірниками, недопалками й іншим сміттям, створили певні перешкоди на шляху до дверей із матовим вікном, на якому великими чорними літерами було написано «Ґлен Рікардо», а нижче:

Приватний детектив

(зареєстрований у штаті Массачусетс)

Анна тихо постукала в двері.

– Заходьте, відчинено, – прохрипів низький бас.

Анна зайшла. Чоловік, який сидів за столом, закинувши ноги на його поверхню, поглянув на відвідувачку. У нього сигара ледь не випала з рота, коли він побачив Анну. Він уперше бачив жінку, вдягнену в норкову шубу, раніше жодна з таких не входила до його кабінету.

– Доброго ранку, – привітався він і схопився на ноги. – Я – Ґлен Рікардо.

Нишпорка нахилився через стіл і запропонував Анні руку, пальці якої були пофарбовані тютюном. Та її потиснула, рада, що вдягла рукавички.

– Вам призначено? – запитав Рікардо, хоча насправді не піклувався, чи так воно. Він завжди був доступний для зустрічі з норковою шубою.

– Атож.

– А, тоді ви маєте бути пані Осборн. Чи можу я взяти вашу шубу?

– Вважаю за краще залишитися в ній, – відмовила Анна, задивившись на стільницю, з якої стирчав цвях.

– Звісно, певна річ.

Анна поглянула на Рікардо з недовірою, коли той знову опустився в крісло і запалив чергову сигару. Їй було байдуже до його світло-зеленого костюма, строкатої краватки та густо змазаного бріоліном волосся. Тільки переконання, що в інших місцях буде не краще, погамувало її бажання вийти негайно.

– Отже, в чому проблема? – запитав Рікардо, гострячи вже й без цього короткий олівець тупим ножем. Стружка падала скрізь, окрім кошика для сміття. – Ви втратили собаку, ювелірні вироби чи свого чоловіка?

– По-перше, пане Рікардо, я хочу бути впевненою у вашій компетентності, – почала Анна.

– Звісно, певна річ, – знову сказав Рікардо, не відриваючись від свого поламаного олівця.

– Мені потрібне підтвердження, – наполягала Анна.

– Звісно, певна річ.

Анна подумала: якщо цей чоловік іще раз скаже «звісно», вона закричить. Тому глибоко вдихнула.

– Я отримую анонімні листи, в яких стверджують, що мій чоловік затіяв роман із моєю близькою подругою. Я хочу знати, хто надсилає листи і чи є правда в цих твердженнях.

Вона відчула величезне полегшення, вперше висловивши свої страхи вголос. Рікардо поглянув на гостю спокійно, ніби не вперше чув такі зізнання. Відтак погладив рукою своє довге чорне волосся.

– Що ж, – озвався він. – Із чоловіком усе буде легко. А от дізнатися, хто стоїть за цими листами, – тут справа набагато складніша. Ви, природно, їх зберегли?

– Лише останній, – зізналася Анна.

Ґлен Рікардо зітхнув і стомлено простягнув руку. Відвідувачка неохоче витягла листа з торбинки і на хвильку задумалася.

– Я знаю, як ви почуваєтесь, пані Осборн, але не можу виконувати свою роботу, коли моя одна рука прив’язана за спиною.

– Звісно, пане Рікардо. Даруйте.

Анна не могла повірити, що вона сама сказала «звісно».

Рікардо прочитав листа два чи три рази, перш ніж щось сказати.

– Всі були написані тим самим почерком, на такому ж папері і надіслані в такому ж конверті?

– Авжеж, здається, – сказала Анна. – Наскільки я пам’ятаю.

– Ну, коли отримаєте наступний, обов’язково…

– Як ви можете бути впевнені, що буде іще один? – перебила господаря гостя.

– Буде, повірте мені. Тому обов’язково його збережіть. А тепер мені знадобляться деякі подробиці про вашого чоловіка. Маєте його світлину?

– Маю, – вона знову задумалася.

– Ви ж не хочете, щоб я гаяв свій час на когось іншого, пані Осборн? – спонукав візитерку Рікардо.

Анна знову відкрила свою торбинку та передала нишпорці стару фотографію Генрі в однострої лейтенанта.

– Гарний чоловік, – похвалив детектив. – Коли була зроблена ця фотографія?

– Гадаю, близько п’яти років тому, – сказала Анна. – Я не знала його, коли він служив у війську.

Рікардо порозпитував Анну ще кілька хвилин про розпорядок робочого дня Генрі. Вона з подивом усвідомила, наскільки мало знає про спосіб його життя, а ще менше – про його минуле.

– Це небагато, пані Осборн, але зроблю все, що зможу. Мій гонорар становить десять доларів на день плюс витрати. Подаватиму вам письмовий звіт один раз на тиждень. Попередня оплата – за два тижні.

Його рука знову потяглася через стіл, значно охочіше, ніж раніше.

Анна відкрила торбинку, вивудила звідти дві хрусткі банкноти по сто доларів і передала їх господареві кабінету. Той уважно їх вивчав. Бенджамін Франклін байдуже споглядав на Рікардо, котрий явно давно не бачив портрета цього видатного діяча. Рікардо дав Анні решту шістдесят доларів у брудних п’ятірках.

– Бачу, ви працюєте і по неділях, пане Рікардо, – зронила Анна, задоволена своїми арифметичними розрахунками в голові.

– Звісно, – підтвердив він. – Адже це найпоширеніший день для невірності. Вас влаштує наступного тижня в той самий час, пані Осборн? – додав він, ховаючи гроші.

– Авжеж, – сказала Анна і швидко вийшла, щоб уникнути необхідності потиснути руку цьому чоловікові вдруге.

17

Владек знайшов місце у загальному вагоні.

Перше, що він зробив, коли потяг рушив, це розв’язав пакет, який та жінка вклала йому в руки. Хлопець почав перебирати вміст: яблука, хліб, горіхи, сорочка, пара штанів і пара взуття. Він перевдягнувся у новий одяг у найближчому туалеті, зберігши лише теплий згорток банкнот по п’ятдесят рублів. Після того як він повернувся на своє місце, відкусив яблуко й усміхнувся. Йому вдасться розтягнути цю кількість їжі на всю довгу подорож до Одеси. Щойно він догриз яблуко разом з огризком, то зосередився на мапі лікаря.

Одеса була не так далеко від Москви, як Іркутськ, на довжину великого пальця за схемою лікаря, а в реальності – сімсот миль. Коли Владек вивчав цю саморобну мапу, то відволікався на чергову гру в пристінок, в яку грали інші пасажири. Він склав аркуш, поклав його до кишені й уважніше зацікавився грою. Там грали азартно, але лише один гравець здебільшого вигравав, інші ж весь час програвали. Стало ясно, що у потягах працювала добре організована банда. Владек вирішив скористатися новою нагодою.

Він підсунувся ближче і зайняв місце в колі гравців. Щоразу, коли шахрай програвав двічі поспіль, Владек ставив один рубль і подвоював свою ставку, доки не вигравав. Той, хто програв, жодного разу навіть не глянув у його бік. До того часу, як вони дісталися до наступної станції, Владек виграв чотирнадцять рублів, за два з яких купив собі іще одне яблуко і тарілку гарячої юшки. Він виграв достатньо, щоб протриматися всю подорож до Одеси, й усміхнувся на одну думку про те, що може долучитися до гри, коли повернеться назад у потяг.

Коли він ступив у вагон, якийсь п’ястук поцілив йому в голову, і підліток покотився коридором. Його руку закрутили за спину, а обличчя боляче притисли до вікна вагона. З носа підлітка юшила кров, і він відчував лезо ножа, що торкнулося його вуха.

– Чуєш мене, хлопче?

– Так, – сказав Владек, не наважуючись ворухнутися.

– Якщо ти знову повернешся до мого вагона, я відріжу це вухо. Тоді ти більше не зможеш мене чути, правильно?

– Не зможу, пане, – пробелькотів він.

Підліток відчув, як ніж дряпонув шкіру за його вухом, і кров потекла по шиї.

– Нехай це буде попередженням для тебе, хлопче.

Чиєсь коліно раптом врізалося в його спину з такою силою, що Владек звалився на підлогу. Руки обмацали його кишені й відібрали нещодавно набуті рублі.

– Це моє, гадаю, – сказав чийсь голос.

Кров іще юшила з носа Владека і з-за вуха. Коли він знайшов у собі відвагу озирнутися, то виявив, що сам-один. Жодних ознак гравця не спостерігалося, а інші пасажири трималися на відстані. Хлопець спробував підвестися, але його тіло відмовилося коритися наказові мозку, тому він залишився лежати у коридорі іще на кілька хвилин. Коли ж підліток нарешті зміг звестися на ноги, то повільно почалапав до іншого вагона, подалі від попереднього, наскільки це було можливо, а його самооцінка значно впала. Хлопець зайняв місце у вагоні, заповненому здебільшого жінками та дітьми, й упав у глибокий сон.

На наступній зупинці Владек не виходив із потяга, і коли той рушив, він знову заснув. Підліток їв, спав і мріяв. Нарешті, через чотири дні і п’ять ночей потяг прибув на перон Одеського вокзалу. Там відбулося традиційне перевіряння квитків за стійкою, але його папери були в порядку, тому охоронець лише глянув на хлопця. Тепер він залишився сам. Але у Владека ще було сто п’ятдесят рублів у підкладці рукава, і він не мав наміру витрачати з них жодної копійки.

Підліток провів решту дня, гуляючи містом, намагаючись ознайомитися з його географією, але він постійно відволікався від визначних пам’яток, яких зроду-віку не бачив. Його вражали великі міські будинки, магазини з великими вітринами, гендлярі з ятками, котрі продавали свої строкаті дрібнички на вулицях, ліхтарі і навіть мавпа на повідку. Він пішов далі, доки не дістався до гавані. А там було море. Владек із нетерпінням поглянув у блакитну далечінь: там він хотів здобути волю після втечі з Росії. Барон розповідав йому про великі кораблі, які перетинали відкрите море, доправляючи свої вантажі на чужі землі, але хлопець побачив їх у реальному житті вперше. Вони були набагато більшими, ніж він собі уявляв, і всі стояли на рейді, наскільки можна було кинути оком.

Щойно сонце зайшло за високі будівлі, він вирішив пошукати собі нічліг. Місто, либонь, дуже постраждало від багатьох загарбників, адже зруйновані будинки можна було бачити скрізь. Підліток продовжував іти дорогою; мабуть, збоку він мав дивний вигляд, адже овечий кожух майже торкався землі, та ще й той пакунок у брунатному папері, який він тримав під пахвою. Хлопець ніде не почувався у безпеці, аж поки не натрапив на залізничну колію, на якій стояв самотній згорілий вагон. Він обережно зазирнув досередини: темрява і тиша, там нікого не було. Підліток закинув свій пакунок у вагон, затягнув своє втомлене тіло на дошки, заліз у куток і швидко заснув.

Прокинувся від того, що на ньому лежало чиєсь тіло і дві руки стискали його горло. Владек ледве дихав.

– Хто ти? – прошипів у темряві голос, хазяїн якого явно був не старший за нього.

– Владек Коскєвич.

– Звідки прибув?

– Із Москви.

– А чого спиш у моєму вагоні, москвичу? – запитав голос.

– Даруйте, – виправдовувався Владек. – Я не знав.

– Гроші є? – великі пальці стиснули горло підлітка.

– Трішки.

– Скільки?

– Сім рублів.

– Давай сюди.

Владек помацав свої порожні кишені. Хлопчик також засунув свою руку туди, зменшивши тиск на горло жертви.

Владек міцно копнув коліном у межиніжжя своєму нападнику. Той завив, хапаючись за пах. Владек кинувся на нього і став із жорстокістю дубасити. Хлопчик із Одеси Владеку був не суперником – спати у занедбаному залізничному вагоні було неабиякою розкішшю порівняно із життям у підземеллі й російському трудовому таборі. Владек зупинився лише тоді, коли його ворог розпластався на підлозі.

– Перебирайся на інший кінець вагона і сиди там, – звелів Владек. – Якщо не зробиш цього, я тебе вб’ю.

Чужинець послухався.

Владек сидів нерухомо і кілька хвилин слухав – жодного руху. Тоді він ліг і незабаром уже міцно спав.

Коли ж прокинувся, сонце сяяло крізь шпарини в даху. Він перевернувся і поглянув на свого супротивника попередньої ночі. Той лежав у позі зародка і витріщався на нього з іншого кінця вагона.

– Підійди сюди! – наказав Владек.

Хлопець не рухався.

– Ходи сюди! – повторив Владек трохи різкіше.

Чужинець підвівся. Владек нарешті міг оглянути його належним чином. Вони були приблизно одного віку, але одесит був трохи вищий на зріст, мав свіже обличчя і брудне світле волосся.

– По-перше, – сказав Владек. – Де можна знайти щось попоїсти?

– Іди за мною, – сказав хлопець і вистрибнув із вагона, не промовивши більше жодного слова.

Владек зістрибнув за ним, і вони подалися під гору до міської площі, де галасував вранішній базар. Він іще не бачив такого розмаїття їжі з часів чудових бенкетів у замку барона: ряд за рядом яток, навантажених фруктами, овочами, зеленню і навіть улюбленими горіхами. Інший підліток зауважив, що Владек був вражений такими розкошами.

– Тепер я скажу, що ми зробимо, – запропонував він. – Я зайду збоку і вкраду апельсин, а потім побіжу за ним. Ти кричи щодуху: «Хапайте злодія!» Продавець кинеться за мною, а коли побіжить, підходь і набивай свої кишені. Але не будь жадібним – бери стільки, щоб один раз наїстися. Я повернуся. Второпав?

– Авжеж, здається, – погодився Владек, намагаючись, аби його слова звучали якомога впевненіше.

– Ну, тепер побачимо, на що ти здатен, москвичу.

Одесит поглянув на нього й усміхнувся, а по тому кинувся до ятки на розі, вхопив апельсин із вершини піраміди і кинув зауваження продавцю, що той працює занадто повільно. Він озирнувся на Владека, який зовсім забув, що треба кричати: «Хапайте злодія!». Але власник ятки все одно кинувся переслідувати крадія. Усі очі були прикуті до його змовника, а Владек кинувся мерщій набивати кишені плодами. Коли гендляр уже майже впіймав злодія, той кинув у нього помаранчем. Чоловік зупинився, щоб підняти фрукт, затиснув його у кулак і повернувся до ятки, гучно лаючись дорогою, звертаючись до інших продавців.

Владека аж трясло на радощах, коли якась міцна рука лягла на його плече. Він обернувся, жахаючись, що його спіймали.

– Щось заробив, москвичу, чи ти тут тільки як турист?

Владек засміявся із полегшенням і витягнув із кишень три апельсини, яблуко та картоплину.

Одесит усміхнувся.

– Як тебе звати? – запитав Владек.

– Степан.

– Може зробимо це іще раз, Степане?

– Годі, москвичу, не надто заривайся. Щоб вчинити таке знову, доведеться піти на інший кінець ринку і зачекати хоча б із годину. Ти працюєш із професіоналом, але не думай, що тебе не можуть впіймати.

Двоє хлопців повільно почвалали на інший кінець базару. Степан рухався статечно, і Владек міг би віддати три апельсини, яблуко, картоплю і навіть сто п’ятдесят рублів, аби тільки іти так само і не кульгати. Вони змішалися з покупцями на базарі, а коли Степан вирішив, що час настав, вони повторили свою виставу. Потім повернулися до залізничного вагона, щоб насолодитися своєю захопленою здобиччю: шість апельсинів, п’ять яблук, три картоплини, грушка, кілька сортів горіхів і спеціальний приз – диня. У Степана ніколи не було таких кишень, аби заховати там диню.

– Непогано, – похвалив Владек, вгризаючись зубами в картоплину.

– Ти і шкоринку їси? – здивувався його новий напарник.

– Я був у таких місцях, де шкоринка картоплі – розкіш, – пояснив Владек.

Степан захоплено дивився на нього.

– Наступна проблема полягає в тому, як можна дістати гроші, – сказав Владек.

– Ти все хочеш дістати за один день, чи не так? – зауважив Степан. – Портові вантажники будуть нашим найкращим вибором. Тобто якщо тобі потрібна справжня робота, москвичу.

– Покажи, де це, – попросив Владек.

Після того як вони з’їли половину плодів і заховали решту під соломою в кутку вагона, Степан завів Владека до гавані.

– Бачиш он той корабель, великий, зелений? – вказав Степан. – Він щойно прибув, тож усе, що треба робити, це взяти кошик, заповнити його зерном, піднятися східцями, а потім скинути вантаж у трюм. Отримуєш рубль за кожні чотири ходки. Будь уважним, москвичу, бо той виродок бригадир обдурить, щойно тебе побачить, а гроші сховає собі.

Решту дня товариші провели, набираючи зерно в кошики і скидаючи його в трюм. На двох вони заробили двадцять шість рублів. Після обіду, що складався з крадених горіхів, хліба та цибулі, яку вони чесно купили, щасливі хлопці поснули в одному кінці залізничного вагона. Коли Степан прокинувся наступного ранку, то побачив Владека, який вивчав свою мапу.

– Що це?

– На цій мапі вказано, як втекти з Росії.

– А чому ти хочеш покинути Росію, коли можеш залишитися тут і об’єднатися зі мною? – здивувався Степан. – Ми могли б стати партнерами.

– Ні, мені треба дістатися до Туреччини, там я буду вільною людиною. Чому б тобі не податися зі мною, Степане?

– Я ніколи не зміг би покинути Одесу. Це мій дім, і це люди, яких я знаю все життя. Тут не надто добре, але в Туреччині може бути іще гірше. Але якщо це те, чого ти прагнеш, то, можливо, я зможу тобі допомогти.

– Як мені знайти корабель, який пливе до Туреччини? – поцікавився Владек.

– Легко. Я знаю, як дізнатися, куди прямує кожен корабель. Ми запитаємо про це Однозубого Івана, який живе в самому кінці пірсу. Але тобі доведеться заплатити йому рубль.

– Я впевнений, що він розділить ці гроші з тобою.

– П’ятдесят на п’ятдесят, – визнав Степан. – Ти швидко вчишся, москвичу, – додав він і вистрибнув із вагона.

Владек подався за ним, знову усвідомлюючи, як легко рухалися інші хлопці, а він кульгав. Коли підлітки дійшли до кінця пристані, Степан завів його в маленьку кімнату, повну запилюжених книжок і пошарпаних розкладів руху. Владек нікого не побачив, але почув голос із-за великої купи книжок:

– Що треба, волоцюго? Не маю бажання гаяти на тебе час.

– Мені потрібна певна інформація для мого товариша, Іване. Коли буде наступний лайнер до Туреччини?

– Гроші наперед, – вимагав старигань, чия голова вигулькнула з-за книг – обвітрене, зморщене обличчя під безкозиркою моряка. Його чорні очі пильно вивчали Владека.

– Однозубий був справжнім морським вовком, – прошепотів Степан достатньо голосно, щоб почув Іван.

– Лестощі не допоможуть, хлопче. Давай рубля.

– Гаманець у мого приятеля, – виправдовувався Степан. – Дай йому руб, Владеку.

Той подав монетку. Іван куснув її єдиним зубом, який у нього іще залишився, почовгав до книжкової шафи і витягнув звідти велику зелену книгу. Пилюка розлетілася на всі боки. Дідуган закашлявся, гортаючи брудні сторінки і водячи коротким пальцем із мозолем довгими стовпчиками назв.

– У четвер «Ренаска» прибуде, щоб забрати вугілля. Ймовірно, повернеться до Константинополя в суботу. Якщо вдасться її досить швидко завантажити, то може навіть відплисти у п’ятницю ввечері, щоб зекономити на орендній платні. Вона пришвартується до сімнадцятого причалу.

– Спасибі, Однозубий, – подякував Степан. – Я спробую і надалі водити до тебе своїх багатих партнерів.

Однозубий Іван помахав п’ястуком і вилаявся, а Степан із Владеком побігли назад на пристань.

* * *

Упродовж трьох наступних днів двійко хлопці крали їжу, вантажили зерно та спали. До того часу, як у четвер прибув турецький корабель, Степан майже переконав Владека, що тому буде краще залишитися з ним в Одесі. Але побоювання Владека, що росіяни можуть його знайти і повернути назад до таборів, переважили перспективи його нового життя зі Степаном.

Вони стояли на набережній, спостерігаючи, як «Ренаска» швартується біля причалу № 17.

– Як можна потрапити на облавок? – поцікавився Владек.

– Просто, – сказав Степан. – Завтра вранці ми приєднаємося до бригади вантажників. Я займу місце за тобою, і коли вугіллям майже заповнять трюм, ти стрибнеш туди і сховаєшся, а я заберу твій кошик і зійду вниз.

– І забереш мою частку грошей, без сумніву, – всміхнувся Владек.

– Природно, – підтвердив Степан. – За мої чудові ідеї належиться певна фінансова винагорода. Як інакше я можу сподіватися на підтримку своєї віри у свободу підприємницької діяльності?

Вони приєдналися до вантажників о шостій годині наступного ранку, підіймали та засипали вугілля в трюм, валилися з ніг, але цього було недостатньо. Трюм був заповнений лише наполовину до темряви, хоча Владек уже був чорнішим, ніж тоді, коли перебував у неволі. Двійко хлопців міцно спали тієї ночі. А наступного ранку вони все почали знову, і до середини дня, коли трюм був уже майже заповнений, Степан копнув Владека в литку.

– Наступного разу, москвичу, – твердо сказав він.

Коли вони дійшли до вершини мостика, Владек скинув свій вантаж, жбурнув кошик на палубу і стрибнув у трюм.

– Прощавай, друже! – гукнув Степан. – Й удачі тобі з бусурманами турками…

Він схопив кошик Владека і повернувся вниз східцями, щось насвистуючи.

Владек затиснувся в кутку трюму, хоч вугілля продовжували засипати. Чорний пил був скрізь: у носі, роті, легенях та очах. З болісним зусиллям він намагався тамувати кашель через страх, що його почує хтось із екіпажу корабля. Коли ж усвідомив, що більше не зможе витримувати заповнене пилом повітря в трюмі і вирішив повернутися до Степана, щоб дочекатися іншої нагоди втечі, люк над ним опустився. Тепер хлопець нарешті відкашлявся.

За кілька хвилин він відчув, як щось укусило його за щиколотку. Кров у жилах заледеніла, коли підліток збагнув, що це могло бути. Йому вже доводилося мати справу із занадто великою кількістю паразитів у підземеллі. Хлопець жбурнув у монстра шматок вугілля і вцілив, але тут з’явився інший, потім іще й іще. Сміливіші кусали його за ноги. Здавалося, ніби вони з’являлися нізвідки; чорні, великі й украй голодні. Підліток роззирався, шукаючи їх. Він відчайдушно видерся на вершину вугілля і відкинув люк. Сонячне світло засліпило його, а щури миттю зникли у своїх тунелях під вугіллям. Хлопець узявся вилазити, але корабель уже добряче віддалився від берега. Він злякався й упав назад у трюм. Якби нелегала викрили і капітан вирішив повернутися до Одеси, щоб віддати його представникам влади, це означало б подорож в один бік до табору № 201 і товариство каторжан. Тому він вирішив за краще залишитися з чорними пацюками. Щойно він опустив люк, червоні очі з’явилися знову. Так само швидко, як він міг кидати грудки вугілля, з’являлися нові брудні істоти. Кожні кілька хвилин йому довелося відкидати люк, аби впускати світло, бо світло, здавалося, було його єдиним союзником.

Упродовж двох днів і трьох ночей Владек вів запеклу битву зі щурами, ні на мить не склепивши повік. Коли корабель нарешті підплив до Константинополя і моряки відчинили трюм, Владек був чорний від голови до ніг у вугільному пилу, і червоний від колін до п’ят від крові. Його витягнув матрос. Владек спробував підвестися, але впав грудкою на палубу.

18

Після того як Вільям прочитав у щоквартальній доповіді «Каїна й Кебота», що Генрі Осборн – «Генрі Осборн», – повторив він уголос, щоб переконатися, що не помилився, просить інвестувати півмільйона доларів у свою компанію, він визнав, що це невдалий день. Уперше за чотири роки навчання у школі Святого Павла він посів друге місце у тестуванні з математики. Метью Лестер, який випередив його, запитав, чи його товариш добре почувається. Той не відповів.

Того вечора Вільям зателефонував Алану Ллойду додому. Голова правління «Каїна і Кебота» не був здивований, почувши його голос у слухавці після того, як Анна розповіла про кепські стосунки між її сином і чоловіком.

– Вільяме, любий мій хлопчику. Як справи у школі Святого Павла?

– Тут усе гаразд, спасибі, сер, але я телефоную не з цієї причини.

– Я й не думав, що через це, – сухо зазначив Ллойд. – Що я можу зробити для тебе?

– Я б хотів зустрітися з вами завтра.

– У неділю, Вільяме?

– Атож, це єдиний день, коли я можу вийти зі школи, а мені потрібно якомога швидше вас побачити, – сказав підліток, змушуючи свою заяву звучати так, що це буцімто поступка з його боку. – І за жодних обставин про нашу зустріч не можна інформувати мою маму.

– Але, Вільяме… – почав було Ллойд.

Голос Вільяма став жорсткішим.

– Немає потреби нагадувати вам, пане Ллойд, що інвестування моїх трастових грошей у компанію мого вітчима, яке хоча й не є незаконним, але, без сумніву, може вважатися неетичним.