Читать книгу Серця трьох - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 5
Розділ ІІІ
ОглавлениеОднак нестерпний головний біль змусив Френка припинити спів, і він залюбки дозволив Генрі укласти себе на гамак у холодку. Тим часом Генрі повеслував на «Анжеліку» – передати капітанові наказ свого гостя стояти на якорі й у жодному разі не дозволяти матросам сходити на берег Тельця. Тільки вранці наступного дня після довгого важкого сну Френк, нарешті, звівся на ноги й сказав, що в голові в нього посвітлішало.
– Я знаю, як то буває, сам якось упав із коня, – співчутливо зауважив його дивний родич, наливаючи йому великий кухоль ароматної чорної кави. – Випий-но, і відразу станеш іншою людиною. Не можу запропонувати тобі нічого особливого на сніданок, окрім солонини, сухарів і яєчні з черепашачих яєць. Яйця свіжі, за це можу ручитися: я викопав їх ранком, доки ти ще спав.
– Кава й сама вже сніданок, – тоном знавця відгукнувся Френк, розглядаючи свого нового родича й час від часу поглядаючи на портрет.
– Адже ти точна його копія, і подібні ви не тільки зовні, – розсміявся Генрі, перехопивши погляд Френка. – Коли ти відмовився вчора ділитися, то був такий, як старий сер Генрі. Він мав уроджену відразу до поділу, навіть із власною командою. Від цього все його лихо. І, звичайно ж, він не поділився б жодним пенні зі своїми нащадками. А ось я зовсім інший. Я не лише готовий віддати тобі половину Тельця, а й свою половину на додачу разом із майном і добром: бери собі і хатину, і чарівне умеблювання, і родинні цінності – все, навіть ті черепашачі яйця, що я не викопав. Коли ж вам завгодно буде вступити у володіння всім цим?
– Як це розуміти? – запитав Френк.
– А ось як. Тут нічого немає. Я, можна сказати, перевернув увесь острів, і одне-єдине, що я знайшов, – це скриня, набита ганчір’ям.
– Проте це мало б надихнути тебе на подальші пошуки!
– Ще б пак! Я вже думав, що скарб у мене в кишені. В усякому разі, ця скриня свідчила, що я на правильному шляху.
– А чому б нам не спробувати щастя на острові Бика? – запитав Френк.
– І я такої думки, хоча в мене є підстави припускати, що скарб сховано десь на континенті. Адже в давнину люди мали звичку зазначати довготу й широту з відступом на кілька градусів.
– Атож, якщо на карті позначено десять градусів північної широти й дев’яносто східної довготи, це цілком може бути дванадцять градусів північної широти й дев’яносто два – східної довготи, – погодився Френк. – А може бути і вісім градусів північної широти й вісімдесят вісім – східної довготи. Пірати тримали поправки в голові, і якщо вмирали раптово, а це було їхнім звичаєм, то секрет умирав разом із ними.
– Я вже майже вирішив перебратися на острів Бика і всіх цих ловців черепах вигнати звідти на материк, – продовжував Генрі. – А потім мені раптом здалося, що, мабуть, починати краще з материка. В тебе теж, напевно, є свої ключі для пошуків скарбу?
– Авжеж, – кивнув Френк. – Але знаєш, я хотів би відмовитися від своїх слів щодо поділу.
– То відмовляйся, – підохотив його Генрі.
– Ну, тоді відмовляюсь!
І, скріплюючи свою угоду, вони міцно потисли один одному руки.
– «Морган і Морган» – компанія усього з двох осіб, – розсміявся Френк.
– Актив: усе Карибське море, іспанські колонії на материку, більша частина Центральної Америки, скриня, набита зовсім не придатним мотлохом, і безліч ям, викопаних у піску, – підхоплюючи жарт, вів далі Генрі. – Пасив: зміїні укуси, грабіжники-індіанці, малярія, жовта лихоманка…
– І красиві дівчата, що спочатку цілують зовсім незнайому людину, а потім наставляють на неї блискучий срібний револьвер, – додав Френк. – Я розповім тобі одну цікаву історію. Позавчора я приплив на шлюпці до берега материка. Не встиг вийти на берег, як до мене підскочила найвродливіша на світі дівчина й потягла за собою в чагарники. Я вирішив, що вона або збирається з’їсти мене, або одружитися зі мною: що саме із цього – зрозуміти не міг. І перш ніж я це з’ясував, як ти гадаєш, що зробила ця чарівна особа? Сказала щось досить непорядне про мої вуса і, пригрозивши револьвером, погнала назад до човна. А там заявила, щоб я негайно їхав і ніколи більше не повертався або щось таке.
– А де ж це трапилося? – запитав Генрі, весь перетворившись на слух.
Однак Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив підвищеного інтересу співрозмовника.
– На протилежному боці лагуни Чірікві, – відповів він. – Я довідався потім, що це родовий маєток сімейства Солано. Ну і люди ж – справжній порох! Проте я ще не все тобі розповів. Слухай. Спочатку, виходить, ця особа потягла мене в чагарник й образливо відгукнулася про мої вуса, потім, погрожуючи револьвером, погнала мене назад до човна. А насамкінець зажадала пояснень, чому я її не поцілував. Ні, ти розумієш щось?
– І ти поцілував її? – запитав Генрі, стискаючи руку в кулак.
– А що було робити бідолашному чужоземцю в чужому краї? Дівчисько було прегарненьке!..
За мить Френк схопився на ноги й, прикривши рукою щелепу, ледве встиг відбити нещадний удар Генрі.
– Я… я… вибач, будь ласка, – промимрив Генрі, важко опускаючись на стародавню морську скриньку. – Я ідіот – знаю, але нехай мене повісять, бо я не можу дозволити…
– Ну ось, знову, – з докором перебив його Френк. – Ні, ти справді навіжений, як і всі в цій божевільній країні. Щойно ти перев’язував мені рану на голові, а тепер готовий знести цю саму голову з пліч. Поводишся не краще, ніж те дівчисько, що спочатку розцілувало мене, а потім стало тикати револьвером у живіт.
– Правильно! Лай мене, я заслуговую цього, – сумно мовив Генрі й відразу мимоволі знову спалахнув: – Біс би тебе забрав, адже це була Леонсія!
– Ну і що з того, що Леонсія? Чи Мерседес? Чи Долорес? Невже, коли хлопець поцілував гарненьке дівчисько та ще й під дулом револьвера, це дає право якомусь пройдисвіту в брудних парусинових штанях знести йому голову з пліч?
– А якщо гарненьке дівчисько заручене з пройдисвітом у брудних парусинових штанях?…
– Не може бути!.. – палко перервав його Френк.
– Так, і цьому голодранцю, – продовжував Генрі, – не досить приємно чути, що його наречена цілувалася з пройдисвітом, якого вона ніколи не бачила до того, як він висадився зі шхуни якогось сумнівного ямайського чорношкірого.
– Виходить, вона гадала, що це ти, – задумливо мовив Френк, починаючи розуміти, як усе те сталося. – Я не ображаюся за те, що ти скипів, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався відрізати мені вуха, чи не так?
– У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насідав, аби я відрізав тобі вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!
І обоє весело розреготалися.
– Це характер старого Моргана, – сказав Генрі. – Він, судячи з переказів, був задерикуватий, як чорт.
– Та, напевно, не задерикуватіший від цих Солано, з якими ти збираєшся породичатися. Там майже все сімейство висипало на берег і точно хотіло зрешетити мене, доки я гріб до шхуни. А твоя Леонсія схопила свою гармату й пригрозила довгобородому, вочевидь, батькові, мовляв, пристрелить його, якщо він не припинить стріляти в мене.
– Б’юся об заклад, що це і був її батько, старий Енріко! – вигукнув Генрі. – А решта – її брати.
– Милі голуб’ята! – мовив Френк. – Скажи, а ти не боїшся, що твоє життя стане занадто одноманітним, після того як одружишся і ввійдеш у цю мирну, лагідну сімейку? – Проте відразу перебив себе: – Слухай, Генрі, якщо вони гадали, що то був ти, якого біса їм так хотілося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганівська вдача! Чим це ти роздратував родичів майбутньої дружини?
Генрі з хвилину дивився на нього, ніби зважуючи, сказати чи ні, і нарешті відповів:
– Ну що ж, можу тобі, мабуть, розповісти. Це паскудна історія, і, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з її дядьком. Це був наймолодший брат її батька…
– Був?… – перебив його Френк багатозначно.
– Я ж сказав, що був, – кивнув головою Генрі й продовжив. – Його вже немає на світі. Звали його Альфаро Солано, і характер у нього був теж препоганий. Усі вони вважають себе за нащадків іспанських конкістадорів і пишаються цим, як індики. Альфаро збагатів на продажі цінних порід деревини й саме тоді посадив на березі велику плантацію кампешевого дерева. Якось я з ним посварився. Сталося це в маленькому містечку Сан-Антоніо. Можливо, це було непорозуміння, хоча я досі вважаю, що він був не правий. Він завжди шукав привід посваритися зі мною: розумієш, не хотів, щоб я одружився з Леонсією. Ну от і сталося! Почалося все в пулькерії. Альфаро пив там мескаль і випив трохи зайвого. Він образив мене не на жарт. Нас розборонили й відібрали рушниці; але перш ніж розійтися, ми заприсяглися вбити один одного. Уся біла в тім, що під час нашої сварки було людей двадцять свідків, і всі вони чули, як ми погрожували один одному. Години за дві комісар із двома жандармами проходив глухим провулком тоді, коли я нахилився над тілом Альфаро: йому хтось усадив ніж у спину, і я спіткнувся об його тіло, йдучи до берега. Що тут можна було сказати? Нічого! Всі знали про сварку й погрозу помсти. І ось не минуло й двох годин, як мене спіймали на гарячому біля ще теплого трупа Альфаро. Відтоді я жодного разу не був у Сан-Антоніо – я тоді миттю дав драла. Альфаро був дуже відомий: це був хвацький хлопець, а такі завжди подобаються. Мене навіть і не судили б, одразу випустили б кишки. Тому я негайно накивав п’ятами – pronto! Потім, коли я вже був у Бокас-дель-Торо, мене розшукав посланець від Леонсії й передав обручку з діамантом, що я їй подарував. Тепер ти знаєш усе. Після цієї історії мені все остогидло. Повернутися в ті краї я не наважуюсь, знаючи, що Солано й тамтешні жителі прагнуть моєї крові; от я і перебрався сюди пожити самітником і пошукати скарб Моргана… Проте я дуже хотів би дізнатися, хто загнав ножа в Альфаро. Знайшовши вбивцю, я виправдався би перед Леонсією й іншими Солано, й тоді, безперечно, ми б одружилися. Тобі ж я можу зізнатися, що Альфаро був зовсім непоганий хлопець, хоч і запальний.
– Ясно як день, – промурмотів Френк. – Тепер я розумію, чому її батько і брати хотіли продірявити мене… Справді, чим більше я дивлюся на тебе, тим більше переконуюся, що ми схожі, як дві горошини, якщо не вважати моїх вусів…
– І ось цього. – Генрі засукав рукав, і Френк побачив довгий тонкий білий шрам на лівій руці. – Це в мене з дитинства: упав з вітряка крізь скляний дах оранжереї.
– Слухай, що я тобі скажу, – почав Френк, просяявши від думки, що спала йому в голову. – Хтось має витягти тебе з цієї брудної історії. І зробить це не хто інший, як Френк – компаньйон фірми «Морган і Морган»! Можеш залишатися тут або податися на острів Бика й почати там розвідку, а я повернуся й поясню все Леонсії та її рідні…
– Якщо вони не вб’ють тебе перше, ніж ти поясниш їм, що ти – це не я, – гірко зауважив Генрі. – От лихо з цими Солано! Вони спочатку стріляють, а вже потім розмовляють. Вони не слухатимуть жодних доказів, доки не вб’ють супротивника.
– І все ж я спробую щастя, голубе, – запевнив його Френк, запалавши бажанням усунути сумне непорозуміння між Генрі та його коханою.
Проте його хвилювало дивне почуття від згадки про неї. Йому було невимовно шкода, що ця чарівна істота по праву належить людині, так схожій на нього. Френку знову привиділася дівчина там, на березі, коли, охоплена суперечливими почуттями, вона то пригорталася з любов’ю до нього, то нападала на нього з гнівом і презирством. Він мимоволі зітхнув.
– Чому зітхаєш? – глумливо запитав його Генрі.
– Леонсія на диво вродлива дівчина, – відверто зізнався Френк. – Але вона твоя, тому я подбаю, аби вона повернулася до тебе. Де та обручка? Якщо я через тиждень не надіну її на палець Леонсії від твого імені й не повернуся сюди із добрими звістками, можеш відрізати мені не лише вуха, а й вуса.
За годину до берега Тельця підійшла шлюпка з «Анжеліки», яку вислав капітан Трефезен на поданий із берега сигнал. І хлопці почали прощатися.
– Ще дві речі, Френку. По-перше, забув тобі сказати, що Леонсія – зовсім не Солано, хоч вона цього й не знає. Про це мені сказав сам Альфаро. Її прийнято як дочку, але старий Енріко обожнює її, хоча в неї немає ані краплі його крові і вона навіть не однієї з ним національності. Альфаро ніколи не розповідав мені подробиць, сказав тільки, що вона не іспанка. Я навіть не знаю, хто вона: англійка чи американка. Вона досить добре розмовляє англійською, хоча вивчила цю мову в монастирі. Бач, Енріко удочерив її, коли вона була зовсім крихіткою, вона і не здогадується, що він не її батько.
– Не дивно, що вона з таким презирством і ненавистю поставилася до мене! – розреготався Френк. – Адже вона думала, ніби я – це ти. І вона вважала – та й досі вважає – що це ти загнав ножа в спину її рідному дядечкові.
Генрі кивнув і повів далі:
– По-друге, про що я хочу тебе попередити, – це дуже важливе. Йдеться про тутешні закони, або, точніше, про відсутність таких. У цій глухомані із законом роблять, що хочуть. До Панами далеко, а губернатор цього штату чи округу, чи як він там у них називається – старе рам’я. А ось начальник поліції Сан-Антоніо – людина, з якою треба матися на бачності. Він у цій глушині – цар і бог, і негідник винятковий – я в цьому певен. Хабарник – це лагідне слово щодо нього. Жорстокий і кровожерливий, як тхір. Для нього найбільша насолода – страчувати людей, він обожнює вішати. Отже, стережися його… Ну, гаразд, до зустрічі. Половина того, що я знайду на острові Бика, – твоя… Тож дивися, надінь обручку на палець Леонсії.
Минуло два дні. Метис-капітан, обстеживши узбережжя, привіз звістку, що чоловіків Солано немає вдома. Тоді Френк висадився на берег, де вперше побачив Леонсію. Цього разу поблизу не було видно ні дівчат зі срібними револьверами, ні чоловіків із рушницями. Навкруги було спокійно, і тільки обшарпаний хлопчисько-індіанець сидів на березі. Побачивши монету, він охоче погодився віднести записку молодій сеньйориті у велику гасієнду. Френк видер із блокнота аркуш і заходився писати: «Я той, кого Ви помилково вважали Генрі Морганом; у мене до Вас доручення від нього…» Він навіть і подумати не міг, що прикрі події насуваються на нього з такою самою швидкістю і їх не менше, ніж за його перших відвідувань цих місць.
Коли б йому спало на думку зазирнути за виступ скелі, на яку спирався спиною, пишучи до Леонсії, він би побачив дивовижну картину: Леонсія, ніби морська царівна, виходила з води. Проте Френк спокійно писав, а маленький індіанець стояв, захоплений цим процесом. Тож Леонсія, вийшовши з-за скелі, перша побачила їх. Стримавши зойк здивування, вона повернулася і, не розбираючи шляху, кинулася навтіки в зелені зарості чагарника.
Френк зрозумів, що вона десь поруч, почувши її зляканий крик. Він кинув на пісок олівець і записку й кинувся на крик; не зробив він і кількох кроків, як зіткнувся з мокрою напіводягненою дівчиною, що налякана бігла, рятуючись від чогось. Не зрозумівши, що Френк прийшов їй на допомогу, Леонсія знову скрикнула.
Вона кинулася вбік, ледве не збивши з ніг хлопчиська-індіанця, і зупинилася тільки на піщаній обмілині. Від страху вона зблідла, як полотно. Тільки тут вона обернулася й побачила, що перед нею не новий ворог, а рятівник.
– Що з вами? – схвильовано запитав Френк. – Ви не забилися? Що сталося?
Дівчина вказала на своє голе коліно, де з двох ледве помітних ранок виступили малюсінькі крапельки крові.
– Гадюка, – сказала вона. – її укус смертельний. Через п’ять хвилин я помру, і я рада цьому, дуже рада: принаймні тоді ви не будете більше краяти моє серце.
І Леонсія, докірливо тикнувши в нього пальцем, хотіла було висловити все, що вона думає про нього, але сили полишили її, і вона, непритомна, впала на пісок.
Френк тільки чув про гадюк Центральної Америки, проте й те, що він чув, було жахливе: казали, що навіть мули й собаки вмирають у страшних муках за п’ять-десять хвилин після укусу маленького плазуна. «Нічого дивного, що вона знепритомніла, – подумав він, – адже ця отрута діє швидко». Про те, яку допомогу надають, якщо вкусила змія, Френк знав теж зовсім мало. Він швидко згадав, що треба туго перев’язати ногу вище від укусу, щоб припинити циркуляцію крові й не дати отруті добратися до серця.
Він вийняв носову хустку, перев’язав нею ногу Леонсії вище коліна, просунув у вузлик підібрану на піску коротеньку паличку й туго скрутив хустку. Потім, роблячи те, що чув колись, швидко дістав кишеньковий ніж, обпалив кількома сірниками його лезо, аби продезінфікувати, й обережно, але рішуче зробив кілька надрізів там, де було видно сліди зміїних зубів.
Френк був дуже наляканий; він гарячково поспішав, щохвилини очікуючи появи в дівчини страшних смертельних ознак. Він чув, що від зміїного укусу тіло швидко розпухає до неймовірних розмірів. Ще не скінчивши різати, він уже вирішив, що робитиме далі. Насамперед він висмокче скільки зможе отруту, а потім розкурить сигарету й нею припече ранки. Не встиг Френк зробити й двох хрестоподібних надрізів ножем, як дівчина неспокійно заворушилася.
– Лежіть спокійно! – наказав він.
Однак Леонсія сіла саме тоді, коли він нахилився, щоб висмоктати з ранки отруту. У відповідь на його слова Леонсія дала йому своєю маленькою ручкою дзвінкий ляпас.
А тим часом із заростів вискочив хлопчисько-індіанець, пританцьовуючи й розмахуючи мертвою гадючкою, яку тримав за хвоста.
– Лабарі! Лабарі! – радісно вигукував він. Френк, почувши це, вирішив, що справа зовсім кепська.
– Лежіть тихо! – різко повторив він. – Не можна гаяти ні секунди.
Леонсія так і вп’ялася очима в мертву змію. Їй явно попустило, але Френк цього не помітив: він уже нахилився, збираючись за всіма правилами взятися за лікування.
– Та як ви смієте! – вигукнула Леонсія. – Це ж лабарі, ще змієня, тому її укус нешкідливий. Я гадала, що то гадюка. Маленькі лабарі надто схожі на гадюк.
Відчувши, що її нога геть затерпла, бо джгут, яким вона була перетягнена, майже припинив кровообіг, Леонсія опустила очі й побачила хустку Френка.
– Ну навіщо ви це зробили? – Зашарілась дівчина. – Адже це всього маленька лабарі, – з докором повторила вона.
– Ви ж самі сказали, що це гадюка! – заперечив він.
Дівчина закрила лице долонями, але сховати своєї ніяковості не могла: вуха в неї так і палали. Френк міг би заприсягтися, що вона сміється, – якщо це, звичайно, була не істерика. Тільки тут він зрозумів, як важко буде виконати взяту на себе обіцянку: надіти обручку іншого чоловіка на палець Леонсії, але він твердо вирішив не піддаватися її чарам.
– Ну, тепер ваші родичі, треба гадати, неодмінно продірявлять мене кулями за те, що я не можу відрізнити лабарі від гадюки, – гірко зауважив він. – Можете покликати когось із гасієнди, аби вони виконали цю місію! Чи, може, самі пристрелити мене?
Однак дівчина, мабуть, не чула його. Легко й граційно схопившись із землі, як і слід було очікувати від такої бездоганної істоти, вона заходилася тупотіти по піску.
– У мене нога затерпла, – пояснила вона, сміючись й уже не ховаючи обличчя.
– Ви поводитеся просто ганебно, – серйозно зауважив він. – Адже ви вважаєте, що це я вбив вашого дядечка.
Леонсія відразу перестала сміятися й зблідла. Вона нічого не відповіла, тільки схилилася й тремтячими від гніву пальцями спробувала розв’язати хустку, ніби вона пекла їй ногу.
– Хочете, я допоможу вам, – люб’язно запропонував Френк.
– Ви тварюка! – запально вигукнула вона. – Відійдіть убік. Ваша тінь падає на мене.
– Ось тепер ви зовсім чарівні, невимовно, – далі кепкував Френк, стримуючи сильне бажання вхопити її в обійми. – Ви зараз точнісінько така, як я вас запам’ятав, коли вперше побачив на березі: то ви дорікали мені, чому я не поцілував вас, то починали самі цілувати мене – так, так, ви мене цілували! – а вже наступної миті загрожували навіки зіпсувати мені травлення тією вашою срібною іграшкою. Ні, ви ані на йоту не змінилися відтоді. Ви все той самий вулкан на ім’я Леонсія. Давайте вже краще я розв’яжу хустку. Невже ви не бачите, що вузол затягнуто? Вашим пальчикам ніколи з ним не впоратися.
Леонсія розгнівано тупнула ногою.
– Мені пощастило, що ви не берете із собою вашу іграшку, коли йдете купатися, – піддражнював її Френк, – а то довелося б улаштовувати тут похорон гарного молодика, чиї наміри щодо вас завжди були шляхетними.
Цієї миті прибіг хлопчик-індіанець із її купальним халатом. Леонсія похапцем накинула його й заходилася разом із ним розв’язувати вузол. Розв’язавши хустку, вона жбурнула її від себе так, ніби то була гадюка.
– Фу, гидота! – вигукнула вона, щоб образити Френка.
Однак Френк, борючись сам із собою й намагаючись не піддаватися на її чари, повільно похитав головою.
– Це вам не допоможе, Леонсіє, – сказав він. – Я залишив вам знак на все життя. – Він доторкнувся до надрізів, зроблених на її коліні, й розсміявся.
– Мітка тварюки, – кинула вона через плече й повернулася, аби піти. – Попереджаю вас, містере Генрі Морган, не стійте більше на моєму шляху.
Френк зробив крок і заступив дорогу.
– Ну, а тепер поговоримо по-діловому, міс Солано, – сказав він, змінюючи тон. – І ви вислухаєте мене. Можете блискати очима скільки вам завгодно, але прошу мене не перебивати. – Він нахилився й підняв записку, яку почав було писати. – Я саме збирався надіслати це вам із хлопчиком, коли ви зойкнули. Візьміть її і прочитайте. Вона вас не вкусить. Адже це не отруйна змія.
Хоча Леонсія рішуче відмовилася взяти записку, однак очима вона мимоволі пробігла перший рядок:
«Я той, кого Ви помилково вважали за Генрі Моргана…» Дівчина глянула на свого співрозмовника. У її зляканих очах було видно, що вона багато чого не розуміє, але невиразно про щось вже здогадується.
– Слово честі, – серйозно сказав він.
– Ви… не… не Генрі? – затинаючись запитала вона.
– Ні, я не Генрі. Можливо, ви все ж візьмете записку й прочитаєте?
Вона підкорилася й почала читати, а він, не відриваючись, дивився на її обличчя, побронзоване тропічним сонцем, що не лише золотило тіло, а й гріло кров, і, можливо, саме гаряча кров додавала шкірі Леонсії того чарівного відтінку.
Немов прокинувшись від сну, Френк раптом зрозумів, що дивиться прямо в її злякані карі очі.
– А хто повинен був підписати цього листа? – вже вдруге запитувала його Леонсія.
Отямившись, він гідно вклонився.
– Але ім’я? Як вас звуть?
– Морган, Френк Морган. Як я вже пояснив у записці, ми з Генрі – далекі родичі, троюрідні брати чи щось таке.
На здивування Френка, в очах її раптом з’явився сумнів і погляд знову став колючим.
– Генрі, – з докором сказала вона йому, – адже це обман, диявольська хитрість! Ви просто намагаєтеся обдурити мене. Звичайно, ви Генрі.
Френк показав на свої вуса.
– Ви відростили їх із того часу, – відказала вона.
Тоді він засукав рукав і показав їй свою ліву руку від зап’ястя до ліктя, але дівчина тільки здивовано дивилася на нього, нічого не розуміючи, що він хоче цим довести.
– Ви пам’ятаєте шрам? – запитав він її. Вона кивнула.
– Тоді знайдіть його.
Дівчина схилилася, ковзнула по його руці поглядом і повільно похитала головою.
– Я… – затинаючись вимовила вона, – я перепрошую. Це жахлива помилка. Важко уявити, як… як я поводилася з вами…
– Ви подарували мені цілющий поцілунок, – ніби пустун-школяр зауважив він.
Леонсія пригадала те, що сталося зовсім нещодавно, глянула на своє коліно і, як йому здалося, пригасила бурливий у ній сміх.
– Ви сказали, що маєте доручення від Генрі? – запитала вона, раптом змінюючи тему розмови. – І що він не винен?… Це правда? Як би мені хотілося вам повірити!
– Я певен, що Генрі так само не винний в убивстві вашого дядечка, як і я.
– Тоді не кажіть більше нічого, принаймні тепер, – радісно перервала вона його. – Насамперед я мушу вибачитися, хоч ви і не можете заперечувати, що деякі ваші слова й вчинки були просто обурливими. І ви не мали права мене цілувати.
– Якщо ви пригадаєте, – заперечив він, – я зробив це під дулом револьвера. А раптом би ви пристрелили мене, коли б я вас не поцілував?
– Годі, замовкніть! – заблагала вона. – А тепер ходімо до нас і дорогою ви розкажете мені про Генрі.
Погляд її випадково впав на хустку, яку вона так презирливо відкинула вбік. Вона підбігла й підняла її.
– Бідолашна, скривджена хусточко, як я погано до тебе поставилася! – ніжно промовила вона. – Тепер треба перепросити. Я сама тебе виперу й… – вона підвела очі на Френка, – і поверну її вам, сер, свіженькою й чистенькою, просякнутою щирістю мого серця…
– Це тварині? – запитав він.
– Вибачте, будь ласка, – каючись сказала вона.
– І мені тепер буде дозволено кидати свою тінь на вас?
– Так, так! – весело вигукнула вона. – От! Бачите, я вже у вашій тіні. А тепер ходімо.
Френк кинув песо зраділому хлопчиську-індіанцю й у доброму настрої пішов за Леонсією стежиною, що крізь густу тропічну рослинність вела до білої гасієнди.
* * *
Сидячи на широкій терасі перед гасієндою Солано, Альварес Торес побачив крізь густий чагарник молоду пару, що звивистою алеєю наближалася до будинку. І те, що він побачив, змусило його заскреготіти зубами й дійти досить помилкових висновків. Він промурмотав про себе проклін і зозла навіть не помітив, що в нього погасла сигарета.
Він бачив Леонсію і Френка, які жваво розмовляли й, здавалося, забули про все на світі. Він бачив, як Френк розмахував руками, гаряче щось доводячи, – Леонсія навіть зупинилася, пройнята благаннями свого супутника. Він бачив – Торес насилу пойняв віри очам – як Френк вийняв персня, а Леонсія, відвернувшись, простягнула ліву руку й підставила йому безіменний палець – палець, на який надівають обручку. У цьому Торес міг би заприсягтися.
А насправді Френк просто надів на палець Леонсії подарунок Генрі. Леонсія, сама не знаючи чому, без особливого бажання взяла обручку.
Торес відкинув погаслу сигарету, люто закрутив вуса, немов від цього йому полегшало, й подався назустріч молодим людям, що вже сходили на терасу. Навіть не відповівши на привітання дівчини, він з оскаженілим обличчям напосівся на Френка:
– Годі, звичайно, чекати від убивці сорому, але він міг би принаймні дотримуватися пристойності!
Френк іронічно посміхнувся.
– Знову те саме, – сказав він. – Ще один божевільний у цій божевільній країні! Останній раз, Леонсіє, я бачив цього джентльмена в Нью-Йорку. Він був тоді сповнений готовності брати участь зі мною в одній справі. А тепер я його зустрічаю тут, і перше, що він мені каже, – що я ниций, безсоромний убивця.
– Сеньйоре Торес, ви мусите вибачитися, – втрутилася обурена дівчина. – В домі Солано не сміють ображати гостей.
– У такому разі, як я розумію, в домі Солано дозволено всіляким авантюристам убивати членів їхньої родини, – у тон їй заявив він. – Звичайно, немає такої жертви, що була б завелика задля гостинності.
– Отямтеся, сеньйоре Торес, – люб’язно порадив йому Френк. – Ви занадто собі дозволяєте. Я скажу вам, у чім річ. Ви вважаєте, що я – Генрі Морган. А я – Френк Морган, і ми з вами нещодавно розмовляли в кабінеті Рігана в Нью-Йорку. Ось вам моя рука, потисніть її – іншого вибачення за обставин, що склалися, я від вас не зажадаю.
Торес, приголомшений тим, що міг так помилитися, узяв простягнену Френком руку й розсипався у вибаченнях перед ним і Леонсією.
– А тепер, – сказала дівчина, радісно розсміявшись, і ляснула в долоні, викликаючи служницю, – мені треба помістити кудись містера Моргана, а самій піти переодягтися. Після цього, сеньйоре Торес, з вашого ласкавого дозволу, ми розповімо вам про Генрі.
Леонсія пішла на свою половину. Френк слідом за молоденькою гарненькою метискою-покоївкою теж подався до відведеної йому кімнати. А Торес тим часом трохи оговтався, та подиву його і злості не було меж. Виходить, цьому прибульцю, зовсім незнайомій людині, Леонсія дозволила надіти їй на палець обручку, немов він її наречений. І мозок Тореса запрацював шалено й швидко. Леонсія, котру він називав у душі володаркою його мрій, раптом за якусь мить заручилася з чужоземцем, з нью-йоркським грінго! Неймовірно! Дивовижно!
Ляснувши в долоні, він велів подати екіпаж, найнятий ним у Сан-Антоніо. І коли Френк вийшов на терасу, щоб докладніше поговорити з ним про скарб старого Моргана, Торес у своєму екіпажі був уже біля воріт.
Після сніданку Френк помітив, що вітер дме з берега, – отже, можна швидко перетнути лагуну Чірікві й уздовж берега дістатися до островів Бика й Тельця. Палко бажаючи швидше порадувати Генрі звісткою про те, що його обручка знову прикрашає пальчик Леонсії, він рішуче відхилив її люб’язну пропозицію заночувати в них і познайомитися з Енріко Солано та його синами. У Френка була ще одна причина для поспішного від’їзду: він не наважувався далі залишатися поряд із Леонсією. І зовсім не тому, що вона була йому неприємна, навпаки: вона вабила його, притягувала так, що він не міг більше бути тут, піддаючись дії її чарів, бо хотів дотримати слова, яке дав людині в парусинових штанях, що тепер шукала скарб на острові Бика.
Отже, Френк вирушив, маючи в кишені лист Леонсії до Генрі. Прощання було коротким. З таким прихованим зітханням, що Леонсія навіть подумала, чи не привиділося їй це, він швидко пішов від неї звивистою алеєю. Вона дивилася йому вслід, доки його було видно, потім з неясною тривогою перевела погляд на обручку, що блищала в неї на пальці.
Вийшовши до моря, Френк подав знак на «Анжеліку», що стояла на якорі, аби за ним вислали шлюпку. Проте не встигли матроси спустити її на воду, як з лісу вискочили шестеро вершників із револьверами при поясі й рушницями при сідлі та галопом помчали до нього. Двоє скакали попереду. В одному з них Френк упізнав Тореса. Інші четверо – метиси з обличчями справжніх бандитів. Усі націлили зброю на Френка, так що йому залишалося лише підкоритися незнайомому ватажку, який гаркнув, вимагаючи, щоб він підняв руки вгору.
– Подумати тільки, – сказав Френк, – ще вчора чи, можливо, мільйон років тому я вважав бридж по долару за фішку найбільше розпалює нерви. А тут раптом ви, панове, верхи й загрожуєте начинити моє бідолашне тіло всілякими сторонніми тілами. То, може, поясните мені, у чому річ? Невже мені завжди призначено залишати цей берег під акомпанемент пострілів? Що вам, власне, потрібно: мої вуха, чи вистачить вусів?
– Нам потрібен ти сам, – відповів незнайомий ватажок, вуса якого люто наїжачилися, а чорні очиці люто поблискували.
– То, може, ви мені скажете, хто ви такі?
– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, коротше – шеф, – відповів Торес.
– Он як! – розсміявся Френк, згадавши, як описував цього суб’єкта Генрі. – Очевидно, ви вважаєте, що я порушив якісь правила стоянки суден чи розпорядження санітарної комісії, кинувши тут якір. Однак про це вам треба говорити з моїм шкіпером – капітаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тільки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаєтеся, що капітан Трефезен – великий знавець законів мореплавання й стоянки суден у порту.
– Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.
– О боги морські! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!
– Мене обдурили, – понуро зізнався Торес, – але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?
– Ніби я можу… – Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на світанку повісите?
– Правосуддя в Панамі часу не марнує, – відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку – так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?
– О, вирішуйте самі, – відповів Френк. – Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій – мені все одно.
– Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залізної твердості його намірів. – Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! – скомандував він по-іспанському. – Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.
Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки. Тут на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів. Прислухаючись до недалеких глухих ударів молотків, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А молотки вже стукали по колодах, із яких споруджували шибеницю, – завтра о десятій ранку на цьому помості йому на шию накинуть мотузку й піднімуть. Справу розглядали всього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і у двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія й не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.
«Шеф мав рацію, – мовив про себе Френк. – Правосуддя в Панамі часу не марнує». Одне те, що в кишені в нього знайшли лист від Леонсії на ім’я Генрі Моргана, вже звинувачувало його. Все інше – просто. Півдюжини свідків присягнули, що було скоєне вбивство, і впізнали його як убивцю. Те саме підтвердив і сам начальник поліції. Одним-єдиним світлим моментом була раптова поява Леонсії в супроводі немічної тітоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергією чарівна дівчина кинулася захищати його життя, хоча все це заздалегідь було приречене на провал.
Вона відразу ж звеліла Френку засукати рукав і показати ліву руку, але Френк помітив, як начальник поліції презирливо пересмикнув плечима. Потім Леонсія повернулася до Тореса й заговорила іспанською, палко доводячи щось, – що саме, Френк не зрозумів, бо говорила вона надто швидко. А потім він бачив і чув, як репетували й жестикулювали люди, що наповнювали залу, коли слово узяв Торес.
Він не бачив, як Торес пошепки обмінявся кількома словами з начальником поліції, перш ніж протиснутися крізь натовп до місця, відведеного для свідків. Він не бачив цього, як не знав і того, що Торес отримує платню від Рігана за те, щоб утримувати Френка далеко від Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то й усе життя. Не знав Френк і того, що Торес закоханий у Леонсію і його роздирають ревнощі.
Тому Френк не зрозумів усього, що крилося за відповідями Тореса на запитання Леонсії, котра змусила його визнати, що той ніколи не бачив шрам на лівій руці Френка Моргана. Леонсія переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом запитав Тореса:
– А чи можете ви заприсягтися, що бачили шрам на руці Генрі Моргана?
Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потім благально перевів погляд на Леонсію й нарешті мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.
Юрма радісно заревіла. Суддя оголосив смертний вирок, ревіння стало ще голоснішим, й кілька жандармів на чолі з комісаром поспішно вивели Френка, хоч він й опирався, із залу суду й перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його від натовпу, що не бажав чекати до десятої години ранку.
«Ех, як цей бідолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрі!» – приязно розмірковував Френк.
Раптом загримотіли засуви, двері в його камеру відчинилися, й на порозі з’явилася Леонсія.
Френк звівся їй назустріч, але вона, не відповідаючи на його вітання, повернулася до комісара, що супроводжував її, і накинулася на нього, підкріплюючи свою мову владними жестами. Комісар, очевидно, дав себе умовити й наказав наглядачеві перевести пеонів в іншу камеру, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсію, і вийшов, причинивши за собою двері.
Тільки тоді самовладання зрадило Леонсію: вона впала в обійми Френку й розридалася в нього на грудях.
– Проклята країна, проклята країна! Немає тут справедливості!
Тримаючи в обіймах її гнучке тіло, таке бентежне й прекрасне, Френк згадав Генрі – босого, в парусинових штанях й обвислому сомбреро, котрий там, на острові Бика, завзято перекопував пісок у пошуках скарбу.
І хоча його тягло до Леонсії, він намагався визволитися з її обіймів. Проте це йому не дуже вдалося. Нарешті він опанував себе й озвався до неї голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.
– Тепер принаймні я знаю, що таке змова, – сказав він, хоча серце його підказувало зовсім інші слова. – Якби ваші співвітчизники вміли спокійно міркувати, а не діяти зопалу, вони б споруджували залізниці й розбудовували свою країну. Гляньте на цей суд – він весь побудований на грі пристрастей, на змові. Ті, хто мене судив, заздалегідь знали, що я винний, і їм так хотілося покарати мене, що навіть не спромоглися відшукати докази моєї вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого відкладати? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли знаєш, то зайве марнувати час на перевірку?
Не слухаючи його, Леонсія схлипувала й усе поривалася пригорнутися до нього, а як тільки він замовк, вона знов опинилася в його обіймах. Її губи тягнулися до губ Френка, і не встиг він отямитися, як уже сам цілував її.
– Кохаю тебе, кохаю! – крізь сльози шепотіла вона.
– Ні-ні! – прошепотів він, відштовхуючи від себе ту, котрої найбільше прагнув. – Просто ми надто схожі з Генрі. Адже ви любите Генрі, а я не Генрі.
Випручавшись з обіймів, вона зірвала з пальця каблучку Генрі й жбурнула її на землю. Френк зовсім розгубився: він і сам не знав, що могло б статися наступної миті, коли б не появився комісар, котрий, тримаючи годинник у руці й не підводячи голови, завзято вдавав, що нічим більше не цікавиться, як секундною стрілкою.
Леонсія гордовито випросталася й ледь втрималася, коли Френк знову надів їй на палець каблучку Генрі й на прощання поцілував руку. Вже біля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотіла: «Кохаю тебе».
Рівно о десятій під бій годинника Френка вивели на тюремний двір, де стояла шибениця. Тут зібралися всі мешканці Сан-Антоніо, а також довколишніх сіл. Юрма була збуджена й весело налаштована. Леонсія, Енріко Солано та п’ять його синів теж були тут. Батько і брати Леонсії, лютуючи, нетерпляче походжали біля шибениці, начальник поліції, оточений жандармами на чолі з комісаром, був незворушним. Даремно намагалася Леонсія протиснутися до Френка, коли його підвели до шибениці, й даремно намагалися рідні вмовити її піти геть. І так само даремно її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, яку шукає правосуддя. Начальник поліції тільки презирливо посміхнувся й наказав братися за страту.
Уже стоячи на помості, до Френка підійшов священик, але той відмовився висповідатися, сказав йому іспанською, що безневинна людина, яку мають повісити, не потребує чужих молитов, щоб потрапити до раю, – нехай моляться ті, хто його вішає.
Френку зв’язали ноги й почали в’язати руки, на нього вже збиралися надягти чорний каптур і накинути на шию зашморг, як раптом через тюремну огорожу почувся спів, який ставав все ближче й ближче:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Майже непритомна Леонсія, зачувши пісню, отямилася й навіть скрикнула з радості, побачивши Генрі Моргана, який, розштовхавши сторожу, зайшов у двір.
Тільки Торес засмутився з появою Генрі, але цього ніхто не спостеріг. Юрма не заперечувала, коли начальник поліції, знизавши плечими, оголосив, що йому байдуже, кого із цих двох вішати, аби тільки повісити. Зате вся чоловіча половина сімейства Солано гаряче запротестувала, заявляючи, що Генрі також невинний, і він не вбивав Альфаро. Проте вирішив справу Френк: ще стоячи на помості, доки йому розв’язували руки й ноги, він і собі крикнув, перекриваючи гомін натовпу:
– Ви судили мене, а не його! Ви не можете повісити людину без суду! Спершу має відбутися суд!
І коли Френк, зійшовши з помосту, обома руками схопив руку Генрі, до них підійшов комісар із начальником поліції й, дотримуючись усіх формальностей, заарештував Генрі Моргана за вбивство Альфаро Солано.