Читать книгу Морський вовк - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 8

Часом я думаю, що Вовк Ларсен божевільний або принаймні напівбожевільний – такі в нього чудні примхи й вибрики. А іноді мені здається, що він має дані на велику людину, на генія. Але зрештою я переконаний, що він справжній тип первісної людини, яка народилася з запізненням на тисячу років або поколінь і є анахронізмом у нашу добу високої цивілізації. Він, безперечно, щонайяскравіший індивідуаліст. Та цього мало, – він ще й дуже самотній. У нього нема нічого спільного з іншими людьми на кораблі. Його страшна фізична й неабияка розумова сила відгороджують його від інших. Він ставиться до них, як до дітей, – не лише до матросів, але й до мисливців, – він примушує себе сходити до їхнього рівня і гратися з ними, наче з цуценятами. А то він досліджує їх жорстокою рукою вівісектора, аналізує їхні розумові процеси і зазирає в душі, немов хоче дізнатися, з якого матеріалу ті душі зроблено.

Я багато разів бачив за столом, як він ображав котрогось мисливця спокійно й байдуже, а тоді зацікавлено зважував його вчинки, відповіді, злостиві гримаси. Мені, що розумів, у чому тут річ, це здавалося смішним. Що ж до вибухів його власного гніву, то я був певний, що то не справжні, а вдавані емоції, що то експерименти, просто маніра, до якої він удається в стосунках з людьми. Після смерті його помічника я, либонь, жодного разу не бачив Ларсена не в жарт сердитого, та й не хотів би, правду мовивши, бачити, як виявляється страшна сила цього чоловіка.

Коли вже зайшло за його примхи, то я розповім, що трапилося з Томасом Магріджем у кают-компанії, і, до речі, докінчу про той інцидент, що я був торкався його.

Якось по обіді, що був опівдні, коли я кінчив прибирати зі столу, трапом до кают-компанії зійшли Вовк Ларсен і Томас Магрідж. Хоч кок і мав закомірок, хід до якого був з кают-компанії, але в самій кают-компанії він ніколи не важився довше стриміти й прошмигував туди й назад раз-другий на день, мов полохливий привид.

– Отже, ти вмієш грати в «наполеона»? – з відтінком якогось задоволення в голосі сказав Вовк Ларсен. – Я так і думав, ти ж англієць. Я сам вивчився його на англійських суднах.

Томас Магрідж, цей докінчений бевзень, був сам не свій від такої честі, що капітан по-товариському розмовляє з ним. Його чваньковиті міни й ретельне намагання поводитись невимушено, як людина, що, мовляв, народилася для кращого життя, викликали б огиду, коли б не здавались такі смішні. Він зовсім не завважував моєї присутності, йому було просто не до мене. Мені навіть важко вгадати, які блаженні видива пролітали перед його безбарвними водявими очима.

– Принеси карти, Гампе, – наказав Вовк Ларсен, коли вони сіли за стіл. – Та подай сигари й віскі – візьмеш у скриньці в мене під ліжком.

Повернувшись, я ще встиг почути, як Магрідж закидав на здогад про якусь таємницю, пов’язану з його народженням, що, мовляв, він син джентльмена, але збився з путі, і йому навіть платять за те, щоб він не повертався до Англії. «Добре платять, сер, – провадив він, – аби тільки був якнайдалі від них».

Я приніс звичайні чарки, але Вовк Ларсен насупився, похитав головою і жестом показав мені принести склянки. Він налив їх на дві третини нерозбавленим віскі – «джентльменським питвом», як сказав Томас Магрідж, – і вони цокнулися склянками за славну гру «нап», запалили сигари й почали тасувати та здавати карти.

Вони грали на гроші, дедалі збільшуючи ставки. Пили віскі, випили геть усе, і я мусив принести ще. Я не знаю, чесно грав Вовк Ларсен чи махлював (він на все здатний), але він раз у раз вигравав. Кок частенько ходив по гроші до свого ліжка, і все це з великою пихою, однак приносив тільки по кілька доларів. Він осоловів, став нецеремонний, погано бачив карти і ледве на стільці сидів. Вирушаючи вже вкотре знову по гроші, він схопив Вовка Ларсена масним пальцем за петельку й тупувато забубонів:

– У мене є гроші, в мене є гроші! Я ж вам кажу, – я син джентльмена!

Вовк Ларсен не був п’яний. Хоч він і вихиляв склянку за склянкою, до того ще й наливаючи їх ущерть, та на ньому те зовсім не позначалося. Здавалось, що й кокові витівки його зовсім не тішать.

Нарешті, голосно заявивши, що він може програвати, як джентльмен, кок поставив на кін останні гроші і програв. Тоді схилив голову на руки й заплакав. Вовк Ларсен цікаво подивився на нього, наче мав замір проаналізувати його, але раптом передумав – бо, певно, вирішив, що тут, власне, й аналізувати нема чого.

– Гампе, – звернувся він до мене підкреслено ввічливо, – будь ласка, візьміть пана Магріджа під руку й допоможіть йому вийти на палубу. Він почуває себе не дуже добре.

– І скажіть Джонсонові вилити на нього кілька відер морської води, – додав він тихіше, так, щоб тільки я чув.

На палубі я передав пана Магріджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капітанів наказ. Пан Магрідж усе бурмотів сонно, що він син джентльмена. Сходячи до кают-компанії прибрати стіл, я почув, як він вереснув, коли на нього линули перше відро води.

Вовк Ларсен лічив виграні гроші.

– Якраз сто вісімдесят п’ять доларів, – сказав він голосно. – Я так і думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишені.

– І те, що ви виграли, належить мені, сер, – сміливо заявив я.

Він глузливо осміхнувся й відповів:

– Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики й думаю, що ви плутаєте форми часу. «Належало мені» треба було вам сказати, а не «належить мені».

– Це питання не граматики, а етики, – відповів я.

Минула якась хвилина, доки він відповів.

– Знаєте, Гампе, – звільна почав він, мовлячи поважно і з відтінком смутку в голосі, – це вперше зроду я чую слово «етика». Ви і я – нас тільки двоє на цьому судні знають його значення.

– Колись, – провадив він, помовчавши, – я мріяв вести бесіди з людьми, що розмовляють такою мовою, мріяв підвестися над життям, серед якого народився; я мріяв про товариство людей, що розважають на такі теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це між іншим, бо ви не маєте рації. Це питання не граматики і не етики, а просто факту.

– Звісно, – сказав я. – Те, що гроші у вас, це факт.

Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливість.

– Але ви відхиляєтесь від суті питання, – вів я далі, – що пов’язане з правом.

– Он воно як! – зауважив він, скривившись. – Я бачу, ви ще вірите в такі речі, як право, як правда і неправда.

– А ви? Не вірите зовсім? – спитав я.

– Ані на крихту. Сила – це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, і погано – кволим. Ще краще сказати: дужим бути приємно, бо це вигідно; а кволим бути неприємно, бо це невигідно. Ось на разі – мати ці гроші приємно. Це добре для того, хто має їх. І тому, мігши мати ці гроші, я скривдив би себе й те життя, що в мені, якби віддав їх вам, відмовившись від приємності мати їх самому.

– Але ви кривдите мене, беручи їх, – заперечив я.

– Зовсім ні. Одна людина не може скривдити іншу. Вона може скривдити тільки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужі інтереси. Невже ви цього не розумієте? Як можуть дві часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в їхній природі – намагатися когось проковтнути і не датися проковтнути. Коли вони відступають від цього закону – вони чинять гріх.

– То ви не вірите в альтруїзм? – спитав я.

Це слово видалося йому наче знайомим, але змусило замислитись.

– Стривайте, це щось подібне до співробітництва?

– Деякий зв’язок тут є, – відповів я, не дивуючись цим разом прогалині в його словнику, набутому читанням і самоосвітою. Наукою його ніхто не керував, і хоч думав він багато, але говорив мало, а то й зовсім мовчав. – Альтруїстичний вчинок це вчинок задля добра інших людей, вчинок некорисливий на протилежність до вчинку заради себе, тобто егоїстичного.

Він кивнув головою.

– О, так. Тепер пригадую. Мені траплялося це слово у Спенсера.

– У Спенсера? – вигукнув я. – Невже ви читали його?

– Не дуже багато, – визнав він. – Я цілком зрозумів «Основні засади», але на «Біології» вітер покинув мої вітрила, а на «Психології» я й зовсім опинився в мертвому штилі й надовго. По щирості кажучи, я не міг зрозуміти, куди він гне. Спершу я гадав, що причина в убозтві мого розуму, але потім зрозумів, що мені просто бракувало підготовки. Я не мав відповідної бази. Тільки Спенсер і я знаємо, чого він мені коштував. Але з його «Даних етики» я дещо виніс. Оце там я здибав «альтруїзм» і тепер пригадую, як його було там ужито.

Я не уявляв собі, що могла винести ця людина з творів Спенсера. Я пам’ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруїзм лежить в основі його ідеалу людської поведінки. Вовк Ларсен, очевидно, просіяв науку великого філософа, вибираючи з неї те, що відповідало його потребам і бажанням, а решту відкидаючи.

– Що ж ви ще звідти винесли? – спитав я.

Він трохи зсунув брови, напружено підшукуючи належні вислови для думок, про які він ніколи ще не говорив ні з ким. Я почувався піднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як він звик заглиблюватися в інші душі. Я досліджував незнайомі землі. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моїми очима.

– Коротко кажучи, – почав він, – Спенсер висловлює приблизно таку думку: по-перше, людина має дбати за власний добробут – це морально й добре. По-друге, вона має дбати про добробут своїх дітей. По-третє, вона має дбати про добробут людства.

– Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок, – докинув я, – це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.

– Я б так не сказав, – відповів він. – Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Усе це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя, – ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за цього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, – нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні – в той короткий час, доки грає моя життєва закваска.

– Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст.

– Важкі слова, – засміявся він. – Але що означає «гедоніст»?

Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.

– До того ж ви така людина, – провадив я далі, – що їй не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.

– Тепер ви починаєте розуміти, – сказав він, радісно всміхаючись.

– Ви – людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.

– Так.

– Людина, що її треба завжди боятись…

– Саме так.

– Боятись, як змії, тигра, акули.

– Тепер ви знаєте мене, – сказав він. – Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.

– Ви якась потвора, – додав я відважно, – Калібан, що думав про Сетебоса, діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.

Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння, – він, очевидячки, не був знайомий із цією поемою.

– Я саме читаю Браунінга, – признався він, – але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти й прочитав йому вголос «Калібана». Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав’язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене, – я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет, «темпераментний» ідеаліст, – але він штурмував останні передмур’я моєї віри з такою силою, яка мимоволі викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоїтись, а коли Томас Магрідж, лютий як чорт, заглянув униз, я підвівся, щоб узятися за свої обов’язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:

– Сьогодні, кухарю, попораєшся сам. Гамп мені потрібен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовірне. Ввечері я сидів за столом із капітаном і мисливцями, тоді як Томас Магрідж обслуговував нас, а опісля мив посуд. Це була калібанівська примха Вовка Ларсена, і я побоювався, що матиму з неї самі прикрощі. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже дратувало мисливців, бо вони з нашої розмови нічогісінько не розуміли.