Читать книгу Дочка снігів - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 8

– А чого б мені не пишатися своєю расою?

Щоки у Фрони горіли, очі палали. Вони обоє згадували своє дитинство, і Фрона розказувала Корлісові про свою матір, яку ледве пам’ятала. Гарна й білява, типова англосаксонка – такою уявляла її собі Фрона з власних спогадів та з оповідань батька й старого Енді із поштової контори в Даї. Розмова зайшла про раси взагалі, і Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлісові, як людині з консервативними поглядами, видалися непевними і не досить обґрунтованими. Він гадав, що стоїть понад расовим егоїзмом й упередженнями, і тільки сміявся з її дитячого світогляду.

– Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, – казав він. – Цей егоїзм наївний і цілком природний, зрозумілий і навіть корисний, але хибний по суті. Євреї вважали себе – та й досі вважають – за богом обраний народ…

– Тим-то вони й залишили такий глибокий слід в історії, – перехопила Фрона.

– Але життя не підтвердило їхніх поглядів! І подивіться ще з другого боку. Для нації, що вважає себе вищою, інші нації здаються нижчі. Це зрозуміло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрілися з нашими дикими предками в германських лісах, вони тільки звели у подиві брови: «Це нижча раса, варвари!»