Читать книгу Білий зуб - Джек Лондон - Страница 2

Люди поснідали, прив’язали до саней свою вбогу поклажу і, розпрощавшися з привітним вогнем, рушили в темряву. І знову залунало тужливо-лихе виття, немов хтось перегукувався крізь холод і пітьму. Люди мовчали. Розвиднилось о дев’ятій годині. О дванадцятій небо на півдні зайнялося рожевим сяйвом. Але це ясне проміння швидко згасло. Навколо все посіріло, а о третій годині німий безлюдний край обгорнула своїм покровом полярна ніч.

Коли смеркло, хиже виття з правого, з лівого боку і ззаду залунало зовсім близько, так близько, що на зморених собак раз-у-раз нападав сліпий нестримний жах.

В одну з таких хвилин, коли трохи заспокоєних тварин пощастило знову загнати в посторонки, Білл сказав:

– Хоч би вже вони натрапили на якусь дичину й дали нам спокій.

– Та це справді страшенно впливає на нерви, – співчутливо відповів Генрі.

Більше вони не перемовилися й словом, аж поки не спинилися на ніч.

Генрі, нахилившись над вогнем, підкладав лід у горщик з бобами, коли раптом здригнувся, почувши звук удару, вигук Білла й пронизливе скавчання. Він випростався й побачив, як по снігу промайнула якась тінь і поринула в морок. Білл стояв серед собак і вдоволений, і якийсь приголомшений. В одній руці у нього був здоровенний дрючок, а в другій – хвіст од в’яленої риби.

– Половину таки вкрав, – сказав він. – Зате ж я його і вгрів! Чув, як заскавчав?

– А який він на вигляд? – спитав Генрі.

– Не розгледів. Знаю тільки, що чотири ноги, паща й шерсть – зовсім як у собаки.

– Певне, приручений вовк.

– Та ще який приручений, чортяка! Приходить, коли годують собак, і хапає свою частку.

Коли вони, повечерявши, сиділи на довгій скрині й курили люльки, блискучі очі оточили їх ще вужчим колом.

– Хоч би вже вони натрапили на лосів і залишили нас, – мовив Білл.

Генрі щось муркнув, не зовсім співчутливе, і хвилин п’ятнадцять обидва мовчали. Генрі дивився на вогонь, а Білл на коло очей, що світилися в пітьмі одразу ж за вогнищем.

– Невже ми ніколи не доберемося до Мак-Геррі? – знову почав він.

– Годі тобі каркати! – скипів Генрі. – Я ж кажу, що тебе згага дістала. Ковтни ложку соди й відразу полегшає. Та й мені стане з тобою веселіше.

Вранці Генрі прокинувся від лютих прокльонів, що так і сипалися з уст Білла. Генрі сперся на лікоть і виглянув з-під укривала. Вогнище знову палало, а його товариш стояв серед собак з перекошеним від гніву обличчям і обурено вимахував руками.

– Що там таке? – гукнув Генрі.

– Головач утік, – була відповідь.

– Та не може бути!

– Кажу, що втік.

Генрі вискочив з-під укривала й підбіг до собак. Уважно перелічив їх і почав разом з товаришем проклинати пустелю, що вкрала в них іще одну тварину.

– Головач був найдужчий з усієї упряжки, – нарешті мовив Білл.

– І аж ніяк не дурний, – додав Генрі.

Поснідавши в похмурому мовчанні, запрягли вони чотирьох собак у сани й рушили в дорогу. День був такий самісінький, як і всі минулі. Люди без слів просувалися по лону обмерзлої землі. Тишу порушувало лише виття їхніх переслідувачів, які, невидимі, бігли за ними. Коли серед білого дня нараз запала ніч, хиже виття, як завжди, залунало ближче; і знов пойняті жахом собаки плуталися в посторонках, бентежачи й без того пригнічених людей.

– Ну тепер чорта з два втечете, дурні тварюки! – з задоволенням вигукнув Білл того вечора, пораючись коло собак.

Генрі облишив свої кухарські справи й пішов подивитися. Білл не просто поприв’язував собак, а зробив так, як це роблять індіанці. На шию кожному собаці він накинув ремінь, до якого прикріпив довгого дрючка так близько до шиї, щоб тварина не могла дістати його зубами. Другий кінець дрючка він прив’язав ременем до вбитого в землю кілка. Отже, собаки ніяк не могли перегризти ремінь коло шиї, а добратися до ременя коло кілка їм заважав дрючок.

Генрі схвально хитнув головою.

– Тільки так і можна втримати Одновухого, – сказав він. – Він ріже ремінь, як ножем. Уранці всі будуть на місці.

– За це вже ручуся, – відповів Білл. – Коли якийсь зникне, лишиш мене без кави.

– Знають бестії, що нам нічим стріляти, – зауважив Генрі перед сном, показуючи на блискучі очі, що оточували їх з усіх боків. – Коли б ми могли разів зо два всмалити по них, то одразу б здобули в них пошану. Щоночі вони підкрадаються дедалі ближче. Одвернись від вогню й придивися пильніше. Бачиш он того?

Кілька хвилин вони з цікавістю стежили за невиразними тінями, що бовваніли в пітьмі на певній відстані від вогнища. Що пильніше вдивлялися вони в якусь пару очей, то виразніше ставали обриси звіра. Часом навіть видно було, як він рухався.

Собаче виття привернуло їхню увагу. Одновухий нетерпляче скавчав, рвався кудись у темряву і зі скаженою впертістю намагався перегризти дрючок.

– Білле, поглянь-но сюди, – прошепотів Генрі.

Через освітлене місце якось боком прокрадався схожий на собаку звір. Він посувався дуже обачно й водночас сміливо. Зосереджуючи увагу на собаках, він підозріло озирався і на людей. Одновухий, шарпаючи за дрючок, поривався до невідомого гостя і несамовито скімлив.

– Ну й дурний же цей Одновухий. Нічого не боїться, – стиха мовив Білл.

– Це вовчиця, – пошепки відповів Генрі. – Через неї загинули і Товстун, і Головач. Вона зваблює собаку, а вся зграя рве здобич на шматки.

У вогнищі затріщала гілка і, зашипівши, відкотилась убік. Звір злякано пірнув у морок.

– Знаєш, Генрі, що я думаю?

– А що?

– Що це та сама тварюка, яку я вгрів дрючком.

– Ну, звісно, та сама, – відповів Генрі.

– Занадто вже нахабно лізе вона до вогнища. Це дуже підозріло.

– Та вона знає набагато більше, ніж належить вовкові. Позаяк вовк прибігає до собак саме тоді, як їх годують, значить, він уже бувалий у бувальцях.

– У старого Віллена улюблений собака втік з вовками, – міркував уголос Білл. – Хто-хто, а я вже знаю цю історію. Я сам підстрелив його на лосиному пасовищі, натрапивши на зграю вовків. Старий Віллен плакав, як мала дитина. Він три роки не бачив свого пса. А той увесь час ганяв десь з вовками.

– А ти, Білле, здається, таки вгадав. Це, певно, саме той собака, що не раз, мабуть, їв рибу з рук людини.

– Якщо я матиму нагоду, то цей вовк, чи то пак собака, обернеться в шмат м’яса, – рішуче сказав Білл. – Нам більше не можна втрачати собак.

– Але в тебе ж лише три патрони, – заперечив Генрі.

– А я цілитимуся так, щоб не схибити, – відповів Білл.

Уранці Генрі знову розпалив вогнище і зварив сніданок під хропіння товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав Генрі, покликавши Білла снідати, – що мені жаль було тебе будити.

Білл з сонним виглядом почав їсти. Помітивши, що його чашка порожня, він хотів налити собі кави. Але кавник стояв далеко від нього, коло Генрі.

– Послухай, Генрі, ти нічого не забув? – сказав він з м’яким докором.

Генрі уважно обдивився і похитав головою. Білл простяг йому порожню чашку.

– Сьогодні ти не питимеш кави, – заявив Генрі.

– Невже закінчилася? – стурбовано спитав Білл.

– Ні.

– Може, ти боїшся, що вона погано впливає мені на шлунок?

– Ні.

Білл аж почервонів спересердя.

– Тоді дуже прошу тебе пояснити, в чому справа, – сказав він.

– Бігун пропав, – відповів Генрі.

Не поспішаючи, неначе заздалегідь примирившися з лихом, Білл повернув голову до собак і полічив їх.

– Як це сталося? – апатично спитав він.

Генрі знизав плечима.

– Не знаю. Мабуть, Одновухий перегриз йому ремінь. Звісно, сам він не міг би цього зробити.

– От паскуда! – повільно й спокійно мовив Білл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому. – Свого ременя не дістав, то удружив Бігунові.

– Ну гаразд, Бігун уже покінчив з турботами цього світу. Тепер він вариться в шлунках щонайменше двадцятьох вовків, – сказав Генрі. – Пий каву, Білле.

Білл похитав головою.

– Та випий, – умовляв його Генрі, беручися за кавник.

Білл відсунув від себе чашку.

– Ні, я не звик дурно ляпати язиком. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака, і не питиму.

– А сьогодні така смачна кава! – спокушав його Генрі.

Але Білл був непохитний і їв сухий сніданок, присмачуючи його прокльонами на адресу Одновухого, що отаке встругнув.

– Тепер уже поприв’язую їх так, що не дістануть одне одного, – сказав він, коли вони рушили в дорогу.

Не пройшли вони і ста ярдів, як Генрі, який ішов попереду, об щось спіткнувся. У темряві нічого не можна було розгледіти, але на дотик він впізнав, що це таке. Піднявши свою знахідку, він кинув її назад. Вона вдарилась об сани й потрапила Біллу під лижу.

– Може, ще тобі знагодиться, – гукнув Генрі.

Білл вилаявся. Це було все, що лишилося від Бігуна – дрючок, до якого той був прив’язаний.

– Вони зжерли його разом із шкурою, – сказав Білл. – Навіть ремінь з дрючка одгризли. Які ж бо вони голодні, Генрі! Поки ми доїдемо, доберуться, певно, й до нас.

Генрі зневажливо усміхнувся.

– Вовки за мною, щоправда, ще ніколи не гналися, але бувало мені набагато скрутніше, і все ж лишився живий. Ні, Білле, якійсь жменьці паскудних тварюк я не дамся.

– Це ще хтозна, ой хтозна, – зловісно мурмотів Білл.

– Ну як дістанемося до Мак-Геррі, тоді й подивишся.

– Я в це щось не дуже вірю, – не вгавав Білл.

– Ти просто нездужаєш, от у чім лихо, – заявив Генрі авторитетним тоном. – Тобі потрібні ліки. Як тільки доїдемо до Мак-Геррі, я змушу тебе прийняти добру порцію хініну.

Білл, не згодний з цим діагнозом, щось сердито буркнув і замовк. День був такий самий, як і всі попередні. Розвиднилось о дев’ятій годині, о дванадцятій обрій на півдні прояснів від невидимого сонця, і зайнявся похмурий день, що його через три години мала поглинути ніч.

Коли сонце зробило марну спробу виглянути з-за горизонту, Білл узяв з саней рушницю і сказав:

– Іди вперед, Генрі, а я піду подивлюся.

– Ти б краще йшов за саньми. У тебе тільки три патрони, і ти знаєш, що все може трапитися.

– Ну а тепер хто каркає? – задоволено посміхнувся Білл.

Генрі нічого не відповів і пішов далі, але раз-у-раз стурбовано вдивлявся в сіру пустелю, де зник його товариш. Ідучи навпростець, Білл за годину нагнав сани.

– Вони розбрелись і никають скрізь, куди не глянь, – сказав він. – Шукають якоїсь поживи. Але про нас не забувають. Вони, бач, певні, що ми від них не втечемо, тож терпляче чекають нагоди. А тим часом сподіваються, що по дорозі їм може трапитися щось їстівне.

– Тобто їм здається, що ми від них не втечемо, – виразисто мовив Генрі.

Але Білл не слухав його.

– Я бачив кількох, – казав він далі. – Які ж вони худі! Уже, мабуть, кілька тижнів нічого не їли, крім наших собак; та їх така сила, що не всім, видно, й вистачило. Вони страшенно висохли. Світять ребрами, а животи попідтягало до самого хребта. Вони вже дійшли до краю. Скоро і про страх забудуть. Отоді начувайся!

Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за саньми, тихенько застережливо свиснув. Білл оглянувся і спокійно спинив собак. Позаду, зовсім на видноті, за поворотом, який вони нещодавно проминули, біг в’юнкий кудлатий звір. Уткнувшись носом у слід від саней, він біг підтюпцем – якось легко і плавно.

Коли люди спинилися, став і звір. Підняв голову й пильно на них подивився. Роздувши ніздрі, він здалеку принюхувався до людського духу.

– Це вовчиця, – сказав Білл.

Собаки полягали на сніг, а Білл підійшов до товариша. Обидва стежили за чудною твариною, що стільки днів гналася за ними і вже встигла знищити половину їхньої упряжки.

Як слід обдивившись, звір зробив кілька кроків уперед. Отак потроху наближаючись до саней, він нарешті опинився не далі, як за сто ярдів від них. Тоді коло групи сосон він знову став на місці і, підвівши голову, вивчав носом і очима людей, які теж пильно стежили за ним. Звір дивився на них чудним уважним поглядом, наче собака. Але в цьому погляді не було собачої відданості. То була уважність, породжена голодом, хижа, мов звірячі ікла, й люта, мов мороз.

Як на вовка, звір здавався надто великим, обриси його худого тіла говорили про те, що він належить до найбільших представників вовчої породи.

– Заввишки футів зо два з половиною, – зауважив Генрі, – і, запевняю, що не менше, як п’ять завдовжки.

– А яка чудна масть! – сказав Білл. – Зроду не бачив рудого вовка. А цей якийсь червонувато-брунатний.

Білл помилявся. Шерсть у тварини була справжня вовча. В цілому вона була сіра, але з ледве помітним рудуватим відтінком, який то зникав загадково, то знову з’являвся. Це був якийсь обман зору: шерсть звіра то здавалася сірою, чисто сірою, то мінилася чудним червонястим світлом.

– Ну до чого ж ця тварина схожа на звичайнісінького їздового собаку, – сказав Білл. – Здається, ось-ось завиляє хвостом. Гей ти, собацюро! – гукнув він. – Іди сюди, як там тебе звуть!

– Нітрохи не боїться тебе, – засміявся Генрі.

Білл насварився на звіра кулаком і покликав його голосніше, але той не виявив ніякого страху. Він тільки більше нашорошився і дивився на них з відчайдушною голодною тугою. Вони були м’ясо, а його мучив голод, і, коли б тільки випала можливість, він би кинувся вперед і з’їв би їх.

– Послухай, Генрі, – сказав Білл, несвідомо притишуючи голос до шепоту, – у нас лише три патрони. Але зараз можна стріляти напевне. Нізащо не схиблю. Ця тварина знищила трьох собак. Треба ж нам покласти цьому край? Як ти гадаєш?

Генрі на знак згоди хитнув головою. Білл обережно витяг з саней рушницю, але не встиг він прикласти її до плеча, як вовчиця метнулась убік і зникла в соснах.

Товариші переглянулись. Генрі значуще й протяжно свиснув.

– Це можна було б знати наперед, – уголос докоряв собі Білл, кладучи на місце рушницю. – Раз вовк приходить їсти разом з собаками, то, звісно, він мусить знати й про рушницю. Кажу тобі, Генрі, що все наше лихо від цієї тварюки. Якби не вона, у нас би зараз було шість собак, а не три. І я таки з нею розквитаюся. На видноті в таку хитру бестію не вистрелиш, але я заб’ю її зненацька. Хай там що, а я її висліджу.

– Тільки далеко не заходь, – застеріг товариша Генрі. – Коли зграя кинеться на тебе, то три патрони допоможуть тобі, як мертвому припарка. Звірі страшенно голодні, й від них не втечеш.

Того вечора вони рано спинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти сани так швидко й довго, як шість, і вкрай стомилися. Люди теж скоро полягали спати. Білл на цей раз поприв’язував собак так, щоб вони не дісталися один до одного.

Але вовки дедалі сміливішали, і люди не раз прокидалися. Звірі підходили так близько, що собаки казилися з жаху, і у вогнище доводилося весь час підкидати хмизу, щоб утримати зухвалих напасників на безпечній відстані.

– Я чув від матросів, як акули пливуть за судном, – сказав Білл, знову залізаючи під шкуру після однієї з таких розвідок. – А вовки – це сухопутні акули. Вони знають, що роблять, і йдуть за нами не для прогулянки. Вони сподіваються на здобич, Генрі, і ще як сподіваються!

– Тебе вони вже наполовину загризли, – сердито відповів Генрі. – Коли людина каже, що її переможуть, то вона вже майже переможена. Ось і тебе наполовину з’їдено, раз ти весь час про це говориш.

– Це траплялося і не з такими, як ми з тобою, – відповів Білл.

– Та годі вже тобі каркати! Аж набридло слухати.

Генрі спересердя повернувся на другий бік і був дуже здивований, що Білл на це промовчав. Це було так не схоже на Білла. Адже він завжди ображався за грубе слово. Генрі довго міркував про це і, коли очі в нього вже злипалися, подумав: «Так воно і є. Бідоласі страшно. Треба буде завтра підбадьорити його».