Читать книгу Син Вовка - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 4

Здоровило Джім Белден і гадки не мав, до чого призведуть його цілком невинні слова про те, що зерняста крига «досить-таки дивна штука». Так само й Лон Мак-Фейн не уявляв собі наслідків, сказавши, що донна крига ще дивовижніша штука. Не уявляв і Бетлз, який відразу почав сперечатися, буцімто немає ніякої донної криги. То просто вигадка, щоб людей лякати.

– І це ти мені кажеш таке?! – обурився Лон. – Пробувши в цих краях стільки років! А ще не раз їв зі мною з одного казанка!

– Та це ж безглуздя, – правив своєї Бетлз. – Адже вода тепліша за лід…

– Не велика різниця, як його проломити.

– А все ж тепліша, бо не замерзла. А ти кажеш, що вона замерзає з дна.

– Я кажу лише про донну кригу, Девіде, лише про донну кригу. Хіба ж тобі не траплялося такого: пливеш річкою, вода прозора, як скло, і раптом, наче хмара найде на сонце, – крижинки, немов бульбашки, починають зринати, і в мить уздовж і впоперек річка побіліє, ніби земля під першим снігом.

– Еге, не раз траплялося, як я, було, задрімаю коло стерна. Тільки що крига в мене завжди йшла з сусіднього рукава, а не з дна зринала.

– А насправжки ніколи не бувало?

– Не бувало. І ти такого не бачив. Це ж безглуздя. Хай інші скажуть.

Бетлз звернувся до всіх, що сиділи навколо грубки, але нікому не хотілося встрявати в їхню суперечку.

– Чи безглуздя, чи ні, але правда. Торік восени ми з Ситкою Чарлі бачили таке видиво, як пливли річкою через пороги, знаєш, там, коло Форту Сподівань. Була звичайна осіння година, сонце поблискувало на золотих модринах і на тремтячих осокорах, на воді мерехтіли брижі, хоч із Півночі вже насувався голубий зимовий туман. Ти й сам гаразд знаєш, як то буває. Край берегів уже понамерзає, та й у вирах кружляють чималі крижини, повітря дзвенить та іскриться, і ти відчуваєш, що з кожним віддихом набираєшся нової сили. Отоді, голубе, світ робиться малий, і починають свербіти п’яти до мандрів.

Про що ж я казав? Ага, отож гребли ми, криги ніде й сліду не було, лише у вирах, коли це індіянин підвів весло й гукає: «Лоне Мак-Фейн! Глянь униз! Я чув про таке, але ніколи не сподівався побачити навіч». Ти знаєш, що Ситка Чарлі так само, як і я, не в цій стороні народився, а тому ми обидва не бачили такого. Кинули ми гребти, посхилялися над облавками і вдивляємось у блискучу воду. Мені та картина нагадала час, коли я жив із ловцями перлів і бачив коралові береги, що виростають, неначе сади, під водою. То була донна крига, вона чіплялася й наростала китицями на кожній скелі, як ті білі корали.

А потім було ще цікавіше. Скоро ми минули пороги, вода стала як молоко й укрилася зверху маленькими кружальцями, так, ніби риба перій підіймається вгору навесні або як іде дощ. То зринала донна крига. Праворуч, ліворуч, куди не кинеш оком – усюди вода була вкрита тією кригою. Човен плив, наче в густій каші, вона обліпила весла, як клей. Скільки переїздив я пороги перед тим і після того, але ніколи не бачив ані подоби. Раз за життя трапилось мені таке видовисько.

– Кажи, кажи… – сухо кинув Бетлз. – Думаєш, я повірю твоїм теревеням? Мабуть, щось не гаразд у тебе і з очима, і з язиком. А може, повітря так вплинуло тоді на вас?

– Але ж я бачив ту кригу на власні очі, і коли б тут був Ситка Чарлі, то й він би посвідчив, що це правда.

– Проте факти є факти, їх не обминеш. Це не природно, щоб вода замерзала з глибини.

– Але ж я на власні очі…

– Не гарячкуй так, – уговкував його Бетлз.

Однак Лон Мак-Фейн, запальний, як і всі кельти, вже кипів гнівом.

– То ти не віриш?

– Коли ти вперся, як віслюк, то скажу тобі, що таки не вірю. Я вірю насамперед природі й фактам.

– Виходить, я брехун? – погрозливо мовив Лон. – Може, спитаєш у своєї жінки-сивашки й переконаєшся, що я кажу правду.

Бетлз несподівано спалахнув люттю. Ірландець мимоволі образив його, бо Бетлзова дружина була напівбіла, дочка російського торгівця хутром, і він повінчався з нею в православній місії в Нулато, за тисячу миль звідси в пониззі Юкону, тому вона належала до вищої касти, ніж звичайні тубільні жінки-сивашки. Це вже були тонкощі, і їх могли збагнути лише північні шукачі пригод.

– Авжеж, брехун, – відповів він злісно.

Тої ж миті Лон Мак-Фейн кинув його об землю. Чоловіки, що сиділи коло грубки, посхоплювалися й розборонили їх.

Бетлз підвівся, втираючи кров з уст.

– Я ніколи не лишаюся боржником. Не думай собі, що й цього разу я не розквитаюсь.

– Мене ще зроду ніхто не називав брехуном, – була чемна відповідь. – І хай мене дідько вхопить, коли я не допоможу тобі розквитатися зі мною будь-яким способом.

– У тебе й досі той тридцять вісім на п’ятдесят п’ять?

Лон потакнув.

– Ти б добув собі кращий калібр. А то мій револьвер попробиває в тобі такі дірки, як горіхи.

– Не бійся. Мої кулі хоч і мають м’які носики, зате б’ють влучно і вилітають з другого боку сплющені в кружечок. А коли я матиму приємність бути до твоїх послуг? Біля ополонки гарне місце.

– Не погане. Будь там рівно за годину, тобі не доведеться довго чекати на мене.

Обидва надягли рукавиці й вийшли з поста, дарма що товариші вмовляли їх помиритися.

Почалося все з дрібниці, однак у таких упертих і запальних людей дрібниці швидко розростаються у велику образу. Окрім того, в ті часи ще не здогадалися розморожувати ґрунт і добувати золото взимку, тож люди з Сорокової Милі, замкнені в таборі тривалою арктичною зимою, робилися обважнілі від переїдання й примусових лінощів і такі дратівливі, як бджоли наприкінці літа, коли вулики переповнені медом.

У Північній Країні тоді ще не існувало правосуддя. Кінна поліція теж була справа майбутнього. Кожен сам міряв образу й визначав кару, залежно від того, як вона йому допекла. Рідко коли громада втручалася в такі справи, і ніколи за всю похмуру історію табору на Сороковій Милі не порушувано восьмої заповіді.

Здоровило Джім Белден поспішно скликав раду. Відлюдька Макензі настановили головувати й відрядили посланця до панотця Рубо, щоб і той прийшов на допомогу. Вони розуміли, що становище їхнє парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поєдинку, однак це суперечило б їхнім власним поглядам, хоч їм і дуже хотілося, щоб товариші не стрілялися. З одного боку, їхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом відплачувати за удар, але ж вони ніяк не могли погодитися на те, щоб двоє добрих товаришів, таких, як Бетлз і Мак-Фейн, зійшлися у смертному герці. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникає бою, коли йому виклик кинуто; проте, як самі зіткнулися з такою справою, то не хотіли, щоб вона дійшла кінця.

Зненацька нараду було перервано. Надворі зарипіли мокасини, почувся крик, а тоді постріл револьвера. Двері шпарко відчинилися, й увійшов Мелмют Кід, весело поблискуючи очима. В руці він тримав кольта, з якого ще курився дим.

– Поклав на місці. – Він замінив порожню гільзу й додав: – Твого собаку, Відлюдьку.

– Жовте Ікло? – спитав Макензі.

– Ні, того клаповухого.

– До біса! Таж він був здоровий!

– Вийди подивися.

– А врешті, воно й краще. Я таки боявся, що він заслабне. Сьогодні вранці вернувся Жовте Ікло і добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Зарински, але вона метнула йому спідницею межи очі й викрутилася. Тільки того, що порвала спідницю та добре викачалася у снігу. А він знов забіг до лісу. Гадаю, що вже не вернеться. В тебе теж загинули які-небудь собаки?

– Один, найкращий з усього запрягу. Шукум. Сьогодні вранці почав кидатися на всіх, але не наробив багато лиха. Напав на собак Ситки Чарлі, і вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двоє з них сказилося і втекло; як бачиш, він зробив своє. Коли ми чогось не вигадаємо, то до весни лишиться мало собак.

– І людей теж.

– Як то? З кимось сталося лихо?

– Бетлз і Мак-Фейн посперечалися, а тепер зійдуться біля ополонки, щоб докінчити суперечку.

Йому докладно розповіли пригоду. Мелмют Кід звик, що товариші його завжди слухаються, і взявся владнати цю справу. Він швидко вигадав, як виплутатися з халепи, і пояснив свій план товаришам; ті пообіцяли неодмінно виконати всі його настанови.

– Отже, ви бачите, – закінчив він, – що ми не позбавляємо їх змоги битися, а однак, я гадаю, що вони самі не захочуть, як зметикують, до чого йдеться. Життя – то гра, а люди грачі. Вони гратимуть на все, коли є хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте їх того одного шансу, й вони не гратимуть.

Він удався до начальника поста:

– Відміряй-но мені три сажні найкращого півдюймового манільського мотуза. Ми встановимо такий прецедент, що люди Сорокової Милі повік будуть його пам’ятати, – пророкував Кід. Потім, обкрутивши мотуза навколо руки, повів своїх товаришів до ополонки саме вчасно, щоб зустріти супротивників.

– Яке, в чорта, він мав право приплутувати до цієї справи мою дружину? – загримів Бетлз, коли товариші спробували вмовити його. – Це зовсім ні до чого не приходилося, – заявив він рішуче. – Це зовсім ні до чого не приходилося, – проказував він раз у раз, ходячи сюди й туди та піджидаючи Лона Мак-Фейна.

У Лона ж Мак-Фейна обличчя палало, а рот не стулявся: він зухвало кидав виклик церкві.

– Коли так, панотче, – кричав він, – коли так, то я залюбки загорнуся в полум’яну ковдру й ляжу на постіль із жару. Але ніхто не скаже, що Лонові Мак-Фейну завдали брехні, а він облизнувся й навіть вухом не повів! І не треба мені вашого благословення. Я хоч і неотесаний, але серцем відчуваю, що добре, а що зле.

– Тож це не серце, Лоне, – зауважив панотець Рубо, – це гординя спонукала тебе підняти руку на свого ближнього.

– Це вже ваші французькі вигадки, – відказав Лон. І потім, повертаючись іти, спитав: – А ви відправите панахиду, коли мені не пофортунить?

Але священик тільки всміхнувся. Він і собі повернувся й рушив у напрямку білої замерзлої річки. До ополонки провадила втоптана стежка зі ступінь завширшки. Обабіч лежав глибокий, пухкий сніг. Люди йшли один за одним, мовчки, а священик у чорній сутані надавав походові урочистого, похоронного вигляду. Як на Сорокову Милю, то це був теплий зимовий день; обважніле небо нависло низько над землею, а живе срібло показувало незвичний рівень – двадцять градусів під нулем. Але це тепло не тішило. Навіть високо вгорі вітер ані кивав, і хмари зависли нерухомо, похмуро, віщуючи ранній снігопад. А байдужа земля, скована зимовою сплячкою, не готувалася його зустрічати.

Коли прийшли до ополонки, Бетлз, походжаючи, очевидно, знов мовчки обмірковував сварку, бо на закінчення вигукнув своє: «Це зовсім ні до чого не приходилося!» А Лон Мак-Фейн похмуро мовчав. Гнів так душив його, що він не міг говорити.

А все ж у ті хвилини, коли вони не думали про сварку, то обоє дивувалися на своїх товаришів. Вони сподівалися, що їм чинитимуть опір, і ця мовчазна згода ображала їх. Здається, можна було більшого сподіватися від близьких людей, і обидва в душі почувалися наче скривдженими й обурювалися тим, що стільки друзів без єдиного слова протесту вийшли подивитися, наче на свято, як вони стрілятимуть один одного. Видно, небагато вони були варті в громаді. Якось дивно поводилися їхні товариші, аж не вірилося.

– Станьмо спина до спини, Девіде. Чи досить буде п’ятдесяти кроків, чи, може, подвоїти відстань?

– Досить, – хижо відрубав Бетлз.

Але новий манільський мотуз, що був не на видноті, а так собі недбало обкручений на руці в Мелмюта Кіда, привабив меткий ірландців погляд і сповнив його тривогою.

– А нащо тобі мотуз?

– Швидше! – Мелмют Кід глянув на свого годинника. – У мене дома повна піч хліба, і я не хочу, щоб він запався. Та й ноги мені мерзнуть.

Інші чоловіки, хто як, теж виявляли свою нетерплячку.

– Але ж нащо цей мотуз, Кіде? Він зовсім новий, хіба ж твій хліб такий важкий, щоб витягати його мотузом?

Бетлз цю хвилину озирнувся. Панотець Рубо, що саме розкумекав, до чого йдеться, затулив рота рукавицею, ховаючи посмішку.

– Ні, Лоне, це мотуз на людину. – Мелмют Кід, як треба, умів справити враження.

– На яку людину? – Бетлз теж зацікавився мотузом.

– На другу людину.

– Яку ще другу?

– Слухай, Лоне, і ти теж, Бетлзе! Ми обміркували вашу дрібну сварку й ось що врадили. Спиняти вас ми не маємо права…

– Ще б пак!

– І не збираємося. Зате можемо зробити інше… і зробимо. Зробимо так, щоб цей поєдинок не повторився в історії Сорокової Милі, щоб він став за приклад для всіх чечако, що простують сюди Юконом. Хто зостанеться живий, того повісимо на найближчому дереві. А тепер гайда!

Лон недовірливо усміхнувся, а потім обличчя йому проясніло.

– Міряй, Девіде, п’ятдесят кроків, тоді обернемось і стрілятимемо, доки один із нас упаде мертвий. Сумління не дозволить їм таке зробити. Той янкі нас тільки лякає.

Він рушив, задоволено всміхаючись, але Мелмют Кід спинив його:

– Лоне! Давно ти мене знаєш?

– Та вже давненько.

– А ти, Бетлзе?

– П’ять років буде в червневу повідь.

– Ну, а чи пригадуєте ви такий випадок, щоб я не дотримав слова? Чи, може, від інших чули про таке?

Обидва похитали головами, намагаючись зрозуміти, до чого воно йдеться.

– Значить, на моє слово можна покластися?

– Як на боргове зобов’язання, – мовив Бетлз.

– Воно таке ж певне, як надія на спасіння душі, – швидко додав Лон Мак-Фейн.

– Ну, то слухайте! Я, Мелмют Кід, даю своє слово, – а ви знаєте, чого воно варте, – коли скінчиться поєдинок, то не мине й десяти хвилин, як той, хто живий лишиться, повисне на мотузі. – Він відступився назад, як колись, може, відступився Пілат, умивши руки.

Люди з Сорокової Милі стояли мовчки. Небо спустилося ще нижче, сиплячи на землю кристалічну хмару сніжинок – маленькі геометричні фігурки, прекрасні й ефемерні, як подих, що їм, однак, судилося існувати аж до повороту сонця з південної мандрівки. І Бетлзові, і Лонові не раз доводилося ризикувати, ризикувати з прокльонами або з жартом на устах, але з непохитною вірою в Щасливий Випадок. Проте в цій грі такого Випадку не могло бути. Вони вдивлялися в Кідове обличчя, але це було все одно, що вдивлятися в обличчя сфінксове. Минали напружені хвилини, і їм дедалі дужче хотілося заговорити. Нарешті собаче виття порушило тишу; воно долинало звідти, з Сорокової Милі. Сумне виття гучнішало, воно аж серце роздирало, а тоді довгим скиглінням завмерло в далечині.

– А хай тобі трясця! – Бетлз підвів коміра своєї куцини й безпорадно озирнувся навкруги.

– Славну гру закрутив ти, Кіде! – вигукнув Лон Мак-Фейн. – Усі прибутки закладові, й анічогісінько гравцеві. Сам диявол не вигадав би такої штуки, і хай мені грець, як я вплутаюсь у неї.

Коли мешканці Сорокової Милі видиралися на вкритий льодом берег вирубаними в кризі східцями, а потім ішли вулицею до поста, то дехто, ніби кашляючи, тамував сміх, а дехто підморгував, удаючи, що струшує сніг, який налип на віях. Але собака завив протягло й погрозливо вже десь ближче. За рогом зойкнула якась жінка й гукнула: «Він сюди біжить!» Потім до гурту прискочив якийсь індіянський хлопець та кілька зляканих собак, що мчали так, наче за ними сама смерть гналася. Слідом біг Жовте Ікло з наїжаченою шерстю, як сіра блискавка. Всі, окрім янкі, сипонули врозтіч. Індіянський хлопець спіткнувся й упав. Бетлз спинився, схопив хлопця за полу й кинувся до стосу дров, куди вже видряпалися інші чоловіки. Жовте Ікло вернувся назад, переслідуючи якогось пса. Той пес, не скажений, але збожеволілий зі страху, втікаючи, збив Бетлза з ніг і помчав угору вулицею. Мелмют Кід вистрілив у Жовте Ікло. Скажений собака перекрутився в повітрі, впав на спину, тоді знову скочив на ноги й одним стрибком здолав пів дороги до Бетлза. Але не досяг його.

Бо Лон Мак-Фейн зіскочив зі стосу дров і схопив собаку на льоту. Вони покотилися; Лон, випроставши руку, тримав собаку за горло, щоб уберегтися від смердючої слини, що бризкала йому в обличчя. Тоді Бетлз із револьвером у руці, вигодивши слушну мить, спокійно поклав край боротьбі.

– Оце була чесна гра, Кіде, – зауважив Лон, підводячись і струшуючи сніг із рукавів. – І я узяв своє.

Увечері, тимчасом як Лон Мак-Фейн, надумавши вернутися в лоно церкви, простував до хатини панотця Рубо, Мелмют Кід довго розмовляв про цю дрібну подію.

– Невже ти б зробив таке? – чіплявся до нього Макензі.

– Якби вони здумали стрілятися? Хіба я коли порушував своє слово?

– Та ні, не в тім річ. Відповідай на запитання. Чи зробив би?

Мелмют Кід підвівся й сказав:

– Відлюдьку, я сам себе весь час питаю про це.

– Ну й що?

– Та ось і досі не знаю, що відповісти.