Читать книгу Смок Беллю. Смок і Шорті - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 3

І

Смок Беллю йшов уздовж берега, хитаючись від поривів дужого вітру, що віяв майже ненастанно. У сірому світанку шестеро човнів навантажували дорогоцінною поклажею, перенесеною через Чількут. Це були незграбні, саморобні човни, сколочені так-сяк людьми, що ніколи до того не будували човнів, з дощок, що їх вони напиляли із зелених хвойних дерев. Один човен, уже навантажений, саме вирушав, і Кіт спинився, щоб подивитися.

Вітер, що був ходовим на озері, тут віяв просто на берег, гонячи брудні хвилі на мілину. Люди, що мали виїхати човном, бродили по воді у високих гумових чоботях, підштовхуючи човна на глибінь. Вони мусили заходжуватися біля цього аж двічі. Поки вони влізли до човна і взялися за весла, їх винесло назад на берег. Кіт помітив, що бризки води на боках човна швидко беруться кригою. Третя спроба була трохи вдаліша. Останні два чоловіки, що влізли в човна, були мокрі по пояс, але човен зрушив із місця. Вони незграбно налягли на важкі весла і почали повагом віддалятися від берега. Тоді вони приладнали вітрило, зроблене з вовняних ковдр, але порив вітру нап’яв його і втретє кинув їх назад на берег, що вже замерзав.

Кіт посміхнувся сам собі й пішов далі. Це було те саме, чого і він мусив братися, бо у своїй новій ролі слуги джентльмена мав вирушити таким човном цього самого дня.

Люди всюди працювали, й працювали із завзяттям. Ось-ось уже насувалась неминуча зима, і ніхто не був певний, чи пощастить йому перебратися через великий ланцюг озер, до того, як вони замерзнуть. Проте, коли Кіт дістався до намету пана Спреґа та пана Стайна, там не було ще руху.

Біля вогню під захистом брезенту сидів на карачках куций товстий чоловік та палив цигарку із темного паперу.

– Здорові, – сказав він. – Це ви новий слуга містера Спреґа?

Кіт ствердив це. Він зауважив, що той якось особливо підкреслив слова містер та слуга, і був певний, що він при цьому застерігаючи моргнув куточком ока.

– Гаразд. А я слуга містера Стайна, – сказав він. – Я маю п’ять футів та два цалі зросту, і моє ім’я Шорті5, Джек Шорті. Іноді ще мене звуть Джоні на місці.

5 Short – з англійської «куций».

Кіт подав йому руку.

– Виросли на ведмедині? – спитав він.

– Безумовно, – була відповідь. – Хоч моєю першою їжею було буйволяче молоко, скільки я можу пригадати. Сідайте та попоїжте трохи. Пани ще сплять.

Кіт, дарма що вже снідав, сів під брезент і почав залюбки снідати вдруге. Важка праця протягом кількох тижнів дала йому вовчий шлунок та вовчий апетит. Він міг їсти все та в будь-якій кількості, не думаючи про те, чи справиться з цим його шлунок. На його думку, Шорті був балакучий, але песиміст. Він отримав від нього відомості про господарів та зловісні віщування щодо експедиції. Томас Стенлі Спреґ був гірський інженер та син мільйонера. Лікар Адольф Стайн був також син заможного батька. І через своїх батьків обидва мали підтримку синдикату в Клондайському підприємстві.

– О, у них стільки грошей, що вони, певне, їх сами роблять, – оповідав Шорті. – Коли вони висіли на берег у Дайї, ціна за переноску була сімдесят центів, але не вистачало індіян. Там була партія зі Східного Орегону – справжні шукачі золота. Їм пощастило найняти гурт індіян по сімдесят центів. Індіяни вже навантажились трьома тисячами фунтів поклажі, коли прийшли Спреґ та Стайн. Вони запропонували вісімдесят центів, дев’яносто, а тоді по долару за фунт. Індіяни порушили умову і взяли їхню поклажу. Спреґ і Стайн прибули сюди, хоч це й коштувало їм три тисячі, а орегонці ще десь там на березі. Вони не виберуться звідти до наступного року.

О, вони справжні пройдисвіти, ваш та мій господарі. Коли їм що перешкоджає, вони сиплють грішми й ніколи не зважають на почуття інших людей. Що вони зробили, коли дісталися озера Ліндерман? Теслі допіру поклали останню дошку на човна, що його вони за шість сотень умовилися зробити для партії з Фріско. Спреґ і Стайн всучили їм тисячу, і вони порушили умову. Це дуже добрий човен, але його здобуто, обшахрувавши інших людей. Ті доставили всю свою поклажу сюди, але у них нема човна, і тут вони застрянуть аж до того року.

Пийте ще другу чашку кави! Майте на увазі, що я не поїхав би з ними, якби не мав такого божевільного бажання дістатися до Клондайку. Вони несправедливі. Вони могли б зняти креп із дверей будинку, де є жалоба, якби це було їм потрібно для їхніх справ. Підписали ви умову?

Кіт похитав головою.

– Тоді я шкодую вас, товаришу. У країні бракує харчів. Вони виставлять вас, як тільки доберуться до Давсона. Там люди цієї зими помиратимуть через голод.

– Вони погодились… – почав Кіт.