Читать книгу Звільни свого внутрішнього римлянина - Джерри Тонер - Страница 3

Багато десятиліть тому римський народ скинув із себе ярмо монархії і вигнав геть свого нестримно жорстокого царя Тарквінія Гордого. У відповідь цар етрусків Ларс Порсена взяв місто в облогу, щоб повернути трон Тарквінію та знищити молоду римську республіку. Аби довести загарбникові, що він ніколи не переможе, римлянам, як свідчить історія, знадобився не перевершений жодним іншим народом героїзм. Цей героїзм ідеально демонструє ті духовні якості, що зробили римлян найщасливішим зі всіх відомих народів світу.

Перший акт героїзму пов’язаний із ім’ям молодого шляхетного римлянина Гая Муція. Через тривалу облогу запаси їжі в місті дуже зменшились, а ціни на ту дещицю, що залишилася, злетіли до небес. Муція обурювало те, що Рим, який нарешті зміг позбутися ненависного царя, тепер потерпає від облоги етрусків, над якими не раз брав гору в бою. Щоб гідно відповісти на завдану його народові образу, Гай Муцій наважився на справу, яка вимагала величезної особистої хоробрості: він вирішив пробратися в табір ворога і вбити чужоземного царя. Та Гая Муція хвилювало, що, коли не буде відповідного наказу консулів і міська сторожа помітить, як він залишає Рим, його заарештують, помилково прийнявши за дезертира, що намагається втекти з Рима в скрутну хвилину. Через те він пішов до сенату.

– Сенатори,– заявив він,– я твердо вирішив перепливти через Тибр1, пробратися до ворожого табору й здійснити славетний подвиг.

Сенат не міг не схвалити такого шляхетного наміру. Гай Муцій сховав під одягом меч і почав діяти. Він дістався до ворожого табору і зрозумів, що то був саме день виплати грошей; солдати скупчилися навкруги царського шатра, у якому видавали платню. Гай підійшов ближче і розчинився в натовпі. У самому центрі він побачив двох чоловіків, які сиділи на царському підвищенні. Гай опинився в скрутному становищі. Ці двоє були майже однаково вдягнені і навіть схожі зовні; один, напевне, був царем, а другий, найімовірніше за все,– просто слугою. Запитати, хто є хто, Гай, природно, ні в кого не міг – він би себе цим виказав. Тому він поклався на фортуну. Гай кинувся до них і вбив того, хто виявився ближчим. Потім він атакував і другого, але тут на хороброго юнака вже накинулись і схопили. На жаль, цього разу фортуна не була до нього прихильною. Гай Муцій зрозумів, що убив одного із царських слуг, а не самого царя, перед яким він зараз стояв.

Однак навіть і тоді, у фатальну для себе мить, шляхетний римлянин зміг зібратися на силі і викликати у ворогів більше страху, ніж відчував сам.

– Я – римський громадянин,– твердо сказав він.– Моє ім’я – Гай Муцій, і я однаково зневажаю смерть і коли вбиваю ворога, і коли ворог вбиває мене. Хоробрість – природна риса римлян, так само, як і вміння стійко терпіти страждання; такими є ми всі. За мною ідуть незчисленні лави воїнів, які також прагнуть слави. Тобі вирішувати, царю Порсено. Чи хочеш ти продовжити цю війну, знаючи, що кожного дня, кожної години тобі доведеться захищати власне життя? Бо раз у раз до твого табору таємно проникатимуть вороги й нападатимуть на тебе. То буде війна, яку ми, римляни, оголосимо тобі особисто!

Цар почервонів від гніву, проте був явно спантеличений перспективою війни особисто проти нього. Він пригрозив, що спалить Муція живцем, якщо той не розкаже йому все про плани римлян. Муцій похмуро розсміявся.

– Дивись і вчись, на що здатні римляни заради слави,– сказав він і поклав свою правицю в полум’я, що палало поруч.

Увесь час, доки його рука обвуглювалася, Муцій стояв непорушно, не видаючи ні звуку, і навіть жодної краплини поту не виступило на його чолі. Цар етрусків рвучко підвівся, здивований, і наказав сторожі відтягти Муція від вогню.

– Ти більше зашкодив собі, ніж мені,– сказав він, однак, уражений героїзмом Муція, додав: – Якби ти був моїм солдатом, я б удостоїв тебе найбільших почестей, але, оскільки ти є полоненим, можу лише відпустити тебе назад до Рима.

На таке шляхетне поводження Гай Муцій відповів так само шляхетно:

– Царю, ти поважаєш мужність. Тому дозволь мені розповісти з власної волі те, чого не вирвали б із мене жодними тортурами. Три сотні римлян, найкращий квіт нашої молоді, поклялися чинити такі саме напади на тебе. Мені випало бути першим, але після кожного з нас приходитиме наступний, доки, рано чи пізно, фортуна не пошле нам нагоди вбити тебе.

Царя етрусків настільки стривожила перспектива зробитися мішенню сотень замахів, що він запропонував римлянам укласти мирну угоду. Гай Муцій повернувся до Рима, де сенат винагородив його землею, що розташована на захід від Тибру. Ту землю швидко почали називати Муцієвими луками. А римський народ прозвав Гая Сцевола, тобто Лівша, через те, що він утратив праву руку.

Другий герой, на прикладі якого я хочу показати вам, чого варте бути справжнім римлянином,– Горацій Коклес.

Так само, як Гай Муцій, який без вагань спалив власну руку, щоб продемонструвати ворогам силу свого духу, багато римлян добровільно і без найменшої спонуки йшли на бій, щоб змінити результат битви, навіть коли це означало для них особисто неминучу загибель. Герої безтрепетно віддавали життя за співвітчизників і за республіку.

Коли Порсена взяв місто в облогу, Горацій Коклес вступив у бій із двома солдатами ворога, стоячи на віддаленому кінці мосту через Тибр, який вів до Рима. Раптом він побачив, що до мосту наближається велике підкріплення супротивника. Боячись, що вороги зможуть прорватися через міст і дістануться міста, Коклес обернувся і наказав римським солдатам, що були позаду, негайно відступити і почати розбирати міст. Доки солдати виконували цей наказ, Коклес залишався при вході на міст і самотужки, незважаючи на безліч ран, відбивав атаку супротивника. Навіть вороги були вражені його стійкістю, силою і мужністю. Нарешті міст було розібрано. Тоді Коклес кинувся у хвилі, як був, у повному обладунку, вважаючи за краще втопитися, ніж потрапити до ворогів живим. Він віддав життя заради своєї країни і заради слави, яка овіває тепер його ім’я від покоління до покоління.

Якщо розповідати про те, що зробило Рим славетним, то головним буде прагнення молодих римлян повторити подвиги своїх предків, таких як Муцій і Коклес. Тож які висновки із цих зразків величі римського духу можете зробити для себе ви, ті, хто живе в комфорті та розкошах сьогодення? Які принципи зумієте застосувати у власному житті, щоб хоча б у чомусь стати подібними до нас? Цього не навчають у жодній школі, але в моїй книжці ви знайдете всю необхідну інформацію.

Чи маєте ви шанс хоч коли-небудь у своєму житті повторити подвиг Муція? Моя відповідь: «Звичайно так». Точніше, вам може і не випасти нагода так виразно показати, чого ви варті. Та чи це означає, що ви приречені коритися долі та невдачам? Моя відповідь: «Звичайно ні». Може, доля й присудила вам жити в епоху заліза та слабаків, але їй нізащо не вдасться позбавити вас шансу проявити свою сталеву сутність. Навіть якщо у ваших жилах тече кров варварів – хіба це ганебний присуд? Будь-яка людина несе в собі риси своїх далеких пращурів. Від свого коріння нікуди не подінешся. Та справжня доблесть людини полягає в силі її характеру. Ця сила перевершує владу та багатство і приносить славу та пошану. Римляни, не шкодуючи зусиль, насаджували та культивували такі цінності. І я вважаю, що прагнення до слави можна прищепити навіть найостаннішому рабові.

Правду кажучи, існує незліченна кількість прикладів того, як люди низького соціального походження піднімалися в житті дуже високо. Один мій колишній раб починав серед закованого в кайдани наброду в одному з моїх маєтків у Центральній Італії. Я швидко помітив його працьовитість і бажання догодити, тому підвищив його до посади наглядача, а потім винагородив за багаторічну вірну службу, подарувавши свободу та трохи землі. Зараз цей чоловік низького походження (друзі називають його фермером) є господарем власного будинку і тримає кількох рабів.

Навіть імператор може народитися за межами Рима. Сам богоподібний Траян – один із наймудріших і найславетніших імператорів, чиє військо розбило даків2 і доходило у своїх походах на схід аж до Євфрату, той, чия військова здобич дозволила побудувати величезний форум, який і нині носить його ім’я, і кого сенат титулував «Найкращим»,– хіба не є вихідцем із Іспанії?

У чому ж полягає секрет успіху, таємниця подібного вивищення? Якщо одним словом – у доброчесності. Хто є доброчесним і виявляє це в усіх сферах свого життя, той піднімається дедалі вище, переходячи від одного досягнення до іншого. Насправді я не знаю жодної дійсно доброчесної людини, котра не досягла б у житті великого успіху. І навпаки: я не знаю нікого серед людей визнаних або тих, хто заробив хоч якісь помітні статки, такого, хто б не виявив своєї доброчесності. Із цих двох фактів я роблю висновок, що для саморозвитку людини її доброчесність має більше значення, ніж будь-що інше, й, напевно, є набагато важливішою за все те, чого навчають у пересічних закладах освіти.

Що таке доброчесність? Якщо коротко, це – внутрішня сила руху, яка спонукає нас виконувати свій обов’язок перед батьками, перед вітчизною та перед богами. Її коріння росте з абсолютного та заслуженого авторитету батька перед дітьми. Ромул3 наділив батьків беззаперечними правами, якими ті користувалися протягом усього життя. Батько міг посадити сина під замок, побити його та закувати в кайдани. Якщо батько вважав, що син має працювати на фермі, то мусило бути тільки так; якщо вирішував, що доньці прийшов час виходити заміж, то вона чинила, як їй було наказано. У ті дні батько мав право вбивати своїх дітей і навіть продавати їх у рабство. Й усі успішні люди власними досягненнями завжди завдячують винятково своїм батькам.

Якщо в моєму характері практично немає вад, якщо мало хто може мені дорікнути тим, що я є жадібним або розпусним, усе це лише завдяки моєму батькові. Він любив землю та невисоко цінував те, чого навчають у школах. Замість школи він відіслав мене до Рима, щоб я засвоїв усе те, що має вміти син шляхетної людини. Якби ви побачили мене тоді в ошатній вовняній тозі, то вирішили б, що я несосвітенний чепурун. Батько не шкодував коштів на те, щоб навчити мене правильно поводитися. Соромитися такого батька було б цілковитим безглуздям. Звичайно, я не буду виправдовувати себе, як це робить багато хто, намагаючись перекласти на нього відповідальність за мої слабкості. Навпаки, якби я мав шанс повернутись у минуле і вибрати собі батьків, я був би безмежно щасливий опинитися із тими, які в мене є.

Бути батьком зовсім непросто. Іноді інтереси держави доводиться ставити вище понад усе. Від деяких римських батьків, усупереч природним почуттям і бажанням, обов’язок служби вимагав страчувати власних синів. І вони робили це, розуміючи, що інтереси держави є вищими, ніж створені природою зв’язки, які об’єднують їх із рідними дітьми. Видатний Луцій Юній Брут – засновник нашої славетної республіки – очолив повстання проти Тарквінія Гордого і був обраний одним із перших консулів4. На цій посаді йому довелося спостерігати за стратою групи заколотників, які намагалися повернути трон вигнаному цареві. Серед них було двоє його власних синів – Тит і Тиберій. Заколотники – група юнаків шляхетного походження – за часів монархії могли виробляти все, що їм заманеться, оскільки були в фаворі у царя і сподівалися на його особисте заступництво. Але коли закон став однаковим для всіх, вони почали скаржитися, що перестали відрізнятися від рабів. Царі можуть брати фаворитів під своє покровительство, а закон на лестощі не зважає, тому вони змовилися з Тарквінієм Гордим із метою відновити його на троні. Заколот було розкрито, заколотників – засуджено до бичування і страти. Закон невблаганно вимагав, аби покарання накладав той, хто обіймає посаду консула. І людині, яка до того жодного разу не була присутньою на чомусь подібному, треба було простежити, щоб покарання відбулося належним чином.

Усіх молодих придворних було прив’язано до стовпів. Ніхто не дивився на них, усі погляди були прикуті лише до дітей консула та до нього самого. Консули зайняли свої місця, лікторам5 було наказано починати. Вони відшмагали юнаків різками по голих спинах, а потім повідрубували їм голови. Упродовж страти на обличчі батька відбивалися його справжні почуття: воно здригалося від болю, із вуст зривався крик. Але тим наочнішою була його сувора рішучість і несхитна воля виконати свій обов’язок і простежити за виконанням покарання. Ця рішучість і зробила Рим імперією.

Ознакою справжнього лідера є здатність поставити інтереси справи над усе. Безперечно, не можна забути й непохитної мужності Коклеса та вміння володіти собою Муція. Фортуна зазвичай переходить на бік хоробрих, так само, як хвилі та вітер допомагають майстерному мореплавцю. Але справжнього лідера вирізняють саме рішучість і почуття обов’язку. Ці якості спонукають людей іти за тобою, хай навіть і крізь пекло. Ось як відповів Сципіон Старший, коли у нього запитали, чому він так переконаний у перемозі свого війська над карфагенянами в Північній Африці, на їхній власній землі: «Серед моїх людей немає нікого, хто не стрибнув би в море з найвищої вежі, якщо я накажу це зробити».

Для невдачі існує багато причин. Одні народилися в поганій сім’ї й не можуть нікуди подітися від її згубного впливу. Інші народились у хорошій сім’ї, але зробилися жертвами поганого виховання. Ще комусь не вистачає мети або честолюбства. Хтось прокрастинує6. Хтось неправильно обрав собі дружину. Іншим не пощастило із добрим покровителем, який міг би допомогти їм у житті. Та, напевно, головна причина невдачі полягає в нездатності влаштувати все так, аби люди самі хотіли щось для тебе зробити. Багато хто намагається примусити інших виконувати свої накази зі страху. Але, як мовиться в приказці, краплина меду збирає бджіл більше, ніж діжка жовчі. Підбадьорювання, повага та особистий приклад змусять людей зробити те, на що в іншому разі вони неспроможні.

Дотепер я говорив лише про чоловіків. Але й жінкам варварів також є чого повчитися у своїх римських сусідів. Природно, що жінка має набагато менше чеснот, ніж чоловік. Їй важко прославитись у нових починаннях через те, що в житті вона має набагато менше можливостей. Жіночі досягнення зумовлені незмінними потребами ведення домашнього господарства. Тому хвалять хорошу жінку завжди просто й традиційно, а опис її кращих якостей не може бути складним або пишномовним. Коли жінки добре пораються з тими самими, щодень однаковими, небагатьма справами, достатньо просто похвалити все жіноцтво. Іноді, звичайно, трапляються випадки, коли жінка може заслуговувати на особисту похвалу, і серед них першою є моя мати. Своєю скромністю, сумлінністю, цнотливістю, послухом, розсудливістю, відданістю та мистецтвом прясти вона є подібною до всіх інших чудових жінок і не поступається їм доброчесністю та мудрістю. Вона була вірною своїм чоловікам і справедливою до дітей (я – її син від другого шлюбу, мого батька вже давно немає серед живих).

Та сама війна з Порсеною, яка вже забезпечила нас двома прекрасними прикладами римського героїзму, надає і чудовий зразок жіночої доблесті. Чимало жінок, натхненних прикладом Муція, почали шукати суспільне визнання. У рамках мирної угоди, якою закінчилася війна між Римом і Порсеною, до Порсени відіслали групу римських заручників, юнаків і дівчат, як гарантію дотримання договору. Однією із заручниць виявилася молода жінка на ім’я Клелія. Разом із невеликою групою інших жінок-заручниць вона зуміла втекти з ворожого табору. Клелія втекла з полону на коні, а потім перепливла Тибр під градом ворожих дротиків. Жодна з жінок не постраждала, і Клелії вдалося повернути їх усіх до родин. Коли втечу було викрито, Порсена зажадав, аби замість усіх заручниць йому повернули одну лише Клелію. Рим на це погодився. Однак після того, як йому повернули Клелію, Порсена, вражений, як і у випадку з Муцієм, відвагою римлянки, дозволив їй відібрати із заручників, які ще залишались у нього, половину – він відпускав їх на свободу і дозволяв повернутися разом із Клелією до Рима. Відважна жінка на дівчат навіть не глянула, а вибрала тільки юнаків, тому що вони могли продовжувати війну. За виняткову вірність вдячні римляни удостоїли Клелію честі, якою вшановували тільки чоловіків: вони встановили її кінну статую на початку Священної дороги7.

Хай ким ти був, чоловіком чи жінкою, якщо прагнеш вивищитися, мусиш, як казав Дельфійський оракул8, пізнати себе. Знай свої слабкості і те, над чим треба працювати. Визнач мету і невблаганно жени себе в потрібний бік. Хочеш зробитися претором9 або консулом? Хочеш мати багато рабів? Хочеш мати доброчесну дружину? Ця книжка допоможе тобі всього цього досягнути.

Проте в такого зростання самосвідомості та результативності є ціна. Таємницею римського успіху не можна оволодіти просто так, нічим не заплативши, хоча плата є мізерною в порівнянні з коштовністю надбання. Платою буде напружена праця. Що довше я живу, то більше упевнююсь у тому, що найістотніша різниця між слабкими та всемогутніми полягає лише в наявності енергії, непогамовному прагненні слави, хай би якими виявилися наслідки для вас особисто. Тяжкої праці не можуть уникнути навіть імператори. Коли Адріан сказав жінці, яка хотіла, щоб він її прийняв, що в нього немає часу, вона відповіла просто: «Тоді не будь імператором». Вивчіть цю книжку уважно, й побачите, що вона дозволяє «романізувати» усі сфери вашого життя. У сотень найзаможніших і наймогутніших римлян я запитував, що, на їхню думку, веде до успіху. Ви також можете навчитися думати як вони.

Як і Муцій, ви маєте відрізати собі шлях назад. Цілковита самовіддача, ані найменшої слабкості. Слава прийде лише до тих, хто зосереджений на ній невідворотно. Ваш розум має бути переповненим прагненням слави настільки, щоб ви вже майже відчували її смак на губах. Так само, як до ворогів, ви маєте бути суворими до себе. Коли великий Юлій Цезар узяв в облогу загін галльських повстанців під Укселлодуном, він твердо вирішив назавжди покінчити із заворушеннями в цій провінції. Він розмістив своє військо навколо стін міста і розпочав удавану атаку. До діла пішли облогові драбини, спеціально для цього змайстровані. Потім наказав військові, що оточило місто, здійняти галас, аби галли думали, що римляни от-от атакують їхні стіни. Тим часом римські сапери, ніким не помічені, прорили тунелі до джерел, із яких галли брали воду, і під прикриттям відволікаючого маневру позбавили місто води. Галли зрозуміли безнадійність свого становища і незабаром здалися. Цезар прийняв їхню капітуляцію. Він не стратив тих, хто вцілів, і не перетворив їх на рабів, як це робилося зазвичай. Замість того він наказав відрубати правицю усім чоловікам боєздатного віку, які залишилися живими, аби ті більше ніколи не змогли підняти зброї проти своїх римських володарів. Відтак Цезар розсіяв цю величезну масу скалічених людей по всій провінції, щоб галли наочно переконалися в тому, як недалекоглядно піднімати зброю проти Рима.

Усім видатним людям доводиться ухвалювати важкі рішення. Рубати голови імператорові має бути простіше, ніж собаці – сідати. Він мусить бути готовим до заколоту – навіть серед власної родини – і до необхідності страчувати найближчих людей. Божественний Клавдій, наприклад, убив тестя, двох зятів, свекра своєї доньки (з яким вони були схожими, як близнюки), Скрибонію – свекруху своєї доньки, свою дружину Мессаліну та багатьох інших. Цей перелік занадто довгий, аби його тут наводити цілком, до того ж все це відбувалося без суду та вироків. І все ж таки Клавдій перебуває на Олімпі серед інших богів. Вчиться і ви йти на все заради цієї високої честі.

Призначення римлян – правити світом. Інші народи вміють робити прекрасні бронзові та мармурові статуї, красномовніше говорять або точніше розраховують рух світил. Доля римлян – повновладно правити цими народами. Встановлювати закон і порядок, берегти мир, виявляти милосердя до тих, хто скорився, і розбивати тих, у кого вистачає зухвалості повстати,– ось на що здатний тільки Рим.

Окрім того, імперія зробила нас багатими. Нерозумно заперечувати, що саме завдяки їй ми маємо теперішній рівень життя. Ми, римляни, краще за всіх знаємо, що таке достаток. Розслабляючись у лазні чи спостерігаючи за чудовими гладіаторськими іграми, римлянин думає про те, як правильно розпорядитися своїми великими статками. Ми контролюємо багатство, а не воно нас. Славетні приклади із ранньої римської історії навчають, як треба правильно чинити в житті, щоб досягнути великих успіхів. А я розповім вам, що робити з багатством і славою, котрі є невіддільними від успіхів.

Попросимо в богів також і труднощів. Процвітання може домогтися кожний, незалежно від походження. Та лише великим людям під силу впоратися з негараздами та катастрофами, що постійно супроводжують людське життя. Хто живе в комфорті і достатку та ніколи не відчував навіть найменшого розчарування, той узяв від життя лише половину. Ви можете вважати себе видатною персоною, і ця книжка в змозі допомогти зробитися нею, але як про це дізнатися, якщо фортуна не дала вам шансу показати свою доблесть? Це так само, як вийти на олімпійське змагання самому, без суперників. Так можна завоювати вінок, але не перемогу, тим більше – не славу. Людина не знає, на що здатна, доки не випробує себе. Будьте готові добровільно йти назустріч небезпеці та ризикові, щоб краще пізнати себе. Видатні люди люблять боротьбу не менше, ніж хоробрі солдати – війну. Як і видатний гладіатор Тріумф, який виступав за часів імператора Тиберія,– коли виявиться, що достойних супротивників не залишилося, ви мусите скаржитися на те, що «здобути славу вже неможливо». Велич потребує ризику і визнає тільки мету своїх прагнень, а не те, що доводиться витерпіти на шляху до неї. Як солдат пишається своїми ранами та вихваляється закривавленим нагрудним обладунком, так само й ви з радістю несіть свої шрами, залишені життям. Лише вони надають цінність насолодам як заслуженій нагороді. Лише тоді вас поважатимуть за здобуту славу. І лише тоді всередині вас прокинеться римлянин.