Читать книгу 55 - Джеймс Деларджи - Страница 1

Оглавление

This edition is published by arrangement with The Peters Fraser and Dunlop Group Ltd and The Van Lear Agency LLC

Перекладено за виданням: Delargy J. 55: A Novel / James Delargy. – London: Simon & Schuster, 2019. – 432 p.

Переклад з англійської Єлени Даскал

Його легені палали так, наче він узагалі дихав не киснем, а тією задушливою червоною курявою, що здіймалася з кожним кроком. Кроки завели його в нікуди. Тут не було нічого, крім хащів, принаймні це він знав. Тут не було нічого, та світ однаково душив його, низькі гілки витягалися, щоб схопити собі дещицю плоті, щоб прихистити його в цьому місці назавжди.

Їм це майже вдалося. Але він утік. А тепер біг, рятуючи своє життя. Він не вірив, що доводиться втілювати цю шаблонну фразу в реальність. Не почувався живим. Аж ніяк. Нищівний страх ув’язнення пожирав усе, доводилося вимушено зосереджуватися на кожному кроці, кожному видиранні на скелі та пірнанні між дерев. Він почувався твариною, зведеною до основних інстинктів виживання; все навколо поділялося на дві прості категорії – загроза чи безпека.

Довгі пальці невблаганного сонця тяглися між деревами, випалюючи на своєму шляху ґрунт, кидаючи плями на голу землю, але не пропонуючи осяйної дороги до свободи. Повсюди дерева і каміння, дерева і ще більше клятих каменюк. Він і гадки не мав, чи наближається до цивілізації, чи заглиблюється в безлюдні хащі.

Біля чергового розпеченого сонцем каменя його щиколотки напружилися, немов кайдани досі тягли їх донизу. Він гадав, що холодний іржавий метал обмежуватиме його рухи, аж поки той псих не надумає його вбити. Зупинитися він не міг. Попри біль, виснаження і брак повітря у легенях, який паралізував, знесилював його ще більше, він не міг зупинитися. Зупинка означала смерть.

Між деревами попереду він помітив просвіт. Сподівався, що це межа пекла, за якою знайдеться дорога, ферма, брудна стежка – будь-який знак справжнього світу. Нагнав у легені ще повітря і рвонув до світла. Викинута вперед ступня натрапила на камінь, який, напевно, залягав тут століттями, і до сьогодні його ніхто не турбував. Втративши рівновагу, він витягнув руку, але вхопив лише повітря. Тоді наштовхнувся плечем на стовбур дерева, яке здригнулося, але встояло. Якимось дивом це вдалося і йому.

Лісосмуга перервалася. Сонце засліпило йому очі, і мрії натрапити на цивілізацію випарувалися. Він стояв перед невеличкою галявинкою з п’ятьма чи шістьма латками голої землі; прямокутними латками, що були схожі на… могили. Він знав, що варто йому зараз здатися, і він негайно опиниться в одній із них.

Випростався. Боліла кожна клітинка тіла. Піт просочив одяг. Прикипівши поглядом до цвинтаря, він обійшов його і знову опинився серед каміння й дерев. Наче повернувся власними слідами назад.

Дорога тут знову здіймалася вгору, і ноги приєдналися до легень, протестуючи проти цього безперервного знущання. Блакитне мерехтіння безхмарного неба вдалині підказувало, що там верхівка пагорба; вдала позиція, щоб зорієнтуватися.

Він вгамував протест ніг і легень, але, тамуючи цей бунт, проґавив перекручений корінь дерева, що стирчав із землі. Перечепився – на нього не чекала розпушена земля, що пом’якшила б падіння, лише випалений ґрунт і повне обличчя пилюки. Він здушив болісний крик, злякавшись, що видасть себе, але відлуння обірваного зойку, лише посиленого твердою землею, глузувало з нього, заглушуючи пташиний щебет, цвіркотіння комах і звуки, які видавав його ймовірний вбивця.

Верхівка пагорба принесла лише нове сум’яття. Це була не вдала позиція, а нещасний триметровий схил. Перелякане зиркання ліворуч та праворуч підтвердило, що безпечного шляху вниз немає.

Часу, щоб знайти інший маршрут, у нього не було. Поштовх у спину – і він важко впав в багнюку. Перевернувся саме вчасно, щоб ліва щока зустрілася з чиїмось кулаком. Удар вийшов ковзний, але цього вистачило, щоб змусити його на долю секунди заплющити очі. Стиснувши кулак, він щодуху загамселив у відповідь. Рука втрапила у щось тверде – напевно, плече. Нападник своєю чергою штрикнув його у стегновий м’яз гострим коліном. Від болю очі розплющилися, але картинка розпливлася. Без конкретного плану чи навіть пристойної координації він розкидав кілька нестямних стусанів. Деякі потрапили у ціль, а інші молотили повітря. На кожний удар супротивник відповідав двома точними ляпасами по голові та шиї; серія глухих соковитих стусанів розсипала перед очима безвартісні діаманти. Його смикнули за волосся і гупнули лицем об землю, яка не знала ні поступливості, ні співчуття. Темрява обхопила мозок своїми пазурами, загрожуючи назавжди його вимкнути. Якщо він знепритомніє, пиши пропало. Тягнучись угору, він схопив темний силует над собою. Міцно вчепившись у руки нападника, перевернувся на бік, із зусиллям шукаючи важіль. Там, де мала бути земля, її не виявилося, і здалося, наче він перекочується цілу вічність; його пройняло відчуття невагомості, немов удари звільнили мозок від дії гравітації. Водночас накрило якимось блаженним, майже сюрреалістичним відчуттям. Усе скінчилося. Його вбили, він потрапив на той світ і вже нічого не може з цим удіяти.

Усе змінило приземлення.

Земля вибила з нього повітря. Немов душа вилетіла. Розплющивши очі, він подивився на грубу сіро-коричневу стіну гірського хребта, що зникає десь далеко вгорі, і клаптик слабкої блакиті над ним. Коричневий, сірий та синій кольори потьмянішали – і він зомлів.

Містечко Вілбрук було домівкою Чендлера Дженкінса. Ціле його життя. Усі тридцять два довгих посушливих роки минули в пастці на плато Пілбара на просторах Західної Австралії; найскромніші припущення стверджували, що цій ділянці суші близько двох з половиною мільярдів років, і колись вона була частиною древнього континенту Ур[1]. Іноді Чендлер вірив, що ці доісторичні атоми просочилися йому в кістки й передчасно його зістарили. Мідно-червона пилюка, вогняна глазур цієї випаленої майже до пня землі вчинила так із багатьма людьми.

Місто стояло на оголеній гірській породі за сотню кілометрів від найближчого поселення, Портмана, дорога до якого тягнулася вдалині, мов покручений хвіст дракона. Сам Вілбрук не був старим навіть за австралійськими мірками: першу газетну згадку про нього датовано кінцем XIX століття. Містечко назвали на честь відомого золотошукача з Олбані, який покинув квітучі землі з зеленими виноградниками на півдні, щоб порпатися тут у багнюці, шукаючи багатств. І він знайшов їх. Чимале родовище золота; самородки стирчали із землі, як маршмелоу з дитячих пластівців на сніданок. Подекуди такі великі, що підняти їх можна було тільки двома руками. Поповзли чутки, і незабаром тут виросли халупки, дерев’яні споруди, що кидали виклик силі тяжіння і смаку. За халупками не забарилися ділові заклади: бари, сауни, борделі. Щонайменше по два кожного штибу. Населення стрімко виросло, тисячі людей видиралися сюди за статками, статті в газетах переконували, що це місце для втілення мрій. Але мрія швидко померла: брили золота несподівано скоротилися до величеньких крупинок, які потрапляли в іржаві ванночки. Утім людський потік не вщухав; вони розпачливо промивали в струмках каміння і багнюку, а потім тамували горе віскі та жінками, за яких не в змозі були заплатити. Разом із боргами росла напруга.

Наслідком стало барило пороху, що вибухнуло однієї літньої ночі, коли десяток чоловіків влаштували стрілянину на Мейн-стрит; єдиний, хто вижив, Томато Том Келлі, помер наступного дня від розриву плечової артерії. Поки насилля множилося, пошуки багатства згортались. Лікарі, правники та крамарі забралися першими, попливши за новішою золотою лихоманкою; п’ятитисячне містечко, яке колись швидко росло, схудло приблизно на чотири п’ятих і животіло лише завдяки кільком барам та борделям, що міцно стояли на ногах. Їхньому бізнесу ніщо не сприяло краще за розпач.

Коли золото закінчилось, місцевим родинам довелося перебиватися тим, що виросло на землі, і для людей це було так само нестерпно, як і для тварин, яких вони намагалися розводити. Так тривало майже сорок років – містечко ледве дихало. А потім під вкритою рубцями землею знайшли залізну руду і блакитний азбест. Новий прорив стався, коли гірничодобувні корпорації почали скуповувати великі смуги землі за такою приємною ціною, що гріх було торгуватися. Це привело до стрімкого розвитку, а потім до зведення першого цегляного будинку в містечку. А тоді, як вже колись було, прибутковість різко впала, і компанії без зайвої сентиментальності чи докорів сумління посунули свої розробки на кілька годин шляху до Портмена, наче змія, що залишила по собі тоненьку обгорточку старої шкіри.

Чендлер із сім’єю жили у цій порожній обгорточці, і, попри її недоліки, він пишався містечком. Його містечком. Чендлер був тут сержантом поліції, а фактично шерифом; це було доречно, зважаючи на те, що містечко досі виглядало так, наче застрягло в кінці XIX століття. Широка головна вулиця могла похизуватися гудроном там, де колись лежала втрамбована багнюка; дорога майже білосніжно блищала на сонці, а бетонний острівець у центрі міста дарував не таку вже й необхідну розраду від поодиноких заторів. Над тротуарами вигиналися різнокольорові веранди, пропонуючи прихисток якщо не від невблаганної спеки, то принаймні від сонця; вигадливі металеві стовпи, що непорушно стояли тут із минулого століття, залишалися останніми бастіонами давно минулих часів.

Під’їхавши до бетонного карцеру, який слугував тут за відділок, Чендлер глипнув у дзеркальце. Звідти на нього подивилося схильне округлюватися з плином часу обличчя привабливого чоловіка, що наближався до середини четвертого десятка. Це обличчя боролося з безсонними ночами та життям самотнього батька, біляве волосся вже втратило свій об’єм, хоча поки що не територію. Світлий чуб і легка засмага, якою Чендлер хизувався, додавали йому вигляду літнього серфера, хай навіть це і близько не було правдою. Чендлер тримався якомога далі від моря. На суші він принаймні міг бачити, що саме збирається його вбити.

Білл Ешкрофт, старший сержант, у червні вийшов на пенсію, тимчасово передавши Чендлерові командування. Не те щоб у них п’ятьох було багато роботи: кілька порушень правил дорожнього руху, трохи домашніх сварок або поодинокі обрáзи в одному з трьох місцевих барів, де не так аж змагалися за клієнтів, щоб обслуговувати тих, кого повиганяли з інших закладів. Утім квотою для відділка було п’ятеро працівників, і Поліція штату Західна Австралія докладала максимум зусиль, щоб весь особовий склад залишався на місці, побоюючись, що, загубивши одного, всі інші розлетяться, як кісточки доміно.

Чендлер увійшов до відділка. Його новобранець, Нік Кіріакос, улаштувався за стійкою при вході: доки сержант не вирішить, що хлопець здатний виконувати свій громадський обов’язок, це місце залишатиметься його постійним постом.

Дженкінс не мусив ризикувати, виводячи на вулиці озброєного двадцятиоднорічного хлопця, хай навіть той довів свою розсудливість та пошану. Це був допитливий молодик, якому кортіло догоджати, кортіло вчитися й кортіло демонструвати свою різноманітну та тривожну обізнаність у біографіях серійних убивць.

Таня, його старший констебль і друга за рангом особа, вже влаштувалася за своїм столом. Вона ніколи не запізнювалася і була так само ретельно зібрана, як її кінський хвіст. Вона виходила в ранкову зміну, щоб по обіді забирати трьох своїх дітей із початкової школи з іншого кінця міста; усі діти вискочили швидкою чергою протягом п’ятирічної відпустки, з якої жінка лише нещодавно повернулася. Чендлер гадав, що запліднення щоразу було штучне. У Тані все завжди скидалося на військову операцію. Якщо його підвищать, він рекомендуватиме, щоб її теж підвищили. Вона на це заслужила. Будь-хто, пораючись із дітьми і роботою, заслуговує на все, що вони мають. Кому про це знати, як не йому. Він мав двох дітей. А в Тані принаймні був партнер, який їй допомагав.

Чендлер прослизнув до свого кабінету. Система кондиціювання знову вийшла з ладу, і відділок здавався липким, як клей. Чоловік сів і визирнув у вікно на далекий Ґарднерз-Гілл, скелястий, вкритий деревами пагорб, названий на честь першого мера містечка.

Здалеку Пагорб здавався чарівним. Високі прямі дерева, що стриміли аж до неба, вкривали видимий з міста схил; ця соковита зелень – як аномалія на тлі червоної землі. За хребтом лежали тисячі гектарів дичавини. Тієї незайманої природи, що завжди вабила до себе дослідників. Однак навіть досвідчені туристи, що звикли до екстремальних умов, вважали її непоблажливою. Вона приваблювала тих, хто хотів знайти себе. А іноді – себе загубити.

Для Чендлера це був звичайний день, тихий і сповнений рефлексії. Та незабаром усе мало різко змінитися.

Крізь прочинені двері долинув галас. Голосу Дженкінс не упізнав, але впізнав розпач. Він спробував вгадати акцент – південь, далекий південь, можливо, Перт. Якщо це правда, то людина – чоловік – опинилася далеко від дому.

– Сержанте, гадаю, вам слід вийти сюди, – покликала Таня.

Її зазвичай спокійний голос пролунав схвильовано.

Звісивши ноги зі стола, Чендлер оправив своє черевце. Воно розрослося багато місяців і років тому, після того як від чоловіка пішла Тері; неначе тіло вирішило, буцімто можна зарадити тому, що у господаря забрали якусь частину, збільшившись для компенсації.

Сержант увійшов до контори. За Таніним столом – перший пункт зв’язку після високої стійки – сидів нервовий чоловік, якому на вигляд було приблизно двадцять п’ять. Його футболка і джинси виказували, що незнайомця добряче побили.

Чендлер торкнувся шиї і лайнувся. Він забув свою краватку із застібкою. Чоловік не був затятим прихильником форми, але віддавав їй перевагу, коли зустрічався з представниками громадськості. Це додавало авторитету.

– Прибери такого вигляду, наче володієш цим місцем, – навчав його Білл, – але дій так, наче керуєш ним.

Поки він наближався, Таня стояла поруч із чоловіком, обережно його роздивляючись. Навіть Нік під’їхав сюди від стійки, немов, залишаючись у кріслі, продовжував виконувати призначену йому роль чергового.

Відвідувач підвівся. Таня своєю чергою позадкувала, готуючись діяти. Чоловіків переляк розповзався. Чендлер помітив, що вони майже однакового зросту, хоч і різної комплекції; в чоловіковому погляді переважала знервованість – очі перестрибували із Дженкінса на стіни і підлогу, неначе шукали собі кращого місця. Схоже, тіло їхнього гостя збагнуло, що очі шукають нагоди втекти, і звузило їх, перетворивши на щілини, щоб запобігти цьому. Здавалося, чоловіка мучив біль.

– Він хотів, щоб я став п’ятдесят п’ятим номером, – пролопотів він, уперше подивившись Чендлерові прямісінько у вічі. Потім здригнувся і міцно стиснув повіки.

Чендлер відзначив собі дещо подумки. Безсумнівно, перський акцент. Кущики щетини на обличчі підказували, що тижнями їх торкалося лише грубе лезо тупої бритви.

Мандрівний робітник, припустив Дженкінс; надто розсудливий і трохи засвіжий, щоб бути волоцюгою.

– Про що ви? – запитав Чендлер, зберігаючи спокій попри те, що несподівана поява закривавленого незнайомця збентежила його.

– П’ятдесят п’ятим, – повторив чоловік.

Чендлер подивився на Таню, шукаючи допомоги. Вона похитала головою.

– П’ятдесят п’ятим… ким? – перепитав Дженкінс. У нього виникло бажання простягнути руку і торкнутися чоловікового плеча на знак підтримки та розради, однак сержант непокоївся, що це може налякати його.

– Ч-ч-чолов’яга. Вбивця.

– Який вбивця?

– Той, хто викрав мене. Відвіз мене… туди. Ліси… дерева. – Чоловік тицьнув у товсту стіну. Чендлер збагнув, що він показує на Ґарднерз-Гілл за цеглою.

– Який вби…

– Божевільний.

Ноги у чоловіка тремтіли. Джинси були вкриті плямами крові, але вона не здавалася свіжою, мовби висохла на сонці. Однак Чендлерові не хотілося, щоб незнайомець упав. Він потягнувся до чоловікової руки, але той поморщився від болю.

– Усе гаразд, ми тут, щоб допомогти. – Обережно опустивши його назад на стілець, сержант трохи чіткіше відчув, що володіє ситуацією. – Як вас звуть? – запитав він.

– Ґабрієль.

– Дуже добре, Ґабрієлю. Я Чендлер. Я місцевий сержант поліції. Ви знаєте, де ви?

Ґабрієль похитав головою.

– Ви у Вілбруку.

Дженкінс помітив у чоловікових очах спалах чогось, чогось, що здалося йому надією. Надією, що він знайшов безпечне місце. Чендлер продовжував давати йому крихти інформації, сподіваючись зміцнити це відчуття.

– Вілбрук, Західна Австралія. Це Таня, мій старший констебль, і Нік, ще один констебль. А ви звідки?

Палець знову змахує в напрямку стіни.

– Звідти.

Чендлер спробував підбадьорити чоловіка втішливою усмішкою.

– Я маю на увазі, де ви жили?

– У Перті… але я подорожував.

Він відкинувся на стільці. На мить здалося, що чоловік ось-ось сповзе на підлогу.

– У вас є якесь посвідчення особи?

– Він його вкрав.

Чендлер кивнув.

– Гаразд… ви дізналися його ім’я, Ґабрієлю?

Чоловік мовчав. Очі, вивчивши кімнату, почали заплющуватися.

Чендлер знову подивився на його одяг. Засохла кров означала, що серйозних ран немає, однак він не міг відкидати невиявлений крововилив у мозок.

– Чи ви…

– Гі-і-і-і-іт, – протяжно зітхнув Ґабрієль.

– Гіт? – Чендлер кивнув Тані, яка вже записувала ім’я.

Ґабрієль кивнув.

– Маніяк. Його звали Гіт. Він украв моє посвідчення особи.

Тіло, яке здавалося застиглим на стільці желе, раптом заціпеніло та спробувало підвестися.

– Я мушу вибиратися звідси. – Ступивши крок уперед, Чендлер знову посадив його на місце. Він звик до такої реакції, коли комусь хотілося втекти. Чимало людей, опинившись у поліційному відділку, мріяли негайно втекти, гадаючи, що варто їм залишитися тут трохи довше, і їх неодмінно в чомусь звинуватять.

– Залишайтеся тут, а ми приведемо вам медичну допомогу.

– Ні, – заперечив Ґабрієль, витріщивши очі. – Я хочу розповісти вам, що сталося, а потім забратися звідси. Раптом він повернеться.

– Тепер ви в безпеці, – запевнив його Чендлер.

– Ні, поки не заберуся звідси чимдалі.

Чоловік протяжно і глибоко зітхнув, змагаючись із нервовою енергією, та поморщився, як здогадався Чендлер, потривоживши найгірше забиті ребра.

– Ми можемо привести вам лікаря, – запропонувала Таня, знову повільно наближаючись.

– Ні, я хочу розповісти вам, що сталося.

Захована за приймальнею кімната для допитів була невеличка й майже завжди використовувалася як їдальня. На противагу літньому жовтому відтінку стін у конторі, тут вони були пофарбовані в темно-зелений. Чендлер десь прочитав, що цей колір робить людей балакучими.

Вузький пластмасовий стілець застогнав під вагою відвідувача. Чендлер улаштувався з іншого боку стола, ПВХ-поверхню[2] якого вкривали плями гірчиці. Варто було б дізнатися, чия черга прибирати – напевно, його.

Сержант звернувся до свого гостя.

– Зараз 23 листопада 2012-го. Будь ласка, назвіть для запису ваше повне ім’я.

– Ґабрієль Джонсон.

– Звідки?

– Родом я з Перта, але… як ви кажете? Без постійного?..

– Без постійного місця проживання.

– Саме так. Без постійного місця проживання. Перепрошую, у мене в голові трохи… – Ґабрієлів погляд облетів кімнату, наче чогось шукав. Там не дуже було на що подивитися.

– Вік?

– Тридцять.

Чоловік говорив утомлено, очевидно, що він пережив важкі часи, подумалося Чендлерові. Засмага глибоко в’їлася в його шкіру, приховуючи рубці від акне, якими були поцятковані досі хлоп’ячі щоки.

– І що ви робите тут, на півдні?

– Шукаю роботу.

– Ким?

– Робітником, помічником у сільському господарстві, будь-ким. Я гадав, що можу тут постукатись у кілька місць.

– Якихось конкретних?

– Ні. Але я чув, що є куди.

Ґабрієль мав рацію. Тут, на безкрайніх рівнинах, чиї велетенські простори можна було порівняти з територіями невеличких країн, було чимало ранчо, на яких розводили худобу, і садиб. У чоловіка була худорлява жиляста статура, що пасувала для роботи на них; він мав вигляд людини, яка звикла жити на переважно м’ясній дієті та братися за всяку роботу: від перевірки свердловин для води до збирання і таврування худоби.

– І як ви зустріли цього… Гіта?

Зачувши це ім’я, гість здригнувся, і йому знадобилася мить, щоб зібратися.

– Я був у Порт-Гедленді. Напередодні водій вантажівки підкинув мене до Ексмута.

– Знаєте, як його звуть?

Ґабрієль здвигнув плечима, наче це не мало жодного значення.

– Лі-якийсь-там. Китаєць, років п’ятдесяти. Товстий. Палив готові самокрутки, запхані за сонцезахисний козирок. Більше нічого не можу про нього сказати.

– І він викинув вас у Порт-Гедленді? – перепитав Чендлер.

– Ага, він прямував до Дарвіна.

– Що ви робили у Порт-Гедленді?

– Спав.

– Де?

– У парку.

– Як називається?

Ґабрієль похитав головою.

– Не зна’. Я не оглядав визначні пам’ятки. Там була трава… дерева… лавиця. Самі знаєте, як воно буває у парку.

Чендлер занотував собі це, щоб потім копнути глибше.

– Продовжуйте.

Напружений чоловіків голос трохи розслабився, та однаково тремтів, наче гавкіт знервованого пса.

– Наступного дня я вирішив податися у глиб материка. Пошукати роботу.

– Чому не залишилися на узбережжі?

– Один хлопчина в Ексмуті сказав мені, що краще їхати углиб. Казав, що люди здебільшого стирчать на узбережжі, бо там легше пересуватися, але через надлишок робочої сили господарі ні хріна не платять. А ще це звучало як пригода. – Ґабрієль раптом змовк, наче загубив хід думок. Чендлер вирішив дати йому повагатися, щоб слова і думки потекли природно.

Ґабрієль із зусиллям кліпнув, повертаючись до реальності.

– Я був… на дорозі, що вела з міста… на головній. – Він зупинився і подивився на сержанта. – Назви я не знаю.

А Чендлер знав. Шосе 1, чорна жила, що кінець кінцем перетворювалася на Шосе 95, яке вело до Вілбрука. Він безліч разів їздив туди-сюди цим маршрутом, особливо коли почав зустрічатися з Тері, в ті часи, коли вона ще була жвавою завсідницею вечірок із узбережжя. Тоді він ще не знав, що узбережжя ніколи її не відпустить.

– Я йшов сам, сонце засліпило мене, і я не бачив, хто рухається назустріч. Позаду я почув гуркіт двигуна і підняв палець. Дві машини того ранку вже проїхали повз мене, тож я чекав, що ця теж поїде далі… але вона з’їхала на узбіччя.

– Ви можете її описати? – запитав Чендлер. Він дивився на однобічне дзеркало і сподівався, що Таня спостерігає за всім цим. Востаннє вони записували тут свідчення рік тому. Справа була про домашнє насилля. Джун Тіндалі образилась на чоловіка, який радше проводив вечори зі своїми голубами, ніж із нею, і зламала йому руку хокейною ключкою.

– Таке квадратне авто. Не пам’ятаю марку. Здається, значок відвалився. Темно-коричнева… але це могла бути пилюка, вона навіть вікна вкривала. Один стоп-сигнал не працював, це я пригадую. Я підбіг до машини, побоюючись, що вона будь-якої миті може рушити. – Ґабрієль із жалем подивився на Чендлера. – Краще б він так і зробив.

– Реєстраційний номер?

Чоловік похитав головою.

– Теж вкритий пилюкою. Мабуть, навмисно.

– Гаразд, продовжуйте.

– Отже я сів у машину. Напевно, мені слід було спершу роззирнутися, але мені негайно потрібна була робота. Необхідно було знайти дах над головою та харч.

– То який він… цей Гіт… був на вигляд? – Чендлер наготувався занотовувати. Він сподівався, що опис буде наочніший, ніж у випадку з автомобілем: невідома марка, невідомий реєстраційний номер, запилюжена квадратна автівка. Схожа на більшість лайна, що їздить місцевими дорогами.

Ґабрієль заплющив очі та вдихнув повітря. Чендлер не переривав мовчанки. Він подивився на однобічне дзеркало та власне відображення у ньому. На нього витріщився невеселий коп, втомлені кола під очима лише посилювали гостроту ясного блакитного погляду.

– Невисокий… на кілька сантиметрів нижчий за мене. Каштанове волосся. Засмаглий, наче працював просто неба. А ще кремезний. Він сказав, що йому тридцять, як і мені, але здавався типу… не зна’… нервовим. – Ґабрієль зробив паузу. – Напевно, я мав би помітити, що в ньому було щось темне.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете «темне»?

– Щось… нездорове, – пояснив Джонсон. – Борода маскувала його риси. Наче він поступово перетворювався на тінь.

Чоловік витріщився на Чендлера, мовби шукав підтвердження, що ці слова мають сенс не лише всередині його черепа.

– Ви не мусите нагадувати мені, яка дурнувата ідея ловити автівку в цих краях, – додав він, раптом спробувавши захиститися. – Він був нормальний на вигляд, або мій мозок переконав мене, що він був нормальний на вигляд. Я знав… чи думав, що знаю… якби він спробував щось зробити, я міг захиститися. Він сказав, що його звуть Гіт, і він повертається з міста, куди їздив за припасами. Навіть це змусило мене почуватися краще. Ну, тобто, жоден вбивця не буде представлятися… так?

Він знову підвів погляд, шукаючи якогось підтвердження. Чендлер кивнув, попри те, що не був певен, чи погоджується. Якщо Гіт запланував убивство, то чому б не вибовкати кілька деталей? Утім про дещо це йому таки сказало. Той факт, що Гіт почувався достатньо впевнено, щоб спокійно базікати з майбутньою жертвою, попередив сержанта, що чоловік уже це робив, він достатньо розслабився, щоб узяти на себе відповідальність, а нахабства йому вистачило, щоб бути відвертими із жертвою: номер п’ятдесят п’ять. У животі метеликами завбільшки з орлів закружляли хвилювання і жах. Це може бути велика справа. Йому необхідно було витягнути ще кілька деталей, перш ніж жертва закриється в собі.

– Він розповів вам щось про себе?

– Лише те, що живе неподалік.

– У Вілбруку? – Чендлер не міг пригадати жодного Гіта з цих країв, однак припускав, що ім’я могло бути вигадане. Тепер він міркував про те, хто з місцевих міг убити стількох людей. У Вілбруку божевільних вистачало, але жоден із них не мав достатньо клепки, щоб упоратись із таким. Напевно.

– Ні… я не зна’… просто десь тут, так він сказав. Про мене, в нього був східний акцент. Хай там як, він мені здався достатньо привітним. Я шукав того, хто може мене підкинути, а не рідну душу.

Чендлер кивнув, заохочуючи його продовжувати.

– Я сказав йому, що родом із Перта. Коли він зауважив, що я опинився далеко від дому, я відповів, що мусив поїхати туди, де є гроші, і що тут, на півдні, самі неродючі землі, але в них є своя краса. – Ґабрієль здвигнув плечима і скривився. – Це брехня, але я виявив, що поїздку завжди слід трохи перехвалити. Гадаю, повія зробила б так само.

Чендлер уважно розглядав його. Гримаса означала, що це був не жарт, а філософія, якої чоловік дотримувався.

– За годину ми проїхали кілька з’їздів до ферм. Я сказав йому, що тут мене влаштує, але він заперечив, що сюди й так усі кидаються. Сказав, це те саме, що зупинитися на першому водопої на своєму шляху, великому, де тварини вже скаламутили воду. Сказав, що тут платять фігню, а на тих фермах, що подалі, буде краще. Я запитав, чи він працював у них раніше, раптом він міг підкинути мені ім’я чи роботу, але він не відповів. Я подумав, що так, мабуть, і було, але потім сталося щось таке, про що він не хоче говорити.

Чендлер записав собі, що слід пошукати Гіта на деяких фермах; може, хтось пригадає, що він працював у них.

Ґабрієль продовжував:

– Ми їхали ще півгодини, навколо була сама тільки курява. Я почав розмірковувати, як комусь вдається там вижити, не кажучи вже про стадо худоби. Від побаченого мені захотілося пити. Вікна були опущені, та повітря однаково закипало. Він, мабуть, прочитав усе в мене на обличчі. Сказав, що ззаду є вода, якщо я хочу. Так він мене і впіймав.

– Вода?

Ґабрієль кивнув.

– Вона мала вапняний присмак, але тоді мене це не надто займало. Це була вода, а я страшенно хотів пити. – Чоловік виснажено подивився на Чендлера, немов відчув до себе огиду. – Я майже одразу зробився сонний. Спершу подумав, що це мене спека так виснажила, але стан щомиті погіршувався. Я спробував підняти руки і не зміг. Здавалося, наче вони не прикріплені до мого тіла. Пам’ятаю, що повернувся, щоб глянути на Гіта. Він просто дивився на мене, ніби не відбувалося нічого дивного. Просто процес, який він уже бачив безліч разів. Він навіть не дивився на дорогу чи куди ми їдемо, а лише витріщався на мене, як мені здалося, кілька годин. Його обличчям совалася тінь, аж поки нарешті я не міг роздивитися нічого, крім обрисів його черепа. А тоді, гадаю, я відключився. Напевно, він отруїв чимось воду.

Ґабрієлів погляд знову пустився в танок. Чендлер упізнав цей вираз. Спантеличена жертва намагається заповнити пробіли, але їй це не вдається.

– Я прокинувся в якійсь дерев’яній повітці. Не зна’, скільки часу я був без тями, але крізь щілини досі лилося світло, тому, гадаю, минуло лише кілька годин. – Раптом його обличчя витягнулося від тривоги. – Якщо сьогодні не п’ятниця…

– Ні, четвер, – запевнив його сержант.

Схоже, це подарувало Ґабрієлеві певне полегшення. Той факт, що він не втратив день свого життя. Той факт, що він узагалі продовжував жити.

– Він прикував мої зап’ястя до крокви.

– Прикував? – перепитав Чендлер.

– Ага… такими товстими залізними штуками. Дві петлі у формі літери «D», з’єднані прикріпленим до стіни ланцюгом. Такі ж були на щиколотках. Вони не кріпилися до стіни, але рухатися в них було неможливо. Не те щоб я планував втекти. Він про це подбав.

– Ви були на фермі? У лісі? На подвір’ї?

– Там, нагорі, – пояснив Ґабрієль. – На тому пагорбі, про який ви казали. Крізь шпарини я бачив дерева. Закутий у сараї з пилами, сокирами і таким іншим. Там не було нічого зайвого, але я був прикутий, тож мені все здавалося смертоносним.

– Можете розповісти мені ще щось про це місце? Звуки? Запахи?

Ґабрієль знизав плечима.

– Брудна підлога. У кутку був запас дров для грубки. Я чув якісь рухи за стіною, тож подумав, що мене прикували біля хижі. Покликав на допомогу. Тоді з’явився Гіт. Я запитав його, де я – він сказав «удома». Я благав його відпустити мене, обіцяв, що нікому не розповім, що він зробив. Він наказав мені заспокоїтися. Його голос лунав розгнівано, наче я відірвав його від чогось важливого.

Ґабрієлеві ноги почали тремтіти під столом. Очі вивчали кімнату, наче шукаючи шлях до втечі.

– Перепрошую, я… у мене просто невеличка клаустрофобія.

– Хочете відчинити двері?

– Прошу.

Підвівшись зі стільця Чендлер відчинив двері, за якими була контора з рядком невеликих вікон високо над низкою сірих шафок на дальній стіні кімнати. Ґабрієль витріщився на них.

– Я злякався, що він збирається одразу щось зробити. Він підійшов до мене впритул. І саме тоді сказав про номер п’ятдесят п’ять. Це було єдине, що він кинув, перш ніж повернутися до дверей. Я був занадто наляканий, щоб запитати його, що саме він має на увазі. Але, гадаю…

Ґабрієль змовк.

– Що гадаєте? – запитав Чендлер, помираючи від бажання почути, як хтось озвучує його власні припущення.

– Що я мав стати п’ятдесят п’ятою жертвою.

День був достатньо спекотний, щоб розплавити пластик, та сержант однаково відчув, як мороз пішов поза шкурою. Схоже, розповідаючи свою історію, Ґабрієль знову переживав її, його жилаві м’язи танцювали під закривавленою футболкою, сухожилля на передпліччях весь час напружувалися. Чистісінький жах.

– Він сказав не перейматися тим, чи вб’ють мене, – продовжив чоловік. – Адже мене, звичайно, вб’ють. Так було написано.

– Що ви маєте на увазі під «так було написано»? – поцікавився Чендлер.

Ґабрієль здвигнув плечима.

– Я знаю не більше за вас, офіцере.

– Гаразд, продовжуйте, – попросив Чендлер, записуючи фразу.

– Я знав, що мушу звільнитися, тож щойно він пішов, спробував вибратися з кайданків. – Чоловік показав пухирі на долонях і зап’ястях, червоні роз’ятрені сліди навколо них, шкіра була подерта, а тоненькі волосинки вирвані з корінням. – Я смикав їх, намагаючись вирвати зі стіни. Продовжував кликати на допомогу. Він жодного разу не прийшов і не наказав мені заткатися. Він не переймався тим, що мене хтось почує. Саме тоді я зрозумів, що опинився в дідька на рогах. Я продовжував смикати і зрештою спромігся зламати один замок, проте друга рука досі була прив’язана до стіни. Я потягнувся вільною долонею до лавиці, щоб спробувати схопити якийсь інструмент. Мало не викрутив плече з суглоба, але зміг дістати до сокири. Спробував відрубати те, що залишилося від кайданків, не відрубавши собі зап’ястя. Боявся, що він прийде і застукає мене. Я лише мріяв про шанс на втечу. Змовк, але злякався, що це приверне його увагу, тож взявся волати, заглушуючи звуки, з якими сокира рубала метал. Вона дзеленчала, як грьобаний церковний дзвін.

Він підвів погляд.

Чендлер кивнув, закликаючи продовжувати, зачудований яскравими спогадами чоловіка. Слова текли з його рота, наче вода з прорваної греблі.

– Мені якось вдалося погнути метал, наче якійсь надлюдині, і я звільнив другу руку. Ключ від кайданів на ногах висів там на цвяху, тож за кілька секунд я вибрався з них. Почувався наляканішим, ніж коли був закутий. Пригадую, як спробував штовхнути двері повітки, але на них був навісний замок. Єдиним виходом були двері поруч. Ті, з яких з’являвся він. Тож я відчинив їх. За ними була невеличка кімнатка, повна продуктів.

Ґабрієль важко видихнув. Наче перед тим затамував подих.

– А Гіт? – хотів знати Чендлер.

– Сидів за столом, укритим папером і мапами. На стіні висів великий хрест. Я навшпиньки пішов до дверей, але коли відчинив їх, заскрипіли петлі. Він обернувся. Ми витріщилися один на одного як застиглі. А потім почалася гонитва. Я вибрався на вулицю, проте, здається, наче опинився посеред лощини. Навкруги лише дерева й земля. Я й гадки не мав, куди прямувати, тому побіг праворуч.

– Чому праворуч?

– Не зна’… думаю, через те, що я правша… не можу сказати вам, чому. Усе навкруги було однакове. Ноги затерпли від кайданів, але я розумів, що мушу рухатися швидко, бо не знав, чи є у нього зброя.

Чендлер майже бачив, як Ґабрієлеве серце гупає під футболкою. Спогади накрили його рясною і неконтрольованою хвилею. Зробивши глибокий вдих, який, здавалося, витягнув із задушливої кімнати останній кисень, Джонсон повів далі.

– Я прямував до хребта. Озирнувся і побачив його за десяток метрів від себе. Продовжував бігти, аж поки не перечепився за якийсь клаптик розпушеного ґрунту і не впав на маленьку галявину. Уся земля там була перекопана. – Ґабрієль уперся поглядом у сержанта. – Це були могили.

Здавалося, атмосфера в кімнаті зробилася ще гнітючішою.

– Могили? – Чендлер нахмурився. – Звідки ви знаєте?

Ґабрієль похитав головою.

– Я не… не точно. Пам’ятаю лише, що тоді подумав, що вони схожі на могили. П’ять, шість, сім, можливо… прямокутні латки. – Чоловік змовк і витріщився на сержанта так, наче щойно збагнув, як близько був до смерті.

– Я підвівся, кинувся бігти і піднявся на пагорб. Сподівався, що з верхівки зможу побачити щось, але там не було нічого, лише схил із протилежного боку. Мені не слід було зупинятися.

Знову ковтнув повітря. Зібрався. Жовна на вилицях смикнулися.

– Він стрибнув на мене. Я спробував відбиватися… але не влучав. Принаймні не так, щоб зупинити його. Ми котилися і котилися… а потім я почав падати. Наче у невагомості. Ви ніколи такого не відчували? – Ґабрієль подивився на Чендлера.

– Ні, не доводилося.

– Це навдивовижу бадьорило. Аж поки я не приземлився. Наче мене потяг збив. Наче я цілковито покинув власне тіло. Я подумав, що все скінчилося і я опинився в раю. – Чоловік подивився на сержанта, шукаючи розуміння.

Попри те що батьки прищеплювали йому і його двом дітям релігійні чесноти, Чендлер ніколи не міг назвати себе активним вірянином. Релігія була йому подібна до домашніх помідорів. Легше споживати, ніж вирощувати. Це нагадало йому, що Сара, його старша донька, йде завтра до першого причастя. Він збирався допомогти їй із цим сьогодні ввечері, порепетирувати, що слід казати, коли вклякати, коли підводитися…

– Я прийшов до тями трохи пізніше і вдруге за день вимушений був визначати, де я є. Побачив над собою хребет і зрозумів, що впав. Біль від приземлення повернувся, потім я згадав Гіта. Він лежав поруч зі мною. Розтягнувся на землі, а бруд навколо нас перемішався з кров’ю.

– Він був мертвий? – Мертвий підозрюваний значно спростив би Чендлерове життя.

– Я не зна’.

– Тобто «не знаєте»?

– Я не зна’, був він живий чи ні. Не підходив до нього ближче, раптом він лише прикидався мертвим. Я бачив фільми, офіцере. Мені слід було забиратися. І я так і зробив.

– І залишили його там?

Ґабрієль кивнув. Це не підтверджувало факту смерті. Чендлерові довелося припустити, що Гіт вижив. Ясності бракувало, і це дратувало його. Йому доведеться організувати полювання на пораненого чоловіка; полювання в тому лісі. Однак якщо Ґабрієлеві вдалося за кілька годин дістатися до міста, Гіт теж міг із цим впоратися. Можна було знайти його, врятувати його, заарештувати його.

– Як ви дісталися до міста? – поцікавився сержант.

– Мені пощастило. Кілька годин я кульгав, а потім перетнув ґрунтову дорогу. Я пішов нею, шукаючи допомоги, та ніхто не минав. А потім я натрапив на старий велосипед. Він був у біса іржавий, але кращий, ніж нічого. Я доїхав до кінця ґрунтової дороги, побачив удалині місто і поїхав до нього, перелякано зіщулюючись, коли повз мене проїжджали машини; я боявся, що з однієї з них вистрибне Гіт або якась із них спихне мене в канаву – і кінець.

– Що це за дорога? – перепитав Чендлер. Це б звузило поле пошуків.

Ґабрієль похитав головою.

– Не зна’. Усе розпливається, офіцере. Не думаю, що там була написана назва. Просто ґрунтова дорога. Він переслідував мене. Той виродок… переслідував мене. Але я впорався.

Сказавши це, Ґабрієль розслабився на стільці, виснажений переказуванням своєї історії, тягарем, який тимчасово зняв із плечей. Чендлер вивчав його. Чоловікові очі залишалися заплющені, мова тіла підказувала, що обачне полегшення стиснулося до затяжної тривоги.

– Тепер ви в безпеці.

Очі розчахнулися. А потім і вуста, з’явилася слабенька покручена посмішка, змигнули ідеально рівні зуби: щасливі гени або відмінна робота стоматолога.

– Я лише хочу піти додому, – нагадав Ґабрієль.

– Я думав, у вас його немає.

– Немає.

– То куди ж ви підете?

– Куди завгодно. Подалі звідси.

– На іншу ферму?

– Ні, до біса її.

– Мені б хотілося, щоб ви трохи побули тут.

Ґабрієлева усмішка перетворилася на насупленість. Такого йому не хотілося чути.

– Чому?

Отримавши чоловікову заяву, Чендлер не мав повноважень його тут тримати. Час було вигадати щось, щоб забарити його тут.

– На випадок, якщо нам знадобиться опізнати тіло.

Ґабрієль у відповідь так на нього зиркнув, що сержант замислився, чи чоловік, бува, не бачить його хитрощів наскрізь? Очі, які нещодавно мріяли тільки про втечу, вмить зробилися спокійні й зосереджені. Здавалося, вони благали Чендлера сказати правду, засуджували його брехню.

– Де я залишуся?

Чендлерові на думку одразу спали камери, але вони навряд чи приваблять наляканого Ґабрієля. Утім можна запропонувати одну ніч у розкошах…

– У місті є чудовий готель.

Це було не зовсім щиро. Місце, яке тримав Оллі Орландер, не було палацом, однак для батрака, що звик ночувати в спальні на двадцять людей, воно могло видатися достатньо розкішним.

– Окей, – ухильно озвався Ґабрієль.

– Я поставлю когось на варту.

Він це зробить. Джим залюбки сидітиме там цілий день зі своїми напіврозгаданими кросвордами.

– Є хтось, кому ми можемо зателефонувати? – поцікавився Чендлер.

– Ні, – різко кинув Ґабрієль. Доброзичливість, яку намагався встановити між ними сержант, зникла. Схоже, тема родини зачепила чоловіка за живе.

– Не маєте родини? – продовжив роз’ятрювати рану Чендлер. У відповідь лише повільне похитування головою.

– Чому? – Чендлер випробовував долю, але він умисно навчився знаходити вразливі місця, щоб маніпулювати ними на допитах, і звичку цю важко було вимкнути. Іноді це гнівало не лише інших, а й його самого.

Ґабрієль кинув на нього той самий холодний погляд. Погляд, який значив, що Чендлерові не слід наполягати, тож сержант вирішив не робити цього. Цей чоловік достатньо пережив сьогодні й не мусить озвучувати причин, чому не має родичів, яким можна було б зателефонувати. Але Ґабрієль врешті-решт урятував його від цієї неприємності.

– Вони померли, офіцере.

Він сказав це без жодної емоції, посмикування припинилося, нервова енергія вичерпалася. Після нестямної втечі, бігу, щоб урятувати життя, знущань, яке вистраждало Ґабрієлеве тіло, він, схоже, нарешті вимкнувся.

– Сержанте, – сказав чоловік повільно, і його м’який голос застелив усе навколо шовком. – Єдине, що об’єднує нас всіх після народження, – потреба мати батьків та розрада віри. Мене підвели обидві.

– Ви про що?

Ґабрієль зітхнув і заплющив очі.

– Нічого. Родинні штуки. Я стомлений, злий, наляканий. Я просто хочу поспати.

Чендлерові кортіло вистрілити ще кількома запитаннями, але хтось перерізав ниточки маріонетки з протилежного боку стола.

Він відвів Ґабрієля назад до контори; чоловік нетвердо тримався на ногах, наче намагався не впасти. Таня приєдналася до них, злегка кивнувши Чендлерові на підтвердження того, що запис відбувся успішно.

– Що у нас є з одягу? – запитав її сержант.

– Небагато, – озвалася жінка, вивуджуючи сорочку зі скриньки з одягом, який не вдалося продати навіть благодійним крамничкам.

З купи лахміття вона вибрала найкраще: вкриту плямами помаранчеву футболку з маленьким полум’яним логотипом на грудях.

– Це навіщо? – поцікавився Джонсон, коли Чендлер простягнув її йому.

– Щоб одягнути.

– У мене є своя. – Ґабрієль подивився на власну закривавлену футболку. – Не хочу обтяжувати вас.

– Ви не можете тинятися містом у такому вигляді. Налякаєте наших мешканців, – пояснив Чендлер, коли вони йшли подвір’ям відділка, обнесеним стінами з піщанику, до поліційних машин.

Ґабрієль подивився на сержанта. Він уже не здавався таким наїжаченим.

– Я маю не так багато, сер. Мені не хочеться нічого віддавати. Навіть якщо йдеться про футболку.

Чендлер зрозумів цю сентиментальність. У дитинстві він теж гарячкувато захищав свої речі. Якось він навіть побився зі своїм найкращим другом – давно втраченим найкращим другом – Мітчеллом за старий футбольний м’яч, який кóпали стільки разів, що він утратив форму і котився, ніби Браян Іст уздовж Принц-стрит суботньої ночі.

– Ви не мусите. Просто візьміть футболку і носіть її. Вважайте це за подарунок, – запропонував сержант.

Ґабрієль узяв її.

– Спершу я прийму душ, – сказав він, коли вони підійшли до блискучої білої поліційної машини.

Чендлер від’їхав від відділка й попрямував до міста. Пообіднє сонце негайно взялося варити їх зсередини, пекельне тепло намагалося приклеїти тіла до чорного пластику сидінь і тушкувало у власному соку.

Коли вони проїжджали повз сімейні заклади й закинуті крамнички на головній вулиці, Чендлер глипнув на свого пасажира. Ґабрієль витріщався на нього, витягнувшись на сидінні, його спокійна поведінка відповідала мові тіла. Тепер він опинився під захистом поліції, і Чендлер сподівався, що вони не підведуть потерпілого.

– Ви впевнені, що вам не потрібен лікар? – перепитав він.

– Гадаю, це лише синці. Він нічого не зможе мені дати. Біль принаймні нагадує мені, що слід залишатися пильним.

Чендлер подарував йому усмішку.

– Заждіть, коли матимете колишню дружину.

На обличчі пасажира теж промайнула усмішка.

– Коли це сталося?

Навіть голос у Ґабрієля розслабився. На зміну нервовому скавчанню прийшли спокусливі теплі інтонації нічного радіодіджея. Палкий голос виводить сумні мелодії, заколисуючи слухачів. Здавалося, наче сержант опинився в машині з абсолютно іншою людиною.

Чендлер зробив паузу, підраховуючи в голові.

– Сім… сім із половиною років тому.

– Довгий час. Сумуєте за нею?

– Ні, відколи вона погрожує забрати моїх дітей.

– Ох. – Ґабрієль не відводив від нього очей. – Вона має якісь підстави забрати їх?

Сержантові не надто хотілося заглиблюватися в це з незнайомцем, але його голос був наче плече, на якому можна поплакатися; Чендлер – опівнічний слухач, що дзвонить до студії, не в змозі заснути й вибовкуючи свої страхи і скорботи.

– Я так не думаю.

– Скільки у вас дітей?

– Двоє. Це, мабуть, єдина річ, що добре вдалася в моєму житті. – Чендлер усміхнувся і подивився на свого пасажира. – Дві добрі речі.

Якщо розмови про Тері випробовували його нерви, він ніколи не нехтував нагодою звеличити чесноти своїх дітей, наче компенсуючи те, що не міг бачити їх так часто, як йому хотілося б. Ця робота має негативні наслідки: понаднормові години, нічні зміни, паперова робота і судові процеси.

– Скільки їм?

– Сарі майже одинадцять, а Джасперові буде дев’ять.

– Сара і Джаспер. Гарні імена, – озвався Ґабрієль.

Чендлер помітив у цьому компліменті якісь почуття.

– У вас немає дітей? Чи подружки? Ані братів, ані сестер? Кузенів? Дядьків?

Хитає головою.

– Ні. Нікого. – Різкий оборонний тон із відділка повернувся.

– Перепрошую, – вибачився Чендлер. Він не міг уявити, як це – жити без родини.

Кілька секунд Ґабрієль дивився на нього і мовчав. Його погляд бентежив. Нарешті він смиренно озвався:

– Я звик до цього.

– Раніше ви сказали, що сім’я і релігія підвели вас…

Чендлер дав фразі зависнути в повітрі між ними, поки автівка проїжджала повз пам’ятник Стюартові Мак-Аллену, шотландцю, що знайшов тут залізну руду і знову вдихнув у містечко життя. Утім щастя протривало лише кілька десятиліть. Тепер, коли свердловини були вичерпані й покинуті, молодь поволі почала роз’їжджатися по заможніших краях. Він не міг їх звинувачувати. Люди мусять їхати туди, де є робота. А тут її було небагато.

Ґабрієль, попри те що йому дали час, не відповідав. Можливо, не йшлося про серйозне: просто щось зірвалося з язика у напружену мить, родинна сварка, яку не варто обговорювати з незнайомцем. Як і битва за опіку, яка на нього чекала, вирішив Чендлер. Вони проїхали повз яскраво-помаранчеву веранду готелю «Ред Інн», закладу, який гордовито наголошував, що працює з кінця XIX століття, хай навіть двічі змінював приміщення, перш ніж влаштуватися на нинішньому місці у 1950-му; того року народилася його мама.

Ґабрієль перервав сержантові думки.

– То що відбуватиметься далі?

– Заведені процедури.

– Які? Мені було б легше, якби я переконався, що ви знаєте, що робите.

– Ви нам не довіряєте?

Нерішуча Ґабрієлева усмішка не давала відповіді.

– Ми знаємо, що робимо, пане Джонсоне. Я займаюся цим понад десять років.

– Але зі скількома серійними вбивцями ви мали справу? – Це було чесне зауваження.

– Поселивши вас у готелі, я складу KLO4[3].

– Що? – перепитав Ґабрієль.

– Ка-Ел-О-Фор. Орієнтування для розшуку.

– Ох! – Чоловік здригнувся. – Це має сенс.

– Я відправлю їх до Поліції штату, Північної території і Південної Австралії просто, щоб бути певними. Потім ми організуємо пошуки на Пагорбі, спробуємо знайти хлопця або його тіло, а тоді перевіримо, де ті могили. Однак мушу визнати, що знайти того хлопаку, знайти Гіта, якщо він фахівець із виживання у природі, буде непросто, зважаючи на розміри території.

Чендлер подивився на Ґабрієля. Видно було, що така відповідь дещо стурбувала його пасажира.

– Ми відправимо на пошуки гелікоптер і літак.

– Так, наче шукаєте когось зниклого?

– Типу. А ще розпочнемо пошуки на землі.

– Схоже на пошуки голки в копиці сіна.

Сержант здвигнув плечима.

– Це все, що ми маємо, наша сила в числі – одна людина проти сотень.

– Як Ісус проти безбожників.

Чендлер глипнув на нього.

– То ви релігійна людина?

Ґабрієль видихнув носом.

– Я вірю, якщо ви про це запитуєте. А ви?

– Я підтримую релігію. Гадаю, це гарний моральний орієнтир для дітей. Вони зроблять власний вибір, коли виростуть. Господь нікого не змушує йти за собою.

– Ні… якби тільки його послідовники дотримувалися таких переконань. – Розмова раптом урвалася, та це не мало значення. Вони під’їхали до «Ґарднерз Пелес», приземкуватого триповерхового будинку, який здавався витесаним із суцільного шматка піщанику, яскраво-червоного, червонішого навіть за пилюку, що пошрамувала місцевий пейзаж. Тут призвичаїлися замальовувати чорний дьоготь на даху білою фарбою, щоб відбивати хоча б частину жорстокого тепла, й затуляти кожну шибку дерев’яними віконницями для додаткового захисту від спеки.

У вузькому фойє чоловіків привітало двійко залатаних крісел. Це був не «Ріц», але досить вдалий готель для тих рідкісних випадків, коли їм необхідно було притримати когось неподалік.

Господар, Оллі Орландер, привітав їх; його огрядне черево набрякло над штанами, як перегріта миска склеєних макаронів. Оллі залюбки приймав їхніх безпритульних. Уряд завжди оплачував ці рахунки, і чоловікові вдавалося здати свою найдорожчу кімнату, яка абсолютно безпідставно називалася президентським люксом, за повну ціну.

Оллі зміряв поглядом нового гостя – упевнитися, що той зрозумів, хто тут господар. Абсолютно непотрібна спроба залякати, і частково саме це спричинило брак постійних клієнтів. Чендлерів досвід підказував, що гостям більше до вподоби щирі вітання, ніж неприховані підозри.

Очиці-намистинки Орландера повернулися до сержанта.

– Він нічого тут не ламатимете, еге ж?

– Він не злочинець, – запевнив Чендлер.

– Тоді що він робить у твоїй компанії?

– Він забезпечив нас деякою інформацією. Нам потрібно влаштувати його кудись на ніч.

– Звичайний люкс?

Чендлер стомлено кивнув.

– Звичайний люкс підійде.

– Чудово, сер. – Кривобока усмішка промайнула гладким обличчям. Оллі пошкандибав підготувати кілька дрібниць, поки Чендлер вів Ґабрієля нагору.

– Не сподівайтеся на щось надзвичайне, – попередив сержант.

– Якщо там є тепла ванна і м’яке ліжко, мені цього вистачить.

Чендлер вивчав його обличчя. Якась нервовість повернулася, погляд бігав, немов Ґабрієль боявся за кожним рогом побачити Гіта.

– Я поставлю на вулиці офіцера.

– Не потрібно, сержанте.

Вони підійшли до дверей «президентського люкса».

– Я наполягаю, – озвався Чендлер. Він не збирався дати Ґабрієлю стати жертвою власної сміливості.

Констебль Джим Фолл приїхав, прихопивши із собою збірник кросвордів, і послідовно випростав із поліційної автівки своє цибате тіло: права нога, тоді ліва, потім його руки схопилися за дах і витягнули у пізнє пообіддя тулуб. Як йому вдалося вижити у глибині вузьких шахт, Чендлер досі не знав. Попри те що вони працювали разом уже кілька років, Джим відмовлявся отримувати підвищення і залишався констеблем, радіючи мінімальному рівню відповідальності, якого вимагала ця посада. Він був абсолютно надійний.

– Яке завдання-а? – поцікавився Джим, тягнучи останню голосну і чухаючи неслухняну копицю посивілого волосся.

– Спостерігай за готелем. Переконайся, що з гостем усе гаразд.

– Він може втекти?

– Я не впевнений.

Здавалося, до Ґабрієля повернулося достатньо клепки, щоб здогадатися втекти з міста – напевно, саме тому він спершу ухилявся від пропозиції залишитися під захистом поліції.

– Просто пильнуй, – додав Чендлер, залишаючи Джима сидіти під тентом кафе «У Енні» з протилежного боку вулиці.

Коли він повернувся до відділка, Таня вже викликала останнього члена їхньої команди. Лука Ґрґіч тер заспані очі. Сьогодні у нього мав бути вихідний, і один його погляд багато про що говорив Чендлерові. Може, він і був молодий та подекуди безрозсудний, але знав, що брати під сумнів накази начальника не слід, навіть якщо необхідність пасти кар’єрних задніх у тіні Чендлера і Тані дратувала. Спалахи сліпих амбіцій трохи нагадали сержантові Мітча. Він вигнав із голови гидкі думки про свого колишнього партнера. Час було зосередитися.

– То про що йдеться, босе? – поцікавився Лука, позіхаючи.

– У нас з’явилася робота.

Чорні як смола брови Луки насупилися, кидаючи тінь на палкі очі, якими зачарована більшість тутешнього жіноцтва. Якщо у Вілбруку влаштують змагання за звання найбажанішого холостяка, Чендлерові не варто на щось розраховувати. Лука переможе без зайвих зусиль.

Сержант продовжив:

– У нас є заявник, який стверджує, що на нього напав і ув’язнив на Ґарднерз-Гіллі чоловік на ім’я Гіт. Згідно з описом, Гітові тридцять, зріст 167–170 сантиметрів, кремезної статури, з каштановим волоссям і бородою. Засмаглий. Така засмага, ніби він працював просто неба. Ми схильні вважати його небезпечним, можливо, озброєним.

– І розшукуємо його через що? Напад? Викрадення? – перепитав Лука.

– Спроба вбивства. – Чендлер оглянув свою команду. – Ми маємо причини вважати, що він міг уже вбивати раніше.

– Так!

Сержант повернувся на вигук. Знітившись через недоречну демонстрацію захоплення, Нік прослизнув назад за свій стіл і вдав, наче шкрябає щось на папері. Чендлер знав, що ця деталь надихне його. Хлопець надміру захоплювався серійними вбивцями; сержант сумнівався, що існує хоч один, чию історію Нік не зможе переповісти.

Чендлер подивився на Таню. Вона єдина не слухала його, працюючи із орієнтуванням.

– Коли ми зможемо надіслати…

– Готово, – оголосила вона.

Чендлер швиденько переглянув деталі.

– Надсилай.

Одне клацання – й орієнтування полетіло до всіх відділків Пілбари, Західної Австралії, Південної Австралії та Північної території. Поліція штату теж отримає копію. Незабаром на Вілбруку зосередиться чимало уваги.

Прагнучи скоріше вирватися вперед у розслідуванні, Чендлер відкрив згенеровані на комп’ютері мапи, щоб збагнути, яку саме територію їм слід охопити. На екрані здавалося, що з нею впорається невеличка команда, контури та позначки негусто розсипалися мапою, проте паперова копія з потертими кутиками, яку вони розстелили на столі для нарад, демонструвала справжні розміри і простори цього району. Можливо, там не було нічого, але цього «нічого» було в біса багато.

– Незабаром тобі доведеться зателефонувати до ГУ[4], – сказала Таня.

Чендлерові це було відомо. А ще він знав, куди це заведе. ГУ означало Порт-Гедленд. А Порт-Гедленд означав Мітча.

– Я знаю.

– Там знадобиться принаймні… двадцятеро, як гадаєте? – припустив Лука, й одразу стало ясно, що він ніколи й носа не потикав на Пагорб.

– Якщо ми не супервезунчики, то втричі більше, – озвався Чендлер. Перевів погляд на Таню. – Подивися, чи вдасться нам сьогодні знайти гелікоптер або пару крил. Поясни їм, щоб шукали будь-що незвичне, можливо, звузь територію пошуків. – Чоловік повернувся до Луки. – Луко… перевір Гіта, може, були злочинці з таким іменем. Або прізвищем. Зосередься на тих, кого звинувачували чи засуджували за вбивство або напад. Дай мені всю можливу інформацію.

Накази віддано, офіцери розійшлися. Чендлер залишився сам на сам із завданням, якого боявся. Залучити Мітча. Завдання, яке зведе його роль від керівника до помічника. Та якщо Ґабрієль мав рацію і в них тут на волі дійсно розгулює серйозний злочинець. Чендлерові потрібна допомога, щоб оточити територію, створити контрольно-пропускні пункти, які обмежать пересування підозрюваного, а ще організувати пошуки на Пагорбі та навколишніх фермах. Для п’яти офіцерів цього було забагато.

Сержант потягнувся до телефону, та його зупинив вигук із контори. Ніків протяжний мельбурнський акцент пролунав у повітрі, наче якась іноземна мова.

– Нуль-нуль-один, сержанте!

Внутрішній жарт, кодова назва для дзвінка від його мами. Чендлер був її особистою службою порятунку. Імовірно, тато спробував зробити щось, що їй не сподобалося. Зважаючи на те, що зараз літо, він, напевно, намагався витягнути з гаража на подвір’я велетенський надувний басейн. Ще одна Чендлерова робота. Нею він платив за безкоштовне сидіння з його дітьми.

– Що вона каже, Ніку? – перепитав чоловік. Йому не можна було зараз відволікатися. Можливо, приглушене хихотіння було плодом його уяви, але цього вистачило, щоб роздратувати його.

– Щось пов’язане із Сарою.

– Гаразд, з’єднай її зі мною.

Телефон ледве встиг задзвонити, а сержант уже схопив слухавку.

– Чендлере?

– Так, це я, мамо. – Він зітхнув.

– Що це за акцент у вашого новенького? Я думала, що помилилася номером.

– Ти дзвониш двічі на день, ма.

– Ні, не дзвоню.

Його мати мала ніжний голос, проте говорила з упевненістю жінки, що має чітку позицію щодо всього на світі й задоволена тим. Чендлер вирішив відступити. Зараз був невдалий час, щоб устрягати у безглузду суперечку.

– Щось із Сарою?

– О, так, Сара. Гадаю, тобі слід прийти і поговорити з нею. Вона переймається через завтрашнє перше причастя.

– Чому вона переймається? Їй лише потрібно сказати слова, вклякнути і підвестися.

– Їй десять.

– Я знаю, скільки їй років, мамо.

– У тому віці ти боявся спати без світла.

Чендлер це вже чув, тож увірвав її:

– Ти не можеш дати цьому ради? Або тато?

– Ми можемо, але я думаю, буде краще, якщо це зробить її батько.

– Ми тут зараз зайняті.

– Ви не можете бути аж так зайняті.

– Мамо, просто подбай про це поки що. Я повернуся пізніше і поговорю з нею. Або приведи когось із її друзів, нехай поговорять із нею.

– То ти радиш покликати десятирічку, щоб дати пораду іншій десятирічці? – Її голос звучав скептично. Чендлер її не звинувачував. Це була не найкраща пропозиція, але його думки займала справа. Ґабрієль.

– Я мушу йти, мамо, – сказав він і поклав слухавку.

У короткочасній тиші Чендлер подумав про Ґабрієля. Налякана жертва у відділку, спокійний оксамитовий голос у машині дорогою до готелю. Йому подумалось, що Ґабрієль усе це вигадав; як той пастух, кричав: «Вовки!», щоб привернути до себе увагу. Додав перцю своєму приземленому існуванню. Шукав слави. Або поганої слави. Як міг би зробити серійний вбивця. Але Ґабрієль виглядав щиро наляканим. Плюс кров і синці були справжніми. А ще подерта шкіра на зап’ястях і пухирі на долонях. А якщо Чендлер відкине ідею, що все це було виставою… залишиться лише дуже реальний шанс, що там справді був убивця.

Він подивився на телефон. Може бути, Мітч відправить когось іншого. Примарна надія. Така ж, як його сподівання, що більше ніколи не доведеться знову працювати з Мітчем.

2002

Навіть для кінця листопада це був спекотний день. Чендлер притискався ближче до лісосмуги, щоб упіймати якомога більше тіні між окремими гілками, виписуючи зигзаги від стовбура до стовбура. Решта робила те саме, скидаючись на п’яниць у формі, що загубилися у цій безлюдній місцевості, розпачливо шукаючи води і притулку. Сіль пощипувала поріз, який залишився від його зомбіподібного гоління о шостій ранку. Дванадцятигодинна зміна біганини по глушині, поки вони прокладали собі шлях у цій дірі, шукаючи зниклого туриста, була не зовсім тим, заради чого він пішов працювати в поліцію. Але їм із Мітчем, новобранцям, не випадає перебирати наказами.

На такій перетятій місцевості його партнер принаймні мав одну перевагу – довгі ноги. Та ще підборіддя стирчало на обличчі, мов антена, яка спрямовувала свого власника над і між каменюками, що випиналися із землі. Вони були однолітки, проте Мітч мав старший вигляд, був худорлявий, майже хворобливо, а руки і ноги були занадто довгі, наче їх розтягнули, а потім доволі недбало вкрутили назад. Розгнівавшись, хлопець мав звичку розмахувати ними, мов надувна іграшка, що танцює на вулиці біля автосалону, – тільки без усмішки, звичайно. Мітч рідко всміхався.

Бундабару, район, де стриміли схили Ґарднерз-Гіллу, був особливо негостинною дичавиною. Непрохідні гори, дерева та каміння, що або кришилося під ногами, змушуючи тебе падати, або було таке гостре, що могло розрізати кістку. Експеримент Господній – створити найекстремальніші умови, в яких здатне процвітати життя. У цій місцині найближчим цивілізованим містом був Вілбрук. Утім, як у тому жарті, якщо Вілбрук – твоє останнє джерело цивілізації, то ти вскочив у справжню халепу. Попри те що надворі XXI століття, дослідити цей регіон повністю можна було тільки пішки. Існувало два шляхи: ґрунтова дорога, що розтягнулася біля підніжжя Ґарднерз-Гіллу, або небезпечна посадка гелікоптера серед хльосткої мішанини повалених дерев і жорстких чагарників на сипку землю під ними.

Причина, через яку всі вони опинилися тут, – зниклий дев’ятнадцятирічний юнак на ім’я Мартін Тейлор. Минуло чотири дні, відколи Мартін зник, і сьогодні з узбережжя автобусом на допомогу привезли зграю собак; тваринам дозволяли розкіш працювати у спекотні літні дні лише по три години, а людей змушували гарувати по дванадцять.

Над головою торохкотів гелікоптер, навколо нетерпляче гавкали собаки, а Чендлер зосередився на найближчому до нього звукові: тріску підліска під його черевиками. Його тіло шукало Мартіна, а душа – співчуття до халепи цього юнака. Черговий міський молокосос тинявся безмежними просторами, абсолютно не підготувавшись до того, що на нього чекало. Тут не було протоптаної стежки, нічого здатного тебе скерувати, крім очей, компаса та карт. Про GPS можна тільки мріяти. Землі тут були такі ж, як два з половиною мільярди років тому: безкінечні. Каміння, дерева і краєвиди зливалися в одне; земля і небо плавилися, змішуючись нечіткою плямою, і не давали жодної підказки, як звідси вибратися.

Єдину інформацію про Мартінові переміщення вони отримали від Елеанор Требек, власниці «Ґарднерз Пелес», готелю, в якому він напередодні зупинявся заночувати. Елеанор розповіла все, що знала, у своєму байдужому стилі, а її волосся закручувалося безкінечними спіральками.

Жінка відповідала одночасно словами і димовими сигналами, ні на мить не забираючи від рота своєї сигарети. Вони отримали опис Мартіна і дізналися, як добре він був підготований. Міцні черевики і сонцезахисні окуляри. Легка майка, що у тьмяно освітленому фойє відволікала радіоактивно-зеленим сяйвом кольору. Крихітний наплічник, у якому не могло бути достатньо запасів для таких довгих мандрів. Елеанор класифікувала його як розлюченого юнака, який щойно розійшовся зі своєю дівчиною. Розставання було непросте, припустила вона.

Білл Ешкрофт вистрілив ще одним запитанням у своєму неповторно похмурому стилі:

– Він вам повідомив, коли повернеться?

Елеанор похитала головою. Мартін не просив залишити за ним кімнату, тож його справи її не стосувалися. Вона закінчила розмову, повернувшись до глянцю про стиль життя, який лежав перед нею на стійці реєстрації.

За інформацією, отриманою від Мартінової родини та друзів, він був більш-менш досвідчений турист, мав декілька походів-вікендів за плечима, однак цього разу хлопець знехтував базовими принципами: він пішов у похід сам і не проінформував відповідальної особи про запланований маршрут та очікуваний час повернення. Ніхто б не назвав Елеанор Требек відповідальною, особливо з огляду на її трьох із половиною чоловіків та історію з автомобільною аварією в нетверезому стані. Але це рішення не повідомити їй ніякої інформації про свої плани здавалося навмисним учинком перед втечею.

Єдиною підказкою про те, куди Мартін міг податися, був іржавий «голден», покинутий на звалищі серед дерев, яке виявилося брудною парковкою на схилі Ґарднерз-Гіллу. Тести показали, що у баку «голдена» залишилися тільки пари, а підвіска трималася більше на молитвах, ніж на механіці. Ніхто й гадки не мав, як автівка пережила цей підступний шлях і дісталася так далеко.

У машині вони знайшли компас, кілочки для намету і куртку, яка знадобилася б хлопцеві, адже вночі температура могла стрімко впасти. Невеличка аптечка була запхана під пасажирське сидіння, де її легко можна було забути. Можливо, навмисно.

На цьому етапі ніхто з них не говорив – принаймні вголос – про те, що Мартін міг уже бути мертвий. Вони припускали, що він живий-живісінький і навіть не здогадується про те, яку операцію розгорнули заради його пошуків. Або що хлопець поїхав автостопом деінде, нікому про це не повідомивши. Можливо, навіть до старих шахт. Це не було чимось незвичним. Протягом минулих двох років вони мали три виклики туди, де захисники довкілля вдиралися на територію шахт і падали в одну з безлічі відкритих копалень. Двоє відбулися поламаними кістками і чималим штрафом, але один вибрав для падіння невдалу яму і скрутив собі в’язи. Пролежав там шість місяців, і ніхто його не помітив. Тут, на Пагорбі, все було так само – чимало природних западин і порожнин ховалося в підліску. Якщо Мартін провалився в одну з них, ніхто не почув його крику.

Спершу до нього долинув розлючений вереск, а потім уже рішуче обурення. Чендлер саме просив Таню відредагувати орієнтування, додавши застереження не наближатися до підозрюваного, коли до відділка зайшов кульгавий незнайомець; його кульгання посилювало те, що до поясниці притискався ствол дробовика. Дробовик належав Кенові «Малюку» Мелоні, п’ятдесятишестирічному чоловікові, що тут народився і, як то кажуть, виріс невихований; головною його окрасою була борода – така ж божевільна, як його погляд. Він пробурмотів щось про те, що впіймав цього виродка на своїй території, а далі розібрати було важко через покручену мову, яку мало хто розумів.

Нишком кинувши погляд на своїх колег, Чендлер заспокійливо кивнув. Нагадування не реагувати. Поки що. Це вже вдруге цього року Кен приводив когось до відділка, підганяючи його своїм дробовиком. Першого разу це була молода парочка туристів, які, як він запевняв, поцупили щось у нього з будинку. Виявилося, що спраглі туристи просто шукали воду, а з Кенового боку це було навмисне непорозуміння. Цього разу його жертва була одна. Чендлер перевів погляд зі зброї на заручника, який тремтів, намагаючись заспокоїти його. І тут сержантове серце завмерло.

Чоловік на мушці цілковито відповідав описові Гіта.

Приблизно 170 сантиметрів і, як сказав Ґабрієль, кремезний, із низьким центром інерції сезонного робітника, створеного для того, щоб тягати важке знаряддя. Його каштанове волосся було скуйовджене, наче місяцями не бачило гребінця, а тижнева борода була на відтінок темнішою за волосся. З неї крапав піт. Під сорочкою в зелену клітинку, на якій бракувало відірваної кишені, висів невеличкий хрестик. Костюм доповнювали штани трохи нижче коліна; чоловік скидався на лісоруба, що почувався як удома просто неба, почувався як удома, ув’язнюючи когось у гущавині, перш ніж убити. Плями крові на одязі підтверджували цю гіпотезу.

– То шо, хтось збирається ‘го в’язати? – поцікавився Кен, міцно притискаючи зброю до чоловікової поясниці.

Змахнувши рукою, Чендлер наказав своїм колегам відступити. На Кеновому обличчі з’явився вираз розчарування. Небезпечного розчарування.

– Зараз ми його заберемо, Кене. Просто опусти зброю. – Чендлер сподівався, що його наказ прозвучить владно, але не був певен, чи це вдалося.

– Якого дідька я опущу мо’ пушку? – захотів знати Кен. – Хтось мусить взяти ‘го під контроль.

– Просто опусти її, Кене, – повторив Чендлер. Йому подумалось, що якби Кен знав, ким, імовірно, був цей чоловік, він би не наважився і близько до нього підійти. Кен був божевільний, але не дурний.

– Я не опущу мо’ пушку, поки ‘го хтось не арештує, – буркнув Кен; його голос потрапив у пастку бороди, ніби волосся закривало чоловіків рот на замок.

Чендлер посунувся на міліметр ближче, щоб краще його чути. Поганий хід. Кен загрозливо змінив свою позицію.

Тепер його заручник видав якесь нерозбірливе бурмотіння. Благання.

Сержант вирішив спробувати втихомирити Кена.

– Гаразд, Кене, що він накоїв? – поцікавився він.

– Спитай, на чім я ‘го заскочив.

Чендлер витягнув шию, не наважуючись посунути вперед усе тіло, щоб це не завело Кена.

– Він хтів вкрасти мо’ тачку.

– Він був у тебе? – перепитав Чендлер. Якщо це Гіт, він, мабуть, шукав машину для втечі. Або переслідування своєї жертви.

– Нє, я був побіля ферми Черепахи. Ловив тих шельм-кролів. Повертався до тачки і впіймав цього шельму, коли він намагався її завести. Власність хлопа є власність хлопа, – нагадав Кен, вирячивши очі й удаючи невинність. Мов той кріль, якого буцімто хотів уполювати.

Чендлер чудово знав, що вся ця історія з кроликами була брехнею. Якщо Кен тинявся поблизу садиби Черепахи, він майже напевно крав яйця з курників; але це вони доведуть до кінця іншим разом. Просто зараз йому необхідно було, щоб Кен відступив і віддав свого бранця під їхню опіку, тоді Чендлер зміг би поставити йому кілька запитань і підтвердити свої підозри.

– Саме так, Кене, саме так, – погодився сержант. – А тепер ти віддаси його мені, щоб я міг його заарештувати.

– Я не намагався… – почав чоловік. Ствол штурхнув його в спину і змусив замовкнути.

– Чорта з два, я тебе зловив, – нагадав Кен, гаркнувши це у вухо своєму заручникові, а потім знову зосередився на Чендлері. – Там будуть відбитки рук… відбитки пальців на кермі. І поки ви щось не подумали: кров – то не моїх рук справа. Ви мене за це не візьмете. Вона вже була на ньому.

– Я тобі вірю, Кене. А тепер…

– Я його пальцем не тронув. Скажи йому. – Кен тицьнув рушницю у спину заручника.

Чоловік здригнувся.

– Він не…

Кен не дав йому закінчити.

– Он бач’.

– Я бачу, – погодився Чендлер. Він звернувся до заручника, зовнішність якого збігалася з Ґабрієлевим описом серійного вбивці: – З вами все гаразд?

У чоловіка в очах промайнув біль.

– Ні, зі мною не все гаразд. Хіба схоже, що зі мною все гаразд? – сказав він, а тоді зойкнув від болю. Цього разу не дуло, а щось інше спричинило дискомфорт.

Кен знову тицьнув заручника стволом, змушуючи його рохнути.

– Скажи їм, що ти накоїв, хлопче. Чи що пробував накоїти, коли я тя зупинив.

– Кене, дозволь нам це владнати, – попросив Чендлер.

– Якщо я не змушу його признатися, ви зможете повісити на мене все, що забажаєте.

– Я не збираюся тебе ні в чому звинувачувати, Кене, але тобі слід опустити рушницю. Негайно! – Сержант відчув, що мусить покласти цьому край. Що довше Кен стоятиме тут, то нервовіше може сіпатися його палець на гачку.

Лука перервав його.

– Ми не можемо вважати це доказами, Кене, адже ти тримаєш його на мушці.

Чендлер обернувся, щоб подивитися на свого констебля. Технічно Лука мав рацію, але його зауваження не допомогло. У нього і так уже був на руках імовірний серійний вбивця, не хотілося розслідувати ще одне кровопролиття.

– Кене! Гвинтівку. Негайно! – Сержант витягнув руку до дробовика. Попри те що він збирався опанувати її, із тремтінням нічого вдіяти не вдалося.

– Це моя пушка, – нагадав Кен.

– І ми віддамо її тобі.

– Я маю на неї право.

– Але не маєш права наводити її на людей.

– Навіть на виродка, який краде мо’ тачку?

– Ти привів його до нас. Цього достатньо.

– Він не зізнався, – нагадав Кен.

Заручник знову зойкнув, щелепи міцно стиснулися. Його огортала аура поразки. Випадково впійманий серійний убивця; його ретельно вибудувані плани зірвав недоумкуватий – проте небезпечний – місцевий житель.

Побачивши, що Кен не збирається опускати рушницю, Чендлер повернувся до заручника.

– Ви намагалися вкрасти автомобіль?

Кивок. Зізнання на мушці.

– Ага, я намагався украсти його машину. Я мусив. Мені необхідно було забиратися, тут… – Його сповідь перервав черговий стусан рушницею.

– Брехня, хлопче. Тут нема виправдань, ви, міські мудаки, думаєте, шо можете брати собі тут все, що заманеться.

– Ти отримав своє зізнання, Кене. Тепер можеш його відпустити, – нагадав Чендлер.

– Але він не вибачився.

– Кене!

Чоловік кинув на сержанта розлючений погляд, але забрав рушницю від спини заручника і наставив її на стелю. Чендлер випустив із легень затримане повітря і відчув, як послабилася загальна напруга, усі настовбурчені плечі одночасно опустилися. Таня і Лука кинулися вперед, щоб відгородити Кена від його заручника. Чендлер ступив крок уперед, коли Кен взявся опиратися спробам Тані забрати йому з рук рушницю.

– Це моя пушка.

– Сорок вісім годин, Кене, – озвався Чендлер. – Щоб дати тобі можливість охолонути. Наступного разу, коли помітиш зловмисника, клич нас.

– Я хочу забрати її. Два дні, сержанте. Мені потрібна ця пушка. – Кен кидав розгнівані погляди, видаючись загубленим без своєї зброї; чоловікові очі так ображено вирячились, наче з його обіймів вирвали єдину дитину.

– Два дні, – повторив Чендлер, не зважаючи на розчароване обличчя Тані. Він знав її думку. Вона не вітала, коли хтось, окрім поліції, володів зброєю. Може, через те, що мала трьох дітей, та насправді вона просто ніколи зброї не любила. Не те щоб вона боялася навести дуло на когось, щоб переконатися, що її думка зрозуміла. Чендлер кивнув жінці, наказуючи вивести Кена з відділка. Він раптом зробився найменш небезпечним із усіх присутніх божевільних.

Коли Кен пішов, Чендлер уважно подивився на підозрюваного. Його голова похилилася до землі. Як поглянути на ці спітнілі круглі щоки, то й не скажеш, що цей чоловік був здатен убити п’ятдесят чотирьох людей. Утім очі звузилися, коли він наблизився, і сержант помітив у них приховану злість. Чоловік глибоко вдихнув і загарчав, вищиривши зуби. Чендлерові руки ковзнули до пістолета і торкнулися металу, приготувавшись витягнути його.

– Я мусив украсти машину, – прошепотів чоловік.

Лука зупинився за плечем у підозрюваного, очікуючи подальших інструкцій. Чендлер глипнув у куток кімнати. Колега зрозумів його сигнал і позадкував.

– Ви Гіт? – запитав сержант, зігнувши пальці на приклáді. Вочевидь поранений чоловік повільно підняв голову, щелепи міцно стиснуті. Так виглядає людина, яку викрили.

Темно-карі очі увіп’ялися в Чендлера, а потім обвели всіх інших. Сержант приготувався, пальці напружилися. Якщо Гіт збирався спробувати втекти, це станеться зараз.

Гіт коротко кивнув, тепер вираз його обличчя був ближчий до розгубленості, ніж до злості.

– Звідки ви?..

– Вас звуть Гіт? – повторив Чендлер.

– Так, Гіт. Гіт Барвелл, – озвався чоловік, насупившись. Біль зник із обличчя. Усе це була вистава. Однак дуже реалістична.

– Ви зі сходу?

– Так. З Аделаїди.

– І що привело вас сюди? – Чендлер зайшов здалеку, прості запитання, щоб приспати його пильність. Це було схоже на археологічні розкопки – краще скористатися щіточкою, ніж бульдозером.

– Робота.

– Яка така робота?

– Будь-яка. Сільське господарство, збір фруктів, фізична праця. Ви кажете, що робити, а я роблю.

– Тож ви добре знаєте цю місцевість.

Гіт повільно похитав головою.

– Ні.

Чендлер помітив у його голосі підозріливість і нерішучість, наче він шукав безпечну стежку на мінному полі.

– Пане Барвелле, я вимушений заарештувати вас…

– Я мусив вкрасти… взяти машину, – залопотів Гіт. – Я тікав від…

– Машина нас не цікавить, – перервав його Чендлер, направляючи Гітові руки за спину і надягаючи кайданки на зап’ястя, які були натерті до червоного, долоні вкрилися пухирями від жару чи надважкої роботи. – Ми хочемо поговорити з вами про деякі вбивства.

Закуті в кайданки кисті негайно вирвалися з його рук. Гіт повернувся до нього, очі палали. Коли чоловік на крок позадкував від Чендлера, Таня і Лука оточили його.

– Саме про це я хотів розповісти вам, – мовив Гіт.

– Ви хочете зізнатися? – перепитав Чендлер, змагаючись із дивною сумішшю розчарування та захвату. Якщо зізнання означало, що йому не доведеться залучати Мітча, то…

– Чому це ви питаєте, чи хочу я зізнатися? Це ж на мене напали, – сказав Гіт, змахуючи головою, немов намагався вказати напрямок. – Там нагорі. У лісах.

Таня з Лукою загнали підозрюваного на стілець. Чендлер стояв перед ним, розмірковуючи, чого саме Гіт намагався досягти. Скерувати їх у хибному напрямку? Збрехати, щоб урятуватися? А може, він затіяв якусь гру?

– Що ви маєте на увазі? – перепитав він, підігруючи.

– Я маю на увазі, – почав Гіт скривдженим тоном, – що хтось викрав мене і намагався вбити. Мені вдалося вибратися звідти, а потім я наштовхнувся на виродка з малетом[5] і дробовиком.

– Хто на вас напав? – перепитав Чендлер.

– Який із них?

– Там у лісах.

– Він назвався Ґабрієлем, – відповів Гіт, облизуючи порепані губи.

Від почутого в голові у Чендлера одночасно виникло мільйон думок, але тут озвалася Таня, досі напружена та готова до нападу.

– Який він мав вигляд, цей Ґабрієль?

– Високий… вищий за мене. Можливо, вашого зросту, – чоловік кивнув на Чендлера, – але худіший. Розмовляв… не зна’… ніби місцевий.

«Ні, не місцевий», – подумав Чендлер. Ґабрієль однозначно був із Перта, проте він підозрював, що для людини зі сходу всі западенці звучать однаково. Він наказав собі не потрапляти в ту саму пастку. Пересічні стереотипи прирівнюються до ледачої роботи поліції.

– Ще щось? – запитав сержант. Цей опис небагато давав. Нічого такого, щоб упевнено стверджувати, що йдеться про Ґабрієля Джонсона.

– Що ви хочете знати? – поцікавився Гіт. – Він був вашого зросту, засмаглий, із щетиною, але обличчя в нього здавалося, не зна’, занадто юним. Ніби обличчя і борода не пасували одне до одного, ніби борода була наклеєна. Голос м’який. Оксамитовий.

Вдалося. Гіт описав Ґабрієля майже точно. Щиро кажучи, ці спогади могли видатися занадто точними, більше пасували для детального вивчення суб’єкта, ніж для побіжного погляду в паніці. Особливо, якщо йдеться про начебто переляканий мозок.

Чендлер подивився на своїх колег-офіцерів. Таня видавалася такою ж приголомшеною, як він. Лука втупився у нього, чекаючи вказівок щодо наступних дій. Останній член їхньої команди, Нік, застиг за стійкою з широко розплющеними очима, насолоджуючись виставою.

Гіт порушив тишу:

– Саме тому я намагався взяти машину. Я тікав, рятуючи життя. Ви мусите повірити мені.

Це благання зверталося до Чендлера. Сержант не відповів, його мозок перетворився на патоку.

– Сержанте? – гукнув Лука, змушуючи його відповісти. Цьому хлопчині завжди подобалося на когось тиснути, особливо, якщо це був його бос.

– Киньте його до камери, – наказав Чендлер. Це була тактика затягування, але нічого кращого він не міг вигадати, поки його думки не заспокояться.

Коли Лука кивнув, Гіт вибухнув, марно намагаючись звільнитися з рук двох офіцерів, що зіп’яли його на ноги.

– Ви не можете цього зробити! – горлав він, поки його вели до камер. – Я маю права! Ви не можете замкнути мене!

– Можу, якщо ви під арештом, – відповів на його протести Чендлер.

– За що?

– Почнімо з крадіжки машини.

– Він намагався вбити мене!

– Отже, у камері ви будете в безпеці, – пробурмотів Чендлер, слухаючи, як стихають удалині невпинні протести.

Чендлер сидів за Таніним столом і намагався привести до ладу думки. Він мав двох людей, які стверджували, що один із них напав на іншого. Одного він замкнув, а іншого відпустив. Хто казав правду? І що він думав про те, хто з них казав правду? Той, хто прийшов добровільно, чи той, хто з’явився на робочому кінці дробовика? Спершу він допитає того, хто був зараз у його руках.

– Подзвонити до ГУ? – завзятий Ніковий голос перервав його думки.

– Дай-но мені подумати.

– Можливо, у нас тут серійний вбивця, сержанте. – Хлопцевий голос аж бринів від захвату.

Лука повернувся від камер у затильній частині будівлі до контори.

– Замкнули його? – запитав Чендлер.

– Замкнули, – відповів Лука, дістаючи з холодильника бляшанку кóли. Чендлерові здавалося, наче температура у відділку піднялася ще на градус, та, зважаючи на вбивчу спеку, це було неможливо. – Однак тобі, мабуть, захочеться зупинити молоду Нікову уяву, поки він не надто захопився.

Чендлер погодився. Його роботою було стримувати емоції, навіть якщо погано вдавалося впоратися з власними.

– Ми не знаємо, з чим маємо справу. Це може бути звичайна сварка друзів, що вийшла з-під контролю. Спершу зберемо кілька фактів, а потім телефонуватимемо в ГУ. Нам усім слід зберігати спокій.

Цю мантру Чендлер повторював собі, стоячи під дверима кімнати для допитів і намагаючись заспокоїти нерви. Усередині був чоловік, який убив п’ятдесят чотири людини. Або хлопчина, що посварився зі своїм другом і був не небезпечніший за мушок, які в’ються довкола лампочки на стелі. Гіта на двадцять хвилин залишили помаринуватися в камері, а потім перевели звідти на арену. За ці двадцять хвилин Чендлер зв’язався із Джимом, і той повідомив, що немає нової інформації про Ґабрієля, їхнього свідка і жертву, яка тепер перетворилася на ймовірного підозрюваного. Він наказав Джимові спостерігати далі й зателефонувати, як щось зміниться. Після допиту він приведе Ґабрієля назад.

Чендлер увійшов до кімнати. Гіт сидів за столом у кайданках, Таня стояла на варті під стіною. Коли Чендлер сів, Гітові очі були міцно заплющені. Сержант дав чоловікові трохи помедитувати, розглядаючи його із хвилюванням та захватом від того, що збирався дізнатися.

– Пане Барвелле, ви з нами?

Очі розплющилися і зосередилися на Чендлерові. Там, де він очікував побачити байдужість і розрахунок, були лише втома і погляд, який міг означати, що чоловік уже давненько не спав – або що його мозок щосили намагається приховати жахливу таємницю.

– Звичайно, я з вами, – кинув Гіт, підіймаючи кайданки. Може, він був стомлений, але зберіг достатньо кмітливості, щоб кусатися у відповідь.

– Я мушу поставити вам кілька запитань, – повідомив Чендлер.

– Я вже розповів вам усе, що знав. Я сказав вам, хто ув’язнив мене і намагався вбити. Я навіть вам його описав, однак замкнули все одно мене.

– Ви вкрали машину, пане Барвелл.

– І пояснив чому. Я тікав від убивці. Це, напевно, виправдовує якісь там спроби вкрасти машину? – Запала тиша, а тоді Гіт відступив, збагнувши, що щойно зізнався у злочині: – Ви не зможете цим скористатися, ви ще не розпочали допиту й не зачитали мені моїх прав. – Зі сплутаного каштанового волосся крапав піт, піт, який похапцем ковтала борода, що за минулі півгодини наче потемнішала ще на відтінок.

– Я вже знаю про машину, – заспокоїв його Чендлер. – Я хочу дізнатися про все інше. Я хочу, щоб ви розповіли мені свою версію подій. Як ви тут опинилися.

Запала довга пауза, ніби Гіт оцінював, чи можна довіряти Чендлерові. Це не мало значення; він опинився в ситуації, з якої не мав іншого виходу. Відкинувшись назад, чоловік посмикав себе за волосся, сплутуючи його ще більше, потім його руки сповзли вниз обличчям, так само засмаглим і обвітреним, як у Ґабрієля. На цьому їхня зовнішня схожість закінчувалася.

Утім їхні історії майже ідеально збігалися. Як і Ґабрієль, Гіт втратив роботу, зірвався і помандрував у глиб материка, шукаючи якогось заняття на фермі.

– Ви знали якесь ім’я? Розташування? Номер телефону?

– Що, я мав спершу подзвонити і зарезервувати собі місце? – огризнувся Гіт.

– Щось мусило привести вас аж сюди.

Гіт розчаровано зітхнув.

– Я робив те, що роблю зазвичай, – імпровізував. Кілька збирачів фруктів на узбережжі підказали мені, що найкраще йти углиб, що більшість застрягає на узбережжі, бо там легше переїжджати з місця на місце, але там завелика конкуренція. – Гіт подивився на сержанта. – Але імпровізація – це не злочин. Чи не так?

Імпровізація не була злочином, але робила його історію менш правдоподібною. Чендлерові потрібно було більше.

– Продовжуйте.

– Гаразд, я ловив машину за Порт-Гедлендом, коли Ґабрієль зупинився.

– Яка у нього була машина?

– Не зна’. Шматок лайна, а не машина. І колір гівняний.

– Марка?

Гіт знизав плечима.

– Вона зупинилася. Більше мене нічого не цікавило. Побитий шматок лайна чи ні, це було краще, ніж цілий день волоктися під грьобаним сонцем.

– Реєстраційний номер?

Гіт зітхнув і заплющив очі.

– Якщо я не можу пригадати марку, що змушує вас думати, що я пам’ятатиму це?

Чендлер не відповів. Описи автівки Ґабрієля і Гіта збігалися, і обидва були нечіткі.

– А ви завжди їздите автостопом? – поцікавився сержант.

– Лише якщо не маю вибору.

– У вас не було якихось поганих передчуттів щодо нього?

– Він був високий і худий. Якби він спробував щось зробити, я б дав цьому раду. Відрекомендувався Ґабрієлем, сказав, що повертається додому з припасами.

– Ще щось?

Погляд Гіта помандрував до задньої стіни.

– Лише сказав, що живе неподалік, один. Це скидалося на правду. Ну, тобто він був неговіркий, а коли казав щось, то так тихо, що я ледве чув. Через це я подумав, що він напевно, ну знаєте, гей. – Чоловік знову зосередився на Чендлерові. – Не те щоб я щось проти них мав… Усе, що люди виробляють, це їхнє діло. Тобто я не ненавиджу їх чи ще щось таке, – пояснив Гіт, вочевидь, щодуху намагаючись висловити свою думку.

Чендлер дав йому копнýти ще глибше, сподіваючись, що це щось відкриє.

– Я намагаюся сказати, що не боявся. Я все контролював. – Гіт на мить заплющив очі, замислившись. – Я думав, що все контролюю. Запитав у нього, чим він займається, був привітний і таке інше, але найбільше за все мені хотілося поспати кілька годин. Через те, що він був незнайомець, я не зробив цього.

– Про що ви розмовляли?

– Ні про що конкретно. Я сказав йому, що сам з Аделаїди і що ці місця видаються такими ж безплідними, як і шматок від Кубер-Педі до Аліс-Спринґс, але тут були гроші. Ми виїхали з міста, прямуючи в глиб материка. Проїхали кілька з’їздів…

– Вам не здалося, що в ньому було щось нездорове? – перервав його Чендлер.

– Ні, тільки те, що він проїхав місця, де я міг би отримати роботу. Він пояснив, що сюди й так усі кидаються. Сказав якусь фразу… – пригадав Гіт, закочуючи очі до стелі, – щось про те, що не слід зупинятися біля першого водопою, який побачиш. – Чоловік подивився на сержанта. – Знаєте її?

Чендлер похитав головою, бажаючи, щоб Гіт продовжував.

– Щось про те, що ти туди дістався, але всі тварини вже потупотілися на дні і зробили воду занадто брудною, щоб її пити. Він сказав, що далі ферми кращі, тож ми продовжили їхати. Гарно було рухатися, значно краще, ніж варитися на узбіччі. Він сказав мені, що ззаду є вода, якщо я хочу. – Гіт поморщився. – Я не бачив причин відмовлятися. Хотілося пити.

Чендлер вже бачив, куди веде ця історія.

Отруєна вода. Ґабрієль теж це описував.

– Минуло кілька хвилин, і я почав слабшати. Ніби відключався. Спершу я подумав, що моє тіло просто розслабилося, напруга від того, що я в машині з незнайомцем, минула, а гаряче повітря, задуваючи у вікно, зробило мене сонним, проте з кожною хвилиною мені робилося гірше, аж поки я не перестав відчувати рук і ніг. Тоді я, мабуть, зомлів. Думаю, у воду щось підлили.

Чендлер дав йому продовжити, шкрябаючи в блокноті.

– Я прокинувся в повітці. – Гіт втягнув носом повітря. – Від наколотих дров у кутку пахло солодкою смолою. Я був закутий у якісь старовинні кайдани, від яких боліли зап’ястя. – Він показав Чендлерові роздерту шкіру, немов витаврувану на широких зап’ястях, з неї вже злазили клапті. – І ноги теж. Кайдани, як у старих фільмах про Неда Келлі[6] і подібних. Товстий шматок заліза, прикріплений ланцюгом до стіни. Він не хотів, щоб я кудись утік.

– Можете описати їх точно?

Гіт похитав головою.

– Такі… петлі у формі літери «D», з’єднані ланцюгом. І на ногах теж. Зап’ястя прикріплені до стіни. Ноги – ні, але кайдани буди занадто важкі, щоб рухатися, немов їх причепили до бетонного блоку. Я кликав на допомогу, але з вулиці чулося лише кудкудакання і цвірінькання… а за стіною хтось рухався. Тоді я подумав, що мене прикували в повітці, прибудованій до хижі. Це змусило мене замислитися, для чого там були всі ці інструменти. – Чоловік утупився поглядом у Чендлера. – Коли ти в’язень, усе видається лиховісним. Я продовжував кричати, аж поки не запекло в горлі, але Ґабрієля це не займало. Він знав, що навколо немає жодної живої душі, яка може допомогти. Трохи пізніше він з’явився у дверях, не розлючений, але й не щасливий… просто стояв. Я благав його відпустити мене, а він сказав мені заспокоїтися тим своїм дивним м’яким голосом. Я боявся, що він збирається зробити щось просто зараз, але він згадав щось про п’ятдесят п’ять. Я запитав, що це, в біса, означає, але він сказав, що ще має роботу, і пішов. Я сказав, що він не мусить мене вбивати, а він бовкнув таке, від чого я досі вкриваюся сиротами: «Можеш про це не турбуватися, – сказав він. – Взагалі не варто турбуватися. Звичайно, тебе буде вбито».

Гіт витріщився на сержанта, ніби серйозність цих погроз ще треба було посилити.

Чендлер грав чесно.

– Якщо Ґабрієль збирався вас убити, як ви втекли?

Підозрюваний поклав руки в кайданках на стіл, шкіра була надірвана, почорніла на краях ран, укритих порохнявистою кіркою.

– Пощастило. Я продовжував смикати кайданки, сподіваючись, що вони такі старі, що можуть зламатися. Так і сталося. Один із замків випав. На кілька секунд я застиг, дивлячись, як він лежить на землі, й не вірячи, що це насправді сталося. Нахилившись, я схопив із лавиці сокиру і замахнувся, намагаючись відрубати іншу частину так, щоб не відтяти собі зап’ястя. Я невтомно гупав нею, прислухаючись, чи Ґабрієль не повертається з сусіднього приміщення.

– І він не прийшов?

Гіт усміхнувся, вочевидь, пишаючись собою.

– Я знову почав волати, маскуючи шум від ударів, що дужче гупав, то голосніше кричав. Мені вдалося достатньо зігнути метал, щоб витягнути руку. – Чоловік подивився на свою набряклу долоню. – Я збирався зробити те саме із залізяками на ногах, але знайшов ключ, який висів на цвяху. Потім хотів розрубати сокирою двері повітки, але вона була тупа, тож я підійшов до дверей в інше приміщення і зазирнув усередину.

Підозрюваний заплющив очі, пригадуючи цю сцену.

– Він був там, спиною до мене, всюди лежали документи і мапи, наче він щось планував. Напевно, де поховати мене.

– Тож він був повернутий до вас спиною? – перепитав Чендлер.

– Ага.

– І у вас була сокира?

– Ага.

– Чому ви не кинулися на нього?

Гіт змовк, ніби лише зараз поставив собі це саме запитання.

– Я тільки хотів вибратися звідти, сержанте. Хай там як, він повернувся і витріщився на мене. Здавався так само приголомшеним, як я. Я кинувся до дверей, вилетів у них і побіг. Дідько забирай, я ненавиджу дику природу.

– Але ви працювали на природі, – нагадав йому Чендлер.

– Лише через гроші. Я був готовий будь-якої миті проміняти її на цеглу, гудрон та кондиціонер, але не маю достатньо мізків чи кваліфікації, щоб протирати штани за столом.

Чендлер загнав Гіта назад до його історії.

– Тож ви побігли, але не відірвалися від нього.

– Ні. У нього статура, як у тих грьобаних бігунів на середню дистанцію. Мені вдавалося випереджати його, поки я не дістався до могил.

– Могил? – перепитав сержант, вдаючи, що нічого про це не знає.

– Ага – могил. Принаймні вони скидалися на могили.

Цей негайний відступ посилив Чендлерові підозри – немов чоловік вдавав, що знає не так вже й багато.

– Скільки було могил?

– Гадаю, шість. Через ту спеку здавалося, наче я натрапив на пекло. – Гіт зблиснув слабенькою усмішкою, але вона швидко зникла, коли Чендлер не відповів. – Я рушив до верхівки пагорба, сподіваючись, що знайду дорогу, але там не було нічого, крім триметрового схилу. А тоді він упіймав мене і штовхнув на землю. – Чоловік відкашлявся. – Бійку я не дуже добре пам’ятаю, крім того, що нікому з нас не вдавалося пристойно притиснути іншого, котилися і котилися, намагаючись отримати перевагу, а потім, мабуть, опинилися на краю. Пригадую, як, приземлившись, подумав, що помер, у легенях не було повітря, не вдавалося поворухнути ні рукою, ні ногою. Тоді, гадаю, я зомлів і повернувся до тями трохи згодом, дивлячись знизу вгору на гірський хребет. Я й гадки не мав, де опинився.

– Скільки ви були не при тямі?

– Не зна’. Сонце ще не було в зеніті, тож, гадаю, кілька годин.

– Окей, – озвався Чендлер. – А де був Ґабрієль?

– Поруч зі мною. Вкритий порізами та синцями. Живий чи мертвий – мене не займало. Я залишив його там.

Отже жодний із підозрюваних не спробував прикінчити свого противника. Чендлер підозрював, що якби один із них був серійним вбивцею, то скористався б нагодою. Одне він знав точно – хтось із них не розказав правди.

Гіт продовжував свою оповідь:

– Я шкутильгав кілька годин, поки не дістався ґрунтової дороги. Пішов нею і дійшов до ферми. Не схоже було, що там хтось є, тож я вирішив спробувати позичити машину. От тоді мене знайшов мудак із пушкою. А тепер ми тут. Сидимо собі, базікаємо, поки той псих тиняється на волі.

Чендлер вирішив бути з Гітом чесним, щоб оцінити його реакцію.

– Той псих розповідає точнісіньку таку саму історію про вас – що ви викрали його і намагалися вбити.

У Гіта відвисла щелепа, обличчя зблідло, а очі швидко закліпали:

– Ви його впіймали?

– Ага, – підтвердив Чендлер. Гіт трохи помовчав.

– Він бреше.

– Гаразд. Чому? – поцікавився сержант.

– Тобто «чому»?

– Навіщо Ґабрієлеві брехати?

Гіт посунувся до краю стільця, ніжки рипнули підлогою.

– Кажу вам. Бо він псих.

– Я про те, чи була в нього особлива причина? Є хтось, хто хотів би викрасти вас і вбити? Чи ненавидить він вас достатньо, щоб улаштувати це? Маєте ворогів? Борги? Ще щось?

– Та я клав на все це майно-лайно, – кинув Гіт.

«Можливо, перша правдива річ, яку ти сказав», – подумав Чендлер. У Гітовій позі була якась така напруга, що сержантові здалося, наче всередині чоловік весь час балансує на межі, нервовий, як наляканий кіт, що заховав пазурі у м’якій підкладці свого одягу.

– Він просто псих, сер… сержанте… як там вас називають.

– «Сержант» згодиться.

Нерви у кремезного чоловіка здавали, ноги витанцьовували під столом вгору-вниз, як поршні.

– Я більше нічого не можу вам розповісти, сержанте.

Чендлер кивнув. Він уже витиснув із цієї каменюки все, що міг. Тепер йому потрібен був час, щоб спланувати наступний хід. Зараз єдине, що він мав, – слово одного незнайомця проти слова іншого та власну думку щодо того, хто з них каже правду. Якщо її хтось казав.

– Можна мені тепер піти? – запитав Гіт.

– Куди? – поцікавився Чендлер.

– Куди завгодно.

– Гадаю, вам краще буде залишитися тут, чи не так? Якщо на вас полює серійний убивця.

Гіт розтулив рота, немов збираючись посперечатися, але нічого не сказав.

Чендлер із Танею покинули кімнату для допитів і повернулися до контори. Там їх зустрів Лука, який бігав туди-сюди між столами, вихиляючись на всі боки, наче намагався зав’язатися вузлом.

– Ну? – нетерпляче запитав він.

– Нам доведеться затримати його, – озвався Чендлер.

Очі Луки запалали, але замість нього відповів Нік – його уривчастий голос долетів з-за рогу, від стійки:

– Отже, він це зробив?

– Я не знаю, – зізнався Чендлер. – Їхні історії однакові.

– Вони не можуть бути однаковими, – заперечив Лука.

Таня увірвала його:

– Але так і є. Майже слово в слово.

– То в чому ми його звинувачуємо? – захотів знати Нік.

– Я ще не знаю, – зізнався Чендлер. Він повернувся до Тані: – Запхай його тимчасом до камери. І будь обережна.

Для нього це справді було важливо. Усі вони стали йому близькі. Останнє, чого йому хотілося, – пояснювати Саймонові, Ерролу чи Кеті, що з їхньою мамою щось сталося. І так само – Джимовій матері-інваліду. Вони лише минулого року поховали Джимового батька: старий програв битву з емфіземою, яку заробив, працюючи на шахті. Чоловік, що боровся на війні так само мужньо, як із хворобою. Чоловік, який наполягав, що його похорон мусить стати торжеством життя. Він свого домігся. Триденну гулянку ледве пережили деякі плакальники.

І попри те, що про інших двох Чендлер знав небагато, він турбувався за Луку та Ніка; за Луку попри його неприховані лінощі, а за Ніка тому, що важко було не відчути до цього хлопчика батьківської любові, згадуючи, що він приїхав сюди аж із Мельбурна, щоб працювати в поліції. Ця батьківська турбота додалася до його небажання виводити Ніка у поле, хоча сержант розумів, що незабаром доведеться перерізати пуповину.

– Замкніть його у найглухішій камері. Я приведу назад Ґабрієля і не хочу, щоб вони були заблизько один до одного. – Чендлер прикипів поглядом до Луки і Тані. – І не робіть нічого без прикриття. Як нам відомо, обидва чоловіки надзвичайно небезпечні.

У місті було тихо, навіть тихіше, ніж зазвичай, немов тут промчав серійний вбивця, винищуючи його жителів, поки сержант був зайнятий допитом Гіта. Чендлер відчув, що спека ще трохи посилилася, впритул наблизивши Вілбрук до точки кипіння.

Шлях до готелю привів чоловіка до батьківського будинку, тож він замислився, чи не зазирнути, щоб розібратися з Сариною проблемою. Може, бабуся намагалася забрати в неї телефон. Він знав, що доньку це завжди трохи зводить із розуму. Але Чендлер не зупинився; на нього чекало дещо невблаганніше за протистояння поганому настрою малолітньої дівчинки.

Джим залишався на своєму посту біля готелю так само непохитно, як хвилинна стрілка на годиннику ратуші. Вона забилася пилюкою кілька років тому і зробилася реліквією в цифрову еру. Коли Чендлер запаркувався, Джим виліз із поліційної машини, темний і худий, як дерево, в яке влучила блискавка.

– Він досі всередині, – повідомив Джим, передбачивши босове запитання. – А для чого, до речі, ми веземо його до нас?

– Ще допитаємо. Щось не сходиться, – кинув Чендлер, переходячи вулицю. Дійшовши до готелю, він зупинився. – Щиро кажучи, Джиме, все, напевно, навпаки. Усе занадто ідеально. Я мушу дізнатися чому.

Вони знайшли Оллі за стійкою реєстрації, де чоловік схилився над газетою; денні перегони були позначені мішаниною чорних кіл і підкреслених імен – код Оллі ніхто не міг розгадати.

Чоловік одразу здивовано насупив чоло.

– А ви двоє що тут робите? Знаєте, мені не подобається, коли ваші люди навідуються двічі на день. Один візит ще туди-сюди, а два – чекай біди.

– Нам потрібен ваш гість.

Оллі вдавано обурився.

– Тобто «гість»? У мене чимало «гостей». – Підтверджуючи це, він підштовхнув до Чендлера журнал із записами, але сержант відмахнувся від нього.

– Просто відведіть мене до його номера, Оллі, – наказав він. Продовжуючи бурмотіти щось собі під ніс, Оллі повів їх до президентського люкса на горішньому поверсі.

Відганяючи його з дороги, Чендлер прошепотів Джимові:

– План такий: ми запросимо його до відділка, щоб поставити ще кілька запитань. Якщо він опиратиметься, надінемо кайданки й доставимо на місце.

Чендлер постукав, не називаючи свого імені та не пояснюючи причини візиту. Не варто давати Ґабрієлеві нагоду втекти чи озброїтися. Якщо він божевільний убивця, така поведінка була найбезпечніша.

Нічого. Чендлер знову погупав у двері, цього разу голосніше, сподіваючись розбудити Ґабрієля, який, можливо, заснув.

Знову жодної відповіді.

Оллі наблизився, шепочучи відвідувачам:

– Він нещодавно наповнював ванну. Використав майже всю мою гарячу воду. Мені доведеться повісити брудні простирадла на вулиці й чекати, поки сонце вижене з них усю нечисть.

– Маєте свого ключа? – нетерпляче запитав Чендлер.

– Ага, заждіть! – голосно шепотом наказав Оллі. Сержант глипнув на нього.

– Покваптеся.

Оллі покопирсався ключем у замку, попереджаючи Ґабрієля про своє наближення і дратуючи Чендлера. Його черевик розміру сорок два з половиною був би значно ефективніший.

Коли двері відчинилися, сержант посунув Оллі вбік і увійшов, витягнувши пістолета. Джим зайшов за ним назирці. У кімнаті було порожньо.

– Ґабрієлю, – гавкнув Чендлер, рвучко прямуючи до ванної. Викладена дерев’яними панелями ванна була наповнена гарячою водою, але ніде не було й сліду Ґабрієля. – Є щось? – кинув сержант через плече.

– Нічого, – відповів Джим.

Ґабрієль зник.

Вони пошукали його. У номерах, шафах, на сходах, у пральні та вестибюлі. Не пощастило нікому; жодного сліду їхнього підозрюваного чи хоч якогось гостя. На кухні, їхній останній зупинці, не було нічого, крім горщиків, пателень і слідів щурячих випорожнень. Ґабрієль просто випарувався.

Коли вони закінчили пошуки, у Чендлера з’явилася жахлива думка. Можливо, за короткий час між поселенням Ґабрієля і появою у відділку Гіта Ґабрієль якимось робом став його жертвою?

Часу було обмаль, але Гіт, напевно, міг чекати під стінами відділка, а тоді вирушити за ними до готелю і вбити Ґабрієля? Проте як тоді Кенові вдалося схопити Гіта і взяти його в заручники? Чи встиг би він за цей час повернутися аж туди? Кен жив за добрих двадцять п’ять кілометрів від міста.

Опинившись біля стійки реєстрації, Чендлер запитав у Оллі:

– Ви не чули нічого дивного?

– Нічого, крім води у ванній.

– А він міг прослизнути повз вас?

– Я весь час сидів тут. Він аж ніяк не міг піти непомітно. До речі, для чого він вам?

Можливо, Оллі був недобросовісний, але не дурний. Копи не докладали б стільки зусиль, якби не мали причин для підозри. Чендлер заспокоїв його:

– Він свідок нападу.

– Серйозно? – перепитав Оллі, не приховуючи скептицизму.

Він не купився, однак Чендлера це не займало. Він хотів ще раз перевірити Ґабрієлеву кімнату. До ліжка ніхто не торкався, з міні-бару нічого не взяли, а крихітними пляшечками з шампунем і кондиціонером не користувалися. У сержанта склалося враження, що Ґабрієль втік майже одразу. А якщо він не минав повз Оллі та Джима, тоді… запобіжну стрічку зірвали. За дверима були металеві сходи, темний провулок, Анзак-стрит і свобода.

Чендлер відправив Джима оглянути околиці, сподіваючись, що той наштовхнеться на їхнього підозрюваного-втікача. Це був постріл навмання, але просто зараз вони більше нічого не могли вдіяти.

Повернувшись до відділка, сержант пояснив ситуацію своїй команді, що зібралася майже в повному складі.

– Гадаєш, він убивця? – запитала Таня, не підводячи погляду від мішанини бланків на столі.

Чендлерові хотілося залишатися неупередженим, але це було складно. Усе було не на Ґабрієлеву користь, але сержант пригадав, як чоловік хотів втекти з місця та подалі від загрози власному життю. Відчуваючи такий страх, опиратися думкам про втечу дуже важко.

– Нам доведеться привести його сюди, а тоді подивимося, – озвався Чендлер. – Джим уже шукає його. Ми з Лукою теж вирушимо на пошуки. Таню та Ніку, ви залишитеся тут.

– Це через те, що я жінка? – насупилася Таня.

– Ні, через те, що я довіряю тобі попіклуватися про того підозрюваного, якого ми маємо.

– Не думаєш, що вже час зателефонувати в ГУ? – поцікавилася вона. Усі витріщилися на Чендлера.

– Ми втрьох не зможемо охопити ціле місто, – додав Лука.

Таня кивнула.

– Він має рацію.

Чендлер знав, що вони всі мають рацію. А ще він знав, що потягне за собою дзвінок до ГУ, а найголовніше, кого він потягне. Мітча.

Колись вони були найкращими друзями, переросли злидні, приєдналися до сил поліції в одному класі та за одних трагічних умов. У 2001 неподалік від Ньюмена впав літак, вбивши чимало офіцерів поліції та створивши вакансії для новобранців. Трагічний спосіб скористатися вдалою нагодою.

Спочатку Чендлер навіть не думав подавати заявку. Він не планував бути копом. Тинявся собі туди-сюди в бакалійній крамниці «Сі-Джиз», розставляючи товари на полицях і вислизаючи крізь задні двері, щойно випадала нагода. Єдиною причиною, чому він узагалі подав заявку, був Мітч. А Мітч подав заявку лише через тиск своєї родини. Його дядько був серед загиблих. Чендлер подав усі необхідні документи почасти через дружбу з Мітчем, а почасти через цікавість, куди це все його заведе.

Присягу вони склали разом в серпні 2001. Він стояв пліч-о-пліч із Мітчем й однаково пишався та був вражений блискучими значками, які їм пришпилили до форми на грудях. Після випуску вони разом міцно влаштувалися на нижньому щаблі поліції у Вілбруку. Обидва прокладали собі шлях нагору. Але не тут. І не разом.

Чендлер сидів у кабінеті й дивився на телефон, чекаючи, поки Нік з’єднає його з ГУ. Він смертельно боявся цього – нової розмови з Мітчем. Розмірковував, чи погладшав його колишній друг, що колись був блідим стручком із неприродно синіми губами. Вони не бачилися повних десять років, але від Мітчевого кузена, який мешкав у місті, Чендлер знав, що після від’їзду до Перта Мітч невпинно видирався вгору кар’єрними щаблями. Не те щоб це цікавило Чендлера. Аж поки не прийшло офіційне повідомлення, що у Порт-Гедленді призначено нового інспектора, інспектора Мітчелла Ендрюса. Це все змінило. По суті, тепер Мітч був його босом. Поки що їх розлучали обставини й безплідна пустеля, але їхні світи ось-ось зіштовхнуться.

Задзвонив телефон.

– Говорить інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда.

Голос був незворушний, він звик віддавати накази. Але Чендлер майже чув, як з іншого боку дроту крутяться коліщатка у Мітчевих мізках. Чоловік, якого він знав, безпомилково вмів розділяти свої думки, і це сприяло раціональному мисленню. Іноді він бував аж занадто розсудливий, до беземоційності. Утім, гострі краї, мабуть, затупилися за десять років. Мабуть, Чендлерові слід почати все з чистого аркуша, повернутися до моделі «начальник-підлеглий». Його шлунок затягнувся вузлом, який неможливо було розв’язати.

– Сержанте Дженкінс, ви там? – Чендлер збагнув, що не відповів.

– Так, Мітче, я тут.

На іншому боці дроту запала тиша. Коли голос повернувся, в ньому чулися обурення та загроза.

– Інспектор Ендрюс, сержанте. І ви звертатиметеся до мене саме так.

Ось і відповідь. Час не затупив Мітчеве марнославство, ще й, вочевидь, загострив його.

– Ваша команда там у повному складі? – поцікавився Мітч.

– Ні, нас тут лише двоє… – Чендлер не міг змусити себе офіційно звернутися до колишнього друга, його мозок повставав проти такого самозакоханого прохання.

– Зберіть їх і перемкніть мене на гучномовець. Я хочу звернутися до вас усіх.

Чендлер змахнув рукою, запрошуючи свою команду всередину – всіх, крім Ніка, що стовбичив за стійкою, не бажаючи залишати її порожньою. Пішовши на компроміс, сержант залишив двері відчиненими, щоб Нікові було чутно. Потім натиснув на кнопку.

– Ви на гучному зв’язку.

У гучномовці вибухнув владний голос:

– Це інспектор Мітчелл Ендрюс, ГУ Порт-Гедленда. Я вирішив відрекомендуватися, адже, як мені відомо, дехто з вас зі мною ще не зустрічався. Переконаний, ваш… сержант уже повідомив вам, що зараз ми маємо одного підозрюваного у розслідуванні масового вбивства, зачиненого в якійсь із ваших камер, та другого – втікача. Поки що ситуація не була під контролем настільки, наскільки б мені хотілося, але, повторю, це не ваша провина.

Висновку не пролунало, але він був аж занадто очевидний; Мітч стверджував, наче в тому, що відділок опинився по вуха в лайні, винен Чендлер.

Інспектор вів далі:

– Ситуація вимагає втручання офіцерів, що мають досвід у таких справах, тих, хто пройшов належне тренування…

– Нам потрібен тут хтось, хто допоможе організувати розшук, допоможе керувати підгрупою, – увірвав його Чендлер, прагнучи наголосити на браку підтримки.

– Ми про все це потурбуємося, сержанте Дженкінс, – спокійно запевнив Мітч.

Чендлер подивився на Таню, єдиного члена команди, хто працював із Мітчем раніше. Він сподівався побачити, як вона закочує очі до стелі або всміхається, але на нього чекало дещо гірше – вираз співчуття на її обличчі.

– Я знайшов декого, хто має відповідний досвід і знає цю місцевість, – повідомив Мітч.

– Кого? – перепитав Чендлер.

– Себе.

Оце й усе. Вирішено. Чендлер спробував набрати повні груди повітря, але воно застрягло йому в горлі разом із огидними спогадами про останній раз, коли вони з Мітчем працювали разом.

2002

Мартінова родина приєдналася до полювання. Чендлерові дали завдання триматися поближче до Мартінового батька, Артура, чоловіка, що завжди мав такий вигляд, наче у нього ось-ось станеться серцевий напад. Йому було під шістдесят, коренастий, приземкуватий, наче сидіння на роботі за столом заважало йому рости. Його кремезна постава згорбилася під тягарем сподівань і щомиті, яку він проводив тут, втрачаючи надію на випаленій землі, зіщулювалася ще більше.

Місце, де колись був табір, вважали потенційно плідним на знахідки, попри те, що каміння у вогнищі вже почорніло, наполовину загрузнувши в багнюці, а вітер давно вже роздмухав попіл. Артур наполягав, щоб тут усе обшукали, попри Чендлерове прохання йти далі й перевірити ще кілометр до настання темряви. Літній чоловік сновигав табором, шукаючи доказів, що його син був тут; копирсався паличкою в пилюці, замітав землю, намагаючись знайти хоча б крихітний слід. Серце краялося від одного погляду на те, як він човгав туди-сюди галявиною, замітаючи давно померле листя і розганяючи комашок на своєму шляху.

Чендлер шукав розради в затінку, коли до нього нишком наблизився Мітч. Перший ентузіазм друга вже вщух, і тепер – черговий штрих до його щоразу дратівливішого характеру – він узявся віддавати накази волонтерам, наче це були його особисті раби. Жодного «дякую», лише нагадування бути уважними. Це більше скидалося на прочухан, ніж підбадьорювання.

Протягом кількох минулих тижнів навіть Мітчева зовнішність змінилася – щоки запали від голоду, віспини від підліткового акне зробилися глибші.

Мітч прошепотів другові:

– Я вступив сюди, щоб займатися роботою полісмена, а не бути псом-шукачем.

– Це і є робота полісмена, – озвався Чендлер. – Ми намагаємося визначити, що з ним сталося. Хіба в тебе немає почуття обов’язку?

Чендлера це почуття обов’язку здивувало нарівні з іншими. У підліткові роки цього почуття для нього не існувало, тож він і досі намагався з ним примиритися. Завдяки роботі в поліції та майбутньому батьківству Чендлер постаршав. Перетворювався на свого батька – міцного і надійного. Непогано, але йому було лише двадцять два.

Мітч вигнув брову. Він не купився на Чендлерову спробу мотивувати його.

– Що у мене є, Чендлере, так це відчуття, що ми шукаємо когось, хто не хоче, щоб його знайшли. Якщо він дістався аж сюди, то знав, куди йде. І знав, що не повернеться.

– Чого ти хочеш, Мітче? Убивць? Наркотиків? Проституток? Пошукай щастя у великому місті.

Хлопець смикнув суху гілку, і вона відламалася від стовбура.

– Я думаю про це, – зізнався він, кришачи гілку в руках і кидаючи скалки на землю.

– Ти серйозно? – перепитав Чендлер, відволікаючись від літнього чоловіка, що копирсався у пилюці.

Мітч кивнув.

– Серйозно.

– Ти працюєш у поліції лише рік.

– І що?

– То хто ж тебе візьме?

Мітч облизав свої химерні сині губи.

– Я розмовляв з одним керівником у Перті. Він готовий спробувати.

– У Перті?.. У клятому Перті?

– Так, у клятому Перті. Я нічого не досягну, граючись у ці гівняні хованки.

– Великі плани, – досить різко кинув Чендлер, – великі плани.

– Тільки тому, що ти сам тут застряг.

– Я анітрохи не застряг.

Мітч презирливо вишкірився, і хлопцеві захотілося дати йому стусана.

– Спершу ти застряг із Тері, а тепер і тут.

Чендлерові перед очима стала його дівчина на восьмому місяці вагітності, і всередині все перевернулося. Йому понад усе хотілося бути з нею, а не вештатися лісами. Але він сказав Мітчеві те саме, що і їй.

– Життя триває. Так мусить бути. Іншого виходу немає. – Сказавши це, він залишив Мітча біля дерева і повернувся до Артура. Літній чоловік знайшов якусь пластикову обгортку і намагався скласти її докупи – дізнатися, що то є.

А то був черговий хибний слід: пластик виявився занадто старим і пошарпаним, його не могли викинути нещодавно. Вони залишили галявину, заглиблюючись у кущі, – якісь безформні кам’яні піраміди привели їх до широкої заглибини між двома горбками, схожої на портал у невідоме.

Коли вони дісталися вершини, їхнім поглядам відкрився краєвид – верхівки дерев кидали густий затінок на землю; непролазно густі крони принаймні давали прихисток від наполегливого сонця. Приголомшливе відчуття усамітненості хвилею накрило Чендлера, цей краєвид одночасно дивував і лякав. Мало хто заходив так далеко, навіть серед божевільних. Він замислився, чому Мартін міг прийти сюди. Були простіші способи себе вбити.

Чендлер нагадав собі, що минув лише тиждень. Досі були шанси, що Мартін живий.

Коли він почав спускатися іншим боком Пагорба, пролунав Мітчів голос, наказуючи добровольцям розділитися. Дехто не приховував роздратування від цих крикливих наказів, але Чендлер бачив, що Мітча це анітрохи не турбує. Хлопець знову замислився, чи міг Мартін вижити тут протягом тижня. Замислився, чи зміг би Артур. Чи зміг би Мітч? Чи зміг би він сам?

– Гаразд, ось чим ви займетеся, сержанте Дженкінс. – Із гучномовця знову пролунав поблажливий голос всезнайки, який неможливо було ігнорувати. – По-перше, переконайтеся, що у дорожніх патрульних Поліції штату є опис чоловіка, якого ми розшукуємо.

– Ґабрієля, – зауважив Чендлер, відчуваючи потребу додати щось вагоме. Йому хотілося, щоб Мітч обійшовся без формальностей. Він удавав, наче вони ніколи не бачилися.

– Дайте їм детальний опис і нагадайте, що втікач може змінити свою зовнішність.

– Домовилися, – озвався Чендлер.

– Найголовніше – заблокувати дороги. Головні дороги…

– У мене немає достатньо офіцерів для цього, – нагадав сержант.

Відповідь була спокійна:

– Треба подзвонити і викликати на допомогу Поліцію штату.

– На це знадобиться час, Мітче… – Чендлер вирішив пограти в його гру: – Інспекторе Ендрюс… До того ж Ґабрієль, можливо, вже давно втік. Може виявитися, що перекривати дороги – це те саме, що замикати двері клуні…

Мітч безцеремонно увірвав його, суворий тон натякав, що чоловікові не до вподоби, коли його рішення беруть під сумнів:

– Нам слід якось докінчити цю справу, сержанте Дженкінс. Після безладу, який ви влаштували. Дати головному підозрюваному просто вийти з відділка… ні, навіть гірше, підвезти його до готелю і поселити в ньому. За кошти платників податків. Ви виявляєте неймовірне співчуття до злочинців.

Чендлер уявив на іншому боці дроту самовдоволене обличчя з віспинами та вирішив нагадати інспекторові Ендрюсу очевидний факт:

– Ґабрієль може й не бути злочинцем.

– Спершу впіймаймо його, і нехай вирішують експерти, гаразд? – Запала короткочасна тиша. – А ще є третя річ, яку вам слід зробити, – не допустити, щоб ця інформація просочилася в газети. Принаймні поки ми не зберемо більше доказів. Ми не хочемо, щоб преса заважала розслідуванню.

– Цілковита секретність?

– Цілковита, – підтвердив Мітч.

– А що я скажу містянам?

– Нічого, сержанте Дженкінс. Інформувати їх – лише створювати нову можливість для витоку інформації. За п’ять хвилин усе буде в твітері та на фейсбуці. Нині воно так і працює. Миттєвий доступ до негайних новин. Можливо, там ви ще цього не зрозуміли. А згадки про те, що ви загубили одного з головних підозрюваних, вас не прикрасять, сержанте.

Це Чендлер розумів, але не повідомити друзям та родині, що вулицями тиняється потенційний серійний убивця, теж було не надто прийнятно.

– Гадаю, я мушу розповісти їм.

– Я наполягаю, щоб ви цього не робили, сержанте Дженкінс.

– Чендлер, Мітче… Я Чендлер. І ти це чудово знаєш. – Запала коротка тиша.

– Якщо ви хоч словом прохопитеся, сержанте Дженкінс, це лише все зіпсує. Після цього може розпочатися паніка, яка допоможе нашому підозрюваному втекти. А до того ж наслідки невиконання прямих наказів дуже суворі, як вам відомо. Я дуже скоро буду на місці, тож…

– Ви за понад чотириста п’ятдесят кілометрів звідси. Ви…

– Три години, – відповів Мітч. – Я вирушаю негайно, тож, сержанте Дженкінс, буду вдячний, якщо ви звільните місце у відділку для мене і моєї команди, а також приготуєте якісь закуски і напої.

Інспектор Ендрюс трохи помовчав.

– І, сержанте Дженкінс… спробуйте тим часом не погіршити ситуацію.

Почулося клацання, а потім голосно пролунав сигнал тонового набору, ніби Мітч кинув слухавку після останньої непереможної обрáзи.

У кімнаті на мить запала тиша, наче хвилина мовчання на честь Чендлерової гідності. Намагаючись якось відновити баланс, чоловік звернувся до свого загону. Інформація була неоптимістична, але принаймні чесна:

– Незабаром буде кепсько.

Усі, згуртувавшись навколо стола, кивнули, але першим озвався Нік:

– Не зна’, що там сталося між вами двома, сержанте, але цей тип просто мудак.

Таня теж утрутилася:

– Пихатий мудак.

Тепер була Чендлерова черга кивати.

– Я б поки залишив свою думку при собі. Берімося до роботи.

Попри нищівне відчуття, що ним знехтували перед його працівниками, Чендлер узявся виконувати Мітчеві вказівки.

– Таню, візьми Шосе 142 і трасу, поки на місце не прибуде Поліція штату. Лука, ти будеш на Дейлі, раптом він вирушить радше на південь, ніж на північ. Я відправлю Джима до Стокмена, і ми сподіватимемося, що цього вистачить. І будьте там обережні. Ми не знаємо, на що він здатний.

Нік озвався:

– Можливо, він вибиратиметься звідси так само, як потрапив сюди.

– Малоймовірно, – заперечив Чендлер, але зрадів, що його молодий констебль не боїться втрутитися. – Він приїхав на велосипеді, якщо вірити його словам. Але перевір звіти про всі машини, велосипеди, трактори, будь-які транспортні засоби, вкрадені сьогодні.

Лука і Таня саме виходили з відділка, коли Нік оголосив, що сьогодні не було повідомлень про вкрадений транспорт. Чендлер так і думав. У такому маленькому містечку звістка про сенсаційну крадіжку автомобіля або навіть крадіжку велосипеда розлетілася б негайно. І це лише підкреслювало серйозність їхньої справи. Раніше їм дещо не вистачало подій, а тепер під арештом сидить один імовірний убивця, а другий – утік. Як часто траплялося у Чендлеровому житті, замість дощів були самі тільки зливи – як не моровиця, то повінь, спочатку була дружина, а потім не стало, спочатку не було дітей, а потім з’явилося аж двоє, про яких він вимушений був піклуватися самостійно.

Але ця повінь загрожувала накрити їх усіх із головою ще до того, як їм вдасться затримати подих.

Минуло п’ятнадцять хвилин, і він отримав підтвердження, що Лука, Таня і Джим на своїх позиціях і все спокійно. Сержант знав, що з боку Ґабрієля було б дурницею тікати головними дорогами – якщо він іще не втік, – але це було найменше, що вони могли зробити. Мітч від нього навіть цього не сподівався.

Нік затих за стійкою, на його обличчі застиг вираз розчарування.

– Незабаром я і тебе кудись відправлю, – пообіцяв Чендлер, сподіваючись, що відправити вийде у справі буденнішій, ніж ця.

– Коли? Як часто таке трапляється?

Чендлер спробував заспокоїти хлопця.

– Скажімо так, Ніку. Я ніколи не сподівався, що тут може щось таке статися, але воно сталося. Отже, якщо це може статися тут, то може й деінде, і найбільше, чим ти можеш допомогти просто зараз, – залишатися за стійкою в самісінькому центрі подій. Можливо, тобі здається, що ти не бачиш їхнього розвитку, але ми не можемо залишити телефон без відповіді, а це місце без охорони, особливо, коли один підозрюваний під арештом, а другий, імовірно, намагався його вбити і зараз на волі. Якщо він уже спробував це раз, ніщо не заважає йому спробувати знову. Можливо, ти не там, на передовій, але ти тут. А тепер передай опис Ґабрієля Поліції штату.

Нік кивнув, сидячи на стільці.

Чендлерові не подобалася подальша вказівка, і він не схвалював її, але однаково віддав:

– І нагадай їм не розповідати нічого пресі. Усе зберігаємо в таємниці, жодного фейсбуку, жодного твітеру, жодного снепчату, – сержант перелічив їх так, наче знав, про що мова, хоча насправді просто нахапався цих слів від своєї доньки. А йому самому не залишалося нічого, крім як чекати новин і підкріплення.

Його сумління зіщулилося від думки, що доведеться зберігати цю таємницю від усіх мешканців міста, але він мусив неохоче визнати, що Мітч, мабуть, мав рацію. Просто зараз їм не потрібна загальна паніка.

І гадки не маючи, коли зможе знову побачити Сару та Джаспера, Чендлер зателефонував батькам. Як завжди, першим біля телефона опинився Джаспер.

– Алло? – завзято цвірінькнув він. Чендлерів менший син мав допитливий характер – чи то внутрішній голос, який змушував його тицяти пальцями туди, куди не слід, або розбирати речі та залишати розкиданий безлад, упорядковувати який доводилося комусь іншому.

– Це я, Джаспере.

– Татку!

Хлопчик мало не верещав у слухавку.

– Так, це татко. Що ти збираєшся робити? Вдома хтось є?

«Просто перевіряю», – запевнив себе Чендлер; він не робив ніяких застережень, просто перевіряв, де його рідні.

– Гм-м-м, так, дідусь і бабуся дивляться телевізор, а Сара у себе в кімнаті.

– Чудово. Чому б тобі не попросити дідуся ввімкнути тобі якесь відео?

Це затримає їх обох усередині й подалі від проблем.

– Але ти казав, що недобре цілий день стирчати вдома.

– Я знаю, але часом можна. А тепер дай Сарі поговорити з татком.

Слухавка клацнула. Його син просто кинув її, залишивши висіти на дроті. Сержант глипнув на стійку. Нік розмовляв із диспетчером, передаючи опис Ґабрієля.

– Ага? – голос був дратівливий, абсолютна протилежність братовому. Найбільше Сарі хотілося повернутися до свого айфона. Сержант намагався відучити її від цієї залежності, але зважаючи, скільки часу він проводить на роботі, це виявилося неможливим; її увагу цілковито займало все від «Енґрі Бьордз» до «Кенді Краш», взагалі будь-яка гра, де треба було стріляти тваринами, оминаючи перешкоди. Якось він спробував пограти в одну з них. Не зачепило.

– Я теж радий чути твій голос, – озвався Чендлер.

– Ага, татку, я маю справи.

– Як минула сьогоднішня репетиція першого причастя?

Це було єдине, крім телефона, що її хвилювало. Нагода похизуватися перед друзями.

– Точно. Лишилася остання репетиція, але на ній ми не будемо в наших сукнях. А ще вони не казали правильних слів, але я говорила з Ніком і Емі, і вони…

– Ти просила свого брата допомогти?

– Джаспера? Ні! Чому б мені знадобилася його допомога? Він не знає… він… він тільки все заплутає. – Схоже, її аж налякала ця думка.

– Попроси його заради мене. Я знаю, що він залюбки допоможе.

– Але з чим він може допомогти?..

– З усім, – увірвав її Чендлер. – Тільки б він не відчував себе покинутим.

Запала тиша, наповнена роздратованим пхеканням – обурення аж сочилося зі слухавки.

– Гаразд, із чимось допоможе, – вирішила дівчинка, а потім додала: – Тату?

– Так, люба.

– Коли ти прийдеш додому?

– Точно не знаю. Мабуть, сьогодні ввечері не прийду.

– Чому ні?

– Будуть деякі справи.

– А, гаразд.

Оце й усе. Дізналася, що не побачить сьогодні батька, але легко пережила розчарування. Чендлерові було огидно, що донька так звикла до його відсутності, навіть не ставила запитань. Не дивно, що Тері судитиметься з ним за опікунство. Він ніколи б не зізнався колишній, але вона мала рацію – він дійсно проводив на роботі забагато часу. Але Тері не вдавалося збагнути, що він відповідав за невеличкий загін, який мав охоплювати велику територію. Вагоме виправдання. А їх ще й стало на одного менше, відколи Білл вийшов на пенсію минулого року. Ще одне виправдання, яке може не спрацювати, коли пролунає в суді. Однак ця битва розгорнеться в інший день. Спокійніший день.

– Татку? – це був Джаспер. Як довго блукали його думки? Чендлер картався, що не може сповна зосередити свою увагу на п’ятихвилинній телефонній розмові.

– Так, я досі тут, Джаспере.

Він подумки уявив собі сина з іншого боку дроту. Дев’ять років, щойно доріс до ста тридцяти семи сантиметрів, на голові копиця, яку не приборкати ні щіткою, ні гелем. Лише добрячою кількістю води можна було уярмити волосся настільки, щоб надати якоїсь форми.

– Я побачив сьогодні в гаражі карт. Можна ми його вивеземо на вулицю, коли ти повернешся?

Карт був проектом минулого літа. А здавалося, наче відтоді вже минули роки. Відколи літо закінчилося, карт стояв у глибині гаража, чекаючи нагоди знову заволодіти хлопчиковою увагою.

Чендлер подумав порадити йому попросити дідуся, але відігнав цю думку. «Затримай їх усередині», – нагадав він собі. Але можна було не перейматися. Джаспер уже відкинув цей варіант.

– Дідусь не годиться. Він занадто старий. Не може штовхати мене. Він занадто швидко втомлюється.

Чендлер уявив, як розгнівався б дідусь, почувши це, і всміхнувся від цієї думки.

– Так, не змушуй його бігати за тобою. Я тебе вже попереджав.

– Так, татку.

Сержант знову глипнув на стійку. Нік ще розмовляв.

– А тепер дай мені поговорити з бабусею чи дідусем. Зробиш це для мене, будь ласка?

– Окей. Бувай, татко.

– Бувай, Джаспере.

У слухавці негайно зашурхотіло.

Материн голос обпікав його крізь телефон. Вона вийшла на стежку війни.

– То ти не повернешся?

– Що саме ти чула?

– Достатньо! – Пронизливий роздратований вереск. – Що таке? Що сталося?

Як завжди, його мама була дуже кмітлива. Вона зрозуміла: якщо її син не прийде додому, коли пообіцяв, то сталося щось важливе, і їй хотілось про це дізнатися. У її голосі була така наполегливість, наче вона була певна, що заслуговує на це знання, і не збиралася зупинятися, поки не витягне з нього інформацію.

– Просто дещо, – непевно озвався Чендлер. – Єдине, що я можу сказати: залишайтеся вдома.

Запала коротенька пауза.

– Звучить серйозно.

– Може бути.

– Чекаєте великої бурі? – поцікавилася вона завуальовано, думаючи, що лінії прослуховуються.

– Не турбуйся за мене.

– Мати перестає турбуватися у той день, коли її кладуть у землю.

– Ма, – знервовано озвався Чендлер, – не кажи так.

– Це просто приказка. – Її голос стишився: – Тільки не наражайся на небезпеку.

– За це мені платять.

– Недостатньо.

Із цим Чендлер міг погодитись.

Його мама вела далі:

– Гаразд, іди вже. Тато передає привіт.

Вона поклала слухавку. Телефонні розмови з нею завжди закінчувалися так. Чендлер знав, що тато ніколи не передає привітів. Насправді він, напевно, ні сном ні духом не відав про їхню розмову, цілковито захопившись чимось іншим – телевізором, газетою чи що там ще могло бути. Якщо тато вбивав собі в голову намір щось робити, відволікти старого було так само складно, як його дев’ятирічного внука.

Навіть попри те, що в слухавці запала тиша, Чендлерові й далі чулися мамині слова: «Тільки не наражайся на небезпеку». Можливо, він не матиме вибору. Поки що було два варіанти: або містом десь гасав дуже переляканий і схиблений свідок, або підступний та винахідливий серійний убивця.

Чендлерові кортіло бути там, де й усі. Але задуматися про те, чи не приєднатися до операції, він зможе лише тоді, коли все буде на своїх місцях. Отже, просто зараз він опинився у тому ж чистилищі, куди запроторив Ніка, вимушено погодившись вартувати за робочим столом.

Поліція штату підтвердила, що протягом години загони будуть на місці. Нік погортав соцмережі й підтвердив, що у місті все спокійно, лише кілька людей скаржаться, що копів більше, ніж зазвичай. Нічого надприродного. Усе залишається під контролем. «Замели під килимок», – нагадало йому сумління. Чендлерові вдалося опосередковано попередити свою сім’ю, щоб лишалися вдома, але решта міста була незахищена.

Чекаючи на неминучу лавину дзвінків та звернень, сержант вирішив перевірити Ніка.

– Як гадаєш, що могло статися після того, як Ґабрієль втік із готелю?

Нік зірвав із себе навушники, немов ледве дочекався Чендлерового запитання.

– Гаразд… отже, ось, що ми маємо чи припускаємо, знаючи, що він втік пожежними сходами. Звідти він спустився на вулицю, чужинець у чужому місті, так би мовити. Якби я був ним, я б попрямував у знайоме місце. Або до чогось знайомого. Як він потрапив до міста?..

– На велосипеді, – нагадав Чендлер.

– Саме так. Але їхати на велосипеді з міста підозріло. А ми знаємо, що сьогодні не було повідомлень про викрадені машини чи великі транспортні засоби. Отже, залишається щось менше, скажімо, квадроцикл. Те, що його нема, господар не одразу помітить, особливо, якщо вкрасти з комори.

– Гаразд, припустімо, так і є, – погодився сержант, допомагаючи здогадкам молодого констебля. – То куди ж він поїхав? Перетнув усе місто на квадроциклі? А потім поїхав далі? Це дуже небезпечно, а надто коли стемніє й кенгуру візьмуться злизувати росу з розмітки.

– Бездоріжжям?

– Можливо. Нам буде важко охопити всю територію.

– Або він залишився в місті, – запропонував хлопець.

– Теж можливо, – погодився Чендлер, – але тут небагато місць, де може заховатися чужинець. До того ж він казав, що боїться за своє життя. Налякані люди не сидять на місці.

– Звісно ж, якщо припустити, що він невинний, – нагадав Нік. – Якби я був убивцею-втікачем, я б знайшов когось, хто виведе мене з міста.

Чендлер кивнув, вражений хлопцевою дедукцією й ентузіазмом, із яким він це озвучив. Він теж додав:

– Може, Ґабрієль вдасть, що він турист, який заблукав. Він вибирав людей, які ловили попутки, або сам ловив попутки, тож знає, що казати і робити. Він використає свої чари, щоб опинитися в машині, і змусить людей вивезти його з міста.

– Я б так і зробив, – погодився Нік.

– Чудова ідея, Ніку, – похвалив сержант. – Зв’яжися з Танею, Лукою та Джимом і скажи їм, нехай пильнують, чи ніхто з місцевих не їде з міста під примусом. Скажи їм перевіряти транспорт, але попередь, нехай діють нишком – не слід загострювати ситуацію.

– Я можу бути вашим штатним експертом із цих питань, – запропонував хлопець, умить перекреслюючи частину своєї гарної роботи. – Я розумію, як працює свідомість серійних убивць.

Чендлер хотів нагадати йому, що робота в поліції має небагато спільного з телебаченням, але його перервали. Гіт вимагав їхньої уваги.

Залишивши Ніка телефонувати Джимові, Чендлер рушив до зони для затриманих.

– Хто це? – гаркнув Гіт зі своєї камери.

– Сержант Дженкінс, – озвався Чендлер і з огидою похитав головою. Хвороблива любов до використання офіційних звань була заразна.

– Ви не можете тримати мене, сержанте! Я не хочу сидіти в пастці, поки Ґабрієль розгулює на волі.

– Як нам відомо, він тікає від вас, – нагадав йому Чендлер.

– Ні хріна ви не знаєте. – Гіт на мить змовк. – Ви не можете підозрювати нас обох за одне й те саме.

– Зараз можливо все, що завгодно, пане Барвелл. А якщо він на волі й полює на вас, тут вам найбезпечніше.

Гіт пронизливо і хрипко розреготався. Відголоски того сміху здалися Чендлерові дещо неврівноваженими.

– Найбезпечніше? Після того як ви повірили в цю брехливу історію і відпустили його?

– Його історія така сама, як ваша.

– Вони не можуть бути тотожними.

Чендлер смикнув металеву заслінку на дверях камери, щоб подивитися на свого в’язня. Гіт притискався до дверей, хрестик на його шиї був навдивовижу масний, плоть вкрита потом.

– За суттю, так.

– Наприклад?

Чендлер усміхнувся.

– Я не можу цього розголошувати.

– Тож ви просто збираєтеся замкнути мене тут і подивитися, що станеться? Подивитися, чи вломиться він сюди і завершить розпочате?

– Усе відбуватиметься згідно з правовою процедурою.

– Мені до сраки ваші процедури. Ви просто хочете подивитися, чи не вдасться знову його знайти. А якщо не знайдете, повісите це все на мене. Я знаю, як то робиться. Що, в біса, трапилось із презумпцією невинуватості?

– Дехто сказав би, що ви самі все зіпсували, спробувавши вкрасти машину. У нас є достатньо інформації, щоб звинуватити вас у цьому.

– Ага? І чого б я крав машину, якби не боявся за своє життя? Я не злочинець. – Гіт на мить змовк, його пальці гралися хрестиком на шиї, обертаючи його в різні боки. – Гаразд, якось здійснив невеличкий напад, – продовжив він, – але я був напідпитку і вони були на підпитку. Поливали брудом мого друзяку.

Поки Гіт говорив, Чендлер стежив за його поведінкою. Чоловіка важко було прочитати. Той пітнів, наче був винен, але у забрьоханій бляшаній камері не спітніла б лише надлюдина, адже крізь крихітне квадратне віконечко не долітало жодного подуву вітерця. Гіт був тут один, затиснутий між стін, просякнутих масними гріхами його попередників. Виголошуючи свою тираду, він почав задихатися, набряклі щоки надималися повітрям. Зважаючи на його агресивну поведінку і збудливий характер, легко було поставити на нього тавро потенційного вбивці.

– Тож я вдарив його, – продовжував Гіт. – Невелике діло. Він не хотів висувати звинувачень, я не хотів висувати звинувачень, але адміністратор однаково викликав копів. – Чоловік змовк. Він пильно подивився на Чендлера і, схоже, помітив щось, що йому не сподобалось. Можливо, вираз обличчя, який підказав чоловікові, що він рухається не в тому напрямку. – Ви робите велику помилку, – запевнив Гіт, і його голос раптом затремтів: – Коли я виберуся звідси… – Чендлер чекав вибуху та спровокованого люттю зізнання. Якщо йому вдасться впоратися з цим, перш ніж тут з’явиться Мітч, він уникне власного розстрілу. – Я натравлю на вас мого юриста чи будь-якого грьобаного юриста. А ще політиків. Мене попереджали, що на Заході повно збоченців, людей, які штрикають тебе ножем ні сіло ні впало, але опинитися у місті, де їх цілі юрми… – Тепер Гіта охопили почуття; з сухих губ розліталися бризки слини. Незабаром гнів перетвориться на розпач, і він битиме долонями в масні стіни. – Можна мені тут попити чогось? Чи, може, ввімкнете кондиціонер? У мене є права.

– І серед них право зберігати мовчання, – нагадав Чендлер, розчаровано відходячи. Він сподівався якогось результату цього вибуху, якогось знаку, що за ґратами сидить той, кому слід там бути. А отримав лише неврівноважену балаканину.

Зачинившись у кабінеті, Чендлер послухав зроблені сьогодні вранці записи, всотуючи голоси, що сочилися з колонок.

Голос Ґабрієля вже напівзабувся, і, почувши його, Чендлер згризав себе зсередини через те, що дозволив чоловікові піти, хай навіть і не знав тоді, що це рішення хибне. Він прослухав усю розмову, намагаючись згадати Ґабрієлеву поведінку й те, як він тримався, виявити, чим вони різнилися із Гітом, визначити його слабкі чи непевні місця, щось, що схиляло би шальки терезів на його чи не його користь.

Слухаючи, як Ґабрієль пояснював, що дослухався до дружньої поради пошукати роботи в глибині материка, Чендлер інстинктивно хотів повірити оксамитовому голосу, що лунав із плівки. Можливо, це врівноважений тон переконував його погодитися, а може, річ у тім, що сержант почув його історію першою, тому підсвідомо вона здавалася йому правдивішою. Як кавер на пісню, який ти почув спочатку, перетворюється у твоїй голові на оригінал.

Запис тривав. Ґабрієль засмучений, що Гіт не проїхав повз нього. Щиро засмучений. Опис машини точнісінько такий, як у Гіта, – той самий колір, та сама нікчемність. А потім оця фраза: «Жоден вбивця не буде представлятися».

Чендлер зупинив запис.

«Жоден вбивця не буде представлятися».

Сказав так, наче розумів, що робитиме вбивця, як убивця поводитиметься.

Сержант знову нажав на кнопку відтворення. Ґабрієлів голос продовжив пояснювати, що вони поїхали в глиб континенту, що Гіт запевнив, наче знає кращі місця, де можна знайти роботу і платитимуть ліпше. Випита вода, дивний смак, яскравий опис, як вона його паралізувала. Повітка, і він, прикутий до стіни. Кайдани і верстак. Детальний опис приміщення й того, що в ньому.

Погроза зробити його номером п’ятдесят п’ять. Намагання вирватися. Яскраво-червоні рубці на зап’ястях і долонях – на зап’ястях і долонях в обох – залишилися від спроб звільнитися. Описує Гіта за захаращеним столом, мапи та документи, хрест на стіні. Детально розповідає. Втеча і цвинтар. Падіння з гребеня. Прокинувся і побачив Гіта поруч із собою. Утік, не перевіривши, чи той, хто тримав його в полоні, досі живий, а потім приїхав до міста на велосипеді.

Дивний вибір. Якби Чендлер брехав, це був би не очевидний вибір транспорту, проте його важко було відстежити. До того ж від Пагорба до міста неблизький шлях. Будь-хто, тікаючи від убивці, спробував би знайти щось краще, будьте певні.

Наприклад, спробував би вкрасти машину.

На цьому Ґабрієлева заява закінчилася, але Чендлер згадав, як чоловік сказав пізніше про те, що не має куди піти, про самотню людину у світі, про людину без зв’язків.

Відкинувшись на стільці, сержант обмірковував деталі. Що мало сенс, а що ні, і що збурювало його підозри? Очолював список коментар: «Жоден вбивця не буде представлятися». Незвичайне твердження, холоднокровна правда. А ще була точність опису повітки та хижі, разом із хрестом на стіні. Занадто гарна картинка. Напевно, забагато деталей, як для наляканого погляду… напевно, він бачив це місце не один раз. Але знову ж таки: страх міг загострити Ґабрієлеві органи чуття, зберегти деталі, що допомогли б утекти.

Освіживши в пам’яті Ґабрієлеву заяву, Чендлер повернувся до Гітового допиту. Перше, що впадало в око, – подробиць про мету і напрямок його руху було мало, наче чоловікові забракло часу, щоб заздалегідь підготувати інформацію. Далі їхні історії не відрізнялися, аж поки його чимось не накачали. Гітові спогади були, безсумнівно, туманніші, пояснення, як він утік, теж були нечіткі, трохи менше наочності, деталі заблоковані страхом. Коли він згадував, його голос затремтів, наче чоловік знову опинився в тій повітці, прикутий до стіни, і намагався вирубати собі сокирою шлях на волю. Запаморочення було доречне, якщо його справді чимось накачали, але Чендлер замислився: чи не хитрощі це, чи не спроба приховати деталі? Надто старанна спроба, щоб здаватися невинним.

1

Стародавній континент, можливо, перший на Землі; сформувався три мільярди років тому. (Тут і далі прим. пер.)

2

ПВХ – полівінілхлорид, різновид пластмаси.

3

Keep a look out for – пильнуйте за (англ.).

4

Головне управління.

5

Тип зачіски, коли волосся підстрижене коротко спереду і з боків, а ззаду залишається довгим.

6

Легендарний австралійський розбійник – бушрейнджер. Здобув славу як народний месник, протистояв колоніальній адміністрації, грабував банки та нападав на загони поліції. Одна з найсуперечливіших історичних постатей Австралії. Був страчений через повішання.

Подняться наверх