Читать книгу Геній. Річард Фейнман: життя та наука - Джеймс Глик - Страница 6

Мелвілл Фейнман (він вимовляв своє прізвище більш традиційно – Файнман) народився в Мінську. Його батьки Луїс і Енні емігрували з Білорусі 1895 року, і з п’яти років Мелвілл мешкав у селищі Патчог на Лонг-Айленді. Він захоплювався наукою, але, як і більшість євреїв-іммігрантів, не мав можливості нею займатися. Він вивчав те, що виходило за межі традиційного знання, нову галузь медицини – гомеопатію. Згодом Мелвілл долучився до бізнесу з продажу поліцейського обмундирування та уніформи для листонош. Пізніше він розпочав продавати поліроль для автомобілів Whiz (у той час гараж Фейнманів був ущент забитий цим засобом), намагався створити мережу автомийок, але в підсумку знову повернувся до продажу уніформи в компанії Wender & Goldstein. І майже на кожному місці роботи йому доводилося відчайдушно боротися з конкурентами і недругами.

Його дружина виросла в кращих умовах. Люсіль була дочкою успішного галантерейника, якого ще дитиною вивезли з Польщі та віддали до сирітського притулку в Англії, де він отримав британське ім’я Генрі Філліпс. Звідти батько Люсіль потрапив до США, де отримав першу роботу – продавав у роздріб голки та нитки, таскаючи їз за спиною в наплічнику. Через кілька років у Нижньому Іст-Сайді він познайомився із Джоан Хелінскі, дочкою польсько-німецьких іммігрантів. Генрі та Джоан не тільки зв’язали одне одного шлюбними обітницями, але й розпочали спільний бізнес. У них виникла оригінальна ідея, як раціоналізувати процес обрізки фетру при виготовленні жіночих капелюшків, що увійшли в моду напередодні Першої світової війни, і їхній капелюшний бізнес процвітав. Вони відкрили галантерейну лавку й оселилися у Верхньому Іст-Сайді на 92-й вулиці неподалік від Парк-авеню. Саме там у 1895 році народилася Люсіль Філліпс, перша з п’яти її братів та сестер.

Як і багато заможних асимільованих євреїв, Люсіль Філліпс відвідувала нью-йоркську Етико-культурну школу (приватний навчальний заклад, що з часом став притулком для світських євреїв, які відкинули містику та ритуальність іудаїзму, але прийняли його етичне вчення). Слід зазначити, що гуманістичний пафос цього закладу залишив відчутний слід і в особистості Роберта Оппенгеймера, який був на дев’ять років молодший за Люсіль. Дівчина прагнула стати вихователькою в дитячому садку, але невдовзі після закінчення навчання познайомилася із Мелвіллом. Знайомство із майбутнім чоловіком відбулося завдяки найближчій подрузі Люсіль – саме в неї було призначене побачення з Мелвіллом. У Мелвілла також був друг; і Люсіль була запрошена «для комплекту». Це була звичайна заміська прогулка автомобілем, і хай там як, але на шляху додому Люсіль та Мелвілл уже сиділи поруч на задньому сидінні.

За кілька днів він сказав їй: «Не одружуйся ні з ким іншим». Ці слова не можна було розцінювати як формальну пропозицію, і батько Люсіль не дозволяв їй вийти заміж за Мелвілла ще три роки, поки їй не виповнився двадцять один рік. Молода пара переїхала до недорогої квартирки у Верхньому Мангеттені в 1917 році. І вже наступного року в місцевій лікарні народився Річард.

Сімейна легенда стверджувала, що Мелвілл заздалегідь оголосив: якщо народиться хлопчик, він стане вченим. Люсіль невизначено кивнула: не варто забігати так далеко наперед. Але батько Річарда взяв справу в свої руки. Ще до того, як малюк навчився ходити, він приніс додому розсип синіх та білих керамічних плиточок і став регулярно розкладати їх, чергуючи синій-білий-синій-білий або синій-білий-білий-синій-білий-білий. У такий спосіб він намагався привчити сина до розпізнавання візуальних ритмів – своєрідного вступу до математики. Пішов Річард рано, а заговорив тільки після двох років. Його мати дуже переймалася через це, але, як це часто буває з дітьми, що починають говорити пізно, Рітті одразу став неймовірно балакучим. Коли він навчився читати, Мелвілл приніс додому «Британську енциклопедію», і Річард буквально проковтнув її. Батько водив сина до Американського музею природної історії, де стояли опудала тварин у скляних коробах і знаменитий велетенський скелет динозавра. Мелвілл розповідав синові про нього, немов викладав урок, переводячи усі вимірювання в зрозумілі дитині одиниці: «Заввишки двадцять п’ять футів, а голова – шість футів завдовжки. Отже, якби він опинився на нашому подвір’ї, йому вистачило би зросту, щоби просунути голову в наше вікно, але не зовсім, бо вона занадто широка й неодмінно застрягла би». Досить живописне пояснення, зрозуміле будь-якому хлопчику.

Мелвілл обдаровував сина потягом до знань та серйозністю. Гумор та любов до розповідей він отримав від Люсіль. Принаймні саме так, за сімейними легендами, розподілялися батьківські впливи в родині. Мелвілл охоче сміявся над історіями, що його дружина та діти розповідали за обідом та після нього, коли вся родина збиралася разом, щоби почитати вголос. У нього був дивовижний сміх – щось середнє між реготом і хихотінням, і його син також успадкував цю якість. Жарти були справжнім покликанням Люсіль та її власним засобом протистояти невдачам та родинним трагедіям: сувора правда життя полягала в тому, що її бабуся та обидва дідусі опинилися у Варшавському гетто, її мати страждала на епілепсію, а старша сестра – на шизофренію. За винятком сестри Перл, усі її брати та сестри померли у молодому віці.

Передчасна смерть не обійшла стороною і родину Фейнманів. Узимку, коли Річарду вже виповнилося п’ять років, Люсіль народила другого сина. Його назвали Генрі Філліпс Фейнман – на честь її батька, який помер роком раніше. Через чотири тижні після народження в малюка підвищилася температура, з’явилася кровоточивість із-під нігтів, і за кілька днів хлопчик помер, імовірно, від спінального менінгіту. Горе, стрімкий перехід від щастя до розпачу і, звичайно, жах від споглядання раптової смерті дитини, затьмарили життя Річарда на довгий час. Він так чекав на брата, натомість отримав жорстокий урок – наскільки крихким є людське життя, і наскільки людина не в змозі протистояти природі. Пізніше він майже ніколи не згадував про цю сумну подію, спогади про яку переслідували його багато місяців поспіль. До дев’яти років він не мав ані братів, ані сестер, поки нарешті не народилася Джоан. Тінь загибелі малюка Генрі все ще нависала над сім’єю. Річард знав, що його мати й досі зберігає свідоцтво про народження і капелюшка, який носив хлопчик, чиї останки нині спочивали під плитою сімейного склепу за п’ять миль від їхнього будинку. На надгробному камені було написано: «Генрі Філліпс Фейнман. 24 січня 1924 – 25 лютого 1924».

Протягом наступних років Фейнмани кілька разів переїжджали, залишаючи Мангеттен заради невеликих містечок, що розташовувалися за межами міста: спочатку до Фар-Роквей, потім до Болдуїна на Лонг-Айленді, коли ж Річарду виповнилося десять – до Сидархерста. А згодом родина знову повернулася до Фар-Роквей. Батько Люсіль мав там будинок, у ньому вони й оселилися. Двоповерхова будівля, прикрашена ліпниною піщаного кольору, займала невелику ділянку на Новому Бродвеї, 14. Дім мав передній та задній двори та дві під’їзні доріжки. Фейнманам доводилося ділити його із Перл – сестрою Люсіль – та її родиною: чоловіком Ральфом Левіном, сином Робертом, трохи старшим за Річарда, та дочкою Френсіс, що була трохи молодшою за нього.

Білі поручні обрамляли ґанок. На першому поверсі були розташовані дві вітальні, одна для ігор, друга для загального користування – вона мала газовий камін, що вмикався в холодні дні. Спальні були крихітні, але їх налічувалося аж вісім. Вікна кімнати Річарда на другому поверсі виходили на задній двір, де росли форзиція та персикове дерево. Інколи дорослі, повертаючись увечері додому, виявляли, що мала Френсіс, двоюрідна сестра Річарда, тремтить від жаху і не може заснути через те, що Річард, який увесь день виконував роль головної няньки, годинами розповідав їй історії про привидів, які вигадував буквально на ходу. В останні роки перед Великою депресією в домі з’явилися нові мешканці – пара іммігрантів із Німеччини, Людвіг та Марі, які нещодавно прибули до Сполучених Штатів. Обоє підпрацьовували у Фейнманів за житло та їжу. Марі готувала; Людвіг жартівливо казав, що він є водночас садівником, шофером та дворецьким, що подає страви за обідом. Вони також вигадали серйозну й вельми винахідливу гру. З ініціативи Людвіга північне вікно гаражу перетворилось на Північний Фенстер-банк. Усі по черзі ставали то касирами, то клієнтами. Спілкуючись із дітьми, Людвіг і Марі швидше опановували англійську й водночас навчали молодших членів сімей іншим навичкам: садівництву або чемній поведінці за столом. Утім, якщо Фейнман і набув тоді таких навичок, у подальшому він їх остаточно позбавився.

Для Джоан, наймолодшої з дітей, усе в будинку йшло своєю чергою. Проте одного разу, коли дівчинці було три або чотири роки, старший брат розбудив її вночі. Він сказав, що йому дозволили показати їй щось неймовірне та прекрасне. Тримаючись за руки, вони вирушили на маленький майданчик для гольфа, що розташовувався подалі від освітлених вулиць. «Дивись!» – сказав Річард. Високо над їхніми головами тремтіло й переливалося червоно-зеленими завісами північне сяйво, одне з чудес природи. Десь у верхніх шарах атмосфери іонізовані сонячні частинки, сфокусовані магнітосферою Землі, взаємодіяли з атмосферою, створюючи мерехтливе світлове випромінювання. Це було явище з тих, які вуличне освітлення великих міст незабаром затьмарило назавжди.