Читать книгу Пандемія. Моторошна історія іспанського грипу - Джон Барри, Джон М. Барри - Страница 5

Ніщо в дитинстві чи юності Вільяма Генрі Велча не вказувало на його майбутнє.

Тож цілком імовірно, що найкраща частина його біографії почалася не з дитинства, а з надзвичайного святкування вісімдесятого дня народження 1930 року. Друзі, колеги та шанувальники зібралися на цю подію не лише в Балтиморі, де він жив, а й у Бостоні, Нью-Йорку, Вашингтоні, Чикаґо, Цинциннаті та Лос-Анджелесі, Парижі, Лондоні, Женеві, Токіо та Пекіні. Святкування з’єднували мостом телеграф і радіо, а час його початку спланували так, щоб забезпечити максимальну синхронізацію, як тільки давали змогу часові зони. Багато залів були повні науковців із різних галузей, зокрема й лавреатів Нобелівської премії, а данину поваги Велчу з боку президента Герберта Гувера під час події у Вашингтоні транслювали наживо канали американського радіо.

Це була данина поваги людині, що стала, мабуть, найвпливовішим науковцем у світі. Вільям Генрі Велч обіймав посаду президента Національної академії наук, президента Американської асоціації сприяння розвитку науки, президента Американської медичної асоціації та президента чи впливової особи буквально десятків інших наукових організацій. У той час, коли на дослідження не виділяли жодних державних коштів, як голова виконкому Інституту Карнеґі у Вашингтоні та президент – упродовж 32 років – вченої ради Рокфеллерівського інституту медичних досліджень (нині Рокфеллерівський університет), він також керував потоком грошей від двох найбільших доброчинних організацій країни.

Проте Велч не був великим першопрохідцем навіть у своїй галузі медичних досліджень – ані Луї Пастером, ані Робертом Кохом, ані Паулем Ерліхом, ані Теобальдом Смітом. Він не генерував чудових ідей, не робив приголомшливих відкриттів, не порушував глибоких та оригінальних питань і не залишив по собі великого доробку в лабораторії чи наукових творах. Велч мало що зробив (неупереджений суддя міг би сказати, що не зробив нічого) такого важливого, щоб заслужити бодай членство, не кажучи вже про президентство, у Національній академії наук.

Однак ці сотні провідних науковців світу оцінювали його так само зважено та об’єктивно, як усе інше, і вважали його гідним. Вони зібралися вшанувати життєвий шлях Велча не за те, що він зробив у науці, а за те, що зробив для науки.

За час його життя світ докорінно змінився, перейшовши від кінних повозок до радіо, літаків і навіть перших телевізорів. Перед 1900 роком люди винайшли кока-колу, швидко поширивши її в усій країні, до 1920-х фірма Woolworth мала вже понад півтори тисячі крамниць, а технічне переоснащення Америки супроводжувало Прогресивну еру, кульмінацією якої 1930 року стала конференція в Білому Домі з проблем дітей, що проголосила вищість фахівців над батьками у справі виховання, бо «не можуть окремі батьки підготувати дитину до складної, плутаної та взаємозалежної соціально-економічної системи, яку ми розробили».

У цих змінах Велч, звісно, не відіграв жодної ролі. Однак він відіграв велику й безпосередню роль в аналогічному перетворенні медицини, особливо американської.

Насамперед Велч був таким собі уособленням, а його власний досвід утілював та відбивав досвід багатьох із його покоління. Проте Велч не був просто символом чи представником. Неначе гравюри Ешера, його життя водночас відображало життя інших і визначало життя тих, хто йшов за ним, і тих, хто йшов за ними, аж до теперішнього часу.

Навіть якщо Велч і не здійснив наукової революції, він мав революційне життя. Це була людина й театр; імпресаріо, творець, будівничий. Неначе в актора на сцені, його життя було виставою, яку дають лиш раз, але яка впливає на авдиторію і лише так відлунює в часі та просторі. Велч очолював рух, що створив найбільший науковий медичний проєкт, а може, і найбільший проєкт з будь-якої з наук. Його доробок не можна було вимірювати об’єктивно, але він був реальний. Він полягав у здатності пробуджувати душі інших людей.

Велч народився 1850 року в Норфолку, невеличкому містечку в північній частині штату Коннектикут, що навіть сьогодні залишається місциною з пагорбами та лісами. Його дід, двоюрідний дід, батько та четверо дядьків були лікарі. Велчів батько, відбуваючи каденцію члена Конгресу, 1857 року виступав перед випускниками Медичної школи Єлю. У цій промові він продемонстрував великі можливості останніх медичних розробок, зокрема техніки, яку в Гарварді не згадуватимуть до 1868 року, і дивовижної нової «клітинної теорії з її наслідками для фізіології та патології», посилаючись на роботу Рудольфа Вірхова, якого тоді публікували лише в німецькомовних журналах. Велчів батько також проголосив: «Усі отримані позитивні знання… виникають унаслідок точного спостереження фактів».

Хоч наперед визначеним здавалося те, що Велч стане лікарем, це був не той випадок. Багато років по тому він розповів видатному хірургові Гарві Кушингу, своєму учневі, що замолоду медицина наповнювала його відразою.

Мабуть, почасти ця відраза була зумовлена його життєвими обставинами. Мати померла, коли Вільямові було лиш пів року. Його сестру, на три роки старшу, відправили світ за очі, а батько емоційно та фізично дистанціювався від сина. Упродовж усього життя Велч більше тяжів до сестри, ніж до будь-якої іншої живої душі; багато років по тому їхнє листування продемонструвало, якими почуттями він був готовий з нею ділитися.

Дитинство Велча відзначало те, що стане особливістю всього його життя, – самотність, прихована під маскою активної громадської діяльності. Спочатку він прагнув причетності. Він не замикався в собі. По сусідству жили один із дядьків та двоюрідні брати його віку, з якими Велч зазвичай грав, хоча прагнув тіснішого зв’язку й благав кузенів називати його «брат». Вони відмовлялися. Велч шукав свого місця, причетності де тільки міг. У п’ятнадцять років, захопившись євангелістським запалом, він офіційно присвятив себе Богу.

Велч вступив до Єлю, де не бачив суперечностей між своєю релігійністю та наукою. Хоч коледж тоді вже почав викладати такі прикладні дисципліни, як інженерія, там і далі дистанціювалися від наукового «бродіння» тих років одразу після Громадянської війни, цілеспрямовано подаючи себе як консервативну, конгрегаціоналістську противагу унітаріанському впливу в Гарварді. Однак якщо інтелектуальні інтереси Велча розвивалися лише після коледжу, його особистість уже була сформована. Зокрема, у ній можна було виділити три риси. Їхнє поєднання матиме велику силу.

Велч мав блискучий інтелект і закінчив навчання третім у своїй групі. Однак враження, яке він справляв на інших, породжували не знання, а його особистість. Велч мав незвичайну здатність пристрасно занурюватися у щось, але водночас не втрачати перспективи. Один студент назвав його «єдиним, хто не втрачав голови» під час палких суперечок, і він збереже цю рису до кінця життя.

У Велчеві було щось таке, що змушувало інших хотіти, щоб він думав про них добре. У той час з першокурсників знущалися дуже жорстоко, так жорстоко, що його одногрупнику порадили тримати в кімнаті пістолет, щоб хлопця не кривдили старшокурсники. Проте Велчу дали повний спокій. «Череп і кістки» – мабуть, єдине таємне товариство у Сполучених Штатах, що об’єднує студентів за підтримки істеблішменту, – прийняло його у свої члени, і він лишався глибоко пов’язаний з ним усе життя. Мабуть, це задовольнило його прагнення до причетності. У будь-якому разі Велчева попередня відчайдушність поступилася самодостатності. На прощання його сусід по кімнаті залишив таку записку: «Маю спробувати висловити велику вдячність за доброту, яку ти завжди виявляв до мене, приклад, який мені подавав… Тепер я глибше відчуваю істину того, що часто казав іншим, якщо не тобі: що я був абсолютно не гідний такого товариша, як ти. Мені часто було тебе шкода, коли я думав про те, що мусиш ділити кімнату зі мною, нижчим за тебе у здібностях, гідності та всіх шляхетних та добрих рисах».

Якийсь біограф витлумачив би таку записку як гомосексуальну. Може, така вона й була. Принаймні ще одна людина пізніше присвятила себе Велчу з тим, що можна назвати лише пристрастю. А втім, решту життя Велч, схоже, також якось породжував аналогічні, хоч і менш сильні почуття в інших. Він робив це, не докладаючи жодних зусиль. Велч зачаровував і надихав, не докладаючи жодних зусиль. І робив це без чогось особистого зі свого боку, не кажучи вже про прив’язаність. Пізніше це називатимуть «харизма».

Висока успішність у навчанні дала хлопцеві змогу виступити на церемонії вручення дипломів. В одному зі студентських творів, названому «Занепад віри», Велч описував механістичну науку, що розглядала світ як машину, «не керовану справедливим Творцем». Однак тепер, 1870 року, за десятиліття після того, як Дарвін опублікував «Походження видів», Велч намагався у промові примирити науку та релігію.

Він виявив, що це складне завдання. Наука в усі часи потенційно революційна: будь-яка нова відповідь на начебто світське питання про те, «як» щось відбувається, може розкрити причиново-наслідковий зв’язок, що переверне весь попередній порядок і загрожуватиме релігійним переконанням. Велч особисто відчував біль, якого багато хто у другій половині XIX століття зазнав уперше в дорослому віці, коли наука загрожувала витіснити природний порядок, Божий порядок, порядком, що визначало людство, порядком, який обіцяв щось незрозуміле, порядком, що, як писав Мілтон в «Утраченому раї», «лякав царство Хаосу й первісної ночі».

Роблячи крок назад від того, що його батько казав десятьма роками раніше, Велч відкидав персонального Бога Емерсона та унітаріанців, знову й знову повторював важливість одкровень у Святому Письмі, стверджував, що відкриття не обов’язково осмислювати, і говорив про те, що «людина ніколи б не відкрила світлом власного розуму».

Згодом Велч присвятить життя саме відкриттю всього власним розумом, підштовхуючи інших робити те саме. Однак це сталося не тоді.

Велч вивчав класичні мови й сподівався викладати в Єлі давньогрецьку. Проте Єль не запропонував йому посади, тож Велч став викладати в новій приватній школі. Цю школу закрили, Єль досі не пропонував нічого, і, не маючи жодних близьких перспектив працевлаштування, під акомпанемент умовлянь родини стати лікарем, Велч повернувся в Норфолк і пішов в учні до батька.

То була старомодна практика. Ніщо з того, що робив його батько, не відбивало найновіших медичних концепцій, які Велч уже знав. Як і більшість американських лікарів, його батько ігнорував об’єктивні вимірювання, зокрема температуру та артеріальний тиск, і навіть змішував прописані ліки, не зважаючи на дозування й часто покладаючись просто на око. Таке учнівство не було для Велча щасливим часом. Пізніше у спогадах про навчання він пропускав його так, наче того взагалі не було. Однак щось під час навчання змінило Велчеві погляди на медицину.

Якоїсь миті він вирішив, що коли збирається стати лікарем, то мусить зробити це по-своєму. Зазвичай ті, хто вивчав медицину, проходили учнівство впродовж пів року чи року, а тоді вступали в медичну школу. Учнівство Велч відбув. Однак у наступному кроці він проклав новий курс. Велч без проблем повернувся у школу, але не в медичну. Він пішов вивчати хімію.

Жодна медична школа у Сполучених Штатах не вимагала від вступників мати якісь наукові знання чи ступінь бакалавра, та й не приділяла великої уваги науці. Радше навпаки. У 1871 році один викладач Гарвардської медичної школи стверджував: «В епоху науки, як нині, є більша небезпека, що добромисний ентузіазм прихильників прикладних наук відверне увагу пересічного студента-медика від чогось практичного, корисного й навіть потрібного, ніж що він потерпатиме від нестачі цих знань… [Ми] не повинні заохочувати студента-медика марнувати час у лабіринтах хімії та фізіології».

Велч мав інші погляди. Він вважав хімію вікном до організму. На той час Карл Людвіґ, пізніше наставник Велча, і кілька інших провідних німецьких науковців уже зустрілися в Берліні й постановили «побудувати фізіологію на хіміко-фізичному фундаменті, давши їй однаковий науковий статус із фізикою».

Дуже малоймовірно, що Велч знав про цю постанову, але його прагнення були такі самі. У 1872 році він вступив у Шеффілдську наукову школу при Єлі, щоб вивчати хімію. Велч вважав умови там «чудовими… безумовно кращими, ніж у будь-якій медичній школі, де хімію, як мені відомо, дуже сильно зневажали».

Після піврічного початкового курсу Велч почав вивчати медицину в Коледжі терапевтів та хірургів у Нью-Йорку, який ще не був пов’язаний з Колумбійським університетом. (Медичну школу Єлю він вважав нижчою од своєї гідності; п’ятдесят років по тому Велча попросили виступити з промовою про початковий внесок Єлю в розвиток медицини, а він відповів, що такого взагалі не було.) Це була типова американська медична школа, що не висувала жодних вимог до прийому й не ставила жодних оцінок у жодному курсі. Як і скрізь, зарплати викладачів надходили безпосередньо з грошей за навчання, тому вчена рада прагнула якомога збільшити кількість студентів. Навчання відбувалося майже повністю через лекції; школа не пропонувала жодного типу лабораторних робіт. Це теж було типово. У жодній американській школі студенти не використовували мікроскоп. Фактично наукова робота Велча на одному курсі принесла чудовий приз у вигляді мікроскопа; Велч дуже радів йому, але не знав, як ним користуватися, і жоден викладач не запропонував навчити хлопця. Натомість він заздрісно спостерігав за їхньою роботою, коментуючи: «Можу лише захоплюватися, не розуміючи, як користуватися його вочевидь складним механізмом».

На відміну від багатьох інших шкіл, студенти Коледжу терапевтів та хірургів могли вивчати трупи. Патологічна анатомія (використання розтинів для розплутування загадок, які відбувалися всередині органів) зачарувала Велча. У Нью-Йорку тоді було три медичні школи. Він пройшов курс патологічної анатомії в усіх трьох.

Потім Велч виконав єдину вимогу його школи щодо ступеня доктора медицини. Він склав випускний іспит. Велч назвав його «найпростіший іспит, який я колись складав після закінчення пансіону».

Незадовго до того, як Велч склав цей іспит, Єль нарешті запропонував йому посаду, якої чоловік так сильно прагнув раніше, – викладача давньогрецької мови. Він відмовився.

Батькові Велч написав: «Я вже вибрав професію, вона цікавить мене дедалі більше, і я зовсім не хочу проміняти її на будь-що інше».

І зацікавився він не на жарт.

Велча також почали визнавати. Один із його викладачів, Френсіс Делафілд, вивчав патологічну анатомію в Парижі у П’єра Луї і, як і Луї, вів докладні записи про сотні розтинів. Робота Делафілда була найкраща в Америці, найточніша, найнауковіша. І от Делафілд увів Велча до лав своїх однодумців і дав йому надзвичайний привілей додати до священних записів Делафілда власні відкриття.

Проте у знаннях Велча лишалися величезні прогалини. Він досі не вмів користуватися мікроскопом. Делафілд, фахівець із мікроскопної техніки, який виготовив власний мікротом (пристрій, що зрізає надзвичайно тонкі шари тканини), годинами просиджував з одним оком, приклеєним до лінзи, покурюючи люльку, а Велч міг лиш безпорадно за цим спостерігати. Однак Делафілд дозволяв Велчу проводити величезну кількість розтинів як своєму асистенту. І на кожному з них Велч намагався чогось навчитися.

Ці знання його не задовольняли. Найкращі викладачі навчалися в Парижі, Відні, Берліні. Хоч Велч досі мав намір практикувати клінічну медицину (жоден лікар у Сполучених Штатах тоді не заробляв на життя, виконуючи дослідження), він напозичав у рідних та друзів і, пройшовши через усе, чого його змогли навчити американські викладачі, 19 квітня 1876 року, за кілька місяців до виступу Гакслі на презентації Університету Джонса Гопкінса, відплив у Європу, щоб продовжити наукову освіту там. Саймон Флекснер, учень Велча та блискучий науковець, нарік цю подорож «дослідницький вояж, що за своїми наслідками став, можливо, найважливішим, який колись здійснив американський лікар».

* * *

Велч точно був не сам у пошуках нових знань у Німеччині, де тоді творили найкращу науку. За оцінками одного історика, між 1870 та 1914 роками в Німеччині та Австрії навчалися п’ятнадцять тисяч американських лікарів та тисячі інших медиків з Англії, Франції, Японії, Туреччини, Італії та Росії.

Переважну більшість цих фахівців цікавило лише лікування пацієнтів. У Відні професори створили такий собі конвеєр для викладання коротких курсів із конкретних аспектів клінічної медицини іноземним лікарям, особливо американцям. Американці проходили ці курси почасти з бажання вчитися, а почасти щоб просто отримати перевагу над конкурентами вдома.

Сам Велч планував заробляти на життя медициною й розумів, яким корисним для такої кар’єри може бути навчання в Німеччині. Сестру та зятя, а також батька, які допомагали йому фінансово, Велч запевняв: «Престиж та знання, які здобуду за роки навчання в Німеччині, безумовно збільшать мої шанси на успіх. Молоді лікарі, які сьогодні добре заробляють у Нью-Йорку, переважно навчалися за кордоном».

Однак його справжній інтерес перетинався з крихітною меншістю американців, які приїжджали в Німеччину досліджувати новий Всесвіт. Велч хотів вивчати лабораторну науку. В Америці він уже здобув репутацію як людина, що знає набагато більше за своїх колег. У Німеччині йому відмовили в прийомі до двох лабораторій, бо він знав замало. Це радше надихнуло, ніж засмутило. Невдовзі Велч знайшов місце, щоб почати, і схвильовано написав додому: «Почуваюся так, наче мене лише щойно допустили до великої науки медицини. Мій попередній досвід проти теперішнього – як різниця між тим, щоб читати про казкову країну, і тим, щоб побачити її на власні очі. Жити в атмосфері цих наукових майстерень і лабораторій, спілкуватися з людьми, що вже сформували та формують сучасну науку, мати можливість здійснювати невеличкі оригінальні дослідження самому – усе це переваги, що, навіть коли не стануть потім плідні, завжди будуть для мене джерелом задоволення та прибутку».

Про Ляйпцизький університет він сказав: «Якби ви могли відвідати ці гарні й чудово обладнані фізіологічні, анатомічні, патологічні та хімічні лабораторії й побачити викладачів, слава яких уже стала світовою, з цілими корпусами асистентів та студентів, що наполегливо працюють, то усвідомили б, як через концентрацію праці та прагнення вчитися Німеччина випереджає інші країни в медичній науці».

Велч зосередився на тому, як потрібно вчитися, і залишався завжди уважним до технік, до всього, що пропонувало чергове вікно в новий світ, усього, що давало можливість бачити ясніше та глибше. «Головною цінністю» його роботи з одним науковцем було «навчання мене деяких важливих методів поводження зі свіжими тканинами, особливо виокремлення конкретних елементів». Про іншого науковця, якого він недолюблював, Велч сказав: «Найважливіше, що я дізнався, як препарувати й готувати зразки так, щоб пізніше продовжувати дослідження».

На той час на Велча вже почали звертати увагу наставники, зокрема й провідні науковці світу, які справили на нього ще більше враження. Серед них був Карл Людвіґ, якого Велч називав «мій ідеал людини науки, що нічого не приймає на віру, а всі наукові теорії найсуворіше перевіряє… Сподіваюся, я засвоїв з настанов і практики професора Людвіґа, що найважливіший урок для кожної людини науки – це не задовольнятися розпливчатими думками та напівдоказами, не спекулювати й теоретизувати, а спостерігати ретельно та уважно».

Ще один наставник Юліус Конгайм навчив Велча нового різновиду допитливості: «Інтерес Конгайма зосереджений на поясненні факту. Йому недостатньо знати, що за хворобою серця йде перевантаженість нирок… Він постійно цікавиться, чому та перевантаженість виникає за таких обставин… Він – майже засновник і, безумовно, головний представник так званої експериментальної, чи фізіологічної, школи патології».

Велч почав аналізувати все, зокрема найусталеніші переконання. П’ятьма роками раніше він проклинав концепцію світу, керовану чимось іншим, а не справедливим Творцем. Тепер Велч сказав батькові, що розуміє Дарвіна: «Не бачу в доктрині еволюції нічого атеїстичного… Зрештою, це наші упереджені переконання мають змінитися та адаптуватися. Наукові факти незмінні».

Велч також аналізував засоби, якими німецька наука досягла такого стану. Він вирішив, що трьома її найважливішими елементами були ретельна підготовка, якої вимагали від студентів німецькі медичні школи, незалежне фінансування шкіл і підтримка досліджень урядом та університетами.

У 1877-му, за рік після відкриття Університету Джонса Гопкінса, його президент Деніел Ґілмен оголосив про плани зібрати найкращу вчену раду медичної школи в Америці, здатну конкурувати з будь-якою в Європі. Рішення запустити загальнонаціональний – а насправді міжнародний – пошук кадрів уже саме собою було революційне. За винятком Мічиґанського університету, розташованого в крихітному Енн-Арборі, усі медичні школи у Сполучених Штатах набирали вчені ради лише з місцевих лікарів. Щоб здійснити цей пошук, Ґілмен вибрав ідеальну людину – доктора Джона Шоу Біллінгса.

Біллінгс стояв за першим великим внеском Америки в наукову медицину – бібліотекою. Ця бібліотека виросла з докладної медичної історії Громадянської війни за наказом головного армійського хірурга. Армія також створила медичний «музей», що був насправді зібранням зразків.

І музей, і історія були дивовижні. У 1998 році науковці Інституту патології Збройних сил США, прямого нащадка цього музею, використали зразки, збережені 1918-го, щоб визначити генетичний склад вірусу грипу. І медична історія була в цьому надзвичайно точна та корисна. Навіть Вірхов казав, що «постійно вражений багатством виявленого тут досвіду. Тут поєднані найбільша точність у деталях, ретельна статистика навіть із найдрібніших питань та науковий виклад, що охоплює всі аспекти медичного досвіду».

Біллінгс не писав цієї історії, але вона надихнула його створити аналогічну медичну бібліотеку. Він побудував те, що один історик медицини назвав «мабуть, найбільшою й найкориснішою медичною бібліотекою у світі». До 1876 року вона вже містила вісімдесят тисяч томів, а згодом виросла в Національну медичну бібліотеку США.

Однак Біллінгс не просто збирав книжки та статті. Знання даремні, коли вони недоступні. Щоб поширювати їх, Біллінгс розробив систему каталогізації, набагато кращу за будь-яку в Європі, і почав випускати Index Medicus – щомісячну бібліографію нових медичних книжок та статей, що виходили в обох Америках, Європі та Японії. Такої бібліографії не було ніде у світі.

І ніхто у світі не розумів того, що відбувалося в усіх світових лабораторіях, краще за Біллінгса.

Він вирушив у Європу, щоб зустрітися з можливими кандидатами у викладачі Університету Гопкінса, зокрема авторитетними науковцями з міжнародною відомістю. Однак Біллінгс також шукав молодих людей, наступне покоління лідерів. Він уже чув про Велча, про його потенціал, чув, що той мав справу не з одним чи двома видатними науковцями, а багатьма, що він, схоже, знав усіх у Німеччині, зокрема (ще до того, як вони стали ледь не двома найвидатнішими медичними науковцями XIX чи початку XX століття) Роберта Коха та Пауля Ерліха. (Фактично, коли Кох, тоді ще невідомий, уперше ефектно продемонстрував життєвий цикл сибірської виразки, Велч був у тій самій лабораторії.)

Біллінгс зустрівся з Велчем у стародавній ляйпцизькій пивниці, що сама була частиною легенди. Малюнки на її стінах зображували зустріч Фауста з дияволом у XVI столітті, бо та зустріч начебто була в цьому самому місці. Біллінгс та Велч пристрасно розмовляли про науку до глупої ночі, хоч ті малюнки надавали їхнім словам змовницької іронії. Біллінгс говорив про плани Університету Гопкінса: нечувані раніше стандарти прийому для студентів, лабораторії, що заповнять великі будівлі, найсучаснішу лікарню у світі і, звісно, блискучу вчену раду. Вони говорили також про життя, про цілі одне одного. Велч чудово розумів, що це співбесіда. У відповідь він відкрив свою душу.

Після тієї вечері Біллінгс сказав Френсісові Кінгу, президентові ще не збудованої Лікарні Джонса Гопкінса, що Велч «має бути серед перших, кого варто залучити, коли настане час».

А час цей настав не одразу. Спочатку Університет Гопкінса мав лише аспірантуру, навіть без жодних звичайних студентів, хоч і швидко розширився, щоб відкрити коледж. Дальше розширення раптом стало проблематичним, бо кошти були здебільшого в акціях Балтиморо-Огайської залізниці. Країна на чотири роки загрузла в депресії, коли ця та Пенсільванська залізниця знизили зарплатню працівників на 10 %, спричинивши бурхливі протести залізничників у штаті Мериленд, що невдовзі поширилися на Піттсбурґ, Чикаґо, Сент-Луїс і далі на захід. Акції залізниці впали в ціні, і плани відкрити медичну школу довелося відкласти. І вільних місць у вченій раді Гопкінсу не з’явилося.

Тож 1877 року Велч повернувся в Нью-Йорк, відчайдушно прагнучи «якоїсь можливості» у науці «і водночас заробляти на скромне життя». Не зумівши нічого знайти, він поїхав у Європу. У 1878 році Велч знову опинився в Нью-Йорку.

Ще в жоден час в історії медицина не розвивалася так швидко. Тисячі тих, що зліталися до Європи, свідчили про великий інтерес американських лікарів до цього розвитку. Проте у Сполучених Штатах ані Велч, ані хтось інший не міг прогодуватися, долучившись до цього великого поступу чи навчаючи того, що знав.

Велч запропонував колишньому наставнику з Коледжу терапевтів та хірургів, що він викладатиме лабораторний курс. Однак ця школа лабораторії не мала й не хотіла мати. Жодна медична школа у Сполучених Штатах тоді ще не використовувала лабораторію для навчання. Школа відкинула його пропозицію, але запропонувала читати лекції з патології (без зарплати).

Велч звернувся до Белв’ю, медичної школи з трохи гіршою репутацією. Там його пропозицію прийняли й виділили для навчального курсу три кімнати, обладнані лише порожніми кухонними столами. Мікроскопів, лабораторного посуду, інкубаторів чи якихось інструментів не було. Побачивши порожні кімнати, розчарований Велч писав: «Мені не досягти великого успіху з нинішнім станом справ. Схоже, що оснащувати лабораторію доведеться за власний кошт, тож не думаю, що зможу багато чого добитися».

Велч був також стривожений. Уся його зарплата мала надходити від грошей за навчання студентів, а тримісячний курс був просто не потрібен. Сестрі він зізнався: «Іноді стає сумно, коли дивлюся вперед і бачу, що не зможу реалізувати свої прагнення… У цій країні немає такої можливості, і, схоже, навряд колись вона буде… Можу викладати мікроскопію та патологію, мабуть, трохи практикувати та якось заробляти на життя, але все це марнування часу, рутина, якою займаються сотні».

Він помилявся.

Фактично Велч стане каталізатором появи цілого покоління науковців, які трансформують американську медицину, науковців, що протистоятимуть грипу 1918 року, науковців, чиї відкриття під час цієї епідемії відлунюють дотепер.