Читать книгу Infernale. Пекельний сеанс - Джонатан Скарітон - Страница 3

1

Чорні шкіряні черевички цокотіли по мармуровій підлозі фойє. Секретарка провела Алекса Вітмена повз декоративний фонтан до масивних дубових дверей у кінці облицьованого гранітом вестибюля.

Ендрю Вальдано розвернувся у шкіряному кріслі назустріч Вітмену.

– Містере Вітмен. Прошу, – він вказав на гостьове крісло по інший бік столу. Вітмен уже встиг зайняти його.

Вальдано можна було дати від п’ятдесяти до шістдесяти п’яти років. Його вуса набули свинцево-сірого відтінку, тоді як чорнильно-чорне волосся зберегло природний колір. Над пошитою на замовлення шовковою сорочкою красувалося обличчя кольору сірої пилюги.

Стіл Вальдано був із темного червоного дерева, прикрашений різьбою: по кутках підніжжя сиділи чотири крилаті грифони. Позаду, за вікном відкривався осінній лос-анджелеський день. Надворі з ґотичного фасаду споглядали місто гранітні гаргульї, стискаючи пазурами свої ґротескні голови.

На стінах кімнати на парусинових стендах були розвішені кіноплакати у рамках – нагадування про вишукані твори минулого: «Нетерпимість: боротьба любові крізь віки», «Народження нації», «М», «Великий парад». Також на стінах висіли фотографії режисерів цих шедеврів: Д. В. Гріффіт, Кінґ Відор, Джозеф фон Стернберґ, Ф. В. Мурнау.

Вальдано заговорив першим.

– Де він?

У нього був тон людини, що звикла отримувати бажане.

– Заради бога, обійдемося без передмов, – сказав Вітмен.

Його найняли відшукати копію фільму «Котячим кроком». За сюжетом фільму багата спадкоємиця (Гелен Твелвтріз) приїздить до усамітненого маєтку, щоб заявити права на свій статок, а опинившись на місці, потрапляє в полон жахів через маніяка-втікача («Кота») і підступних претендентів на спадщину, також її родичів. Годі було назвати це кіно захопливим – чергова варіація на тему «старого темного будинку», спроба заробити на успіху «Кота й канарки» Пауля Лені, звуковим римейком якого воно й було. Однак картина «Котячим кроком» десятиріччями вважалася втраченою, і це робило її бажаним здобутком, особливо для приватних колекціонерів.

Алекс Вітмен був почасти археологом, почасти детективом із пошуку всього, що стосується кіно. Він повинен був опинятися в потрібному місці в потрібний час. Його майже фотографічна пам’ять на каталоги, місця й деталі дозволяла йому заробляти на колекціонерах і торговцях, готових ризикнути тисячами доларів у залежності від того, чи був кіноплакат одноаркушним чи триаркушним, чи містив знайдений у вогкому підвалі коток плівки загублену сцену або небажані склейки. Такі речі на «Сотбіз», «Бонемз» чи приватних аукціонах отримували шквал пропозицій від покупців.

– Я залишив контейнери з фільмом у вашої секретарки. Загалом вісім котків плівки на целулоїдній основі, – сказав Вітмен. – Сподіваймося, що вона в неї не згорить.

– Стан?

– Придатний для перегляду, з огляду на дату випуску. Упевнений, що ваші друзі зможуть позбутися кількох розривів і нерівності зображення в деяких кадрах. Хай там як, глибоких подряпин емульсійного шару немає.

– Отже, ви переглядали її?

– Проектував на стіну у своїй вітальні. Потім вирішив, що стіна має кращий вигляд такою, як є.

Вітмен сунув руку до кишені пальта й дістав зім’яту самокрутку.

– Тут не можна курити.

Вітмен витяг запальничку й підпалив цигарку. Видихнув блакитний дим над столом, що розділяв їх. Крихта тютюну прилипла між його губ, і він виплюнув її на стільницю, ні на мить не втрачаючи зорового контакту з Вальдано.

Вальдано підвівся з крісла й підійшов до шафки ліворуч із двома поворотними лампами по боках. Діставши кришталевий різьблений декантер, він налив вина і простягнув келих Вітмену. Той зауважив рожеві відполіровані нігті чоловіка, наманікюрені до блиску.

– Ви добре вмієте знаходити речі, – сказав Вальдано.

– Лише тому, що індустрія кіно роками добре вміла їх губити.

Вальдано пропустив це повз вуха.

– Візьмімо для прикладу ось цю річ. Що вам відомо про неї, містере Вітмен? – він жестом вказав на плакат у центрі стіни праворуч від себе. На плакаті хмарочоси й дивовижні велетенські споруди вивищувалися над пейзажем у кольорах сепії. Різкі ламані контури підсилювали футуристичний тон малюнка.

– Берлін, 1927 рік, – сказав Вітмен. – Оригінальний дизайн Гайнца Шульца-Нойдамма. Надрукований у зв’язку з виходом «Метрополіса» 10 січня того ж року. Триаркушний плакат, виготовлений кіностудією UFA в Німеччині. Більшість таких була знищена або викинута після того, як їх зняли з рекламних щитів. Залишилося чотири оригінальні примірники. Ви маєте один із тих двох, що перебувають у приватній власності.

– Потужний мистецький твір, здатний схвилювати, – як і сам фільм, ясна річ, – сказав Вальдано.

– Звісно, це підробка. Як і кожен плакат у цій кімнаті, – відповів Вітмен.

Вальдано хитро, по-змовницькому всміхнувся.

– Як це так?

– Невідповідний розмір. Гарна рамка, до речі. Де ви її вкрали, на блошиному ринку?

Насправді ж розмір здавався таким, як треба. Але Вітмен зважив на те, що Вальдано не дурний, він не залишив би кіноплакат вартістю понад мільйон доларів висіти в кабінеті.

– Ось що мені у вас подобається, містере Вітмен. Ви підмічаєте кожну деталь. Звісно, це добра факсимільна копія. Навіть розмір точно відповідає оригіналу, котрий, як ви слушно зауважили, я тримаю в іншому місці.

Ходили чутки, що у своєму будинку він обладнав камеру схову з контролем температури та вологості й технологією доступу через розпізнавання відбитків пальців. Там зберігалися найбільш рідкісні фільми. Вальдано все ще дивився на плакат.

– Гадаю, лише ви здатні з першого погляду зрозуміти, що це копія.

Вітмен позіхнув.

– Ви викликали мене розмовляти про справи чи…

Колекціонер вказав на портрет над каміном із віндзорського каменю. Чорно-біле фотографічне зображення чоловіка років за сорок, із маленькими вухами й добрими мудрими очима. Решта обличчя ховалася під бакенбардами й бородою. В руці він тримав білий циліндр, у пальцях другої руки тліла цигарка.

– Упізнаєте цю людину, містере Вітмен?

Вітмен запустив пальці в бороду.

– Це Оґюстен Секюлер, чи не так? Французький винахідник.

Батько Алекса Вітмена, торговець кіносувенірами в часи, коли це ще не було професією, тримав у вітальні фотографію Секюлера. Ні дружининої, ні синової фотографії батько не мав, проте мав портрети братів Люм’єрів, Томаса Альви Едісона та Едварда Майбриджа[1].

– Звісно, – сказав Вітмен. – Секюлер вважається першим, хто записав рухомі зображення на плівку. Фактично «Сцена в садах на Принцес-стрит» вважається першим рухомим фільмом. Зображення були відзняті в 1888 році в Единбурзі, у Шотландії, на кілька років раніше від робіт Едісона і братів Люм’єрів.

– Знаєте, що з ним сталося, містере Вітмен?

– Ніхто не знає. Він так і не зміг провести заплановану публічну демонстрацію, адже загадково зник із потяга в 1890-му. Його тіла й багажу так і не відшукали. Детективи трьох країн займалися його пошуками. Жодного сліду не знайшлося. Гадаю, на час зникнення він прямував потягом на Париж[2].

– Так і було, – сказав Вальдано, усе не відводячи погляду від очей Секюлера. – Він відвідував брата в Діжоні. Планував зустрітися з друзями в Парижі, перш ніж попрямувати далі до Нью-Йорка на час запланованої експозиції. Це мала бути перша публічна демонстрація рухомих зображень.

– Але Секюлер так і не прибув до Парижа. Насправді його більше ніколи не бачили. Схоже, що Гічкок початку сторіччя потрапив у біду.

– Це ваша парафія, – сказав Вальдано. – Ви бачили щось із його робіт?

– Я бачив «Сцену в садах на Принцес-стрит», – всміхнувся Вітмен. – Усі дві секунди.

Він зручніше вмостився в кріслі.

– Каталоги стверджують, що серед його вцілілих робіт також є «Рух транспорту через Південний міст», «Людина, що виходить з-за рогу» і «Акордеоніст».

Вальдано знову глянув на нього з тією-таки змовницькою посмішкою.

– Це не зовсім так.

– Так сказано в каталогах.

– Звісно, ваші джерела поінформовані, та навряд чи точні.

Він витягнув зі столу одну з шухляд і дістав два аркуші, які простягнув Вітмену.

– Нещодавно я придбав це в одного книгаря, який облаштувався в Нью-Йорку.

Ніби прочитавши думки Вітмена, він додав:

– Листи Карлайла Істроу другові.

– Карлайла Істроу? Окультиста?

– Окультиста, письменника, альпініста, філософа, шахіста, художника і соціального критика, і це ще не все.

– А також чорного мага, наркомана, еротомана. Пам’ятаю його на обкладинці альбому «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Він мав суттєвий вплив на багатьох музикантів, як-от Джиммі Пейджа, який придбав його колишній замок у Шотландії.

Вальдано всміхнувся.

– Він другий зліва – між Мей Вест і Шрі Юктешваром.

Одержимий розгадуванням таємниці безсмертя, Карлайл Істроу об’їхав світ, провадячи окультні ритуали, укладаючи практичні посібники з езотерики та магії (чи «магіки», як він її називав) і здобуваючи друзів серед найвидатніших митців і мислителів свого часу, включно з Оґюстеном Секюлером.

Вітмен спитав, яким чином цей лист пов’язаний із французьким винахідником.

– Дивіться самі.

Він поправив окуляри в сталевій оправі й заходився вивчати документ. Це був надрукований на парі аркушів лист із двома маленькими дірочками там, де сторінки колись були сколоті разом. Обидва аркуші вицвіли з часом, і на них були помітні легкі згини від тримання в конверті. Рядки були написані чорним чорнилом, дещо нахиленим почерком із гострими кутками та розривами. Лист датувався 16 серпня 1980 року і мав заголовок «Готель “Блю Клеридж”». Автор-окультист перекреслив заголовок і написав, вочевидь, свою тодішню адресу:

Готель «Блю Клеридж»

ххххх – нерозбірлива адреса – ххххх

16 серпня 1889 р.

Кетрін Лонґгорн

Вест-Савілль-Террас, 12

Единбург ЕН9 3DX

Велика Британія

Люба Кетрін,

Я давно передчував, що вінець моєї праці уподібниться фіналу «Аліси в Країні чудес». Але поспішаю додати: це стало поштовхом до усвідомлення мною краси життя.

Мені невідомо про Діораму, про яку ти пишеш. Моє спілкування з медіумом добігло кінця так само швидко, як і почалося, аж тут старий друг зробив мені ласку, поділившись, мабуть, найпершими рухомими картинами, які вдалося піймати на плівку. Я добре пригадую, як тривали приготування до зйомок однієї з них у садах на единбурзькій Принцес-стрит. Але інша, вигадливіша картина готується саме зараз; її назва «Séance Infernale»[3], і вона змальовує Падіння людини. Переконаний, що ці рухомі картини приховують у собі магічну істину.

Далі в листі йшло обговорення переліку книг Істроу та планів публікації, вочевидь із наміром залучити адресата до взаємодії. Підпис: «По-братньому твій, Карлайл».

Вітмен підняв очі від рукопису й зустрів нетерплячий погляд Вальдано.

– Ну? Що скажете?

– Ви вважаєте, що він каже про Секюлера. Ще один фільм. «Séance Infernale».

– Саме так. Що ще це може бути?

Вітмен промовчав, спокійно досліджуючи рядки листа.

Його думки перервав Вальдано:

– Можна з упевненістю сказати, що перший із двох зразків, про які пише Істроу, це «Сцена в садах на Принцес-стрит».

– Але незрозуміло, чи має він на увазі ту саму особу, – відповів Вітмен. – Ми навіть не знаємо, чи йдеться про справжній фільм. Може, він просто намагається закадрити цю жінку, Кетрін. Істроу був пройдисвіт, хіба не так? Завжди прагнув домогтися свого, маніпулюючи людьми.

– А я гадав, ви оціните, коли побачите в його тактиці дещо від себе, – сказав Вальдано.

Вітмен знизав плечима.

– Усі ми щось уміємо в цьому житті.

Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.

– То чого ви від мене хочете?

– Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фільм, містере Вітмен.

– Мені нецікаво.

Вальдано задріботів пальцями по столу.

– Я гадав, що вас узагалі не приваблює вікторіанське кіно. Звідки раптом така охота ганятися за примарами?

– Відсутність розпалює бажання. Це буде незвичайний додаток до моєї колекції.

– Просто віддайте мені гроші за картину з Твелвтріз, і я піду. Я казав вам, що «Котячим кроком» – це моя остання робота на вас.

– Дуже люб’язно, що дали мені знати. І все-таки ви постійно повертаєтеся.

Він зітхнув. Навіть у цьому зітханні відчувалася нетерплячість.

– У минулому ви ніколи не розчаровували мене, містере Вітмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять років тому. Його ви мені так і не знайшли. Однак у світлі обставин, що склалися в той період вашого життя, я волію забути про це. До речі, твори містера Вейла мене більше не цікавлять, – на мить його очі напружилися. – Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали від мене.

Вітмен кліпнув на нього очима, стривожившись.

«Він блефує. Він не знає. Не може знати».

– Я не бачив у вас чоловіка, зв’язаного родиною й супутніми негараздами, містере Вітмен.

– А я вважав вас гарним сім’янином. Закладаюся, що ви зіпсували чотирьох-п’ятьох лише цього місяця.

У відповідь на це Вальдано натиснув кнопку на краю стола, і електричний віндзорський камін під портретом Секюлера з тріском ожив. Вітмен неспокійно засовався в кріслі. Він починав пітніти. Приплив нудоти захлеснув його, щойно з глибин свідомості зринули спогади про вогонь.

– Усе гаразд, містере Вітмен? – запитав колекціонер з усмішкою, широкою, як у «Людини, що сміється». Вітмен важко глитнув, намагаючись приховати свою ніяковість. Він уникав дивитися в камін, боячись упасти в панічний стан, та все одно відчував, як танцюють язики полум’я, лижучи повітря.

– Не впевнений, що я вдала людина для цієї роботи, – спромігся вимовити він.

Колекціонер дістав із нижньої шухляди чекову книжку й поклав на стіл.

– Ви не скористалися моїм чеком за замовлення «Франкенштейна». То нащо це робити? Нащо торгуватися під час кожної зустрічі, вимагаючи підвищення платні, коли не збираєтеся отримувати цих грошей? Вважаєте, що це криваві гроші, так? – він розсміявся, наче така ймовірність розважала його. – Це мов продати душу дияволу.

– Може, я просто не хочу цієї роботи.

– Ви брешете. Колода тасується, і ваші пальці сверблять від нетерпіння грати.

Він заповнив чек, підписав, відірвав його і згорнув на столі.

– Вчинки брешуть гучніше за слова, містере Вітмен. Бачите, якщо ви згодні сидіти тут і слухати моє бурчання, доки з мого каміна вистрибує, мабуть, єдиний страх у вашому житті, то закладаюся – ви взялися б за цю роботу й задарма. Задля цього ви зрадили б і власну родину, якби ще мали її поряд.

– Ідіть до біса.

Вальдано розсміявся.

– Цього вистачить для авансу, транспортних та інших витрат, – він підштовхнув папірець до Вітмена. – Просто ще один чек, яким ви не скористаєтеся.

Він знову натиснув кнопку на столі, і вогонь сховався.

Вітмен відчув, як розслабляються м’язи і дихання повертається до норми. Ковтнув слину, даючи собі мить, щоб перевести подих. Потім потягнувся до столу й повільно розгорнув чек, стиснувши вказівним і середнім пальцями.

– Ви казали, що я постійно повертаюся. Цього разу не повернуся. На все добре.

Він жбурнув чек у бік Вальдано й підвівся з крісла.

– Містере Вітмен, – почув він, як гукає з-за спини колекціонер. Алекс Вітмен повернув голову й уперше побачив благальний вираз на обличчі Вальдано. Звісно, той намагався не кліпати, зберегти владну усмішку. Але поза виказувала його сповна – уже не горда, не самовпевнена, вона запопадливо благала про допомогу.

Вальдано ретельно зважив свої слова.

– Коли не тонете в сарказмі й жалощах до себе, ви найкращий для цієї справи. Я можу не любити вас, але це й не потрібно – ви робите до біса добру роботу.

«Капітан Фантастик», – подумав Вітмен. Він був заінтригований самопроголошеною поразкою Вальдано – без сумніву, ще однією з хитромудрих ігор його розуму. Вальдано мав рацію: Вітменові було цікаво знайти загублений фільм. Він не звернув уваги на тривожне ниття у шлунку. А колись був навчений довіряти таким знакам застереження.

– Якісь родичі? – спитав Вітмен, знову сідаючи в крісло.

– Жодного з нащадків Секюлера мені знайти не вдалося. Це, звісно, не повинно знеохочувати вас спробувати самому. Я зібрав теку, що містить усю інформацію, пов’язану з цим проектом. Як побачите, здебільшого там йдеться про самого чоловіка, оскільки про «Séance Infernale» нічого не відомо. Почніть із Музею науки в Лондоні й колишньої майстерні Секюлера в Единбурзі.

– Що, на вашу думку, з ним сталося? Я маю на увазі Секюлера.

– Можливо, він втрутився у справи, в які не мав втручатися, – сказав Вальдано, не зводячи очей із портрета Секюлера.

– Гадаєте, до нього дістався Едісон?

Томас Едісон подав документи на отримання патенту на кінокамеру буквально за рік після зникнення Секюлера. Теорій змови вистачало – Едісон не вперше крав ідеї в інших винахідників.

– Я б не здивувався. Історію пишуть не переможці – її пишуть безпринципні крадії патентів.

– Судячи з назви, там є сюжет – може, навіть, лінійне оповідання, – сказав Вітмен.

– Майже за три десятки років до «Нетерпимості» Гріффіта? Це стало б одкровенням. Але не будемо забігати наперед у своїх бажаннях. Пощастить, якщо він узагалі придатний для перегляду.

– Пощастить, якщо він хоча б існує. Я ще не брався саме за таку роботу.

– Тому така кількість нулів у чеку.

Від центрального залу офісної будівлі Вальдано сходи збігали до брукованої вапнякової доріжки, що вела до мармурового аркового фонтану й химерної скульптурної групи. Нетиповим для кварталу чином внутрішній двір відокремлювався від зовнішнього світу двометровими стінами й електронною залізною брамою.

Скульптури – три потворні крилаті богині, переплетені тілами, руками й волоссям зі зміями – були виконані з глини. На них були довгі одежі плакальниць, а в руках – батоги з мідними шипами. Неприкаяні, розлючені, мстиві. У своїх гнівних конвульсіях в темному світі Тартару вони були невблаганні перед жертвою чи сльозами.

«Кляті сторожові пекла, – подумав він, – гавкають, немов змучена свідомість».

Позаду нього гаргульї гнівно зиркали вдалину. Ґотична будівля виглядала не на місці й не на часі посеред історичного кварталу з резиденціями в іспанському та неоколоніальному стилях.

Йому здалося, що чує когось за спиною, тож він міцніше стиснув теку Вальдано. Озирнувшись, Вітмен побачив лише пішохода з собакою. Перетнувши мовчазну вулицю, повз ресторан «Андалузія» і парковку попрямував на північ, до людної вулиці Сансет. Над північним краєм Стріпа височів готель «Шато-Мармон». Він спитав себе, чи, бува, Джеймс Дін, застрягши в часовій петлі, не вистрибує з вікна, поспішаючи на проби до «Бунтівника без причини» з Наталі Вуд?

Увійшов до привітного на вигляд скромного бару, прихованого за неоновою вивіскою і дверима без знаків. Вітмен не поспішав. Він сів у сигарному салоні на просторій терасі й замовив «Ґран Марньє». Звідси було ледь видно лабіринт ніш і сходів позаду стриптизерського пілона, портрет Міккі Мауса на стіні й телевізори, по яких крутили повтори «Зони сутінків».

Вітмен дістав свій старий «Олд Голборн» і скрутив цигарку. Він дивився на запальничку і намагався збагнути, чому саме сірники, а не запальнички ввергали його в панічний страх перед вогнем. Коли офіціантка принесла напій, Вітмен відкрив теку Вальдано й начепив на ніс окуляри.

Тека містила друкований звіт про Оґюстена Секюлера, його життя і кар’єру винахідника, від народження в Метці до загадкового зникнення в потязі з Діжона до Парижа в 1890 році. Бібліографія і список посилань слугували головним джерелом інформації про роботу винахідника. Між ксерокопіями виписок була фотографія Секюлера, приколота до аркуша з основними версіями його зникнення. Розділ фільмографії супроводжувався світлинами кожного вцілілого кадру плівки. На знак доброї волі Вальдано додав також листа Істроу.

Вітмен відсьорбнув напою. Алкоголь зігрів його.

Він дістав із кишені гроші й поклав на стіл. Змахнувши крихти тютюну з сорочки, підвівся й сів у перше таксі, що зупинилося біля бару. Чиясь темна фігура стежила за ним здаля.

2

Від бульвару Санта-Моніка на межі Беверлі-Гіллз і західного Голлівуду до вулиці Гувера в Сільвер-Лейк розкинулася справжня мекка поціновувачів високої моди – бутики Мелроуз-авеню з показними фасадами і флуоресцентними вітринами, салони з вигадливими назвами і кричущим маревом люмінесцентної фарби й неону, торгівельні центри відомих дизайнерів, чиї імена прикрашають світові осередки розкошів. Поміж рядами крамниць, що відчайдушно прагнуть мати чудернацький вигляд, «Склеп» був наче вовк в овечій шкурі.

Він був дотепно прихований між сучасною книгарнею й парковкою на західному відрізку Мелроуз-авеню всередині глузливо-ґотичної будівлі, де колись розташовувався морг. Жодної вивіски на дверях, що вказувала б на крамницю.

«Склеп» був вмістилищем кіно. Уздовж стін тяглися афіші з зображенням зомбі, клоунів-убивць та позаземних монстрів у надмірному гримі й надуманих костюмах, які шкутильгають слідом за примадоннами жахів у розірваних спідницях та на підборах. Обидва поверхи і підвал слугували вітриною безцінних кіносувенірів, розкиданих по персидських килимах, розтиканих між вишуканими полицями.

Любителі поностальгувати сусідили з одержимими кіноманами, вибагливі колекціонери плакатів – із навіженими фанатами наукової фантастики. Сама ж «торгівля плівкою» відбувалася, однак, під землею – у підвальному приміщенні зберігалися каталоги рідкісних обраних товарів. На кожен клаптик японського жахастика, німецького вуличного фільму чи італійського Giallo[4] знаходилися люди, готові викласти солідні гроші: рок-зірки під наркотою, ексцентричні японські мільйонери, зубасті бізнесмени-трудоголіки, колекціонери 16-міліметрової плівки, для яких кілька вирізаних кадрів означали падіння вартості в районі кількох тисяч доларів. Матеріал – будь то плівка на целулоїдній чи антицелулоїдній основі, папір оригінальних друкованих сценаріїв формату А4 чи пластик бутафорії – був цілковито безцінним. Люди, наділені здоровим глуздом, не прийняли б цього мотлоху й задарма. Але будьмо поблажливі до колекціонера. Обдаруймо його оригінальним одноаркушним плакатом «Польоту до Ріо» або «Тачдаун Міккі» – і він радо продасть рідну матір, аби лише заволодіти ним. Цей бізнес полягає не в тому, щоб купити річ і вигідно продати; а радше в тому, щоб знайти особливий предмет, який відповідає специфічній одержимості колекціонера, і не віддавати, доки той не запропонує за нього все, що має.

Під рукою Вітмена шиповані двері «Склепу» ривком відчинилися. Дзенькнув дзвіночок, прилаштований нагорі.

Усередині підтримувалося тьмяне освітлення. Стіни прикрашали колекційні пластинки й афіші. Полиці прогиналися під вагою рекламних буклетів і кіносценаріїв. Стоси фотографій і колекційних листівок були розставлені по скляних шафках, демонструючи рідкісні екземпляри з автографами. Деякі предмети були унікальні: піджак Чапліна з «Великого диктатора»; шолом Івеля Кнівеля[5]; коробка шоколаду Форреста Ґампа; броньований костюм Бетмена; лялька черевомовця зі «Пізно вночі»; маска Майкла Маєрза з першого «Гелловіну»; оригінальна рукавичка з лезами Роберта Інґлунда з «Кошмару на вулиці В’язів»; сокира, якою трощив двері Джек Ніколсон із криком «Ооось і Джонні!».

У кожному кутку чаїлися дивні фігури. Декорації в повний розмір та статуї Джона Вейна, Кетерін Гепберн і Гаррі Поттера витріщалися на відвідувачів очима з воску, пластику чи скла. Навколо цих бовванів лежали розкидані старовинні флакони парфумів з розпилювачами, вечірні рукавички, цигаркові мундштуки, часто з підписами, з сертифікатами справжності. На манекенах і вішаках у кілька шарів висіло вбрання, яке носили зірки: оксамитова сукня до підлоги, що колись прикрашала Клодетт Кольбер; шифонове вечірнє плаття, підібране на талії, що носила Лорен Беколл, і денні сукні, що підкреслювали благородну витонченість і шарм Одрі Гепберн епохи 50-х. Старі клубні крісла немов запрошували сісти в них. Поряд стояли напіврозчиненими дубові скрині, пропонуючи відвідувачу покопирсатися в їхніх скарбах.

У дальньому кінці крамниці за купою фотографій стояв Чарлі Кармайкл, огрядний чоловік середнього зросту, очі якого завжди здавались усміхненими.

У восьмидесятих він допоміг Вітмену облаштувати й відкрити «Склеп». Спочатку у східній частині Мелроуз-авеню, в часи, коли цю розмальовану графіті місцину заполонили бандити й хулігани на мотоциклах. То було ще до їхнього переїзду до Гайтс, де юрба поступово молодшала і починали працювати бутики й законодавці мод. Вітмен і Чарлі познайомилися на опівнічному показі «Великого пограбування потяга» Едвіна Портера у «Воґ», у Голлівуді й Лас-Пальмас, ще до того, як кіно перетворилося на суцільний нічний театр, як це сталося у восьмидесятих. «Воґ» демонстрував фільми на 70-міліметровій плівці й зазвичай бронювався для прем’єрних показів, попри те, що більшість зіркових фільмів початково демонструвалася в Китайському театрі. Наче з помаху чарівної палички, двоє незнайомців виявилися єдиними, хто з’явився на показ фільму. Більше жодного глядача неонова афіша й чарівні геометричні мурали на стінах тієї ночі не привабили. Двоє людей збагнули, що переможно сміються з тих самих сцен, і початкова розмова про те, чи варто було кадри, де бандит стріляє в напрямку глядача, помістити на початок чи в кінець фільму, породила дружбу тривалістю в життя.

Разом вони вжили заходів, що перетворили їхню справу з хобі на торгівельний бізнес. І коли Вітмен переїхав із дружиною до Единбурга, щоб відкрити там другий «Склеп», Чарлі продовжував керувати закладом у Лос-Анжелесі. Він ніколи не гаяв можливості поспілкуватися з клієнтами, почути їхні історії й запропонувати інформацію про фільм. «Чого хочуть від мене ці люди?» – зазвичай питав Вітмен.

Чарлі балакав із підлітком у завеликих штанях і ношеній футболці. Обличчя юнака сяяло, він збуджено вимахував руками в повітрі. Підійшовши до них, Вітмен збагнув причину. В руках у хлопця був знімок вісім на десять з рекламою фільму «Виродки», на якому був зображений режисер Тод Браунінґ, худий чоловік зі змащеними воском вусами й замисленим обличчям, поряд зі статурною білявкою Ольгою Баклановою. Фотографія була підписана обома.

Вітмен відвів Чарлі вбік, до бутафорської копії Джонні П’ятого.

– Що сказав Вальдано? – спитав Чарлі.

– Завтра я їду до Лондона. Можеш наглянути за справами?

Чарлі присвиснув.

– Звісно. Чого йому треба цього разу?

– Фільм Оґюстена Секюлера.

Чарлі насупився, спантеличений.

– Чувака з Франції? Я гадав, він лише зазняв кілька сцен.

– Так кажуть книжки з історії. Вальдано вважає інакше.

– А як вважаєш ти?

– Мені байдуже, доки за це платять, – відповів Вітмен, хоча його очі казали протилежне. – Його майстерня була в Единбурзі, тож мені доведеться… ти розумієш.

– Ти точно хочеш туди повернутися? Після… – він запнувся, раптом збентежений.

– Це було дуже давно.

Вони замовкли, а тоді Чарлі сказав:

– Ну, а як щодо «39 сходинок»? Ми вже надто довго сидимо на цій інфі – мабуть, хтось свиснув плівку.

Вітмен зняв окуляри й оглянув їх у розсіяному світлі масивного мідного торшеру. Гостросюжетний шпигунський трилер Гічкока 1935 року став першим, у якому з’являється тема втечі невинного. Незабутній динамічний епізод на мосту, коли Роберт Донат, тікаючи, стрибає з потяга, був відзнятий на мосту Форт-Роуд в Единбурзі. Протягом останніх двох місяців Чарлі тримав зв’язок із жінкою з Единбурга, котра стверджувала, що її колишній чоловік володіє котками з плівкою, яка містить сцени з «39 сходинок». Буцімто чоловік був дублером на зйомках, де прослизнув до намету Гічкока й поцупив плівку. Жінка казала, що її чоловік залишив письмові пояснення до кожного котка.

Одна зі сцен містила коротку появу самого Гічкока як одного із загиблих під час перестрілки в епізоді в потязі. Однак ще одна його поява була зафіксована на початку фільму – це він жбурляє сміття, коли Роберт Донат із Люсі Маннгайм тікають з театру. Якщо ці нотатки були чогось варті, це робило «39 сходинок» єдиним фільмом Гічкока з двома епізодичними появами режисера, одна з яких до цього часу вважалася назавжди втраченою. Ані Чарлі, ані Вітмен не знаходили жодної згадки про неї в більш ранніх інтерв’ю чи каталогах, але не це викликало скепсис у Вітмена.

– Не знаю, чи варто воно цієї поїздки. Стара могла вижити з глузду. Друга поява, ще чого. Безглуздя.

– Ти вважав так само, перш ніж ми знайшли ті додаткові сцени з «Підглядальника». Хто б міг подумати, що Майкл Павелл зробив ще одну сцену з дівчиною із заячою губою й розширений епізод самогубства?

– Там ми мали добру підказку, – сказав Вітмен. – Усі ті розбіжності між каталогами, коли йшлося про тривалість. Не треба бути генієм, щоб збагнути, що це або помилка, або випадок зникнення кадрів. Наразі для мене буде краще, якщо ти залишишся тут і приглядатимеш за справами.

Вітмен розвернувся.

– Крамниця зачиняється, – сказав він відвідувачам. У тьмяному світлі контури тіней обнишпорювали целулоїдний некрополіс.

Його погляд зупинився на маленькому віконці крамниці. Крізь ґрати він побачив надворі жінку з дитиною. Дівчинці було років шість, і від цього ставало ще гірше. Вона тягнула і смикала матір за руку, закликаючи її увійти до крамниці. Мати з сумкою продуктів в іншій руці хитала головою і відмовлялася. Її обличчя ясно казало: «Ми туди не підемо».

«Ні, – думав Вітмен. – Не треба».

Він рушив до дверей і замкнув їх, щоб вони не могли увійти.

– Крамниця зачиняється, – вигукнув він, наливаючи собі віскі з пляшки «Чивас Ріґал» на столі. – Усі виходимо крізь чорний хід. Негайно.

3

Прямуючи додому, Алекс Вітмен побачив свою доньку в чужій машині. Але ж Еллі зникла понад десять років тому. За два кроки від основної дороги, в ультрамариновому сяйві ртутних випарів, перетинаючи парковку автозаправної станції, він застиг перед бежевою «Тойотою Селіка». Дівчинка сиділа на пасажирському місці, бавлячись паском безпеки, чекаючи когось із магазину.

Їй було близько п’яти років, точнісінько як Еллі, коли вона зникла. У неї був той самий акуратний носик і широкі карі очі, що в Еллі; її рожеві щічки й шовкові кучері були як у Еллі. Вона притискала до серця ганчір’яну ляльку, напрочуд схожу на недбало зроблену домашню ляльку Еллі. Не знаючи, що за нею спостерігають, дівчинка дбайливо гладила ляльчині руді нитяні кіски.

Видовище ніби прочинило дверцята в його свідомості, за якими інцидент у парку ніколи не траплявся. Так, ніби час засти…

У цю мить він збагнув, що дівчинка дивиться на нього. Вони не зводили очей одне з одного, двоє незнайомців в ультрамаринових променях.

Він кинув останній погляд на дівчинку, яка вже втратила до нього цікавість і гралася паском безпеки, тягнучи його назад-вперед, з боку в бік, а тоді по колу. Він повернув на південь до Ла-Сінеґа, сподіваючись, що дорожній рух забере його думки, які вже перенеслися до зелених газонів единбурзького парку десятирічної давнини.

Зникнення Еллі стало завершальним у черзі резонансних викрадень дітей, що наганяли страху на весь Единбург, починаючи від викрадення й смерті Данієль Маккензі в лютому 1984 року, а відтак була серія нових викрадень. Поліція намагалася встановити, чи зникнення Еллі могло мати якийсь зв’язок із іншими зниклими дівчатками.

За сорок вісім годин після зникнення його доньки шотландська поліція все не наважувалася зібратися з духом і сказати Алексу Вітмену, що шансів знайти Еллі нема. Але настав час, коли він зрозумів це без жодних сповіщень. Поліція казала, що вони відпрацьовують більше сотні зачіпок, включно з повідомленнями, що в Медоуз був чоловік і розмовляв із дітьми. Вони відмовлялися ділитись припущеннями, що могло статися з Еллі, хоча й казали, що вона могла вижити на вулиці тієї ночі, адже погода була нетипово тепла для цієї пори року.

Стояла невблаганна темрява, коли Алекс Вітмен повернувся до своєї квартири. Він пішов до ванної, обмотав долоню марлею і спробував не зважати на біль.

Час від часу до квартири прокрадалися звуки. Вив собака; електрогітара ритмічно стогнала початковий риф із «Моєї милої крихітки»; дощ монотонно барабанив по підвіконню. Якщо не зважати на це, у його саморобному підземеллі було тихо, але аж ніяк не спокійно, адже його думки навісніли. Він постійно програвав у пам’яті події, що передували зникненню доньки десять років тому в Единбурзі.

Еллі була у тому віці, коли частота нічних кошмарів досягла піку. У ніч перед зникненням їй наснився поганий сон. Кейт поспішно вибралася з ліжка й побігла втішати її, а тоді залишилася у доньчиному ліжку до світанку. Вранці Алекс приготував сніданок і вдягнув Еллі. Попри всі тривоги минулої ночі, вона радісно передчувала, як кататиметься на своєму новому велосипеді в Медоуз. Вона дозволила татові вдягнути її – це було частиною їхньої змовницької гри.

– Нога numero uno[6], – мовив він із грубо вдаваним італійським акцентом, тримаючи її рожеві шкарпетки. Наче маленька Попелюшка, вона дозволила підняти і скерувати свою ніжку. Він продовжив, надмірно пародіюючи скунса Пепе:

– Але ж, о, qu’est-ce que c’est?[7] Що в нас тут? Месьє Пупок стирчить назовні. Схоже, доведеться поставити його на місце.

Схопивши її, він занурився обличчям у її животик і подув у нього, спричинивши невимовний звук – наче хтось пукнув. Її ніжне тільце пахло жимолостю й корицею. Еллі звивалася, борсалася й крутилася від радощів, верещала, аби він припинив. Коли батько відпустив її, дівчинка грайливо намагалася вмовити його зробити так ще раз.

Він допоміг їй натягнути теплий вовняний светр. Слідуючи заведеному між ними ритуалу, вона потерлася носом об його ніс і, усміхнувшись, ніжно обмацала його обличчя кінчиками пальців, мов сліпа. Алекс замружив очі й насолоджувався відчуттям, яке виходило за межі тактильного, віч-на-віч, пізнання.

Він пішов до дружини, яка покірно дозволила віднести її назад до їхньої спальні, коли перші промені сонця торкалися окраїн Единбургу. Досі напівсонна, Кейт всміхнулася з-під простирадл і притягнула його за шию до себе. Вони поцілувалися, і він відчув запах її губ зі сну. Відчув тепло ліжка на своєму обличчі. У коридорі Еллі наспівувала собі імпровізовані дитячі віршики і стрибала по дерев’яній підлозі.

Озираючись у спогадах назад, він міг зазначити певну мить – з точністю до секунди, – коли кожен візуальний, звуковий, тактильний зовнішній подразник був чітко окреслений у його голові. Часові згортання і тріщини відчувалися так яскраво, що здавалося можливим здійснити подорож у часі до тієї самої долі секунди. Вітмен пам’ятав, як сидів на ліжку, як дружина тримала його за руку, теплий запах сну, Еллі, що стрибає в коридорі. Він пам’ятав, як подумував лишитися вдома – може, вдасться зайняти Еллі малюванням новими крейдами й набором акварельних фарб, які вони їй купили. Але відкинув цю ідею, сказавши собі, що такої сонячної суботи цього року більше не буде.

Вони вийшли в ясний, але холодний единбурзький ранок. Дорога до Медоуз від Марчмонт-роуд забирала небагато. Це було по-справжньому вишукане місце: великий парк, прокреслений асфальтованими пішохідними доріжками, усіяний деревами і вкритий добре доглянутими зеленими газонами. Разом із прилеглим Брантсфілд-Лінкс він створював зелений пояс навколо міста на багато гектарів. Навесні кожна доріжка була усіяна по краях рожевими пелюстками, тоді як у серпні нижню половину займали циркові намети, і звично було бачити, як циркачі цілими днями відпрацьовують свої номери на прилеглих територіях.

Удалині, за роздвоєними кронами дерев здіймалися до неба зубчасті обриси Солзберійських скель. Там, на вершині Трону Артура, просто на фоні неба блукали туристи. Чіпляючись ззаду за самохідний колісний транспорт, прямували на північ скейтбордисти до свого традиційного місця зборищ на площі Бристо-сквер.

Навколо йшла гра в крикет і фрізбі. Групи людей різнилися, наче племена: вони жонглювали, читали, обідали, вигулювали собак, грали в футбол, каталися на роликових ковзанах. Еллі хотіла до фургона «Сирника» – так вона його називала. «Сирник» приїздив щоп’ятниці й щонеділі і привозив сири аж із Франції й морозиво прямісінько з «Теско». Алекс нагадав їй, що сьогодні субота. Вони проминули арку Щелепи навпроти перетину з Медоу-плейс, де заквітчані вишні віддано стерегли перехрещені стежки, і попрямували до тенісних кортів – адже східна частина парку ніколи не отримувала ранкового сонця, і туман нерідко висів у ній подовгу. І коли вони досягли західної частини Мелвіль-драйв, поблизу високих Масонських стовпів, перші думки про плакат «Франкенштейна» промайнули в голові Вітмена. Там, у Каліфорнії, Вальдано з нетерпінням чекав, коли отримає його.

Коли Вітмен ішов слідом за Еллі, чи хтось переслідував його серед груп людей? Може, безлика фігура, що зауважувала їхню розмову, колір велосипеда Еллі, поглинені думками очі Вітмена? Чи зупинилася ця фігура разом із ними, щоб погладити фокстер’єра, який гуляв зі своїм господарем?

Вітмен увійшов до телефонної будки з боку Мелвіль-драйв і сказав Еллі покататися на велосипеді поблизу. Вона почала нити, він запевнив її, що це забере лише хвилину. Натискаючи кнопки номера Вальдано, він слідкував за тим, аби не втрачати її з поля зору. Вона розважалася, примудряючись не висмикувати своїх маленьких ніжок з-під педальних ремінців і змушуючи себе їздити по асфальту. Поряд із нею нікого не було.

Доки секретарка Вальдано з’єднувала Алекса з самим колекціонером, він кидав часті погляди в бік Еллі. Вальдано підтвердив, що його цікавить плакат «Франкенштейна», і Вітмен відповів, що шукатиме його. Звісно, він уже знав джерело в Лондоні – нерозважливого власника, який гадки не мав, чим володів. Одноаркушний плакат «стилю А» був одним із п’яти відомих уцілілих екземплярів. Вітмен уявляв, як поїде туди і придбає плакат майже за безцінь, а тоді змусить Вальдано змагатися з іншими колекціонерами на закритому аукціоні.

Зараз навколо Еллі було вже більше людей. Її обминув бігун; пройшла жінка з собакою; двоє юнаків із борідками в толстовках з емблемою Единбурзького університету; інша жінка, з цигаркою в роті й татуюваннями на руках, ляскала свою зарюмсану дитину. У телефоні Вальдано казав, що заплатить щедру шестизначну суму за плакат. Він дав Вітмену номер, на який йому можна було телефонувати в будь-який час. Вітмен порився в кишені й схопив ручку. Глянув крізь скло – Еллі всміхалася йому. Він усміхнувся у відповідь. Погортав сторінки записника, шукаючи чисте місце, і почав записувати номер. Знов озирнувся в бік велосипеда. Еллі не було.

Велосипед самотньо стояв на пішохідній доріжці. Він випустив слухавку. Чути було, як голос Вальдано питає його, чи він ще там. Він вийшов із будки. На цю мить ним володіла радше рішучість, ніж тривога. Він висварить її, посадить знову на велосипед і попередить, щоб вона більше ніколи (ніколи-ніколи) не тікала. Зазвичай вона цього не робила, та, може, якийсь блискучий предмет на землі чи собака біля квітучої вишні привернули її увагу, і вона пішла подивитися. Може, вона впала з велосипеда і тримається десь неподалік. Він зробив кілька розмашистих кроків і зазирнув за єдине дерево, під яким вона могла знайти прихисток. Там її не було.

Відступивши, він почав роззиратися довкола. Вона не могла бути далеко. Доки не вибігла на проїжджу частину, нічого поганого з нею трапитися не могло, а Еллі ніколи не любила шумних і стрімких автівок. Він повернув назад до Мелвіль-драйв. Кілька машин проїхали повз; жодної ознаки того, що на шосе трапився нещасний випадок. Він спробував розслабитися. Вона мала бути десь поряд. Зрештою, таку маленьку дитину важче помітити одразу. Хай там як, він пришвидшив кроки, і так само пришвидшився його подих. На цю мить він уже розумів, що його стурбоване обличчя й поведінка привертають увагу. Жах від того, що могло трапитися, прокинувся в ньому лише тоді, коли він зробив глибокий вдих і з усієї сили вигукнув доньчине ім’я.

Можливо, якась фігура буденно пройшла повз нього, приховуючи щось у своєму мішкуватому пальті, але Алекс шукав дитину, а не дорослого. Тепер уже він стрибав, намагаючись окинути поглядом усе навколо, чи то викрикуючи, чи то завиваючи її ім’я. Люди оберталися до нього, мабуть, помилково приймаючи за одного з червононосих безпритульних джентльменів, котрі частенько бувають у парку. Вони полишали свої кошики для пікніка й гітари і збиралися навколо нього. За кілька хвилин ті люди вже знали, що Еллі п’ять років, знали, що востаннє її бачили, коли вона каталася на велосипеді біля того дерева, що на ній був вовняний светр, що в неї була лялька. Люди, які обступили його, більше не належали до окремих племен, уже не були бігунами, споживачами барбекю, гравцями в футбол, відпочивальниками – вони були потенційними батьками. І все одно Алекс почувався самотнім. Він намагався розштовхати їх – вони перекривали йому видимість. Він чув фразу «маленька дівчинка», яку промовляли пішоходи-спостерігачі, охоплені загальним переполохом. Ця атмосфера тиснула, душила його.

Люди говорили наперебій, пропонуючи інформацію чи власну думку, але все було тихо. Він помітив, як під’їхала й зупинилася поліцейська автівка з боку Мелвіль-драйв. Двоє полісменів підійшли поговорити з ним. Від слів «зникла» і «дівчинка», що лунали з кожних вуст, його нудило. Він притулився до дерева. Біля ніг стояв велосипед Еллі. Крізь тріскіт у поліцейській рації лунав голос. Алекс повідомив, як усе було, і відповів на їхні запитання, не приховуючи жодного факту. Їхній спокійний та втішний тон не мав на нього жодного впливу, хіба що здавався образою. Вони повторювали по рації опис Еллі, і зі станції лунав у відповідь викривлений голос. Закон був на його боці. Дідько, усі чоловіки й жінки в парку були на його боці. Якщо вона кудись пішла, її знайдуть. Якщо її забрали, тоді… він миттєво обірвав цю думку.

І побачив третього полісмена, оточеного спостерігачами, який щось строчив у нотатнику. Так, вони бачили маленьку дівчинку на велосипеді. Ні, вони не бачили, що з нею сталося. Її батько був у телефонній будці. Може, він знає краще. Діти цього віку можуть заблукати, ви ж знаєте.

Молода жінка дивилася на Алекса й плакала. Серед людей він завважив торговця французькими сирами. Утім, це був не його робочий день. Вони розділилися на групи – чоловіки й жінки, об’єднані обставинами, які шокували, і розійшлися в різних напрямках, повільно й ретельно прочісуючи місцевість. Але безрезультатно. Хтось запропонував підвезти його додому, але Алекс відмовився.

На цю мить вітер підсилився і різкими поривами обдував його спітніле чоло. Він бачив, як усе просто: прийшов у Медоуз із дитиною на велосипеді, а повертався лише з велосипедом.

4

Вітмен розстебнув блискавку рюкзака й поклав ноутбук на стіл у вітальні. Поряд із комп’ютером він виклав записи з теки Вальдано, а також власні довідкові матеріали. Усе необхідне для куріння тримав під рукою. Увімкнув ноутбук і почав скручувати цигарку, чекаючи, доки завантажиться текстовий редактор.

Відсьорбнув міцного напою з чарки і поклав цигарку в скляну попільничку. Дослідження Вальдано велося у відповідності до інформації з «Історії вікторіанського кіно» Натанієля Ньюбі. Підсумовуючи все, що було знайдено на цю мить, він записав:

Найзагадковіша таємниця в історії кіно поєднує в собі потяг, зникнення, невтішну родину, патентні війни.

В історії кіно нечасто визнавали, що саме Единбург є місцем народження рухомих картин.

Америка і Франція поспішили приписати винахід кіно чи то Томасу Едісону, чи то братам Люм’єрам.

Запис на плівці, зроблений і продемонстрований в Единбурзі в 1888 році, випереджає славетні рухомі зображення, представлені в Парижі і Нью-Йорку, на сім років.

Хронологія (з документів Вальдано)

1841 – народження Оґюстена Луї Секюлера в місті Метц, Франція.

Батько – майор артилерії французької армії, офіцер Почесного легіону, близький друг піонера фотографії Луї Жака Манде Даґера.

Освіта – відвідував коледжі в Парижі й Буржі, брав післядипломну роботу на кафедрі хімії в Ляйпцизькому університеті. Ранні ознаки творчої натури виявив у Парижі, займаючись малюванням олійними та пастельними фарбами й художнім гончарством.

1881 – прибуття до Нью-Йорка, знайомство з групою художників, творців кругових панорам – колосальних стінних розписів, які полегшують «ефект присутності», якщо розташувати глядача в центрі експозиції. Жереб було кинуто.

1885 – переїзд до Единбурга. Початок розробки 16-об’єктивної кінокамери. Приєднання до мідноливарної майстерні «Вітлі Партнершип» на правах партнера у відділі арматури.

1885 – знайомство з окультистом Карлайлом Істроу, якого дехто вважав надфілософом ніцшеанського ґатунку, а інші – шарлатаном і прислужником диявола. Попри світські витівки Істроу, вони лишалися добрими друзями.

Листопад 1885 – подання документів на отримання патенту на перший в Америці кінознімальний апарат, метод і обладнання «Для створення живих картин природних ландшафтів і життя» на базі комплексної 16-об’єктивної камери і проектувальних систем. Камера використовувала дві вузькі пластини світлочутливого желатину, експоновані крізь об’єктиви, що послідовно приводилися в дію електромагнітними імпульсами. На той час ані Едісон, ані Люм’єри ще не розпочали своєї роботи з дослідження рухомих картин.

Грудень 1885 – одруження з Елізабет Вітлі, донькою його друга й партнера. Вони мали двох дітей, Адольфа і Зої.

Липень 1888 – запис руху кінного транспорту через Південний міст, зроблений шляхом встановлення на скло желатинових позитивів, з’єднаних, своєю чергою, у довгу стрічку, що переміщувалася перед кадровим вікном. Перша людина в історії, що зафільмувала і спроектувала рухомі зображення. Секюлер усвідомив, що для проекції картин потрібне більш жаростійке середовище.

1888 – зникнення Карлайла Істроу з публічного життя.

Початок 1889 – стала можливою гнучка форма целулоїду (її створив Александр Паркс у 1856 році). Приблизно у цей час за допомогою Істроу Секюлер записав на плівку рухому картину, яку назвав «Séance Infernale». Досі вважається, що запис зник.

1889 – Секюлер підготував обладнання для поїздки до Нью-Йорка. Він переконав Елізабет і дітей знайти в Нью-Йорку гідний майданчик для публічної демонстрації свого винаходу. Нарешті вони забронювали маєток Джумель у Вашинґтон-Гайтс. Там мала відбутися демонстрація безпрецедентного винаходу. Однак цього так і не сталося.

Осінь 1889 – поїздка Секюлера до міста Діжон, Франція, на тиждень до брата Альберта перед поверненням до Нью-Йорка на час публічної демонстрації.

Понеділок 16 вересня, 1890 – брат посадив Секюлера на потяг до Парижа, де на вокзалі Ґар-де-Ліон його чекали друзі Карлайл Істроу і банкір на ім’я Ричард Вілсон. Потяг прибув до Парижа. Секюлера в ньому не було. Більше його ніколи не бачили, ні живим, ні мертвим. Поліція обшукала місцевість між Діжоном і Парижем. Досі жодного сліду винахідника чи його особистих речей не знайдено, як немає і пояснень його зникнення. Усе, що збереглося, це дві кінокамери і три фрагменти плівки з його майстерні в Единбурзі.

Вітмен перевів погляд з екрана комп’ютера на CD-ROM у теці Вальдано. Вклавши його в дисковод ноутбука, він виявив, що Вальдано додав MPEG-файли з уцілілими записами Секюлера. Він переглянув їх один за одним, а тоді набрав:

Уцілілі твори

Сцена в садах на Принцес-стрит

Адольф Секюлер, Джозеф і Сара Вітлі та Гаррієт Гартлі в садах на Принцес-стрит роблять щось на кшталт імпровізованого «паровозика», танцюють і сміються. Сара Вітлі йде задом наперед, фалди пальта Джозефа Вітлі розвіваються.

Зауваження: Сара Вітлі, теща Оґюстена Секюлера, померла у віці 72 років, за десять днів після того, як був відзнятий цей епізод.

Знято зі швидкістю 12 кадрів на секунду 14 жовтня 1888 р.

Джерела:

Королівський Единбурзький музей, 52 кадри, хронометраж 2,11 секунди за швидкості 24,64 кадра на секунду.

Національний музей Лондона, 20 кадрів, хронометраж 1,66 секунди за швидкості 12,00 кадрів на секунду.

Рух транспорту через Південний міст

Рух транспорту вздовж дороги – легко впізнати единбурзький Південний міст. Візки, запряжені кіньми. По-діловому вдягнені пішоходи в циліндрах йдуть по вулиці. Чоловік з бородою курить люльку, зупинившись на мосту і дивлячись у камеру.

Відзнято зі швидкістю 12-20 кадрів на секунду.

Джерела:

Королівський Единбурзький музей, 65 кадрів, хронометраж 2,76 секунди за швидкості 23,50 кадра на секунду.

Людина, що виходить з-за рогу

Бородатий робітник у спецівці проходить повз будівлю фабричного типу.

Непідтверджене джерело робить висновок, що цей епізод був записаний 16-об’єктивною камерою. Те саме джерело стверджує, що Секюлер надсилав колодієві зразки своїй дружині. Вони зображують «зміну поз французького робітника в національній сорочці, знято на авеню Трюден».

Джерела:

Королівський Единбурзький музей, 14 кадрів.

Музеї Единбурга і Лондона не відновили й не відредагували його з причини низької якості зображень. Аматорське оновлення матеріалу виконали підручні Вальдано.

Акордеоніст

Адольф Секюлер грає на гармоніці біля сходів свого будинку, рухаючи ногами в такт музиці.

Джерела:

Королівський Единбурзький музей, 20 кадрів. Невідновлений і невідредагований, як сказано вище.

Вітмен припинив друкувати й повернувся до «Руху транспорту через Південний міст». Він додав:

«Людиною, що йде через міст, може бути Карлайл Істроу, друг родини Секюлерів».

Вітмен відірвав погляд від екрана. Зняв окуляри й потер очі. Темрява ночі прокралася до квартири, розбавлена лише сяйвом екрана і тлінням цигарки. Він підняв чарку, виголошуючи тост.

– За тебе, Бакенбарде. З нетерпінням чекаю, коли знайду твою ничку.

І тут Вітмен почув якийсь звук у будинку. Він і без того почувався неспокійно й напружено. Схопив мисливського ножа, якого тримав під ліжком, й оглянув кожну кімнату будинку в пошуках злодіїв. Усі звуки зникли.

Легко було піддатися болісній ностальгії у спогадах про Еллі. Вночі у ліжку, коли заплющував очі, у тій безодні просторового сприйняття перед тим, як заснути, він бачив її – теплу й чарівну мару. Безсоння відбирало все, що тоді промайнуло перед його очима, і він переживав втрату знов і знов.

Іще звук – наче щось впустили на підлогу в іншій кімнаті. Жодного сумніву. Речі не можуть хаотично переміщуватися в просторі. Має бути причина. Хтось – чи щось – зрушив цю річ з місця.

Вітмен пройшов на кухню. Підніс руку до вимикача, але зупинився на півдорозі. Тепер із кухні чувся інший, протяжний звук, зовсім поряд. Шепоти. Він стояв у темряві – рука застигла на вимикачі. Шепоти пронизували кімнату.

Він клацнув вимикачем. Внутрішній голос, намагаючись дати цьому раціональне пояснення, раз у раз повторював:

«Забудь – ти не можеш утекти, дурню. Усе те, чого ти боїшся, дістане тебе з тіней і затягне до себе».

Але це спрацювало – спалах світла у кухні відігнав обридливі думки, відкривши все таким, як було завжди. Більше жодних тіней.

Звук крапання з крана.

Він підійшов до раковини й туго закрутив кран. Усе. Але впевненості досі не було.

– Агов? – гукнув він, миттєво відчувши, яка це дурість. Він зробив крок до дверей кухні, за якими не було нічого, окрім завіси темряви, а тоді зупинився. Квартира була, наче увігнута камера.

Чи був у ній шепіт? Ніколи не зайве перевірити. Знов узяв ніж. Тримав його, готовий до бою, і напружено прислухався. Чи міг хтось притулитися до протилежної стіни, так само прислухаючись до нього? Він тихо рушив у передпокій.

Обшукав кожну кімнату, шафу, комору в квартирі, й не знайшов ніяких грабіжників. Шукав скрізь, окрім однієї кімнати. Додаткова спальня мала належати Еллі, коли вони повернуться всією родиною з Шотландії; тепер там був кабінет і проекційна. Якщо в дім хтось вломився, він мав бути там – можливо, розмірковував, чи вдасться загнати ті проектори чи он той портрет Ернста Любича на стіні.

Він глибоко вдихнув, готуючись дати відсіч. Наразі йому не терпілося дізнатись, хто там ховається. Стиснувши ніж, він спробував вільною рукою відчинити двері. На секунду двері піддалися, але зупинилися, відчинившись лише на пару дюймів.

Хтось стояв за ними.

Він інстинктивно відсахнувся, притулившись до стіни. Вичекав наступну секунду. Потім, не відходячи від стіни, повільно поклав руку на двері й спробував знову. Щось досі перешкоджало, але звук – він збагнув тепер – був цілком матеріальний, наче від якогось предмета.

«Припини. Це не мрець».

«Звідки тобі знати? Ти гадав, що бачив доньку біля “Воллмарта” лише годину тому».

Він усім тілом наліг на двері. Ті розчахнулися, віджбурнувши те, що стояло за ними, до дальньої стіни кімнати. Почувши дзвінок, збагнув, що це було.

Cтояв за дверима, і його губи тремтіли. Дивився на доньчин велосипед, що лежав на підлозі навпроти стіни. Від удару сидіння для ляльки зламалося і валялося тепер, мов небажаний шматок пластикового сміття. Задні колеса були цілі, як і дзвоник на кермі. Еллі зникла понад десять років тому, проте Алекс так і не зміг позбутися більшості її речей; вони досі лежали в її кімнаті в Единбурзі, точнісінько так, як вона їх залишила. Єдиним, що він забрав із собою до Лос-Анжелеса, був велосипед – символ спогадів про той день. Це зловісне нагадування він завжди тримав у дальньому кутку кімнати, біля робочого столу, де іноді затримувався його погляд. Велосипед ніколи не пересували. Але зараз він лежав на боці, перехняблений, сідлом до стіни. Сидіння для ляльки було відламане.

Досі стискаючи ніж, він окинув поглядом порожню кімнату, наче та могла дати відповіді. Не міг збагнути, як велосипед опинився за дверима. Це було безглуздя. Він перевірив вікно: воно було щільно зачинене, як він його й залишив. Поклав ніж і схилився над зламаним велосипедом зниклої доньки.

І коли кінчиками пальців провів уздовж рами велосипеда, ймовірне пояснення цієї пригоди ошелешило його. А може, це він у страшному нападі скорботи зайшов до кімнати й перемістив велосипед? Він не хотів думати, що це означає. Божевілля. Може, він ходить уві сні, пересуваючи предмети в домі?

Підібрав зламані частини, а потім те, що залишилося від велосипеда, і відніс на кухню, де поклав у пластиковий пакет. І заридав.